Встановлення Радянської влади (квітень 1917 — березень 1918 рр.)
На середину осені 1917 року революційна боротьба в Києві, як і по всій країні, набрала особливо широкого розмаху. На спробу капіталістів задушити революцію кістлявою рукою голоду робітники відповіли масовими страйками. 18 вересня розпочався страйк металістів Києва, який тривав майже до кінця місяця і закінчився перемогою робітників.
Наростало хвилювання і серед солдатів. На мітингах все частіше приймались резолюції з протестами проти війни і з закликами передати всю владу Радам. Солдати відкликали з Ради солдатських депутатів меншовиків та есерів і обирали своїми представниками більшовиків. Вплив угодовців у масах падав.
Готуючись до вирішальних боїв за владу Рад, київські більшовики велику увагу приділяли зміцненню загонів Червоної гвардії, їх озброєнню. Був організований загальноміський штаб, до складу якого ввійшли більшовики А. В. Іванов, О. О. Сивцов, Ф. О. Нусбаум та інші.
Київський комітет більшовиків та Рада робітничих депутатів, всупереч протидії угодовців, проводили велику роботу по підготовці збройного повстання. На пропозицію фракції більшовиків Рада утворила Революційний комітет в складі 6 чоловік, який разом з виконкомом Ради почав підготовку повстання.
25 жовтня 1917 року робітники і солдати Петрограда під керівництвом більшовиків повалили владу Тимчасового уряду і встановили диктатуру пролетаріату. В Росії перемогла соціалістична революція, яка «відкрила епоху загального революційного оновлення світу — епоху переходу від капіталізму до соціалізму»1. Всесвітньо-історична перемога трудящих була закріплена в рішеннях II Всеросійського з’їзду Рад, який відкрився в Петрограді 25 жовтня, і законодавчо закріпив перемогу збройного повстання у Петрограді, проголосив перехід влади у центрі і на місцях в руки Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, прийняв історичні декрети про мир, про землю і створив перший у світі Радянський уряд на чолі з В. І. Леніним. В перших же декретах і заходах Радянської влади наочно розкрилась «глибоко революційна, демократична суть нової соціалістичної держави»2. Перемога соціалістичної революції в центрі дала могутній поштовх розвиткові пролетарської революції в усій країні.
Київська більшовицька організація посилила організаційно-політичну роботу серед робітників і солдатів міста по підготовці збройного повстання. Основними силами, на які розраховували більшовики, готуючись до повстання, були загони Червоної гвардії, а також революційно настроєні солдати 3-го авіапарку, 147-ї та 148-ї Воронезьких дружин, запасних понтонного та телеграфного батальйонів та деяких інших частин, разом 6,6 тис. чоловік.
Сили контрреволюції у Києві були значно більшими. Тут було зосереджено багато козацьких військ, в розпорядженні штабу КВО було 2 військові училища, п’ять шкіл прапорщиків, бригада чехословаків та інші військові частини, що налічували до 10 тис. добре озброєних і навчених солдатів. Крім того, до Києва стягла свої війська і Центральна рада. За свідченням А.В. Іванова, їх було близько 18 тис. чоловік. Розраховувати на «нейтралітет» військ Центральної ради, який вона обіцяла, більшовики не могли, бо вже 26 жовтня Центральна рада заявила, що засуджує збройне повстання в Петрограді і буде боротися проти будь-яких спроб підтримати це повстання на Україні.
Надзвичайно складна обстановка, що склалася в Києві, вимагала від більшовиків особливо напруженої і енергійної роботи. 27 жовтня відбулося об’єднане засідання Ради робітничих і Ради солдатських депутатів за участю представників військових частин, фабзавкомів і профспілок, на якому було прийнято рішення про утворення в Києві військово-революційного комітету і про передачу йому всієї влади в місті. До складу військово-революційного комітету ввійшли більшовики: В. П. Затонський, А. В. Іванов, Я. Б. Гамарник, І. Ю. Кулик, І. М. Крейсберг, І. М. Кудрін, Л. Л. Пятаков, І. Пуке, М. О. Новиков, М. С. Богданов та інші. Ревком в той же день звернувся до робітників Києва з відозвою, в якій викривав зрадницьку політику Центральної ради, і закликав підтримати повстання робітників Петрограда.
Першим кроком в діяльності ревкому було створення районних оперативних штабів, затвердження командирів червоногвардійських загонів та приведення у бойову готовність революційних військових частин.
Але поки ревком збирав революційні сили для повстання, штаб КВО, заручившись підтримкою Центральної ради, почав наступ проти революційних робітників і солдатів. Юнкери і козаки 28 жовтня о 6 годині вчинили напад на Марийський палац, де був розміщений ревком, і заарештували майже всіх його членів. Почались арешти більшовиків, революційних робітників та солдатів. Але зірвати підготовку збройного повстання контрреволюції не вдалося.
Звістка про арешт ревкому швидко рознеслася по місту. Робітники і революційні солдати висловлювали величезне обурення, вимагали розгрому контрреволюції. Враховуючи настрій мас, більшовики вирішили прискорити збройний виступ.
В той час, коли представники російської і української контрреволюції готувалися до остаточного розгрому революційних сил Києва, випадково не заарештовані члени міського комітету більшовиків і ревкому А. В. Іванов та В. П. Затонський ранком 29 жовтня 1917 року у 3-му авіапарку (Цитадель № 10) скликали нараду членів міського партійного комітету, представників від військових частин і робітників, на якій було вирішено почати збройне повстання о п’ятій годині вечора. Для керівництва повстанням було створено новий міський ревком, до складу якого увійшли А. В. Іванов, В. П. Затонський, О. Б. Горвіц, А. Є. Карпенко, І. М. Кудрін та інші.
Для підготовки до збройного повстання ревком направив своїх представників у райони міста, на підприємства та у військові частини: Затонського — у Міський район, О. Б. Горвіца — у Подільський, А. В. Іванова — у Печерський, зокрема в «Арсенал». На Шулявці підготовкою повстання керував В. М. Довнар-Запольський.
Головні сили було зосереджено на Печерську. Туди, на допомогу арсенальцям, поспішали робітники з усіх районів міста. На Посту-Волинському стояв загін революційних солдатів, який мав завдання затримувати військові ешелони з солдатами, викликаними штабом КВО для придушення повстання.
29 жовтня о п’ятій годині вечора над містом з’явився літак і зробив три кола. Це був сигнал до виступу. Повстання почалося. Першими почали воєнні дії робітники «Арсеналу» і революційні солдати 3-го авіапарку. В перший день повстання революційні частини мали безумовний успіх. Авіапарківці захопили розташований біля їх казарм артилерійський склад, забрали там багато зброї й допомогли озброїтися солдатам понтонного батальйону і запасних дружин, червоногвардійцям Соломенського та інших районів міста.
Козаки, юнкери і чехословаки не раз намагалися захопити «Арсенал», але щоразу червоногвардійці і революційні солдати змушували їх відступати з великими втратами. З новою силою бої відновилися на другий день повстання. У розпалі збройного повстання Центральне бюро профспілок і Центральна рада фабзавкомів закликали робітників оголосити загальний політичний страйк. У відозві говорилось: «Товариші! Зупиняйте негайно заводи, фабрики й майстерні! Хай усе життя міста замре! Хай пролетаріат і гарнізон Києва покаже, що він не дозволить контрреволюції розтоптати свої завоювання. Хай живе революція! Хай живуть Ради робітничих і солдатських депутатів! Хай живе революційний Петроград! Всі на захист революції, всі за владу Рад!».
Робітники Києва відповіли на цей заклик загальним страйком. 30 жовтня 1917 року припинили роботу всі фабрики й заводи, друкарні, зупинились трамваї. Працювали тільки пекарні, які постачали хліб повсталим робітникам і революційним солдатам.
Робітники йшли в загони Червоної гвардії, щоб зі зброєю в руках боротись проти контрреволюції. В кінці дня 30 жовтня ініціатива повністю перебувала в руках повсталих робітників. Революційні частини добилися значних успіхів. Були роззброєні юнкерські школи, і серйозної поразки зазнали чехословаки, які остаточно вийшли з бою, заявивши, що вони не втручатимуться у внутрішні справи України.
31 жовтня 1917 року робітники і революційні солдати, керовані більшовиками, завдали нищівного удару контрреволюційним військам. В цей день було здобуто рішучу перемогу над збройними силами Тимчасового уряду. Білогвардійські з’єднання розбігалися; деякі з них заявили про свій нейтралітет і здали зброю. Частина білогвардійських військ попросила перемир’я і погодилась очистити позиції проти «Арсеналу» і 3-го авіапарку.
У таборі військ КВО була паніка. Після успішної атаки бойовиків «Арсеналу» і солдатів телеграфного батальйону на будинок головнокомандуючого і Маріїнський парк штаб КВО запросив перемир’я. 31 жовтня почалися мирні переговори, під прикриттям яких розгромлені робітниками і революційними солдатами контрреволюційні частини вночі разом з своїм штабом залишили Київ.
Триденні бої робітників і революційних солдатів, якими керувала київська організація більшовиків, закінчилися повного перемогою. Проте Радянська влада в жовтневі дні у Києві не була встановлена. В той час, як робітники і революційні солдати відважно билися проти збройних сил Тимчасового уряду, Центральна рада, прикриваючись «нейтралітетом», готувала сили для боротьби проти пролетарської революції. Ще точилися бої на вулицях Києва, а війська Центральної ради віроломно захоплювали пошту, телеграф, банк, а згодом і штаб Київського військового округу. Влада в місті опинилася в руках Центральної ради.
Запекла боротьба проти військ Тимчасового уряду виснажила сили робітників і революційних солдатів Києва, і вони не змогли зразу ж дати відсіч військам Центральної ради. Крім того, Центральна рада ще не встигла розкрити своєї контрреволюційної суті, користувалась підтримкою значної частини трудящих України. Прикриваючись демагогічними заявами, переконувала робітників і селян, що вона і є саме тією Радою (тільки українською), за владу якої вони борються. Враховуючи це, більшовики не могли негайно кликати трудящих України на збройну боротьбу проти Центральної ради. Треба було спочатку викрити до кінця її контрреволюційну суть.
В такій обстановці більшовики Києва вдалися до своєрідного тактичного маневру. Більшовицька фракція Київської Ради 3 листопада пішла на те, щоб тимчасово визнати Центральну раду краевою владою на Україні, наполягаючи тут же на скликанні з’їзду Рад «для реорганізації Центральної ради в Центральну раду Рад робітничих і селянських депутатів». Крім того, в резолюції більшовицької фракції підкреслювалось, що органами влади на місцях є Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Ця пропозиція більшовиків була прийнята більшістю голосів на пленарному засіданні київських Рад 4 листопада 1917 року.
Прийняття такого рішення не було визнанням буржуазно-націоналістичної Ради. Цей крок більшовиків був проявом гнучкої тактики, розрахованої на звільнення мас з-під впливу Центральної ради, на скликання з’їзду Рад. Така лінія українських більшовиків підтримувалась ЦК РСДРП (б) і Раднаркомом.
Центральна рада не зважувалась зразу відкрито виступити проти робітників Києва і гарячково плела тенета змови проти пролетарської революції, продовжували існувати і органи революційних мас: міська і районна Ради робітничих депутатів та міський і районні військово-революційні комітети, які не припиняли своєї діяльності по організації робітничих і солдатських мас на боротьбу за владу Рад. Між цими органами, з одного боку, та Центральною радою — з другого, розгорнулась боротьба за вплив на маси.
Центральна рада 7 листопада опублікувала свій третій універсал, яким проголошувала утворення «Української Народної Республіки» (УНР), і, щоб відвернути маси від революційної боротьби, обіцяла передати землю селянам, запровадити 8-годинний робочий день, встановити державний контроль над виробництвом і поліпшити матеріальне становище трудящих.
Цих обіцянок Центральна рада не збиралась виконувати. А коли селяни почали захоплювати поміщицькі землі та реманент, розіслала циркуляр, яким під загрозою покарання забороняла це робити. Робітникам Центральна рада не дозволяла встановлювати робітничий контроль над підприємствами. Така політика, що різко розходилася з словами, показувала трудящим її справжню суть як захисниці інтересів буржуазії.
Більшовики Києва в своїй газеті «Пролетарская мысль» викривали демагогічні обіцянки Центральної ради, а штаб Червоної гвардії звернувся до робітників Києва з закликом зміцнювати ряди червоногвардійців.
Активно діяв у Києві Військово-революційний комітет на чолі з більшовиком Л. П’ятаковим. 9 листопада він видав наказ військам Київського гарнізону про негайне проведення виборів командирів і комісарів військових частин. Військовим частинам наказувалось встановити тісний контакт з Військово-революційним комітетом і повністю йому підкоритись. Ревком займався також продовольчим питанням, охороною мирних жителів, боротьбою із спекуляцією та мародерством.
Всі спроби Центральної ради паралізувати діяльність Київського ВРК викликали рішучий опір з боку революційних робітників і солдатів. Вони заявляли про свою підтримку більшовицького ревкому. Характерною в цьому відношенні є резолюція наради комісарів Київського гарнізону, схвалена в останніх числах листопада 1917 року. В ній, зокрема, говорилося: «Відмовити у підтримці теперішній Центральній раді, як захисниці розгромленої буржуазії, і вжити всіх заходів проти контрреволюційних кроків Центральної ради і Генерального Секретаріату…
Визнаючи Воєнно-революційний комітет Ради робітничих і солдатських депутатів дійсним захисником робітничого пролетаріату і солдатів, надати йому всемірну підтримку і безумовно виконувати його накази». Резолюція вимагала найшвидшого скликання Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Резолюції з вимогами скликати з’їзд Рад приймались на робітничих і солдатських мітингах, на селянських сходах по всій Україні.
Підготовка до скликання з’їзду проходила в надзвичайно складній обстановці. Зросло невдоволення мас політикою Центральної ради, наслідками її панування. На цей час небувалих розмірів досягла дорожнеча. На початок 1918 року кількість безробітних у Києві перебільшувала 10 тис. чоловік. Центральна рада в цей час відкрито стала на шлях боротьби з Радянською владою в Росії і на Україні. За її наказом гайдамаки розганяли Ради, роззброювали революційні військові частини, червоногвардійські загони, заарештовували більшовиків, революційних робітників і солдатів.
В ніч з 29 на 30 листопада війська Центральної ради раптово роззброїли більшовицькі війська у Києві і відправили роззброєних солдатів за межі України. На другий день в Києві був заарештований Військово-революційний комітет.
Центральна рада надавала допомогу генералу Каледіну. Вона пропускала білокозачі частини на Дон і відмовилась пропускати туди червоногвардійські загони, які йшли на допомогу шахтарям Донбасу в їх боротьбі з бандами Каледіна. За допомогою Центральної ради каледінці перетворювали Донську область у плацдарм для організації походу проти Радянської Росії.
Контрреволюційна Центральна рада намагалась націоналістичною пропагандою посіяти ворожнечу між російським і українським пролетаріатом, розірвати єдиний пролетарський фронт боротьби українського і російського народів проти спільних класових ворогів.
Але робітники України схвалювали політику Радянського уряду, виявляли свою готовність із зброєю в руках повалити ненависну Центральну раду і встановити владу Рад.
Про настрої київського пролетаріату яскраво свідчить відозва Київської Ради робітничих депутатів, Ради професійних спілок і Ради фабрично-заводських комітетів про оголошення страйку-протесту проти контрреволюційних дій Центральної ради. В ній говорилось: «Центральна рада виступила відкрито проти революційних робітників і солдатів. Темної ночі за її наказом по-зрадницьки були роззброєні ті частини військ, які своєю мужністю знищили контрреволюційний штаб, які завжди стояли на захисті революції… В цих діях Генерального Секретаріату викрилась вся його дійсна суть. Таємні договори з Каледіним, переховування контрреволюціонерів і, нарешті, розправа над робітниками і солдатами й арешт членів Виконавчого комітету Ради робітничих і солдатських депутатів остаточно викрили її контрреволюційну мету…
Товариші українці! Ви в першу чергу повинні протестувати проти дій Центральної ради… Ви повинні показати, що ваші товариші по верстату і роботі — російські пролетарі — ваші брати, і що разом з ними ви підете на бій за перемогу робітничо-селянської революції».
У відповідь на контрреволюційні дії Центральної ради 1 грудня 1917 року припинили роботу 35 підприємств, а потім до них приєднались усі підприємства міста. Політичний страйк став загальним.