Київська область у епоху феодалізма
На Придніпров’ї високого рівня досягла самобутня та багатогранна культура. Найвизначнішими її центрами були Києво-Печерська лавра та Софійський собор. В 1037 році при Софійському соборі Ярослав Мудрий заснував першу на Русі бібліотеку. Тут переписували й перекладали книжки. У Києві, Вишгороді та Переяславі велося літописання. На початку XII століття чернець Києво-Печерської лаври Нестор написав перший твір з історії ранніх слов’ян та Давньої Русі «Повість временних літ». Широкого розвитку набула освіта. Для навчання князівських та боярських дітей князь Володимир Святославич в кінці X ст. заснував першу школу. Онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна організувала в Києві перше в Європі жіноче училище. Про поширення грамоти серед населення, і зокрема жінок, говорять написи на шиферних пряслах, що часто трапляються під час розкопок, а також графіті на стінах храмів. Велику цінність, зокрема, має рання давньоруська азбука IX— X ст., викарбувана на стіні Софійського собору.
В Київській землі склалася багата усна народна творчість. В билинах, легендах та оповіданнях яскраво відображена героїчна боротьба проти печенігів, половців, побут і становище трудового люду.
В Переяславі, Білгороді, Вишгороді, Зарубі та інших містах було збудовано численні пишно оздоблені храми, що своєю величчю і красою вражали сучасників. Стіни їх прикрашалися мозаїчними та фресковими монументальними розписами.
Київська Русь була історичною основою державності і культури трьох братніх народів: російського, українського і білоруського.
До південно-східної території Київщини у літопису 1187 року вперше вживається назва «Україна». Тоді в Переяславі помер князь Володимир Глібович «и плакашася по нем, вси Переяславци… о нем же Украйна много постона»,— писав літописець. Хоч ця назва вживалась і для визначення інших частин сучасної України, але саме тут, на Київщині, через кілька століть закріпилась вона в розумінні рідного краю, рідної землі — України.
Тяжкого лиха завдала руським землям у XIII ст. монголо-татарська навала. Населення Київщини мужньо захищалося від орд хана Батия. 1239 року завойовники зруйнували Переяслав, а наступного — Київ, Білгород, Вишгород, Юр’єв та багато інших міст і сіл. Від деяких з них лишилися тільки назви в літописах. Значна частина жителів була винищена або захоплена в полон. Нашестя привело до економічного і політичного занепаду Києва і всього Подніпров’я. На плечі народних мас ліг подвійний гніт: татарських загарбників і місцевих феодалів.
Феодальною роздробленістю руських земель та їх послабленням через монголо-татарську навалу скористалися литовські князі. В 1362 році великий князь литовський Ольгерд захопив Київщину і Переяславщину. В 1471 році удільне Київське князівство було ліквідовано і замість нього створено воєводство.
Іноземні загарбники і місцеві феодали, спираючись на апарат державної влади, посилювали експлуатацію феодально залежного селянства. Феодальне господарство базувалося на експлуатації общинного селянства. Сільська община виконувала ряд повинностей, які накладалися на неї, відповідала за сплату податків селянами.
Литовські князі надавали привілеї в українських містах переважно польським і німецьким купцям та ремісникам, гальмували розвиток торгівлі з Московським князівством. Все це затримувало економічне зростання Київщини.
Значну частину міського населення в XV— XVI ст. становили ремісники, більшість яких була об’єднана в цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, ювелірів, лучників та інші.
Відокремлення ремесла від землеробства сприяло дальшому розширенню внутрішнього ринку й розвитку торгівлі. Зростали торги і ярмарки, посилювались економічні зв’язки, пожвавилась зовнішня торгівля. Частина міщан перебувала у феодальній залежності, відбуваючи, як і селяни, різні повинності: натуральні, грошові й панщину. Міста з магдебурзьким правом звільнялися від феодальних повинностей. Вони сплачували на користь казни грошові податки з торгівлі та промислів, але не користувалися повнотою самоврядування, як жителі міст у Західній Європі. Кияни на початку 90-х років XV ст. косили сіно, возили дрова, ловили звірів і рибу для великокнязівського намісника, а також відбували сторожову і військову повинності, ремонтували укріплення тощо.
Прагнучи збільшити свої грошові доходи, феодали Київщини з XV ст. переводили селян з натуральних повинностей на грошові. Селянські маси чинили рішучий опір цьому новому натиску і все частіше відмовлялися відбувати феодальні повинності, вдавалися до втеч. У виступах проти литовських феодалів-загарбників активну участь брало все місцеве населення. Так, у 30-х роках XV ст. Київ і Київщина протягом кількох років не корилися владі литовського князя.
На Середній Наддніпрянщині в XIV—XV ст. найбільш інтенсивно відбувався процес формування української народності. Саме тут склалося етнічне ядро, до якого тяжіло населення інших українських земель. Київщина набула провідного значення в суспільно-політичному й культурному житті українського народу, в його боротьбі проти іноземних загарбників.
Наприкінці XV ст. для України виникла нова небезпека з боку Туреччини і Кримського ханства. У 1482 році кримський хан Менглі-Гірей напав на Київ, «град взя… и огнем сожже… Полону бесчисленно взя, а землю Киевскую учиниша пусту»,— повідомляється в Никонівському літопису. Татари майже кожного року чинили свої розбійницькі напади.
Після об’єднання Польщі та Литви в одну державу, що відбулося за Люблінською унією 1569 року, посилився наступ на Україну польських феодалів. Вони поширили своє панування на правобережну і лівобережну частини України, в т. ч. й на Київщину. Слідом за магнатами сюди посунула середня й дрібна польська шляхта, єзуїти. Селянські повинності значно збільшились: на Київщині панщина для волочного господарства становила 2—3 дні на тиждень; на користь феодалів треба було сплачувати грошові й натуральні чинші. Селяни втрачали рештки своїх прав. Сейм 1573 року дозволив панству карати селян на горло. Законодавчий збірник, відомий під назвою Литовського статуту (1588 рр.), юридично оформив закріпачення білоруських і українських селян. Польські магнати і шляхта захопили на Придніпров’ї величезні земельні володіння, а уряд узаконив це загарбання. У 1590 році сейм дав дозвіл королеві роздавати на «вічність» особам з шляхетського стану «пустині» за Білою Церквою, тобто землі, заселені українськими селянами й козаками.
Польські феодали в гонитві за наживою посилювали експлуатацію залежного міського населення, обмежуючи його право в ремеслах, промислах і торгівлі та примушуючи працювати у фільварках. Для зміцнення своєї влади у місті й на селі польська шляхта використовувала католицьку церкву.
Київщина поступово стає центром об’єднання прогресивних національних політичних сил для боротьби проти наступу католицизму. Тут створюються братства — національно-релігійні і культурно-освітні організації, до складу яких входили міські ремісники, купці, дрібна шляхта, духовенство і козаки. Київське братство, створене в 1615 році, вело активну боротьбу проти ополячування і окатоличування українського народу. Йому належить велика роль у розвиткові української культури.
Однією з найбільш поширених форм антифеодального протесту були втечі селян і міської бідноти на південну Київщину, в менш заселені степові райони. У другій половині XV ст. тут виникло козацтво. Козаки внесли великий вклад у боротьбу народних мас проти феодального поневолення, а також проти іноземних загарбників, зокрема проти турецько-татарської агресії. Всі найбільші селянсько-козацькі повстання, що відбувалися наприкінці XVI і в першій половині XVII ст., охоплювали Київщину. Це повстання під керівництвом К. Косинського (1591-—1593 рр.), С. Наливайка і Г. Лободи (1594—1596 рр.), Т. Федоровича (Трясила) в 1630 році, П. Пав-люка та Я. Острянина (1637—1638 рр.).
Важливе місце належить Київщині у визвольній війні 1648—1654 рр. та возз’єднанні України з Росією, що стали переломним етапом у житті українського народу. Селянсько-козацькі маси активно включилися в боротьбу проти поневолювачів. На кінець 1648 року більша частина Правобережної України була визволена. За адміністративно-територіальним поділом, введеним Б. Хмельницьким у 1649 році, на території сучасної Київщини створюються Київський, Білоцерківський і Переяславський полки. Відповідно до цього складаються військово-адміністративні органи влади, що являли собою елементи української державності. Б. Хмельницький не раз говорив про Київ, як «місто наше столичное».
8(18) січня 1654 року на Київщині відбулася історична Переяславська рада. Незважаючи на реакційну політику царизму, російських і українських експлуататорських класів, возз’єднання України з Росією мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку двох братніх народів. У союзі й дружбі з російським народом закладено велике майбутнє українського народу. Рішення Переяславської ради було завершенням усієї попередньої боротьби за возз’єднання України з Росією, виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу і знаменувало поворотний етап у його житті.
Польсько-шляхетські загарбники не примирилися з втратою України і намагалися будь-що відновити своє панування над українським народом. Під час російсько-польської війни 1654—1667 рр. територія Київщини знову стала ареною запеклих боїв. Народний рух на початку 1665 року на півночі Київщини (Поліссі) очолив овруцький полковник Василь Децик, якому вдалося визволити Мотовилівку, Димер, Вишів, Фастів, Чорнобиль. Але під тиском значних ворожих сил він змушений був наприкінці 1665 року відступити на Лівобережжя.
В цей період відбуваються виступи трудящих проти утисків козацької старшини та царських воєвод на Лівобережжі. 18 липня 1666 року в Переяславському полку спалахнуло народне повстання, яке очолили сотник Максим Хоменко, полковий обозний Іван Пригара, козаки Іван Момотів, Панас Косик, Захар Лободин та ін. Проти повсталих було кинуто значні сили гетьманських і царських військ, які в серпні того ж року придушили повстання.
Після тривалої війни польський уряд змушений був піти на мир з Росією і за Андрусівським перемир’ям 1667 року визнав входження Лівобережної України до складу Росії. Правобережжя, в т. ч. більша частина Київщини, залишилося під владою Речі Посполитої. Місто Київ і вузька прикордонна смуга на правому березі Дніпра на 2 роки передавалися Росії, а потім мали бути повернені Польщі. За «Трактатом про вічний мир» 1686 року Київ і територія між річками Дніпром, Ірпенем і Стугною з містами Васильковом, Трипіллям і Стайками остаточно відійшли до Росії і були включені до складу Київського полку.
На час перепису 1729—1731 рр. лівобережна територія Київського полку складалася з 7 сотень, а правобережна — лише з Київської полкової сотні. В лівобережних сотнях козацькій старшині і православним монастирям належали значні володіння. У власності старшини було 110 сіл. 12 київських монастирів, маєтності яких розкинулися по обидва береги Дніпра, володіли 91 містами і селами, в т. ч. Києво-Печерський — 22, Софійський — 18, Михайлівський Золотоверхий — 93. Київська полкова сотня включала в 1766 році 105 містечок і сіл. Тут налічувалося 3908 дворів (27 089 жителів). Населення займалося переважно хліборобством, скотарством, городництвом. Майже всі монастирські селяни, які становили 84,4 проц. дворів, відбували панщину. Більшість з них працювала по 4 дні на тиждень (по одній особі від хати). Найприбутковіші галузі (гуральництво, млинарство) зосереджувалися переважно в руках монастирів, заможних козаків і старшини. З 69 гуралень монастирям належало 23, козакам та старшині — 32, посполитим — 7. З 79 млинів 56 були власністю монастирів і 17 — заможних посполитих. Це свідчило про значний розвиток феодально-кріпосницьких відносин на Київщині.
Після відновлення своєї влади на території, що входила до Київського воєводства, польські магнати й шляхта захоплювали великі маєтки, перетворювали селян на кріпаків, примушували їх відбувати тяжку панщину й повинності, платити грошові й натуральні податки, силоміць запроваджували унію, закривали православні церкви, переслідували українську мову й культуру. Красномовні дані містить люстрація подимної податі, проведена в 1683 році. В 606 населених пунктах Овруцького й Житомирського повітів люстратори виявили лише 455 козацьких дворів. Решта жителів була закріпаченою. Значна частина міст і сіл належала магнатам і шляхті.
У 80—90-х роках XVII — на початку XVIII ст. на Правобережній Україні з новою силою розгорнувся визвольний рух проти панування шляхетської Польщі, за возз’єднання з Росією. Головним центром його стала та частина території Київщини, що прилягала до Дніпра. У 1684—1685 рр. польський уряд дозволив селитися тут козакам і створювати свої полки. На них покладався захист кордонів від татар і турків. Козакам підтверджувалися «всі вольності, свободи і привілеї». Полки підпорядковувалися наказному гетьманові, якого призначав польський уряд. На Правобережній Україні утворилися 4 полки, 2 з них — на території Київщини — Фастівський полк С. Палія та Богуславський С. Самуся. Та незабаром польські пани почали вимагати від козаків і селян-втікачів виконання повинностей, а в 1699 році зробили спробу розпустити козацькі полки. Це призвело до численних антифеодальних повстань населення Правобережжя, яке вважало себе вільним від влади польських панів.
Навесні 1702 року склалися сприятливі умови для остаточного визволення Правобережжя. На нараді у Фастові С. Палій, 3. Іскра, С. Самусь, А. Абазин, Д. Братковський та інші керівники визвольного руху вирішили розпочати загальне повстання козаків і селян проти польського панування. Народне повстання, спрямоване проти соціального і національного гноблення, спалахнуло на Київщині в липні 1702 року. 17 жовтня повстанці здобули перемогу над польськими військами під Бердичевом. 10 листопада повстанське військо штурмом оволоділо фортецею в Білій Церкві. Ватажки козацтва звернулися до російського уряду з проханням возз’єднати правобережні українські землі з Росією.
Польський уряд зробив нову спробу придушити повстання і кинув у 1703 році на Поділля й Брацлавщину великі сили регулярних військ, яким вдалося розбити полк А. Абазина і придушити повстання. Зрадницького удару повстанцям завдав Мазепа, який у 1704 році з великим військом вступив на Правобережжя і заарештував С. Палія, звинувативши його у зраді, а потім допомагав шляхті придушити виступи селян.
Розправившись з повстанцями, шляхта й магнати посилили гноблення селян і міського населення. Про наростання феодального гніту свідчать порівняльні дані люстрацій королівських маетностей 1765 і 1789 років. У семи староствах Київського воєводства в 1765 році налічувалося 9715 дворів, у т. ч. підданих (кріпаків) — 8549, слобожан — 434, козаків — 472, вільних — 254, пусток — 6. Найбільш населеними були Богуславське (2642 двори) та Білоцерківське (6228 дворів) староства. Внаслідок наступу феодалів у п’яти староствах (без Білоцерківського і Ставищенського) до 1789 року зовсім не стало незакріпачених селянських дворів, а козацьких залишилося тільки 98. Закріпачене населення збільшилось з 88 до 98 проц., селянські податі в королівських маєтках зросли на 30 проц. Кількість осіб, що сплачували грошовий чинш, зменшилася з 85 до 49 проц., але водночас різко зросли відробіткові повинності і натуральна рента.
Польський письменник XVIII ст. В. Скшеутський та інші сучасники свідчили, що селяни на Правобережжі були позбавлені будь-яких громадянських прав. Пани могли їх продавати, міняти, дарувати, переводити з одного села в інше, карати навіть на смерть, свавільно накладати різні побори й повинності, збільшувати панщину; примушували приймати унію.
Посилення феодальної експлуатації, а також національно-релігійного гноблення викликало нове загострення класової боротьби. Київське воєводство стало головним центром гайдамацького руху, Який виник тут ще на початку XVIII ст., але розгорнувся з особливою силою в 50—60-х роках. Навесні 1750 року почалося повстання, яке невдовзі охопило всю Київщину. Разом з селянами Правобережної України на боротьбу піднялися трудящі Лівобережжя і Слобожанщини, які вступали до повстанських загонів О. Письменного, що діяв біля Фастова, М. Теслі, який громив польських гнобителів у районі Сквири, Володарки і Білої Церкви, та інших.
Щоб запобігти поширенню цього руху на Лівобережну й Слобідську Україну, царський уряд вирішив подати допомогу шляхті в боротьбі з гайдамаками. Проти повстанських загонів виступили добре озброєні царські регулярні і гетьманські війська з Лівобережжя. Гетьман Розумовський послав 1500 козаків під командуванням полковника Л. Горленка. Того ж року повстання було жорстоко придушено.
Однак боротьба населення Київщини проти соціального і національного гніту тривала. Найбільш яскравим проявом її було велике народне повстання 1768 року, що дістало назву Коліївщини. Наступаючи на Умань у червні 1768 року, загін М. Залізняка вигнав шляхту з Богуславщини. Відокремившись від головних сил повстанців, 200 гайдамаків під проводом М. Швачки й А. Журби визволили Фастів і велику територію навколо нього. Майже все Полісся в межах Київщини контролювалося загоном І. Бондаренка. Царський уряд знову допоміг шляхті придушити повстання і розправитися з його учасниками: багатьох гайдамаків, і серед них М. Залізняка та М. Швачку, було засуджено до заслання в Сибір, а І. Гонту і тисячі гайдамаків закатовано польською шляхтою.
У другій половині XVIII ст. феодально-кріпосницький гніт посилився і на Лівобережній Україні. Пригноблене й розорене селянство фактично було вже закріпачено поміщиками, переходи селян обмежувалися рядом умов. Але місцеві феодали прагнули повністю закріпачити селян. Царський уряд указом від 3 травня 1783 року юридично оформив кріпосне право на Лівобережжі. Українські феодали здобули всі права і привілеї російського дворянства.
Водночас царський уряд проводив політику ліквідації автономії України. В 1764 році остаточно скасовано гетьманство, а в 1781 році — полковий устрій, на територію України поширено загально-імперську адміністративно-територіальну й судову системи. Було створено Київське намісництво.
1793 року Правобережна Україна після другого поділу Польщі була возз’єднана з Росією. Це мало велике прогресивне значення, сприяло економічному й культурному розвитку краю в наступний період. 1796 року в Росії замість намісництв створено губернії. До складу Київської губернії ввійшли правобережні повіти колишнього Київського намісництва, а також частина повітів ліквідованих Брацлавського, Волинського й Вознесенського намісництв. Наприкінці XVIII ст. в губернії налічувалося тільки податного населення 532 793 особи чоловічої статі.
На початку XIX ст. прискорився процес розкладу феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталізму на Україні. На Київщині посилювалась експлуатація селян. Вони платили чинш, виконували численні повинності, визначені інвентарями. Кожен селянин від 15 років до глибокої старості відбував панщину, не три дні на тиждень, передбачені царським указом від 5 квітня 1797 року, а працював протягом усього тижня. Внаслідок надмірної панщини й поборів у всій губернії селяни-кріпаки терпіли злидні і голод. Багато з них тікали до Новоросійського краю, на Дон і Кавказ. Лише в 1816 році понад 32 тис. селян перебували «у втечах і невідомій відсутності».
Під час Вітчизняної війни 1812 року, незважаючи на тяжке феодальне гноблення, патріотичний рух охопив усіх трудящих. В губернії був швидко сформований полк з 3558 козаків, створено народне ополчення з поміщицьких селян.
Київщина стала осередком руху декабристів на Україні. На другому з’їзді членів Південного товариства у Києві (1823 р.) було створено Васильківську управу, якою керували G. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін. Більшість членів Васильківської управи проходили службу у військах, розквартированих поблизу. 29 грудня 1825 року повстав Чернігівський полк, підрозділи якого дислокувались у Васильківському й Київському повітах, і на чолі з С. І. Муравйовим-Апостолом вирушив у похід, щоб підняти на боротьбу й інші війська. Населення сіл, де проходили повстанці, радісно зустрічало їх і подавало допомогу. З січня 1826 року біля с. Ковалівки повстанці були атаковані царськими каральними військами. Підрозділи Чернігівського полку (1020 чоловік) були оточені й роззброєні.
Під впливом декабристів значно посилився селянський рух проти поміщиків. Селяни Білоцерківщини говорили: «Коли б солдати Чернігівського полку прийшли в Білу Церкву, то ми б почали свою справу». У багатьох селах в 1826—1827 рр. відбулися заворушення.
В умовах розкладу й кризи феодально-кріпосницької системи господарства й розвитку товарного виробництва поміщики продовжували експропріювати селянську надільну землю і збільшувати панщину.
Не поліпшила становища селян і т. зв. інвентарна реформа 1847—1848 рр. Запроваджуючи її, царський уряд мав намір дещо обмежити сваволю поміщиків, щоб стримати наростання антикріпосницьких виступів і запобігти можливій підтримці селянством польського визвольного руху. У травні 1847 року уряд опублікував «Правила для управління маєтками за затвердженими для них інвентарями у Київському генерал-губернаторстві». На підставі правил за селянами закріплювалася земля, що була в їх користуванні, регулювалися повинності і скасовувався натуральний оброк на поміщика. Тяглі господарства мусили виконувати панщину з власною худобою і реманентом — три чоловічі й один жіночий день, а піші — два чоловічі й один жіночий день на тиждень. Запроваджувалися непосильні щоденні норми виробітку на панщині. Селяни мали відробляти також щороку по 12 літніх (згінних) і 8 будівельних днів за плату, визначену генерал-губернатором, раз на місяць нести нічну варту. Городники, які не мали польового наділу, платили поміщикові грошовий оброк, відбували 24 дні панщини, будівельні й вартові дні.
Інвентарні правила залишили непорушною поміщицьку власність на землю й узаконювали існуюче малоземелля та обезземелення селян. 1847 року в 2210 поміщицьких маєтках було 2212,6 тис. десятин землі (63,4 проц.), а 164 818 селянських дворів користувалися всього 1275,5 тис. десятинами надільної землі (36,6 проц.), яка також становила поміщицьку власність. В середньому на ревізьку душу припадало лише 2,31 десятини. Незважаючи на інвентарі, поміщики продовжували зменшувати селянське землекористування. Напередодні реформи воно становило 1072,3 тис. десятин, тобто скоротилося порівняно з інвентарями на 203,2 тис. десятин.
Становище селян стало вкрай нестерпним. Т. Г. Шевченко саме в цей час писав:
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть…
Та незабаром і «німі» заговорили. В Київській губернії у 1848 році заворушення селян відбулися не менш як у 100 селах. Одним з найгостріших виявів класової боротьби перед реформою 1861 року був антикріпосницький рух у роки Кримської війни, відомий під назвою Київської козаччини. Царські маніфести про створення ополчення породили в селян надію на те, що вони звільняться від кріпосного гніту і стануть власниками поміщицької землі. Селяни вимагали записати їх у «вільні» козаки, відмовлялися виконувати панщину й розпорядження урядовців. Рух розпочався у Васильківському повіті в лютому 1855 року і охопив 9 із 12 повітів губернії. На боротьбу піднялися жителі 160 сіл з населенням понад 150 тис. чоловік. Ватажнами руху були селяни, але як агітатори виступали й окремі різночинці. Проти повстанців царський уряд кинув 16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві роти саперів. В ряді сіл між військами і селянами сталися криваві сутички, в яких, за офіційними даними, поранено 63 і вбито 39 селян. Із 205 заарештованих активних учасників руху 13 заслано до Сибіру, 31 — відправлено в арештантські роти, решту покарано ув’язненням, різками та «внушением». Київська козаччина мала значний вплив на посилення селянського руху в Росії, який охопив у 1855 році 16 губерній.