Білогірськ, Білогірський район, Кримська область
Білогірськ — місто районного підпорядкування, районний центр. Розташований в центральній частині Кримського півострова, в мальовничій долині річки Карасівки і її приток, на автошляху Сімферополь—Феодосія, за 42 км від обласного центру. Населення — 12,4 тис. чоловік.
Територія міста і весь район, що до нього прилягає, були заселені з давніх-давен. В урочищі Біла Скеля досліджено три довготривалі стоянки епохи раннього палеоліту. В двох з них знайдено поховання неандертальця. Навколо міста виявлено кілька неолітичних поселень (IV тис. до н. е.), два поселення періоду міді (111 тис. до н. е.), одне таврське, а також понад 20 курганів з похованнями періодів бронзи й скіфського. В одному із скіфських курганів (III ст. до н. е.) знайдено великий кам’яний склеп. На вершині гори Ак-Кая, крім скіфських курганів, у печерах і на скельних склепіннях виявлено висічені сарматські й пізньокочівницькі знаки.
Перші писемні згадки про Білогірськ під назвою Карасубазар (базар Чорної річки) припадають на XІІІ ст., коли Крим був захоплений татарами. Завдяки зручному географічному розташуванню Карасубазар разом з Солхатом (Старий Крим) став пунктом, через який пролягли караванні степові шляхи до морських портів Гезлева й Кафи, що вели торгівлю з Константинополем і містами Кавказу. Торгували переважно продуктами тваринництва — лоєм, овечою вовною, смушками, шкурами, сап’яновими виробами, а також хлібом, виноградом, горіхами, вином. У період турецько-татарського панування у Карасубазарі продавали невільників, захоплених під час розбійницьких набігів на російські та українські землі. Іноземні купці привозили зброю, одежу, коней. У Карасубазарі є руїни величезного середньовічного караван-сарая Таш-Хана (Кам’яний палац), де зберігалися товари, які йшли із заходу і сходу. Водночас з торгівлею розвивалися різні кустарні промисли — шкіряні, ювелірні, ковальство, виробництво мідного посуду тощо.
1630 року запорізькі козаки дісталися Криму й оволоділи Карасубазаром. Вони визволили людей, захоплених татарами в полон. У 1777 році поблизу міста російські солдати під командуванням О. В. Суворова завдали турецько-татарським військам поразки, ворог врятувався втечею (на честь цієї події на околиці міста споруджено пам’ятник). Тут після включення Криму до складу Російської імперії навесні 1783 року Г. О. Потьомкін прийняв від беїв, мурз і від усієї татарської знаті присягу на вірність Росії. Карасубазар став одним з центрів російського адміністративного управління в Криму. Тут розмістився штаб усіх російських збройних сил півострова. У 1783—1784 рр. у місті налічувалося 10 317 жителів.
Наприкінці XVІІІ — на початку XIX ст. Карасубазар також був важливим торговим та ремісничим центром. Як свідчать дані річного звіту про стан Таврійської губернії, 1845 року в ньому налічувалося 974 лавки, 50 винарень, купці розміщувалися у 54 заїжджих дворах. Дрібні кустарні підприємства — 7 чинбарень, 15 свічкових і миловарних, 8 сап’янових заводів — збували свої вироби не лише на ринках Таврійської губернії, але й за її межами.
До кінця XIX ст., навіть у роки промислового піднесення, значних змін в економіці Карасубазара не сталося. 1892 року в місті діяли 4 невеликі цегельно-черепичні заводи, 4 тютюнові фабрики, 3 шкіряні, 3 сиром’ятні, 2 сап’янові і 4 свічково-миловарні заводи, ватна фабрика, 2 підприємства виробництва штучних мінеральних вод; на кожному з них працювали від 2 до 24 робітників. Усі ці підприємства належали приватним особам.
Карасубазар з давніх часів був багатонаціональним містом. До 70-х років XVI11 ст. значну частину населення його становили вірмени, які мали свою школу. Місто відоме як один з осередків створення вірменських рукописів. За даними перепису населення 1897 року, тут проживало 12 968 чоловік, з них 8787 міщан, 2932 селянина, 167 дворян, 62 особи духовного стану, 208 купців, 655 іноземних підданих.
Місто зберігало східний колорит: вузенькі криві вулички і провулки, по яких ледве проїжджав візок, високі глиняні стіни, низенькі будиночки з загратованими вікнами. Лише в 1895 році міська управа ухвалила забрукувати головні вулиці. У місті не було жодного лікувального закладу — населення обслуговував один лікар. Перший навчальний заклад — парафіяльне училище — заснували в 1826 році.
Відвідувало його в середньому 30 дітей із заможних сімей. 1 наприкінці XIX ст. письменних було дуже мало. У 8 невеликих навчальних закладах навчалося лише 3 проц. всього населення. У 1914 році діяли жіноча гімназія, чоловіча шестикласна прогімназія, вище початкове училище. Фондами бібліотек користувалися переважно заможні. Більшість трудящого населення не знала грамоти.
У роки економічної кризи, що охопила на початку XX ст. Росію, становище трудящих погіршало. Багато жителів залишали місто. Під час першої російської революції передові робітники розповсюджували в місті революційну літературу, закликали населення взяти участь у боротьбі проти самодержавства.
З 1910 року намітилося деяке піднесення місцевої економіки. Було відкрито кустарні підприємства обробної промисловості: шкіряні заводи, тютюнові фабрики, винозаводи, кілька деревообробних майстерень, що виготовляли бочки для вина, тару для винограду, фруктів. Діяли 5 вальцьових млинів, які постачали борошном не лише місто, а й населені пункти Південного берега Криму, невеликі млини на річках Великій Карасівці і Малій Карасівці. На меблевій фабриці працювало близько 100 робітників. Найбільшим підприємством був аеропланний завод, збудований у 1914 році. Тут налічувалося понад 500 робітників. Робочий день тривав 12— 14 годин на добу, навіть на таких шкідливих для здоров’я підприємствах, як шкіряні, салотоптні, ковальські. Не в ліпших умовах перебували і 3 тис. наймитів, які працювали в садах, на городах, тютюнових плантаціях поміщиків і куркулів.
У роки першої світової війни під впливом робітників, які прибули з великих промислових центрів країни, трудящі карасубазарських підприємств стали відкрито виступати проти жорстокої експлуатації і поліцейсько-жандармського свавілля і, зокрема, проти головного інженера заводу, колишнього жандармського офіцера.
Як тільки стало відомо про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, робітники аеропланного заводу організували загальноміський мітинг. Тоді ж сформувалися робітничі дружини, загони, які стежили за порядком у місті і на підприємствах. На початку березня 1917 року в Карасубазарі, як і в інших містах Криму, був створений орган Тимчасового уряду — комітет громадської безпеки, керівна роль в якому належала кадетам. Як і раніше, продовжувала діяти міська дума . У березні в місті утворилися Ради робітничих і солдатських депутатів. Невдовзі вони об’єдналися. 22 березня (4 квітня) 1917 року відбулося перше засідання Карасубазарської Ради робітничих і солдатських депутатів. Більшість у ній належала меншовикам та есерам.
Більшовики, серед яких були петроградські робітники Круглов, Михайлов, Кіров, Мохов, боролися за керівництво профспілками, що виникли в березні 1917 року. У місті налічувалося три профспілкові організації: «Металіст», «Харчовик», «Робітземліс».
Свою силу й організованість профспілки продемонстрували 1 травня 1917 року. На першотравневу демонстрацію вийшли з прапорами і транспарантами члени усіх профспілок, а також селяни сусідніх сіл. Зібралося не менше 10 тис. чоловік. Робітники активно підтримали більшовицькі лозунги, спрямовані проти імперіалістичної війни. Професійна спілка «Робітземліс», у правлінні якої було 5 більшовиків, добилася від хазяїв виплати всім робітникам і наймитам 100-процентної надбавки «на дорожнечу» за весь 1916 рік, запровадження 8-годинного робочого дня на всіх сільськогосподарських роботах без зменшення зарплати.
Карасубазарські більшовики, об’єднані в ініціативній групі у липні 1917 року, роз’яснювали трудящим контрреволюційну суть буржуазного уряду, готували їх до соціалістичної революції. Робітники О. І. Слюсаренко та П. І. Фесенко розмножували на друкарській машинці листівки з більшовицькими лозунгами і розповсюджували їх серед населення міста. Невдоволення Тимчасовим урядом, який не вживав ніяких заходів на захист інтересів робітників і селян, переростало у стихійні виступи. 29 вересня 1917 року міська біднота розгромила крамниці торговців-спекулянтів. Активні виступи трудящих примусили членів міської управи подати у відставку.
Про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції жителі Карасубазара дізналися другого дня з переданого телеграфом наказу Петроградського військово-революційного комітету. Більшовики посилили свою роботу в місті та навколишніх селах. День у день зростало революційне піднесення. До міста приїхали моряки К. Ф. Карнаухов і К. І. Стаценко — представники більшовиків Севастополя. За допомогою місцевих активістів вони приступили до створення червоногвардійського загону. Невдовзі до нього вступило 150 добровольців — робітників аероплан-ного заводу, сільськогосподарських робітників і наймитів.
На початку січня 1918 року червоногвардійці розпочали збройну боротьбу з контрреволюційною буржуазією, а 6 січня 1918 року в Карасубазарі було встановлено Радянську владу. Головою першого міського військово-революційного комітету став робітник аеропланного заводу Я. Вороненко; членами комітету — командир Карасубазарського червоногвардійського загону К. Ф. Карнаухов, начальник штабу цього загону Г. X. Коваленко, робітник О. І. Слюсаренко та інші.
Під керівництвом уповноваженого Кримревкому більшовика Пєшехонова, який прибув з Сімферополя, карасубазарські червоногвардійці взяли участь у ліквідації груп білогвардійців і татарських націоналістів. Загін розгромив озброєну групу ворогів революції й заарештував майже весь склад головного штабу військ татарського буржуазно-націоналістичного курултаю.
Ревкому Карасубазара довелося переборювати великі труднощі. Через нестачу палива і сировини закрилося багато підприємств міста, що викликало масове безробіття. Не вистачало хліба та інших продуктів. Знецінювалися гроші, росла спекуляція. Контрреволюційні групи вели підривну діяльність. Ревком насамперед вжив термінових заходів для роззброєння місцевої буржуазії, позбавлення її засобів виробництва. Майно багатіїв було передано трудящим. У середині квітня більшовицька організація і рада профспілок, відгукнувшись на заклик Кримревкому організувати збройну відсіч німецьким окупантам, сформували Карасубазарський революційний загін, до якого увійшло 250 добровольців. Загін, яким командував К. Ф. Карнаухов, влившись до складу регулярних червоноармійських частин, взяв участь у боях з ворогами. Проте сили були нерівні, і в квітні 1918 року місто окупували війська кайзерівської Німеччини. Для організації підпільної роботи в місті залишилася невелика група більшовиків. Підпільну більшовицьку організацію очолив О. І. Слюсаренко. Окупантам і місцевим контрреволюціонерам удалося арештувати кількох підпільників. Комуністів А. Колесникова, Ф. Новикова та деяких інших було розстріляно.
Наприкінці листопада 1918 року німецькі війська залишили Крим. На зміну їм прийшли англо-французькі інтервенти. Водночас у міста та села вступали білогвардійські частини.
У грудні 1918 року підпільна організація: Карасубазара сформувала з 50 чоловік, переважно комуністів, партизанську групу6. Невдовзі утворилося ще кілька партизанських груп. У лютому 1919 року всі вони злилися в один загін під командуванням В. Куземкіна. У березні 1919 року створено другий загін на чолі з більшовиком О. І. Слюсаренком. Дії партизанів змусили інтервентів тримати в Карасу-базарі цілий полк.
Партизани допомагали Червоній Армії. 17 квітня 1919 року червоноармійські загони визволили місто. Коли у червні 1919 року білогвардійці знову оволоділи Кримом, карасубазарські загони, сформовані з партійно-радянського активу, давали відсіч контрреволюції під Феодосією, Коктебелем і Старим Кримом. 20— 22 червня 1919 року вони разом з червоноармійцями стримували натиск білих біля Карасубазара, а після захоплення міста денікінцями у складі окремої роти влилися до Червоної Армії, брали участь у боях з білогвардійцями на Україні. Решта активістів після вступу до міста білогвардійців пішла в ліс. Невелика боєздатна група народних месників влаштовувала на околицях міста засідки, нападала на кінні загони карателів, знищувала їх, брала в полон, добувала трофеї.
На початку листопада 1920 року карасубазарські партизани здійснили рейд по тилах ворога, під час якого роззброїли загін противника на околицях міста, захопили велику кількість гвинтівок та патронів.
11 листопада 1920 року місто було визволено від врангелівців. Влада зосередилася в руках ревкому, створеного з допомогою партизанського з’єднання О. В. Мокроусова. Під керівництвом партійного комітету, обраного в листопаді 1920 року, Карасубазарський ревком облікував наявну виробничу сировину, товари приватних магазинів, налагодив роботу пошти, телеграфу. На всіх підприємствах і в установах було обрано нові профспілкові комітети, проведено перереєстрацію членів профспілок. Утворилися нові профспілки — «Харчовик», «Медсантруд», «Радпрацівник» та ін. Розпочалося навчання в школах, доросле неписьменне і малописьменне населення відвідувало вечірні курси лікнепу. У січні 1921 року за допомогою комсомольців (комсомольська організація утворилася наприкінці 1919 року) відкрився перший міський клуб, що став осередком політмасової роботи серед трудящих міста. Комсомольці випускали молодіжну газету: переписану чорнилом у кількох примірниках, її надсилали у села. Вони організували драматичний і спортивний гуртки, виїжджали з спектаклями у села.
У тяжких умовах доводилося працювати міській партійній організації і міській Раді, обраній у серпні 1921 року. Часті напади банд на місто тероризували населення, утруднювали відновлення господарства, перебудову його на соціалістичних засадах. Питання про боротьбу з бандитизмом не раз обговорювалося на засіданнях міської партійної організації. За допомогою Кримської надзвичайної комісії і міських активістів бандитизм було ліквідовано. Великого лиха завдав голод 1921 року, під час якого загинуло багато людей, закрилися майже всі підприємства міста. У пошуках роботи й хліба тисячі жителів виїжджали з Карасубазара. Населення зменшилося до 5 тис. чоловік. У цей тяжкий час до міста приїхав М. І. Калінін. Виступивши на мітингу, він розповів трудящим про заходи Радянського уряду, спрямовані на боротьбу з голодом. Були створені комітет взаємодопомоги, безплатна їдальня, проводився збір грошей для допомоги голодуючим. Для цього ставилися платні спектаклі. У лісі на заготівлі дров для пуску підприємств працювали всі працездатні чоловіки віком від 18 до 45 років.
Втілюючи в життя рішення X з’їзду партії, трудящі Карасубазара докладали багато зусиль до якнайшвидшого завершення відбудови й дальшого розвитку промисловості. У жовтні 1925 року вже працювали 13 млинів, цегельно-черепичний завод, меблева фабрика. Помітно поліпшилося матеріальне становище населення, кількість якого до кінця 1925 року зросла до 7577 чоловік.
Багато уваги приділяла Карасубазарська партійна організація зміцненню союзу робітників і селян, змичці міста з селом. Комуністи і комсомольці виїжджали в села з лекціями, доповідями, проводили збори селян. 1 травня 1924 року селяни усього району приїхали в Карасубазар, до підніжжя Білої гори, щоб побачити, як працює трактор. Багато з них висловлювали бажання громадою купити трактор для свого села.
Трудящі Карасубазара брали активну участь в колективізації сільського господарства. У жовтні 1929 року міська Рада відрядила в села дві бригади для проведення роз’яснювальної роботи. Робітники підприємств працювали безпосередньо в колгоспах, допомагаючи сільській молоді оволодіти новими професіями, брали участь у роботі курсів слюсарів, токарів, столярів. Опановувати техніку допомагали спеціалісти двох МТС, створених у Карасубазарі. Працівники політвідділів МТС провадили серед сільського населення велику масово-політичну роботу.
У роки передвоєнних п’ятирічок усі підприємства міста успішно виконували виробничі завдання. Первинні партійні організації здійснювали постійний контроль за витрачанням сировини і палива, добивалися забезпечення високої якості продукції, систематичного зниження її собівартості.
Включившись у стахановський рух, трудящі Карасубазара почали застосовувати передові методи праці на всіх підприємствах. Робітники-стахановці М. Т. Рубан, Т. Л. Мардасова, Д. Тричев та ін., працюючи на будівництві Тайванського водосховища, виконували денні норми на 200—300 і 500 процентів.
1935 року місто стало центром Карасубазарського району. Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті мешкало 10 820 чоловік. З кожним роком зростали добробут трудящих та їх культурний рівень. Успішно вирішувалася житлова проблема. За роки довоєнних п’ятирічок у Карасубазарі зведено 150 нових будинків, закладено парк культури і відпочинку, забруковано кілька вулиць. У місті працювали лікарня, поліклініка, амбулаторія з 6 кабінетами, дитяча консультація, в яких трудилося 15 лікарів і 28 працівників з середньою медичною освітою. У 9 школах вчилися всі діти шкільного віку. Вчителька школи № 1 Т. П. Делямуре удостоєна ордена Леніна. У квітні 1938 року відкрився будинок піонерів, в обладнанні якого взяли участь трудівники всіх підприємств та організацій міста.
На вимогу трудящих у місті закрили церкви, синагоги, їх приміщення стали використовувати з культосвітньою метою. У квітні 1935 року в міському кінотеатрі встановили звукову апаратуру. 1932 року почала видаватися районна газета «Коммунист», її робселькорівський актив налічував 153 чоловіка.
Коли ж почалася Велика Вітчизняна війна, більшість чоловіків стала на захист Радянської Батьківщини. Вже першого дня війни до Червоної Армії було мобілізовано 35 комуністів. Промислові підприємства, зокрема артілі «Товариш», «Більшовик», стали випускати продукцію для потреб армії. Населення міста працювало на збиранні врожаю в колгоспах і радгоспах району.
В зв’язку з наближенням лінії фронту партійні організації приступили до створення партизанських загонів. До Карасубазарського партизанського загону було відібрано 108 чоловік, переважно комуністів і комсомольців. Ще до вторгнення ворога у Крим партизани створили в лісах бази з продовольством, зброєю, спорядженням, медикаментами.
1 листопада 1941 року фашисти окупували місто, а через 5 днів партизани вступили з ними в бій. З листопада 1941 року до березня 1942 Карасубазарський загін здійснив близько 60 бойових операцій. Двічі (1 і 6 січня 1942 року) партизани оволодівали Орта ланом (нині Земляничне) і відновлювали там Радянську владу. Хоробрість, мужність і витримку під час виконання бойових завдань проявили командири груп М. Д. Мільтов, А. І. Костильов, командир взводу І. І. Березнюк, комісар П. В. Команський, кулеметник І. П. Терентьев, командир загону В. Л. Тимохін.
2 серпня 1942 року група Карасубазарського партизанського загону зазнала нападу фашистських карателів. Два дні на висоті Берлюк тривав нерівний бій. Коли у партизанів скінчилися патрони, командир групи В. Л. Тимохін наказав бійцям відійти, а сам з дружиною залишився прикривати їх відхід. Здобувши висоту, фашисти знайшли Тимохіних мертвими — останні кулі вони залишили для себе.
Безсилі покінчити з партизанами, фашисти спрямували свою лють на мирне населення. Гітлерівські кати повісили на міській площі колишнього голову Карасубазарського райвиконкому М. К. Спаї, розстріляли сім’ї робітника П. В. Лихоманова, командира Червоної Армії Денисова, вчительки П. Й. Климової та ін. Фашисти знищили 2600 громадян міста Карасубазарського району, закопавши їх у протитанкових ровах поблизу міста, понад 2 тис. жителів вивезли на каторжні роботи до Німеччини.
Масові розстріли не зламали волі радянських людей. Жителі міста активно допомагали партизанам, створювали підпільні патріотичні групи. У квітні 1942 року в Карасубазарі почала діяти група, якою керував комсомолець технік-будівельник П. Л. Делямуре. До групи входили комуністи С. І. Недомець, І. О. Пуковський, М. П. Плужников, П. В. Демченко, М. Бронковський. Члени патріотичної групи розповсюджували листівки, в яких закликали населення до опору гітлерівському «новому порядку», повідомляли про успіхи Червоної Армії на фронтах, допомагали партизанам продуктами. У вересні 1943 року патріотів було заарештовано і після жорстоких катувань розстріляно.
Майже одночасно із згаданою в місті виникла група на чолі з комсомольцем 1. Г. Поповим. Спочатку її члени провадили переважно агітаційно-пропагандистську роботу: розповсюджували серед населення зведення Рад інформбюро, листівки, агітували проти вербовки молоді до Німеччини. Якось поруч з наказом про здачу населенням зброї з’явилася невелика листівка: «Товариші! Зброю не здавайте, вона знадобиться для боротьби проти фашистів!», а біля об’яви: «Громадяни! Хто знає про місце перебування партизанів, просимо повідомити поліцію»,— плакат: «Зрадників у нас нема!». У березні 1943 року один із членів групи Л. Г. Колосов був заарештований і страчений. Решта підпільників пішла в ліс до партизанів і влилася до складу 2-ї партизанської бригади. М. А. Бойко, Ю. А. Чалухіді стали розвідниками, І. Г. Попов — командиром розвідки 6-го партизанського загону. Він брав участь у багатьох бойових операціях, виконував складні завдання. Одного разу група розвідників на чолі з І. Г. Поповим вступила в бій з фашистським загоном і відбила у нього 15 підвід з хлібом. 11 квітня 1944 року І. Г. Попов героїчно загинув під час виконання бойового завдання.
Вранці 13 квітня 1944 року в Карасубазарі було оточено колону військ противника — близько 5 тис. чоловік,— що відходила на Сімферополь. У ліквідації ворожого угруповання особливо відзначилися 202-а танкова бригада під командуванням полковника М. Г. Фещенка і 867-й самохідний артилерійський полк (командир А. Г. Свидерський) 19-го танкового корпусу. Одним з перших на своему танку прорвався до рідного міста М. Лебедев. Другого дня бійці Окремої Приморської армії з’єдналися з частинами 4-го Українського фронту і разом рушили на Бахчисарай. На честь цієї знаменної події в дні святкування 50-річчя утворення Союзу РСР на місці зустрічі двох армій встановлено пам’ятник.
Серед відважних воїнів, жителів Карасубазара, які героїчно билися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни, був О. Д. Мірошниченко, помічник командира групи розвідки окремого батальйону морської піхоти. За хоробрість і відвагу, виявлені в боях за місто Сулин (Румунія), йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни О. Д. Мірошниченко повернувся до рідного міста. У місті на честь полеглих встановлено пам’ятник. Щорічно в День Перемоги трудящі збираються біля нього, покладають квіти. Тут проводять піонерські лінійки і збори, вручають комсомольські квитки, пов’язують піонерські галстуки.
Під керівництвом районного комітету партії, міської Ради, районного комітету комсомолу білогірці почали відбудовувати зруйноване господарство. Гітлерівські окупанти зруйнували всі промислові підприємства, в т. ч. промкомбінат, спалили трикотажну фабрику промартілі «Більшовик», зруйнували обидві MTG, будинок культури, кінотеатр, школи, лікарню, всі громадські приміщення, понад 100 житлових будинків.
Як і в усій країні, в Білогірську широко розгорнувся черкасовський рух. У 1945 році тут діяло 49 черкасовських бригад, до яких входило 548 чоловік. Майже все доросле населення міста брало участь у недільниках. На один з них влітку 1945 року вийшли колективи 35 підприємств, організацій та установ. До початку 1946 року стали до ладу обидві МТС, 6 артілей, хлібозавод, райпромкомбінат.
Підприємства місцевої промисловості рік у рік нарощували темпи випуску продукції — меблів, взуття, трикотажу, швейних виробів, сільськогосподарського реманенту, будівельних матеріалів. Активну участь взяли вони у відбудові сільського господарства району. 1947 року райпромкомбінат виготовив 46 тис. різних запасних частин для комбайнів, а в артілі «Товариш» освоїли випуск дерев’яних деталей для сільськогосподарських машин.
Водночас трудящі впорядковували місто, відбудовували й розширювали навчальні, лікувальні та культосвітні заклади. Незабаром після визволення відкрилися районна лікарня, середня і дві початкові школи, районний будинок культури.
Залікувавши з допомогою держави рани, завдані війною, трудящі Білогірська під керівництвом партійної організації приступили до вирішення питань дальшого розвитку господарства і культури. Деякі підприємства було розширено й реконструйовано. З 1955 по 1965 рік випуск валової продукції зріс у 2,5 раза. За роки семирічки в місті збудовано хлібокомбінат і молокозавод, обладнано їх машинами і механізмами. У 1961 році на базі артілі «Більшовик» створено побутовий комбінат, а на базі артілі «Товариш» — райпромкомбінат. Продукція його, зокрема кухонні меблі, користується великим попитом не лише в Криму. 1968 року став до ладу завод стінових матеріалів. На початку 1972 року в Білогірську працювало 9 промислових підприємств, де було зайнято 1257 чоловік. Значна питома вага належить харчовій промисловості. 1971 року на неї припадало 65 проц. валової продукції міста. Фруктові консерви, натуральні соки, маринади, які випускає винно-соковий завод, відомі в багатьох республіках країни.
У майстернях районного відділення «Сільгосптехніки» одночасно ремонтується 35 тракторів. Тут працюють слюсарі, токарі, зварники високої кваліфікації. У колективі встановилася добра традиція — замовлення трудівників полів і ферм виконувати достроково.
З липня 1968 року на нову систему планування й економічного стимулювання перейшли хлібокомбінат, винно-соковий завод, райпромкомбінат і друкарня. Уже протягом першого року роботи в нових умовах ефективність виробництва на цих підприємствах помітно підвищилася, за рахунок прибутків придбано нову техніку. Восьмий п’ятирічний план колективи всіх підприємств виконали достроково, а колективи промкомбінату, винно-сокового заводу, молокозаводу — за чотири роки. Всього за останній рік п’ятирічки в місті випущено промислової продукції на 13 960 крб. За успіхи, досягнуті в соціалістичному змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, Білогірський райпромкомбінат нагороджений Ювілейною Почесною Грамотою ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС. До Книги Ленінської трудової слави Криму занесено ім’я комуніста І. О. Булаха, майстра хлібобулочних виробів хлібокомбінату.
З великим натхненням працюють білогірці в роки дев’ятої п’ятирічки. У 1972, другому році п’ятирічки, добрих виробничих показників добилися робітники винно-сокового заводу, промкомбінату, хлібокомбінату, молокозаводу, друкарні. Бюро районного комітету партії схвалило ініціативу колективу побутового комбінату, який зобов’язався на честь 50-річчя утворення Союзу РСР провести 50-денну ударну вахту. Цю ініціативу підтримали всі робітники і службовці міста, зайняті у сфері обслуговування населення. Своє зобов’язання колектив побутового комбінату успішно виконав, завоювавши право бути учасником ВДНГ СРСР. Підприємство змагається з Кулдизьким районним побутовим комбінатом Латвії. Міцні дружні зв’язки встановилися між колективами міжколгоспної будівельної організації і Волгазьким «Міжколгоспбудом» Естонської РСР.
За післявоєнні роки в південно-західній частині міста виросли нові житлові квартали. Лише в 1972 році збудовано 86 нових квартир, капітально відремонтовано 19 будинків загальною площею 1943 кв. метри. На центральній магістралі міста — вулиці Луначарського, замість старих низьких будинків зведені двоповерхові світлі будівлі. Вулиця — широка, асфальтована, з барвистими клумбами квітів і тінявими деревами. Улюбленим місцем відпочинку трудящих Білогірська став міський сад, посаджений після війни, а також піонерський сквер, у центрі якого встановлено пам’ятник В. 1. Леніну. На околицях міста за допомогою громадськості працівники комунального господарства посадили сосновий бір. На річці Великій Карасівці впорядковано пляж.
Протягом повоєнних п’ятирічок вирішено проблему водопостачання міста, для чого було прокладено 22 км водопроводу, встановлено на вулицях 90 водозбірних колонок. До 50-річчя СРСР введено в дію потужну насосну станцію і напірний колектор. Електроенергію місто одержує від державної лінії електропередачі, що пролягла від Сімферополя до Феодосії. 1960 року створено базу газобалонного господарства. Зараз голубим паливом користується понад 1400 сімей. У міській торговельній мережі налічується 44 магазини і ларки, які торгують продовольчими і промисловими товарами, а також ресторан, кафе, на підприємствах відкрито їдальні та буфети. До послуг населення — дві взуттєві, кравецькі майстерні, ательє мод, майстерня ремонту побутової техніки, три перукарні, фотоательє, бюро добрих послуг.
У Білогірську трудиться 50 лікарів і 104 чоловіка з середньою медичною освітою, серед них заслужений лікар РРФСР комуніст Г. К. Трусова. Лише в роки восьмої п’ятирічки кількість ліжок у лікарні збільшилася вдвічі. На стаціонарне лікування вона може одночасно прийняти 280 хворих. Усі відділення — хірургічне, акушерсько-гінекологічне, протитуберкульозне обладнані сучасною медичною апаратурою. У 1972 році відкрито нову лікарню на 60 ліжок. 820 дітей дошкільного віку виховується у трьох дитячих садках, 400 дітей відвідують юнацьку спортивну школу.
Працюють школи: дві середні, восьмирічна, вечірня середня робітничої молоді. У них 115 вчителів навчають 2 тис. учнів. Випускник школи № 1 К. І. Щолкін став відомим ученим у галузі теорії горіння, одним з піонерів і керівників створення радянської атомної техніки. Він — тричі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської і чотирьох Державних премій СРСР. Ім’ям К. І. Щолкіна названо середню школу, де він учився, в ній створено музей К. І. Щолкіна, на фасаді будинку встановлено барельєф вченого і меморіальну дошку. Інші випускники середньої школи — С. Л. Делямуре—доктор біологічних наук, професор Сімферопольського державного університету ім. М. В. Фрунзе, Г. І. Найдьонов, син болгарського комуніста-емігранта, активний учасник партизанської боротьби в Криму — тепер відомий журналіст Народної Республіки Болгарії.
Багато учнів-старшокласників білогірських шкіл є членами Малої академії наук учнів Криму «Шукач». У школах провадиться велика військово-патріотична робота. Загони червоних слідопитів зібрали для музею бойової слави цікавий матеріал про героїв громадянської і Великої Вітчизняної воєн. У 1965 році Книгу пошани цього музею було удостоєно диплома 2-го ступеня Всесоюзного зльоту слідопитів у Бресті, у 1972 — музей бойової слави середньої школи № 1 ім. К. І. Щолкіна нагороджено Почесним знаком ДТСААФ. Учасники клубу інтернаціональної дружби середніх шкіл № 1 і № 2 листуються з школярами-піонерами інших республік СРСР, а також Угорщини, Болгарії, НДР. Угорські піонери подарували середній школі № 2 прапор. 470 школярів активно відвідують гуртки міського будинку піонерів. Діти особливо цікавляться кіномистецтвом. Перший фільм любительської кіностудії «Він не прийшов на збір» про піонервожатого А. Алексеева, страченого у 1927 році куркулями, здобув перше місце на всесоюзному огляді аматорських фільмів. Інша кінострічка — «Мрія йде у море» демонструвалася на ВДНГ у павільйоні дитячої технічної творчості. 1972 року діти зняли фільм про К. І. Щолкіна.
Крім загальноосвітніх шкіл, у Білогірську є професійно-технічне училище, відкрите 1945 року. До 1973 року воно випустило близько 15 тис. механізаторів, серед яких багато відомих передовиків колгоспного і радгоспного виробництва, Герої Соціалістичної Праці. У музичній школі вчиться понад 200 дітей.
Багатогранне життя міста. Щоденно демонструються фільми в кінотеатрі «Веселка», а влітку ще й на відкритому майданчику. Методом народної будови зведено будинок культури із залом на 600 місць, просторим фойє, приміщеннями для гуртків художньої самодіяльності, радіовузлом. Успішно працює самодіяльний театральний колектив. У його репертуарі — п’єси російських та українських класиків, радянських драматургів. Люблять у районі хоровий колектив медичних працівників, у репертуарі якого твори М. І. Глінки, Й. Брамса, російські та українські пісні, пісні радянських композиторів. Колектив хору — дипломант обласного огляду, присвяченого 100-річчю з дня народження В. І. Леніна. Будинок культури — активний пропагандист нових обрядів. Свята «Слава праці», «День урожаю», «Серпа і молота» та ін. проводяться з участю аматорів сцени. У будинку культури часто виступають артисти театрів обласного центру та інших міст.
Задовольняти культурні потреби, що весь час зростають, допомагає районна бібліотека, у фондах якої налічується понад 31 тис. книг. Користується ними 5400 читачів. Міська дитяча бібліотека ім. А. Гайдара має 27 тис. книг. При ній створені гуртки художнього слова, юних друзів книги. Велику роботу здійснюють місцеві організації товариств «Знання», охорони природи, охорони пам’яток історії й культури. У міському лекторії об’єднано 115 вчителів, інженерів, економістів.
Керівна роль у розвитку економіки й культури міста належить 36 первинним партійним організаціям, до яких входить 500 комуністів. У 16 комсомольських організаціях налічується 900 членів ВЛКСМ. У ювілейному 1972 році партійні організації провели в місті на честь 50-річчя утворення Союзу РСР місячник інтернаціональної дружби, під час якого трудящі міста і району ознайомилися з мистецтвом союзних республік.
У червні 1973 року, під час виборів до місцевих Рад, трудящі міста обрали 50 депутатів до Білогірської міської Ради, у т. ч. 25 комуністів та 11 комсомольців; 23 депутати — жінки. Серед депутатів — 35 робітників, 15 службовців. 35 народних обранців мають урядові нагороди.
Нині Білогірськ — один з упорядкованих районних центрів, що потопає в зелені садів. У майбутньому він значно зросте. Буде розширено винно-соковий завод, об’єднано цехи райпромкомбінату. Значно поліпшиться служба обслуговування. Центр міста прикрасять споруди палацу піонерів, магазину «Дитячий світ». З’являться нові квартали житлових будинків.
Трудящі Білогірська успішно вирішують завдання господарського і культурного будівництва, накреслені XXIV з’їздом КПРС.
В. М. КУЛІПАНОВА, О. В. ТВЕРДОХЛІБОВА