Економіка, освіта культура Сімферополя у другій половині XIX — на початку XX ст.
Після скасування кріпосного права в Росії економічний та культурний розвиток Сімферополя прискорюється. Важливу роль у цьому відіграла залізниця, прокладена на Кримський півострів від Харкова через Лозову. 2 червня 1874 року до міста прибув перший поїзд. 1875 року почався рух поїздів на залізниці Сімферополь — Севастополь, а 1915 року — Сімферополь — Євпаторія. З розвитком у Криму товарно-зернового господарства, садівництва, виноградарства та тютюнництва в місті будуються підприємства для переробки сільськогосподарських продуктів. У 70—80-х роках тут уже працювало 3 фабрики фруктових, овочевих консервів та кондитерських виробів, а також нові парові млини. 1895 року відкрилися дві тютюнові фабрики, продукція яких збувалася навіть у центральних районах країни. Просте обладнання для місцевих фабрик та сільськогосподарські машини (плуги, сівалки, віялки) виготовлялися на чавуноливарному заводі, спорудженому 1876 року.
Технічний рівень підприємств був дуже низьким, майже скрізь переважала ручна праця. 1902 року на 15 фабриках і заводах міста налічувалося 1240 робітників, через рік на дрібних підприємствах кустарно-ремісничого типу — 957 майстрів, 1003 підмайстри і 740 учнів. Через сезонний характер виробництва робітники тут довго не затримувалися. Фабриканти й заводчики вербували їх переважно з числа зайшлих селян і ремісників. Здебільшого це були селяни України, частково Молдавії та двох російських губерній — Курської й Орловської. Чимало їх наймалося на тютюнові та консервні фабрики, цегельні та лісопильні заводи, млини.
На початок 1911 року в Сімферополі, за даними фабричної інспекції, налічувалося 25 промислових підприємств (5 консервних, 4 тютюнові та 2 столярні фабрики, механічний завод, 4 млини, 2 електричні станції, 6 друкарень та ін.). На 10 з них кількість робітників не переважала 20. На 6 підприємствах працювало від 100 до 500 чоловік. Загалом у місті було 1845 робітників, у т. ч. 970 жінок та 166 підлітків. 1909 року працювало близько 200 ремісницьких та кустарних майстерень. Продукція промисловості Сімферополя становила лише десяту частину валової продукції Криму.
Капіталісти жорстоко експлуатували робітників. Робочий день на підприємствах тривав 14—16, а в ремісничих майстернях, хлібопекарнях та пральнях — 16—18 годин. 1900 року майже 40 проц. промислових підприємств першої санітарної дільниці міста не мали житла для робітників. Більшість приїжджих сезонників тулилася в міських нічліжках, у підвальних приміщеннях, у майстернях фабрик чи просто неба — на бруківці базарного майдану, серед могил на кладовищі, в полі. Тяжке економічне становище робітників доповнювалося їх політичним безправ’ям. До того ж правлячі кола, заохочувані царизмом, вели розгнуздану націоналістичну пропаганду, розпалювали міжнаціональну ворожнечу, щоб перешкодити консолідації трудящих у їх боротьбі проти спільних ворогів.
З розвитком капіталізму в сільському господарстві та промисловості пожвавилася міська торгівля. Це виявилося у зростанні купецтва. 1911 року було 8 купців першої та 140 — другої гільдій.
На початку XX ст. у місті було близько 65 торговельних закладів із щорічним оборотом 10 млн. крб. Фінансові операції здійснювалися місцевими відділеннями великих банків — Азовсько-Донського комерційного, Санкт-Петербурзького міжнародного, Російського для зовнішньої торгівлі.
За переписом 1897 року в Сімферополі налічувалося 49 тис., а напередодні першої світової війни, 1914 року — вже майже 91,5 тис. чоловік. Внаслідок буржуазних реформ 60—70-х років XIX ст. виборність і права органів міського управління розширилися, але різні «цензи», як і раніше, усували трудящі маси від участі у виборах. Так, 1910 року в Сімферополі тільки 602 чоловіка мали право голосу на виборах до міського громадського управління. До міської думи обиралося 50 гласних. Дума та її виконавчий орган — міська управа складалися із фабрикантів, купців, великих домовласників, які ревно обстоювали свої класові інтереси.
Наприкінці 80-х років на правому березі Салгиру виникло т. зв. Нове місто з прямими та широкими зеленими вулицями, дво- й триповерховими будинками оригінальної архітектури. У цій частині міста, що сполучалася з центром двома кам’яними мостами, переважали вілли та особняки торговельної буржуазії й місцевої аристократії. Міська біднота мешкала в приземкуватих будиночках, що тулилися на кривих вузьких вулицях без зелені на місці колишньої Ак-Мечеті. 1904 року з 200 вулиць та провулків загальною протяжністю 60 верст забруковано було тільки 3 версти. Вулиці освітлювалися гасовими ліхтарями. Навіть члени міської управи в 1908 році скаржилися губернатору, що «освітлення і забруковування міста перебуває в стані, аж ніяк неприпустимому в упорядкованих містах, і поступається навіть перед багатьма повітовими містами».
Незадовільним було постачання населення водою. Понад 20 років тривала тяжба міських властей з поміщиком Поповим, який так і не дозволив прокласти водогін від розташованого на його землі Аянського джерела. Споруджений ще 1889 року з району «Салгирки» міський водопровід відпускав 90 тис. відер на добу — лише одне відро на чоловіка. Через відсутність коштів міська управа рік у рік відкладала будування каналізації.
1910 року в місті було 430 візників. Спорудження трамвайної колії протягом 28 років становило предмет багаторазового обговорення на засіданнях міської думи і спеціальної комісії, але будівництво й експлуатацію трамваю довелося віддати в концесію Бельгійському акціонерному товариству. Тільки в серпні 1914 року перша трамвайна колія зв’язала вокзал із центром міста. Того ж року здано в експлуатацію електростанцію, що дала струм для центральної частини міста, 1893 — відкрито телефонну станцію.
Медичне обслуговування не задовольняло найпекучіших потреб населення. Через низький матеріальний рівень життя трудящих, а також антисанітарію часто спалахували інфекційні захворювання та епідемії. Середня тривалість життя в Сімферополі становила 27 років, тоді як у середньому по Росії—31 рік. Протягом 1878—1887 рр. місто щороку (крім 1881) вражали епідемії віспи, кору, скарлатини, коклюшу, дифтерії, черевного тифу. А кількість лікарень зростала дуже повільно. Правда, після відкриття богадільні та пологового приюту дещо розширилася губернська лікарня. У 80-х роках вона вміщувала близько 450 чоловік. У приватному будинку — приюті Таранова—Білозерова було 46 лікарняних ліжок, у єврейській лікарні — 20. Тільки 1903 року відкрилася дитяча лікарня товариства «Дитяча допомога», а через рік — міська інфекційна лікарня. 1913 року в місті було 12 лікувальних закладів та 5 аптек. Працювали в них 72 лікарі (у т. ч. 10 жінок) і 107 фельдшерів та акушерів. Але цього було вкрай недостатньо для обслуговування зрослого населення міста. За даними перепису 1897 року, серед жителів було 52,4 проц. неписьменних (25 720 чоловік). 1914 року в 41 навчальному закладі Сімферополя вчилося 3993 чоловіка, у 10 середніх — 3340, у 5 професійних (школа крою та рукоділля, реміснича майстерня, школа садівників — 629 чоловік. Діяла також заснована 1872 року татарська учительська семінарія, що налічувала 93 учні. Вищих навчальних закладів у місті не було. Зате чимало коштів витрачалося на будівництво культових закладів: 1910 року в місті було 3 монастирі, 31 церква, 15 молитовних будинків. Серед губернських міст Сімферополь виділявся також великою кількістю трактирів.
Бібліотеки міста 1914 року налічували тільки 55 тис. книг. Лише в одній з них, відкритій на громадські кошти у жовтні 1890 року (нині обласна бібліотека), книги видавалися безплатно.
У другій половині XIX — на початку XX ст. в місті виникають наукові та культурно-освітні заклади: Таврійське медико-фармацевтичне товариство (1868 р.), перетворене 1909 року на товариство сімферопольських лікарів, відділення Російського товариства вивчення умов садівництва для господарської та наукової мети (1883 р.), природничо-історичний музей губернського земства (1889 р.), Таврійська учена архівна комісія (1887 р.), а при ній — музей старожитностей та бібліотека «Тавріка», Кримське товариство дослідників і любителів природи (1910 р.), дослідна помологічна плодоовочева станція (1913 р.), відділення Російського музичного товариства (1910 р.), товариство аматорів мистецтв.
В останній чверті XIX — на початку XX ст. на сцені Сімферопольського театру виступали видатні російські й українські актори — В. І. Качалов, П. М. Орленєв, О. Л. Кніппер-Чехова, М. Г. Савіна, М. Л. Кропивницький, М. К. Садовський, М. К. Заньковецька, Д. М. Голубинський (Тростянський) та інші.
У 1911—1913 рр. виходило три офіціальні видання (газета «Таврические губернские ведомости», журнали «Известия Симферопольской городской думы» и «Таврический церковно-общественный вестник»), а також газети ліберально-буржуазного напряму «Южные ведомости» та «Южное слово». Місцева інтелігенція брала участь у підготовці й виданні «Записок Симферопольского отдела Российского общества садоводства», «Записок общества естествоиспытателей и любителей природы Крыма», «Известий Таврической ученой архивной комиссии» (до 1921 року вийшло 57 випусків) тощо. 1914 року Кримське товариство дослідників та любителів природи підготувало і видало грунтовний путівник «Крым», написаний місцевими вченими і краєзнавцями.
У другій половині XIX — на початку XX ст. в місті працювали такі діячі культури і науки нашої Батьківщини, як історик А. І. Маркевич (протягом 34 років він очолював Таврійську учену архівну комісію, у роки Радянської влади був обраний членом-кореспондентом Академії наук СРСР), мінералог і геохімік О. Є. Ферсман, учений-грунтознавець В. В. Докучаев, визначний російський педагог К. Д. Ушинський, земські статистики К. А. Вернер, М. В. Неручев, М. Є. Бененсон, С. О. Усов. Уродженець Сімферополя ліцар М. А. Арендт (1833—1893) був одним із перших у Росії, хто зробив спробу використати повітряного змія як літальний апарат. Проте царський уряд відмовився асигнувати кошти на побудову й дослідження планера, створеного Арендтом. Брошура «Про повітроплавання, засноване на принципі ширяння птахів», видана Арендтом 1888 року в Сімферополі, свідчить про глибоку і правильну оцінку значення планеризму талановитим російським винахідником.