Оленівка, Чорноморський район, Кримська область
Оленівка — село, центр сільської Ради, розташоване в північно-західній частині Кримського півострова, біля мису Тарханкута, на березі Караджинської бухти Чорного моря. Відстань до районного центру — 22 км, до найближчої залізничної станції Євпаторія — 89 км. Населення — близько 1400 чоловік. Сільській Раді підпорядковані також населені пункти Глибоке, Калинівка, Маяк, Мілове, Рибацьке.
Місцевість, де розкинулося село Оленівка, було заселене ще в III—І тисячоліттях до н. е. Про це свідчать виявлені біля села Маяка поселення ранньої бронзи, а також залишки скіфського городища, двох античних поселень і могильник поблизу Оленівки та Рибацького.
У списку населених пунктів Тарханського кадилика (судового округу) «Камерального опису Криму 1884 року» трапляється назва села Карагаджі, а в «Атласі Новоросійської губернії 1798 року» трохи інша — Караджі. У 30-х роках XIX ст. воно називалося Степанівкою, а в уставній грамоті 1861 року згадується і четверта назва села — Тарханкут. Але закріпилася за селом назва Караджі.
Після приєднання Криму до Росії царський уряд почав створювати тут собі опору в особі дворянства й високопоставлених чиновників. Він щедро роздавав їм землі, які раніше належали турецьким і татарським феодалам, що втекли до Туреччини. Великі ділянки землі було роздано і на Тарханкуті. Поміщик Попов одержав, а також придбав 22 539 десятин під назвою дач Тарханської і Тархан-Саригольської. З свого маєтку Василівки (нині центр однойменного району Запорізької області) Попов переселив на Тарханкут кріпосних селян — росіян та українців.
Жителі села займалися переважно землеробством. Кращі випаси й ниви належали поміщикові. Селяни ж до скасування кріпацтва, як було записано в уставній грамоті, «користувалися землею за вказівкою пана без визначення міри». Позбавлені прав і землі, жителі Караджі були в жорстокій кабалі у поміщика. Місцевість Тарханкутського півострова здавна славилася своїми чудовими пасовищами. Найбільш прибутковою галуззю господарства тут було розведення звичайних кримських сірих овець для одержання сірого смушка, який не тільки не поступався відомим «решетилівським», але був навіть значно кращим від них. Основну частину прибутку від продажу 7—10 тис. штук смушка щороку поміщик Попов одержував за рахунок нелюдської експлуатації кріпосних селян. Смушки продавали не дешевше 2,5— З крб. сріблом за штуку. Зате селянська праця цінувалася дешево: за існуючою тоді нормою селяни Караджі одержували за свою роботу від 3 до 5 крб. на місяць.
Поряд з розведенням овець жителі Караджі займалися рибальством. Місця біля Тарханкутського півострова дуже сприятливі для рибного промислу, особливо морський берег Караджі з широкою бухтою і стрімкими берегами, в яких утворилися глибокі печери. Бухта ця — одне з кращих місць для ловлі кефалі. Збудовані тут поміщиком два рибозаводи також забезпечували йому прибутки.
Після скасування кріпацтва селяни лише юридично стали вільними. На 1861 рік у Караджі налічувалося понад 30 дворів з числом ревізьких душ 201. 25 душ поміщик відпустив на волю до реформи, 176 — після реформи. Скориставшись правом виділення «дарчого наділу», Попов дав селянам без викупу жалюгідні клаптики землі. Всього вони одержали 352 десятини кам’янистого грунту замість 1444, визначених положенням про подушний наділ для місцевості, де була розташована Ка-раджі. Орні ділянки вибиралися невеликими, неправильної форми клаптиками і потім розподілялися між домогосподарями, кожний отримував землю в чотирьох місцях.
У пореформений період серед селян Караджі почала виділятися заможна верхівка. За відомостями 1887 року серед 92 домогосподарів Караджинського селянського товариства були такі, які володіли 4 й більше головами робочої худоби, у той час, як 6 родин зовсім не мали худоби. Вже 1905 року в селі з’явилися окремі власники, що володіли декількома десятками десятин землі. Малоземелля змушувало бідняків вдаватися до оренди поміщицької землі, тому їх становище мало чим відрізнялося від становища безземельних десятинників. За оренду орної землі вони віддавали сьому копу хліба й третю копу сіна, за випас великої рогатої худоби платили поміщикові по 1 крб. з голови, за дрібну худобу — по 35 коп. 23 селянські родини мали заробітки на стороні.
У роки першої російської революції 1905—1907 рр. були випадки масових виступів селян на Тарханкуті. У квітні 1905 року вони почали самовільно заорювати землі поміщиків Попова та Воронцової-Дашкової і виганяти худобу на їх пасовища. Лише з допомогою губернських властей, які спорядили на «втихомирення» селян каральні експедиції, вдалося придушити ці виступи.
1912 року в селі налічувалося 1150 чоловік населення. Лікарів тут не було. Переважна більшість селян не знала грамоти. На час здійснення реформи 1861 року багато з них не могли підписати уставну грамоту, за якою вони ставали власниками земельного наділу й садиби. Її «за неграмотних на їх особисте прохання підписав сільський староста села». Тільки 1879 року в Караджі засновано земську школу, в якій працювали 3 вчителі. Незважаючи на це, до 1887 року серед дорослого населення було всього лише 14 письменних, з них одна жінка. В 1900/901 навчальному році з 99 учнів школу закінчило 7 (5 хлопчиків і 2 дівчинки). І наприкінці XIX ст. становище з народною освітою лишалося на дуже низькому рівні.
Під впливом революційних виступів пролетаріату Петрограда, Москви та інших промислових центрів трудящі Тарханкута посилили боротьбу проти поміщиків та куркулів. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції селяни захоплювали панські й казенні землі, вирубували ліси. Жителі Караджі на сільському сході ухвалили відібрати ділянку поміщицької землі (400 десятин, розташованих в Козловському виярку), поділити її порівну і засіяти ячменем. Незважаючи на умовляння з боку місцевих властей, «товариство селян села Караджі залишилося при своєму рішенні здійснити самовільний поділ між собою землі…».
Особливо посилилася боротьба з гнобителями після того, як жителі села дізналися про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. В середині січня 1918 року тут було встановлено Радянську владу.
Навесні жителі Караджі, керовані селянином А. Л. Клименком, здійснили розподіл поміщицьких земель, майна й худоби. Але наприкінці квітня сюди вдерлися кайзерівські війська, а в листопаді 1918 року Караджі захопив загін денікінців. Зігнавши жителів на площу, карателі почали сікти їх шомполами й нагаями, примусили повернути худобу та реманент. А. Л. Клименка та ще кількох селян-акти-вістів було заарештовано і вивезено до Сімферополя. У квітні 1919 року частини Червоної Армії вигнали білогвардійців з села. Однак у червні вони вже знову безчинствували тут. Влітку 1919 року, в період кривавого розгулу денікінців, селяни Караджі й сусіднього села Кунан (нині Красносільське) відмовилися сплатити поміщикам орендну плату за землю, яку вони одержали безплатно від Радянської влади. Поміщики Раков і Русанов звернулися по допомогу до військових властей, які негайно надіслали карателів. 21 липня біля села Кунан обурені селяни зустріли загін, який конвоював арештованих, і зажадали їх звільнення. Почалася стрілянина, кілька селян було поранено і вбито. На місце події прибув посилений загін солдатів, озброєних гарматами й кулеметами. Кати вчинили криваву розправу над повсталими. Селян викликали за списком і давали кожному по 100 ударів шомполами і нагаями. Найбільш активних учасників повстання в Караджі A. Л. Клименка, П. Бойка та С. Моцаря, а також багатьох селян з інших сіл по-звірячому закатували.
У листопаді 1920 року білогвардійців було вигнано з Караджі. Одразу ж відбулися вибори органів Радянської влади. 17 листопада на загальних зборах селян Караджі обрали сільський ревком. Через два дні робітники й службовці утворили робітничий комітет для управління колишньою поміщицькою економією. Здійснилася одвічна мрія селян — вони стали господарями землі.
Але будувати нове життя доводилося в боротьбі з куркульством, контрреволюційними силами, які чинили опір соціалістичним перетворенням. Особливо тяжким виявився 1922 рік, коли населення відчувало великі труднощі у зв’язку з голодом. В цей час селяни-бідняки Караджі організували товариство спільного обробітку землі.
Наприкінці відбудовного періоду, за даними Всесоюзного перепису населення 1926 року, в Караджі проживав 1351 чоловік, з них 1224 — українці. Налічувалося 274 двори. Куркульство мало ще значну питому вагу в сільському господарстві району. Великої гостроти боротьба між куркулями й основною масою селянства досягла в 1927 році. Вона відбувалася на грунті перерозподілу землі та випасів. Заможна верхівка будь-що прагнула відволікти здійснення цього заходу Радянської влади і прибрати до своїх рук випаси. Однак бідняцька й середняцька частина населення давала відсіч підступам класових ворогів. У цій боротьбі велику роль відіграли комуністи й комсомольці, які згуртували сільський актив.
Вживалося усіх заходів до того, щоб покінчити з неписьменністю серед дорослого населення. Значну роботу щодо цього виконала комсомольська організація, створена в Караджі ще на початку 20-х років. У 1928 році вона вже налічувала 16 чоловік. Комсомольці проводили агітаційну роботу серед селян, роз’яснювали політику партії і Радянської влади на селі, навчили грамоти 250 селян, влаштовували вечори, організовували передплату газет. У колишньому панському будинку відкрилася семирічна школа. Центром політико-масової роботи на селі стала створена в 1925 році хата-читальня. Завдяки невтомній агітаційній і організаційній роботі сільських активістів — комуністів і комсомольців — у 1929 році селяни Караджі об’єдналися в колективне господарство — колгосп ім. Сталіна. 1930 року до нього вступило 95 сімей. З 1931 року господарство очолював ленінградський робітник двадцятип’ятитисячний Ф. І. Єлисєєв — вольовий, сміливий комуніст, який багато сил віддав зміцненню колгоспу.
Одночасно 100 селянських господарств Караджі об’єдналися в друге колективне господарство — «Шлях Жовтневої революції». Селяни, які вступили до нього, займалися сільськогосподарською працею і водночас рибним промислом, тому в 1933 році господарство поділили на сільськогосподарський колгосп «Шлях Жовтневої революції» і рибартіль тієї ж назви. Головою рибоколгоспу з часу його заснування і до початку Великої Вітчизняної війни працював Г. В. Лихачов. Колективізація на селі проходила в умовах гострої класової боротьби. Куркулі прагнули розвалити колгоспи, не гребуючи будь-якими засобами. Були випадки, коли вони намагалися зіпсувати молотарки, розкрасти колгоспний хліб. У ніч на 31 серпня 1934 року вороги по-звірячому вбили Ф. І. Єлисєєва. На мітингу біля його могили колгоспники поклялися боротися за справу, якій віддав своє життя посланець партії і робітничого класу.
Важливою подією в Караджі 1930 року було створення партійної організації, яка стала бойовим ватажком колгоспних мас. Під її керівництвом неухильно зростала економіка господарства. Збільшувались урожаї зернових, овочів, а також поголів’я великої рогатої худоби, свиней, овець.
З 1935 року колгоспи Караджі обслуговувала Ак-Мечетська машинно-тракторна станція. Грошовий доход колгоспу ім. Сталіна в 1940 році становив 349 тис. карбованців.
Все більше трудівників включалося в соціалістичне змагання. Колгоспники М. Ю. Приходько, К. С. Приходько, Г. Н. Якименко та інші щодня виконували норму на 150—200 процентів.
Рік у рік поліпшувався матеріальний добробут колгоспників. У 1939 році, наприклад, вони одержали на трудодень по 8 кг продуктів і по 3 крб. 45 коп. грошима.
За роки Радянської влади змінився зовнішній вигляд села. Селяни спорудили нові будинки. Тут було висаджено 1500 дерев, закладено громадський сад на площі 6 га. Обладнано дитячі ясла та дитячий майданчик. У 1932 році на базі семирічної школи створено школу-інтернат з великим підсобним господарством. У 1940 році в Караджі працювала середня школа, в якій навчалося понад 300 дітей і трудилося 11 учителів. 1938 року побудували клуб на 150 місць, придбали кіноустановку.
Коли фашистська Німеччина віроломно напала на СРСР, на заклик Комуністичної партії з Караджі у перші дні війни 21 чоловік пішов до Червоної Армії, а ті колгоспники, що лишилися в селі, своєю працею допомагали фронту. Комуністи очолили боротьбу трудящих за виконання взятих перед державою зобов’язань, мобілізували їх на якнайшвидше збирання врожаю, який було передано у фонд Червоної Армії.
2 листопада 1941 року село захопили німецько-румунські частини. Настали тяжкі дні окупації. 134 чоловіка з Караджі і населених пунктів, підпорядкованих Караджинській сільраді, було вивезено до Німеччини. Населення чинило опір гітлерівцям, не виконувало розпоряджень окупаційних властей, не виходило на примусові роботи.
Фашистські загарбники зруйнували колгоспні будівлі, пограбували громадське майно, худобу, птицю, запаси насіння, кормів, продукти. Вони завдали селу збитків, які обчислювалися більш як у 18,6 млн. карбованців.
Стрімкий наступ радянських військ навесні 1944 року перешкодив гітлерівцям повністю знищити село. Але, відступаючи, вони спалили школу, знищили апаратуру Тарханкутського маяка і підготували його до висадження. Запобіг цьому піонер Василь Гузенко. Коли ворожі машини від’їхали від маяка, хлопчик вибіг з-за каміння і висмикнув з вибухівки шнур, який почав горіти.
14 квітня 1944 року частини 87-ї гвардійської дивізії під командуванням полковника К. Я. Тимчика визволили Караджі від загарбників.
У боях з фашистами відзначилося й багато жителів Караджі. М. Д. Лапкін, Д. І. Моцар, І. С. Кравченко, П. А. Кабачек нагороджені орденом Червоної Зірки та багатьма медалями. М. С. Огданець — орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, медаллю «За бойові заслуги». Бойові подвиги Є. Ф. Приходько, яка після закінчення курсів радистів виконувала завдання командування в тилу ворога, відзначені орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями «За відвагу» і «За бойові заслуги». В Югославії встановлено пам’ятник уродженці Караджі Є. С. Огданець. Влітку 1942 року її було насильно вивезено до Німеччини. Втікши з концтабору, патріотка воювала з фашистами в партизанському загоні в Югославії, загинула 1944 року.
Полягли смертю хоробрих партизани Г. В. Лихачов, К. В. Дзись, П. К. Шегульний, С. П. Каверков, воїни М. А. Корнаухов, П. Р. Калатур, А. А. Моцар та інші. На честь тих, хто віддав своє життя за свободу й незалежність Батьківщини, місцеві жителі на центральній вулиці села спорудили обеліск.
Після вигнання окупантів поновила свою діяльність сільська Рада. Під її керівництвом жителі Караджі взялися до відбудови господарства, відроджували колгоспи. Першочерговим і особливо важким завданням було проведення весняної сівби. Техніку та реманент фашисти знищили або вивели з ладу, робочої худоби майже не лишилося. Велику допомогу в цей час колгоспникам подали частини Червоної Армії. Ще гриміли бої під Севастополем, а воїни-визволителі за розпорядженням Військової Ради 4-го Українського фронту допомагали трудівникам Криму у весняній сівбі. Держава виділила артілям кошти, сільськогосподарський реманент, 30 робочих коней, допомогла колгоспникам продовольством. До колгоспів були направлені на кілька місяців комуністи районного партактиву для налагодження масово-політичної роботи. Уже в 1945 році колгосп ім. Сталіна освоїв 31 проц. всієї орної землі, а наступного року — 70 процентів.
У 1946 році обидві сільськогосподарські артілі Оленівки (так з 1945 року став називатися населений пункт) включилися в соціалістичне змагання за якнайшвидше піднесення економіки. Колгосп ім. Сталіна перевиконав план розвитку тваринництва. Кращі доярки М. А. Лисикова та К. І. Кошман, незважаючи на несприятливі умовитого року, змогли надоїти від кожної фуражної корови по 1,5 тис. кілограмів молока при плані 1 тис. Рибоколгосп «Шлях Жовтневої революції» виконав річний план на 208 проц., давши країні 344,7 тис. кілограмів риби. Особливо відзначалися при цьому бригади М. О. Якименка та І. Д. Гузенка, які виконали план на 350— 900 проц. За високі досягнення колгосп одержав третю Всесоюзну премію і велику суму грошей для преміювання передовиків виробництва.
1949 року колгосп ім. Сталіна та «Шлях Жовтневої революції» об’єдналися в одне господарство — колгосп ім. Сталіна. Господарство рік урік зміцнювалося. Збільшуючи виробництво зерна, м’яса, молока, вовни, колгоспники спрямовували свої зусилля на розвиток садівництва й виноградарства. Вирощувати виноград і фрукти на Тарханкуті дуже важко. Тут мало опадів, немає лісів, а палюче сонце все знищує. Не всі вірили в реальність цієї мрії, адже в минулому садівництвом і виноградарством тут майже не займалися: в 1930 році в Караджі налічувалося всього 10,5 га виноградників, 0,5 га садів. І цю землю колгоспники Оленівки перетворили на квітучий оазис. Уже в 1958 році тут було 93 га садів та 77 га виноградників, а через 10 років відповідно 273 га садів і 415 га виноградників. У 1968 році з кожного гектара колгоспники зняли по 85,3 цнт винограду і 45 цнт фруктів. Велику допомогу артілі подавала держава, надаючи довгострокові кредити, сільськогосподарську техніку. Зводилися будинки для переселенців (сюди прибуло 93 родини з Полтавської та Хмельницької областей), ферми, господарство оснащувалося сучасною технікою.
1959 року відбулося дальше укрупнення колгоспів. Оленівський рибоколгосп «Шлях Жовтневої революції» об’єднався з рибоколгоспом «Шлях до комунізму» селища Чорноморського, де й розмістилась його центральна садиба, а колгосп ім. Сталіна — з колгоспом ім. Калініна села Калинівки. Центральна садиба об’єднаного колгоспу, який з 1961 року названо іменем XXII з’їзду КПРС(а з 1963 — «Маяк»), розмістилася в селі Оленівці. Тут же мешкає понад дві третини трудівників колгоспу.
Протягом минулого десятиріччя колгосп «Маяк» перетворився на багатогалузеве господарство, яке спеціалізується на виробництві зерна, винограду, фруктів, м’яса, молока, вовни. Восьмий п’ятирічний план з основних видів сільськогосподарської продукції трудівники колгоспу успішно виконали й перевиконали. За п’ять років вироблено понад план 1191 тонну пшениці, 2849 тонн винограду, 838 тонн молока. Урожайність зернових збільшилася на 5,6 цнт з га, продуктивність кожної фуражної корови в середньому зросла з 2432 кг молока до 3054 кілограмів.
За одержання високих урожаїв фруктів кращі колгоспниці стали учасницями ВДНГ СРСР в 1967 році, серед них А. М. Циуліна, Т. М. Кабачек та інші. Бригадир-рільник колгоспу «Маяк» Г. О. Петляк, бригада якої в ювілейному році одержала по 32,7 цнт озимої пшениці з гектара при плані 17,5 цнт, обиралася делегатом XXIV з’їзду Комуністичної партії України.
Чудовими трудовими досягненнями відзначили трудівники колгоспу «Маяк» 50-річчя утворення СРСР. Колектив молочнотоварної ферми, який у першому кварталі 1972 року план додаткового завдання продажу державі молока виконав на 125,3 проц., занесено на обласну Дошку пошани, а імена кращих доярок колгоспу У. Т. Довбиш та А. П. Макаренко — до Книги трудової слави району. Колгосп «Маяк», як переможець у соціалістичному змаганні на честь славного ювілею, в в 1972 році завоював перехідний Червоний прапор району.
З кожним роком збільшуються доходи колгоспу. Якщо в 1960 році вони складали 554 тис. крб., то в 1970 — 2084 тис. карбованців.
Зростає технічна оснащеність господарства: в 1958 році тут працювало 12 тракторів, 8 комбайнів і 9 автомашин, а в 1972 році — понад 100 різних машин. У зв’язку з дедалі зростаючим застосуванням сільськогосподарської техніки змінився і характер праці колгоспника. У колгоспі 102 трактористи і шофери, 10 комбайнерів, 3 електрики, 24 спеціалісти з вищою і середньою спеціальною освітою (в т. ч. 18 з Оленівки) — це агрономи, рільники, садівники, виноградарі, зоотехніки, економісти, будівельники тощо. Сільській інтелігенції належить важливе місце як у розвитку економіки артілі, так і в піднесенні культурного рівня трудівників села.
В успіхах колгоспу велика заслуга комуністів. У партійній організації колгоспу «Маяк» — 89 комуністів і кандидатів у члени партії, з них в Оленівці проживає 51 чоловік. Комуністи працюють на вирішальних ділянках колгоспного виробництва. 11 чоловік зайнято у виноградарстві й садівництві, 10 — у тваринництві, 5 — на будівництві, 26 — механізатори.
В Оленівці живуть і працюють представники дев’яти національностей: росіяни, українці, білоруси, молдавани, грузини, марійці та інші, як єдина інтернаціональна сім’я. На зростання економіки, підвищення матеріального добробуту колгоспників благотворний вплив справив розвиток колгоспної демократії. Найважливіші питання колгоспного життя розглядаються за участю колгоспників і колгоспного активу.
80 трудівників села нагороджено за самовіддану працю орденами й медалями Радянського Союзу, серед них орденом Трудового Червоного Прапора — доярку Г. Б. Пендик та виноградаря Ю. В. Стоян. 59 оленівців удостоєні Ленінської ювілейної медалі «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
З підприємств місцевої промисловості в Оленівці працює колгоспний консервний завод потужністю 3 млн. умовних банок за рік, холодильник на 500 тонн продукції.
Є побуткомбінат.
За роки Радянської влади значно підвищився добробут населення. Середньомісячна заробітна плата трудівників колгоспу «Маяк» у 1972 році становила 107 крб. 577 оленівців — вкладники ощадної каси, сума їх вкладів — 345,5 тис. карбованців.
Нині Оленівка — велике красиве село. Тільки за останні 15 років тут споруджено близько 200 просторих, світлих будинків для колгоспників, 3 магазини, їдальню, лазню, прокладено 6 км водопроводу, посаджено понад 10 тис. дерев, побудовано шосе до районного центру. Село повністю електрифіковано й радіофіковано.
В Оленівці є медичний пункт, аптека. Працює пансіонат для відпочинку трудящих. Збудовано дитячий комбінат на 90 місць. У восьмирічній школі навчається 236 дітей, викладає 15 учителів. Учителька В. Д. Дзись за 35-річну самовіддану працю у навчанні й вихованні підростаючого покоління нагороджена орденом «Знак Пошани». Жителі Оленівки не раз обирали її депутатом районної і сільської Рад депутатів трудящих. У селі є клуб з кіноустановкою, бібліотека з фондом близько 10 тис. книжок. У 1973 році оленівці передплатили понад 1700 газет і журналів.
На прикладі історії Оленівки, яка за роки Радянської влади перетворилася у велике соціалістичне село, добре видно неухильне зростання економіки, культури й добробуту радянських людей.
Успіхи, досягнуті в господарському й культурному будівництві, стали можливими завдяки самовідданій праці жителів села, великій роботі, яку провадять сільська Рада, партійна і комсомольська організації. В Оленівці — дві первинні партійні організації, які об’єднують 50 комуністів. їм в усьому допомагають 99 юнаків та дівчат, що є на обліку в трьох комсомольських організаціях. Більшість з них — передовики виробництва. В соціалістичному змаганні на честь 50-річчя ВЛКСМ комсомольська організація колгоспу «Маяк» здобула першість у районі, нагороджена пам’ятним вимпелом Кримського обкому комсомолу. Значну роботу щодо залучення жителів села до виконання народногосподарських планів, підвищення рівня культурно-побутового обслуговування населення провадить сільська Рада, до складу якої обрано 36 депутатів. Половина з них — комуністи, 3 комсомольці, 15 жінок. Бюджет сільради на 1973 рік становить близько 10,7 тис. крб., з них на охорону здоров’я буде витрачено 7519 крб., на благоустрій села — 3160 карбованців.
Великі перспективи розвитку села в дев’ятій п’ятирічці. Тут споруджуються нові будівлі, дороги з твердим покриттям. Зводиться нове приміщення школи, будинок культури на 600 місць. На березі бухти буде збудовано будинок відпочинку колгоспу, а влітку — піонерський табір. Тут же вздовж берега зашумлять алеї комсомольського парку.
Трудівники Оленівки докладають усіх зусиль, щоб успішно втілити в життя рішення XXIV з’їзду КПРС.
П. Ю. КАСАТКІН, О. В. МЄШКОВ