Василівка, Білогірський район, Кримська область
Василівка — село, центр сільської Ради. Розташована в долині річки Малої Карасівки, за 12 км від районного центру, за 30 км від залізничної станції Краснофлотська. Населення — 2719 чоловік. Сільраді підпорядковані села Заріччя, Малинівка, Некрасове, Павлівка, Пролом, Сєверне.
Про заселення території Василівки та її околиць у давні часи свідчать археологічні пам’ятки. Поблизу Заріччя виявлено поселення та багато курганів доби бронзи. В одному з них досліджено 2 поховання в дерев’яному ящику (III тисячоліття до н. е.)
Населений пункт виник на землях т. зв. дачі Азамат (7349 десятин), подарованої 1783 року Катериною II графу Каховському. Місцевість заселили кріпаками, вивезеними із Псковської губернії. Поселення дістало назву Василівки (від імені першого жителя)3. 1853 року в ньому було тільки 28 дворів і 169 мешканців, які займалися садівництвом, тютюнництвом, овочівництвом та частково рільництвом. У селі також видобували білий будівельний камінь — азаматський. 1860 року спадкоємці графа Каховського продали маєток поміщику Дульветову.
Після скасування кріпацтва селяни Василівки отримали наділи по 0,75 десятини на душу. Це викликало невдоволення жителів. Протягом весни і літа 1861 року вони майже не виходили на панщину і не відробили на поміщика чоловічих 539 і жіночих 659 днів. Крім того, 49 чоловік категорично відмовилися виконувати будь-яку роботу в поміщицькому господарстві. Спроба земського справника стягти з селян гроші на користь поміщика за невихід на роботу зустріла категоричну відсіч. Люди зачиняли хати й тікали в поле, в гори. «З великими труднощами земському справнику,— як доносив губернатор міністерству внутрішніх справ,—вдалося зібрати на панський двір близько 40 селян». Однак і вони заявили, що не плататимуть за невідроблені дні. Викликані поліцейські з допомогою сотських покарали 19 жителів і примусили їх працювати, а організатора «заколоту» І. Коновалова заарештували і відправили до феодосійської в’язниці. Незважаючи на це, наприкінці 1862 року селяни відмовились прийняти уставну грамоту й відбувати будь-які повинності, а поміщикові погрожували розправою. Для придушення виступів губернатор наказав ввести у Василівку військовий загін. Тільки в січні 1863 року силою зброї жителів змусили підписати уставну грамоту.
Про класову диференціацію села наприкінці XIX ст. свідчать дані земської статистики 1885 року: 46 господарств були безземельними, а 37 нічого не сіяли і наймитували у поміщика. 52 двори засівали по 5 десятин орендованої у поміщика землі, сплачували йому за це п’яту частину врожаю, крім того, потрібно було скосити десятину на поміщицькій землі, звезти 50 кіп хліба та відробити два дні в помісті. 24 селянські господарства засівали до 10 десятин орендованої землі і 9 господарств — до 25 десятин, причому 3 з них користувалися найманою робочою силою.
Із загальної кількості дворів 85 були безкінними, 34 мали по 2—3 голови робочої худоби і 3 господарства — понад 3. Особливо тяжко жилося робітникам тютюнових плантацій, які працювали від зорі до зорі. Навіть у неділю їх змушували годувати худобу, прибирати хлів. їх ображали, принижували, сікли різками. Поміщиця Сахарова, яка придбала землі Дульветових, обдурювала батраків при розрахунках, намагалася зменшити плату на всіх роботах.
Трудящі Василівки взяли активну участь у революції 1905—1907 рр. У травні 1905 року члени Феодосійської групи РСДРП розповсюджували тут звернення-листівку «До товаришів селян», яка роз’яснювала завдання революції і вказувала, що перемогу селяни можуть здобути тільки в союзі з робітничим класом шляхом збройного повстання проти царя і поміщиків. Влітку того ж року страйкували сільськогосподарські робітники маєтку поміщиці Сахарової. Вони вимагали підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці. Для збирання врожаю поміщиця попросила у губернатора солдатів.
У серпні 1905 року у Василівці часто відбувалися мітинги, на яких революційно настроєні селяни рішуче виступали за конфіскацію поміщицьких земель. За участь у революційній боротьбі шість сімей було вислано до Пермської губернії. Але й після цього заворушення не припинялися. Влітку й восени 1906 року селяни самовільно рубали поміщицький ліс. Сільський сход вимагав від поміщиків збільшення плати за зжату копу, з Василівки по селах були послані роз’їзні з закликом підтримати це рішення.
30—31 травня 1906 року василівські селяни взяли участь у зборах робітників сусіднього маєтку Вишлера. Промовці вимагали конфіскації поміщицької землі. Збори, зокрема, ухвалили «забрати землю і через свої виборні комітети передати Установчим зборам, що ми цю землю вважаємо своєю, викуп за неї платити не будемо і силою постоїмо за те, щоб закон цю землю закріпив за нами». Виступи селян були придушені поліцейськими, що прибули сюди, кінною вартою з Сімферополя і ротою солдатів Віленського полку з Феодосії.
Позбавлені медичної допомоги, мешканці села лікувались у знахарів і шептух. Більшість селян була неписьменною. 1885 року із загальної кількості жителів (741) тільки 8 чоловіків і одна жінка вміли читати й писати. Лише 1916 року тут відкрили однокласну школу, де навчалося 15 дітей із заможних сімей.
Під час першої світової імперіалістичної війни економічне становище більшості населення Василівки погіршилося. Через реквізиції зменшилася кількість робочої худоби. Сім’ї, що залишилися без годувальників, голодували. Селяни й далі орендували землю на кабальних умовах у поміщиці, яка володіла 2229 десятинами. Невдоволення існуючим ладом серед трудящих зростало.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року жителі Василівки обрали сільський комітет, який ухвалив поділити землю поміщиці. У травні 1917 року в поміщиці й кількох куркулів — власників садів було конфісковано лишки зерна та сіна.
Однак представники буржуазного Тимчасового уряду виступили на захист інтересів куркулів і поміщиків. Заступник таврійського губернського комісара визнав рішення Василівського сільського комітету незаконним. Комітет розігнали з допомогою солдатів, що прибули з Сімферополя. Поліція заарештувала селян М. М. Лабоніна, І. І. Мешкова та інших і кинула їх до сімферопольської в’язниці. На прохання власників садів й інших багатіїв до Василівки прибула військова команда.
Внаслідок активної агітаційної роботи більшовиків трудове селянство й далі вимагало конфіскації землі поміщиків, відмовившись вносити їм орендну плату.
Трудове населення Василівки з радістю зустріло звістку про перемогу Великого Жовтня. Активну участь у боротьбі за встановлення Радянської влади взяли А. П. Чумасов, М. В. Мельников, І. І. Мешков, М. М. Лабонін та ін. 15 січня 1918 року в селі встановлено Радянську владу. Обрано Раду селянських депутатів (голова М. М. Лабонін) і президію виконкому Ради з трьох чоловік. До складу Ради селянських депутатів увійшли активісти села. Рада постановила конфіскувати землю поміщиці, запровадити контроль за торгівлею. Однак здійснити всі ці заходи не довелось, оскільки навесні 1918 року півострів окупували кайзерівські війська. Під час наступу окупантів 16 березня у Василівці був створений загін Червоної гвардії. 28 березня василівці билися з німецькими частинами на Перекопі. Загін боровся і проти інших іноземних інтервентів, а також білогвардійців та татарських буржуазних націоналістів. У роки громадянської війни багато мешканців села билися в складі партизанських загонів. За подання допомоги червоним партизанам білогвардійці повісили місцевого жителя Овчинникова.
13квітня 1919 року іноземних загарбників і білогвардійців вигнали з села. У травні було обрано Раду, але на початку червня село захопили денікінці й учинили звірячу розправу над радянськими активістами.
Багато хто з жителів воював проти білогвардійців і інтервентів у лавах Червоної Армії. На фронтах громадянської війни загинули М. І. Єгоров, П. В. Дурненко, А. І. Зайцев та інші.
Остаточно Радянську владу у Василівці встановлено 14 листопада 1920 року, після перемоги над Врангелем. Село входило до Андріївської волості, і перші революційні перетворення здійснювалися тут під керівництвом Андріївського волревкому. 19 січня 1921 року створено Василівський сільревком з такими відділами при ньому: соціального забезпечення, культури, військової підготовки.
За роки світової і громадянської воєн та іноземної інтервенції господарство в селі занепало. Селянські двори (а їх залишилося 80) не були забезпечені ні насінням, ні тягловою силою, ні сільськогосподарським реманентом. Питаннями допомоги селянам у посівних роботах займалась організована при ревкомі посівна трійка. Біднякам було виділено насіннєву позику й по коню. Та незважаючи на це, весною 1921 року було засіяно тільки 56 десятин землі.
Комуністи й комсомольці, осередки яких утворено в лютому 1921 року, організували трудящих Василівки на відбудову зруйнованого господарства. Навесні 1922 року одинадцять бідняків об’єднались у товариство спільного обробітку землі «Зоря». Держава виділила їм пшеницю для посіву, надала грошові кредити. 1923 року організовано споживче товариство. Через кооперацію селяни вигідно збували сільськогосподарську продукцію і купували промислові товари. Та відродження господарства ускладнювалося шаленим опором класових ворогів. Вони займалися шкідництвом, намагалися дискредитувати в очах односельців радянських активістів, вдавалися навіть до їх фізичного знищення. Так, 26 вересня 1921 року був по-злочинному забитий колишній командир червоногвардійського загону А. П. Чумасов. Куркульство люто виступало проти заготівельної і податкової політики Радянської влади, намагалося утримати в своєму користуванні кращі землі, захоплені 1921—1923 рр. В січні 1926 року під час перевиборів до сільської Ради, куркулі та їхні підголосники намагалися протягти до її складу своїх ставлеників. Але групи бідняків на чолі з партійним осередком, за підтримкою середняків зірвали плани класових ворогів.
У своїй масово-політичній роботі серед трудового населення комуністи приділяли велику увагу пропаганді колективного ведення господарства, роз’ясненню трудящим ленінського кооперативного плану. 1927 року 42 проц. бідняцьких і середняцьких господарств вступили до сільгоспартілі. Навесні 1929 року селяни Василівки, Малинівки й Пролома утворили колгосп «Гігант». Але через відсутність економічної бази він через рік розділився на три артілі: «Вперед» — у Василівці, ім. С. Г. Шаумяна — в Проломі і «Північна зірка» — в Малинівці. У Василівці першими до колгоспу вступили Ф. І. Баштовий, Т. В. Мешкова, Ф. А. Ковальов, М. Т. Семенов, які й дотепер трудяться тут. Куркулі провадили злісну агітацію проти колгоспу, всіляко шкодили молодому господарству. 26 лютого 1930 року в господарстві «Вперед» вони підпалили конюшню, і тільки завдяки самовідданості колгоспників коні були врятовані. Після того випадку комуністи організували пости для охорони громадської власності.
Проведенням колективізації у селі керувала партійна організація, яка зросла на той час до 19 чоловік. З числа активістів були створені вербувальні бригади, які вели серед одноосібників агітацію за колективізацію. Активними помічниками партійної організації в колгоспному будівництві стали сільські комсомольці. Вже 1930 року 82 проц. господарств Василівки вступили до колгоспів.
Велику роль у зміцненні господарства Василівки відіграла Карасубазарська МТС. Крім того, технічну й організаційну допомогу подавали робітники сусіднього радгоспу «Маріано» та Сімферопольського залізничного депо, які взяли шефство над колгоспом.
Рік у рік міцнів колгосп. У ньому розвивалося городництво, вівчарство, рільництво. Підвищувалася врожайність полів і продуктивність громадського тваринництва. Ефективності колгоспного виробництва значною мірою сприяло утворення постійних виробничих бригад. Значних успіхів у зміцненні громадського господарства досягли члени артілі «Вперед», яку очолював колишній наймит, член партії ленінського призову М. Т. Семенов. Комуністи розгорнули соціалістичне змагання. 1936 року передова бригада О. І. Мешкова артілі «Вперед» за високі врожаї сільськогосподарських культур завоювала перехідний Червоний прапор райкому партії і райвиконкому. Зачинателями стахановського руху в районі виступили тракторист К. Д. Сокирченко, тютюнник П. О. Семенов, садівники К. П. Галикін та І. Г. Ропі. Чабан В. Д. Мастеров у передвоєнні роки був нагороджений срібною медаллю ВСГВ.
Сталися великі зміни в житті і побуті, освіті і культурі трудящих Василівки. 1921 року вперше в історії села відкрився медичний пункт, що перетворився 1934 року на лікарню. З січня 1921 року працювала початкова школа, де навчалося 37 дітей. 1932 року побудовано приміщення семирічної школи з десятьма класними кімнатами і двома кабінетами. До 1940 року Василівка стала селом суцільної грамотності.
Мирне життя було перерване віроломним нападом фашистської Німеччини на нашу країну. У перші дні війни з села пішло на фронт 200 чоловік. На виробництві їх замінили жінки, старики й підлітки.
З листопада 1941 року Василівку окупували німецько-фашистські загарбники. Своє хазяйнування в селі вони почали з розстрілу комуністів і колгоспних активістів: В. І. Овчинникова, С. Д. Пехотія, М. М. Лабоніна, М. М. Денисова, О. І. Денисової та її трьох дітей. А всього за час окупації гітлерівці вбили 71 чоловіка, відправили на каторгу до Німеччини 27 чоловік. Але звірства ворогів не зламали опору патріотів. У 1942—1944 рр. у Василівці діяло кілька антифашистських груп. Зокрема, комсомольсько-молодіжна, очолювана А. П. Єгоровим, розклеювала листівки, розповсюджувала серед мешканців Василівської сільради газету «Красный Крым». Листівки і газети підпільникам доставляли з партизанського лісу. Молоді патріоти в свою чергу, добували для партизанів відомості про противника, збирали для них у жителів теплі речі, продукти. Вони зуміли влаштувати К. Д. Овчинникова й Г. Лабоніна працювати в поліції і німецькій комендатурі, завдяки чому чимало жителів Василівки було врятовано від фашистської каторги, від розстрілу.
В березні 1942 року підпільники розгромили поліцейську дільницю, захопили і переправили партизанам у ліс обоз із зерном. Вони допомогли радянським льотчикам виявити й розбомбити ворожий аеродром неподалік Старого Криму. Під час виконання бойового завдання в квітні 1944 року в нерівному бою загинув увесь склад групи, якою керував П. С. Акименко.
Мешканці Василівки сестри Г. О. і О. О. Кулякіни входили до підпільної організації, створеної в березні 1942 року в сусідньому селі Проломі, організатором і керівником якої був І. Ф. Федченко. 1944 року незадовго перед приходом Червоної Армії сестри героїчно загинули. В останні дні свого життя, будучи в фашистській катівні, Г. О. і О. О. Кулякіни написали на клаптику паперу: «Пам’ятайте про нас, не жалійте. Ми вмираємо за Батьківщину».
26 липня 1943 року в район села десантувала на парашутах група «Саша» у складі: Ф. П. Волков (командир), І. Курячий, Н. Сергієнко, М. Кисельов, А. Чепоренко, 3. Сагинбаєв, І. Под’яновський, Г. Хасанов і Г. Ященко. Протягом 10 місяців бійці виконували тут особливі завдання командування Північно-Кавказького фронту. Група встановила тісний контакт із жителями Василівки, які допомагали збирати відомості про ворога. Особливо багато допомогли червоноармійцям подружжя Є. І. та Т. І. Політицькі, М. Й. Климов і його шістнадцятирічний син Іван. 15 червня 1944 року командування військової частини, в якій служили бійці групи, оголосило цим жителям подяку. Бойові дії червоноармійців у тилу ворога висока оцінені Радянським урядом: вони нагороджені орденами і медалями, а Ф. П. Волков — орденом Леніна. Про бойові діла групи розповів у своїй книзі «Десять місяців у тилу у ворога» один з її учасників киргиз Сагинбаєв. З березня 1942 року по вересень 1943 року в селі за завданням командування Чорноморського флоту діяв радянський розвідник старшина 1-ї статті комсомолець М. Клюев.
12 квітня 1944 року воїни Окремої Приморської армії визволили Василівку від німецько-фашистських загарбників. Комуністи села мобілізували трудящих на відновлення артільного господарства. Було відроджено два колгоспи: «Вперед» та ім. С. Г. Шаумяна. 1944 року держава виділила колгоспам Василівки 12 тонн пшениці, 46 корів, 27 коней. 1946 року господарства знову одержали від держави насіння та продовольство. Основні труднощі виникали через нестачу робочих рук. З фронту повернулося менше четвертої частини чоловіків, що пішли воювати з німецько-фашистськими загарбниками. 1949 року сюди прибуло 28 сімей з Житомирської області.
Завдяки ударній праці колгоспників і допомозі держави у 1949 році василівські колгоспи перевершили довоєнний рівень виробництва сільськогосподарських продуктів, зокрема овочів і фруктів. Тоді вони виробили зерна стільки ж, скільки його зібрали 1940 року, урожайність становила 14 цнт з гектара.
У післявоєнний час великого розвитку в селі набуло садівництво. У цьому заслуга місцевих садівників — братів О. П. і О. П. Романенків, які першими в Криму розгорнули боротьбу за щорічне плодоносіння садів, розробивши і впровадивши у виробництво систему передових засобів агротехніки. У першій повоєнній п’ятирічці брати Романенки збирали щорічно з кожного гектара по 120—130 цнт яблук і груш, а в окремі роки — по 160—180 цнт, тобто в два з половиною рази більше, ніж пересічно в усьому районі.
1954 року в колгоспі «Вперед» створено спеціалізовану бригаду садівників на чолі з П. Н. Чумасовим. Бригада складалася з трьох ланок. Ланкова Т. В. Мешкова запропонувала нову систему догляду за садами. Пізно восени коріння плодоносних дерев обкопували і взимку утрамбовували снігом, щоб попередити раннє цвітіння, а отже, і зберегти від приморозків. Досвід ланки Т. В. Мєшкової використали багато садівників колгоспів і радгоспів Криму. Т. В. Мешкова кілька разів була учасницею ВДНГ, нагороджена орденом Леніна.
Зміцнення економіки дало можливість виділити з колгоспного бюджету кошти на капітальне будівництво та благоустрій. Уже 1950 року в селі стали до ладу нові млин, міжколгоспна електростанція, радіовузол, зведено 32 будинки для колгоспників-переселенців. З’явилися нові вулиці, упорядковано шляхи, почалося будівництво водопроводу. 1953 року в селі зведено кінотеатр на 300 місць, швацьку майстерню, два промтоварні магазини. 1955 року Василівка була радіофікована.
Рік у рік поліпшується життя колгоспників, зростають їх культурні запити. Якщо 1954 року Василівська бібліотека налічувала 380 читачів, то 1956 — їх стало 600. Того року кінотеатр відвідало 12 тис. чоловік (вдвоє більше, ніж у 1950 році); газети і журнали передплачували понад тисячу колгоспників, або на 280 чоловік більше, ніж попереднього року.
1959 року артілі ім. С. Г. Шаумяна і «Вперед» об’єдналися в один великий багатогалузевий колгосп ім. XXI з’їзду КПРС. Об’єднання дало змогу швидше розвивати сільськогосподарське-виробництво. Уже 1961 року великих успіхів домоглися тваринники. Вони виростили 1700 голів великої рогатої худоби, 300 свиноматок, 5600 овець, 6000 штук птиці. Свинарки Н. В. Петренко й Н. Я. Назарова одержали по 18 поросят від кожної свиноматки. Зростала матеріально-технічна база артілі. 1961 року в господарстві було 24 автомашини, 41 трактор, 28 комбайнів.
1962 року трудівники колгоспу ім. XXI з’їзду КПРС виступили ініціаторами освоєння малих річок. Порізана глибокими ярами долина річки Малої Карасівки, невеликі ділянки, порослі травою, лозою і шелюгою, становили величезний резерв для садівництва. У складанні плану реконструкції долини взяли участь майже всі члени сільгоспартілі. Вжиті заходи дали можливість за 1965—1971 рр. збільшити кількість зрошуваних земель з 405 до 697 га. Щоб уникнути водної й вітрової ерозії грунту, на площі 640 га землю розорювали поперек схилів, на 50 га посадили полезахисні лісосмуги, запровадили в сівозміну 120 га багаторічних трав. Цей досвід підхопили багато колгоспів і радгоспів Криму.
За роки восьмої п’ятирічки значно зросла продуктивність сільськогосподарського виробництва. Урожайність зернових пересічно сягала 16,4 цнт, фруктів — 140, овочів — 131 цнт з гектара. Протягом п’ятирічки на 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 2,8 тонни м’яса, 17,3 тонни молока. Грошовий прибуток становив 11 887 тис. крб. Щорічно колгосп продавав державі близько 900 тонн зернових. Зросли й заготівлі м’яса — з 150 до 190 тонн. Значні прибутки одержує колгосп від пасіки.
Включившись у соціалістичне змагання за виконання рішень XXIV з’їзду КПРС, трудівники Василівки стали ініціаторами руху «П’ятирічку за 4,5 року!» і взяли зобов’язання одержати в дев’ятій п’ятирічці зерна 22 421 тонну, овочів — 4896 тонн, фруктів насіннячкових —11930 тонн, а також здійснити докорінне поліпшення родючості землі на площі 250 га за рахунок вирівняння русла Малої Карасівки, розкорчовування чагарників, рекультивації пустирів навколо ферм і польових станів. Було очищено орні землі від каміння на площі 620 га. Про те, як виконуються соціалістичні зобов’язання, свідчать такі факти: в другому році дев’ятої п’ятирічки, незважаючи на несприятливі погодні умови, колгоспники одержали 4255 тонн зерна, 1312 тонн овочів, соняшнику — 577 тонн (за планом 300 тонн), фруктів — понад 3 тис. тонн. Свої трудові досягнення мешканці Василівки присвятили 50-річчю утворення СРСР. 1972 року колгосп ім. XXI з’їзду КПРС одержав прибутку на 4 млн. карбованців.
У 1971 році на полях і фермах колгоспу працювало 106 тракторів, 40 автомашин, 30 комбайнів, понад 200 інших сільськогосподарських машин. На молочнотоварних фермах встановлені електродоїльні агрегати, в садівничих бригадах усі процеси робіт механізовані. Протягом 1966—1971 рр. здано в експлуатацію консервний завод, холодильник для зберігання фруктів і овочів, 32 нові добротні будинки для колгоспників. За цей час споруджено новий адміністративний будинок, де розмістилися сільська Рада і правління колгоспу, універмаг, два магазини, чайна, побутовий комбінат, поштове відділення, ощадна каса, обладнано стадіон, на вулицях Василівки прокладено 12 км асфальтованих тротуарів.
Великою повагою в селі користуються трудівники колгоспу — кавалери ордена Леніна Ф. Т. Михайлютин, М. Н. Некрасова, Т. В. Мешкова і О. П. Романенко. А. П. Політицький удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, двох орденів Леніна. Очолюючи з 1962 року садівничу бригаду, він наполегливо впроваджує у виробництво досягнення науки і передового досвіду. Його бригада виконала план восьмої п’ятирічки за 4 роки. А. П. Політицький бере активну участь в громадському житті. Він член Білогірського РК КП України, депутат Верховної Ради УРСР восьмого скликання.
До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна 92 жителі села удостоєні ювілейних ленінських медалей. Т. В. Мєшковій, Г. О. Мєшковій, О. П. Романенко за багаторічну працю присвоєно звання почесних колгоспників.
Колгоспники Василівки багато років змагаються з сусіднім колгоспом «Україна». Велику допомогу їм подають шефи — колективи санаторіїв «Росія» та «Нижня Ореанда», таксомоторного парку м. Ялти. Тісні зв’язки у василівців склалися з робітниками Челябінська, Барнаула, куди вони щорічно відправляють свої фрукти. Давня дружба зв’язує жителів Василівки з трудящими Вірменії. З 7 по 17 жовтня 1972 року в селі проходила декада Вірменської РСР.
Рік у рік поліпшується добробут колгоспників. Це видно хоча б на прикладі сім’ї механізатора В. С. Семенюка, переселенця з Вінницької області. 1950 року колгосп допоміг йому придбати будинок. Тепер сім’я Семенюків живе в п’яти-кімнатному будинку з усіма комунальними вигодами. 1971 року заробіток В. С. Семенюка і його дружини становив 5782 крб. Зростають і вклади колгоспників в ощадній касі Василівки. Якщо 1967 року вони налічували 170 тис., то 1971—720 тис. крб. У селі на 840 будинків є 283 телевізори, 560 радіоприймачів, 75 мотоциклів, 12 легкових автомашин. Колгоспники зводять власні будинки з трьох-чотирьох кімнат, по-сучасному їх умебльовують. У більшості будинків — газові установки. Про поліпшення добробуту мешканців села говорить і збільшення товарообігу двох промтоварних і двох продовольчих магазинів.
У Василівці є лікарня на 12 ліжок, аптека, де трудяться 15 медичних працівників.
1960 року значно розширено шкільне приміщення; восьмирічна школа перетворена в десятирічну. 1965 року їй присвоєно ім’я підпільниць сестер Кулякіних, які вчилися тут до Великої Вітчизняної війни. 1972 року 20 вчителів навчали 436 учнів середньої й 130 початкової шкіл. При середній школі відкрито музеї — В. І. Леніна та історико-краєзнавчий, клуб інтернаціональної дружби. Учні 5— 10 класів листуються з школярами Киргизії, Молдавії. В обох школах працюють оборонно-спортивні гуртки. У селі трудяться 85 спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою. 1972 року збудовано палац культури. При ньому діють колективи художньої самодіяльності. У Василівці є кінотеатр.
У двох сільських і двох шкільних бібліотеках — 978 читачів. Тут провадяться читацькі конференції, літературні вечори і вікторини. Василівська первинна організація товариства «Знання», в складі якої 52 чоловіка, провадить політико-виховну роботу серед трудящих, поширює досягнення науки й техніки. 1973 року жителі Василівки передплачували 1612 примірників газет і 1386 журналів.
Свято шанують у селі пам’ять 117 патріотів, які полягли в роки Великої Вітчизняної війни на території Василівської сільради. У центрі села встановлені надгробок військовому моряку — радисту, старшині М. Клюеву, пам’ятник підпільникам-комсомольцям, обеліск Ганні та Ользі Кулякіним. Споруджено пам’ятник односельцям, які віддали життя за Батьківщину на фронтах війни.
Боротьбу трудящих Василівки за дальше підвищення рівня сільськогосподарського виробництва, культури й побуту села очолюють 72 комуністи, об’єднані в партійну організацію. їх активними помічниками є 126 комсомольців. За досягнуті успіхи в соціалістичному змаганні першого року дев’ятої п’ятирічки Василівська комсомольська організація нагороджена перехідним вимпелом і перехідним Червоним прапором ЦК ЛКСМУ.
Органом справжнього народовладдя є Василівська сільрада. Депутати Ради з натхненням сприйняли новий Закон СРСР «Про статус депутатів Рад депутатів трудящих у СРСР», ухвалений четвертою сесією Верховної Ради СРСР 20 вересня 1972 року. З 37 депутатів Ради 28 працюють безпосередньо в сфері колгоспного виробництва. Більшість депутатів — передовики колгоспного виробництва. Так, у відділку № 2, яким керує депутат А. П. Мазярчук, 1972 року одержано найвищий урожай колосових по колгоспу — 26 цнт з гектара. Сільрада турбується про благоустрій Василівки, бореться за зміцнення економіки села, вникає у всі сторони громадського життя. На її сесіях розглядаються питання поліпшення діяльності торговельної мережі, культурно-побутового обслуговування населення, організації відпочинку трудящих тощо. Василівка за упорядкуванням не поступається селищам міського типу. Трудящі Василівки, усвідомлюючи, що їх праця є джерелом зміцнення могутності всієї країни, роблять усе для дальшого розквіту села.
Г. А. ЛУЦИК