Феодосія, Кримська область
Феодосія — місто обласного підпорядкування, промисловий і курортний центр південно-східного Криму. Розташована на березі Феодосійської затоки, за 116 км від обласного центру. З півдня й заходу місто оточує височина Тепе-Оба; на північний схід від Феодосії простягається степ. Залізнична станція. Порт на Чорному морі. Населення — 69 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані 5 селищних Рад — Орджонікідзевська, Планерська, Приморська, Судацька, Щебетовська та 6 сільських Рад — Веселівська, Дачнівська, Міжріченська, Морська, Насипнівська, Сонячнодолинська (29 населених пунктів).
На території міста біля підніжжя Лисої гори виявлено поселення доби неоліту, а в горах на околиці міста — два поселення доби бронзи.
Засновано Феодосію (у перекладі з грецької — богом дана) в VI ст. до н. е. вихідцями з малоазійського міста Мілета на місці вже існуючого поселення. Спочатку вона являла собою невелику колонію-факторію, що невдовзі виросла у типовий грецький поліс — місто-державу. Маючи чудову гавань, Феодосія вела жваву торгівлю з Малою Азією й Грецією, особливо з Афінами. Через Феодосію експортували зерно, шкіру, мед, рибу, м’ясо, сіль. Ввозили вино, тканини, зброю, прикраси. Місто карбувало власну монету. У V ст. до н. е. воно стало серйозним торговим конкурентом Пантікапея. На початку IV ст. до н. е. боспорський цар зробив спробу заволодіти Феодосією. Однак її підтримала Гераклея Понтійська. Війна тривала довго. 355 року до н. е. Феодосію було включено до складу Боспорської держави.
Антична Феодосія була містом гострих класових суперечностей. Зазнаючи нещадної експлуатації, тисячі рабів-скіфів і міська біднота не раз піднімалися на боротьбу проти своїх поневолювачів. Одне з найбільших повстань у Боспорській державі відбулося в 107 році до н. е. під проводом Савмака. Спалахнувши в Пантікапеї, воно поширилося й на Феодосію.
Після придушення повстання територія Боспорської держави, в т. ч. і Феодосія, потрапила в залежність до понтійського царя. А у І ст. до н. е. владу понтійського царя замінило римське панування. Від цього часу місто поступово занепадає. Останнє документальне свідчення про нього як значний центр Боспорського царства датується 306 роком.
Наприкінці IV ст. населений пункт зруйнували гунни. У V—VI ст. Феодосія— поселення аланів. З кінця VI ст. нею володіють хозари. У середні віки на руїнах давньогрецької Феодосії виникло нове поселення. У X ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний згадує про невелике поселення під назвою Кафа, розташоване на місці Феодосії.
Із захопленням Криму на початку 40-х років XIII ст. монголо-татарами територія Феодосії увійшла до складу Кримського улусу (провінції) Золотої Орди. У 70—80-х роках XIII ст. генуезькі купці придбали в татарського хана частину узбережжя Феодосійської бухти й створили тут свою торгову факторію Кафу (ця назва зберігалася за Феодосією до 1783 року). Протягом двох століть Кафою володіли генуезці. Вона була опорним пунктом й адміністративним центром генуезьких колоній у Криму. Очолював генуезьку адміністрацію консул з радою провізорів (попечителів) та радою старійшин. Адміністративний центр міста містився у його внутрішній, добре укріпленій частині. За межами фортеці розташовувалися тісні, густо заселені квартали з майстернями, лавками, базарами, караван-сараями.
У XIV ст. Кафа стала основним портом, через який проходили торгові шляхи па Захід та Схід. На Захід експортувалися пшениця, східні прянощі, сіль, риба, ікра, віск, вовна, хутро, золото, самоцвіти та інші товари. Найбільше продовольчих товарів, головним чином хліб, вивозилося до Константинополя. Важливу статтю генуезької торгівлі становили невільники, захоплені татарами під час розбійницьких нападів,— українці, росіяни, лезгини, черкеси, абхазці. У другій половині XV ст. зміцніли торговельні зв’язки міста з Москвою: московські купці привозили хутро та вироби з нього, шкіру, полотно, сідла, зброю. До Москви везли шовкові тканини, мило, цукор, прянощі. Московські гості й ремісники, що працювали тут і продавали свої товари, жили колонією.
Кафа була одним з найбільш багатолюдних міст Кримського півострова. У другій половині XV ст. у ній налічувалося до 8 тис. будинків та 70 тис. населення. Жили тут греки, вірмени, росіяни, українці, євреї, татари, волохи, поляки, грузини, черкеси. На початку XIV ст. у місті виникла вірменська колонія. Генуезьке населення було незначним — близько 1000 чоловік. У численних майстернях міста працювали кравці, чинбарі, миловари, кушніри та ін. Праця ковалів, теслярів, конопатників, прядильників, ткачів вітрил була пов’язана з будівництвом суден. Багато ремісників об’єднувалось у цехові організації.
З розвитком ремесла, торгівлі поглиблювався процес класового розшарування. Жорстока експлуатація місцевого населення генуезькою адміністрацією й багатою верхівкою супроводжувалася боротьбою між імущими та неімущими. 1454 року міські низи, «маленькі люди без імені», підняли повстання, що проходило під гаслом: «Хай живе народ! Смерть знатним!». Це було найбільше повстання останнього періоду панування генуезців. Народні повстання спалахували в Кафі й згодом — у 1456, 1463, 1472, 1475 роках. Кафа не раз зазнавала набігів татар, що розорювали її та забирали в полон жителів. Генуезці змушені були відкуповуватися від них грішми, різноманітним митом, збиранням якого відали татарські урядовці, що проживали в місті.
У 1454 році біля берегів Кафи з’явився турецький флот й примусив генуезькі власті платити султану Магомету II щороку данину в 3 тис. дукатів. Влітку 1475 року турецька ескадра знову підійшла до кримських берегів. Турки висадили великий десант і з підтримкою татарів почали облогу міста. Кафа капітулювала. Цю подію відображено в руському літопису: «…Того лета 6983 (1475) туркове взяша Кафу и гостей московских много побита, а иных поймаша, а иных пограбив, на окуп даваша». Турки зробили населений пункт головним містом своєї кримської провінції (бейлербейства) під назвою Кеффе, Кефе. Вони називали його також Малим Стамбулом. Тут перебував представник султанської влади, розміщувалося турецьке військо, яке брало участь у розбійницьких походах кримських татар на сусідні держави. Основна маса захоплених у полон людей призначалася на продаж.
У XIV—XVII ст. Кефе стала головним невільницьким ринком, відомим далеко за межами Криму. Сучасники називали її поглинаючою людську кров, ненажерливою безоднею. Страшною була доля багатьох полонених у Криму. Один із сучасників тих подій литовський дипломат Михайло Литвин писав, що «для кожного краще бути вбитим на місці, оскільки полон, до якого татари беруть усіх, хто потрапляє до їхніх рук, гірший від найлютішої смерті».
Мужню боротьбу проти розбійницьких нападів татар вели російський та український народи. Велику роль у цій боротьбі відіграли запорізькі козаки. 1616 року запорожці під проводом гетьмана Конашевича-Сагайдачного, здійснивши сміливий напад на Кефе, знищили турецький флот, що перебував там, та визволили багато невільників — росіян, українців, поляків. Цю подію з великою художньою силою відтворила українська радянська письменниця 3. П. Тулуб у своєму романі «Людолови». 1628 року протягом півтора місяця тримав облогу Кефе загін запорізьких козаків на чолі з гетьманом М. Дорошенком.
Чимало успішних походів на Кримське ханство та причорноморські турецькі фортеці, в т. ч. і Кефе, здійснив кошовий отаман І. Сірко. Так, восени 1667 року загін запорожців на чолі з І. Сірком напав на Кефе й визволив велику кількість невільників.
Кефе торгувала з усіма причорноморськими містами. Сюди приїздили купці з Константинополя, Азії, Персії. В середині XVIII ст. щороку в порт прибувало 100—150 суден. Через Кефе Крим одержував метал, східні тканини, порцеляновий посуд, тютюн, каву.
У червні 1771 року, під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр., російські війська штурмом здобули Кефе. Російський гарнізон перебував тут до кінця війни. Приєднання Криму до Росії у 1783 році мало важливе значення для дальшого соціально-економічного розвитку Феодосії. З 1787 року місто — центр Феодосійського повіту. Поступово почалося відродження економіки, пожвавлення торгівлі. Цьому деякою мірою сприяло й те, що в лютому 1784 року Феодосію проголошено відкритим містом для дружніх з Росією держав. Ще через два роки всі пристані Таврійського півострова, в т. ч. й Феодосія, на 5 років звільнялися від мита.
1798 року місту надано право протягом тридцяти років безмитного ввозу й вивозу товарів (порто-франко) й дозволено витрачати на свої потреби прибутки від соляного й винного промислів. Та в зв’язку з нашестям наполеонівських військ царський уряд у 1812 році позбавив Феодосію цього привілею. Лише з 1816 року почали відновлюватися зовнішньоторговельні зв’язки міста (головним чином, вивіз хліба до Малої Азії), однак, зростання хлібної торгівлі стримувалося карантинними заходами. У 1847—1849 рр. замість дерев’яної пристані споруджено бетонну.
Розвивалися промисловість і ремісницьке виробництво. 1836 року у Феодосії налічувалося 17 дрібних фабрик і заводів (цегельно-черепичних, вапняних, горілчаних тощо), де було зайнято всього 98 робітників. Крім того, в місті трудилося 60 ремісників — кравців, ковалів тощо. Тут було 35 лавок, 3 шинки й готелі, 9 харчевень, 16 кав’ярень.
Видатний російський письменник О. С. Грибоедов, який відвідав Феодосію 1825 року, в листі до С. М. Бегичева писав, що це «дивовижна суміш одвічних стін колишньої Кафи й наших одноденних мазанок. Жодної будівлі цілої, жодної ділянки старого міста не переритої, не перекопаної». Тривалий час тут не було медичних закладів. Багато жителів міста померло під час епідемії чуми, що лютувала на початку XIX ст. (1829 року жителів налічувалося 3700)4. 1813 року відкрито міську лікарню на 30 ліжок. На 1811 рік припадає заснування в Феодосії парафіяльного училища, згодом реорганізованого у двокласне повітове. У вересні 1811 року в ньому здобували освіту 72 учні, серед них 12 дворянських, 22 офіцерські і 9 купецьких дітей, 22 — з родин різночинців та 5 — з стану міщан. Училище мало свою бібліотеку, в якій на 1836 рік було 396 книг. Протягом 37 років училище містилося у старому, не пристосованому для занять будинку й лише в 1848 році міська управа придбала для нього нову будівлю. 1811 року у Феодосії відкрито музей старожитностей.
Друга половина XIX ст. характеризується більш інтенсивним економічним розвитком міста. В січні 1857 року царський уряд надав французьким залізничним компаніям концесію на будівництво Московсько-Феодосійської залізниці. У місті виникли різні торговельні компанії. Було відкрито тютюнову фабрику, біля підніжжя хребта Тепе-Оба на кошти французьких компаній побудовано цегельно-черепичний завод. Тривав розвиток ремесел.
У листопаді 1861 року, коли вже було прокладено близько 60 верст залізничної колії, надійшло розпорядження про припинення будівництва. Причина крилася у безсоромних грабунках казни підрядчиками, а також у платонеспроможності Головного товариства російських залізниць. Спад економічного розвитку завдав лиха насамперед людям праці — будівельникам, що з’їхалися сюди з багатьох губерній Російської імперії, та місцевим ремісникам. Через недоїдання, антисанітарію й низьку якість води в місті почалися масові шлунково-кишкові захворювання. 1871 року від холери загинуло понад 2 тис. чоловік.
Лише наприкінці століття залізнична вітка Джанкой—Феодосія з’єднала місто з центральними губерніями Росії (офіційне відкриття залізниці відбулося 3 серпня 1892 року). В кінці 1891 року розгорнулося будівництво нового морського порту. Умови праці й побуту портовиків були надзвичайно тяжкими. О. М. Горький, який того ж 1891 року побував на цьому будівництві, згодом у своїх оповіданнях «Мій супутник» та «Коновалов» відтворив картину каторжної праці робітників.
Зведення портових споруд завершилося 1895 року. 1899 року до Феодосії з Севастополя переведено комерційний порт. Якщо у 80-х роках середньорічний вивіз товарів з міста становив 2151 тис. крб., то в 1904 році перевищив 21 мли. крб. Головною статтею експорту залишався хліб.
Спорудження залізниці й порту дало поштовх для швидшого зростання фабрично-заводського виробництва. 1891 року в місті налічувалося 13 промислових підприємств із загальною кількістю працюючих 260 чоловік, через три роки— 30 з кількістю працюючих 707 чоловік. У 1913 році на 23 фабриках і заводах було зайнято 1680 чоловік, причому 1177 з них — на 4 тютюнових підприємствах.
Нещадно експлуатуючи трудящих, власники підприємств одержували величезні прибутки. На багатьох фабриках і заводах тривалість робочого дня сягала 12 годин, широко використовувалася дитяча праця. Особливо тяжкими були умови праці на тютюнових фабриках Стамболі й Самсона. В кришильних та перетиральних цехах вентиляція була недостатньою або зовсім відсутня. Робітники часто хворіли на недокрів’я, бронхіт, багато з них умирали від туберкульозу легенів.
На початок 1900-х років Феодосія стала одним з центрів революційного руху в Криму. В 1902 році тут виникла підпільна соціал-демократична організація, куди входили робітники тютюнової фабрики Стамболі, морського порту, майстрові залізниці й група місцевої інтелігенції.
24 липня 1902 року члени організації розповсюдили в усіх міських слобідках, на тютюновій фабриці Стамболі, механічному заводі Наделя, цегельних заводах, залізничних майстернях прокламацію «Про те, як беруть з нас непомітно податки», передруковану з видання петербурзького «Союзу боротьби», а також 150 примірників «Солдатської пам’ятки» Л. М. Толстого. Під впливом прокламацій застрайкували робітники цегельного заводу французького товариства і домоглися від хазяїв деяких поступок. У серпні 1902 року соціал-демократична робітнича організація мала 8 гуртків, що об’єднували 40 чоловік. Керівниками багатьох з них були робітники тютюнової фабрики. Діяльність Феодосійської організації не раз висвітлювала на своїх сторінках «Искра».
Влітку 1903 року, коли хвиля масових політичних страйків охопила південь Росії, пролетаріат Феодосії не залишився осторонь. Лозунги страйкарів підтримали портові робітники, яким вдалося добитися задоволення висунутих вимог. У вересні 1903 року почалися арешти; віддано до суду 20 членів соціал-демократичної організації. Та в умовах зростаючого революційного піднесення 19 з них Одеська судова палата змушена була виправдати.
7 лютого 1905 року під керівництвом соціал-демократичної організації в місті відбулися велика демонстрація та загальний страйк на знак протесту проти розстрілу царським урядом трудящих Петербурга у день «Кривавої неділі». Місцеві власті кинули на розправу з демонстрантами й страйкуючими поліцію і озброєних чорносотенців. Близько 30 чоловік було поранено, одного вбито. Незважаючи на це, хвиля страйків зростала й ширилася. Протягом червня відмовлялися працювати понад 2 тис. робітників підприємств міста.
22 червня на Феодосійському рейді кинув якір, щоб поповнити запаси палива й продовольства, повсталий броненосець «Потемкин». З прибуттям броненосця на березі стихійно виник мітинг, на якому виступили представники повсталих. Та, оголосивши в місті воєнний стан, власті посилили охорону берега, і матроси не змогли зв’язатися з місцевими робітниками. Не одержавши палива, броненосець залишив феодосійський рейд.
Кривавою сторінкою увійшли в історію Феодосії події жовтня 1905 року. Вже наступного дня після опублікування маніфесту 17 жовтня феодосійські робітники дізналися про те, що означає насправді дарована царем свобода. 18 жовтня соціал-демократична організація вирішила провести мітинг, щоб роз’яснити робітникам суть цього маневру царського уряду. Коли увечері концертний зал міської управи заповнили робітники морського порту, тютюнової фабрики й залізничники, озвірілі банди чорносотенців забарикадували ззовні вікна й двері, а після того підпалили будівлю. У полум’ї загинуло 15 чоловік, багато присутніх дістало опіки й поранення. «Маніфест про свободу обагрений потоками крові, осяяний загравою аутодафе, перед яким пасують «діяння» святих отців іспанської інквізиції!» — писала легальна більшовицька газета «Новая жизнь», коментуючи події у Феодосії.
На Грудневе збройне повстання в Москві першими в Феодосії відгукнулися залізничники. їх підтримали робітники порту, тютюнових фабрик та інших підприємств міста. В ході загального політичного страйку виникла Рада робітничих депутатів.
17 грудня відбулися заворушення серед частини солдатів 52-го Віленського піхотного полку. Проти них були кинуті прибулі 18 грудня з Севастополя війська. Стійкість, виявлена страйкарями, розмах страйку так налякали царських властей, що вони оголосили у Феодосії воєнний стан і надали командиру Віленського полку владу генерал-губернатора. Лише 20 грудня вдалося припинити страйк. До суду було притягнуто 37 солдатів, майже всіх засуджено до каторжних робіт, тюремного ув’язнення або відіслано до дисциплінарних батальйонів.
1906 року у Феодосії створюються професійні спілки: тютюнників, будівельних робітників, фармацевтів. З ініціативи соціал-демократичної робітничої організації утворено також Центральне бюро профспілок, однак невдовзі майже усіх його членів було заарештовано.
Під час першої російської революції трудящі Феодосії пройшли сувору школу політичної боротьби, загартувалися для нових битв з самодержавством. І після поразки революції в роки реакції не припинялася робота соціал-демократичної організації. В 1907—1909 рр. вона займалася розповсюдженням різного роду агітаційної літератури (здебільшого листівок).
У підготовці трудящих міста до нових боїв проти царизму і капіталізму велику роль відіграв молодший брат В. І. Леніна Д. І. Ульянов. Член більшовицької партії від дня її заснування, полум’яний революціонер, він у 1911—1914 рр. працював земським санітарним лікарем Феодосійського повіту й підтримував зв’язок з закордонним більшовицьким центром, з В. І. Леніним.
До Феодосії Дмитро Ілліч переїхав 1911 року з Підмосков’я. ЦК РСДРП доручив йому подати допомогу ослабленим реакцією нечисленним місцевим партійним організаціям. Діяльність Д. І. Ульянова була багатогранною. Як і всі члени родини Ульянових, він постійно був у вирі громадсько-політичного життя. У Феодосії навколо нього групувалася передова інтелігенція, всі активні учасники революційного руху. 1913 року у Дмитра Ілліча побували його 78-річна мати Марія Олександрівна й старша сестра Анна Іллінічна. Імперіалістична війна перервала революційну діяльність Д. І. Ульянова у Феодосії. 20 квітня 1914 року він був мобілізований і призначений лікарем у 2-й Севастопольський тимчасовий військовий госпіталь.
1904 року у Феодосії налічувалося 30 573 жителі. Більшість трудящих тулилася в убогих халупах на Карантинній та Караїмській слобідках, Форштадті, в передмісті Сариголь (тепер станція Айвазовська). В центральній частині міста — на набережній — височіли розкішні вілли фабрикантів, купців та банкірів. Хазяї міста майже не дбали про його благоустрій.
Через погану якість води в слобідках, де не було водопроводу, антисанітарні умови на підприємствах та в житлах трудового люду часто виникали епідемії тифу, дизентерії, холери.
Єдина міська лікарня, штат якої складався в 1916 році з п’яти лікарів і стількох же фельдшерів, не могла забезпечити лікуванням усіх, хто потребував його.
Маючи чудові природні умови для лікування, Феодосія за дореволюційних часів не стала курортом. Місцеві промисловці й міська управа, боячись втратити величезні прибутки від експлуатації земель, розташованих поблизу озера Аджіголь і мінерального джерела «Паша-Тепе», всіляко гальмували курортне будівництво.
Незважаючи на невпинне зростання населення, Феодосія мала в 1868 році всього 11 навчальних закладів на 354 чоловіка.
Згодом число учнів дещо збільшується: 1904 року в гімназіях налічувалося 696, у 15 нижчих навчальних закладах — 11173. У січні 1874 року відкрився Феодосійський учительський інститут. За даними першого всеросійського перепису у Феодосії на 100 жителів письменних припадало близько 46 чоловік. Культурно-освітніх закладів для трудящих, крім музею старожитностей, у місті не було. 1872 року за проектом і на кошти І. К. Айвазовського побудоване нове приміщення для музею.
І. К. Айвазовський, видатний російський художник-мариніст, народився у Феодосії і прожив у ній майже все своє життя. Тут художник створив кращі полотна, що оспівували красу безкраїх морських просторів, природу Криму, героїчні подвиги російських моряків: «Буряна Чорному морі», «Чорне море», «Дев’ятий вал», «Чесменський бій», «Наваринський бій», «Серед хвиль» та багато ін. У 1900 році після смерті художника вся його картинна галерея за його заповітом перейшла у власність міста.
У роки першої світової імперіалістичної війни становище трудящих ще більше погіршилося: деякі підприємства міста закрилися через брак сировини й палива, а на діючих (тютюновій фабриці, морському порту й ряді ін.) збільшилася тривалість робочого дня, систематично знижувалася заробітна плата. В той час, як прибутки місцевих підприємців зростали, робітники, що несли на собі весь тягар війни, отримували копійки і терпіли від страшної дорожнечі. 6 феодосійських підприємств у лютому 1916 року працювали на потреби війни, на них було зайнято 353 робітники.
Після повалення самодержавства, на початку березня 1917 року, у Феодосії були створені Рада робітничих депутатів і Рада солдатських депутатів. Виконавчим комітетом Ради робітничих депутатів організовано комісії: фінансову, страйкову, для утворення профспілок. 22 квітня обидві Ради об’єдналися в єдину Раду робітничих і солдатських депутатів. На 8 травня 13 професійних спілок міста об’єднували в своїх лавах понад 2500 робітників і службовців. Найчисленнішими були профспілки тютюнників (800 членів), будівельників (185), службовців (200), кравців (150), друкарських і літографських робітників.
Але в Раді робітничих і солдатських депутатів та в Центральному бюро профспілок керівництво захопили меншовики й есери. Фактично вся виконавча влада в місті перебувала в руках старих урядовців, що перейшли на службу до буржуазного Тимчасового уряду.
У червні 1917 року організаційно оформилася Феодосійська більшовицька організація. До її складу ввійшли близько 40 чоловік. У липні 1917 року до лав партії був прийнятий прапорщик 35-го запасного полку І. Ф. Федько, який відіграв велику роль в організації боротьби трудящих міста й солдатів гарнізону за перемогу Радянської влади. Так, солдати 52-го Віленського полку відмовилися виконувати наказ командування про відправку на фронт. А в 35-му запасному полку офіцери фактично були усунуті від командування — всі найважливіші питання полкового життя вирішувалися виборними солдатськими комітетами.
Процес розмежування класових сил прискорився в листопаді 1917 року. У той час, коли робітничий клас, усе трудяще населення міста вітали перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, есери й меншовики, всупереч волі трудящих, протягнули на засіданні Феодосійської Ради резолюцію, спрямовану проти Петроградської Ради та II Всеросійського з’їзду Рад, проти влади робітників і селян. Сили контрреволюції відкрито гуртувалися навколо штабу кримських військ і т. зв. ради народних представників, революційні сили — навколо більшовицької організації, що на кінець листопада налічувала в своїх лавах близько ста чоловік.
Одержавши звістку про перемогу Радянської влади в Севастополі, Феодосійська більшовицька організація 30 грудня на своїх зборах розробила план збройного повстання. Вирішили розпочати його загальноміським мітингом у дворі казарми 52-го Віленського полку. Водночас були виділені делегати, яким доручалося передати Севастопольському ревкому прохання про надання збройної допомоги феодосійським робітникам.
2 січня 1918 року відбувся мітинг. Пропозицію І. Ф. Федька про передачу в місті влади робітникам і селянам учасники мітингу зустріли палким схваленням. Раптом біля казарм з’явилися солдати кінного татарського полку, т. зв. ескадронці, викликані реакційним офіцерством. Озброївшись гвинтівками зі збройового складу, робітники й солдати вступили в бій і вже надвечір вигнали загін татарських буржуазних націоналістів з міста. Влада перейшла до рук військово-революційного комітету. Було сформовано штаб Червоної гвардії на чолі з І. Ф. Федьком. Командиром загону штаб призначив прибулого до Феодосії на побивку матроса-чорноморця П. О. Грудачова.
Ескадронці дістали підкріплення й намагалися почати наступ на місто, але червоногвардійці дали їм відсіч. 4 січня на допомогу червоногвардійцям з Севастополя на есмінці «Пронзительный» прибув загін моряків під командуванням О. В. Мокроусова. Трохи згодом підійшли есмінці «Фидониси» та «Калиакрия» з невеликим десантом.
Становлення Радянської влади у Феодосії відбувалося в умовах жорстокої боротьби більшовиків з есерами, меншовиками, бундівцями, саботажем урядовців старого державного апарату. Перший ревком, до складу якого поряд з більшовиками увійшли есери й меншовики, виявився недієздатним. Більшовицька організація домоглася його розпуску. Новий більшовицький ревком очолив І. Ф. Федько.
28 січня розпочала роботу повітова Рада робітничих, солдатських та селянських депутатів. Більшовики здобули в ній більшість. Того ж дня відбувся повітовий з’їзд селянських депутатів. 30 січня на засіданні повітової Ради робітничі, селянські й військові депутати прийняли резолюцію: визнати всю владу на місцях за Радами робітничих, селянських і солдатських депутатів, а в центрі — за Всеросійською Радою робітничих, селянських і солдатських депутатів.
Новообрана Рада запровадила робітничий контроль за підприємствами та банками, розробила заходи для боротьби з безробіттям, а також до забезпечення населення продовольством. З її ініціативи в лютому 1918 року для районів країни, що голодували, було виділено 20 тис. пудів хліба.
Перші соціально-економічні перетворення в місті були перервані нашестям військ кайзерівської Німеччини. Для відсічі окупантам трудящі Феодосії створили червоногвардійський загін під командуванням І. Ф. Федька. Бойове хрещення загін одержав у другій половині березня 1918 року в боях під Миколаєвом. Переформований невдовзі у 1-й Чорноморський революційний полк, він разом з бронепоїздом прикривав підступи до Криму, обороняв Чонгарський міст. Феодосійці стали кістяком фронту оборони Східного Криму, командування яким взяв на себе І. Ф. Федько. Радянські війська з боями відійшли на Феодосію, потім на Керч і далі на Північний Кавказ.
30 квітня окупанти захопили Феодосію. Вони встановили в місті жорстокий колоніальний режим, що супроводжувався свавіллям, облавами й масовими арештами. Боротьбу трудящих проти німецьких загарбників очолила підпільна більшовицька організація, активну роботу в якій провадили Я. Г. Будницький, Й. М. Полонський, Л. Негримовський, Ф. Денисенко, А. Молочек (Спиридонова), А. Марков.
Одним з найбільших виступів проти окупантів була участь залізничників Феодосії в липневому страйку залізничників України 1918 року, що проходив під керівництвом підпільних більшовицьких організацій. Водночас страйкували поліграфісти, робітники тютюнових, гільзової та коробочної фабрик.
Наприкінці листопада 1918 року німецькі війська залишили Феодосію, та натомість прийшли інтервенти Антанти. З Кубані почали прибувати частини білогвардійської армії Денікіна. Інтервенти й білогвардійці без суду й слідства розстрілювали всіх, запідозрених у співчутті Радянській владі. Жертвою білогвардійської контррозвідки став перший радянський комендант міста М. Ф. Барсов, розстріляний в ніч на 28 березня 1919 року. Денікінці заарештували й розстріляли ще 23 чоловіка. 18 квітня в районі хутора Курубаш (тепер Виноградне) від рук білогвардійських катів загинуло 49 чоловік, вивезених з феодосійської тюрми.
Незважаючи на терор, підпільна більшовицька організація вела активну роботу щодо мобілізації трудящих на боротьбу проти інтервентів і білогвардійців. Більшовицькі осередки й групи були створені майже в усіх великих робітничих колективах; в багатьох профспілках більшовики з допомогою робітників займали ключові пости. Ще в грудні 1918 — січні 1919 рр. підпільна більшовицька організація сформувала з феодосійських робітників партизанський загін, що діяв у старокримських лісах, завдаючи ворогові відчутних ударів.
Наприкінці березня 1919 року в місті створено підпільний ревком. 11 квітня він направив до командування англійських кораблів, що стояли на феодосійському рейді, делегацію з вимогою не відкривати вогонь по радянських військах, які вже наступали. Але ультиматум не був прийнятий. Підтримка кораблів англійської ескадри не допомогла сухопутним військам інтервентів і білогвардійців. Долаючи впертий опір ворога, Червона Армія розгорнула навальний наступ і 22 квітня визволила Феодосію. Білогвардійці та інтервенти закріпилися на вузькому Акмонайському перешийку.
Ревком міста, створений з числа недавніх підпільників і представників Червоної Армії, націоналізував великі промислові підприємства, банки й кредитні установи, оголосив надбанням республіки все рухоме й нерухоме майно буржуазії. Було запроваджено режим найсузорішого заощадження продовольства. Робітнику видавалося на день від 3 чвертей до фунта хліба, а службовцям — під однієї восьмої до чверті фунта.
У травні 1919 року відбулися вибори до міської Ради, до складу якої увійшли більшовики й віддані революції безпартійні робітники. На цей час у міській партійній організації налічувалося 80 членів та кандидатів у члени партії. Тоді ж під керівництвом більшовиків у місті оформилася комсомольська організація. Її ряди об’єднували 75 чоловік, у т. ч. 35 молодих робітників і робітниць тютюнової фабрики. Комсомольці видавали газету «Голос юного коммуниста». Це була перша комсомольська газета в Криму. Створювалася мережа шкіл. Керував цією роботою відомий російський письменник В. В. Вересаев. Згідно з декретом Кримського Раднаркому під особливий нагляд було взято картинну галерею І. К. Айвазовського та краєзнавчий музей.
Але мирний перепочинок тривав недовго. У середині червня 1919 року «Добровольча армія» Денікіна з допомогою військового флоту інтервентів атакувала частини Червоної Армії на Акмонайських позиціях. 18 червня в Коктебельській бухті висадився білогвардійський десант. 21 червня радянські війська змушені були залишити Феодосію. Захопивши місто, білогвардійці першого ж дня розстріляли 13 партійних і радянських працівників, які не встигли евакуюватися, у т. ч. комісара юстиції О. П. Головіна, матроса-більшовика П. М. Гапона.
Та залякати революціонерів, зламати їх волю до опору ворогові не вдалося. Самовіддану боротьбу за відновлення Радянської влади повела підпільна партійна організація на чолі з робітником-залізничником станції Сариголь Н. Г. Краснобаєвим. Організація встановила зв’язок з Зафронтбюро ЦК КП(б)У. Восени 1919 року боротьбу феодосійців проти білогвардійців та інтервентів очолив безстрашний революціонер, член ВЦВК, матрос-більшовик І. А. Назукін.
Підпільники активно готували збройне повстання. Наприкінці 1919 року вони згуртували навколо себе значні сили. Добре налагоджена агітаційно-пропагандистська робота дала змогу більшовикам залучити на свій бік значну частину місцевого гарнізону на чолі з групою молодших офіцерів. За планом повстання передбачалося захопити владу в місті, а потім несподівано для ворога вивести бойові загони на Арабатську стрілку й завдати блискавичного удару білогвардійським військам, що готувалися до оборони проти наступаючих частин Червоної Армії, яка стояла вже під Генічеськом. Одночасно з повстанням у Феодосії мали відбутися збройні виступи в Керчі й Севастополі. Та напередодні повстання зрадники виказали білогвардійській контррозвідці плани підпільників. Двадцять вісім комуністів і комсомольців, у т. ч. І. А. Назукін, стали жертвами зради.
Під впливом більшовицької агітації 26 вересня 1919 року в Феодосійському порту повстали матроси трьох канонерських човнів. Вони намагалися захопити кораблі й перейти на бік Червоного флоту. Білогвардійське командування та контррозвідка кинули проти матросів відбірні частини й примусили їх здатися. 50 активних учасників цього виступу були заарештовані й віддані до військово-польового суду. Над ними було вчинено жорстоку розправу.
Під час запеклих боїв Червоної Армії з врангелівськими військами у Феодосії та навколишній гірсько-лісовій місцевості діяли частини Кримської повстанської армії під командуванням О. В. Мокроусова. Особливою активністю відзначився тут полк Г. А. Куліша. Феодосійські партизани 12 вересня провели успішну операцію проти білогвардійців у Судаку.
Активізували свою діяльність й учасники більшовицького підпілля. Під їхнім керівництвом восени 1920 року в місті відбувся масовий страйк трудящих. Натиск організованих робітників так налякав місцеву буржуазію, що, незважаючи на присутність врангелівського гарнізону, підприємці згодилися задовольнити вимогу робітників підвищити заробітну плату.
На початку листопада 1920 року Феодосійська партійна організація створила підпільний ревком, поставивши перед ним завдання визволити з тюрми політичних в’язнів, а також всіляко перешкоджати білим вивозити з міста майно, цінності. 12 листопада одна з бойових груп підпільної організації підпалила артилерійські склади на станції Сариголь. Почувши вибухи й побачивши спалахи пожежі, білі вирішили, що до міста підходять радянські війська. Англійський міноносець, що стояв на рейді, відкрив по Сариголю вогонь. Це посилило паніку серед врангелівців. Користуючись цим, загін підпільників з 35 чоловік пробрався до міської тюрми й визволив близько ста політичних в’язнів. Врангелівські війська втекли з Феодосії.
Ще до приходу частин Червоної Армії робітники Феодосії під керівництвом більшовиків узяли охорону міста до своїх рук, не дали білогвардійцям вивезти цінності, роззброїли кілька білогвардійських частин. 14 листопада 1920 року до Феодосії вступили частини 5-ї, 8-ї та 9-ї кавалерійських дивізій разом з бійцями Кримської повстанської армії.
Голова новоствореного ревкому 16 листопада 1920 року повідомив ЦК РКП(б), що в місті встановлюється революційний порядок, організовано парткоми. 16 листопада 1920 року утворено Феодосійський повітовий ревком.
Одним з перших заходів ревкому й організованої при ньому ради народного господарства стала націоналізація промисловості. 10 грудня 1920 року націоналізовано млини, тютюнові фабрики. Все обладнання і майно млинів та фабрик оголошувалося власністю республіки й переходило у відання раднаргоспу. До того ж, раднаргосп ухвалив об’єднати тютюнові фабрики на базі фабрики Стамболі, де були запаси сировини. 31 березня 1921 року на засіданні керівництва Феодосійського порту вирішено націоналізувати судна й портові підприємства.
Боротьбу з розрухою та голодом очолили партійна організація, в рядах якої на 1 лютого 1922 року налічувалося 367 комуністів, і обрана у липні 1921 року міська Рада (більшість у ній становили комуністи — 133 з 160 депутатів).
1921 року у Феодосії було 38 націоналізованих підприємств, 12 кооперативних і 256 приватних (кустарі-одинаки). Та більшість з цих підприємств через брак сировини й палива не діяло. Пожвавленню економіки сприяло втілення в життя рішень X з’їзду РКП(б) про нову економічну політику, яка передбачала використання ринкових зв’язків між державною промисловістю та дрібнотоварним селянським господарством і тимчасове допущення приватного капіталу при збереженні в руках держави командних висот в економіці. Але й в умовах непу промислове піднесення стримувалося через відсутність сировини й палива. Багато підприємств простоювало.
Відбудова народного господарства проходила в умовах страшного голоду 1921—1922 рр. У повіті голодувало 49 тис. чоловік. У зв’язку з цим значно зменшилося населення міста. Якщо в 1921 році у Феодосії налічувалося 35 392 жителі, то в 1923 році їх число скоротилося до 22 737. Партійна організація приділяла особливу увагу боротьбі з жорстоким опором контрреволюції — меншовиків та есерів, татарських буржуазних націоналістів, церковників і банд, що орудували в повіті. На повітовій партійній конференції, що відбулася у лютому 1921 року, в питаннях про профспілки комуністи висловились за ленінську платформу.
Завдяки новій економічній політиці в той період вдалося трохи пожвавити торгівлю й поліпшити постачання населення продуктами харчування. Для голодуючих у 1921 році відкрили 29 громадських їдалень. За час з січня по листопад допомогу продовольством одержали 105 500 чоловік.
Великий трудовий подвиг здійснили у перші післявоєнні роки робітники Феодосійського морського порту. Щоб врятувати від голоду населення Центру, Поволжя й Криму, Радянський уряд закупив хліб за кордоном. У Причорномор’ї головними пунктами хлібного імпорту були Феодосія та Новоросійськ. Удень і вночі, за будь-якої погоди, докери Феодосійського порту розвантажували судна, яких інколи збиралося до 15—20, тоді як порт міг прийняти лише 8. Кримська профрада в своїй доповідній записці до ВЦВК повідомляла, що роботи виконувалися з революційною «відданістю, свідомістю й дисциплінованістю». Трудовий героїзм колективу вантажників був відзначений високою урядовою нагородою: у травні 1923 року на IV Всеросійському з’їзді спілки робітників транспорту в Москві кримській делегації вручили орден Трудового Червоного Прапора.
Порівняно з іншими підприємствами міста порт розвивався більш швидкими темпами. 7 листопада 1924 року тут відкрили радіостанцію, електростанцію, майстерні, зерноочисну станцію, почали працювати три механічні перевантажники. Відбудовувалися й інші підприємства міста, ставали до ладу діючих нові об’єкти соціалістичної промисловості.
Партійна організація міста поповнювала й зміцнювала свої ряди. За ленінським призовом комуністами стали 113 передових робітників міських підприємств. Свою вірність заповітам В. І. Леніна комуністи й комсомольці Феодосії продемонстрували на спільних зборах 20 червня 1924 року, на яких обговорювалися рішення XІІІ з’їзду РКП(б). Учасники зборів заявили в резолюції: «Наш ленінський ЦК повинен знати, що Феодосійська організація у будь-якому ідейному бою була, є й залишиться ленінською».