Керч, Кримська область
Керч — місто обласного підпорядкування (з 1945 р.), розташоване на березі Керченської протоки, за 210 км від Сімферополя. Важливий порт Чорного й Азовського морів, великий залізничний вузол. Населення — 127,6 тис. чоловік.
Територія, на якій розташоване місто, була заселена в III тисячолітті до н. е., про що свідчать кургани й окремі знахідки доби бронзи. У VI ст. до н. е. тут, на схилах та біля підніжжя гори, вихідці з Мілета заснували населений пункт під назвою Пантікапей. Місто швидко зростало. З першої чверті VI ст. до н. е. воно карбувало власну монету. З V ст. до н. е. по IV ст. н. е. Пантікапей — столиця Боспорської рабовласницької держави, де проживало 40—45 тис. чоловік, не рахуючи рабів. Розквіт міста припадає на кінець V — початок III ст. до н. е., коли воно було найбільшим ремісничим і торговим центром Північного Причорномор’я. Високого рівня досяг тут розвиток залізообробного, каменерізного, косторізного, керамічного, в т. ч. гончарного виробництва, ткацтва й інших ремесел. Та особливо уславився Пантікапей художньою обробкою дорогоцінних металів: золота, срібла і їх сплаву — електри. До порту прибували товари не лише з Середземномор’я й скіфських земель, а й з Уралу, Алтаю, Середньої Азії.
Терасне планування міста по крутих схилах гори, досліджені археологами залишки кам’яних багатокімнатних будинків, часто оздоблених розписом, терм і великої громадської будівлі з колонами, висота якої сягала 10 метрів, свідчать про високий рівень містобудування в Пантікапеї. На майстерність місцевих архітекторів вказують і монументальні поховальні споруди з каменю, знайдені під величезними насипами курганів IV ст. до н. е. Видатною пам’яткою архітектури й живопису І ст. н. е., що збереглася до наших днів, є склеп Деметри, фресковий розпис якого зображує кількох шанованих у Пантікапеї богів — Деметру, Кору, Плутона. У похованнях представників верхівки грецької та скіфської аристократії, у курганах Зміїному, Золотому, Мелек-Чесменському, Павлівському, Царському, Куль-Оба виявлено кращі зразки виробів пантікапейських ювелірів, а золота ваза й чаша з кургану Куль-Оба є шедевром світового мистецтва.
У II ст. до н. е. Боспорська держава зазнала соціально-економічної кризи, що посилилася з небезпекою захоплення Боспору скіфами. Цар Боспору Перісад V змушений був передати владу більш могутньому понтійському цареві Мітрідату VI. Ця подія спричинилася до повстання скіфського населення 107 року до н. е. під проводом Савмака. Спалахнувши у Пантікапеї, воно швидко охопило всю європейську частину Боспорської держави. Церісада було вбито. Вождь повстанців Савмак став правителем Боспору. Після тривалої підготовки військо Мітрідата VI, очолюване полководцем Діофантом, оволоділо Феодосією, а згодом і Пантікапеєм. Повстання було придушене. Близько 370-х років н. е. Пантікапею, як і усій Боспорській державі, завдали нищівного удару гунни. У V ст. античний Пантікапей припинив своє існування.
Після того, як руйнівна хвиля гуннської навали відступила, Пантікапей поступово ожив як портовий і ремісничий центр. Деякий час населений пункт називали Боспором. У VI ст. він став візантійською фортецею. У VII ст. ним заволоділи хозари.
Наприкінці VIII ст. під назвою Кръчъва місто згадується в руському літопису. Тоді тут побувало військо новгородського князя Бравліна. З тих часів встановлюються зв’язки Боспора з Руссю — торговельні, політичні й культурні. У X ст. вони завершилися утворенням на берегах Керченської протоки Тмутараканського князівства, що входило до складу Київської Русі. Протягом X—XII ст. Корчев відігравав важливу роль у князівстві. Місто стало великим ринком, де торгували купці г Русі, Сходу, Візантії, Західної Європи, Кавказу. Водночас Корчев був морськими І воротами давньоруської держави на Чорному й Азовському морях. Тому не випадково араби називали Керченську протоку Руською рікою, а Чорне море — морем Руським. Про належність Корчева до Тмутараканського князівства свідчить напис на відомому Тмутараканському камені, знайденому 1792 року.
Татари, що оволоділи Кримським півостровом у XIII ст., 1318 року відступили населений пункт генуезцям, які влаштували тут один з важливих своїх портів під назвою Черкіо (Cergio). Близько двохсот років місто входило до складу генуезької колонії. Його населення займалося соляним і рибним промислами. Звідси вивозили солону рибу, балики, сіль, шкіру, вовну, зерно, а також невільників. Влада належала консулу, який підпорядковувався уряду Кафи. 1475 року генуезькі колонії захопили турецькі завойовники, що підкорили Кримське ханство. Місто стало одним з опорних пунктів турецького панування в Криму.
За три століття татаро-турецького іга Керч перетворилася на убоге містечко, що правило новим хазяям за ринок работоргівлі. З середини XVI до X VIII ст. на Керченський півострів не раз робило походи донське й українське козацтво, яке активно боролося проти татаро-турецьких завойовників. Про перебування на півострові українських козаків свідчать пам’ятні місця: т. зв. Гайдамацькі печери та козацька фортеця «Борзівка» біля села Осовиного, Гайдамацькі скелі неподалік Войкового (кол. Катерлез). У 1771 році, коли російські війська увійшли до міста, воно мало лише одну вулицю та 674 невеликі вкрай зубожілі будинки. Населення займалося риболовством та видобутком солі.
За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 року Керч відійшла до Росії. Однак до приєднання Криму до Росії місту постійно загрожувала татаро-турецька навала. Півострів був пустельним і майже безлюдним. Один з мандрівників, що відвідав ці місця 1808 року, писав: «Керч — у минулому Пантікапеум, столиця Боспорського царства, тепер маленьке татарське містечко без торгівлі; хоча місце розташування найвигідніше, яке тільки можна уявити».
У 1775—1780 рр. Керч стала частиною Азовської провінції. Одночасно був виданий указ «про дозвіл селитися в цьому місті грекам, які служили у флоті під начальством графа Орлова». їм надавалися й деякі привілеї. Поряд з греками тут осідають росіяни, українці, вірмени, італійці.
Для заохочення розвитку торгівлі Керч разом з іншими містами Півдня дістала пільги у виплаті податків на 25 років та дозвіл на ввезення турецьких товарів. Сама Керч вивозила в країни Середземномор’я рибу й сіль. Попит на керченську сіль та прибутки від продажу її були настільки значними, що в 1808 —1809 рр. створюється спеціальний штат для управління керченськими соляними промислами. Успішно розвивався рибний промисел. 1824 року тут налічувалося 19 риболовецьких підприємств, а 1830 року їх стало вже 245. Поступово Керч почала відігравати помітну роль навіть у встановленні торговельних відносин Росії з іншими країнами. Зросло значення Керченського порту, через який велася торгівля переважно хлібом та рибою. Хліб вивозили за кордон, а рибу — в міста країни. Лише 1854 року в Керченському порту побувало 1224 судна з каботажного плавання й 457 — закордонного. У середині XIX ст. в Керчі працювали галетна фабрика, цегельний, свічковий та черепичний заводи, на околицях міста — каменоломні, що постачали будівельний камінь та камінь для виробництва вапна. 1846 року збудовано залізоплавильний завод. У невеликій доменній печі виплавляли чавун з місцевої залізної руди на привізному деревному вугіллі аж до Кримської війни.
У 1821 році Керч та Єнікале були виділені в особливу адміністративну одиницю — Керч-Єнікальське градоначальство. 1825 року запроваджено посаду міського архітектора. Приблизно з того часу, особливо з 1829 року, коли градоначальником у Керч призначили прогресивно настроєного вченого-археолога полковника І. О. Стемпковського, місто почало впорядковуватися7. Було прокладено Мокацомівське шосе з арками й тротуарами, що сполучило місто з Єнікале, перекинуто 5 містків через річку Мелек-Чесме й облицьовано камінням її береги. Центральні вулиці освітлювалися ліхтарями. На горі Мітрідат було розбито бульвар. 1840 року закінчено ремонт великого фонтана, що постачав місто водою. Та увага властей зверталася лише на центр міста. Що ж до районів, заселених робочим людом, то там, як і раніше, на брудних, вузьких і задушливих вулицях тулилися мазанки.
На впорядкування околиць, як і на будівництво лікарні, не вистачало коштів. Зате були споруджені тюрма й головна гауптвахта.
На 1854 рік населення міста досягло 13,6 тис. чоловік. 1829 року тут відкрилося повітове училище, що готувало рахівників, діловодів. 1863 року його реорганізовано в Олександрівську гімназію. Кількість учнів у ній наприкінці XIX ст. коливалася від 300 до 400 чоловік. 1835 року прийняв перших учениць Кушниківський інститут шляхетних дівчат. Доступ до цих навчальних закладів для дітей трудящих був закритий. У 50-х роках засновано 7 початкових і ремісничих шкіл, де навчалося 222 учні. Були друкарня й бібліотека, в яких налічувалося 1307 книг.
З 1810—1811 рр. розпочалося дослідження археологічних пам’яток, що на них багата Керч. Археолог-аматор П. О. Дебрюкс уперше 1811 року склав цінні описи давніх пам’яток і створив історичну топографію Європейського Боспору (Керченського півострова). Разом із І. О. Стемпковським П. О. Дебрюкс вивчав скіфо-античні пам’ятки Боспору. Велику роботу вів археолог А. Б. Ашик. Усі ці вчені були учасниками розкопок восени 1830 року відомої гробниці скіфського царя в кургані Куль-Оба (холм Попелу)4. 1826 року відкрито державний музей старожитностей.
Під час Кримської війни (1853—1856 рр.) англійські війська, що захопили Керч, зруйнували й пограбували місто. Особливо потерпів музей. Деякі вивезені тоді предмети давнини й дотепер залишились у Британському музеї в Лондоні. Пізніше керченські пам’ятки світового значення вивчали археологи: А. Є. Люценко, який працював у Керчі протягом 25 років (1853—1878 рр.), К. Думберг (1891—1901), В. В. Шкорпіл, вбитий бандитами в грудні 1918 року, Ю. Ю. Марті, В. Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський, М. І. Ростовцев, Ю. А. Кулаковський, К. Е. Гриневич та інші.
У пореформений період прискорився економічний розвиток Керчі й Керченського півострова. 1862 року в місті налічувалося 15 дрібних промислових підприємств з числом робітників до 5, виняток становили каменоломні, де працювало понад 60 чоловік. Водночас збудовано механічний і цементний заводи, а також невелику тютюнову фабрику, що на кінець XIX — початок XX ст. перетворилася на велике капіталістичне підприємство. У 1913 році на ній трудилося вже 900 чоловік. 1873 року засновано консервний завод компанії Петерс і братів Жуковських.
Протягом другої половини XIX ст. у Керчі збільшується видобуток солі, каменю-черепашнику, вилов та обробка риби, виникають підприємства для переробки сільськогосподарської сировини, поглиблюється й розширюється фарватер Керченської протоки. Після руйнувань, завданих англійськими окупантами під час Кримської війни (1853—1856 рр.), коли було підірвано доменну піч, а устаткування залізоплавильного заводу вивезено до Англії, розробка керченських руд припинилася на півстоліття.
1897 року Брянське товариство, фінансоване французькими капіталістами, розпочало будівництво металургійного заводу на базі керченської залізної руди. До середини 1900 року стали до ладу дві невеликі доменні печі, сталеплавильний (томасівський) та допоміжні цехи. Того року виплавлено 1 550 632 пуди чавуну, а руди видобуто 3 883 506 пудів. На заводі працювало 2079 чоловік.
Тоді ж завершено прокладення залізничної колії Керч — Джанкой. На початок XX ст., завдяки відкриттю залізничного руху й пуску металургійного заводу, місто перетворилося на один із значних промислових центрів Таврійської губернії. Провідне місце посідали рудно-металургійна промисловість та рибальство. У Керченському порту перетиналися основні пасажирські й вантажні шляхи чорноморських та азовських пароплавів, підтримувалося каботажне сполучення з портами Приазов’я, Криму й Кавказу.
Розвиток промисловості й торгівлі супроводжувався інтенсивним зростанням населення. 1897 року в Керчі налічувалося 33 347 жителів. У місті проживали представники 21 національності, з них росіян, українців і білорусів — 21 993 чоловіка. Великий процент становили робітники, становище яких було вкрай тяжким. Власники фабрик і заводів наймали робітників за безцінь, широко використовували жіночу й дитячу працю. Ленінська «Искра» відзначала, що на Керченському металургійному заводі порушувалися навіть царські фабричні закони, допускалася «праця малолітніх до 15 років по десять годин на добу й навіть нічна понадурочна праця». Робочий день дорослих тривав 12—14 годин. Охорони праці на всіх підприємствах не існувало. Дні, пропущені через нещасні випадки, не оплачувалися. Виробничі травми, як правило, пояснювалися «необережністю» самих робітників. Жили вони в бараках, збитих з дощок, по 80 і більше чоловік, інколи і в куренях, спали на нарах. А робітники кар’єрів, як писала місцева газета, тулилися в старих закинутих каменоломнях, будь-як пристосованих для житла.
Політичні організації в Керчі виникли ще в 70-х роках минулого століття. Це були т. зв. гуртки пропагандистів, очолювані передовими робітниками. 1875 року вони встановили зв’язок з одеським «Південноросійським союзом робітників». 1899 року в місті створено соціал-демократичну організацію. Центром діяльності керченських соціал-демократів став металургійний завод, а коли в 1902 році його закрили, вони активізували революційну роботу серед робітників інших підприємств та міських ремісників, залучивши до неї частину прогресивно настроєної місцевої інтелігенції.
Велику роль у згуртуванні керченських соціал-демократів відіграв революціонер Є. О. Климанов (Афанасьев), який прибув до Керчі 1901 року після заслання й працював механіком на землечерпальному каравані в порту. У роки першої російської революції Є. О. Климанов багато робив для роз’яснення більшовицької тактики й закликав керченських трудящих до активного її здійснення. 1906 року його знову заарештували, вислали з Керчі, але дорогою Є. О. Климанову пощастило втекти до Петербурга, де він до самої Лютневої революції 1917 року перебував на підпільній партійній роботі (помер у 1919 році). Серед керченських іскрівців відзначався активністю Ф. Г. Котов (у 1920 році став заступником голови підпільного Керченського ревкому, в період Великої Вітчизняної війни його, активного підпільника, закатували гітлерівці у Новоросійську).
1902 року Керченська організація РСДРП випустила листівку, присвячену 41-й річниці скасування кріпосного права. У ній викривалася суть реформи й містився заклик до всіх трудящих об’єднатися для боротьби проти самодержавства. Крім того, серед робітників розповсюджувалася листівка, де роз’яснювалися причини загального страйку на півдні Росії. Під керівництвом соціал-демократичної організації на початку серпня 1903 року відбувся страйк робітників порту і механічних майстерень, які вимагали від адміністрації збільшення заробітної плати й скорочення робочого дня. Керченський пролетаріат продемонстрував свою організованість і солідарність із страйкарями інших міст півдня Росії.
У період першої російської революції в Керчі відбувалися політичні страйки та демонстрації. 27 липня 1905 року почалася велика загальноміська політична демонстрація робітників і службовців. Демонстранти пройшли містом з червоним прапором та лозунгами «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!». Поліція застосувала зброю, двоє робітників було вбито, одинадцять — поранено. На четвертий день після демонстрації чорносотенці влаштували єврейський погром, який змушена була «засудити» навіть буржуазна міська дума. Заходів же на захист трудящих вона не вжила. У зв’язку з цими подіями організація РСДРП випустила листівку з викриттям політики царизму. У жовтні 1905 року керченські залізничники й поштово-телеграфні службовці страйкували разом з усім пролетаріатом Росії.
Страйки тривали й у наступному році. 9 січня 1906 року робітники заводів Золотарьова, Бухштаба й тютюнової фабрики Месаксуді припинили роботу й вийшли на мітинг, присвячений річниці «Кривавої неділі». Наприкінці квітня застрайкували моряки землечерпального каравана, де вів пропаганду більшовик П. Никифоров (Малаканов), колишній петербурзький робітник, учасник Жовтневого повстання 1905 року в Кронштадті. Вони вимагали дев’ятигодинного робочого дня, й адміністрація змушена була поступитися.
Після поразки першої російської революції, в тяжкі роки реакції (1907— 1910 рр.), керченський пролетаріат під керівництвом РСДРП продовжував боротися за свої права, згуртовуючи сили в професійних спілках робітників Аджимушкайських каменоломень, моряків і службовців торгового флоту, службовцїв торгівлі, робітників промислових підприємств, мулярів, штукатурів, пічників, малярів, портовиків. Робота соціал-демократичної організації Керчі була відзначена центральною більшовицькою газетою «Пролетарий».
Зростання страйкового руху в Росії після Ленських подій 1912 року справило вплив і на робітників Керчі. 28 червня 1912 року газета «Правда» повідомляла про страйк робітників чавуноливарного заводу й 300 робітників керченських залізних рудників, які протестували проти тяжких умов праці й побуту, поліцейських утисків. Робітники Керченського металургійного заводу Таганрозького металургійного товариства (заснований 1912 року) на створення поліцейської дільниці з особливим розшукним відділенням відповіли великим страйком 11 лютого 1914 року, у якому поряд з економічними вимогами висунули й політичні: усунути з заводу поліцейську дільницю, скасувати щоденні обшуки на прохідній, не притягати до відповідальності за участь у страйку. На знак солідарності з металургами припинили роботу й трудящі інших підприємств. Раптовий страйк, що охопив 2500 чоловік і тривав 4 дні, налякав хазяїв: вони викликали загін кінної поліції. Виступ робітників був придушений. 34 чоловіка заарештовано. Про революційний рух керченського пролетаріату писала більшовицька газета «Путь правды» («Правда») в № 21 1914 року у статті «Про ліквідацію Керченського страйку».
Напередодні першої світової війни кількість робітників у Керчі зросла і 1914 року становила понад 6 тис. чоловік, тобто більше, ніж у решті міст Криму (крім Севастополя) разом узятих. Близько 40 проц. загального числа робітників працювало на металургійному заводі, одержуючи копійки за свою нелюдську працю. Жахливими були умови життя трудящих. Комісія, що обстежила вулиці, двори та казарми робітників, відзначила їх антисанітарний стан. Мешкали вони в тісних і брудних приміщеннях по 30—40 чоловік, спали без матраців, на голих дошках. Баків для окропу й умивальників не було. Приміщення не провітрювалися. Та й решті робітничого населення жилося не краще. Багато хто, не маючи житла в місті, змушений був шукати притулку в найближчих до заводу селищах. Поселялися в стайнях, корівнях і клунях, пристосованих заповзятливими хазяями під квартири. У маленьких комірчинах містилися сім’ї з 7—9 чоловік.
За винятком центральної частини, дуже невпорядкованим виглядало місто. Вечорами воно поринало в пітьму. Лише де-не-де самітньо миготіли гасові ліхтарі. Електричне освітлення з’явилося близько 1910 року, до того ж електрифікувалися лише багаті квартали. Каналізації й водопроводу не було. Воду, солонувату й дуже мінералізовану, брали із забруднених колодязів, яких до того ж не вистачало. На вкрай низькому рівні перебувало медичне обслуговування — одна лікарня (80 ліжок) на все градоначальство. Близько 20 керченських лікарів в основному займалися приватною практикою.
Для дітей заможних громадян міста було 2 гімназії, морехідне училище каботажного плавання, Кушниківський інститут шляхетних дівчат, а для робочого люду — лише початкові школи. Та кількість їх була настільки незначною, що дітям часто відмовляли в прийомі «через брак місць». Громадська бібліотека обслуговувала нечисленних читачів і мала мізерний фонд: абонент за рік брав пересічно одну книгу. Міський театр також відвідували головним чином багаті городяни.
Коли розпочалася перша світова імперіалістична війна, до армії було мобілізовано 1413 чоловік. Протягом одного 1914 року в місті закрилося 35 промислових підприємств, внаслідок чого без роботи лишилося 880 чоловік. Скоротився обсяг робіт порту в зв’язку з загальним скороченням морських перевезень на Чорному морі. Через нестачу сировини було звільнено частину робітників тютюнової фабрики. Брак палива призвів до того, що в червні 1917 року став металургійний завод. Число безробітних збільшувалося день у день. У зв’язку з оголошенням Криму прифронтовою смугою посилився поліцейсько-каральний режим.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції в Керчі на початку березня 1917 року був створений комітет громадської безпеки, керівна роль у якому належала партії кадетів. Комітет зберіг майже в повній недоторканності царський бюрократичний апарат, у місті, як і раніше, функціонувала міська дума.
Тоді ж у березні робітники керченських підприємств та солдати військових частин обрали орган нової, революційної влади — Раду робітничих і солдатських депутатів, та керівництво нею захопили меншовики й есери. Рада почала видавати газету «Известия Керченского Совета рабочих и солдатских депутатов». Під тиском робітників вона вжила деяких заходів на захист інтересів трудящих, зокрема, ухвалила знизити ціни на продовольчі й промислові товари від 10 до 50 проц. Війна тривала, зростали дорожнеча, спекуляція, безробіття. За таких умов розгорнули роботу керченські більшовики, які у жовтні 1917 року оформилися в самостійну організацію. 26 жовтня ЦК партії вітав утворення Керченського партійного комітету й пропонував наслідувати приклад Петрограда, де перемогла соціалістична революція.
Трудящі Керчі з радістю зустріли звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. На прохання керченських більшовиків ЦК РСДРП(б) направив 17 листопада 1917 року листа Петроградському військово-революційному комітетові про надання допомоги Керченському комітету РСДРП(б)3. На початку січня 1918 року до Керчі з Севастополя прибула на військовому кораблі «Аю-Даг» група більшовиків на чолі з матросом С. І. Шевяковим. Партійний комітет одержав від моряків зброю для загонів Червоної гвардії. Більшовики Керчі разом з революційними матросами утворили революційний штаб. 6 січня 1918 року в місті встановлено Радянську владу. Головою Ради робітничих і солдатських депутатів був обраний С. І. Шевяков.
Під керівництвом більшовицької організації Рада забезпечувала революційний порядок у місті, запроваджувала робітничий контроль над виробництвом, трудовлаштовувала безробітних, постачала трудящим продовольство, поліпшувала житлові умови робітників, займалася іншими невідкладними справами. Та невдовзі, 29 квітня 1918 року, місто окупували кайзерівські війська. Загарбники вбивали радянських активістів, грабували населення, руйнували заводи, вивозили до Німеччини верстати, машини, запаси металу з металургійного заводу.
У жовтні 1918 року почав діяти підпільний міський комітет партії, головою якого став С. Г. Самойленко, членами — М. І. Нейман, Ф. Ф. Чаплинський, І. Д. Громозда, М. А. Шапоренко, С. М. Горбульський, П. І. Юрченко. Комітет встановив зв’язок з обласним підпільним комітетом, розгорнув агітаційно-масову роботу серед робітників і селян, а також німецьких солдатів. На кінець 1918 року партійні осередки були створені на механічному заводі, тютюновій фабриці й інших підприємствах. Бойовим помічником більшовицької організації Керчі стала підпільна молодіжна організація, що допомагала розповсюджувати листівки, брала участь у створенні бойових дружин, доставляла зброю.
Після вимушеного відступу австро-німецьких окупантів 22 листопада 1918 року сюди прибули перші частини «Добровольчої армії» з Кубані, а за ними — англо-французькі інтервенти. Знову почалися криваві розправи, грабунки населення.
Підпільні комуністичні організації розгорнули широку роботу в тилу ворога. Найактивніше діяла невелика група комуністів — партійний осередок № 1 на чолі з К. М. Стацевичем. У Аджимушкайських каменоломнях організовано госпіталь, збройову майстерню. На початку 1919 року в Старокарантинських, згодом у Петрівських та Аджимушкайських каменоломнях створено партизанські загони. Їх керівним ядром став підпільний Керченський комітет партії, який у другій половині лютого 1919 року провів конференцію представників робітників міста, селян навколишніх сіл та партизанських загонів. Конференція вирішила об’єднати сили партизанських загонів і населення Керченського півострова у боротьбі проти окупантів та білогвардійців. Було утворено військово-революційний штаб. А 14 лютого 1919 року відбулася конференція профспілок Керчі, яка закликала трудящих всіляко протидіяти мобілізації до білої армії.
Керченські партизани нападали на окремі білогвардійські частини, руйнували залізничні колії, захоплювали й псували маяки, діставали й переправляли через лінію фронту розвідувальні дані для командування Червоної Армії.
Щоб придушити зростаючий опір партизанів, білогвардійці з допомогою інтервентів стягнули до каменоломень відбірні частини. 22 травня 1919 року до Керчі доставили задушливі гази.
Партизани стійко продовжували нерівну боротьбу. В середині травня військово-революційний штаб розпочав розробку плану наступу, мета якого полягала в тому, щоб, ударивши з тилу по білих, відкрити радянським військам шлях на Керч. У віч на 4 червня 1919 року 250 партизанів, озброєних лише гвинтівками й гранатами, почали наступ.
Невеликий загін сміливців напав на керченський гарнізон, що налічував кілька тисяч добре озброєних солдатів. Партизанам удалося прорватися до міста, де до них приєдналися робітники, рибалки, моряки, селяни з навколишніх сіл. Надвечір повсталі закріпилися на горі Мітрідат. Увесь день 23 травня тривали бої на вулицях. Та на підкріплення білогвардійцям поспішила морська артилерія інтервентів. Тому партизани змушені були відступити до каменоломень.
Білогвардійці й інтервенти почали розправу над населенням міста. Захопленим у полон партизанам і підпільникам кати вирізували зірки на спині й грудях, пораненим наливали в рани сірчану кислоту, обливали бензином і спалювали їх живими. У ті дні на кладовищі поховано понад 1500 радянських патріотів. Жителі Керчі свято шанують пам’ять про полеглих за Радянську владу борців, їхніми іменами названо багато вулиць. Поблизу Аджимушкайських каменоломень споруджено пам’ятник партизанам громадянської війни.
Для значно поріділого партизанського загону настали найтяжчі дні. Вичерпалися запаси продовольства, не стало і води. Керівники партизанського штабу, дізнавшись про початок відступу Червоної Армії з Криму, вирішили залишити каменоломні. Частина партизанів переправилася у гірсько-лісові райони півострова, дехто залишився на підпільній роботі у Керчі.
Криваві події 22—23 травня 1919 року ослабили Керченську партійну організацію, та вже влітку того ж року міський комітет партії відновив підпільні осередки, налагодив зв’язки з підпільними організаціями області. На початок 1920 року в Керчі, як і в усіх містах Криму, створюється підпільний ревком, діяльність якого спрямовувалася на підготовку збройного повстання проти білогвардійців. На допомогу керченцям із Сімферополя прибув представник підпільного обкому С. Я. Бабаханян.
Навесні 1920 року підпільний міськком партії розробив план повстання на підтримку Червоної Армії. Але підготовка його була зірвана. Врангелівці вистежили й стратили кількох членів міськкому — І. Д. Громозду, Ф. Корнілова, Р. В. Шмідта й інших.
З другої половини березня 1920 року Керченський підпільний комітет РКП(б) встановив зв’язок з частинами Червоної Армії, які дислокувалися на Таманському півострові. Підпільники передавали їм відомості про противника й допомагали розвідникам переправлятися до Криму. З допомогою рибалок вони доставляли з Кубані до Криму зброю й вибухівку.
Восени 1920 року велика кількість відступаючих під ударами Червоної Армії врангелівців скупчилася в Керчі. 14 листопада робітничі бойові групи під керівництвом міської партійної організації стали роззброювати білогвардійців. Влада перейшла до революційного штабу при міському комітеті РКП(б). Було вжито заходів до безпеки населення, охорони державного й громадського майна. 16 листопада місто очищено від білогвардійців. Здобуттям Керчі завершився повний розгром врангелівщини. Це була, за висловом В. І. Леніна, «… одна з найблискучіших сторінок в історії Червоної Армії».
З перших же днів після визволення Керченська партійна організація, що об’єднувала в своїх рядах 79 чоловік, приступила до практичного вирішення питань радянського й господарського будівництва у місті, де проживало тоді 38500 чоловік 40 національностей і народностей. Революційний комітет очолив Ф. Г. Котов — активний учасник революційних подій 1905—1907 рр. у Керчі, член підпільного комітету в 1919—1920 рр. Переважна більшість підприємств була зруйнованою. Дрібні підприємства, що збереглися, працювали з великими перебоями, часто й подовгу простоювали через відсутність сировини, палива й матеріалів. Металургійний завод й усі 5 великих рудників не функціонували. Набагато скоротився випуск продукції консервної та тютюнової фабрик. Вони працювали лише 3 дні на тиждень: не вистачало сировини й палива. Зруйновано було й міське комунальне господарство, водопровід, електростанцію. Житловий фонд різко зменшився. У жалюгідному стані перебували залізничний та морський транспорт.
Згідно з наказом Кримревкому від 7 грудня 1920 року у Керчі було націоналізовано: металургійний завод, залізні рудники, консервну й тютюнову фабрики та інші підприємства. На січень 1921 року взято на облік великі й дрібні підприємства, запаси сировини, палива. Металургійний завод почав ремонтувати мотори, котли. Дали першу продукцію три миловарні, п’ять консервних, лісопильний заводи, два млини, олійня, макаронна й тютюнова фабрики, хлібопекарні. Відбудовувалися порт, залізничний вузол, механічні майстерні. На осінь 1921 року в Керчі уже діяла судноверф, де будували й ремонтували невеликі судна. У той же час відкрито першу в країні науково-промислову іхтіологічну лабораторію, згодом перетворену на рибогосподарську станцію.
Велику роль у підвищенні трудової активності населення відігравала повсякденна масово-політична робота Керченської парторганізації та ревкому серед трудящих. Помічником ревкому й міських комуністів була комсомольська організація, створена в листопаді 1920 року, що налічувала 40 чоловік. Комсомольці займалися політичним вихованням молоді, її трудов лаштуванням та професійним навчанням, організацією культурно-масової роботи. Вже на початку 1921 року члени ВЛКСМ металургійного заводу створили в себе школу ФЗУ, переобладнали один з бараків під кінотеатр, а особняк одного багатія — під клуб. Комсомольці становили кістяк загону ЧОП і брали участь у ліквідації білогвардійських банд, у реквізиції в буржуазії складів з матеріалами й продовольством. Значну допомогу й сприяння міському керівництву у відбудовчих роботах подавали профорганізації. На всіх підприємствах міста були створені завкоми й фабкоми, на тютюновій фабриці — жінвідділ, організований з передових робітниць.
Незважаючи на всі післявоєнні труднощі, значно поліпшилося медичне обслуговування трудящих міста. На вересень 1921 року в Керчі функціонувало 2 лікарні, поліклініка, 10 фельдшерських пунктів, 9 медичних дільниць та 7 аптек. Працювало 179 медиків, у т. ч. 40 лікарів й 25 фармацевтів.
У відбудованих школах 1921 року навчалося понад 6 тис. дітей трудящих (до революції в усьому повіті налічувалося 3 тис. учнів). На підприємствах були створені 76 груп ліквідації неписьменності серед дорослих.
Велику увагу приділяли радянські, партійні та профспілкові організації культурному будівництву. Вже в грудні 1920 року відкрилися 4 міські й 14 пересувних бібліотек, 5 клубів, 10 дитячих садків на 486 місць. Підвищенню культурного рівня трудящих служили бібліотеки міста, клуби, червоні кутки, хати-читальні, кіно, театри. Наприкінці 1920 року почала виходити міська газета «Победа», що регулярно висвітлювала хід радянського й культурного будівництва в Керчі, пропагувала ідеї партії та уряду. Підвищувалася громадсько-політична активність жителів міста.
Але створення соціалістичної економіки відбувалося у надзвичайно складних умовах. Так, 1921 року з 197 промислових підприємств Керчі ще стояло 60, а на решті було зайнято лише 2735 робітників. Вантажообіг порту становив 16,7 тис. тонн проти 301,8 тис. тонн у 1913 році. А сума валової продукції гірничої та гірничозаводської промисловості, що становила до першої світової війни 8,4 млн. крб., у 1920—1921 рр. зменшилася до 218 тис. карбованців.
Відбудова народного господарства ускладнилася в зв’язку з неврожаєм 1921 року. На початку 1922 року в Керчі голодувало близько 18 тис. чоловік. Скоротилася кількість населення. На 1923 рік воно становило 26 063 чоловіка.
У червні 1922 року з поїздом «Жовтнева революція» до Керчі прибули голова ВЦВК М. І. Калінін та голова ВУЦВКу Г. І. Петровський. 22 червня відбулися багатолюдні мітинги трудящих міста на території Керченського металургійного заводу й на Приморському бульварі. Місцевим товариствам допомоги голодуючим й лікарням було передано велику кількість продовольства та одягу. Українське відділення Червоного Хреста забезпечувало харчуванням 10 тис. дітей. Для подання матеріальної допомоги дитячим будинкам та школам, а також дітям безробітних у грудні 1922 року в Керчі проведено «тиждень дитини», протягом якого зібрано 1 767 590 крб., чимало продуктів. З торговельних підприємств відраховувалося 2 проц. з обороту на допомогу голодуючим.
Поступово нормалізувалося господарське та культурне життя міста. Став до ладу капітально відремонтований консервний завод «Воля праці». Вилов риби 1925 року становив 43,5 тис. центнерів. На 1924—1925 рр. значна частина керченських підприємств була відбудована й працювала на повну потужність. Високу оцінку здобула продукція консервного заводу «Воля праці» на виставці у Копенгагені 1925 року, а на виставці 1927 року в Парижі — одержала головний приз. Тютюнова фабрика на кінець 1925 року виробляла понад 40 проц. продукції усієї тютюнової промисловості Криму. Була відроджена значна частина комунального житлового фонду. Населення міста на 1926 рік перевищувало 35,5 тис. чоловік. Міськрада мала в своєму розпорядженні житловий фонд, що становив 1555 будинків загальною площею 343 тис. кв. аршин. Діяло 12 шкіл першого ступеня й 5 дев’ятирічок, яким віддано кращі приміщення. Крім того, на усіх підприємствах працювали групи ліквідації неписьменності серед дорослих. Відкрилися численні професійні курси й ніколи, сільськогосподарський технікум, мортехнікум, робітфак, т. зв. Боспорський університет, де навчалося 120 чоловік. У місті було два театри, народна консерваторія, музей старожитностей, студія художнього живопису.
Керуючись рішеннями XIV з’їзду ВКП(б), трудящі Керчі включились у боротьбу за втілення в життя планів соціалістичної індустріалізації. Центральний комітет партії й Радянський уряд приділили велику увагу розробці залізорудних багатств Керченського півострова. Вирішено було насамперед відродити металургійний завод та залізний рудник при ньому. У 1926—1927 рр. на заводі велися інтенсивні будівельні роботи. З кожним місяцем збільшувалася й кількість працюючих. Якщо 1926 року на заводі трудилося близько 900, то 1927 — 2700, а 1928 — 5500 чоловік.
Перший п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР для трудящих Керчі ознаменувався пуском першої черги Керченського металургійного заводу ім. Войкова (ім’я П. Л. Войкова, радянського дипломата, уродженця Керчі, вбитого у Варшаві білогвардійцем 7 червня 1927 року, присвоєно заводу в листопаді 1927 року). 20 квітня 1929 року стала до ладу домна № 1. Тоді ж почалося спорудження другої й третьої домен, повітродувної станції, прокатного цехів. Одночасно тривало будівництво й коксохімічного заводу. Новобудови вимагали великої кількості кваліфікованих кадрів. Тому при металургійному заводі була створена школа ФЗУ, розрахована на 250 місць. Та потяг молоді до знань був настільки великий, що заняття відвідувало 1450 чоловік. Керченський металургійний завод готував кадри не лише для промисловості Криму, але й для Магнітбуду, Кузнецькбуду, Дніпросталі та інших новобудов п’ятирічки.
Значну роль у розвитку економіки міста відіграло масове соціалістичне змагання за дострокове виконання державних планів. Уперше в Криму ударники, ударні бригади, цехи та підприємства з’явилися у Керчі на металургійному заводі. На квітень 1929 року 20 цехів оголосили себе ударними, близько 7 тис. робітників трудилися в ударних бригадах, у січні 1934 року ударники становили 83,2 проц. робітників заводу. Великою повагою у колективі користувалися К. П. Хроні — делегат XV з’їзду ВКП(б), С. Н. Московський — керівник комсомольської ударної бригади котельно-складального цеху, будівельники А. Д. Карамзин, В. П. Гасенко — організатори й керівники першої в Криму комсомольсько-молодіжної бригади, А. І. Ганзен — машиніст комсомольського паровоза залізничного цеху, А. Н. Парфьонова — організатор комсомольсько-молодіжної зміни механічного цеху, М. К. Бугай — кращий доменний майстер СРСР.
Завдяки трудовому ентузіазму робітників виробничі потужності заводу ставали до ладу достроково. Так, 15 травня 1930 року на два тижні раніше встановленого строку запрацювала друга доменна піч; того ж місяця почала працювати агломераційна фабрика. Слідом за другою домною стали до ладу діючих томасівський та прокатний цехи, нова електростанція, коксохімічний завод. А 1931 року пуском найбільш потужної третьої домни завершилося будівництво першої черги металургійного заводу ім. Войкова — первістка п’ятирічки. Завод був єдиним у СРСР, що застосовував процес томасування, при ньому працювала агломераційна фабрика. На томасівський чавун, що виплавляли у доменних печах заводу ім. Войкова, був великий попит як в СРСР, так і за кордоном.
Не менш успішно розвивалися й інші галузі промисловості. 1928 року збудовано нове приміщення заводу «Воля праці», реконструйовано тютюнову фабрику, здано в експлуатацію бавовняний та бондарний заводи, а також побудовано хлібозавод, холодильник, корабельні майстерні та ряд інших підприємств. До десятиріччя визволення Криму (листопад 1930 р.) повністю ліквідовано безробіття. У листопаді 1930 року на південь від Керчі, у Комиш-Бурун прибули досвідчені спеціалісти Криму та інших міст країни на будівництво нової рудної бази металургії Радянського Союзу — залізорудного комбінату.
Впроваджувалися нові форми соціалістичного змагання, організатором яких виступила міська партійна організація, що в червні 1932 року об’єднувала 5849 комуністів. Її бойовим помічником були комсомольці — 7260 юнаків та дівчат. 1934 року керченські робітники-металурги стали ініціаторами всесоюзного змагання металургів. З другої половини 1935 року на підприємствах міста набули поширення стахановські методи праці. Стахановцем на металургійному заводі став майстер доменного цеху П. X. Ішков. Його приклад наслідували робітники К. П. Хроні, І. М. Ганзен з синами Адольфом, Георгом та Едуардом, Г. Т. Саєнко згодом депутат Верховної Ради Кримської АРСР, В. С. Васильєв, І. М. Ткаченко, нагороджений 1939 року орденом Трудового Червоного Прапора, А. С. Осипчук — перший депутат Верховної Ради СРСР від трудящих Керчі та багато ін. Стахановський рух став масовим: у квітні 1938 року на підприємствах Керчі стахановців налічувалося 6032 й ударників 3090 чоловік, тобто 59,8 проц. від загальної кількості працюючих.
На запрошення Радянського уряду в Керчі трудилися німецькі, американські, французькі, угорські інженери й робітники. Піднесення, що панувало на підприємствах міста, як і в усій країні, надихало і багатьох працюючих у нас іноземців — у себе на батьківщині вони ніколи не бачили такого ставлення до праці. Коли робітники Керченського металургійного заводу висунули зустрічний план, іноземні робітники на своїх зборах обговорили контрольні цифри плану 1932 року й звернулися до всіх іноземців, що працювали на підприємствах чорної металургії СРСР, із закликом приєднатися до боротьби за дострокове виконання плану 1932 року.
Керченська партійна організація багато робила в справі виховання трудящих у дусі радянського патріотизму й пролетарського інтернаціоналізму. Колективи металургійного заводу та інших підприємств встановили дружні зв’язки з робітниками Німеччини, Чехословаччини, Австрії, Франції та інших країн. Так, делегація робітників-комуністів Чехословаччини під час свого перебування у Керчі з 21 по 25 травня 1931 року була присутньою на багатьох партійних та робітничих зборах і мітингах, відвідала чимало підприємств міста. 23 делегати стали учасниками суботника в доменному цеху металургійного заводу, решта — на коксохімзаводі, рудниках та інших підприємствах міста. З 23 по 28 липня 1931 року в Керчі гостювала міжнародна делегація, що складалася з представників 11 братніх комуністичних партій. Іноземні робітники на власні очі переконувалися в успіхах соціалістичного будівництва.
Робітники керченських підприємств під керівництвом міської партійної організації відіграли велику роль у соціалістичному перетворенні села. Вони активно допомагали селянам у здійсненні колективізації сільського господарства та ліквідації куркульства як класу. Гроші, зароблені в понадурочний час та на недільниках, йшли у фонд новостворених колгоспів. 1930 року в Керченському районі за активним сприянням робітничих бригад до колгоспів залучено близько 5 тис. наймитів, організовано 4 артілі, у селі Сім Колодязів робітники металургійного заводу ім. Войкова допомогли створити першу на Керченському півострові МТС. Директором її став старий більшовик, потомствений керченський металіст М. П. Дементєєв.
Одним з найвизначніших досягнень передвоєнних п’ятирічок було створення південної індустріальної бази. 1936 року здано в експлуатацію потужний рудник і збагачувальну фабрику. Повністю будівництво Комиш-Бурунського залізорудного комбінату ім. Серго Орджонікідзе завершилося 1939 року. Майже водночас стали до ладу нова електростанція, агломераційна фабрика й добре обладнаний порт, звідки руду на спеціальних суднах відправляли на металургійні заводи Приазов’я. Із створенням залізорудного комбінату було здійснено зручне й економічно вигідне транспортне сполучення: руда — заводам «Азовсталі», вугілля — Керчі. Провідне місце в новому індустріальному центрі посідав Керченський металургійний завод ім. Войкова.
Успішне вирішення проблем, пов’язаних з індустріалізацією Півдня країни, сприяло всебічному розвитку й піднесенню господарства Керчі.
Напередодні Великої Вітчизняної війни місто стало одним з найбільших промислових центрів не лише Криму, а й країни. Тут налічувалося 169 підприємств, у т. ч. 68 великих, на яких працювало 41 837 чоловік. На цей час Керченський півострів став основним риболовецьким районом Криму й давав 70 проц. усього кримського вилову. На розширеній судноверфі будували і ремонтували риболовецькі судна, бондарний завод виробляв бочкову та ящикову тару.
Різноманітну продукцію випускали й інші підприємства, збудовані в роки першої та другої п’ятирічок: судноремонтний, машинобудівний, цегельно-черепичний, алебастровий, бавовноочисний, вапняний, олійний і молочний заводи, завод пивобезалкогольних напоїв, макаронна, ковбасна, швейна фабрики, бондарний завод «Пролетарій», майстерні: судноремонтні, корабельномеханічні, сільськогосподарського реманенту. 16 розробок покладів каменю-черепашнику забезпечували своєю продукцією будови не лише міста, а й Донбасу, Дніпрогесу. Чимало швейних виробів, взуття, трикотажу, меблів, металічного посуду також виробляли промислові артілі Керчі.
Розвиток промисловості супроводжувався швидким зростанням населення міста. 1939 року воно становило близько 105 тис. чоловік. Розширилося житлове й культурно-побутове будівництво. Виросли нові впорядковані селища в районі заводу ім. Войкова, на березі моря з’явилося потопаюче в зелені садів містечко металістів, де 1939 року проживало 11 тис. чоловік. Тут працювали фабрика-кухня, їдальні, три клуби, будинок інженерно-технічних працівників, будинок піонерів. Таке ж селище міського типу виникло на високому березі моря в районі залізорудного комбінату. До послуг 5-тисячного населення його були магазини, поліклініка, лікарня, дві школи, дитячий садок та ясла, будинок культури й клуб, стадіон. Нові впорядковані житлові будинки одержали робітники й службовці консервного, цегельно-черепичного, бондарного заводів. З допомогою державних кредитів збудували собі індивідуальні будинки тисячі трудівників Керчі.
1938 року в місті стали до ладу готель та три банно-пральні комбінати. Трамвайне сполучення з’єднувало селище металургійного заводу ім. Войкова з центром. А з міста до металургійного заводу та залізорудного комбінату пролягли асфальтовані шляхи. Центр і приміські селища були електрифіковані й радіофіковані.
Значно розширилися й поліпшили свою роботу мережі торговельна та громадського харчування. Діяло 192 магазини й 133 ларки, 156 їдалень і буфетів, 5 ринків. Добре було налагоджено медичне обслуговування: працювали 3 лікарні, 8 поліклінік, грязелікарня, дитячий санаторій, 3 пологові будинки.
1940 року в 39 школах 548 учителів навчали близько 17 тис. учнів, та в 5 школах робітничої молоді — 780. У трьох технікумах — рибному, металургійному та фельдшерському — налічувалося 800 студентів. З 1929 року в Керчі діяв робітничий університет, 1940 року його відвідували 760 чоловік. Невелика рибогосподарська станція виросла у Азово-Чорноморський науково-дослідний інститут морського рибного господарства й океанографії з лабораторіями, дослідними станціями, спеціально обладнаними суднами, де 23 наукові працівники вивчали рибні багатства Азовського та Чорного морів, розроблювали заходи щодо вдосконалення організації й техніки лову.
У місті працювали драматичний театр, палац культури, 16 клубів, будинок учителя, 4 кінотеатри, 25 кіноустановок, 40 бібліотек, історико-археологічний музей. Виходила міська газета «Керченский рабочий» та 4 багатотиражки. Робітничі клуби мали великі колективи художньої самодіяльності. 1935 року аматори клубу металургів ім. Енгельса в числі кращих виступили з концертом у Київському академічному театрі опери та балету. 1936 року оркестр і концертна група Комиш-Бурунського палацу культури демонстрували своє мистецтво в клубах столиці нашої Батьківщини.
Керівною та спрямовуючою силою політичного, економічного, громадського та культурного життя соціалістичної Керчі була міська партійна організація. В її рядах перебувало 4 тис. комуністів. У складі комсомольської організації 1941 року налічувалося близько 6 тис. юнаків та дівчат.
З великим піднесенням на основі нової Конституції пройшли в місті вибори 1937 року до Верховної Ради СРСР, а також до місцевих Рад депутатів трудящих. Депутатом до верховного органу влади країни було обрано робітника-новатора металургійного заводу О. С. Осипчука.