Київська область у роки Великої Вітчизняної війни
Мирна праця радянських людей була перервана віроломним нападом фашистської Німеччини на нашу Батьківщину. На світанку 22 червня ( 1941 року ворожі літаки піддали варварському бомбардуванню Київ, та багато інших міст. Німецький імперіалізм поставив собі за мету — знищити першу в світі соціалістичну державу, винищити мільйони людей, поневолити народи Радянського Союзу та багатьох інших країн. Уже 22—23 червня в, усіх містах і селах області відбулися масові збори й мітинги, на яких трудящі гнівно таврували фашистських агресорів і одностайно заявляли, що не пошкодують сил і життя для захисту соціалістичної Вітчизни.
Свої патріотичні почуття, безмежну любов до Комуністичної партії, до Батьківщини трудящі висловлювали в індивідуальних та колективних заявах з проханням негайно відправити на фронт. Комсомолка Шаленко в заяві на ім’я Фастівського райвійськкомату писала: «Прошу зарахувати мене в Червону Армію. Хочу разом з моїми п’ятьма рідними братами стати на захист дорогої Батьківщини». У військкомати й інші організації на кінець другого тижня війни надійшло 52 тис. заяв. Область дала армії близько 450 тис. воїнів.
300 тис. чоловіків і жінок вступили у винищувальні батальйони і загони народного ополчення. В Києві у 13 винищувальних батальйонах і 19 загонах народного ополчення налічувалося 32 800 бійців, в т. ч. 10 тис. комуністів і 12 тис. комсомольців. Ополченці та бійці винищувальних батальйонів стали активними помічниками Червоної Армії у героїчній боротьбі проти німецько-фашистських загарбників. У боях на підступах до Києва та під час оборони міст і сіл області вони виявляли виняткову мужність і героїзм. Особливо хоробро билися народні ополченці на рубежі Жуляни — Гатне — Хотів — Пирогове.
Київський обком комсомолу сформував два партизанські загони з робітничої і студентської молоді, які в боях за Київ показали зразки мужності й відваги. Загін «Перемога або смерть!» під командуванням учасника громадянської війни комуніста С. П. Осєчкіна мав у своєму складі 200 бійців, з яких 85 проц. були комсомольцями. Загін імені Київського обкому комсомолу налічував 180 комсомольців. Київський міськком ЛКСМУ в липні направив 560 комсомольців у два партизанські полки, що діяли у ворожому тилу.
Трудящі області, яка з перших днів війни стала прифронтовою, напружено працювали, щоб перебудувати всю роботу на воєнний лад. Багато промислових підприємств стали випускати бойову техніку, боєприпаси, військове спорядження й обмундирування. Для подання допомоги Діючій армії у ремонті танків, тягачів і автомашин обком партії та облвиконком організували 30 ремонтних бригад з пересувними майстернями. Колгоспники, працівники МТС і радгоспів, долаючи величезні труднощі, часто під вогнем ворога збирали хліб і здавали його державі.
Комуністи Київщини, керуючись розробленою ЦК ВКП(б) конкретною програмою дій, розгорнули велетенську роботу шодо мобілізації всіх сил на боротьбу проти ворога. На заклик партії десятки тисяч киян і жителів приміських сіл вийшли на будівництво оборонних споруд. За короткий час навколо Києва було побудовано три лінії оборони. Багато оборонних споруд трудящі звели на всій території області, особливо — на правому березі Дніпра, на південь і на північ від Києва. До 8 липня зусиллями трудящих столиці і військових підрозділів Київський укріплений район був приведений у бойову готовність. 6 липня створено штаб оборони Києва, до складу якого ввійшли секретар Київського обкому партії М. П. Мішин, голова облвиконкому Т. Я. Костюк, секретарі міськкому партії Т. В. Шамрило і К. Ф. Москалець, полковник О. П. Чернишов, майор Н. Д. Чукарєв, голова міськвиконкому І. С. Шевцов.
З наближенням фронту обласна партійна організація розгорнула роботу по евакуації у східні райони країни устаткування заводів, фабрик, навчальних закладів. Починаючи з 7 липня, протягом двох місяців демонтували і вивезли на схід 197 великих підприємств Києва, техніку МТС і худобу з радгоспів і колгоспів. Організовано пройшла евакуація в глиб країни наукових, навчальних та культурно-освітніх закладів, а також основного складу кваліфікованих робітників, наукових працівників і радянської інтелігенції, колгоспників та їхніх сімей. Лише з Києва виїхало понад 350 тис. чоловік.
З 11 липня 1941 року, коли передові частини німецьких танкових військ прорвалися до р. Ірпеня і опинились за 20 кілометрів від Києва, розпочалася героїчна оборона столиці Радянської України, яка стала яскравою сторінкою славного літопису Великої Вітчизняної війни.
Переконавшись у неможливості з ходу прорвати оборону радянських військ у центральному секторі Київського укріпленого району, гітлерівське командування вирішило обійти місто з півночі й півдня, щоб вийти до Дніпра, форсувати його і, оточивши Київ, взяти місто або ударом зі сходу, або тривалою облогою.
15 липня радянські війська розгорнули контрнаступ проти ворожих військ, зосереджених на північному заході від Київського укріпленого району. Активна оборона Києва затримала просування гітлерівців на коростенському напрямку до 22—25 серпня. Так само активно діяли радянські війська, що тримали оборону південніше міста. їх контрудар почався 19 липня. Запеклі бої розгорілися в районі Фастова, Білої Церкви й Таращі. Плани фашистів обійти місто з півдня також провалилися. Воїни 5-ї, 6-ї, 2-ї, 26-ї, 37-ї та 38-ї армій Південно-Західного фронту мужньо відстоювали кожну п’ядь землі.
В обороні столиці брали активну участь і партизанські загони ім. Леніна, «Перемога», «Перемога або смерть!», Черкаський, Смілянський, два київські партизанські полки. За час оборони міста вони провели 451 бойову операцію, знищивши 5603 гітлерівців та велику кількість бойової техніки, систематично порушували комунікації у ворожому тилу.
На початку серпня запеклі бої розгорнулися на коростенському, канівському та черкаському напрямках. Спроби ворога просунутися вперед були безуспішними. В середині серпня гітлерівське командування перекинуло частину своїх сил з групи армій «Центр» для наступу на Київ, тепер уже для глибокого обходу його з північного сходу. Наші війська не змогли відвернути навислу загрозу, бо вичерпали свої резерви, відбиваючи удари в районі Києва і на стику Південно-Західного та Південного фронтів. Тому ворогові вдалося прорвати фронт і 14 вересня замкнути кільце оточення. Дальша оборона міста ставала неможливою і недоцільною. Вона втратила своє оперативне й стратегічне значення. Пізно вночі з 17 на 18 вересня командуючий Південно-Західним фронтом М. П. Кирпонос віддав наказ арміям фронту з боями виходити з оточення. 19 вересня німецько-фашистські війська вдерлися до Києва. 21 вересня наші війська залишили і лівобережний район Києва—Дарницю.
Героїчна оборона столиці України мала велике значення. Час, витрачений ворогом на операції під Києвом, великою мірою сприяв тому, що плани німецького командування захопити Москву до початку зими зазнали краху. За час боїв під Києвом ворожі війська втратили понад 100 тис. солдатів і офіцерів, понад 100 літаків і сотню танків. Політичне значення Київської битви полягає насамперед у тому, що вона показала світові незламний бойовий дух радянського народу, сприяла зриву німецько-фашистських планів «блискавичної війни». Захисники Києва наочно довели, як треба здійснювати заклик партії — відстоювати кожну п’ядь радянської землі, битися до останньої краплі крові за рідні міста й села. Стійкість захисників Києва викликала захоплення всіх прогресивних сил світу.
Ратний подвиг захисників столиці України був гідно оцінений партією і урядом. У 1961 році Київ удостоєно другого ордена Леніна, а в дні, коли країна відзначала 20-річчя перемоги радянського народу над фашистською Німеччиною, йому надано звання міста-героя і відзначено медаллю «Золота Зірка». Близько 100 тис. учасників оборони столиці нагороджені медаллю «За оборону Києва».
Окупувавши область, гітлерівці прагнули перетворити її в німецьку колонію, а сировинні і продовольчі багатства використати для зміцнення своєї воєнної могутності. Насамперед вони намагалися викоренити усе радянське, соціалістичне, а вільних радянських людей зробити рабами. Колгоспи й радгоспи вони перетворили на т. зв. «громадські двори». 19 поміщицьким маєткам було відведено найкращі землі і сільськогосподарський реманент.
Поліцаї і старости виганяли людей в поле копати землю лопатами. На Київщині в багатьох селах селяни восени 1941 року скопали під посів по 200—250 га землі, а в одному тільки Ржищівському районі — 11 тис. га. Окупанти ввели 12 різних податків: «за визволення», на особу, корову, собаку тощо. Кожен селянський двір повинен був здати 200 шт. яєць, 4 кг курячого м’яса, велику кількість вовни, меду, воску, різноманітних овочів і фруктів, сіна, соломи, все волокно і насіння льону й конопель, а також 1100 літрів молока з корови, 20 літрів з вівці, 25 літрів з кози.
Хліб окупанти забирали повністю, навіть не залишаючи селянам зерна на посів. Несплата податків та інших данин розцінювалася як саботаж і каралася смертю. Фашисти свідомо прирекли населення на голодну смерть. Жителі Києва та інших міст не одержували ніякого продовольства.
В Тезах ЦК КПРС до 50-річчя Великого Жовтня підкреслюється, що «історія не знала такого масового варварства і жорстокості, які творили на нашій землі фашистські окупанти». Гітлерівці вчинили нечувані злочини і на території Київської області. Вони вивозили радянських громадян на каторжні роботи до Німеччини, грабували державну, кооперативну й особисту власність, чинили масовий терор щодо радянських людей, фашисти знищили 17 сіл області разом з жителями.
Але гітлерівці виявилися безсилими у своїх спробах нав’язати населенню окупованої території ненависний «новий порядок». Населення Київщини не скорилося німецьким загарбникам, розгорнуло масовий саботаж усіх заходів окупаційних властей. На селі не припинялися випадки псування й знищення хліба, підпалювання елеваторів, знищення сільськогосподарського реманенту. Сам генеральний комісар округу Києва публічно в пресі визнав, що його накази про обов’язкові поставки продуктів для, німецької армії не виконуються.
Боротьбу народних мас очолили підпільні більшовицькі організації, створенню яких ЦК КП(б)У і Київський обком партії приділяли особливу увагу. В області було організовано розгалужене підпілля: обком, 48 міських і районних підпільних організацій, які об’єднували 137 первинних партійних осередків і 66 диверсійно-підривних груп. У столиці були сформовані підпільні основний і запасний міськкоми і 9 райкомів партії, а також 37 організацій, що об’єднували 646 чоловік. Під керівництвом партійних органів створювалось і комсомольське підпілля. У Києві створені підпільний обком ЛКСМУ, міськком, 9 райкомів, 31 комсомольська організація, в яких налічувалось 547 чоловік. Для підпільної і партизанської боротьби в області залишено 3615 чоловік, закладено спеціальні бази зброї, спорядження продовольства тощо.
Підпільний обком партії за обставин, що склалися, не зміг розгорнути роботу. Восени 1942 року на тимчасово окупованій ворогом території області почав діяти новостворений обласний комітет КП(б)У на чолі з І. В. Сергієнком, секретарем Розважівського підпільного райкому КП(б)У. Обком партії накреслив програму боротьби проти гітлерівців. До активної роботи він залучив комуністів, комсомольців та безпартійних активістів. У друкарні в Кагарлику потай друкувалися зведення Рад-інформбюро, відозви до населення окупованих районів Київщини, до німецьких солдатів, документи, потрібні для конспірації. Були налагоджені зв’язки з багатьма підпільними організаціями, що діяли на території області, зокрема у Василькові, Розважівському і Миронівському районах. Під керівництвом обкому підпільники збирали зброю, провадили масово-політичну роботу, здійснювали диверсії. Однак усіх намічених завдань підпільний обком КП(б)У виконати не зміг. Гестапо вистежило і в ніч на 18 січня 1943 року заарештувало більшість членів обкому, в т. ч. І. В. Сергієнка. Мужні радянські патріоти, зазнавши нелюдських катувань, загинули.
Важливу роль в організації підпілля у Фастівському районі відіграв член ВКП(б) з 1923 року професор Київського медичного інституту П. М. Буйко. З допомогою київських підпільників він створив чотири організації, що охоплювали своїм впливом села Фастівського, Васильківського та Бишівського районів. Ризикуючи життям, він врятував від німецької каторги понад тисячу чоловік. У жовтні 1943 року гестапівці схопили й закатували відважного патріота. Радянський уряд посмертно присвоїв І. В. Сергієнку та П. М. Буйку звання Героя Радянського Союзу.
Підпільники столиці й області діяли в тісному контакті. їх робота скеровувалась Центральним Комітетом КП(б)У, який систематично направляв до Києва своїх зв’язкових і націлював підпільників на розв’язання головних завдань боротьби в тилу ворога. Підпільні організації та групи Києва й області, які охоплювали своїм впливом 14 міст і 630 сіл, проводили серед трудящих велику роз’яснювальну роботу. Маючи в своєму розпорядженні понад 150 радіоприймачів, 6 підпільних друкарень, 40 друкарських машинок, 19 склографів та інших розмножувальних апаратів, вони за роки окупації випустили понад мільйон антифашистських листівок, розповсюдили понад 173 тис. примірників газет, доставлених літаками з радянського тилу. Підпільники інформували населення про становище на фронтах, про героїчну боротьбу Червоної Армії і партизанів, викривали брехливість фашистської пропаганди й грабіжницьку суть політики окупантів, закликали саботувати їхні заходи, підривати ворожий тил, винищувати загарбників, зміцнювали віру в перемогу.
Влітку 1942 року Центральний Комітет ВКП(б) та ЦК КП(б)У вжили заходів до активізації діяльності підпільних груп, посилення партизанського руху. З цією метою спеціальні групи організаторів переправлялись літаками в глибокий тил ворога. Відчутною була допомога підпільникам і партизанам столичної області. З червня 1942 до серпня 1943 року сюди було перекинуто 11 організаторських груп у складі 85 чоловік.
На території області діяли 54 партизанські загони, які мали в своєму складі до 13 тис. бійців. Партизанський загін під командуванням лектора Черкаського міськкому партії Ф. Р. Савченка (загинув у бою з фашистами в травні 1942 року) пройшов з боями понад 2 тис. км по території 5 районів області, знищивши до 300 фашистів та їх прислужників. Район бойової діяльності партизанського з’єднання ім. Чапаева, де командиром був І. К. Приймак, а комісаром Є. Д. Ломако, охоплював обидва береги Дніпра — Миронівський, Богуславський, Ржищівський, Канівський, Переяслав-Хмельницький і Гельм’язівський райони. Активно діяли й інші партизанські з’єднання, зокрема Київське обласне з’єднання (командир І. О. Хитриченко, комісар І. Ф. Чепурний), до якого входив 21 партизанський загін загальною чисельністю понад 2800 бійців. Героїчні рейди по області влітку 1943 року здійснили партизанські з’єднання С. А. Ковпака і М. І. Наумова.
Своєю боротьбою партизани й підпільники Київщини внесли вагомий вклад у розгром німецько-фашистських окупантів. За неповними даними, з кінця 1941 до березня 1944 року вони знищили 30 716 гітлерівців та їх прислужників, пустили під укіс 259 ешелонів і 3 бронепоїзди ворога, вивели з ладу 301 паровоз і 2812 вагонів, зруйнували 228 мостів, знищили 133 ворожі склади з боєприпасами й продовольством, 66 танків, 1200 автомашин, потопили 24 пароплави й катери, розгромили 103 німецькі гарнізони, 249 поліцейських комендатур, 292 районні та сільські управи.
Партизани області систематично передавали в Український штаб партизанського руху відомості про дислокацію військових частин ворога, їх чисельність, озброєння, оборонні рубежі, про місця зосередження техніки й пального. Радянська авіація, використовуючи одержані дані, неодноразово влучно бомбардувала ворожі об’єкти.
Розгром німецько-фашистських військ під Сталінградом і блискуча перемога Червоної Армії у Курській битві поклали початок масовому вигнанню гітлерівських загарбників з радянської землі. Після розгрому ворога на Курській дузі війська Центрального, Воронезького і Степового фронтів приступили до визволення Лівобережної України. Відкочуючись на захід, окупанти намагалися здійснити свій злочинний план перетворення України у «випалену пустелю». На заклик Центрального комітету КП(б)У та уряду УРСР населення окупованої території всіляко перешкоджало фашистам грабувати й руйнувати господарство. Трудящі зробили все можливе для збереження соціалістичної власності. Комуністичному підпіллю Києва вдалося зберегти від зруйнування фашистами ряд підприємств та врятувати від вивезення велику кількість промислового устаткування й інших матеріальних цінностей. Селяни області зберегли і після визволення передали в колгоспи 15 тис. голів великої рогатої худоби, значну кількість зерна, сільськогосподарського реманенту.
Переслідуючи відступаючого ворога, наші війська 18 вересня 1943 року вступили на територію Київщини. Першим був визволений районний центр Вища Дубечня. На кінець вересня від окупантів була очищена вся лівобережна частина області.
В планах ворога виняткове значення надавалося утриманню рубежа Дніпра. Гітлерівці намагалися перетворити його в неприступний оборонний район, який вони назвали «Східним валом». Але фашисти були неспроможні стримати могутній наступ радянських військ. Завдяки стрімкому наступу передові підрозділи 13-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта Н. П. Пухова у взаємодії з партизанами та 60-а армія під командуванням генерал-лейтенанта І. Л. Черняховського 22—24 вересня форсували Дніпро на північ від Києва і захопили перші невеликі плацдарми на правому березі в районі с. Горностайполя і м. Чорнобиля. Ведучи успішні бої за розширення захоплених плацдармів, наші війська 1 жовтня визволили Чорнобиль.
Ставка Верховного Головнокомандування поставила перед військами Воронезького (з 20 жовтня — 1-го Українського) фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна завдання розгромити угруповання противника в районі Києва і визволити столицю України. Переправившись з ходу на правий берег, вони оволоділи двома плацдармами. Перший з них (південніше Києва) захопили частини 40-ї армії (командуючий генерал-лейтенант Ф. Ф. Жмаченко) і 3-ї гвардійської танкової армії (командуючий генерал-лейтенант П. С. Рибалко). 22 вересня вони форсували Дніпро в районі Переяслава-Хмельницького і зайняли с. Григорівну, поклавши початок створенню Букринського плацдарму. Велику допомогу військам подало партизанське з’єднання ім. Чапаева під командуванням І. К. Приймака. Під час форсування Дніпра тисячі воїнів виявили масовий героїзм і безприкладну мужність.
Хоробра четвірка комсомольців, мужніх синів братнього російського народу, які першими подолали цей важливий рубіж — В. І. Іванов, М. Є. Петухов, І. Д. Семенов і В. А. Сисолятін — була удостоєна високого звання Героя Радянського Союзу.
Другий плацдарм був створений на північ від Києва у районі с. Сваром’я. Тут 27 вересня форсували Дніпро війська 38-ї армії під командуванням генерал-полковника К. Г. Москаленка, які оволоділи на правому березі с. Лютежем, поклавши початок Лютізькому плацдарму. В боях за цей плацдарм особливо відзначилися танкісти 5-го гвардійського танкового корпусу, яким командував уродженець Київщини генерал-лейтенант А. Г. Кравченко. За вміле керівництво військами, особистий героїзм та мужність, виявлені в цих боях, йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
В безперервних боях, що тривали протягом усього жовтня, наші війська розширили плацдарм. Тут були зосереджені великі сили 1-го Українського фронту, зокрема 60-а і 38-а армії, 1-й гвардійський артилерійський корпус та 1-а чехословацька бригада. З листопада радянські війська перейшли в рішучий наступ. Після запеклих боїв наші війська зламали глибокоешелоновану оборону ворога і на 4-ту годину ранку 6 листопада, у переддень свята Великого Жовтня, визволили столицю Радянської України. Одним з перших прорвався у центр міста —на Хрещатик танк комсомольця Н. М. Полуденка. Скінчилися неймовірно довгі, трагічні 778 днів окупації Києва фашистами. На сорокатисячному мітингу, що відбувся 27 листопада біля пам’ятника Т. Г. Шевченку, кияни схвалили лист до російського народу, в якому славилася непорушна дружба радянських народів.
Розвиваючи наступ, наші війська в листопаді визволили Васильків, Фастів, Макарів, Обухів, Іванків, у грудні — Черкаси та Сквиру. На початку 1944 року були визволені Біла Церква, Сміла, Богуслав, Кагарлик, Миронівка, Ржищів, Ставище, Тараща, Тетіїв, Узин, Умань. На території Київщини відбувалася одна з найбільших операцій Великої Вітчизняної війни — Корсунь-Шевченківська битва, здійснена 1-м і 2-м Українським фронтами з 23 січня до 17 лютого 1944 року, під час якої було оточено й розгромлено велике угруповання ворога в складі 10 дивізій і 1 бригади, знищено 50 тис. і взято в полон 18 тис. гітлерівців. Німецькі загарбники були повністю відкинуті від Дніпра в його середній течії. У березні 1944 року завершилося визволення всієї території Київської області.
За визволення Радянської України в лавах Червоної Армії пліч-о-пліч билися сини всіх народів CPСP. Серед 2500 офіцерів і солдатів, удостоєних звання Героя Радянського Союзу за героїзм, проявлений у битві за Дніпро, були представники 32 народів нашої країни.
Умілі бойові дії радянських воїнів під час визволення Київщини високо оцінені Батьківщиною. 58 військових з’єднань стали називатися «Київськими». Десятки з’єднань та частин, які найбільше відзначились у боях за міста, дістали почесні найменування «Білоцерківських», «Звенигородських», «Фастівських», «Черкаських».
Свій вклад у спільну справу розгрому ворога внесли сини й дочки Київщини. Багато з них прославили Батьківщину героїчними подвигами. 157 уродженцям області — воїнам Червоної Армії, підпільникам і партизанам присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а М. 3. Бондаренко і А. Г. Кравченко удостоєні цього звання двічі.
Німецько-фашистські загарбники завдали величезної шкоди містам і селам Київської області. Повністю або частково було зруйновано і спалено 9 міст і 388 сіл; без житла залишилися майже 1 млн. чоловік, в т. ч. у Києві — 200 тис. чоловік. Фашисти перетворили на руїни і згарища понад 6 тис. промислових підприємств, 12 508 виробничих будівель колгоспів і радгоспів, 147 МТС. Були зруйновані або пограбовані майже всі лікарні, школи, технікуми, вищі навчальні заклади. Фашисти знищили або вивезли до Німеччини понад 60 проц. поголів’я коней і великої рогатої худоби, 92 проц. овець.
Окупанти по-варварському знищували вікові культурні цінності українського народу. У державному історико-культурному заповіднику Києво-Печерській лаврі вони пограбували й зруйнували музеї, висадили в повітря унікальний пам’ятник давньоруського зодчества — Успенський собор. Фашисти викрали багатющі фонди музеїв: історичного, українського, російського, західного та східного мистецтва; пограбували й розорили центри української науки — Академію наук, Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, вивезли з київських бібліотек 4 млн. книг. Всього в області пограбовано й знищено матеріальних цінностей на і суму 26,6 млрд. крб. (в цінах 1946 року).
Гітлерівці жорстоко розправлялися з радянськими людьми. Не було кутка на українській землі, де б вони не залишили свого кривавого сліду. В Києві й області фашисти вбили й замучили понад 269 тис. чоловік мирного населення та 69 тис. військовополонених. Німецько-фашистські окупанти намагалися винищити молодь запровадженням примусової каторжної праці. Вдаючись до нещадного терору, вони загнали до фашистської Німеччини близько 170 тис. чоловік, переважно і молоді. Населення області порівняно з довоєнним часом скоротилося на 40 процентів.
Історичне значення для відродження області мала постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 21 серпня 1943 року «Про невідкладні заходи по відбудові господарства в районах, визволених від німецької окупації». У визволеній столиці Радянської України негайно розгорнули свою діяльність ЦК КП(б)У, Раднарком УРСР, Київський обком партії (секретар 3. Т. Сердюк) та облвиконком (голова 3. Ф. Олійник), Київський міський і районний комітети партії, міський і районні виконкоми Рад депутатів трудящих, керівні комсомольські органи. Вони провели велику роботу щодо відродження партійних, радянських і комсомольських організацій, добору й розстановки кадрів у всіх 53 районах.
Першочергові зусилля трудящих були зосереджені на відбудові транспорту, від роботи якого у великій мірі залежали дальші успішні дії Червоної Армії і відродження господарства. В листопаді 1943 року в рекордно короткий строк, за 13 днів, завершено будівництво Дарницького залізничного мосту через Дніпро; до березня 1944 року піднято й відремонтовано 160 затоплених суден Дніпровського пароплавства. Водночас налагоджувалася робота промислових підприємств, зокрема легкої та харчової промисловості, продукція яких була конче потрібна Діючій армії і населенню. Вже у грудні 1943 року першу продукцію дав Васильківський 4-й шкірзавод; почали працювати Старинський і Кожансьний цукрозаводи; через три місяці після визволення відновилася робота основних заводів і фабрик Білої Церкви. На кінець 1944 року в області діяло 769 підприємств, які виробляли майже третину довоєнної продукції.