Вища школа і наука
Розвиток капіталізму в Росії пред’являв «чимраз більший попит на інтелігенцію»4. Але мережа вищих навчальних закладів, що готували кваліфікованих спеціалістів, зростала дуже повільно. Майже до кінця століття в Києві був фактично лише один вищий навчальний заклад — «імператорський університет св. Володимира». Щодо духовної академії, створеної 1819 року на базі колишньої Києво-Могилянської академії, то її діяльність обмежувалася підготовкою «вченого» духовенства.
Як і раніше, університет мав 4 факультети: історико-філологічний (з відділами слов’яно-російської філології, класичної філології, історичних наук), фізико-математичний (з розрядами природничих і математичних наук), юридичний і медичний.
Число студентів в університеті після деякого скорочення у зв’язку з польським повстанням 1863 року знову почало зростати і на кінець XIX століття перевищувало 2 600 чоловік. У 60—70-і роки відбувається процес часткової демократизації студентства. Якщо напередодні скасування кріпацтва дворяни становили 61 проц. загальної кількості студентів, то в 1879 році процент їх знизився до 22, а число вихідців з духовенства та міщан значно зросло. Але після спаду хвилі революційно-демократичного руху царський уряд перейшов до політики відкритої реакції в галузі вищої освіти. Ліберальний університетський статут 1863 року замінюється новим, реакційним статутом 1884 року. (Цей статут діяв до 1917 року). Створюються всілякі перешкоди для вступу в університет демократичних елементів, підвищується плата за навчання (50 крб. в рахунок університету і 40—50 крб. в гонорар професорам).
Прийом жінок до університету, як і раніше, був заборонений. Лише під тиском передової громадськості і з метою відвернення молоді від поїздок на навчання за кордон царський уряд у 70-х роках дав дозвіл на відкриття в університетських містах вищих жіночих курсів. У Києві курси було створено в 1878 році у складі двох відділень — історико-філологічного і фізико-математичного. Викладали на них переважно професори університету. Обсяг і термін навчання також дорівнювали університетським, але закінчення курсів фактично не давало ніяких прав випускницям.
Вищі жіночі курси існували тільки на плату за навчання. Царський уряд, не асигнуючи жодної копійки на утримання курсів, встановив за ними ретельний нагляд і, як тільки появилась можливість, ліквідував їх. У 1886 році прийом нових слухачок до всіх вищих жіночих курсів був заборонений, а в 1889 році вони припинили своє існування. За 10 років на Київських жіночих курсах навчалося більш як тисяча жінок1. Лише на початку XX століття в Києві було відновлено вищі жіночі курси.
Друга половина XIX століття ознаменувалася значним пожвавленням в усіх галузях наукової творчості, особливо в природознавстві. Київські вчені вносили помітний вклад у прогрес вітчизняної науки і техніки. В університеті працювало кілька талановитих дослідників у галузі фізики (М. П. Авенаріус, М. М. Шіллер), хімії (П. П. Алексеев, М. А. Бунге, з кінця століття — М. Реформатський), математики (В. П. Єрмаков, Б. Я. Букрєєв), біології (О. О. Ковалевський, І. Ф. ПІмальгаузен, G. Г. Навашин, О. О. Коротнєв), геології (К. М. Феофілактов), астрономії (М. Ф. Хандриков), метеорології (П. І. Броунов) та інших природничих наук. Кілька видатних учених було на медичному факультеті. Серед них В. О. Бец — анатом, основоположник учення про архітектоніку кори головного мозку, хірурги — учні і послідовники Пирогова — В. О. Караваев, Ю. К. Шимановський, С. П. Коломнін, О. С. Яценко, учень видатного російського терапевта Боткіна — В. Т. Покровський, патологи Н. А. Хржонщевський, Г. М. Мінх, В. В. Підвисоцький, основоположник київської педіатричної школи В. Є. Чернов та інші2.
При університеті діяло кілька природничо-наукових і медичних товариств, учасники яких провадили значну дослідницьку і науково-популяризаторську роботу, видавали збірники праць, підтримували зв’язки з іншими науковими установами, в т. ч. закордонними. Були створені товариства — дослідників природи (1869 р.), акушерсько-гінекологічне (1885 р.), фізико-математичне (1890 р.), фізико-медичне (1896 р.), психіатричне (1897 р.) та інші. За активною участю членів товариств у Києві відбулося кілька всеросійських наукових з’їздів, зокрема дослідників природи і лікарів.
Загострення соціальних протиріч, посилення класової боротьби, революційного й національно-визвольного руху активізувало боротьбу напрямів у гуманітарних науках: демократичних і соціалістичних елементів проти панівної реакційної ідеології й культури.
Царський уряд, не визнаючи існування українського народу, проводив русифікаторську політику. В той же час українська буржуазія, яка зміцнювалася, намагалась використати боротьбу народу проти національно-колоніального гноблення у своїх вузько класових інтересах. Це відбилося, зокрема, на діяльності Київської археографічної комісії. Самодержавство намагалося використати її видання у своїх великодержавно-монархічних цілях, а деякі київські історики — в буржуазно- націоналістичних. Проте, незважаючи на ці домагання, опубліковані комісією документи і матеріали, зокрема багатотомний «Архив Юго-Западной России», літописи, картографічні і, палеографічні, збірники тощо, мали важливе наукове значення, вони є цінним джерелом для вивчення історії України.
Розвитку гуманітарних наук сприяла також діяльність Історичного товариства Нестора-літописця, організованого у Києві в 1873 році (з наступного року існувало при університеті). Тематика досліджень членів товариства охоплювала широке коло проблем історико-філо- логічних наук. Протягом перших 25 років його існування (1873—1898) було видано 12 книг «Чтений в Историческом обществе Нестора-летописца». За ініціативою членів товариства у Києві в 1874 році відбувся III всеросійський археологічний з’їзд, в роботі якого взяла участь велика група російських, українських і зарубіжних учених. У 1899 році археологи й історики знову з’їхалися до Києва на XI археологічний з’їзд.
У місті працювало чимало видатних істориків, мовознавців, літературознавців, правознавців, економістів.
Університетську кафедру російської історії тривалий час посідали В. С. Іконников і В. Б. Антонович. Перший відомий як автор фундаментального «Опыта русской историографии», а Антонович — своїми дослідженнями з історії Правобережної України XVI—XVIII століть, написаними за матеріалами актових книг Київського центрального архіву, виданням яких він займався як редактор археографічної комісії. Ряд праць вони присвятили дослідженню історії Києва. Історію Лівобережної України XVII— XVIII століть (Гетьманщини) досліджував О. М. Лазаревський,, який; був представником демократичного напряму в українській історіографії. Понад 20 років О. Лазаревський жив і працював у Києві. Більшість його праць публікувалась на сторінках «Киевской Старины». Талановитим істориком був також І. В. Лучицький. Його дослідження з аграрної історії Франції напередодні буржуазної революції кінця XVIII століття, написані на основі багатющого фактичного матеріалу, зібраного у французьких архівах, не втратили наукового значення і в наш час1. До 1875 року доцентом кафедри загальної історії працював видатний український вчений і публіцист М. П. Драгоманов. Його магістерська дисертація була присвячена історії Римської імперії.
Перу професора-літературознавця М. П. Дашкевича належить кілька багатих фактичним матеріалом праць з історії західноєвропейських, російської та української літератур. Професор духовної академії М. І. Петров опублікував у 1884 році «Очерки истории украинской литературы XIX ст.», що були, незважаючи на методологічні хиби, першим науковим оглядом літературного життя України в нові часи. На замовлення Академії наук М. П. Дашкевич зробив докладний аналіз цієї праці, який має самостійне наукове значення.
Талановитим дослідником української мови був П. Г. Житецький. Його магістерська дисертація «Очерк звуковой истории малорусского наречия» була відзначена премією Академії наук. За свої праці Житецький був обраний членом-кореспондентом Російської Академії наук (1898 р.). Київський університет, без захисту дисертації, надав йому ступінь доктора філологічних наук. Але його неодноразові спроби зайняти кафедру в університеті не мали успіху внаслідок протидії з боку великодержавно-шовіністичної професури, і все життя він змушений був працювати в середніх навчальних закладах.
Основоположником української діалектології справедливо вважають К. П. Михальчука. Але виключений з університету за «неблагонадійність», він змушений був понад 40 років працювати бухгалтером на одному з пивоваренних заводів, а науковій роботі віддавати лише вільний від служби час.
Визначним спеціалістом у галузі грецької філології та історії був Ф. Г. Мищенко. Його переклади на російську мову творів, Геродота, Страбона, Фукідіда і Полібія вважалися свого часу найкращими. Перу Мищенка належить також кілька змістовних праць з історії стародавньої Греції і грецьких колоній на території України. У 1884 році його звинуватили в «українофільстві» і звільнили з посади доцента Київського університету.
На юридичному факультеті працював талановитий правознавець-криміналіст, історик старовинного українського права О. Ф. Кістяківський. За своїми політичними переконаннями він належав до групи ліберальних професорів. Популярним серед студентів- юристів був і М. Ф. Владимирський-Буданов — автор підручника та хрестоматії з історії російського права, що витримали по кілька видань. На кафедрі політичної економії і статистики деякий час працював М. І. Зібер — відомий популяризатор економічних ідей Маркса.
Вчені міста брали активну участь у науково-громадському житті країни. Про наукові та культурні взаємозв’язки українських та російських учених свідчить той факт, що почесними членами Київського університету були обрані видатні російські вчені Д. І. Менделєєв, О. М. Бутлеров, О. Г. Столетов, П. Л. Чебишов та інші.