Історія виникнення та заселення Крима
Територія Кримського півострова, як і Західно-Кавказьке узбережжя, була одним з найважливіших центрів розселення людини в найдавніші часи. У перед-гірській та гірській частинах Криму (нинішні Бахчисарайський, Білогірський, Сімферопольський райони), в печерах, під навісами скель і в гротах досліджено близько 20 стоянок людей епохи раннього палеоліту (100—30 тисяч років тому), що займалися облавним мисливством. Серед них найдавніша — широко відома стоянка в гроті Кіїк-Коба (біля села Курортного Білогірського району). Тут знайдено найдавніші поховання людини, що дають змогу антропологам уточнити реконструкцію загального вигляду неандертальців, які населяли територію Криму 100 тисяч років тому. Влітку 1973 року поблизу Білогірська, в урочищі Ак-Кая, виявлено ще одне неандертальське поховання. Значний інтерес становить також зроблена на основі знахідки в селі Старосіллі, біля Бахчисарая, реконструкція «старосільського хлопчика», якому, як вважають вчені, притаманні неандертальські та кроманьйонські риси. Кроманьйонці, які заселяли Кримський півострів в епоху пізнього палеоліту (30—13 тисяч років тому), займалися, крім мисливства, ще й рибальством. Про це свідчать кістки лосося та вирезуба, знайдені в пізньопалеолітичній стоянці (Сюрень І) біля села Танкового Бахчисарайського району.
Найвідоміші мезолітичні стоянки (12—8 тис. років тому) досліджено неподалік Севастополя (грот Мурзак-Коба) та біля села Широкого в Севастопольській зоні (грот Фатьма-Коба). Тут виявлено також 2 поховання кроманьйонців. У цей період значного розвитку набуває рибальство. Завдяки винайденню лука досконалішим стає мисливство.
У період неоліту (V—III тис. до н. е.) людина поступово переходить до відтворювальних форм господарства — примітивного скотарства і землеробства, створюються передумови для більш тривалої осілості. Збільшується кількість стоянок і поселень відкритого типу, які трапляються як у гірському, так і в степовому Криму. Найбільш заселеною в той час була південно-західна частина передгірного та гірського Криму — територія нинішніх Ялтинської (Сімеїз, Гурзуф), Алуштинської (Алушта, Ізобільне, Малий Маяк, Малоріченське, Фрунзенське) зон, Сімферопольського (Кам’янка, Мазанка, Миколаївка, Костянтинівка, Чистеньке) та Білогірського (Білогірськ, Зуя, Курортне, Багате, Овражки, Голованівка) районів. Залишки поселень епохи неоліту виявлено також у Севастопольській зоні (Ласпі) і в східній частині Криму — на Керченському півострові (Горностаївка Ленінського району) та в Феодосії.
Неолітичне населення, що жило в гірській частині півострова, походило, на думку вчених, від місцевого населення епохи мезоліту. Неолітична культура степової зони Криму розвивалася в тісному контакті з Приазовсько-Дніпровською культурою. Про це свідчать неолітичні поселення та могильники, виявлені в Кіровському (Дальні Комиші) та Красноперекопському (Ішунь, Вишнівка, Долинка, Воїнка) районах.
Зв’язки Кримського півострова і особливо його північної частини з причорноморськими степами продовжують зміцнюватися у період міді та бронзи. У III — на початку II тисячоліття до н. е. на території Криму співіснували дві групи скотарських племен, яким було відоме й землеробство. Одна з них (деякі вчені вважають її місцевою) займала територію головним чином гірського Криму, але поширювалась і в його степовій частині (племена т. зв. кеміобінської культури). Інша, що прийшла з приазовських степів (носії ямної культури), заселяла степову частину Криму, але проникала також у його передгір’я й гори. У пізніший час — у II та на початку І тисячоліть до н. е. місцеве населення було тісно зв’язане як з племенами Причорномор’я, так і з населенням Чорноморського узбережжя Кавказу.
Не обриваються ці зв’язки і в період поширення заліза (в південній частині Східної Європи — VIII—VII ст. до н. е.). Вважають, що відомі за писемними джерелами кіммерійці, які в VIII—VII ст. до н. е. жили в основному в Північному Причорномор’ї, селилися також у Криму.
Об’єднані в сильний воєнний союз, вони здійснювали переможні походи в Передню та Малу Азію, куди згодом, у VII ст. до н. е., переселилися під натиском скіфів, які прийшли зі Сходу. Та частина кіммерійців, що залишилася в Криму, була асимільована пришельцями-скіфами і частково таврами.
Скотарсько-землеробські племена таврів, походження яких не з’ясовано, в IX—III ст. до н. е. заселяли прибережну та гірську частини Криму. їхні сховища, поселення й могильники відомі в Севастопольській, Ялтинській, Алуштинській зонах, Сімферопольському, Бахчисарайському та Білогірському районах. Таврами називали їх греки. Одним з перших подає відомості про таврів та місцевість, яку вони заселяли — Тавріку — давньогрецький історик Геродот. Основним заняттям таврів було скотарство, в долинах річок вони займалися землеробством, а у прибережних районах — рибальством. Розвинутим було також гончарство, ткацтво, обробка дерева, кістки, металів, каменю. Перебуваючи на стадії патріархально-родового ладу, таври жили невеликими замкнутими родами і навіть у III ст. до н. е. продовжували користуватися не лише бронзовими, а й кам’яними знаряддями.
Кочові скіфи-скотарі, які перемогли в VII ст. до н. е. кіммерійців і підкорили землеробські племена Подніпров’я, ще до походів у Європу являли собою племінне об’єднання такої сили, з якою змушена була рахуватися й могутня Ассірія. Як свідчать писемні джерела, вона намагалася укласти (і, очевидно, уклала) із скіфами воєнний союз. У IV ст. до н. е. на чолі скіфського племінного об’єднання, центр якого був розташований на Дніпрі біля сучасного міста Кам’янки-Дніпровської Запорізької області, стояв цар Атей, що навіть карбував монети зі своїм зображенням. Володіння скіфів займали всю степову частину Кримського півострова. Саме до IV ст. до н. е. належать багаті поховання, виявлені поблизу Керчі в скіфських курганах: Павлівському, Царському і особливо в Куль-Обі. Значний інтерес становить поховання одного із скіфських вождів, виявлене в кургані Куль-Оба. Велика кількість знайдених у ньому золотих прикрас належить до кращих зразків ювелірного мистецтва.
На кінець III ст. до н. е. територія Скіфської держави під натиском сарматів, що прийшли з-за Дону, зменшилася. Вона обмежувалася тепер степовим Кримом і прилеглим до Перекопського перешийка Нижнім Придніпров’ям. Столицею цієї т. зв. Малої Скіфії стає Неаполь (Нове Місто), нині околиця Сімферополя. Крім Неаполя, в Криму існували відомі з писемних джерел скіфські міста Хабей, Палакіон та інші.
Протягом кількох століть історія Скіфської держави була тісно пов’язана з історією античних міст-колоній, що виникли на північних берегах Чорного моря в VII—V ст. до н. ери. Найвідомішим серед них був Пантікапей (нині Керч) — центр Боспорського царства. Воно утворилося близько 480 р. до н. е., після того як грецькі рабовласницькі міста-колонії — Мірмекій, Тірітака, Німфей, Порфмій, Парфеній, Кітей, Кіммерік, Фанагорія, створені переважно у VI—V ст. до н. е. на Керченському і Таманському півостровах, об’єдналися навколо Пантікапея. Під контролем цього царства перебувала одна з головних торговельних магістралей античного світу — Керченська протока. Багато міст Боспорського царства були портами і центрами торгівлі. У них широко розвивалися ремесла — метало- та каменеобробні, керамічні, ткацькі й особливо ювелірні. Але основу господарського життя Боспорського царства становило землеробство. Боспор був головним постачальником хліба та інших сільськогосподарських продуктів для грецьких міст Балканського півострова і Малої Азії. Політична влада в грецьких державах належала виключно рабовласникам. Дуже гострою була класова боротьба між рабовласниками й рабами.
У 107 р. до н. е. в Боспорській державі під керівництвом Савмака спалахнуло велике повстання рабів та експлуатованих міських низів, переважно скіфів, що тривало майже рік. Воно було придушене армією і флотом понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, під протекторат якого віддав себе і свою державу боспорський цар Перісад V.
Одним з найважливіших районів античної цивілізації в Криму був також Херсонес — демократична рабовласницька республіка, заснована в V ст. до н. е. в південно-західній частині Кримського півострова. У IV—III ст. до н. е. до Херсонеської хори (підпорядкованої Херсонесу землеробської території) входило все західне узбережжя Криму, в т. ч. портові міста Керкінітіда (сучасна Євпаторія) та Прекрасна Гавань (Чорноморське), а також Гераклейський півострів. Основними господарськими заняттями херсонесців були виноградарство і виноробство, рибальство, а також посередницька торгівля хлібом, що надходив сюди із степової частини Криму й експортувався до Греції.
Вищий орган влади в державі — народні збори — складалися з членів рабовласницької общини — громадян Херсонеса. Повноправними громадянами міста-колонії були рабовласники-чоловіки, його уродженці. Жителі інших міст одержували ці права в особливих випадках — за визначні заслуги і лише за рішенням народних зборів. Державний і суспільний лад Херсонеса яскраво характеризує громадянська присяга херсонесців — найцінніша антична епіграфічна пам’ятка початку III ст. до н. е.
У II ст. до н. е. запеклу боротьбу з Херсонеською республікою за портові міста вело Скіфське царство. Скіфський цар Скілур оволодів західним узбережжям і Керкінітідою та Прекрасною Гаванню. Проте херсонесці за допомогою армії понтійського царя Мітрідата VІ Євпатора, якою командував полководець Діофант, повернули втрачені землі. Зазнав невдачі у війні з Херсонесом, незважаючи на допомогу сарматського царя, і син Скілура — Палак. Відбивши другий напад скіфів, Діофант оволодів їхньою фортецею Хабеєм, а також столицею Скіфії Неаполем.
Але ослаблений війнами зі скіфами Херсонес у І ст. до н. е. потрапляє в залежність від Боспорського царства. Понад чверть століття Мітрідат вів виснажливі для Криму війни з Римською імперією. Після його поразки 63 року до н. е. в Криму поступово поширюється влада Риму. За допомогою Римської імперії рабовласницькі держави Херсонес та Боспорське царство в II ст. н. е. відбили новий наступ скіфських царів. Боспорські царі Аспург, Котіс II, Савромат II навіть розширили свої володіння, підкоривши Скіфську державу. Проте загальна криза рабовласницької системи, яка загострилася в III ст., призвела до того, що Боспорське царство не змогло протистояти руйнівному натиску кочових племен, які наступали з північного сходу, і наприкінці IV ст. під ударами гуннів припинило існування.
Античні держави Північного Причорномор’я відіграли в історії півдня нашої країни та історії Криму прогресивну роль. Створена в цих державах висока культура справила помітний вплив на розвиток культури місцевих племен у наступний період.