Встановлення Радянської влади (квітень 1917 — березень 1918 рр.) (продовження)
Зрадницька контрреволюційна політика Центральної ради була предметом обговорення на засіданні Ради Народних Комісарів 3 грудня 1917 року. Радянський уряд прийняв рішення звернутись до українського народу з маніфестом і поставити ультимативні вимоги Центральній раді. Рада Народних Комісарів у маніфесті до українського народу підкреслювала: «Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно». Радянський уряд вимагав від Центральної ради припинити дезорганізаторську роботу в армії, не пропускати надалі контрреволюційних військ на Дон і Урал, не роззброювати радянські частини, а всіляко сприяти їм у боротьбі з калединщиною. Рішуча позиція Радянського уряду щодо Центральної ради гаряче була схвалена трудящими України, вона сприяла посиленню боротьби українського народу проти буржуазно-націоналістичної контрреволюції, за встановлення Радянської влади.
3 грудня 1917 року в Києві зібрався обласний з’їзд більшовиків, на якому були присутні представники Київської, Катеринославської, Херсонської, Чернігівської, Полтавської, Волинської, Подільської губерній і двох військових організацій Південно-Західного фронту. Делегати говорили про необхідність напружити всі сили для скликання з’їзду Рад і повалення влади Центральної ради. В ухваленій резолюції зазначалось, що «викриваючи реакційну шовіністичну політику Центральної ради, яка затемнює класову свідомість пролетаріату, партія всіма заходами боротиметься проти нинішнього складу Центральної ради і прагнутиме на Україні, як і в усій Росії, створити дійсно революційну владу Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів».
З’їзд схвалив Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради і закликав трудящих України об’єднатися з робітниками, солдатами і селянами Росії для спільної боротьби за владу Рад. На з’їзді було прийняте рішення про об’єднання більшовицьких організацій України в єдину партію і обраний Головний комітет соціал-демократії України, до складу якого ввійшли: Є. Б. Бош, О. Б. Горвіц, В. П. Затонський, І. Ю. Кулик та інші.
4 грудня 1917 року в Києві відкрився І Всеукраїнський з’їзд Рад. Прибічники Центральної ради, що незаконно прибули на з’їзд в кількості понад 2 тис. чоловік, насильно захопили мандати, відтіснили законно обраних депутатів і оголосили з’їздом зборище контрреволюціонерів-націоналістів. Роботу з’їзду було зірвано.
Більшовики викрили фальсифікацію буржуазних націоналістів і закликали законно обраних депутатів залишити це петлюрівське зборище, щоб продовжити роботу з’їзду в іншому місці. Дійсні представники Рад України за пропозицією більшовиків виїхали в Харків, де об’єднавшись із делегатами з’їзду Рад Донецько-Криворізького басейну, оголосили його І Всеукраїнським з’їздом Рад робітничих і солдатських депутатів. 12 (25) грудня 1917 року з’їзд проголосив Україну Радянською республікою і обрав Центральний Виконавчий Комітет України, який виділив перший Радянський уряд України — Народний Секретаріат,— до складу якого ввійшли Ф. А. Артем, Є. Б. Бош, В. П. Затонський, М. О. Скрипник та інші. Згодом до складу уряду ввійшов Ю. М. Коцюбинський. Український Радянський уряд звернувся до трудящих України із закликом рішуче боротися проти контрреволюції, не виконувати розпоряджень і постанов Центральної ради, повсюди встановлювати владу Рад.
Утворення Української Радянської республіки і Радянського уряду трудящі України зустріли з великим революційним піднесенням. Велику радість в ці дні переживали також робітники і революційні солдати Києва. Так, солдати 3-го авіапарку у своєму привітанні Радянському уряду України писали: «Шлемо своє революційно-бойове привітання Центральному Виконавчому Комітетові Рад України і заявляємо, що ми всі… як українці, так і великороси, будемо підтримувати єдиного захисника української сільської бідноти і українського пролетаріату — нову українську владу в особі Центрального Виконавчого Комітету Рад України».
Становище на Україні було таке, що повалити владу Центральної ради, зламати опір її військ можна було тільки шляхом збройної боротьби. Тому більшовики Києва зразу ж після І з’їзду Рад України головну увагу приділяли підготовці збройного повстання проти Центральної ради. В Київ прибув член ЦВК України О. Б. Горвіц для надання допомоги київським більшовикам в організації збройного повстання.
Київський комітет більшовиків розробив план повстання, який був розрахований на одночасний виступ всіх озброєних робітників і революційних солдатів. В усі райони міста були надіслані відповідальні організатори.
10 січня на нелегальних зборах більшовиків Київського залізничного вузла був обраний штаб підготовки і керівництва повстанням залізничників, до складу якого ввійшли М. С. Патлах, І. І. Поляков, Л. П. Карпович та інші. 17 січня для керівництва страйком на залізничному вузлі був обраний страйковий комітет (Н. М. Трав’янко, О. Лобко та інші).Такі ж збори пройшли і в інших районах міста. Збройне повстання передбачалось почати у момент підходу до Києва радянських військ.
Центральна рада, враховуючи напружене становище в Києві, а також явна вороже ставлення робітників, вирішила негайно завдати удару головному революційному загонові в Києві — робітникам «Арсеналу». Почалися провокації, спрямовані на те, щоб викликати передчасний виступ робітників. Так, в ніч на 29 грудня до «Арсеналу» підійшла сотня українських козаків з броньовиком і офіцер зажадав, щоб їх пропустили на завод, заявляючи, що козаки прибули за розпорядженням Центральної ради для посилення охорони заводу. Одержавши відмову начальника охорони «Арсеналу», сотня спробувала пробитися в «Арсенал» з боку Бутишева провулка, але охорона зустріла козаків багнетами. Зустрівши таку відсіч, козаки облишили свій намір пробратися в «Арсенал» і відійшли від заводу. ЗО грудня Центральна рада запропонувала начальнику «Арсеналу» здати зброю, яка була у робітників, в тому числі і гармати. Але робітники відмовились виконати наказ Центральної ради. Червоногвардійці зняли з гармат замки і заховали. Нову провокацію проти арсенальців Центральна рада організувала в ніч на 5 січня 1918 року, пославши значні сили гайдамаків, щоб захопити завод. Після перестрілки переважаючі сили гайдамаків увірвались в «Арсенал», захопили гармати, розгромили заводський комітет і виставили біля входу на завод свою охорону. Ця провокація посилила невдоволення робітників «Арсеналу» й прискорила збройне повстання проти Центральної ради.
Безпосереднім приводом до збройного повстання робітників «Арсеналу» була спроба Центральної ради вивезти вугілля з заводу під виглядом забезпечення ним потреб міської електростанції. В дійсності ж Центральна рада мала на меті залишити «Арсенал» без палива і цим зупинити роботу заводу, щоб ліквідувати най-сильніший революційний центр в Києві, і, з другого боку, використати це вугілля для своїх бронепоїздів, які діяли проти наступаючих на Київ радянських військ.
Обурені контрреволюційними діями Центральної ради, арсенальці вранці 15(28) січня скликали мітинг, на якому було прийнято рішення не виконувати вимоги Центральної ради про вивіз вугілля. На цьому мітингу виступив член Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету О. Б. Горвіц, який закликав до збройного повстання. Пропозиція О. Б. Горвіца була прийнята одноголосно, і тут же був обраний Ревком, на який було покладено керівництво повстанням. До складу Ревкому ввійшли О. Б. Горвіц, М. В. Костюк, І. М. Фіалек, М. М. Лебедев та інші.
В цей же день міський комітет більшовиків, враховуючи становище, що створилося у місті, скликав нараду представників районних комітетів, на якій було обговорено питання про збройне повстання проти Центральної ради. Нарада ухвалила рішення закликати робітників Києва негайно виступити із зброєю в руках на боротьбу за встановлення Радянської влади.
Одночасно районні партійні комітети провели на заводах і фабриках всіх районів міста збори і мітинги, на яких обговорювалося питання про збройне повстання проти Центральної ради. На мітингах і зборах робітники одностайно приймали рішення про повстання і тут же обирали ревкоми для керівництва ним.
Враховуючи революційний настрій мас, Київський комітет більшовиків вирішив почати збройне повстання до приходу радянських військ у Київ. В ніч з 15 на 16 січня 1918 року в приміщенні Комерційного інституту (зараз педагогічний інститут, Бульвар Шевченка, 22) відбулося засідання Київської Ради робітничих депутатів з представниками фабрично-заводських комітетів і Центрального бюро профспілок, на якому було прийнято пропозицію більшовиків про збройне повстання проти Центральної ради і оголошення загального страйку у місті. Тут же був обраний страйковий комітет і сформовано загальноміський ревком, до складу якого ввійшли М. С. Богданов, Я. Б. Гамарник, А. В. Іванов, І. М. Кудрін, М. В. Костюк, І. М. Крейсберг, М. М. Лебедев та інші.
Збройне повстання почалося в ніч на 16 січня. Головним центром повстання став «Арсенал». Робітники зняли з «Арсеналу» варту Центральної ради і поставили охорону. Всю ніч на «Арсеналі» йшла кипуча робота. На території заводу і навколо нього будувалися барикади, копалися окопи, встановлювалися гармати і кулемети. Вогневі засоби були розставлені так, щоб захищати «Арсенал» з усіх боків. Сюди ж цілу ніч прибували нові групи робітників і солдатів. «Арсенал» перетворився у військовий табір. Кількість бійців — захисників «Арсеналу» — перевищувала тисячу чоловік. Там же містився і ревком.
16 січня гайдамаки намагалися штурмувати «Арсенал». Проти арсенальців були кинуті броньовики і кулеметні частини, до того ж з боку станції Київ-Товар-ний і Кадетського гаю почався артилерійський обстріл. У відповідь на нього заговорили гармати повстанців. Бій йшов цілий день і закінчився пізно вночі. Війська
Центральної ради не раз намагалися наблизитись до заводу, але дружний вогонь арсенальців примушував петлюрівців відступати з значними втратами.
Сили захисників «Арсеналу» зростали. До повсталих робітників приєднався понтонний батальйон, який містився поряд з заводом, солдати 3-го авіапарку, робітники військової обмундирувальної майстерні, революційно настроєні солдати полку ім. Сагайдачного, полку ім. Шевченка та інші. На боротьбу проти Центральної ради виступили залізничники на чолі з робітниками Головних залізничних майстерень та робітники Подільського, Куренівського, Шулявського, Залізничного і Деміївського районів.
17 січня робітники Києва оголосили загальний страйк. Припинили роботу трамвай, водопровід, електростанція, всі фабрики, заводи й майстерні, позакривалися магазини. Місто завмерло.
І в цей день основні бойові операції проходили в районі «Арсеналу». Три рази ходили гайдамаки в атаку, вони стріляли по арсенальцях розривними кулями, обстрілювали «Арсенал» артилерією, але всі атаки з великими втратами для атакуючих були відбиті героями-арсенальцями.
В цей день червоногвардійці Куренівського і Подільського районів розгромили петлюрівські сили в своїх районах і розпочали наступ на центральну частину міста, де розміщалася Центральна рада. Вони оволоділи Підвальною вулицею, Сінною площею і підійшли до Житомирської вулиці.
Активні бойові дії розгорнули і червоногвардійці Шулявського району під командуванням В. М. Довнар-Запольського та Деміївського району під командуванням В. Н. Боженка. Перші — вели уперті бої з гайдамаками в районі Брест-Литовського шосе, а другі — на Васильківській вулиці (тепер Червоноармійська). В районі залізничного вузла хоробро бились з петлюрівцями червоногвардійці Головних залізничних майстерень, якими керував М. С. Патлах.
Бойові дії розгорнулися з новою силою 18 січня. З раннього ранку відновились жорстокі бої в районі «Арсеналу». Він був підданий інтенсивному артилерійському обстрілу з важких гармат з боку Дарниці. Під прикриттям артилерії до «Арсеналу» підступали великі сили петлюрівців, посилені кулеметними частинами і кількома бронемашинами. Робітники «Арсеналу» несли значні втрати від вогню противника, але бойовий дух захисників «Арсеналу» був високим. Відважно бились арсенальці П. С. Погребний, В. І. Стригін, С. Й. Струтинський, брати Юхим та Анастасій Чайковські та інші. Робітникам-арсенальцям допомагали їх діти й жінки. Вони доставляли зброю, продовольство, перев’язували поранених.
За допомогою солдатів понтонного батальйону та 3-го авіапарку арсенальці відбили всі атаки противника й завдали йому великих втрат. Ворожі війська примушені були відійти і окопатись.
Зазнавши невдачі в боях з повсталими робітниками, командування петлюрівських військ в Києві пішло на хитрощі. Надвечір 18 січня в районі «Арсеналу» війська Центральної ради підняли білий прапор. Петлюрівці запропонували перемир’я. Перестрілка припинилась. О 6-й годині вечора почались переговори між представниками Центральної ради і ревкомом «Арсеналу». Переговори тривали недовго і не дали позитивних наслідків. Делегацію арсенальців гайдамаки по-зрадницьки заарештували і відправили в петлюрівську міську комендатуру. Об 11-й годині вечора бойові дії відновилися. Почався інтенсивний артилерійський обстріл «Арсеналу». Петлюрівці намагались будь-якою ціною покінчити з центром збройного повстання у Києві. В боротьбі проти повсталих арсенальців брали участь і ворожі війська, які під натиском радянських сил відступали до Києва. 19 січня з-за Дніпра, з боку Броварів, в місто почали вступати петлюрівські війська, яких зразу ж було кинуто проти захисників «Арсеналу». Все більше і більше стискувалось кільце петлюрівських військ. Атака йшла за атакою. Становище героїчних захисників «Арсеналу» ставало все тяжчим: кінчилися боєприпаси, не вистачало продовольства, були великі втрати в людях.
Арсенальці героїчно оборонялися, чекаючи допомоги. За нею вирушив О. Б. Горвіц, вибравшись з обложеного «Арсеналу» підземним ходом. Але по дорозі його схопили гайдамаки і по-звірячому вбили. 20 січня петлюрівці примусили здатись, а потім розправились з солдатами понтонного батальйону, які підтримували повсталих арсенальців. Це дозволило гайдамакам посилити натиск на оточений «Арсенал».
20 січня в наступ на місто перейшли червоногвардійці залізничних майстерень, які до цього встигли скласти броньовик, звільнити від петлюрівців станцію Київ-Пасажирський, роззброїти юнкерів, що розмістилися в Кадетському гаю і провести ще кілька бойових операцій. Залізничники зайняли вулиці Жилянську, Маріїно-Благовіщенську, Бібіковський бульвар, Галицьку площу і дійшли до Львівської вулиці. Але під вечір ворог дещо потіснив їх.
21 січня гайдамаки вели безперервні атаки на «Арсенал». Опір повсталих робітників був безприкладно героїчним. Арсенальці боролися до останнього патрона. Ті, хто використав всі свої боєприпаси, за вказівкою керівників підземними ходами вийшли з обложеного заводу, а решта вели запеклий бій.
Останній штурм петлюрівців — і вони ввірвалися на бронемашинах в «Арсенал». Почалася дика розправа над робітниками. Захоплених у полон катували й убивали. Озвірілі вороги не минали ні стариків, ні жінок, ні дітей. Вони заарештовували і розстрілювали всіх, хто був у робітничій одежі і мав мозолисті руки. Було розстріляно близько 300 чоловік. «Арсенал» був переможений.
Були розбиті робітничі загони і в інших районах Києва. Але збройна боротьба проти Центральної ради не припинилась. У Залізничному районі червоногвардійці, оточені з усіх боків петлюрівцями, трималися ще 21, а 22 січня петлюрівці ввірвалися в їдальню залізничних майстерень і жорстоко розправились із захопленими там червоногвардійцями. Багато залізничників загинуло в боях та були закатовані петлюрівцями. Серед них П. В. Бєлінський, Б. С. Ветров, М. Й. Лукашевич та інші.
Тим часом до Києва наближались радянські війська. 22 січня частини під командуванням Ю. М. Коцюбинського зайняли Дарницю і мости через Дніпро. Загони Червоного козацтва на чолі з В. М. Примаковим вступили на Куренівку.
26 січня після запеклих боїв радянські війська визволили Київ. Центральна рада втекла в Житомир.
Вся повнота влади зосередилась в руках військово-революційного комітету.
Народний Секретаріат України 28 січня 1918 року надіслав телеграму Раді Народних Комісарів і Російській мирній делегації у Брест-Литовську про остаточне визволення радянськими військами Києва і встановлення Радянської влади по всій Україні.
1 лютого 1918 року виконком Київської Ради робітничих депутатів прийняв рішення про ліквідацію військово-революційного комітету, який виконав свої функції, і про передачу всієї влади Раді робітничих депутатів.
30 січня 1918 року до Києва переїхав Український Радянський уряд. Київ став столицею Української Радянської Соціалістичної Республіки.