Малоріченське, Кримська область
Малоріченське — село, центр сільської Ради. Розташоване на Південному березі Криму, в долині гірської річки Кучук-Узені (Мала Річка), яка впадає в Чорне море. Відстань до Алушти — 25 км. Через село проходить автошлях Алушта — Феодосія. Населення — 968 чоловік. Малоріченській сільській Раді підпорядковані села Генеральське, Рибаче та Сонячногірське.
Територія нинішнього Малоріченського і прилеглих до нього сіл була заселена ще в добу неоліту. Про це свідчать численні знахідки кремінних знарядь. На околиці Сонячногірського зберігся могильник таврів. У ІХ—X ст. на ці землі прийшли вихідці з Візантії. Вони й заснували тут перші поселення. Спочатку село мало грецьку назву — Мікропотамос (в перекладі—Мала Річка), пізніше — Кучук-Узень. На околицях і поблизу сіл Генеральського і Сонячногірського до нашого часу уціліли залишки 5 середньовічних поселень, замку, монастиря й могильника.
У ХІІІ ст., коли Крим захопили монголо-татари, місцеві жителі сплачували їм данину. В XIV ст. село опинилося під владою генуезців, а після загарбання півострова турками, протягом трьох століть (з 1475 по 1774 рік) воно входило до коронних володінь турецького султана.
Після того, як Крим став незалежним від Туреччини, кримський хан віддав Кучук-Узень разом з іншими 18 селами на відкуп своїм близьким. Це ще більше погіршило становище жителів. Крім ханських податків, вони повинні були сплачувати побори ще й відкупникам. 1779 року значна частина християн переселилася в Приазов’я і на Дон. На той час у селі було 11, а на початку XIX ст.— 27 дворів, де проживало 106 чоловік. У середині XIX ст. власником земель, розташованих у долині річки Кучук-Узені, став поміщик Княжевич. У селі тоді налічувалося 43 двори і 268 жителів. Наприкінці XIX ст. поміщику належало понад 2 тис. десятин землі, а селяни (645 чоловік, 98 дворів) мали 97 десятин. У 50—60 роках XIX ст. землевласник з допомогою Російського товариства пароплавства й торгівлі встановив широкі зв’язки з ринками країни. Великі прибутки давали йому виноградники, щорічно з винограду вироблялося понад 7 тис. відер вина.
З розвитком капіталістичних відносин у селі поглиблювалася класова диференціація. На початку XX ст. з 118 селянських дворів 17 господарств були безземельними, 52 —не мали робочої, а 36 —ніякої худоби. Бідняки наймитували в поміщиків і куркулів, їх визискували крамарі й комісіонери, в яких селянам доводилося брати на кабальних умовах кредит у рахунок нового врожаю. Сільські багатії прибрали до своїх рук розкладку податків.
Класові суперечності на селі особливо загострилися в період першої російської революції. На початку 1906 року селяни Кучук-Узені прийшли в маєток поміщика, щоб умовити управителя здати в оренду землю на прийнятних для них умовах. Коли управитель відмовив селянам, вони самовільно переорали панські землі.
Хоч Кучук-Узень була центром волості, вона лишалася глухим селом Ялтинського повіту. З Алуштою його зв’язувала така вузька дорога, що по ній могли проїхати лише татарські мажари (гарби). У 1899 році на всю Кучук-Узенську лікарську дільницю, куди входило 5 сіл, був лише один лікар. Тільки перед Великою Жовтневою соціалістичною революцією в селі відкрилася земська лікарня на 9 ліжок, в якій працювали три лікарі і фельдшер. Цей медичний заклад обслуговував понад 7 тис. чоловік. З 1895 року в селі відкрилася земська школа. В 1901 році в ній навчалося 48 дітей, але закінчили школу всього троє.
Лихоліття першої світової війни не минуло й загублену в горах Кучук-Узень. Десять чоловіків повернулися з війни інвалідами. 1915 року тут налічувалося 82 безземельні господарства (42 проц. від загальної кількості дворів).
Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила широкі можливості для докорінного поліпшення життя трудового населення. В січні 1918 року в Кучук-Узені було встановлено Радянську владу. Волосна Рада робітничих і поселянських депутатів негайно взялася за вирішення земельного питання. Бідноті вона допомогла продовольством.
Але ці перші заходи Радянської влади були перервані вторгненням у Крим німецьких військ. Кайзерівцям всіляко сприяли колишні царські офіцери і татарські буржуазні націоналісти. Вони закатували й розстріляли десятки трудящих — росіян, греків та представників інших національностей. Після вигнання німецьких окупантів у листопаді 1918 року владу в Криму захопили білогвардійці, які спиралися на допомогу військ англо-французьких інтервентів. В квітні 1919 року село визволила Червона Армія, а в червні Кучук-Узень опинилася під владою денікінців, з квітня 1920 року — врангелівців. Білогвардійці відновили старі порядки, запровадили режим терору й насильства. Головною фігурою в селі знову став поміщик Княжевич. У волосному земстві лише він та ще кілька місцевих куркулів мали право голосу. Врангелівці, як і денікінці, забирали у жителів продукти, худобу, фураж, одяг. У відповідь на безчинства білогвардійців населення піднімалося на боротьбу за відновлення Радянської влади. Трудящі з радістю зустріли партизанів, які 3 вересня 1920 року вчинили напад на місцевий гарнізон білих й заарештували пристава і стражників. Після мітингу партизани, взявши з собою захоплені у врангелівців трофеї (25 гвинтівок, 2 тис. патронів і 15 полонених), пішли далі но тилах ворога. 24 вересня партизани раптовим ударом знову витіснили білогвардійців з села.
12 листопада 1920 року частини Червоної Армії, підтримані партизанами, визволили від білогвардійців всі села Кучук-Узенської волості. В селі був створений волосний революційний комітет. У січні 1921 року в Кучук-Узені виник партосередок. Його секретарем з липня того ж року був Ф. С. Кулявін. Ревком, а з червня 1921 року Рада робітничих і поселянських депутатів спільно з партосередком села докладали всіх зусиль для ліквідації куркульського бандитизму. Націоналісти, куркулі ховалися у горах і звідти систематично чинили наскоки на село. Бандити по-звірячому розправлялися з бідняками-активістами, катували їх, а потім закопували живими в землю чи, обливши гасом, спалювали. Так вони замучили бідняка Османа Пашу У мера, робітника А. Боровича, не жаліли ні жінок, ні дітей. Окремі націоналісти проникли в комісію боротьби з бандитизмом, створену ще ревкомом, і чинили антинародні дії. На допомогу жителям села для боротьби з бандитами прибув бойовий загін. 1922 року бандитизм було ліквідовано.
Для селянської бідноти найважливішим залишалося питання про землю. Ще взимку 1921 року земельний відділ Кримревкому прийняв рішення про передачу біднякам і середнякам села Кучук-Узені 2 тис. десятин колишньої поміщицької землі. У серпні постановою Першого з’їзду Рад Ялтинського повіту для Кучук-Узенської волості були визначені норми земельного наділу на селянський двір — 30 десятин орної землі, 1,3 десятини садів, 1,4 десятини виноградників. Однак через помилки, допущені земельними органами Кримської APСP, бідняки і середняки одержали землю лише на один сільськогосподарський сезон, причому наділ бідняків дорівнював пересічно 46,6 проц. норми, середняків — 90 проц. За їх рахунок нажилися куркулі, одержавши 161,7 проц. норми, до того ж багатії прибрали до рук кращі землі, а бідноті й середнякам дісталися занедбані ділянки. В 20-і роки куркулі складали 14,6 проц. жителів села. їм належали більша частина виноградників, садів, тютюнові плантації. В їхніх руках була майже половина крамниць. Окремим глитаям вдалося пролізти до радянських органів влади.
Труднощі відбудовного періоду в селі посилювалися голодом, що настав унаслідок неврожаю 1921 року. Пережити його селянам-біднякам допоміг комітет взаємодопомоги, створений за ініціативою партосередку в грудні 1921 року. Комітет заорендував у Кучук-Узенського земельного товариства 500 десятин землі, яку його члени почали обробляти гуртом. У лютому 1922 року для голодуючих і безпритульних дітей відкрили харчувальний пункт на 30 місць.
Місцеві куркулі й заможні господарі, використовуючи тяжке становище своїх односельців, дедалі більше збагачувалися: за один пуд борошна вони купували житло й земельну ділянку бідняка. Подібних кабальних угод у голодний 1922 рік укладалося в селі немало. З середини 1923 року бідняки почали звертатися до сільської Ради з проханням допомогти розірвати угоди, але куркульські елементи, які пролізли до органів влади, перешкоджали цьому.
Комуністи Кучук-Узені, керуючись ленінськими вказівками про соціалістичну перебудову села, розгортали широку агітацію серед трудового селянства за кооперативний шлях господарювання. Ще наприкінці 1921 року в селі засновано споживчу кооперацію і сільськогосподарське кредитне товариство, однак у них значний вплив мали заможні хазяї. Біднота створювала самостійні об’єднання. Так, у селі працювали комітет взаємодопомоги (1924 року в його керівному ядрі налічувалося три кандидати в члени партії і один комсомолець) і трудова землеробська артіль «Спілка наймитів», яка об’єднала 15 чоловік. Кучук-Узенське сільськогосподарське кредитне товариство допомогло артілі придбати реманент. Восени 1925 року партійний і комсомольський (створений ще в 1922 році) осередки разом з сільрадою провели День урожаю. Було влаштовано виставку кращих сортів винограду, фруктів, тютюну.
Медичну допомогу населення одержувало з 1921 року в сільській лікарні й амбулаторії при ній. Для капітального ремонту лікарні держава асигнувала кошти. Восени того ж року в селі почала працювати початкова школа, наступного року — неповна середня. Через рік всі діти до п’ятнадцятирічного віку ходили до школи. 1924 року сільрада відкрила хату-читальню, при якій з березня наступного року діяли курси лікнепу. Невдовзі всі члени артілі «Спілка наймитів» навчилися грамоти. 1925 року в селі організовано школу селянської молоді, де учнів знайомили з методами ведення виноградарства, садівництва і тютюнництва.
Жителі села активно залучалися до громадського життя. Щорічно відзначалися пролетарські свята: Перше травня, річниця Великого Жовтня, День Червоної Армії. 1924 року на мітинг, присвячений 7-м роковинам Великої Жовтневої соціалістичної революції, зібралося 500 жителів Кучук-Узені і навколишніх сіл. Селяни обіцяли неухильно виконувати всі заповіти Ілліча. В 1924 році при сільраді було відкрито жінвідділ у складі двадцяти делегаток. Наступного року вони створили жіночий клуб, члени якого навчалися на курсах лікнепу. 1926 року в селі відкрився дитячий майданчик. З ініціативи комуністів і комсомольців 1923 року сільська Рада взяла шефство над прикордонним постом — прикордонникам посилали фрукти, овочі, продукти.
Під час землетрусу в Криму 1927 року в Кучук-Узені було пошкоджено чимало будинків, у т. ч. приміщення лікарні, школи, сільради. Залишилися без притулку 15 родин. Для подання допомоги потерпілим Радянська держава виділила понад тисячу крб. і будівельних матеріалів на суму 1520 карбованців.
З 1927 року почалося внутрішньоселищне землевпорядкування, в результаті якого бідняцькі наділи трохи збільшилися, але ще не досягли норми. Вони становили 67,21 проц., у середняків — 86,01 проц., а в куркулів «норма залишення» все ж була перевищена до 124,22 процента.
Після ліквідації злочинної групи ворогів народу Велі Ібрагімова та її прибічників на місцях, у селі більш послідовно почали проводити земельну реформу, посилився наступ на куркульство. І хоч куркулі Кучук-Узені погрожували розправою біднякам, якщо ті візьмуть землю, група бідняків-активістів сільської Ради викрила їх дії.
У 1927 році 38 бідняцьких господарств Кучук-Узені (152 їдці) об’єдналися в товариство спільного обробітку землі ім. М. Субхі. Через рік ТСОЗ було відзначено як показове господарство з високим рівнем сільськогосподарських робіт, а в жовтні 1928 року реорганізовано в сільськогосподарську артіль. Наступного року артіль злилася з новоутвореним колгоспом ім. Леніна, в якому об’єдналося 245 бідняцьких і середняцьких господарств, або 73 проц. усіх господарств села. У Кучук-Узені на той час налічувалося 334 господарства і 1458 чоловік. Колгосп мав 57,4 десятини виноградників, 115 десятин садів, 74,5 десятини тютюнових плантацій, 6 десятин городів. У нього було 19 голів великої рогатої худоби, 112 овець, 11 коней, 30 плугів.
Куркулі вели запеклу агітацію проти колективізації, залякували бідняків і середняків, поширюючи брехливі чутки, що в них заберуть худобу, майно. Повіривши цьому, селяни за один тиждень зарізали 5 тис. овець і багато корів. Через своїх підголосків куркулі намагалися запровадити високий пайовий вступний внесок для бідняків (150 крб.), який загальмував би вступ до колгоспу. З допомогою робітників, що прибули в 1929 році до Кучук-Узені з Сімферополя і Севастополя, селянам удалося відхилити куркульську пропозицію. 33 куркульські сім’ї вислали за межі села.
В березні 1930 року відбулися перевибори Кучук-Узенської сільради. У виборах взяли участь 74,7 проц. виборців або 508 чоловік (право голосу мали 680). До складу сільради вони обрали 14 чоловік, серед них 7 бідняків, 5 середняків; одного члена ВКП(б) і двох комсомольців. Правління колгоспу створило ініціативну групу, яка сприяла залученню селян до артілі, організувало допомогу одноосібним селянським господарствам. Починаючи з весни 1931 року, в сільгоспартілі створюються бригади і ланки; замість розподілу доходів за кількістю їдців запроваджено соціалістичний принцип розподілу — за працею.
У зміцненні колективного господарства велику допомогу подала держава. 1933 року колгосп одержав довгострокові позики для будівництва тютюнового сараю, водосховища, водоводу, для укріплення берегів гірської річки, 73 бідняцьким господарствам було виділено велику рогату худобу.
Однак куркулі продовжували й далі підривати колективне господарство. Вони саботували агротехнічні заходи, вдавалися до терористичних актів проти сільських активістів, організовували провокації і підкупи, щоб дискредитувати кращих колгоспників; залякували населення, розкрадали колгоспне добро. Вороги були остаточно викриті і знешкоджені влітку 1935 року. Велику допомогу місцевим комуністам у цьому подав політвідділ, створений при Алуштинській МТС. Як стало відомо на слідстві, дії куркулів у Кучук-Узені спрямовувалися контрреволюційною групою татарських буржуазних націоналістів. На загальних зборах в серпні 1935 року колгоспники гаряче підтримали ліквідацію контрреволюційної групи.
1936 року в урочистій обстановці артілі вручено державний акт на вічне користування землею. Трудівники села на всій площі садів і виноградників внесли органічні й мінеральні добрива. Разом з правлінням колгоспу сільські комуністи (парторганізація в 1936 році об’єднувала 8 чоловік) вжили заходів щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспу. За кожною бригадою було закріплено ділянки землі, а за рахунок скорочення адміністративного апарату вивільнено додаткову робочу силу. Для колгоспного активу організували гурток агрономічних знань. Опорою комуністів у всій їх роботі виступала комсомольська організація, в якій тоді налічувався 21 член ВЛКСМ.
Вже 1936 року прибутки колгоспу ім. Леніна становили понад 1 млн. крб. і порівняно з 1935 роком збільшилися в п’ять разів.
Напередодні Великої Вітчизняної війни посівна площа колгоспу досягла 198 га, з них 65 га займали сади, 56 — виноградники, 7 — овочі, 7 — тютюнові плантації. На тваринницькій фермі було 45 коней, 25 голів великої рогатої худоби та близько 2 тис. овець і кіз. 1937 року артіль придбала автомашину, електродвигун для освітлення громадських приміщень. У колгоспі було створено невелике промислове підприємство, де за сезон перероблялося 300—400 тонн винограду. 1940 року закладено винозавод.
Дедалі ширше розгорталося соціалістичне змагання. 1940 року 104 трудівники були стахановцями і 26 — ударниками. З одного гектара вони збирали по 90 цнт винограду, 70—90 цнт фруктів. 8 колгоспників стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Наприкінці другої п’ятирічки оплата трудодня в колгоспі досягла 5 крб. 20 коп., перевищивши в кілька разів загальнорайонний показник.
За переписом 1939 року, в Кучук-Узені проживало 1335 чоловік, з них 674 чоловіка і 661 жінка; доросле населення становило 715 чоловік. У селі було поштове відділення, лікарня з амбулаторією, дитячі ясла і майданчик. Наприкінці другої п’ятирічки ліквідовано неписьменність серед дорослого населення, в т. ч. і серед жінок. З 1934 року працювала неповна середня школа, яка в 1939 році стала середньою. У 1940/41 навчальному році школу відвідувало 411 школярів, їх навчали 15 учителів, був інтернат.
Сільські активісти проводили велику політико-масову роботу серед населення — міжнародні огляди, бесіди про Статут сільгоспартілі, про комсомол, організовували концерти самодіяльності.
Сільська Рада, партосередок і правління колгоспу багато уваги приділяли залученню жінок до громадського життя. Дуже важливою подією в житті села були вибори до Верховної Ради СРСР. 1937 року всі 685 виборців взяли участь у виборах, абсолютна більшість їх віддала свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних.
Мирне життя трудівників села було перерване підступним нападом фашистської Німеччини на нашу країну. Значна частина кучук-узенців пішла на фронт. 1941 року колгоспники, що залишилися в селі, зібрали й здали державі врожай.
5 листопада 1941 року село окупували фашиста. Слідом за гітлерівцями сюди повернулися куркулі, запеклі націоналісти, засуджені в 1935 році за контрреволюційні дії. Із числа цих зрадників, що давно затаїли злобу на Радянську владу, був сформований т. зв. загін самооборони. При сприянні націоналістів окупанти нещадно грабували населення, вчинили розправу над колгоспним агрономом Сахном, сільськими активістами братами Караєвими та ін. Ні терор, ні звірства не зломили волі радянських патріотів у боротьбі проти загарбників та їх поплічників. Дехто з жителів села налагодив зв’язок з Алуштинським партизанським загоном і допомагав йому. Головний лікар Кучук-Узенської лікарні Ю. О. Попова з допомогою медсестер вилікувала і врятувала 13 поранених радянських воїнів. Коли виникла загроза арешту, Ю. О. Попова з кількома товаришами пішла в ліс, де стала партизанським лікарем. Після визволення Криму вона працювала в сільській лікарні.
15 квітня 1944 року частини Червоної Армії визволили село від окупантів. Відбудову зруйнованого фашистами господарства очолили сільська Рада і парторганізація колгоспу ім. Леніна, створена в жовтні 1944 року з 5 комуністів. Гітлерівці завдали великих збитків колгоспному господарству. Сільськогосподарську техніку вони вивезли або знищили. Від колгоспної череди залишилося 5 коней, 6 корів, 4 телят, 70 голів дрібної рогатої худоби. Окупанти висадили в повітря колгоспний винозавод. Труднощі посилювалися тим, що в колгоспі не вистачало агрономів, будівельників, мотористів та ін. спеціалістів. Восени 1944 року в село прибули перші переселенці з Воронезької області, Краснодарського краю. Держава виділила їм земельні ділянки і позику для спорудження будинків, допомогла продовольством і звільнила від податків. Були укомплектовані бригади і ланки; створено також комсомольсько-молодіжні ланки. Значну допомогу колгоспові подавали шефи з алуштинського санаторію «Червоне Криворіжжя», зокрема вони виділяли автомашини для перевезення вантажів. Додаткові кошти, потрібні для відбудови господарства, колгосп одержав від бджільництва. 1946 року артіль вторгувала понад 100 тис. крб. Колгоспникам видали на трудодень по 8 крб. 40 коп. грішми.
Незабаром після визволення села від окупантів відкрився медичний пункт. У жовтні 1944 року розпочала роботу початкова школа. Заняття відбувалися в двох невеликих приміщеннях, тому що школа потребувала капітального ремонту (в роки окупації села в ній була солдатська казарма). У 1945/46 навчальному році вже працювала неповна середня школа, хата-читальня, з 1948 року — клуб, при якому діяли хоровий і драматичний гуртки, демонструвалися кінофільми.
За роки першої післявоєнної п’ятирічки трудящі Малоріченського (так з серпня 1945 року стала називатися Кучук-Узень) добилися значних успіхів у піднесенні економіки свого села. 1947 року в колгоспі зібрано високий для тих років урожай винограду — в середньому по 40 цнт з га. Державі здано понад план 20 тонн винограду і фруктів. Того ж року зведено електростанцію, тютюновий сарай, стайню і скотарник. 1948 року село радіофіковано й електрифіковано.
Восени 1950 року до артілі ім. Леніна приєднався колгосп сусіднього села Сонячногірського. У Малоріченському розмістилася центральна садиба новоутвореного господарства. Сюди знову почали прибувати переселенці. їх забезпечували житлом і продуктами, фуражем для худоби. 1950 року, наприклад, колгосп спорудив для новоселів 12 будинків. Для обзаведення господарством переселенцям надавалися довгострокові грошові позички.
Правління і парторганізація колгоспу мобілізували трудящих на освоєння сільгоспугідь, піднесення врожайності виноградників, садів і особливо тютюнових плантацій. Вживалися заходи щодо зміцнення трудової дисципліни. 1954 року площі під виноградниками, садами і тютюновими плантаціями були значно розширені і становили 210 га. Підвищилася врожайність винограду. 1956 року за вирощення високого врожаю винограду (71 цнт з га) колгосп став учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Чимала заслуга в успіхах цього господарства належить тридцятитисячнику агроному Є. М. Курцману, якого 1953 року було обрано головою правління. Двічі (в 1957 і 1967 рр.) його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Весною 1957 року колгосп ім. Леніна реорганізовано в радгосп «Малоріченський». Протягом 1957—1960 рр. до нього приєднано ще два господарства. Землі центрального відділення, де працюють жителі Малоріченського, становлять 800 га або чверть радгоспного земельного фонду. На них вирощуються такі трудомісткі культури, як виноград (99 га), фрукти (15 га), тютюн (44 га). Допоміжними галузями є овочівництво і тваринництво. 80 га землі зрошуються, щорічно зростає кількість органічних і мінеральних добрив, якими підживлюють рослини, застосовується також підживлення мікроелементами. Більшість робіт у рослинництві механізовано, зокрема оранка і культивація міжрядь садів, виноградників і плантацій тютюну. Це стало можливим завдяки добрій технічній оснащеності господарства. У радгоспі споруджено електростанцію, механічні майстерні, водосховище з водоводом протяжністю 8 км, тютюновий сарай, гаражі для сільськогосподарської техніки. Радгосп має 46 тракторів, 174 електромотори потужністю 1044 квт, 36 вантажних і декілька спецавтомашин тощо. В одержанні високих урожаїв винограду, фруктів, тютюну, овочів велике значення має правильна організація праці. На плантаціях і в садах відділення працює 5 виробничих бригад. За кожною з них, а також за ланками, закріплені ділянки землі, техніка, підсобні робітники. Всі бригадири мають спеціальну сільськогосподарську освіту. Для кожної бригади в полі споруджено бригадний будиночок, в якому робітники можуть пообідати і відпочити під час перерви, почитати свіжі газети.
Трудівники центрального відділення, як і всього радгоспу, п’ятирічний план 1966—1970 рр. завершили на рік раніше строку. 1969 року зібрано небувалий урожай винограду — по 116, 3 цнт з га, а в середньому за п’ятиріччя врожайність його становила 95 цнт з га (за планом — 75 цнт), урожайність фруктів — 102 цнт з га (за планом 62 цнт). 1969 року державі здано майже вдвоє більше винограду, ніж у 1965 році. Від продажу винограду і фруктів господарство одержало 752 тис. крб. прибутку. 1969 року радгоспний винозавод, заново споруджений в 50-і роки, виробив 205 тис. декалітрів виноматеріалів, з яких виготовлялися кращі кримські вина «Мускат південнобережний», «Кокур десертний», «Мадера кримська», «Портвейн кримський південнобережний» тощо. За високу якість виноматеріалів у 1969 році радгосп посів перше місце серед східної групи радгоспів винокомбінату «Масандра».
З 1961 року в радгоспі організовано тривале високоякісне зберігання свіжого винограду для цілорічного постачання ним населення Криму та промислових центрів країни. У цьому починанні радгосп виступив піонером серед кримських колгоспів і радгоспів. У холодильнику на зимове зберігання закладаються сотні тонн кращого винограду, зокрема чауш, шабаш, мага-рач-17 та інші. 1969 року радгосп заклав на зимове зберігання 850 тонн винограду. Лише за чотири роки восьмої п’ятирічки від реалізації продукції промислових підприємств — винозаводу і холодильника — радгосп одержав 44,3 проц. прибутку.
Достроково, в 1969 році, виконавши свою п’ятирічну програму, трудівники села Малоріченського весь 1970 рік працювали вже понад план. У рахунок дев’ятої п’ятирічки вони зібрали 551 тонну винограду, 113 тонн фруктів, 100 тонн тютюну. За високі виробничі показники 32 робітників і службовців було нагороджено Ленінською ювілейною медаллю.
1972 року виноградарі й садівники центрального відділення радгоспу, незважаючи на несприятливі кліматичні умови, виконали зобов’язання, взяті на честь 50-річчя утворення GPGP. Середня врожайність винограду становила 90 цнт з га, а члени бригади О. В. Опанасенко добилися 142 цнт винограду з га (за планом 108 цнт). Прибуток від винограду і фруктів досяг 127 тис. крб. Спорудження в дев’ятій п’ятирічці нового водосховища на 500 тис. куб. метрів дозволить довести площу зрошуваних земель до 660 гектарів.
У боротьбі за виконання народногосподарських планів розгорнувся рух за звання бригад і ланок високої культури землеробства. Серед робітників відділення радгоспу чимало раціоналізаторів — робітник винозаводу А. М. Андреев, токар В. М. Толь, робітники механічної майстерні С. П. Мордвинов і В. М. Балакін. Раціоналізатори — активні члени радгоспного бюро раціоналізаторів і винахідників (філіалу Всесоюзного товариства раціоналізаторів і винахідників). Багато виноградарів, садівників, тютюнників і механізаторів стали майстрами високих урожаїв. Це бригадири-виноградарі О. В. Опанасенко, М. М. Бєлолипецька, В. С. Лук’янцев, трактористи А. В. Стадник і І. П. Микитюк. В. П. Шевченко удостоєна бронзової медалі ВДНГ.
В авангарді всього колективу робітників радгоспу йдуть комуністи. Очолюючи найважливіші ділянки виробництва, вони добиваються правильної організації праці і високої її продуктивності. У боротьбі за виконання восьмого п’ятирічного плану перше місце посіла бригада на чолі з комуністом В. С. Лук’янцевим. Керуючий центральним відділенням П. В. Кунцов, який протягом 11 років беззмінно очолював партійну організацію радгоспу, удостоєний в 1971 році ордена Жовтневої Революції. Ветеран радгоспу робітниця комуніст М. Н. Ременюк за одержання високих урожаїв винограду нагороджена орденом «Знак Пошани», Ленінською ювілейною медаллю і медаллю ВДНГ.
1965 року при центральному відділенні створено загальнорадгоспний інститут економічних знань, де поповнюють і вдосконалюють знання понад 80 чоловік (спеціалісти сільського господарства й бригадири). В 6 агрономічних школах навчаються всі робітники. До радгоспу нерідко запрошуються співробітники Всесоюзного науково-дослідного інституту виноробства і виноградарства «Магарач» для читання лекцій. Робітники радгоспу обмінюються досвідом з робітниками-виноградарями Молдавії, Грузії, Болгарії.
Праця в радгоспі з 1962 року оплачується за новою системою: за понадпланову здачу врожаю нараховується додаткова оплата.
Заможно і культурно живуть малоріченці. Кожна сім’я має власний будинок. З 200 житлових приміщень 195 — нові. У кожному будинку — газова плита, у дворі — водопровід. Завершується будівництво нової школи на 640 чоловік, буде споруджено клуб з залом на 600 місць, новий гуртожиток на 100 місць, три двоповерхові житлові будинки тощо. Над дахами будинків височать 120 телевізійних антен. Збудовано ретранслятор. У центрі села на 2 га розкинувся парк, де переважають хвойні породи дерев. Крім того висаджено багато фруктових і декоративних дерев; чагарників, квітів. Вулиці заасфальтовано. Навколо села запроваджено зону санітарної охорони, в кожній бригаді створено санітарні пости. 1964 року побудовано пристань. Комфортабельні теплоходи доставляють жителів Малоріченського і відпочиваючих в Алушту, Ялту, Гурзуф. До послуг трудящих — 6 крамниць (у т. ч. книгарня), 3 ларки, 4 їдальні, 2 буфети, комбінат побутового обслуговування.
1968 року стала до ладу нова лікарня на 65 ліжок. У світлому двоповерховому приміщенні є терапевтичне, хірургічне, дитяче і пологове відділення. Працюють також поліклініка й аптека. В лікарні й поліклініці хворих обслуговують 6 лікарів і 11 медпрацівників з середньою освітою. В їх розпорядженні машина швидкої допомоги, що дозволяє лікарям оперативно подавати медичну допомогу вдома і в полі. Для дітей робітників і службовців відкрито дитячий садок санаторного типу на 160 місць.
У середній школі 34 учителі навчають 395 дітей. Працює також школа робітничої молоді. Силами учнів створено шкільний ленінський музей, де є експонати, прислані з музею В. 1. Леніна в Ленінграді. Школярі листуються з музеями Ульяновська, Шушенського і Розливу. Дружні зв’язки підтримуються з учнями РРФСР, Азербайджану, Грузії й Молдавії. Малоріченські учні листуються й обмінюються сувенірами також з ровесниками з братніх соціалістичних країн — Болгарії, Чехословаччини, Польщі.
Велику культурно-масову роботу проводить клуб, при ньому працюють естрадний і духовий оркестри, вокальний, танцювальний, хоровий і драматичний гуртки. У них беруть участь понад 300 чоловік. Гуртківці виїздять з концертами в бригади, сусідні села, в Алушту. Вокальна група клубу двічі була учасницею республіканського огляду в Києві. У селі — 2 кінотеатри (зимовий на 250 місць і літній широкоекранний на 800 місць).
Сільська бібліотека, книжкові фонди якої складають 11 тис. томів, обслуговує 650 читачів; у 1968 році вона здобула звання бібліотеки відмінної роботи. Тут регулярно організовуються книжкові виставки, проводяться читацькі конференції. Відбуваються також огляди літератури в клубі, по радіо і в школі для старшокласників. Видається усний журнал «Кругозір». Бібліотекарів часто можна бачити в бригадах, де вони знайомлять читачів з книжковими новинками. У середньому кожна сім’я передплачує 4—5 газет і журналів.
Є в селі спортсмени-розрядники з стрільби, настільного теніса, легкої атлетики, другий розряд має волейбольна команда дівчат, команда шахістів — чемпіон районної спартакіади 1967 року ДСТ «Колос».
Входять у побут нові звичаї, свята: традиційними стали осінні свята врожаю, проводи молоді до Радянської Армії, комсомольські весілля.
На громадських засадах працює в селі кабінет політичної освіти. Є також університет здоров’я, школа радянського будівництва і радянського законодавства. З 1957 року тиражем 500 примірників видається радгоспна багатотиражна газета «За урожай».
Керівну роль у боротьбі трудящих за дальший розвиток економіки і культури села відіграє партійна організація центрального відділення радгоспу, яка об’єднує 16 комуністів. У комсомольській організації відділення в 1972 році налічувалося 28, в шкільній — 118 членів ВЛКСМ.
У складі сільської Ради — 44 депутати, з них 30 виробничників. Серед обраних— 21 комуніст, 8 комсомольців, 22 жінки. При сільраді працює 6 постійних комісій — сільського господарства, народної освіти, культури, соціалістичної законності, планово-бюджетна, охорони здоров’я. Вони залучають до участі в громадському житті широке коло активістів. Бюджет сільради на 1973 рік складає 55,6 тис. крб., які витрачаються, перш за все, на розвиток освіти, охорони здоров’я, дитячих дошкільних закладів, поліпшення роботи клубу.
До села, що мальовничо розкинулося на березі моря, кожного року приїздить багато відпочиваючих. За сезон тут буває понад 20 тис. чоловік з різних областей країни. У Малоріченському розташований пансіонат Московського автокомбінату № 1, бази відпочинку Першого Московського приладобудівного заводу і тресту «Кривбасрудремонт», туристичний табір-пансіонат Кримського медичного інституту, піонерські табори. З кожним роком упорядковуються узбережжя, пляжі.
Найближчим часом тут передбачено створити курортну зону, в якій розмістяться пансіонат на 2 тис. місць, у т. ч. цілорічної дії на 400 місць, кемпінг на 300 місць, дві туристичні бази на 800 місць з стоянками для автомашин, піонерські табори на 300 місць. Буде споруджено набережну, посаджено великий парк. У зв’язку з розширенням курорту більш як на 100 тис. кв. метрів збільшиться житловий фонд Малоріченського за рахунок будівництва в приморській частині села чотири-і п’ятиповерхових будинків.
Трудящі Малореченського здобувають нові успіхи у піднесенні економіки і культури рідного села.
А. В. АКІМКІНА