Економіка, освіта культура Крима в XIX столітті
Вже на початок XIX ст. в сільському господарстві Криму йшов інтенсивний процес спеціалізації, що зумовило посилений товарообмін і залежність поміщицьких і селянських господарств від ринку. В степових районах особливо широкого розвитку набуло вівчарство. Проводячи заохочувальну політику, спрямовану на швидке господарське освоєння краю, царський уряд надавав значні пільги — зниження податків, грошові кредити тим, хто займався вівчарством. У 1848—1849 рр. у всьому Криму, за неповними даними, налічувалося 748 800 овець. Вовна збувалася як на внутрішніх ринках, так і за кордоном. Деякі поміщики заводили у себе в маєтках суконні фабрики. 1850 року в краї налічувалося 12 таких підприємств.
З 30-х років XIX ст. в Таврійській губернії, в т. ч. і в степових повітах Криму, починає інтенсивно розвиватися зернове господарство. Особливо посилюється виробництво зерна наприкінці 40-х — на початку 50-х років у зв’язку з підвищенням попиту на хліб на європейському ринку.
В південнобережних районах і в гірських долинах Кримського півострова швидко розвивалися виноградарство й виноробство. Ще з 1785 року до Криму стали запрошувати фахівців-виноградарів, виписувати кращі сорти виноградних лоз. У 1803, 1828, 1830 роках видано укази про пільги для осіб, що займалися розведенням садів і виноградників — казенні землі передавалися їм у безплатне користування і навіть особисте «спадкове» володіння. Для підготовки виноградарів, виноробів, садівників було відкрито училище виноробства й виноградарства в Судаку (1804 р ), засновано Нікітський ботанічний сад (1812 р.), а пізніше — Магарацьке училище виноробства.
1848 року площа виноградників у Криму становила 5137 десятин, на яких росло 28,5 млн. виноградних кущів. Тоді ж виготовлено 716 тис. відер вина — в 5 разів більше, ніж 1825 року. Вина ці продавалися далеко за межами Криму. У 40-х роках вони постачалися багатьом містам України, Москві, Петербургу, Самарі, Нижньому Новгороду, Казані. У великій кількості вивозилися з Криму також свіжі та сушені фрукти, що мали попит у всій Росії.
До внутрішніх губерній і за кордон збувався й кримський тютюн. У середині XIX ст., за неповними даними, в Криму виробляли на рік понад 16 тис. пудів тютюну. Тютюнництвом займалися в Феодосійському, Сімферопольському та Ялтинському повітах. Товарного характеру набирало й городництво, що розвивалося навколо міст. Зокрема в районі Євпаторії на великих площах вирощували цибулю, яку вивозили навіть до Константинополя.
Наявність у Криму недворянського землеволодіння, незначна питома вага закріпаченого населення сприяли розвиткові капіталістичних відносин у сільському господарстві. У поміщицьких господарствах і німецьких колоніях широко застосовувалася наймана праця.
Будівництво міст, зростання населення, торговельні зв’язки з внутрішніми ринками країни, розширення зовнішньої торгівлі сприяли промисловому розвиткові краю. 1828 року в обробній та будівельній промисловості Криму налічувалося 64 підприємства, а в 1849 році — 114. Кримські сап’яни і мешіни (сорти шкір) продавалися в Херсонській, Катеринославській, Харківській та Полтавській губерніях, збувалися у Москві, вивозилися за кордон.
Значно розширились кримські соляні промисли. За 25 років — з 1823 по 1847 рік — щороку на них видобувалося від 8 до 15 млн. пудів солі. Основна частина солі вивозилася гужовим транспортом на Україну, до Воронезької, Курської та інших губерній Росії. Прибуток казни від продажу солі перевищував 2 млн. крб. Через Керч і Феодосію кримська сіль йшла також до східних районів Росії, на Кавказ і за кордон.
Розвивалися рибні промисли. Видобуток риби зростав рік у рік. Так, у 1849 році, за далеко не повними даними, виловлено 12,5 тис. пудів червоної риби та 5,5 млн. штук оселедців. Запрошені з Голландії фахівці навчали місцевих рибалок, як солити рибу у «голландський спосіб». Риба та балики збувалися на найбільших ярмарках Росії і за кордоном.
Почалося вивчення керченських залізних руд, дослідження нафтових родовищ та інших корисних копалин.
Керуючись насамперед стратегічними міркуваннями, царський уряд докладав великих зусиль до створення Чорноморського військового і торговельного флоту, прокладання шляхів. На казенних верф’ях у Севастополі розгорнулося будівництво військових кораблів. На невеликих приватних верф’ях в Алушті, Феодосії, Ялті, Місхорі, Гурзуфі, Кучук-Ламбаті, Партеніті будувалися судна для малого каботажу.
З 1824 по 1848 рр. прокладалося Кримське гірське шосе. У 1826 році закінчено дільницю шляху від Сімферополя до Алушти, в 1837 — від Алушти до Ялти, в наступні роки споруджувався шлях по берегу від Ялти до Севастополя, закінчений 1848 року.
Крим втягувався в орбіту всеросійського ринку. Через кримські порти, насамперед Феодосію та Євпаторію, сільськогосподарська продукція півострова вивозилася до Одеси, Херсона, Ростова, а також за кордон. У 1821 році для іноземних кораблів було відкрито Керченський порт. За кордон відправлялася й значна частина хліба, а також інших сільськогосподарських продуктів, що їх привозили до Криму головним чином чумаки, які прибували сюди по сіль.
В умовах панування феодально-кріпосницьких відносин розвиток економіки відбувався за рахунок найжорстокішої експлуатації народних мас. Значна частина кримських селян не мала землі і перебувала в економічній залежності від російських поміщиків і татарських мурз. За право жити й працювати на поміщицькій землі вони виконували тяжкі повинності. Ще гіршим було становище кріпаків, що одбували панщину. Поміщики, які вкрай потребували робочої сили, вважали невигідним відпускати селян на оброк. Крім панщини, селяни виконували багато інших повинностей. Особливо важкою була підводна: возити до портових міст поміщицький хліб, вино і вовну. Зазнаючи жорстокої експлуатації, трудящі краю дедалі активніше починають виступати проти своїх гнобителів.
Глибокі соціальні суперечності викликали загострення класової боротьби. Одне з перших заворушень кріпаків у Криму відбулося в жовтні 1827 року в селі Сабли (тепер Партизанське) Сімферопольського повіту, що належало графу Завадовському. Тривалий характер (1834—1837 рр.) мали заворушення селян у селі Джемрек (Кизилівка). 1841 року в селі Іванівці Феодосійського повіту відмовилися виконувати панщину селяни поміщиків Толмачової та Калмарі.
1830 року відбулося повстання в Севастополі. Виступили матроси, робітники і мешканці Ахтіарської та Корабельної слобідок. Протягом кількох днів місто перебувало в їх руках. Після придушення повстання перед військовим судом стало понад півтори тисячі чоловік. Причиною цього виступу, як і холерних бунтів 1830—1831 рр. у Тамбові, Петербурзі, була ненависть народу до кріпосницького ладу. Боротьба трудящих Криму проти експлуатації і гноблення вливалася в загальне русло антикріпосницького руху, що наростав у країні.
Приєднання до Росії відіграло позитивну роль і в розвитку культури Криму, прилучило відсталий край до передової російської культури. Під час татаро-турецького панування тут не було світських шкіл, письменність вважалася виключним привілеєм осіб духовного стану. Після 1783 року в кримських містах виникли т. зв. народні школи. Перший середній навчальний заклад — Сімферопольська чоловіча гімназія — відкрився в 1812 році, в якому навчалися діти заможних. У Криму стали розповсюджуватися також російські журнали і газети. З 1838 року в Сімферополі почала видаватися газета «Таврические губернские ведомости». На початку XIX ст. в містах Криму виникли перші історичні музеї — Феодосійський (1811 р.) та Керченський (1825 р.). У Сімферополі в двадцятих роках XIX ст. засновано перший у краї театр.
Велике місце посів Крим у творчості російських дослідників кінця XVIII — початку XIX ст. Авторами перших російських книг про Крим були В. В. Ізмайлов, М. Броневський, В. Ф. Зуєв, К. І. Габліц, П. С. Паллас, П. І. Сумароков, І. М. Муравйов-Апостол, П. І. Кеппен та інші.
Одним з перших російських поетів, що виявив глибокий інтерес до історичної долі Криму, був В. В. Капніст, автор доповідної записки міністру народної освіти про необхідність збереження пам’яток Криму. Вивчення цих пам’яток розпочалося в перші роки XIX ст. Прикрасою столичних музеїв стали цінні знахідки на місцях існування стародавніх Херсонеса, Пантікапея, Неаполя Скіфського. В серпні— вересні 1820 року проїздом до Кишинева Крим відвідав О. С. Пушкін. Два тижні поет жив у родині М. М. Раєвського в Гурзуфі. Перебування в Криму залишило глибокий слід у його житті і творчості.
Влітку 1825 року протягом трьох місяців у Криму жив О. С. Грибоедов. Тут він зустрічався з декабристами М. Ф. Орловим та М. М. Оржицьким. У тому ж році сюди приїхав польський поет Адам Міцкевич. Свої враження він описав у «Кримських сонетах». Влітку 1835 року в Саках лікувався М. В. Гоголь. У Криму побував поет В. А. Жуковський (1837 р.). У 1846 році Крим відвідали В. Г. Бєлінський і М. С. Щепкін. Великий російський актор виступив у виставах «Ревізор», «Одруження» та інших. У Феодосії народився, жив і працював видатний художник-мариніст І. К. Айвазовський (1817—1900).
У 1854—1855 рр. півострів став головним театром Східної (Кримської) війни, яку спричинили суперечності між Англією, Францією та Росією, що вели боротьбу за розширення і зміцнення позицій у районі Близького Сходу та Балкан. У цій війні Росії довелося виступати проти могутньої коаліції держав, що намагалися усунути її з берегів Чорного моря, підкорити цілком своєму впливові Туреччину. 14 вересня 1854 року англо-французький флот (360 кораблів) підійшов до Євпаторії. Протягом кількох днів тут висадилася 62-тисячна армія союзників.
У надзвичайно тяжких умовах, розплачуючись своєю кров’ю за військову та економічну відсталість країни, російський народ виявив у цій війні безмежну хоробрість, мужність і стійкість. 349 днів тривала героїчна оборона Севастополя. Лише біля його стін ворог втратив 73 тис. своїх солдатів.
Населення півострова допомагало мужнім захисникам міста — сюди йшли ополченці, тягнулися обози з продовольством. Для перевезення військових вантажів і провіанту було мобілізовано багато погоничів, у ряді населених пунктів розгорнули роботу лазарети. Однак частина татар під час війни вороже ставилася до російських військ. Після висадження англо-французького десанту під Євпаторією татари почали формувати на допомогу їм спеціальні добровольчі загони «аскерів», загальна чисельність яких становила кілька тисяч чоловік. Ці загони створювали постійну загрозу комунікаціям російських військ, сконцентрованим під Севастополем. Після закінчення Кримської війни частина татар під впливом релігійного фанатизму, піддавшись агітації турецьких агентів і мусульманського духівництва, емігрувала до Туреччини.
Війна завдала величезних втрат жителям Криму. На купи каміння й попелу був перетворений Севастополь, значно потерпіли Євпаторія, Керч, Ялта. Внаслідок воєнних дій було знищено виноградники в районі Севастополя, в Альмінській, Бельбекській та Качинській долинах. Різко скоротилися посівні площі в усьому Криму, зменшилося поголів’я худоби.
Кримська війна, яку царський уряд програв, «показала гнилість і безсилля кріпосної Росії»1 2. Після поразки у війні царизм, як відзначив В. І. Ленін, «побачив цілковиту неможливість збереження кріпосних порядків».
У Криму після реформи 1861 року від кріпацтва було звільнено 5168 ревізьких душ (4 проц. сільського населення), але земельні наділи одержали лише 3647. Відрізки на користь поміщиків становили близько 53 проц. Селянам дісталося 9295 десятин землі замість 17 949, якими вони користувалися до реформи.
Уже в 1861—1863 рр. у 10 населених пунктах Сімферопольського та Феодосійського повітів відбулися селянські заворушення, в яких брали участь понад 1000 селян, приблизно п’ята частина всіх колишніх кріпаків.
Але реформа 1861 року, незважаючи на її кріпосницький характер, створила умови для швидкого розвитку капіталізму в Росії. В. І. Ленін вказував, що в Новоросії, як і на Північному Кавказі та в степах Заволжя, «…розвиток продуктивних сил і розвиток капіталізму йшов незрівнянно швидше, ніж в обтяженому пережитками кріпосництва центрі».
Ще задовго до реформи сільське господарство Криму розвивалося на капіталістичній основі. Переважну більшість населення краю становили державні селяни, за якими у відповідності з «Положенням» 1866 року закріплювались існуючі наділи, їм було надано безстрокове право добровільного викупу цих наділів. Подушна та земельна оброчна податі замінювалися викупними платежами. В пореформений період у Криму значно збільшилося населення. Півострів інтенсивно заселявся переселенцями з російських та українських губерній. Переселялися сюди також німці, греки, вірмени, болгари, чехи, поляки та ін. З 1865 по 1897 рік населення Криму збільшилося майже в 3 рази і досягало 546 592 чоловіка.
Після реформи 1861 року в Криму широко розгортається залізничне будівництво. Залізниці сполучили основні кримські міста і порти Чорного моря з центром країни, що значно посилило розвиток як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі. 1875 року було закінчено залізничну лінію Лозова—Севастополь, 1892 року — споруджено лінію Джанкой—Феодосія, 1900 — введено в дію залізничну вітку Владиславівка—Керч.
У другій половині XIX ст. в степовому Криму почали засівати великі площі пшеницею. З 1866 по 1880 рік посіви її збільшилися з 204 тис. до 849 тис. десятин. Значна кількість зерна йшла на продаж.
Розширювалися площі виноградників, на 1895 рік вони займали приблизно 6284 десятини. У Криму в цей час виробляли близько 1 млн. відер вина. Виноградарство і виноробство також мали підприємницький характер. Приблизно половину вина, тобто близько 500 тис. відер, продавали за межами Криму. Крім того, щороку вивозилося в різні губернії понад 200 тис. пудів винограду. 5100 десятин у Криму на 1890 рік було зайнято під садами. У врожайні роки звідси вивозилося до 1 млн. пудів фруктів. Кримські фрукти стали витісняти закордонні навіть із столичних ринків.
Інтенсивно розвивалося тютюнництво. З 1886 по 1890 рік валовий збір тютюну збільшився приблизно з 9 тис. до 218 тис. пудів. Місцевий тютюн використовувався не лише на тютюнових фабриках Криму, але й у значній кількості вивозився до інших губерній.
Швидкий розвиток капіталізму в сільському господарстві Криму прискорював процес класового розшарування селянства. Наприкінці 80-х років XIX ст. тут налічувалося 36 597 селянських дворів. Більше половини з них —18 560 — не могли прогодуватися з своєї землі й змушені були вдаватися до підсобних заробітків. Понад третина селянських дворів (12 372) займалася виключно промислами і заробітками, на стороні. Швидко йшов процес «розселянювання». У праці «Нові господарські рухи в селянському житті», написаній 1893 року, В. І. Ленін вказував, що «…у Криму ½—¾ населення —- безземельні (так зв. десятинники)».
Біднота становила 67,3 проц., середняки — 13,5 проц., куркульство — 19,2 проц. У Перекопському та Євпаторійському повітах до бідноти віднесено тих, що не сіяли або засівали до 10 десятин, до середняків — тих, що засівали 10— 25 десятин, до куркульства — понад 25 десятин; у Сімферопольському, Феодосійському та Ялтинському повітах до першої групи — тих, що не сіяли або засівали до 5 десятин, до другої — з посівом 10 десятин, до третьої — понад 10 десятин. Більше половини бідняцьких дворів зовсім не мали посівів, більше третини — робочої худоби, понад 4/5 — плугів.
На початку XX ст. розвиток капіталізму в сільському господарстві набрав ще вищих темпів. Особливо посилився процес класового розшарування на селі у зв’язку з проведенням столипінської аграрної реформи. Збагачувалася сільська буржуазія. У Криму були й такі «господарства», які мали до 10 тис. десятин землі.
Значна частина селянства перетворювалася на сільських пролетарів, що знаходили роботу на місці, в поміщицьких і куркульських господарствах. На заробітки до Криму приходили також селяни з багатьох губерній України і частково Росії. Повсюдно робочий день наймитів починався зі сходом і закінчувався із заходом сонця, а під час жнив їм доводилося працювати і вночі. Широко використовувалася дитяча праця. На тютюнових плантаціях, наприклад, п’яту частину робітниць становили дівчатка віком від 10 до 13 років. Під час ламання тютюну тривалість робочого дня досягала 17 годин. Робітниці звичайно працювали й жили в напівтемних, сирих приміщеннях. Заробітна плата на хазяйських харчах (тут вона була вищою, ніж у внутрішніх губерніях Росії) дорослого робітника-чоловіка становила на рік 125—133 крб., жінки — 82—101 крб., хлопчика — 46—53 крб., дівчинки — 27—37 крб. Поденна заробітна плата дорослого робітника-чоловіка на своїх харчах дорівнювала 1 крб. 13 копійок.
Хоч Крим і досяг на початок XX ст. певних успіхів у розвитку промисловості, великих підприємств тут було небагато. Найбільшими промисловими центрами залишалися Керч і Севастополь. Розвивалася переважно легка і харчова промисловість. У Керчі та Феодосії діяли тютюнові фабрики. Сезонно працювали консервні та виноробні заводи. Значно збільшився видобуток солі — в 1882 році він досяг понад 20 млн. пудів.
З 1912 року Керченський металургійний завод було включено до Таганрозького металургійного товариства — одного з найбільших контрагентів синдикату «Продамет». Суднобудівні верфі в Севастополі увійшли до складу монополістичної групи «Наваль—Руссуд». Ця труна добилася повної монополії на військове суднобудування для Чорноморського флоту.
Промислові підприємства краю були зв’язані з Петербурзьким міжнародним комерційним та Азово-Донським банками, що мали в Криму свої відділення.
1913 року, за приблизними підрахунками, в Криму налічувалося 1247 промислових підприємств, на яких працювало 16—17 тис. чоловік. Приблизно 60 проц. усього промислового пролетаріату було сконцентровано на Керченському металургійному заводі і суднобудівних верф’ях Севастополя. Близько 2 тис. робітників працювали в каменоломнях, на залізних рудниках, на видобутку солі.
Злиденна заробітна плата, часті надурочні та нічні роботи, непомірні штрафи — таким було становище робітників. На дрібних підприємствах робочий день тривав нерідко 14—16 годин.
Вкрай тяжкими були житлові умови. Робітники Керченського заводу, наприклад, тулилися в бараках, землянках; робітники сімферопольських хлібопекарень — у темних, брудних, задушливих комірках; зайшлі робітники в багатьох містах Криму в теплий час ночували просто неба, на землі, а восени і взимку — в нічліжках.