Київська область в боротьбі з німецькою окупацією
Розгромлена буржуазно-націоналістична Центральна рада, яка втекла на Волинь, щоб утримати в своїх руках владу, пішла на відкриту зраду національних інтересів українського народу. Вона закликала на Україну австро-німецьких інтервентів, які на початку березня 1918 року окупували Київщину. Невдовзі окупанти розігнали Центральну раду, яка виявилася нездатною придушити революційний рух, і реставрували буржуазно-поміщицьку монархію. 29 квітня у Києві вони проголосили гетьманом всієї України запеклого ворога українського народу, одного з найбагатших поміщиків, царського генерала П. Скоропадського.
З перших днів перебування на Україні окупанти відновили поміщицьке землеволодіння, запровадили жорстокий режим терору і грабежу. Вони ретельно спустошували склади цукрозаводів, вивозячи з них усі запаси цукру. Величезну кількість цінних матеріалів було забрано з військових складів Дарниці, Білої Церкви. В селах інтервенти захоплювали буквально все, що їм потрапляло на очі: худобу, хліб, цукор тощо. За найменший опір розстрілювали на місці, палили майно селян. У селі Михайлівці Київського повіту окупанти, погрожуючи розстрілом, вивезли всі продукти. Подібні факти мали місце також у Макарівській, Хотівській та інших волостях. Населення Києва та інших міст було приречено на голодну смерть. 26 серпня в місті залишилося борошна тільки на один день. Голод лютував і в селах, «Населення,— повідомляла Чорнобильська продуправа 19 серпня 1918 року в міністерство продовольства,— страшенно голодує, і було вже багато випадків непритомності у зв’язку з голодом».
Більшовики Київщини підняли трудящих на боротьбу проти окупантів. Змучене непомірними поборами, реквізиціями, голодом і розправами, селянство взялося до зброї. Першими виступили 11 березня трудящі у Таращанському повіті. У квітні— травні в багатьох селах повіту виникли підпільні ревкоми, які очолили маси. 10 червня збройне повстання охопило 14 сіл. Окупанти та їх прислужники були вигнані з Таращі, на деякий час вся влада перейшла до рук повстанського ревкому. В ніч на 27 червня повстанці знову зайняли Таращу, звільнивши політичних в’язнів. Повстання швидко перекинулося на Звенигородський та інші повіти. У ньому взяло участь близько 40 тис. чоловік, що мали на озброєнні 12 гармат і 200 кулеметів. Лише тоді, як окупанти кинули проти повсталих дивізії регулярних військ з важкою артилерією, бронемашинами та авіацією, повстанці відступили. Деякі з них переправились на Лівобережну Україну і відійшли в північну частину Чернігівської губернії, де проходила нейтральна зона. Там вони сформували Таращанський полк. Звенигородсько-Таращанське повстання ввійшло славною сторінкою в історію героїчної боротьби українського народу проти німецьких загарбників.
В умовах наростаючого опору окупантам відновлювалися більшовицькі організації і розгорталася підпільна робота. У травні 1918 року Київський комітет провів нараду підпільних більшовицьких організацій України, на яку прибуло близько 70 чоловік, у т. ч. з різних повітів Київщини. Нарада визнала за потрібне посилити роботу серед трудящих. Було обрано підпільний партійний центр — Тимчасовий всеукраїнський комітет робітничої Комуністичної партії. Від київських більшовиків до нього ввійшли Л. Й. Картвелішвілі і М. М. Майоров. Для керівництва партійною роботою в повітах у червні було створено губернське організаційне бюро. Воно налагодило тісні зв’язки з. партійними комітетами, осередками й окремими комуністами Сквирського, Таращанського, Васильківського та інших повітів губернії.
Велику роль у розгортанні боротьби проти окупантів відіграли рішення І з’їзду КП(б)У (5—12 липня 1918 р.), на якому створено Комуністичну партію України. Серед делегатів з’їзду були й посланці від парторганізацій Київщини: Л. Й. Картвелішвілі, М. М. Майоров, П. Ф. Слинько та ін. Під час роботи з’їзду обрано Київське обласне бюро КП(б)У (обласком) у складі О. К. Ластовського, М. М. Майорова (голова), М. В. Реута, П. Ф. Слинька і С. І. Соколовської. Бюро розгорнуло роботу щодо створення військово-революційних комітетів і партизанських загонів.
У листопаді 1918 року в Німеччині вибухнула революція. Це створило сприятливі умови для визволення України від окупантів і повалення гетьманщини. В. І. Ленін організував всебічну допомогу українським трудящим. Разом з українськими повстанськими військами на Україну вступили частини Червоної Армії. Намагаючись перешкодити відновленню Радянської влади, українські буржуазні націоналісти створили в Києві т. зв. Директорію, яка захопила владу на Правобережжі і на більшій частині Лівобережжя.
Трудящі Київщини, весь український народ піднялися на боротьбу проти Директорії. Для організації партизанських загонів до повітів губернії виїздили провідні партійні працівники — А. С. Бубнов, М. В. Голубенко, П. М. Дегтяренко, П. Ф. Слинько. В січні 1919 року навколо Києва партизани створили справжній «другий фронт». Повстанські загони під керівництвом більшовиків захопили Таращу, контролювали більшу частину Київського повіту. Керував їх боротьбою підпільний Київський обласний комітет КП(б)У (секретар С. В. Косіор) та обласний військово-революційний комітет (голова А.С. Бубнов). З вересня 1918 року почала виходити газета «Киевский коммунист».
5 лютого 1919 року Богунський і Таращанський полки на чолі з М. О. Щорсом і В. Н. Боженком визволили Київ. 19 лютого був очищений від петлюрівців Васильків, 21 лютого — Біла Церква, 4 березня — Сквира.
Влада Директорії була ліквідована. Партизани, що діяли у південних повітах губернії, поповнили лави радянських військ.
Трудящі Київщини з натхненням приступили до мирної праці. Було проведено націоналізацію промислових підприємств, зруйновано старий державний апарат, закрито буржуазні газети, відновлено органи Радянської влади. Губпродкомісія розгорнула роботу щодо заготівлі продовольства для Червоної Армії та населення міст. Відбудову і розвиток народного господарства очолив створений в лютому 1919 року Київський губраднаргосп. Проведений наприкінці лютого губернський з’їзд Рад проаналізував стан роботи в центрі і на місцях та обрав губвиконком на чолі з А. С. Бубновим.
Організаційно оформлялися й розгортали роботу партійні осередки. У повітах проходили партійні збори і конференції, ряди партії поповнювалися молодими комуністами. 2—5 квітня 1919 року відбулася Київська міська партійна конференція. Вона розглянула чергові завдання партійного, державного й господарського будівництва, обрала міський комітет партії, який протягом місяця виконував обов’язки губкому партії. Губернський комітет КП(б)У обраний на початку травня. До нього ввійшли А. В. Іванов, І. Ю. Кулик, О. К. Ластовський, М. О. Скрипник, В. І. Чернявський, М. І. Чорний та інші.
Бойовим помічником партійних організацій були комуністичні спілки робітничої молоді. В 1919 році комсомольські осередки були створені майже в усіх повітах. Вони залучали молодь до лав Червоної Армії, вели героїчну боротьбу проти бандитизму. Однією з найнебезпечніших в цей час була банда Зеленого. Зібравши близько двох тисяч бандитів, він часом загрожував навіть Києву. В липні 1919 року 2-й Київський караульний полк, до складу якого входило близько ста київських комсомольців, а також загін робітників-металістів Києва взяли участь у боротьбі проти банди Зеленого в районі Обухова і Трипілля. Багато учасників Трипільського походу героїчно загинуло в нерівному бою. В 1919 році комуністи й комсомольці Київщини розгромили десятки банд, що тероризували населення, намагалися зірвати радянське будівництво.
Одним з першочергових завдань сільських комуністів був розподіл між безземельними й малоземельними селянами поміщицьких та церковних земель. Іншою невідкладною справою було створення на селах комітетів бідноти. За неповними даними, на Київщині на кінець 1919 року діяли 234 комбіди. Вони розгорнули рішучий наступ на куркуля, допомагали органам влади заготовляти продовольство для Червоної Армії. Трудящі селяни подали велику допомогу робітникам Петрограда. Ешелони з продовольством для робітників братньої Росії йшли з усіх повітів: тільки в червні було відправлено 75 вагонів різних продуктів.
Біднота переходила до колективних форм господарювання. На початок липня в губернії існувало вже 37 сільськогосподарських комун, ще більше виникло сільськогосподарських артілей. Крім того, налічувалось 11 радгоспів з земельною площею 11 964 десятини.
Незважаючи на величезну розруху, швидко відроджувалась мережа шкіл і вищих навчальних закладів. Почали працювати театри. Налагоджувалось видання книжок українською мовою. В першій половині 1919 року в губернії видавалося понад 15 газет, серед них: «Вісті», «Коммунист», «Красний моряк», «Більшовик», «Коммунар», «Сільська комуна», «Красная звезда» та ін. 12 лютого розпочала діяльність Українська Академія наук. Велику роботу в ній проводили такі відомі вчені, як В. І. Вернадський, А. Ю. Кримський, П. А. Тутковський, Д. О. Граве, М. Ф. Кащенко, М. В. Птуха, В. М. Перетц, В. І. Липський, Д. І. Баталій, К. І. Воблий та інші.
Соціалістичні перетворення перервав наступ білогвардійських армій Денікіна. На заклик В. І. Леніна і ЦК РКП(б) пролетарі і трудящі селяни відповіли вступом до лав Червоної Армії: у Білоцерківському повіті пішло добровольцями в армію 520 чоловік, в інших повітах запис у червоноармійці проходив також активно.
Проте влітку 1919 року денікінці мали значну перевагу в живій силі й техніці над радянськими військами, що протистояли їм на Україні. До того ж їх підтримували петлюрівські банди, які діяли в нашому тилу. Лише в першій половині року на Київщині відбулося близько 500 куркульських заколотів. Внаслідок несприятливих обставин, що склалися на фронтах і в тилу, Червона Армія змушена була тимчасово залишити територію України. До 25 серпня петлюрівці увійшли у Фастів та Білу Церкву, а 30 серпня у Київ, який наступного ж дня здали денікінцям.
Білогвардійці реставрували буржуазно-поміщицький лад, ліквідували всі завоювання революції, відновили національний гніт, запровадили жорстокий терор. Менш ніж за два тижні вони кинули у в’язниці Києва близько 1700 чоловік.
У відповідь трудящі розгорнули підпільну й повстанську боротьбу, яку очолили комуністи. Підпільні партійні організації налагодили видання нелегальної газети «Коммунист», створили сітку військово-революційних комітетів.
Партизанські загони в повітах стали фактичними господарями становища. Особливо активно діяли партизани у Сквирському й Таращанському повітах. У районі Київ—Миронівка—Таганча—Богуслав—Бобринська білогвардійців громили загони під керівництвом Федоренка. В них налічувалося до 500 бійців, які мали на озброєнні 18 кулеметів і гармату. В самому Києві діяв летючий партизанський загін. У районі Білої Церкви повсталі селяни організували загін чисельністю до 3 тис. чоловік, що мав гармати й кулемети. Повстанцям вдалося визволити Васильків.
З переходом радянських військ у рішучий наступ в активні дії в районі Києва включились і заздалегідь сформовані робітничі дружини та повстанські загони.
16 грудня 1919 року бійці героїчної 44-ї дивізії на чолі з І. Н. Дубовим очистили від денікінців Київ. 22 грудня був визволений Фастів, а 27 грудня — Біла Церква й Сквира.
Вже через три дні почав діяти Київський губревком у складі Д. 3. Мануїльського {голова), І. Є. Клименка (заступник), А. В. Іванова, Б. Козловського (губвійськком) і Ромащенка (губпродкомісар). У нормалізації життя на Київщині важливу роль відіграли С. В. Косіор, В. П. Затонський, Я. Б. Гамарник, Л. Й. Картвелішвілі, М. М. Майоров, В. І. Порайко, Ф. Я. Кон та інші відомі партійні керівники.
Створені на місцях ревкоми головну увагу спрямували на боротьбу з бандитизмом і куркульством, на організацію всебічної допомоги Червоній Армії. Із Сквирського повіту повідомляли, що «ставлення селян до виконання наряду на розверстку найспівчутливіше. Наряди виконуються повністю. Багато селян привозять хліб понад наряди — як подарунок Червоній Армії». Добровільно постачали продовольство селяни Гребінківської, Острівської, Озернянської, Трушківської, Будаївської та інших волостей. В Димерській волості Київського повіту було передано Червоній Армії 320 пудів печеного хліба, 101 пуд жита, 11 пудів вівса, 14 пудів гречки, 15 пудів капусти, 100 пудів картоплі й 11 пудів м’яса.
Відбудові народного господарства сприяли комуністичні суботники. Перший з них відбувся 8 лютого 1920 року у Києві. Незважаючи на великий мороз, того дня працювало на суботнику понад тисячу комуністів і безпартійних, переважно залізничників. Комуністичні суботники набрали в губернії широкого розмаху.
Та мирна праця радянського народу була знову перервана нападом буржуазно-поміщицької Польщі, озброєної і підбуреної міжнародним імперіалізмом. Польські війська, які 25 квітня перейшли в наступ, головний удар спрямували на Київ. На заклик Київської губпартконференції, яка проходила в ці дні, робітники й трудящі селяни піднялися на захист завоювань Жовтня. їх боротьбу проти інтервентів очолили більшовики. Близько 400 членів Київської партійної організації були направлені в розпорядження Реввійськради 14-ї армії. Оголосив себе мобілізованим увесь склад Київської Ради. Губпрофрада мобілізувала 25 проц. членів профспілок. 82 відповідальні партійні й радянські працівники проводили мітинги і збори на підприємствах та у військових частинах. З травня був створений Київський губернський військово-революційний комітет, до якого ввійшли А. В. Іванов, П. П. Любченко та ін. Для керівництва підпіллям на Правобережжі було призначено трійку в складі К. Прокопенка, П. Хоменка й Є. Григорука.
З наближенням польських військ губернські установи переїхали з Києва до Кременчука та Черкас. Київщина стала ареною жорстоких боїв. Чисельна перевага дала змогу польським військам 7 травня вдертися до Києва. Пілсудчики грабували народне добро, забирали в селах худобу й хліб.
На захопленій білополяками території розгорнулася партизанська боротьба. У районі Білої Церкви створений більшовиками партизанський загін здійснив успішний напад на залізничну станцію Сухоліси. Партизани, що діяли в районі Фастова і в Сквирському повіті, вивели з ладу залізничну лінію Київ—Фастів. У Таращанському й Чорнобильському повітах виникли підпільні групи. В перших числах червня в селах навколо Василькова спалахнуло велике селянське повстання. Ворожий загін, що збирав продовольство у цьому районі, був знищений.
Польська вояччина панувала недовго. Радянські війська, посилені новими з’єднаннями, перейшли в контрнаступ. На світанку 12 червня було визволено Київ. Тікаючи з міста, окупанти зруйнували багато промислових підприємству т. ч. завод Гретера й Криванека (частину верстатів з нього вивезли до Варшави), висадили в повітря ряд складів, водопровід, електростанцію, мости через Дніпро.
В тяжких умовах розрухи відновлені органи Радянської влади очолили відбудову господарства, розгорнули заготівлю продовольства для Червоної Армії. З метою мобілізації мас на відбудову народного господарства в містах і селах були проведені десятки робітничих і селянських безпартійних конференцій. Перед трудящими виступали послані з центру агітатори, керівні працівники, в т. ч. голова губревкому А. В. Іванов. Скрізь у селах створювались комітети незаможних селян. На 1 серпня 1920 року в губернії діяли 687 комнезамів, 77 сільських партійних, осередків, в яких налічувалося близько 600 чоловік. Активно включився в роботу комсомол.
З метою забезпечення потреб наступаючих радянських військ майже всі підприємства Київщини перейшли на виконання військових замовлень і задоволення потреб транспорту. Робітники 1-го і 14-го відділків тяги Київського залізничного вузла та Головних залізничних майстерень відремонтували за два з половиною місяці 1658 паровозів і 1682 вагони, арсенальці у червні — вересні відремонтували 175 гармат і виготовили 166 запасних частин до них. Кравці Києва в другій половині 1920 року пошили близько 183 тис. шинелей, тілогрійок, гімнастерок та багато іншого обмундирування. Трудящі Києва зібрали для фронтовиків 5 тис. пар чобіт, 20 тис. подарунків тощо. Селянство у вересні—грудні здало 1851,5 тис. пудів хліба. До лав Червоної Армії у вересні 1920 року пішло 600 членів профспілок і 38 комуністів на чолі з секретарем губкому партії П. П. Любченком.
Перехід до мирного соціалістичного будівництва здійснювався у надзвичайно тяжких умовах. Народне господарство було вщент зруйноване. Випуск промислової продукції в губернії 1921 року становив близько 13 проц. від рівня 1913 року, а випуск продукції підприємствами металообробної промисловості — лише 2 проц. Значно скоротилася чисельність робітників. Площа посівів цукрових буряків зменшилась у 5 разів, поголів’я коней — на 40, великої рогатої худоби на 30, свиней — на 60 процентів. Нестача сировини й палива призводила до перебоїв у роботі підприємств, і нерідко до їх зупинки. Не краще було й на транспорті.
Трудящі зазнавали великих нестатків. На цьому грунті виникало невдоволення серед населення і насамперед — серед селянства. Економічні труднощі намагалися використати контрреволюційні елементи. В повітах лютував куркульський бандитизм, діяли різні контрреволюційні організації. Бандити вбивали радянських працівників, палили хліб, пускали під укіс ешелони з продовольством, призначеним для голодуючих.
Розгром бандитизму й буржуазно-націоналістичної контрреволюції став першочерговим бойовим завданням партійних і комсомольських організацій. Київський губком направив у повіти 200 комуністів-політпрацівників. З комуністів і комсомольців формувалися частини особливого призначення (ЧОП). У містах і селах створювалися групи самозахисту та загони самооборони. Загін самооборони Київського повіту за активні бойові дії проти бандитів був представлений до урядової нагороди.
Важливу роль у боротьбі з бандитизмом відіграли комітети незаможних селян, яких на початку 1921 року налічувалося вже 16364. Широку підтримку серед незаможників знайшов заклик партії і Радянського уряду — «Комнезами на куркульського коня, проти бандита». У Києві був сформований перший Київський добровольчий полк комнезамів, в якому нараховувалося 1773 бійці. У травні він був переформований у батальйон комнезамів Київщини, що входив до Київської окремої бригади.
Спільними зусиллями робітників і селянської бідноти, очолюваних партійними організаціями, в 1921 —1922 рр. в губернії було знищено 93 куркульсько-націоналістичні банди, ліквідовано керівну націоналістичну організацію «Козачу раду», а в Києві — «Київську військову організацію», де верховодили колишні петлюрівські офіцери, та підпільну білогвардійсько-есерівську савінковську організацію.