Алушта, Кримська область
Алушта — місто обласного підпорядкування, розташоване на березі Чорного моря, у великій долині, оточеній горами Кастель, Бабуган, Чатирдаг, Демерджі. Через місто протікають дві невеликі гірські річки — Улу-Узень (Узень-Баш) і Демерджі-Узень. Відстань до Сімферополя — 45 км. Населення — 23,5 тис. чоловік. Алуштинській міській Раді підпорядковані Фрунзенська селищна Рада та сільські Ради — Ізобільненська, Лучистівська, Маломаяцька, Малоріченська і Привітненська.
Про перебування тут людини ще в V—IV тисячолітті до н. е. свідчать кілька мисливських стоянок епохи неоліту, знайдених у навколишніх горах. Збереглися сліди поселень доби бронзи, а також таврські поселення і могильники ЇХ—VI ст. до н. е.— перших століть н. ери.
Перша писемна згадка про Алушту належить до VI ст., коли Південний Крим перебував під владою Візантійської імперії. Тоді на території теперішнього міста було збудовано приморську фортецю Алустон, яка захищала узбережжя від кочівників.
Населення середньовічного Алустона займалося землеробством, скотарством, рибальством. Розвивалися також ремесла. Тут жили ковалі, ювеліри, каменярі, гончарі, чинбарі, теслярі, шевці, муляри. Велася жвава торгівля з Близьким Сходом. Арабський географ Едрізі згадує Алустон (Шалушту) серед інших важливих приморських міст.
У 1239 році монголо-татари зруйнували Алустон. На початку 80-х років XIV ст. місто захопили генуезькі купці, що оселилися в Кафі (Феодосії). В італійських нотаріальних актах і на картах XV—XVII ст. Алушта позначена як Алуста, Луста, чи Луска. До нас дійшла легенда про героїчний опір, який чинили жителі Алустона загарбникам. Війська генуездів багато разів йшли на приступ, поки захопили місто. «Чоловіки, жінки і діти,— розповідає легенда,— всі були на укріпленнях, мечами, кіллям, сокирами … киплячими смолою й маслом боронились від обложників, кидали в них камінням».
1475 року війська турецького султана захопили Південний берег Криму, в т. ч. й Алушту. Деякий час вона входила до Судацького кадилику, залишаючись християнським поселенням. Жителі Алушти платили великі податки султанові. 1757 року Алушту віддано силяхтару (чиновникові другого розряду) Ісламу, який жорстоко визискував місцеве населення. В середині XVIII ст. тут налічувалося близько 40 хаток, побудованих з решток зруйнованого фортечного муру, що тулилися на крутих схилах горбів навколо руїн середньовічної фортеці.
Внаслідок російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Алушту було визволено від турецького панування. Порушивши Кючук-Кайнарджійський мирний договір, 22 липня 1774 року турки висадили в Алушті 50-тисячний десант, якому вдалося просунутися в бік Чатирдага і захопити села Шуми (тепер Верхня Кутузовка) і Демерджі (тепер Лучисте). Проти десанту вирушили російські війська (2850 чоловік) на чолі з генерал-поручиком графом Мусіним-Пушкіним. Гренадерський батальйон Тульського піхотного полку під командуванням 29-річного підполковника М. І. Голенищева-Кутузова наступав на село Шуми. 23 липня під час штурму ворожих позицій поблизу села М. І. Кутузова було тяжко поранено. Незважаючи на шалений опір ворога і його переважаючі сили, російські війська розбили турків, захопивши 2 батареї і 4 прапори. На місці, де був поранений М. І. Кутузов, під час будівництва дороги Сімферополь — Алушта в 20-х роках XIX ст. встановлено пам’ятник-фонтан, відомий під назвою Кутузовського.
У складних політичних умовах, що склалися після Кючук-Кайнарджійського мирного договору, О В. Суворов (у той час командуючий російськими військами в Криму) створив укріплення в районі Алушти, щоб попередити несподівану висадку турецьких десантів. Полководець відвідав Алушту в квітні 1777 і в травні 1778 років.
Після приєднання Криму до Росії (1783 рік) Алушта стала центром волості, до якої ввійшли всі поселення узбережжя від Сімеїза на південному заході і до Ускута (село Привітне) на сході. Частина алуштинських земель перейшла у власність генерал-ад’ютанта Попова. 1798 року в Алушті налічувалося 48 дворів, проживало 218 чоловік, у т. ч. 189 поселяв і 29 осіб духовного звання. Велике значення для її економічного розвитку мало будівництво шосейної дороги, що з’єднала Південний берег Криму з Сімферополем.
З 1838 року Алуштинська волость увійшла до Ялтинського повіту. Збільшувалася кількість населення в самій Алушті. Поблизу села з’явилися великі поміщицькі маєтки.
Мальовнича природа Криму і багата подіями його історія приваблювали сюди письменників і учених.
У 1825 році Алушту відвідав польський поет А. Міцкевич, на якого мальовничі околиці Алуніти справили глибоке враження. «Алушта,— писав A. Міцкевич,— одне з найчарівніших місць Криму». їй він присвятив сонети «Алушта вдень» і «Алушта вночі». 1837 року тут побував поет B. А. Жуковський, який у селі Карабаху (тепер Бондаренкове) познайомився з російським ученим, дослідником Криму академіком П. І. Кеппеном (1793—1864).
1864 року в Алушті налічувалося 120 дворів і 763 жителі. Мешканці села були державними поселянами. Жили вони на землях, наділених царським указом від 6 грудня 1846 року особам вищого мусульманського стану з колишнього ханського роду. За користування землею поселяни виконували на користь власника встановлені повинності. Відповідно до положення від 1870 року про поземельне впорядкування державних поселян, їм надавалися для постійного користування наділи в тих маєтках, де вони проживали, але право власності на землю зберігалося за її власником. Повинності за користування землею визначались уставною грамотою: на користь землевласника вносилася десята частина урожаю і, крім того, грошова повинність чи оброк. Алуштинська поселянська громада користувалася 2249 десятинами придатної і непридатної землі. Крім того, 417 десятинами володіли 169 домовласників.
У пореформений період прискорюється процес класового розшарування. 1887 року з 266 поселянських дворів, де налічувалося 1172 чоловіка, 223 господарства були бідняцькими (173 зовсім не мали робочої худоби, у 50 господарств було по одній голові). У 36 було по 2—3 голови робочої худоби, зате 7 великих куркульських господарств мали по 4 і більше коней і волів. 20 господарств тримали по 25 овець кожне; 17 користувалися найманою працею 31 робітника. Значна більшість поселян обробляла землю примітивним знаряддям. У селі було всього шість плугів і дряпаків, що належали куркулям. 97 дворів (100 чоловік) підробляли на стороні, 7 дворів здавали в оренду куркулям 10,2 десятини землі.
Основним заняттям місцевих жителів було виноградарство, виноробство, плодівництво, тютюнництво, виготовлення простого сільськогосподарського реманенту з дерева і металу. Ті господарі, що мали диліжанси, розвозили приїжджих на курорти Південного Криму. Великі прибутки давало виноградарство й тютюнництво. Прибуток з 15 десятин, зайнятих під зерновими, дорівнював прибуткові з однієї десятини тютюну, чи півдесятини саду, або чверті десятини виноградника. Ціни на землю невпинно зростали. У 1870—1873 рр. десятина виноградника в Алушті коштувала в середньому 800 крб. На початку 80-х років ціна десятини землі під виноградник досягала 3 тис. крб. Зрошувальні землі під тютюн здавалися в оренду по 175 крб., сади — від 150 до 600 крб. за десятину на рік. Звісно, що придбати їх могли тільки багатії.
Розвиток виноградарства, переробка сільськогосподарських продуктів збільшували приплив до Алушти робітників-поденників. У селі в той час налічувалося 5 промислових підприємств і 10 торговельних закладів. На околицях Алушти почали з’являтися великі поміщицькі виноробні господарства капіталістичного типу. 1885 року 18 приватних власників виготовили у своїх маєтках 3064 відра червоного і 6930 відер білого вина. У поміщиків Токмакова і Молоткова (тепер центральна садиба винорадгоспу «Алушта») вироблялося щорічно близько 150 тис. відер вина. Поміщики скуповували багато вина у населення, переробляли його, після чого відправляли в міста центральної Росії і за кордон. Використовуючи працю бідняків, прийшлих робітників з України й Росії, підприємці наживали великі капітали.
У другій половині XIX ст., коли відкрився залізничний рух між Кримом і центральною Росією, великі землевласники почали будувати в Алушті дачі, будинки для приїжджих, ресторани. Наприкінці XIX ст. Алушта стає кліматичним курортом.
З 1897 по 1902 рік населення Алушти зросло від 2200 до 2800 чоловік. 1902 року Алушту перетворено в заштатне місто. Але це не змінило її зовнішнього вигляду. Вузькі криві вулиці петляли по стрімких схилах Улу-Узені. Здалеку здавалося, що маленькі хатки буквально стоять одна на одній. У негоду по набережній навіть в екіпажах не можна було проїхати. Увечері місто поринало в темряву. 1904 року Алуштинське товариство курортного благоустрою склало план поліпшення шляхового господарства, спорудження площ, нових вулиць і розширення старих, але збори уповноважених міського громадського управління відхилили цей проект за браком коштів.
Тяжким було життя трудящих дореволюційної Алушти. Багато хто з них працював за копійки в садах і на виноградниках у навколишніх маєтках, на будівництві палаців і дач, на добуванні діориту в Партеніті. Російська і татарська торгова буржуазія особливо жорстоко експлуатувала сезонних робітників. Працювали вони від зорі до ночі, жили у вогких і брудних сараях. На плантаціях тютюну в околицях Алушти широко застосовувалася праця найманих робітниць, що приходили з південних губерній Росії і України. Серед них було багато неповнолітніх дівчат. Багатії примушували їх трудитися по 15 і більше годин на день. Жили робітниці в тих же сараях, де оброблялося тютюнове листя.
Нелюдські умови праці, тривалий робочий день і низька заробітна плата — все це породжувало невдоволення трудящих існуючими порядками. Політичну роботу серед них напередодні революції 1905—1907 рр. проводили робітники-революціонери В. Кушніров, О. Кузьменко та ін.. 1903 року в Алушті виникла соціал-демократична група, яка вела агітаційну роботу серед робітників навколишніх маєтків. У садибі Романівці було створено недільний гурток грамоти, де соціал-демократи вчили робітників читати, писати, рахувати, проводили політичні бесіди і читали їм нелегальну літературу. У робітника Т. Г. Багликова ховали революційну літературу (прокламації, листівки, брошури тощо), яку видавав Ялтинський комітет РСДРП, і соціал-демократи розповсюджували її серед мешканців Алушти. Коли почалася російсько-японська війна 1904—1905 рр., в місті з’явилися антивоєнні прокламації, які роз’яснювали імперіалістичний характер війни.
Звістка про «Криваву неділю» 1905 року в Петербурзі дійшла і до алуштинців. Місцева молодь зібрала 215 крб. для допомоги робітникам Путіловського заводу. Влітку того ж року антиурядові листівки і прокламації часто з’являлися на стінах будинків, у поштових скриньках і навіть на столах поштово-телеграфної контори міста. В лютому 1906 року в Алушті організовано т. зв. робітничий клуб, який регулярно проводив сходки і мітинги робітників поміщицьких маєтків. Так, на сходці, яку було влаштовано за містом 16 квітня, трудящі обговорювали питання про впровадження 8-годинного робочого дня. 27 квітня 1906 року, в день відкриття першої Державної думи, понад 300 трудящих міста взяли участь у похороні одного революціонера. Похорон цей перетворився на демонстрацію протесту проти свавілля властей. Над труною майорів червоний прапор з траурними стрічками, робітники й студенти співали пісню «Ви жертвою в бою нерівнім лягли», проголошували революційні промови, покладали вінки з написами: «Від робітників — борцеві за волю», «Від студентів — жертві свавілля».
У травневі дні 1906 року понад 100 алуштинців зібралися в кладовищенському гаю. З розгорнутим червоним прапором вони рушили до північно-західної околиці міста — Сирту, тут до них приєдналися нові групи робітників. Про цю маївку в повідомленні про святкування 1 Травня в Криму згадувала щоденна легальна більшовицька газета «Светоч» (№ 5, 17 травня 1906 р.), що виходила в Москві.
26 жовтня того року спеціальним указом сенату в Ялтинському повіті оголошено стан надзвичайної охорони. Соціал-демократичну групу було розгромлено. Заарештовані тоді В. Кушніров і О. Кузьменко загинули у в’язниці. Т. Г. Багликова та багатьох інших поліція вислала за межі повіту.
Після поразки революції 1905—1907 рр. становище трудящих Алушти погіршилося. В 1915 році у користуванні 363 селянських та поселянських господарств було 309 десятин придатної і 2095 десятин непридатної землі. Близько 570 десятин (тобто понад 60 проц.) родючої землі належало 93 поміщикам і куркулям. Цю землю обробляли наймити-поселяни, дрібні орендарі та сотні батраків, що приїздили сюди на заробітки з України й півдня Росії.
На початку 1914 року населення Алушти становило 5,8 тис. чоловік. Лише 127 мешканців брали участь у виборах до міського громадського управління, яке почало функціонувати з 1903 року. В місті налічувалося 532 кам’яні будинки, в т. ч. 378 житлових. Працювали телефонна станція, 2 великі й 50 дрібних готелів, нічліжний будинок на 200 місць, 32 трактири. Загальна довжина вулиць і провулків міста у 1910 році дорівнювала 7,5 км, забрукованих — 0,5 км. Освітлювалися вулиці гасовими ліхтарями. Мешканці Алушти брали воду з колодязів або з річок, а частіше у водовозів, які розвозили її в бочках по місту. До Сімферополя чи до Ялти добиралися на диліжансах, критих брезентом повозках. Улітку між південнобережними населеними пунктами курсували тихохідні пароплави «Гурзуф» і «Алушта». 1913 року в місті відпочивало 10 тис. дачників. Хворі бідняки, не маючи коштів, селилися в брудних халупах місцевих злидарів.
Відсутність водопроводу і каналізації, загальний антисанітарний стан міста спричинювали часті спалахи інфекційних хвороб. Земська лікарня на 18 ліжок, де працювали лікар, фельдшер і акушерка, не могла обслужити все населення. Правда в місті були ще 8 приватних лікарів, 3 фельдшери, акушерка і 3 зубні лікарі, але їх послугами користувалися тільки заможні. 1913 року на охорону здоров’я в Алушті асигновано 2400 крб., на народну освіту — 900 крб., або 2.4 проц міського бюджету. 1887 року письменних алуштинців було всього 194 чоловіка. Школу, відкриту 1861 року, відвідувало 112 дітей. На початку XX ст. працювало 2 початкові школи (земська і церковнопарафіяльна), де навчалося 145 учнів, у 1914 році — 4 початкові школи (в них 397 учнів і 11 вчителів). 1910 року діяли 2 бібліотеки і 5 читалень.
В кінці XIX — на початку XX ст. Алушту відвідало багато відомих російських та українських письменників, громадських діячів. Тут побували В. Г. Короленко і О. М. Горький. 1896 року в місті і в сусідніх селах чотири з половиною місяці працював у комісії по боротьбі з філоксерою український письменник М. М. Коцюбинський, він був тоді під таємним наглядом поліції «як політично неблагонадійний». Записи, зроблені письменником про звичаї і побут місцевого населення, про алуштинський пейзаж знайшли своє відображення в його кримських новелах. Влітку 1906 року кілька місяців в Алушті жив молодий К. Г. Паустовський, який відтворив яскраві картини місцевого життя в оповіданні «Пропасниця». У вересні — жовтні того ж року письменник О. І. Купрін написав тут оповідання «На глухарів». З Алуштою пов’язана творча діяльність російського радянського письменника С. М. Сергєєва-Ценського. 1886 року в Професорський куточок прибув російський вчений М. О. Головкінський, залишивши в зв’язку із запровадженням нового реакційного університетського статуту посаду ректора Новоросійського (Одеського) університету. Працюючи в Криму головним гідрологом, він вивчав водний режим півострова, цікавився історією Криму, розвитком виноградарства і виноробства, 1894 року видав один з перших путівників по Криму. У селищі Лазурному понад 25 років проживала перша в Росії жінка-лікар Н. П. Суслова-Голубєва (1843—1918). Разом зі своїм чоловіком професором-мікробіологом О. Ю. Голубєвим вона багато зробила для поліпшення медичного і санітарного обслуговування населення.
Коли стало відомо про повалення царизму в лютому 1917 року, буржуазія і власники дач міста відразу створили тимчасовий комітет громадської безпеки. Тоді ж виник місцевий комітет Тимчасового мусульманського виконавчого комітету Криму, який організувала націоналістична татарська буржуазна інтелігенція. Відбулися вибори до Ради робітничих і Ради солдатських депутатів, які у другій половині квітня об’єдналися в Раду робітничих і солдатських депутатів. Відсутність промислового пролетаріату позначилася на складі Ради — вона була есерівсько-меншовицькою. Тільки троє депутатів з 11 були представниками від робітників. Есерівсько-меншовицьке керівництво добровільно передало владу органам Тимчасового уряду.
Завдяки широкій роз’яснювальній роботі, яку провадили серед робітників і селян більшовики, що повернулися з в’язниць і заслання, посилювався їх вплив на трудящі маси. Весною 1917 року в Алушті виникли профспілки сільськогосподарських робітників, землекопів, робітників-будівельників та ін. У квітні професійні спілки, що налічували вже 800 чоловік, об’єдналися в «Спілку трудящих Алуніти і її околиць». Очолив спілку більшовик Т. Г. Багликов, який повернувся з фронту.
В червні 8 представників «Спілки трудящих» увійшли до складу Алуштинської Ради робітничих і солдатських депутатів. Було створено споживчий робітничий кооператив. Виконавчий комітет «Спілки трудящих» відкрив для робітників чайну, їдальню, а також нічліжний будинок для приїжджих, подавав матеріальну допомогу членам профспілки. До продовольчого комітету при міській управі виконком спілки направив для контролю представників від робітників. Для робітників навколишніх маєтків запроваджено 8-годинний робочий день.
Влітку і протягом другої половини 1917 року татарська буржуазно-націоналістична партія «Мілліфірка» розгорнула в Алушті націоналістичну агітацію і пропаганду, спрямовану на роз’єднання революційних сил трудящих. У січні 1918 року сюди прибули загони моряків революційного Севастополя, щоб допомогти трудящим в їх боротьбі проти білогвардійщини і татарської буржуазної контрреволюції. Збройну допомогу подали також робітники Сімферополя. 18 січня 1918 року в місті було встановлено Радянську в ладу. Представник від Алуштинської Ради робітничих і солдатських депутатів увійшов до складу обласного військово-революційного комітету в Севастополі.
На початку березня відбулися вибори Алуштинської Ради робітничих, солдатських і поселянських депутатів (голова М. Ф. Гринь). До її складу ввійшли представники від більшовиків — Т. Г. Багликов, А. А. Фролов, Г. М. Конторович, М. Плахотін та ін. При виконкомі Ради було створено 13 комісаріатів. Комісаріат праці, спираючись на профспілки, займався трудовлаштуванням населення, контролював роботу майстерень і підприємств; продовольчий — розподіляв між трудящими продукти, одяг, взуття, гас та інші товари першої потреби; військовий комісаріат формував червоногвардійські загони.
В квітні 1918 року обрано повітову Раду селянських і поселянських депутатів, яка конфіскувала великі поміщицькі володіння. Колишні наймити і малоземельні селяни одержали земельні наділи, а мешканці міста — ділянки під городи. Буржуазію було обкладено контрибуцією. На початку квітня Раднарком Республіки Тавріди асигнував для Алушти 22 тис. крб. на народну освіту. В місті і навколишніх селах відкрилося 6 початкових шкіл. З кінця березня почав працювати народний університет, який організовував для населення лекції, проводив бесіди на різні теми. Друкарня «Труд» друкувала «Бюлетені», що їх видавав університет. Наприкінці того ж місяця проведено передплату серед населення повіту газет «Таврические Советские известия» і «Ялтинская коммуна».
Проти заходів Радянської влади виступили контрреволюційні елементи, які розповсюджували антирадянські відозви. Виконком Ради конфіскував відозви і заарештував контрреволюціонерів. У березні в зв’язку з загрозою вторгнення німецьких окупантів створено і направлено в Сімферополь, де формувалися частини Червоної Армії, 3 загони. В місті, крім охоронного, залишилося 2 червоногвардійські загони.
У другій половині квітня в сусідніх з Алуштою поселеннях татарські буржуазні націоналісти і білогвардійці вчинили заколот. У ніч на 20 квітня вони роззброїли командирів червоногвардійських загонів С. Жилінського й І. Кулешова, заарештували комісара праці Алуштинської Ради Т. Г. Багликова і захопили владу в місті6. Довідавшись про те, що члени уряду Республіки Тавріди виїхали з Ялти, заколотники 21 квітня влаштували біля села Біюк-Ламбат (Малий Маяк) засаду, схопили членів уряду і привезли в Алушту. Проти контрреволюціонерів було вислано із Севастополя міноносець з загоном революційних моряків, а з Ялти червоногвардійський загін. Опівдні 24 квітня загін революційних моряків вступив в Алушту. Проте врятувати заарештованих не вдалося, вранці їх розстріляли в балці під горою Дємерджі. Наступного дня у братській могилі біля моря були поховані голова Ради Народних Комісарів Республіки Тавріди Н. Г. Слуцький (Антон), член ЦБК Республіки Тавріди, голова губернського комітету РСДРП(б) Я. Ю. Тарвацький, народні комісари С. П. Новосельський, О. Коляденко, члени Севастопольської Ради Баранов і А. А. Бейм, комісар Алуштинської Ради Т. Г. Багликов, командири червоногвардійських загонів І. Кулешов і С. Жилінський. Тяжкопоранений народний комісар землеробства С. С. Акимочкін помер від ран через чотири з половиною місяці. У 1940 році на братській могилі загиблих встановлено 12-метровий обеліск, увінчаний червоною зіркою.
26 квітня 1918 року Алуніту окупували німецькі війська. Загарбники відновили владу поміщиків і капіталістів. З допомогою буржуазних націоналістів, що стали їх пособниками, окупанти відбирали у селян хліб, худобу, продовольство, реманент. Жителів, які чинили опір, розстрілювали. Міська управа вирішила зібрати з населення податки, починаючи з 1917 року, і внести їх до міської каси. В листопаді 1918 року на зміну німецьким загарбникам прийшли англо-французькі інтервенти і білогвардійці.
10 квітня 1919 року в Алушті було відновлено Радянську владу. 23 квітня створено Алуштинський волосний ревком і при ньому відділи — міського господарства, управління, господарсько-економічний, житловий та ін. Повітовий комітет партії очолила активна учасниця партизанського руху і партійного підпілля на Україні Р. Г. Чернова. Наприкінці травня партійна організація налічувала у своєму складі 5 комуністів і 31 співчуваючого.
Волосний ревком разом з Радою сільських і поселянських депутатів, яку було обрано в першій половині травня 1919 року, наклали контрибуцію на буржуазію, запровадили одноразову речову повинність на торговців, заводчиків, фабрикантів, власників майстерень і великого нерухомого майна. В куркульських господарствах реквізували коней, вози, збрую. В передмісті Алушти Попівці організовано комітет бідноти з трьох чоловік; 4 комбіди і 6 кооперативів утворилися в Алуштинській волості. Охорону громадського порядку було покладено на робітничо-селянську міліцію, створену в квітні. Комендантом міста і начальником 4-го району берегової оборони призначили Б. А. Лавреньова, згодом відомого радянського письменника. 25 травня 1919 року за рішенням зборів Алуштинської партійної організації (в червні в ній налічувалося 16 комуністів і 18 співчуваючих) члени її стали вивчати військову справу. На початку червня загін добровольців вирушив на боротьбу з денікінцями.
Після загарбання Алушти в червні 1919 року білогвардійцями колишнім власникам повернули маєтки і землю. Населення міста зазнавало грабежів і насильств. Улітку 1920 року в Алушті діяла підпільна група комуністів на чолі з С. М. Сєровою (Славою), яка підтримувала зв’язок з Кримським обкомом партії. Працювало бюро формування партизанських загонів, очолюване А. М. Бродським. Червоні партизани раптовими наскоками наводили жах на білогвардійців, контролювали шосейні дороги. 14 листопада 1920 року частини 52-ї стрілецької дивізії Червоної Армії, яким допомагали партизани, визволили Алушту від білогвардійців. Перед їх приходом група комуністів на чолі з П. М. Ословським (Антоном) і С. М. Сєровою, вийшовши з підпілля, захопила вузол зв’язку і підтримувала порядок у місті.
16 листопада відбулося перше засідання новоствореного хАлуштинського ревкому, який очолив член партії з 1902 року професіональний революціонер І. Ф. Федосеев. Революційний комітет ухвалив запровадити контроль за роботою винокурного заводу. 17 листопада організовано раднаргосп з відділами: продовольчим, земельним, комунального господарства, соціального забезпечення, охорони здоров’я, наросвіти, підвідділом народного зв’язку.Тоді ж у листопаді продовольчий відділ Алуштинського ревкому налагодив випікання хліба для населення міста і роботу їдальні для червоноармійців. 28 листопада створено Алуштинське організаційне бюро РКП(б), у першій половині грудня — райком РКП(б), першим секретарем якого став М. І. Мойсєєв (нині персональний пенсіонер, член-кореспондент Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна). У січні 1921 року відбулася перша алуштинська партійна конференція. Її 12 делегатів представляли партійну організацію, що налічувала 33 комуністів. На конференції було обрано міський комітет партії.
2 грудня 1920 року затверджено склад Алуштинського районного ревкому (голова І. Ф. Федосеев), який підлягав Ялтинському повітовому ревкомові. Чудові парки і будинки в маєтках мільйонерів Стахєєва (тепер Палац піонерів) і Ліндена було взято під охорону. Спеціальна комісія облікувала майно 45 алуштинських дач і готелів. У будинки буржуазії з халуп і підвалів було переселено робітників. Реквізовувалося та конфісковувалося також майно сімей білогвардійців, здійснювалася націоналізація міських пекарень. В місті відкрилося кілька профспілкових робітничих їдалень і безплатних пунктів харчування для голодуючого населення. Після запровадження карткової системи посилилася боротьба зі спекуляцією. На одній із дач було влаштовано притулок для старих і непрацездатних, а також тимчасове житло для тих, хто його потребував. У грудні 1920 року відкрилися дитячий садок, «будинок майбутніх громадян» (дитячі ясла), два дитячі будинки.
Під керівництвом партійних і радянських органів у всьому повіті було націоналізовано землі і маєтки великих поміщиків. Частину землі передано селянам. Наприкінці 1920 — на початку 1921 рр. в Алушті організовано філіал «Південрадгоспу», до якого ввійшло 15 культурних садиб. Земвідділ ревкому створив близько 20 дрібних сільськогосподарських артілей.
Контрреволюційні елементи намагалися використати економічні труднощі відбудовного періоду. З кінця 1920 по 1922 рік включно на Алушту нападали банди, які складалися з білогвардійців і татарських буржуазних націоналістів. Боротьбу проти бандитизму очолив Алуштинський районний комітет РКП(б). Захищати місто доводилося силами невеликого червоноармійського загону (приблизно півсотні багнетів), міліції і частини особливого призначення (ЧОПу). Кожного вечора після роботи всі комуністи й комсомольці збиралися в штабі ЧОПу і потім розходилися в нічні застави і патрулі.
Партійні й радянські органи багато зробили в справі перебудови господарства на соціалістичний лад. Відновлення садівництва, виноградарства, тютюнництва потребували великих зусиль. Весною 1926 року в Алушті вже діяли агрономічний, прокатний і ветеринарний пункти, кредитне сільськогосподарське товариство, 14 дрібних колгоспів, 2 радгоспи —«Алушта» і «Червоний рай». Більшість селян ще залишалася одноосібниками. В місті налічувалося 440 селянських господарств. Бідняки і середняки й далі господарювали на невеликих клаптях землі, а за куркулями збереглися ділянки, що значно перебільшували розмір середнього трудового наділу. Крім того, куркулі орендували у селянської бідноти землю, якою наділила їх Радянська влада, бо частина бідняків не мала ні живого, ні мертвого інвентаря для її обробітку.
Одразу ж після визволення міста від врангелівців на основі ленінського декрету РНК РРФСР «Про використання Криму для лікування трудящих» почалася організація Алуштинського курорту. Наказом Кримревкому 25 грудня 1920 року Алушту в складі Ялтинського району оголошено курортною місцевістю загальнодержавного значення. Ще 22 листопада затверджено список десяти дач, призначених під санаторії для трудящих. Крім міського будинку «Відпочинок», наприкінці листопада відкрилося 2 санаторії на 20 і 25 місць. Дача, що колись належала царському генералові Ліндену, стала першим за Радянської влади санаторієм для поранених учасників штурму Перекопа. Господарями палацу колишнього мільйонера Стахєєва були робітники-металісти. 1923 року на базі 14 націоналізованих дач почала працювати профспілкова здравниця —Будинок відпочинку Кримської ради профспілок на 800 місць. Відтоді курортне передмістя Алушти стали називати Робітничим куточком.
Поступово місто впорядковувалося: на вулицях було встановлено електричні ліхтарі, ремонтувалися будинки й дороги, прокладено бульвар. 1925 року стала до ладу відбудована міська електростанція. Ще наприкінці 1920 року Алуштинський ревком взяв під свою опіку терапевтичну й інфекційну лікарні, санітарну станцію і бактеріологічний кабінет. Поліпшилася медична допомога населенню. 1925 року в міській лікарні на 40 ліжок працювали 2 лікарі і 6 медсестер. Діяли амбулаторія й аптека. Відділ народної освіти ревкому створював мережу нових закладів народної освіти і культури. В 1924 році в місті працювали три школи першого ступеня, дитячий будинок, клуб юних піонерів, міська бібліотека, а на кінець 1925 року — п’ять шкіл: три школи першого ступеня і 2 — другого, в них навчалося 692 дітей.
У липні 1923 року дві партійні організації міста об’єднували 27 членів і 7 кандидатів у члени РКП(б). Чотири комсомольські осередки налічували 46 членів РКСМ. З ініціативи райкому партії створено єдиний партійний і міжспілковий клуб для роботи з комуністами і членами профспілки. Тут працювали гуртки — робкорівський, бібліотечний, драматичний, спортивний, крою та шиття; діяли бібліотека, читальня, ленінський куток. Партійний і комсомольський осередки випускали щотижневу загальноміську стінну газету «Червоний маяк», яка викривала ворожі дії татарських буржуазних націоналістів, куркулів.
Протягом вересня — жовтня 1924 року, в зв’язку з ліквідацією Алуштинського району, створено містечкову Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, підпорядковану Ялтинському райвиконкому. Наприкінці грудня 1925 року обрано першу Алуштинську міськраду. Населення міста того року становило 4541 чоловік.
31925 року в Алушті запроваджувалася в життя постанова Кримського ЦВК про норми землекористування в спецкультурних районах, прийнята під тиском татарських буржуазних націоналістів, що проникли в апарат ЦВК. За цією постановою ті господарства, які до встановлення Радянської влади в Криму мали свої ділянки спеціальних культур, наділялися землею за підвищеною нормою — за т. зв. нормою залишення. Це робилося нібито, щоб запобігти подрібненню ділянок. Насправді ж порушення директив ЦК ВКП(б) і радянського законодавства сприяло зміцненню куркульства.
В умовах жорстокого опору з боку куркулів і татарських буржуазних націоналістів, колишніх мілліфірківців, відбувалася й колективізація сільського господарства. На початок 1929 року в Алушті було три сільськогосподарські товариства: кредитне, тютюнове і плодоовочеве. В листопаді того ж року в передмісті Попівці, яке перейменували в село Іллічівку, виникла сільгоспартіль «Пам’ять Ілліча». В лютому — березні 1930 року з Алушти вислано 25 куркульських сімей, які займалися контрреволюційною агітацією проти колгоспів. У 1932—1933 рр. викрито і ліквідовано нелегальне антирадянське буржуазно-націоналістичне угруповання «Таємне товариство», що мало свій центр в Алушті. Ця організація розпалювала антагонізм між російським і татарським населенням, підбурювала проти Радянської влади учителів і учнів татарських шкіл.
2 жовтня 1930 року Алушту і навколишні села виділено в національний (з переважною більшістю татарського населення) район, що об’єднував 10 сільрад (13 сіл)1 з населенням 20 тис. чоловік. У місті тоді проживало 4800 чоловік. Район було віднесено до числа спецкультурних: під виноградники відведено 1300 га, під тютюн — 1 тис. га, під сади — 800 га землі. Тут було 2 комуни і 10 сільгоспартілей, що об’єднували 1600 господарств. Радгоспи «Алушта» і «Лаванда» (організований 1930 року) мали 1100 га землі. Держава допомагала новим колгоспам. На 1 квітня 1930 року в Алуштинському кущі працювало три трактори. У місті було створено перший рибальський радгосп «Шлях соціалізму», який мав три моторних баркаси (організатор і голова — В. І. Хромих). Діяло кредитне кустарно-промислове товариство. Незабаром ремісники міста об’єдналися в промислові артілі «Своя праця», «Лісова праця», «Джерело», візники і вантажники — в артіль «Гужтранспорт».
В організаційно-господарському зміцненні колективних господарств багато допомогла Алуштинська МТС, утворена 1933 року. На 1 липня 1939 року в її парку налічувалося 15 тракторів і 4 автомашини. 11 колгоспів району об’єднували 2998 господарств. У місті були розташовані центральні контори виноградарсько-виноробного радгоспу «Алушта», який мав 175 га виноградників, близько 50 га садів, і ефіроолійного радгоспу-заводу «Лаванда». У радгоспі «Алушта» працювало 486 робітників; було 6 тракторів і 9 автомашин, електростанція, що обслуговувала і частину будинків міста. В радгоспі-заводі «Лаванда» трудилося 250 робітників і було 8 автомашин.
У соціалістичному змаганні, що розгорнулося між Алуштинським районом Кримської АРСР і Великим Білозерським районом Запорізької області, радгосп «Алушта» в 1940 році добився врожаю винограду по 36 цнт з га. Значних виробничих успіхів добилися 133 стахановці і 66 ударників, серед них — комуністи, бригадири виноградарських бригад П. П. Шкода, М. А. Меджитова, робітник-виноградар Н. Д. Мороз.