Визволення Києва від німецько-фашист­ських загарбників.

Підготовлено: Admin. Розділ: Київ

Розгром німецько-фашистських військ під Сталінградом і блискуча перемога Червоної Армії в Курській битві поклали початок масовому вигнанню гітлерівських загарбників з Радянської землі.

Радянські Збройні Сили переломили хребет гітлерівській армії, але ворог з відчайдушністю приреченого чинив ще запеклий опір. Зазнавши величезних втрат, гітлерівці взяли курс на затягування війни. У стратегічних планах німецько-фашистського командування особливого значення надавалось вдержанню рубежу Дніпра. Гітлерівці розраховували надовго затримати тут Червону Армію, зберігаючи за собою Правобережну Україну — велику продовольчу і сировинну базу. Ворог зосередив на Правобережній Україні 93 дивізії, в т. ч. 18 танкових і 4 моторизовані, та 2 бригади.

На правому березі Дніпра гітлерівське командування спішно будувало оборонні споруди, стягувало нові резерви. Форсувати Дніпро було дуже важко. Його високий правий берег з крутими обривами панував над місцевістю і давав ворогові можливість організувати сильну оборону. Найбільш інтенсивно оборонні роботи велись у районі Києва та на завороті Дніпра на південь від Переяслава-Хмельницького. Тут гітлерівці зосередили 26 дивізій, з них 19 піхотних, одну моторизовану і 6 танкових.

Навальний наступ Червоної Армії влітку 1943 року і розгром основних угруповань німецько-фашистських військ на Лівобережній Україні забезпечили вихід радянських військ у другій половині вересня до Дніпра і р. Молочної на фронті понад 1000 км і форсування Дніпра з ходу в багатьох місцях.

29 вересня в результаті запеклих боїв наші війська зломили опір гітлерівців на передмостових укріпленнях на підступах до Києва і, відкинувши ворога на правий берег Дніпра, оволоділи лівобережним районом міста — Дарницею. До початку жовтня 1943 року війська чотирьох радянських фронтів захопили на правому березі Дніпра понад 20 плацдармів від Лоєва до Запоріжжя. Це означало, що Червона Армія зірвала плани німецько-фашистського командування щодо створення ‘Сталої оборони на Дніпрі.

Запеклі бої розгорнулися на Київському напрямку. Першими до Дніпра вийшли війська Воронезького фронту (який з 20 жовтня став називатися 1-м Українським фронтом) під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна. Вони форсували річку з ходу і оволоділи двома плацдармами на південь та північ від Києва.

Наприкінці дня 21 вересня 1943 року поблизу с. Зарубинців Переяслав-Хмельницького району Київської області до Дніпра вийшли частини 3-ї гвардійської танкової армії. На світанку 22 вересня батальйон мотопіхоти 69-ї механізованої бригади форсував річку й визволив с. Зарубинці. В другій половині дня мотострілецький батальйон 51-ї танкової бригади 6-го гвардійського корпусу також форсував Дніпро і зайняв с. Григорівку. Це був початок створення плацдарму на південь від столиці, відомого як Букринський плацдарм.

При форсуванні Дніпра воїни 1-го Українського фронту проявили масовий героїзм і відвагу. Честь першими форсувати річку випала комсомольцям М. Є. Петухову, І. Д. Семенову, В. А. Сисолятіну, В. М. Іванову. На партизанському човні хоробрі воїни переправилися через Дніпро і зав’язали бій з фашистами, що засіли в селі. Відвернувши весь ворожий вогонь на себе, мужня четвірка полегшила тим самим переправу іншим бійцям. Радянський уряд присвоїв відважним воїнам звання Героя Радянського Союзу.

На північ від Києва до Дніпра вийшли частини 38-ї армії. Перемагаючи шалений опір ворога, першою почала форсувати річку розвідувальна рота 180-ї стрілецької дивізії (командир дивізії генерал-майор Ф. П. Шмельов) і наприкінці дня 26 вересня зайняла східну околицю с. Ново-Петрівців. 27 вересня почала форсувати Дніпро в районі с. Сваром’я 240-а стрілецька дивізія під командуванням полковника Т. Ф. Уманського. Безперервно посилюючи натиск і відбиваючи численні контратаки противника, частини 240-ї стрілецької дивізії на початку жовтня раптовим ударом оволоділи с. Лютіжем. Цим самим були створені сприятливі умови для наступних бойових операцій частин 38-ї армії, а потім і основних сил 1-го Українського фронту. Плацдарм увійшов в історію під назвою Лютізького плацдарму.

В той час, коли передові частини Червоної Армії, успішно просуваючись уперед, підійшли до Десни, Дніпра і Прип’яті, партизани Київської області організували сім переправ на Дніпрі і чотири на Прип’яті.

Протягом жовтня радянські війська вели вперті бої за розширення плацдармів на правому березі Дніпра. Радянське командування вважало найголовнішим Київський напрямок. Визволення Києва і захоплення в його районі великого плацдарму створювали загрозу всьому південному угрупованню німецько-фашистських армій. З району Києва з’єднання радянських військ могли по найкоротших напрямках завдавати ударів на захід і на південний захід і вийти в райони Західної України та Південної Польщі.

Головний удар радянських військ планувався з Букринського плацдарму в загальному напрямку на Васильків і Фастів в обхід Києва з південного заходу. Допоміжний удар мав бути завданий з захоплених плацдармів на північ від Києва.

На Букринському плацдармі були зосереджені війська 40-ї (командуючий генерал-лейтенант П. Ф. Жмаченко) та 27-ї армій (командуючий генерал-лейтенант С. Г. Трохименко), а також 3-я гвардійська танкова армія (командуючий генерал-лейтенант танкових військ П. С. Рибалко).

З Лютізького плацдарму на північ від Києва мали наступати 38-а армія (командуючий генерал-полковник К. С. Москаленко) з танковим корпусом у напрямку р. Ірпеня і 60-а армія (командуючий генерал-лейтенант І. Д. Черняховський) з кавалерійським корпусом між річками Здвижем та Ірпенем. Проте гітлерівці зосередили на Букринському плацдармі великі сили. Крім того, дуже пересічена місцевість значно утруднювала використання великих танкових з’єднань і полегшувала противнику організацію протитанкової оборони. На північ від Києва радянські війська в результаті наступу в період з 11 по 17 жовтня розширили плацдарм.

З листопада війська 1-го Українського фронту перейшли в рішучий наступ з Лютізького плацдарму.

Командування фронту звернулося до солдатів, сержантів і офіцерів з наказом, в якому говорилося: «Дорогі товариші! Велика честь випала нам. Батьківщина, радянський народ наказали нам завдати нищівного удару по ворогу, зломити оборону противника, розгромити гітлерівських розбійників і визволити від німецьких загарбників рідний Київ… Столиця Радянської України вже понад два роки перебуває в кривавих лапах німецьких катів і розбійників. Уже 25 місяців фашистські хижаки знущаються, грабують і вбивають мирних радянських громадян, палять і знищують київські фабрики і заводи, прекрасні будинки і зелені вулиці, плюндрують і ганьблять пам’ятники й могили борців нашої священної землі.

… Визволимо ж наше рідне історичне місто Київ від німецьких катів і людожерів!

…За нашу Батьківщину, за наше вільне й щасливе життя, за Україну і за Київ, вперед, на розгром ворога!».

За визволення України, за багатостраждальний Київ самовіддано боролися сини всіх народів великого Радянського Союзу. Нищівним вогнем підтримуючи піхоту, йшла у наступ гарматна обслуга Героя Радянського Союзу таджика Хаджі Кінжаєва, у складі якої були росіянин Самойлов, українець Пройданов, мордвин Кічаєв, марієць Тимофеев, удмурт Чирков.

Хоробро билася за Київ 1-а Чехословацька окрема бригада під командуванням генерала Людвіка Свободи. Перед початком штурму він звернувся до своїх солдатів з такими словами: «Б’ючись за Київ, за Україну, ми йдемо в бій за Прагу, за вільну Чехословаччину. „Правда переможе!“ — написано на нашому бойовому прапорі».

Радянський народ високо оцінив подвиг героїв Дніпровсько-Київської битви: понад 800 воїнів були удостоєні високої честі — звання Героя Радянського Союзу, тисячі нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Серед Героїв Радянського Союзу, учасників битви за Дніпро і Київ, були представники понад ЗО національностей Радянського Союзу. За форсування Дніпра високого звання Героя Радянського Союзу удостоєні росіяни О. І. Алексеев, А. В. Маракасов і М. М. Внуков, українці М. І. Охтирченко, О. Д. Романенко і М. 3. Щербаченко, білорус В. Т. Алесєйко, грузин А. Л. Тереладзе, башкир М. В. Ахмедов, татарин Р. X. Абрушін, киргиз А. Чартеков, чехи А. Сохор і Р. Тесаржік та багато інших.

Особливо жорстокі бої за Київ розгорнулися 5 листопада в районі Святошина, де проходив останній оборонний рубіж противника. Наприкінці дня був взятий і цей рубіж. Одним з перших прорвався у центр міста — на Хрещатик танк капітана Н. М. Шелуденка, колишнього колгоспника с. Лебедівки Вищедубечанського району Київської області. На площі Калініна Шелуденко скочив на рідну землю і раптом помітив групу гітлерівців, які стріляли у радянських бійців. Шелуденко кинув у ворогів дві гранати, але недобитий фашист дав по танкісту автоматну чергу. Н. Шелуденко встиг сказати своїм бойовим друзям, які підбігли до нього: «Нічого, Київ наш».

Вночі розвідники-комсомольці М. Кирюхін, К. Погорєлов і М. Кир’янов встановили на будинку ЦК КП(б)У (тепер будинок Київського обкому партії) Державний прапор Радянського Союзу.

На 4-у годину ранку 6 листопада 1943 року гітлерівці були вибиті з Києва. У битві за Київ (з 3 по 6 листопада) радянські війська розгромили 12 ворожих дивізій і захопили багаті трофеї. Решта розбитих гітлерівських військ відступила в напрямках на Коростень, Житомир і Фастів.

Неоціниму допомогу нашим військам в Дніпровсько-Київській битві надавали підпільні партійні організації та партизанські загони Ржищівського, Васильківського, Бишівського, Макарівського, Бородянського, Димерського, Вищедубечанського, Переяслав-Хмельницького та інших районів. Вони безперервно вели розвідку, служили провідниками для наступаючих військ, виводили їх до найбільш зручних місць для переправи через Дніпро.

Червоній Армії допомагав увесь народ. Жителі навколишніх сіл з величезною радістю зустрічали своїх визволителів. Жінки і старики перевозили човнами через Дніпро перші загони героїчних бійців Червоної Армії. Колгоспниця с. Сваром’я Г. Трегуб своїм човном, який вона приховала від гітлерівців, всю ніч переправляла бійців. Бригада рибальської артілі на чолі з бригадиром М. Коваленком протягом багатьох днів під мінометним і кулеметним вогнем перевозила через Дніпро бійців, вантажі, продовольство, боєприпаси.

Всюди населення подавало допомогу Червоній Армії. Так, коли радянські війська прорвалися з Пущі-Водиці на вулиці Києва, назустріч чехословацькому танковому батальйону вибігла киянка Л. М. Уваренко. Побачивши, що танки та автоматники потрапили під сильний артилерійський і кулеметний вогонь фашистів, вона провела чехословацьких братів в обхід опорних пунктів ворога.

6 листопада центральні вулиці міста заповнили кияни, які гаряче вітали воїнів-визволителів. Наступного дня, 7 листопада, жителі столиці Радянської України разом з усіма трудящими СРСР урочисто святкували 26-і роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції.

У боях за визволення столиці Радянської України особливо відзначилися війська генералів К. С. Москаленка, І. Д. Черняховського, П. С. Рибалка, П. Ф. Жмаченка, С. Г. Трохименка, С. Я. Красовського і П. М. Королькова. На ознаменування здобутої перемоги 55 з’єднанням і частинам, що відзначилися у боях за визволення Києва, було присвоєно найменування Київських.

6 листопада столиця нашої Батьківщини — Москва салютувала доблесним військам, що визволили Київ, 24 артилерійськими залпами з 324 гармат.

Український народ ніколи не забуде і вічно шануватиме пам’ять тих, хто загинув при форсуванні Дніпра, за визволення столиці Радянської України — Києва.

Разом з передовими частинами у Київ прибули Перший секретар ЦК КП(б)У М. С. Хрущов, члени уряду УРСР, керівні працівники міських партійних і радянських організацій. Із сльозами радості на очах зустрічали кияни своїх визволителів.

Скінчилися неймовірно довгі, трагічні 778 днів Києва. Ні на хвилину не втрачали кияни надії на визволення з гітлерівської неволі. Ні знущання, ні голод, ні смерть не зламали волі радянських людей, їх відданості своїй рідній Соціалістичній Батьківщині. Яскравим проявом такої відданості був подвиг київського піонера Кості Кравчука, який протягом всього часу окупації зберігав полкові прапори Червоної Армії, передані йому у тяжкі дні 1941 року пораненими радянськими солдатами. Відважний піонер був нагороджений орденом Червоного Прапора.

На мітингу, що відбувся у Києві 27 листопада 1943 року, був прийнятий лист до великого російського народу. Цей лист — хвилюючий документ непорушної дружби українського, російського, всіх радянських народів.

«Сьогоднішній день — історичний день,— писали кияни.— На високих київських горах, увінчаних червоним стягом, стоїмо і дивимось на схід. Там землі великого російського народу. Звідти прийшла свобода. І у визволеному від німецької навали Києві від повного серця славимо вічну дружбу і союз безсмертних народів — російського і українського.

Всенародно стверджуємо: воля і щастя України — в непохитному союзі з російським народом і всіма радянськими народами-братами. Всенародно клянемося кріпити цей священний і добротворний союз. І клятву свою заповідаємо нашим дітям, нашим нащадкам на віки вічні»1.

Разом з усім радянським народом хоробро билися проти ненависного ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни тисячі киян. Вони захищали Ленінград і Москву, Одесу і Севастополь, боролися під стінами Сталинграда, брали участь у визволенні Варшави, Праги, Белграда, у штурмі Берліна. За безприкладну мужність і відвагу в боях з гітлерівськими загарбниками 160 уродженців Київщини, в т. ч. 46 киян, удостоєно звання Героя Радянського Союзу.

Багато з киян не дожили до перемоги, віддавши своє життя за свободу Соціалістичної Вітчизни. Світла пам’ять про них назавжди залишиться в народі. Про їх подвиги вічно нагадуватимуть поколінням пам’ятник Вічної Слави, вічний вогонь, запалений біля його підніжжя, обеліски і меморіальні дошки на вулицях і площах столиці Радянської України. Пам’ять про загиблих свято зберігається також у назвах площ, вулиць і в музеях. Ніхто не забутий і ніщо не забуто.

Війна завдала великих руйнувань столиці Радянської України. Замість красеня Хрещатика з його багатоповерховими будинками, відомого в усьому Радянському Союзі і за його межами, залишились рештки стін, купи залізата цегли. Фашисти перетворили на руїни 940 будинків державних та громадських установ площею близько 1 млн. кв. м, понад 6 тис. жилих будинків загальною площею 1,5 млн. кв. м. Понад 200 тис. киян залишились без житла.

Окупанти вивезли в Німеччину верстати і заводське устаткування, яке працювало на оборону міста і не було евакуйоване. Вони вивезли навіть залізо із зірваних дніпровських мостів. Було зруйновано сотні промислових підприємств, у т. ч. заводи «Більшовик» і «Червоний екскаватор», фабрики прядильно-трикотажну, швейну ім. Горького, 1-у, 4-у і 8-у взуттєві, які давали 35 проц. всієї продукції взуттєвих підприємств України, шість хлібозаводів, на яких до війни за добу випікалось 725 т хліба. Місцевої промисловості після визволення Києва фактично не існувало.

З 1176 промислових підприємств Києва в період тимчасової німецько-фашистської окупації було повністю або частково зруйновано понад 800. Особливо великих руйнувань зазнали підприємства Жовтневого, Шевченківського та Подільського районів.

Фашистські варвари висадили в повітря залізничні мости і спалили всі станційні споруди, вокзал, зруйнували колійне господарство величезного залізничного вузла Дарниці, депо станції Київ-I, паровозоремонтний завод. Окупанти висадили в повітря і спалили ТЕЦ, КРЕС, ЦЕС. Повністю була знищена електромережа міста. Гітлерівці вивели з ладу київський водопровід, висадили в повітря і спалили всі насосні станції.

Великих руйнувань зазнало транспортне господарство столиці. Було розібрано і зіпсовано 60 км трамвайної колії, спалено трамвайний парк ім. Фрунзе і в ньому 68 вагонів. Гітлерівці вивезли у Німеччину 13 тролейбусів, а решту тролейбусів і трамвайних вагонів зіпсували. В дніпровських водах фашисти потопили 20 пароплавів і 16 катерів.

Таким чином, поряд з промисловими підприємствами у Києві було зруйновано і комунальне господарство. Фашисти позбавили населення хліба, води, опалення, освітлення і транспортних засобів. Вони завдали збитків господарству і промисловості міста на суму 10 млрд. карбованців.