Революційний рух на Київщині на початку XX століття
Соціальний і національний гніт, політичне безправ’я робітників і селян України зумовлювали посилення їх боротьби проти капіталу. У 1876—1878 рр. страйкували робітники Саливонківського і Бабинського цукрозаводів. Проте виступи того часу були стихійними і мали ще суто економічний характер. Політичну організованість і соціалістичну свідомість у робітниче середовище внесли соціал-демократичні організації, озброєні революційною марксистською теорією.
На Україні одним з центрів розповсюдження марксистської літератури і діяльності соціал-демократичних гуртків та груп став Київ. Київські соціал-демократи мали зв’язки з Петербургом, Москвою, Одесою, Катеринославом та іншими містами. Гектографований відбиток праці В. І. Леніна «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?» привіз до рідних місць, зокрема до Білої Церкви і с. Тептіївки, один з перших російських революційних марксистів, соратник В. І. Леніна по петербурзькому «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» П. К. Запорожець. Особливо велику роль у розгортанні революційної роботи відіграв київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу», створений у березні 1897 року. Союз випускав газету «Вперед». З серпня 1897 року в Києві почала виходити «Рабочая газета», яку І з’їзд РСДРП затвердив центральним органом партії. Після І з’їзду партії київський «Союз боротьби» був реорганізований у комітет РСДРП.
Соціал-демократичні організації дедалі більше посилювали керівництво боротьбою робітничого класу. В другій половині 90-х років у Київській губернії відбулося 27 страйків. Під впливом соціал-демократичної пропаганди на початку XX ст. від економічних виступів робітники перейшли до політичних страйків і демонстрацій. Пролетаріат Київщини активно підтримав загальний політичний страйк 1903 року, що охопив весь південь Росії. Наприкінці року застрайкували робітники Білоцерківського заводу сільськогосподарських машин та інших підприємств. Усього з липня 1903 року до лютого 1904 в губернії відбулося 10 виступів.
За прикладом робітників на боротьбу піднімалося й селянство, яке почало застосовувати властиву до того тільки робітничому рухові форму боротьби — страйк. У 1903 році загальний страйк провели батраки села Кривого Сквирського повіту. Наприкінці того ж року піднялися на боротьбу селяни Ставища. Для втихомирення їх були викликані війська. В листопаді виступили селяни Скибинців Таращанського повіту, Сокольчі, Лучина, Дідівщини, Почуйок Сквирського повіту, Людвинівки і Грузької Київського повіту та інших населених пунктів.
Велику увагу революційним подіям на Київщині приділяла ленінська «Искра». В 42 її номерах було надруковано 93 матеріали про Київ і губернію. Трудящі з великим інтересом читали «Искру», яку розповсюджували соціал-демократи. За допомогою Київського комітету РСДРП в Умані була обладнана підпільна друкарня, де вдалося передрукувати №№ 41 і 43 ленінської «Искры» тиражем три тисячі примірників кожний.
Під впливом ленінської «Искры», при безпосередній допомозі Київського комітету РСДРП виникли соціал-демократичні гуртки і групи в Бердичеві, Білій Церкві, Черкасах і деяких інших містах Київської губернії. Бердичівська група РСДРП обладнала навіть друкарню і видала декілька листівок. Черкаська група розповсюджувала листівки, написані від руки. Соціал-демократи Білої Церкви розповсюджували нелегальну літературу, яку одержували з інших міст провели у 1903 році велику маївку. На Ходорківській цукроварні протягом 1901—1904 рр. працював відомий революціонер, учасник петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» М. Г. Полетаев, сіючи зерна ленінських ідей серед місцевих робітників.
Після II з’їзду РСДРП розгорнулася гостра боротьба більшовиків проти розкольницьких дій меншовиків, які всіляко намагалися прибрати до своїх рук керівні органи партії, звернути з правильного шляху партійні організації. Значний вплив на розвиток революційного руху на Київщині мали члени російської частини ЦК партії, що перебували у Києві,— Г. М. Кржижановський, Ф. В. Ленгнік і В. А. Носков, делегати II з’їзду Р. С. Землячка, Л. М. Кніпович, С. І. Гусєв. Велику революційну роботу проводили рідні Леніна, які в 1903—1904 рр. жили у Києві: брат Дмитро Ілліч Ульянов та його дружина, сестри — Марія Іллінічна та Анна Іллінічна.
Високу політичну активність пролетаріат Київщини виявив у роки першої буржуазно-демократичної революції в Росії. Одразу ж після «Кривавої неділі» 12 січня 1905 року застрайкували робітники кількох київських підприємств. Вони як і петербурзькі пролетарі, пред’явили підприємцям вимоги не тільки економічного, але й загальнополітичного характеру. У січні страйкували робітники Бердичева, в лютому — робітники шкіряного заводу Горінштейна у Радомишльському повіті, телеграфісти на залізничній станції Козятин, робітники друкарні Лепського у Смілі. Страйкова боротьба тривала і в наступні місяці. Протягом травня в губернії відбулося 10 страйків, у яких взяли участь 500 робітників, у червні — 19 страйків з 1568 учасниками.
Особливо зросла революційна активність трудящих під час всеросійського політичного страйку у жовтні 1905 року. Приклад організованої боротьби показали робітники Південноросійського заводу, заводу Гретера й Криванека, залізничних майстерень та інших підприємств Києва. У рух включилися студенти Київського університету і політехнічного інституту. В місті не працювали фабрики і заводи, міський трамвай, навчальні заклади. Більшовицькі агітатори закликали трудящих боротися за повалення царизму і проголошення демократичної республіки. Слідом за робітниками Києва застрайкували трудящі багатьох підприємств губернії.
Загальний політичний страйк почав переростати в збройне повстання. 18 листопада 1905 року в Києві виступили сапери на чолі з підпоручиком Б. П. Жаданівським. До них приєдналися робітники Південноросійського заводу. Місцевим властям вдалося придушити цей робітничо-солдатський виступ, але революційний рух не припинився. В грудні страйкували робітники найбільших київських підприємств, а також Корнипського цукрового заводу Сквирського повіту, Миронівського цукрозаводу, залізничники.
Важливе значення для розвитку й поглиблення революції мали Ради робітничих депутатів, що в ці бурхливі дні виникали в багатьох районах країни. 30 жовтня відбувся перший пленум Київської Ради, створеної з участю більшовиків. Значну роль у розгортанні робітничого руху відіграли професійні спілки, організовані в Києві, Білій Церкві, Бердичеві, Василькові, Умані, Фастові, Черкасах.
Під впливом могутніх виступів робітничого класу розгорнувся масовий селянський рух. Більшовики вели серед селян широку революційну агітацію. Тільки протягом 1905 року власті зареєстрували 140 випадків розповсюдження серед селян губернії нелегальної літератури й листівок. Особливий успіх мали листівки «Як відібрати землю у поміщиків», «Брати-селяни!», «Кривавий цар», видруковані масовими тиражами соціал-демократичними організаціями Київщини.
У травні 1905 року селянський рух охопив усі повіти губернії. У багатьох селах Васильківського повіту селяни відмовилися працювати на полях у поміщиків, вимагаючи підвищення плати. Вони знищували посіви в маєтках поміщиків, палили їхні садиби. Налякані землевласники тікали із своїх маєтків. Протягом 1905 року на Київщині відбувся 551 селянський виступ.
З революційним піднесенням зростав і національно-визвольний рух, який був складовою частиною першої російської революції. Більшовицькі організації, прогресивна громадськість вимагали скасування указу 1876 року про заборону української мови. У лютому 1905 року під цією вимогою в Києві підписалися десятки тисяч чоловік. У деяких навчальних закладах відбулися страйки. Царські власті закрили Київський університет, проте на вимогу громадськості змушені були знову його відкрити. З 1907 року в університеті стали читати лекції з історії української літератури, хоч і російською мовою. Почали виходити українські газети й журнали.
Національно-визвольний рух намагалися очолити українські буржуазні й дрібнобуржуазні партії: «Спілка», Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська радикально-демократична партія. Вони прагнули отруїти свідомість трудящих націоналізмом, відвернути їх від класової боротьби. Київські більшовики вели рішучу боротьбу проти націоналістів, виховували трудящих у дусі пролетарського інтернаціоналізму, згуртовували їх для боротьби за перемогу революції.
Після поразки першої російської революції царизм перейшов у наступ на трудящих. 4 червня 1907 року, відразу ж після розгону II Думи, тільки в Києві заарештовано 96 чоловік. У результаті масових репресій Київська організація РСДРП була значно ослаблена, а партійні організації Черкас, Умані, Білої Церкви та інших міст губернії майже повністю розгромлені. Погіршились умови життя робітників: капіталісти, скориставшись спадом виробництва, звільняли з роботи всіх, хто брав участь у революції. В країні зростало безробіття. Наприкінці 1909 року на Київщині налічувалось близько 15 тис. безробітних.
Незважаючи на репресії царизму, більшовики наполегливо готували трудящі маси до нової революції. 1910 року в Росії знову почало наростати революційне піднесення. За неповними даними в 1911 році в 12 страйках на Київщині взяли участь 4746 робітників. Поштовхом до переходу робітничого класу в наступ був розстріл робітників на Ленських золотих копальнях 4 квітня 1912 року. По всій Росії на заклик більшовиків прокотилася хвиля масових політичних виступів трудящих, які вимагали покласти край злодіянням царизму. 11—12 квітня страйкували робітники 28 найбільших підприємств Києва. В цілому в губернії 1912 року відбулося 113 страйків, в яких брало участь 14 479 чоловік. За робітниками піднімалися на боротьбу й селяни. Виступи селян проти поміщиків та місцевих властей сталися в усіх повітах.
У роки першої світової війни класова боротьба трудящих не припинялася. Якщо в 1915 році в губернії було 11 страйків, то в 1916 році — вже 16. Кількість страйкарів зросла за рік з 800 до 3000 чоловік. Під впливом більшовицької агітації і страйкового руху робітників, а також через невдоволення війною почастішали й виступи селян. За час з серпня 1914 по 1916 рік включно відбулося 32 селянські виступи. В семи випадках для втихомирення селян власті вдавалися до військової сили. За кількістю селянських заворушень Київська губернія посідала друге місце на Україні.
27 лютого 1917 року робітники й солдати Петрограда повалили ненависний царизм. У країні виникло двовладдя — поряд з буржуазним Тимчасовим урядом утворилися Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. 2 березня з ініціативи більшовиків на зборах представників заводів і майстерень Києва було ухвалено рішення створити Раду робітничих депутатів. Того ж дня розпочалися вибори до неї. З допомогою Київської Ради були утворені Ради робітничих депутатів у Білій Церкві, Василькові та інших населених пунктах. У березні й квітні Ради виникли в усіх більш-менш значних містечках. Проте більшість у Радах на цей час мали представники угодовських партій — меншовиків і есерів.
Більшовики розгорнули велику роботу, щоб залучити на свій бік широкі маси. 15—17 квітня 1917 року в Києві була проведена нарада більшовиків Південно-Західного краю, в якій взяли участь більшовики Києва, Білої Церкви, Брусилова, Василькова, Козятина, Сміли та інших міст. Учасники наради обговорили становище, яке склалося на місцях, тактику партійних організацій, поточний момент та інші питання. Правильну, чітку орієнтацію на соціалістичну революцію дали ленінські Квітневі тези, схвалені VII (Квітневою) Всеросійською конференцією РСДРП(б).
Весь хід подій свідчив про наближення соціалістичної революції. У відповідь на наступ власників підприємств та поміщиків робітники й селяни по всій країні посилювали боротьбу. У вересні—жовтні прокотилася нова хвиля страйків на Київщині. 24 вересня в Києві страйкувало понад 50 тис. чоловік; у жовтні оголосили страйк робітники чавуноливарного заводу у Фастові. Пролетарі вимагали від власників підприємств підвищення заробітної плати, додержання 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці.
Рішучіше відстоювали свої права селяни. Якщо у вересні на Київщині сталися 52 селянські виступи, то в жовтні кількість їх зросла до 983. Боротьба селян за землю переросла в могутній рух, який охопив майже всю країну. Цей факт В. І. Ленін вважав найвизначнішим у житті Росії тих днів.
Зростання впливу ленінської партії у масах, більшовизація Рад, рішучі виступи робітників, селян і солдатів — все це свідчило про те, що обстановка для повстання назріла. 7 листопада (25 жовтня) 1917 року в результаті збройного повстання робітників, солдатів і матросів на чолі з більшовицькою партією, під керівництвом В. І. Леніна в Росії перемогла Велика Жовтнева соціалістична революція. Влада в країні перейшла до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Почалася нова ера в історії людства.
Робітники й селяни Київщини палко вітали перемогу соціалістичної революції. У багатьох селах Васильківського повіту, в Чорнобилі, Обухові та в інших місцях селяни почали захоплювати і ділити поміщицькі землі, хліб, реманент, худобу.
Київський комітет РСДРП(б) 27 жовтня звернувся до робітників і солдатів Києва, до всіх пригноблених і знедолених із закликом «згуртувати свої ряди для підтримки повсталих робітників і солдатів Петрограда, для боротьби проти контрреволюційної буржуазії». У відозві, зокрема, говорилося: «Тільки робітники й солдати, згуртувавшись навколо своїх революційних Рад, взявши владу у свої руки, зможуть дати змученим масам мир, хліб і свободу».
Заклик більшовиків знайшов відгук серед широких революційних мас. В цей же день об’єднане засідання Рад робітничих і солдатських депутатів Києва більшістю голосів прийняло резолюцію більшовиків про підтримку петроградських робітників і створення ревкому для керівництва збройним повстанням.
Героїчне повстання київського пролетаріату почалося 29 жовтня. Його базою були завод «Арсенал», 3-й авіаційний парк, понтонний батальйон, 147-а та 148-а воронезькі дружини. 30 жовтня повстання робітників і солдатів підтримали загальним страйком усі трудящі міста. Пліч-о-пліч з арсенальцями билися червоногвардійці Подолу, Шулявки, Деміївки. У триденних боях київські робітники й революційні солдати, керовані більшовиками, розгромили основні сили військ Тимчасового уряду. Проте у жовтневі дні на Київщині, як і на більшості території України, Радянська влада не була встановлена. В багатьох Радах робітничих і солдатських депутатів керівництво лишалося в руках меншовиків та есерів. Обстановка ускладнювалася тим, що робітникам й селянам протистояли не тільки місцеві органи й сили поваленого буржуазного Тимчасового уряду, а й українська буржуазно-націоналістична контрреволюція, очолювана Центральною радою, яка виникла у Києві ще в березні 1917 року. Центральна рада створила значні військові формування з націоналістично настроєних елементів, здебільшого куркульських, і розгорнула шалену націоналістичну пропаганду. Узурпувавши владу, вона стала одним з головних вогнищ всеросійської контрреволюції.
Дії націоналістичної контрреволюції викликали глибоке обурення трудящих. Вони вимагали вжити найрішучіших заходів до Центральної ради та її прислужників. З грудня 1917 року Рада Народних Комісарів передала по радіо написаний В. І. Леніним «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». В цьому історичному документі ще раз підтверджувалося право на самовизначення всіх націй, які раніше пригноблювалися царизмом і великоруською буржуазією. Водночас перед Центральною радою були поставлені ультимативні вимоги — припинити контрреволюційні дії. Пройнята ненавистю до робітників і селян, до Радянської влади, Центральна рада відхилила вимоги Радянської Росії, продовжуючи вперто проводити політику розпалювання громадянської війни.
Ленінський маніфест до українського народу, звернення Радянського уряду із закликом зміцнювати союз російських і українських робітників та селян у боротьбі з контрреволюцією, ленінські декрети про землю і мир, які пропагувалися більшовиками, відіграли велику роль у згуртуванні трудящих України на боротьбу за встановлення влади Рад. Робітники, солдати й селяни на численних мітингах і зборах осуджували Центральну раду, явочним порядком ділили поміщицьку землю, реманент, худобу. З початку листопада 1917 до кінця січня 1918 року в Київській губернії було розгромлено повністю 52 і частково 396, або п’яту частину всіх поміщицьких маєтків.
Враховуючи становище, що склалося в той час на Україні, київські більшовики висунули ідею скликання Всеукраїнського з’їзду Рад. На початку грудня 1917 року у Києві відкрився обласний з’їзд РСДРП(б) Південно-Західного краю. 23 делегати від Київщини представляли шість тисяч членів партії Києва,’ Білої Церкви, Фастова, Козятина, Радомишля, Ходоркова, Черкас. Прийняті з’їздом важливі постанови стали програмою боротьби за Радянську владу. 11—12 грудня у Харкові відбувся І Всеукраїнський з’їзд Рад. Від Київщини в його роботі брали участь понад 20 представників. З’їзд проголосив Україну Радянською республікою— федеративною частиною Російської республіки Рад, доручив ЦВК Рад України негайно поширити на територію України всі декрети й розпорядження Радянського уряду. Рішення з’їзду, які відповідали заповітним мріям українського народу, відіграли величезну роль у згуртуванні трудящих для боротьби проти націоналістичної контрреволюції.
Все ширші маси трудящих піднімалися на боротьбу за встановлення Радянської влади. Спираючись на зростаючий революційний рух робітників і селян, загони харківських червоногвардійців, підтримані червоногвардійцями Петрограда і Москви, під командуванням Ю. М. Коцюбинського на початку січня 1918 року розпочали наступ на Київ, де зосереджувалися головні сили націоналістичної контрреволюції.
Тим часом терор і безчинства націоналістів переповнили чашу терпіння трудящих. Прапор повстання підняли робітники «Арсеналу». В ніч на 16 січня вони захопили завод. їх підтримали робітники Головних залізничних майстерень, революційні солдати полку ім. Сагайдачного, червоногвардійці Деміївського снарядного заводу та інших підприємств. Полум’я повстання охопило майже все місто. Проти повсталих Центральна рада кинула свої добірні частини. Почалися запеклі бої, в яких пролетарі виявляли небачений героїзм. Проте сили були нерівні. Центральній раді вдалося придушити повстання. Вороги вчинили дику розправу над робітниками. Та це була тимчасова перемога. Червоногвардійські загони, розгромивши петлюрівські війська під станцією Крути, швидко просувалися на Київ. 22 січня вони зайняли Дарницю, а 26 повністю оволоділи містом. Над Києвом замайоріло червоне знамено перемоги.
У розвитку революційних подій в губернії відкрився новий етап. Відразу ж розпочали роботу Київська Рада робітничих і солдатських депутатів та Київський військово-революційний комітет, які діяли як губернські органи. Велику допомогу місцевим партійним і радянським органам у налагодженні нормального життя подавали члени уряду Радянської України — Народного Секретаріату, що 30 січня переїхав до Києва. В лютому 1918 року Радянська влада була встановлена у більшості міст і сіл губернії; більшовики повели трудящих на здійснення перших соціалістичних перетворень.