Біла Церква, Білоцерківський район, Київська область
Біла Церква — місто обласного підпорядкування, залізнична станція. Розташована на річці Росі (басейн Дніпра), за 87 км на південь від Києва. На околиці міста проходить автомагістраль Київ—Одеса. Населення — 109 тис. чоловік.
Біла Церква — центр однойменного району, площа якого 1276 кв. км, населення 85,4 тис. чоловік (без міста). На території району — 1 селищна та 34 сільські Ради депутатів трудящих, яким підпорядковано 59 населених пунктів. В економіці району провідне місце належить сільському господарству. Тут — 39 колгоспів, 2 радгоспи, 1 птахофабрика, 5 науково-дослідних станцій і спеціалізованих господарств. Основний напрям господарства — виробництво цукрових буряків, зерна, головним чином озимої пшениці. Розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. У районі 10 промислових підприємств (без Білої Церкви). Провідне місце належить харчовій промисловості, яка дає 76 проц. всієї промислової продукції. Населення обслуговують 8 лікарень, протитуберкульозний диспансер, 3 медамбулаторії, епідеміологічно-санітарна станція, 15 пологових будинків, 52 медпункти; 64 загальноосвітні школи, в т. ч. 16 середніх, 2 школи робітничої молоді, 2 заочні середні школи; 33 клуби, 21 будинок культури, 53 бібліотеки, 57 стаціонарних кіноустановок, з них 11 широкоекранних.
На території сучасного міста досліджено курган доби бронзи (II тисячоліття до н. е.) та велике давньоруське городище з посадом.
Історичним попередником Білої Церкви було давньоруське місто Юр’єв, засноване 1032 року київським князем Ярославом Мудрим на Росі, як фортеця для захисту Київської Русі від нападів кочовиків. Назва його походить від християнського імені Ярослава Мудрого — Юрій або Георгій, звідси в окремих джерелах — Георгев, Гюргев, Югрев, Юрев. У 1050 році Ярослав Мудрий побудував у Юр’єві єпіскопську церкву, яку в народі ще з часу її заснування називали «білою церквою». Місто стало центром Юр’євської (Поросської) єпархії.
Юр’єв, тодішній південний форпост Київської Русі, зазнавав численних нападів половців та інших кочівників. Половці не раз руйнували його, зокрема в 1095 та 1103 роках. У 1103 році київський князь Святополк Ізяславович після вдалого походу на половців відбудував Юр’єв. Під час монголо-татарської навали в XIII ст. його знову зруйнували.
У 1311 році західноруські війська, очолювані князем Юрієм Слуцьким, розгромили в урочищі Ротку (околиця Юр’єва) великі сили татар, які втратили тут 8000 убитими. Ця подія поклала початок відродженню міста. Руїни білокам’яної юр’євської церкви дали нову назву місту—Біла Церква, яка вперше зустрічається 1331 року.
В 60-х роках XIV ст. Київщину, в т. ч. й Білу Церкву, захопило Литовське князівство, а після Люблінської унії — Польща. Щоб утвердитися на загарбаних землях і захиститися від нападів кримських татар, польсько-литовські магнати та місцеві феодали будували замки й різні укріплення. Один з таких замків спорудив у Білій Церкві на початку 50-х років XVI ст. київський воєвода С.-Ф. Г. Пронський. Місто стає центром Білоцерківського староства, де перебував намісник київського воєводи.
Щоб прискорити заселення Білої Церкви, як важливого опорного пункту в боротьбі з татарами, король Польщі та великий князь Литовського князівства Сигізмунд II Август у 1555 році надав міщанам на 10 років ряд пільг: звільнив їх від податків, мит, замкових робіт тощо. В 1562 році пільги було продовжено ще на 5 років. З 1570 року Біла Церква стає власністю українського магната — київського воєводи В.-К. Острозького. В 1580 році польський король С. Баторій звільнив бояр і міщан Білої Церкви від всіляких податків «на вічні часи», за що городяни повинні були будувати й утримувати замок, нести польову варту. 1589 року міщани Білої Церкви одержали магдебурзьке право. Однак В.-К. Острозький того ж року домігся від короля його скасування і став вимагати виконання феодальних повинностей. У відповідь білоцерківці повстали, захопили князівське майно, порох і зброю. За це вони були притягнуті до суду. Призвідців засуджено до страти. У придушенні цього повстання брала участь шляхта всього Київського воєводства.
В кінці 1591 року запорізькі козаки разом з реєстровцями під проводом гетьмана К. Косинського знищили польський гарнізон у Білій Церкві і захопили у підстарости Курцевича-Булиги документи на право володіння містом та іншими маєтками. Звідси повстання поширилось на всю Київщину, Брацлавщину, Поділля й Волинь.
Населення Білої Церкви підтримало антифеодальне селянсько-козацьке повстання під керівництвом С. Наливайка. Розгромивши загін польських військ на чолі з князем К. Ружинським, С. Наливайко 2 квітня 1596 року, підтриманий білоцерківськими міщанами, вступив у місто, але змушений був залишити його: з Волині наближалося велике польське військо, очолюване польним гетьманом С. Жолкевським.
На початку XVII ст. Біла Церква була досить значним поселенням. За люстра-цією 1616 року тут налічувалося понад 600 дворів — 300 міщанських, «послушних» і понад 300 козацьких, які не бажали лишатися «під послушенством» феодалів. У місті діяли млини, пивоварні та медоварні, розвивалася торгівля. Біла Церква славилася також досвідченими ремісниками (1641 року їх налічувалося 2772). Серед них були й зброярі, які вміли виготовляти рушниці та гармати. Хоч населення формально звільнили від усяких податків, однак білоцерківський староста Я. Острозький та його прислужники всіляко обмежували права козаків і міщан, стягували з них мито (щорічна сума цих поборів становила 1762 злотих 15 грошей), обтяжували населення жовнірськими постоями, грабували їхнє майно. Все це викликало велике незадоволення жителів міста. Значна частина населення не визнавала влади польських урядовців. 1637 року білоцерківські козаки й міщани підтримали селянсько-козацьке повстання, очолене гетьманом нереєстрового козацтва П. М. Павлюком (Бутом).
Історія Білої Церкви тісно пов’язана з визвольною війною українського народу 1648—1654 рр. У цей період місто, що мало добре укріплену фортецю і було вигідно розташоване на шляхах між Києвом і Запорізькою Січчю, стало одним з важливих опорних пунктів у боротьбі за визволення від польсько-шляхетського гніту, центром адміністративно-територіальної і військової одиниці — Білоцерківського полку.
22 травня 1648 року білоцерківці влаштували урочисту зустріч війську Б. Хмельницького, яке здобуло перемогу під Жовтими Водами і Корсунем. Звідси Б. Хмельницький надсилав у всі кінці України універсали із закликом повставати на боротьбу проти польського гніту. Тут, в укріпленому таборі, він сформував 70-тисячне селянсько-козацьке військо. Пізніше, в березні 1651 року, Б. Хмельницький писав з Білої Церкви листи російському цареві Олексію Михайловичу з проханням прискорити вирішення питання про возз’єднання України з Росією.
Восени 1651 року селянсько-козацьке військо, знекровлене поразкою під Берестечком, все ж зупинило під Білою Церквою об’єднані польсько-литовські війська. 18 вересня того ж року Б. Хмельницький уклав з польським урядом тяжкий для України Білоцерківський договір, щоб дати можливість українському народові виграти час для згуртування сил на боротьбу з ворогами.
15 січня 1654 року на Соборній площі (нині площа Волі) жителі Білої Церкви в присутності уповноважених російського посольства — стольника Л. Лопухіна та піддячого Я. Портомоїна прийняли урочисту присягу на вірність Росії. Присягнуло 38 шляхтичів, 991 козак і 120 міщан.
Недовго, однак, білоцерківці почували себе вільними. Після укладення Андрусівського перемир’я в 1667 році Біла Церква, як і все Правобережжя, залишилася під владою Польщі. Згодом, у 1686 році, це було підтверджено і «вічним миром» між Росією та Польщею.
Боротьба за визволення Правобережної України і возз’єднання її з Росією тривала. Сподвижники С. П. Палія — наказний гетьман Правобережної України С. І. Самусь, корсунський полковник 3. Іскра, брацлавський полковник А. Абазин на початку 1702 року скликали козацьку нараду у Фастові, яка ухвалила готувати народні маси до повстання проти польської шляхти. Воно почалося навесні на Поділлі й Волині. Влітку повстанський рух охопив Київщину. 10 листопада 1702 року після двохмісячної облоги військами фастівського полковника С. П. Палія було розгромлено польський гарнізон у Білій Церкві. Козаки захопили тут 28 гармат, великі запаси пороху, гранат і свинцю. С. П. Палій переніс сюди свою резиденцію. Біла Церква, як і за Б. Хмельницького, знову стала оплотом боротьби українського народу за визволення Правобережної України від польського гніту. Інформуючи царський уряд про воєнні успіхи, С. П. Палій повідомляв про одностайну волю селян і козаків возз’єднатися з братнім російським народом. Здійсненню цих прагнень заважала зрадницька діяльність гетьмана Мазепи, який неодноразово пропонував віддати місто шляхетській Польщі. На ці пропозиції С. П. Палій відповідав: «Ні ляхам, нікому іншому Білої Церкви не віддам, хіба що мене з неї за ноги витягнуть».
Невдала війна з Туреччиною примусила російський уряд у 1711 році відмовитися від прав на Правобережну Україну і в т. ч. на Білу Церкву. Привілеї, які місто мало як форпост проти татар, всіляко ігнорувались польськими воєводами й старостами. Вони почували себе повновладними господарями і втручалися в особисте життя міщан, забороняли їм, під загрозою конфіскації майна, жити за межами міста, примушували у визначені строки споруджувати панські будинки, ремонтувати мости й греблі, а також сплачувати грошовий чинш та інші податки.
Під час гайдамацького руху XVIII ст., в якому активну участь брало населення Білої Церкви, польська шляхта прагнула зробити білоцерківську фортецю місцем притулку для панів, які тікали від народного гніву. Народні месники часто оточували місто, громили панські маєтки навколо нього. Під час Коліївщини гайдамаки неодноразово загрожували польському гарнізону. Спробу оволодіти Білою Церквою робив, зокрема, один з визначних селянських ватажків М. Швачка, але безуспішно.
1774 року польський сейм передав Білу Церкву у «довічне володіння» душителю українського народу часів Коліївщини, коронному гетьману Польщі графу Ф. К. Браницькому. Жителі міста зазнавали утисків і від католицької церкви. Ще у 30-х роках XVIII ст. в місті утвердилась єзуїтська місія. «Отці-єзуїти» займалися не лише насадженням католицизму. На 5 ксьондзів місії працювало 47 кріпаків, кожен з них мав відробляти щороку 116 днів панщини, сплачувати подорожчизну та інші податки.
Після другого поділу Польщі (1793 рік) Біла Церква разом з усією Правобережною Україною возз’єдналася з Росією. Ця історична подія позитивно позначилась на економічному й культурному розвитку міста. Розташована на вигідних торгових шляхах, Біла Церква поступово втягувалась у загальноросійський ринок. Ширше стали розвиватися ремесло й торгівля; розгорталося містобудівництво. В 1793—1799 рр. руками кріпаків закладено великий ландшафтний парк «Олександрія» площею 200 десятин і вартістю 4 млн. крб. Назва парку походить від імені його власниці — Олександри Браницької. Автором проекту і першим забудовником парку був архітектор Мюффо. Міським архітектором у той час працював італієць Домінік Ботані, садівником — Август Станге із Львова. На алеях парку красувалися чудові бронзові статуї, придбані 1816 року в Італії. їх замовив Наполеон І, щоб прикрашати галереї Лувра, але з невідомих причин статуї залишились невикупленими. Одночасно Браницькі будують Зимовий, Літній та інші палаци, будинок дворянського зібрання з колонадою у доричному стилі. Гроші на це надходили з 217 маєтків, де працювало 97 тис. кріпаків. Багатства графині Браницької в 1838 році досягали суми в 28 млн. крб.
В 1809—1814 рр. у Білій Церкві споруджено торгові ряди на 85 крамниць — одна з рідкісних на Україні будов у стилі ампір. Щодо пропорцій своїх частин, загального розміщення архітектурних мас, розподілу їх на фронтони, пілястри, арки, колони вона вважається найкращою спорудою того часу. В стилі класицизму збудовано римсько-католицький костьол з портиками корінфського ордера (1812 рік), поряд з Миколаївською церквою, яка існує з 1706 року, Преображенський собор на зразок Одеського кафедрального та Магдалинську церкву на Заріччі (1839 рік).
Під час Вітчизняної війни 1812 року в місті широко розгорнувся рух за створення ополчення проти військ Наполеона І. З городян та селян навколишніх повітів (Васильківського, Київського, Таращанського й Богуславського) у Білій Церкві був сформований козацький полк з 1248 чоловік. У складі українського козачого війська білоцерківський полк під командуванням полковника Є. П. Оболенського у жовтні захищав Брест-Литовськ, а потім брав участь у переслідуванні ворога до західного кордону, за що був нагороджений срібними трубами.
У Білій Церкві відбувалися події, пов’язані з рухом декабристів. Тут 1824— 1825 рр. С. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін та інші члени Васильківської управи Південного товариства, очолюваного П. І. Пестелем, обговорювали майбутню конституцію Росії — «Руську правду» — та плани вбивства царя. В матеріалах слідства у справі декабристів вони звуться «Білоцерківськими планами» (1-м і 2-м). Передбачалося вбити Олександра І під час огляду ним частин 3-го корпусу. Ця акція мала стати початком головних дій, але через смерть царя її не вдалося здійснити.
Під час виступу Чернігівського полку (29 грудня 1825 року — 3 січня 1826 року) у повсталих був намір з’єднатися з 17-м єгерським полком, розміщеним у Білій Церкві. Дві роти його на чолі з поручиком О. Ф. Вадковським готувалися підтримати повстанців. Але командуванню 3-го корпусу, до складу якого входив і 17-й єгерський полк, стали відомі наміри чернігівців. О. Ф. Вадковський був заарештований, а ненадійний полк командування терміново перекинуло в Сквиру. Довідавшись від посланого в розвідку загону на чолі з І. І. Сухиновим про те, що 17-й єгерський полк виведений у невідомому напрямі, С. І. Муравйов-Апостол повернув на с. Пологи. Повсталий полк зазнав поразки за 15 км від Білої Церкви. 6 січня до міста були доставлені полонені, в т. ч. С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін. 12 січня керівників повстання вивезли до Петербурга, а для розправи з «нижніми чинами» утворили спеціальну слідчу комісію й суд. Солдати Чернігівського полку після екзекуції під суворим наглядом були відправлені на службу в окремий Кавказький корпус.
Повстання Чернігівського полку лишило глибокий слід у свідомості селян. Окремі групи кріпаків Білоцерківщини примкнули до повсталих, чимало селян були також готові приєднатися до них, очікуючи їх наближення. Зокрема, ще тоді, як С. І. Муравйов-Апостол підходив до Білої Церкви, там його чекали 4000 кріпаків — колишніх козаків, покріпачених Браницькими. В 1826—1827 рр. багато кріпаків втекли в Задунайську Січ та інші віддалені місця.
Економічний і культурний розвиток Білої Церкви в першій половині XIX ст. стримувався тим, що місто було власницьким. Вся земля і підприємства належали Браницьким. Промисловість спеціалізувалася на переробці сільськогосподарської продукції, яка надходила з графських володінь. У 40—50-і роки в місті споруджено два цегельних, свічковий, сільськогосподарських машин, два шкіряних заводи, гуральню; будувалися млини, крупорушки, підприємства переробки м’яса, жирів, цукру, меду, шкіри, смоли тощо.
Щороку в Білій Церкві відбувалося 11 ярмарків. На 3 десятиденних ярмарках у 1842—1846 рр. продавалося щороку продукції в середньому на 91,5 тис. карбованців.
Населення передмість Заріччя, Олександрії та Ротка було покріпаченим. Тільки у Заріччі з 444 дворів 20 були тяглими, 315 — пішими, 109 — не мали польового наділу (т. зв. городники). За інвентарними правилами 1847—1848 рр. земельний наділ складав 7 десятин на піше господарство.
Після реформи 1861 року 1178 ревізьких душ чоловічої статі мали щороку відробляти 146 тис. днів панщини. Лише в 1870 році вони підписали викупного акта. Вартість землі, яка підлягала викупу, оцінювалася в 150,5 тис. карбованців2.
У пореформений період прискорився розвиток промисловості. Якщо в 70-х роках у місті працювало 13 промислових підприємств, то наприкінці XIX ст. їх було 27. Значний вплив на розвиток економіки, особливо розширення ринкових зв’язків, мали прокладена в 1876 році Фастівсько-Знам’янська залізниця та спорудження станції Біла Церква.
На початку XX ст. Біла Церква стала одним з найбільших промислових і торгових центрів Київської губернії. В 1900 році тут працювали: завод сільськогосподарських машин, 5 цегельних, 6 шкіряних, пивоварний, 2 медоварних і 4 миловарних заводи, тютюнова, гільзова та 2 цукеркових фабрики, 4 слюсарних майстерні, 42 кузні, 2 вальцьових водяних млини, 13 крупорушок, 2 олійниці. За обсягом торгівлі хлібом місто посідало перше місце на Київщині (4,2 млн. пудів щорічно), вважалося другим після Києва щодо вивозу пивомедоварних продуктів, а по відправці цукру — четверте місце.
Невпинно зростала кількість населення міста. В 1860 році його налічувалося 12 075, у 1900 році — 47 771 чоловік (включаючи жителів околиць)4. Місто стало значним робітничим ринком. Масове пересування робітників створило особливі форми найму, властиві високорозвиненому капіталізму. Про це В. І. Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії» писав: «На півдні і південному сході утворилось багато робітничих ринків, де збираються тисячі робітників і куди з’їжджаються наймачі… Наприклад, у Київській губернії робітничими ринками є містечка Шпола і Сміла (великі центри цукрової промисловості) і м. Біла Церква». Починаючи з ранньої весни, на робітничій біржі збиралися сотні розорених селян. Вони сподівалися найнятися в Київ та інші великі міста ковалями, слюсарями, токарями, сезонниками на цукрові заводи.
В найбільш жахливих умовах жила міська біднота, яка мешкала в основному в т. зв. «Грузії». Цей район міста дістав таку назву тому, що земляні халупи нагадували кавказькі саклі. Дахи були нарівні з землею, світло пробивалося крізь невеликі отвори, закриті шматочками скла. В багатьох будинках кількість повітря на одного мешканця складала 0,33 куб. сажня (це в той час, коли в тюрмі його норма була 1,5 куб. сажнів). У Білій Церкві лютували епідемічні хвороби, які забирали сотні людей.
Жорстокої експлуатації зазнавало трудове населення міста від Браницьких та їх компаньйонів-орендарів Менцеля, Габовича, Кернеса, Бялика, Айзенштейна, Ніренштейна. Робочий день на їх підприємствах тривав 13—16 годин на добу. Ринок безробітних дозволяв хазяям тримати заробітну плату на мізерному рівні. Особливо погіршилося становище робітників і ремісників під час економічної кризи 1900— 1903 років.
У квітні 1902 року Київський комітет РСДРП створив у Білій Церкві соціал-демократичну групу. Їй вдалося встановити тісні зв’язки з соціал-демократичними організаціями ряду міст Росії, одержувати від них нелегальну літературу, прокламації. З соціал-демократичними ідеями окремі робітники Білої Церкви були ознайомлені й раніше. Так, ще на початку 1895 року один з керівників петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», створеного В. І. Леніним, П. К. Запорожець розповсюджував у місті працю В. І. Леніна «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?».
Під впливом діяльності Білоцерківської групи РСДРП 1 травня 1903 року в урочищі Голендерні, що за річкою Рось, відбулася робітнича маївка, яка мала велике значення для політичного виховання робітників в умовах царизму. У вересні того ж року вперше в історії міста на заводі сільськогосподарських машин Менцеля застрайкували робітники, які вимагали підвищення заробітної плати на 20 проц. і скорочення робочого дня. Страйк тривав протягом двох тижнів. Досвіду організованої боротьби робітникам ще бракувало і тому підприємцю вдалося зломити страйкарів. У присутності поліцейських він звільнив 80 чоловік, решта — змушена була приступити до роботи.
Російсько-японська війна викликала невдоволення серед трудового населення. 19 листопада 1904 року на Смоляній вулиці з’явилися прокламації із закликом до трудящих чинити опір під час мобілізації до армії і влаштувати демонстрацію. Поліція не змогла натрапити на слід тих, хто розповсюджував прокламації.
1905 рік позначився піднесенням революційного руху. На знак протесту проти «Кривавої неділі» застрайкували робітники заводу Менцеля, будівельники, друкарі, кравці, шевці, прикажчики, гімназисти. Діями страйкарів керували соціал-демократи. «В містечку є багато осіб, які належать до соціал-демократичної партії»,— повідомляв 8 лютого своє начальство білоцерківський пристав. Від імені РСДРП трудящі закликалися до бойових сходок, демонстрацій і страйків. 14 березня застрайкували майстрові й робітники на махорковій фабриці Грановського і Колодного. 17—18 квітня Білоцерківська група РСДРП розповсюдила прокламації з закликом до святкування 1 Травня, організації загального страйку й виходу на вулиці зі зброєю в руках. Трудящі зібралися на Чортовому острові за містом, співали революційних пісень.
З обуренням зустріли трудящі царський маніфест 17 жовтня. 18 жовтня відбулася велика демонстрація, в якій взяло участь близько 2 тис. чоловік. Майоріли червоні прапори, лунали вигуки: «Геть самодержавство!», «Геть Миколашку-кровопивцю!».
У грудні велике занепокоєння поліції викликали дії писаря 14-го флотського екіпажу, селянина з білоцерківського передмістя Олександрії Г. Ф. Кандиби. 23-річний моряк спершу писав листи до селян Олександрії, закликаючи повставати на боротьбу, а приїхавши у відпустку, став розповсюджувати в місті і навколишніх селах нелегальну літературу. 31 січня 1906 року Г. Ф. Кандибу заарештували і під посиленою охороною відправили до Васильківської тюрми.
В лютому 1907 року поліція виявила рукописний наказ групи селян Білої Церкви до члена Державної думи. «Мета і прагнення наказу,— доповідав повітовий справник київському губернаторові,— спрямовані на скинення існуючого ладу й порядку». Автори наказу були заарештовані. Навесні 1907 року в навколишніх селах поширився селянський рух. Палали панські економії і фільварки. 1 травня згоріла економія графині Браницької у Білій Церкві. 9 травня газета «Киевская мысль» писала, що це був наслідок селянської політики «викурювання панів із гнізд».
Після третьочервневого державного перевороту Білоцерківська організація РСДРП була майже повністю розгромлена. Але передові робітники не припинили боротьби. В травні 1912 року в Білій Церкві з’явилися перші примірники «Правды». Розповсюджував їх гурток «правдистів», який очолював робітник заводу Менцеля П. П. Сломчинський. Підпільники несли в маси полум’яні слова революційної правди. Особливо активізувалася діяльність підпільників у Першотравневі дні. 20 і 30 квітня 1912 року в різних частинах міста були розкидані листівки, видруковані в Білій Церкві. В них робітники закликалися на святкування 1 Травня, до повалення монархічного ладу. В 1914 році провокатор видав поліції відважних підпільників.
Стан культури в місті яскраво відбивав політику самодержавства щодо трудящих. Навчальні та культурно-освітні заклади створювались, насамперед, в інтересах привілейованої частини населення. В 1847 році відкрили гімназію. 1872 року її перетворено в реальне училище, а в 1890-му знову в гімназію. Висока плата за навчання й різні соціальні обмеження закривали до неї двері дітям трудящих. Для них на кінець XIX ст. існували двокласна народна міністерська школа, єврейське казенне двокласне міністерське училище, однокласна і 3 церковнопарафіяльні школи. Всі ці заклади не давали права вступу до гімназії і могли охопити лише 10—11 проц. дітей міста. Зате тут діяли аж 22 релігійні заклади: православні церкви, римсько-католицький костьол, єврейські молитовні будинки, лютеранська кірха тощо.
В 1886 році у місті почав виходити журнал ліберально-демократичного напряму «Белоцерковец» (видавець І. Петриковський), але світ побачив лише один випуск. Книги були доступними для незначної частини населення. 1895 року відкрито 5 книжкових крамничок і при них платні читальні. Існувало 2 безплатні бібліотеки — при поштово-телеграфній конторі (300 книжок) та при попечительстві народної тверезості (200 книжок). Масових культурно-освітніх закладів у місті не було. Привілейовані групи населення мали свої клуби — офіцерське зібрання, комерційний клуб, дворянське зібрання.
Протягом довгого часу медичне обслуговування населення здійснювалося єдиним закладом — лікарнею на 54 ліжка, відкритою 1795 року Браницькою. В 1886 році побудовано єврейську лікарню на 24 ліжка. Браницька берегла свої землі для більш прибуткових справ, а під забудову лікарні виділила найбрудніший район у Білій Церкві — біля болота. Як писалося в одному з лікарських звітів, важко було знайти в містечку місце, таке брудне й занедбане. Харчувалися хворі коштом приватних пожертвувань. У 1900 році медичне обслуговування здійснювали 16 лікарів, 11 фельдшерів і 4 повитухи.
Перша світова імперіалістична війна різко погіршила економічне становище трудящих міста. Прагнучи нажитися на воєнних поставках, підприємці посилили наступ на права робітників. З допомогою поліції були розігнані профспілки. Невеликій більшовицькій групі (10—12 чоловік)3 довелося працювати в глибокому підпіллі.
Лише під час першої мобілізації на фронт направлено з міста 1600 робітників і ремісників. У 1915 році пішли на війну майже всі дорослі чоловіки. У Білій Церкві побільшало біженців. Зростали ціни на продовольчі товари, посилювалася спекуляція. Життя міської бідноти ставало нестерпно тяжким. Багато жінок і дітей жебракувало.
Як тільки в місті стало відомо про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, місцева буржуазія та чиновники при підтримці угодовців-меншовиків і есерів сформували свою владу — раду громадських організацій. Очолив її монархіст, директор гімназії Лихачов; його змінив ліберал — учитель Низков, який став комісаром Тимчасового уряду в Білій Церкві. Цей орган місцевої буржуазії, заграючи з трудящими, ввів до складу свого виконкому двох робітників. Рада громадських організацій найбільше дбала про те, як краще підготувати місцевий гарнізон до церемонії присяги Тимчасовому уряду, славослів’я йому на маніфестаціях та мітингах. Лихачов виступав проти роззброєння поліції, захищав старий чиновницький апарат.
В ці ж дні створено Раду робітничих депутатів, до якої увійшло по одному делегату від кожного підприємства. У складі її було лише два більшовики. Меншовикам, есерам та бундівцям вдалося захопити більшість місць. Оскільки під час виборів був порушений принцип пропорціональності (не враховувалася кількість працюючих на підприємствах), більшовики наполягали призначити нові вибори. їм вдалося це здійснити в середині березня. До нового складу Ради кожні 25 робітників делегували одного депутата. Із 120 депутатів Ради більшовиків було 86.
Водночас солдати місцевого гарнізону створили Раду солдатських депутатів, у якій переважали більшовики. В кінці квітня відбулося об’єднання Рад робітничих і солдатських депутатів. В новій Раді, яку очолив солдат-більшовик Поляков, перевага залишилась за угодовцями і тими, хто їм співчував. Але у виконкомі Ради з 10 членів 5 належало до партії більшовиків.
Незважаючи на протидію меншовиків, есерів та бундівців, більшовики добилися прийняття Радою багатьох рішень, які захищали інтереси трудящих. Явочним порядком запроваджувався 8-годинний робочий день, поліпшувалося постачання продовольством. Ці заходи здійснювалися через комісії Ради (продовольчу, військову, економічно-побутову, земельну, культурно-освітню), де переважав вплив більшовиків. Найбільшою активністю відзначалася продовольча комісія, яку очолював більшовик К. П. Славінський. Вона ухвалила вилучити на користь робітників лишки продовольства у буржуазії. Есери й меншовики, не погодившись з дим, залишили комісію. Трудящі міста все більше переконувалися, що більшовики — єдині захисники їх прав та інтересів.
На початку квітня 1917 року в Білій Церкві створюється ініціативна група більшовиків у складі 20 осіб. Під її керівництвом відбувалися численні мітинги, де трудящі засуджували політику буржуазного Тимчасового уряду. Залізничники, робітники заводу Менцеля у своїх резолюціях вимагали припинення війни, укладення справедливого демократичного миру без анексій і контрибуцій.
Наприкінці травня до міста переїхали авторемонтні майстерні 7-ї армії, де працювало чимало революційно настроєних робітників. Тут діяла невелика, але дуже впливова більшовицька організація, яка об’єднала свої зусилля з білоцерківською ініціативною групою РСДРП. До Ради робітничих і солдатських депутатів були кооптовані солдати-більшовики, зокрема Ф. Т. Корельцев, якого обрали заступником голови виконкому Ради і одночасно заступником голови партійної організації.
Ініціативна група спільно з більшовиками автомайстерень на початку червня 1917 року оформилася як міська організація РСДРП(б). В кінці липня до її складу входило вже 45 чоловік.
Розстріл липневої демонстрації у Петрограді викликав хвилю мітингів і страйків. Загострилася боротьба в Раді. Есеро-меншовицькі депутати відверто підтримували лінію Тимчасового уряду. Проте авторитет їх швидко падав. Остаточно втратила свій вплив на населення рада громадських організацій, діяльність якої припинилася. Розгорнулася гостра боротьба під час виборів до міської думи. Більшовики прагнули використати і цей орган для впливу на маси, склавши свій окремий список, який на робітничих околицях зібрав значну кількість голосів.
Крок за кроком більшовики завойовували на свій бік трудящих. Великих успіхів у цьому вони добилися і серед солдатів. Бувати в казармах солдати дозволяли тільки більшовицьким агітаторам, які розгорнули роботу, щоб мобілізувати трудящих на вирішальний бій. Київський губернський комісар 18 жовтня просив начальника штабу Київського військового округу надіслати у Білу Церкву війська для придушення можливого збройного повстання.
Коли стало відомо про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, більшовики Білої Церкви негайно скликали засідання Ради робітничих і солдатських депутатів і порушили питання про перехід влади до її рук. Готувалася до виступу і контрреволюція. До міста прибували петлюрівські частини. З буржуазно-націоналістичної інтелігенції та інших контрреволюційних елементів створювалися загони «вільного козацтва» і «січових стрільців». Революційно настроєні військові частини гарнізону були роззброєні військами Центральної ради і виведені з міста. Наприкінці грудня загін «вільних козаків» вчинив напад на Раду робітничих і солдатських депутатів. Рада перейшла в підпілля і продовжувала свою роботу. Вона в грудні
нелегально відрядила свого представника — більшовика П. П. Сломчинського на І Всеукраїнський з’їзд Рад.
Наприкінці січня 1918 року створюється підпільний ревком, який почав готувати сили для революційного виступу. На допомогу з Києва поспішали революційні загони.
18 лютого 1918 року 1-й Український кінний полк, підтриманий бронепоїздом під командуванням А. В. Полупанова, визволив Білу Церкву від петлюрівців. На людному мітингу була ухвалена резолюція про перехід всієї влади до Рад. Відбулися довибори делегатів до Ради від селян приміської смуги — Заріччя, Олександрії, Ротка. Ревком призначив комісарів на пошту й телеграф, у міліцію, казначейство та в інші установи. Охороняв місто загін Червоної гвардії, яким командував міськвійськком А. Й. Гординський.
10 березня 1918 року Білу Церкву захопили німецькі окупанти. Почалася розправа над прихильниками Радянської влади. Більшовицька організація пішла в підпілля і звідти керувала роботою, допомагаючи створювати партизанські загони в місті й навколишніх селах. У жовтні губком заснував у Білій Церкві Київський окружний партійний комітет, який очолив революційні сили Васильківського, Канівського, Київського й Сквирського повітів. Налякані піднесенням повстанського руху, окупанти та гетьманська «державна варта» докладали всіх зусиль, щоб розгромити підпільні більшовицькі організації. 6 листопада їм вдалося натрапити на слід більшовицького окружкому і заарештувати його членів. Але міська парторганізація та створений нею ревком продовжували діяти.
15 листопада до Білої Церкви вступили загони петлюрівців. Тут Директорія збирала сили для походу на Київ. Було сформоване військове ядро з буржуазно-націоналістичних загонів «січових стрільців» чисельністю до 3500 чоловік. Більшовицька організація в умовах петлюрівського терору викривала контрреволюційну політику Директорії, гуртувала сили для боротьби проти неї.
21 лютого 1919 року 3-й Новгород-Сіверський полк 1-ї Української радянської дивізії після короткочасного бою визволив місто від петлюрівців. 23 лютого в Білій Церкві відбулися військовий парад частин 1-ї Української дивізії та демонстрація трудящих. Це було справжнє єднання населення з Червоною Армією. Трудящі святкували відновлення Радянської влади.
Розгорнули свою діяльність партійна організація, ревком. 10 квітня 1919 року організаційно оформилися повітовий комітет партії, перший комсомольський осередок, а 12 квітня — повітревком. 16 квітня відкрилися курси інструкторів-організаторів Радянської влади на місцях.
Була обрана Рада робітничих депутатів, у якій більшість складали більшовики. 27—30 квітня 1919 року відбувся І з’їзд Рад Білоцерківського (Васильківського) повіту, який обговорив питання про організацію Радянської влади на місцях, допомогу Червоній Армії, національне й продовольче питання і схвалив більшовицькі резолюції. З’їзд прийняв рішення про перенесення повітового центру з Василькова до Білої Церкви. 31 липня націоналізовано найбільші підприємства міста — завод Менцеля, млини Ніренштейна та Айзенштейна.
Всі політичні, економічні й культурні починання доводилося здійснювати в складних умовах розрухи й боротьби з куркульськими бандами, які чинили шалений опір, неодноразово робили напади на місто. Важлива роль у цій жорстокій боротьбі з класовими ворогами належала 1-му Білоцерківському батальйону, створеному при повітовому військкоматі.
Лише півроку тривала мирна передишка. 25 серпня 1919 року до міста знову вдерлися петлюрівці, а 1 вересня їхній фронт зімкнувся з денікінським. Почалися грабежі, погроми, розстріли. Перебуваючи в підпіллі, повітова партійна організація керувала створенням партизанських загонів. Діяв повітовий штаб партизанського руху. Партизани мали на озброєнні кулемети і навіть артилерію. З наближенням Червоної Армії партизани активізували бойові дії. 25 грудня повстанські загони чисельністю до 3 тис. чоловік оточили місто. З Києва підійшли частини 12-ї армії, які у взаємодії з партизанами визволили Білу Церкву. Денікінці, які в паніці тікали з міста, залишили великі трофеї: 11 паровозів, близько тисячі навантажених вагонів тощо.
У розореному денікінцями місті лютував голод, людей косив тиф. Повітовий комітет партії і повітревком спрямували зусилля на зміцнення Радянської влади в місті й на селі, відбудову господарства, подолання голоду, поновлення роботи профспілкових, комсомольських та інших громадських організацій, шкіл, клубів, закладів охорони здоров’я. В кінці року діяло 10 споживчих товариств, які об’єднували понад 3500 трудящих. На початку 1920 року стали давати продукцію завод сільськогосподарських машин, млини, крупорушки, запрацювали майстерні.
20 квітня відбувся II повітовий з’їзд Рад. 190 його делегатів обговорили закон про землю, розглянули питання відбудови народного господарства, розвитку освіти й охорони здоров’я, обрали повітовий виконавчий комітет.
Втілити в життя рішення з’їзду завадив новий ворог: в ніч з 2 на 3 травня польські війська захопили місто. Прокотилася нова хвиля грабежів, насильств, репресій проти партійного і радянського активу. Боротьбою проти окупантів керувала група комуністів, залишених повітпарткомом у підпіллі. Окупація тривала місяць. 8 червня фастівська група військ під командуванням Й. Е. Якіра і кавалерійська бригада Г. І. Котовського визволили Білу Церкву від білополяків.
Сумну картину являло місто після вигнання польських інтервентів. Майже всі підприємства через нестачу обладнання й сировини не працювали. Більшість робітників не мала роботи. Місто заповнили біженці. Не вистачало житла, продуктів, палива, медикаментів. Лютувала епідемія тифу та інших інфекційних хвороб. Тривали напади різних банд. Бандитизм був однією з головних перешкод мирного будівництва. Щоб очистити навколишні райони від банд, сюди прибули частини 1-го корпусу червоного козацтва під командуванням В. М. Примакова. Восени в Київській губернії було створено штаби для боротьби з бандитизмом.
Один з них містився у Білій Церкві.
У вересні до міста прибув агітпоїзд ім. В. І. Леніна на чолі з Г. І. Петровським, який подав значну допомогу партійній організації і трудящим Білоцерківського повіту. Г. І. Петровський виступив на міському мітингу, закликав поповнювати лави Червоної Армії. Добровольці крокували вулицями міста з червоними прапорами під спів «Інтернаціоналу» — вони йшли добивати Врангеля і білополяків.
У відбудовний період повітовий комітет партії, партосередки підприємств і установ, профспілки доклали багато зусиль, щоб розв’язати першочергові господарсько-політичні завдання нової економічної політики. В умовах, коли країна переживала голод, насамперед подбали про відродження борошномельної промисловості. Білоцерківські млини, оголосивши себе ударними, виробляли щодоби 10 тис. пудів борошна і 5 тис. пудів різних круп. Про свої трудові успіхи білоцерківці доповідали В. І. Леніну і обіцяли йому невтомно працювати над подоланням господарської розрухи.
Став постачати села різними знаряддями завод сільськогосподарських машин. У 1921 році він виготовив 120 плугів, 135 борін, 50 культиваторів і 25 сівалок. Трудящі міста допомагали відбудовувати найважливіші промислові підприємства республіки. В лютому того ж року на загальних зборах службовців радянських установ Білої Церкви одноголосно ухвалено відрахувати 25 проц. місячного заробітку для відбудови Донбасу.
Велику й різноманітну роботу вели профспілки. В квітні 1920 року районна рада профспілок, до складу якої входило 15 галузевих профорганізацій, об’єднувала близько 3000 працівників. Керівною силою в профспілках були комуністи. З 35 чоловік, які входили до ради профспілок, 12 були членами партії. Профспілки організовували допомогу голодуючим. У 1922 році зібрали коштом відрахувань 1992 пуди борошна і один вагон продовольства для допомоги населенню Самари. Профспілки піклувалися також про безпритульних дітей, шефствували над військовими частинами. Так для організації культроботи серед червоноармійців навчального батальйону був відрахований одноденний заробіток.
15 лютого 1922 року Білу Церкву відвідали видатні діячі Комуністичної партії М. І. Калінін та Г. І. Петровський, які прибули з агітпоїздом «Октябрьская революция». Вони мали численні зустрічі з трудящими міста і навколишніх сіл, з працівниками повітпарткому та повітвиконкому. Агітпоїзд випускав газети й листівки із закликом подати допомогу голодуючим, організовано провести весняну сівбу.
20 травня 1923 року Біла Церква стала окружним центром. На той час у місті проживало 38 121 чоловік.