Кримська область під час громадянської війни
Наприкінці квітня 1918 року, загарбавши територію України, австро-німецькі окупанти вдерлися в Крим. Стійкий опір чинили їм сформовані у містах і селах червоногвардійські загони. Енергійну діяльність, спрямовану на боротьбу з навалою німецьких окупантів, розгорнув комісаріат у військово-морських справах, якому були підпорядковані місцеві військово-революційні штаби і збройні сили республіки. Вже 26 березня Раднарком Республіки Тавріди ухвалив рішення оголосити призов до Червоної Армії саперів, мінерів і артилеристів. На місцях під контролем партійних організацій проводилося формування червоноармійських частин, виявлялися запаси військового спорядження. На фронт вирушали загони із Севастополя, Сімферополя, Ялти, Євпаторії та ін. населених пунктів Криму. Проте ворогові вдалося прорвати оборону на Перекопі і захопити Сімферополь. Керівники Республіки Тавріди Н. Г. Слуцький, Я. Ю. Тарвацький, С. П. Новосельський, О. Коляденко та інші виїхали з міста, але були захоплені бандою татарських націоналістів і 24 квітня розстріляні.
1 травня 1918 року німецькі окупанти вступили до Севастополя. Ще 28 і 30 квітня, виконуючи вказівку Радянського уряду, Чорноморський флот відійшов до Новоросійська. Німецький уряд висунув ультимативну вимогу повернути військові кораблі. Щоб запобігти захопленню флоту німецькими імперіалістами, Раднарком РРФСР ухвалив рішення про його потоплення. 18 червня 1918 року за безпосередньою вказівкою В. І. Леніна значну частину кораблів було затоплено в районі Новоросійська. 2500 моряків, зійшовши з кораблів зі зброєю в руках, відстоювали свободу своєї Батьківщини на фронтах громадянської війни.
Німецькі окупанти встановили в Криму кривавий режим. Фактично вся влада була в руках командуючого окупаційними військами генерала Коша. Але з метою «додержання пристойності» окупанти сформували з монархістів «крайовий уряд» на чолі з колишнім царським генералом Сулькевичем, який негайно оголосив про відновлення в Криму всіх законів Російської імперії, про повернення поміщикам земель, а капіталістам — заводів і фабрик.
За підтримкою окупаційних властей відновив свою діяльність татарський курултай. Татарські буржуазні націоналісти повністю віддали себе в розпорядження німецьких загарбників. З німецьких колоністів і татарських націоналістів формувалися каральні загони для розправи над трудящими.
Грабіжницька політика, репресії німецьких окупантів та їхніх прихвоснів викликали глибоку ненависть й обурення трудящих. У травні страйкували робітники військового порту і Морського заводу в Севастополі. У липні кримські залізничники взяли участь у загальному страйку залізничників України. Цей страйк дав поштовх до зростання революційного руху в містах і селах Криму. Страйкували тютюнники Феодосії, портові робітники Керчі, службовці Севастополя, Сімферополя, Ялти, почастішали селянські виступи.
Листопадова революція в Німеччині, анулювання Радянським урядом Брестського договору викликали нове піднесення визвольної боротьби на Україні, в Білорусії та Прибалтиці, окупованих німецькими та австро-угорськими військами. Під ударами Червоної Армії деморалізована окупаційна армія ганебно тікала з загарбаних земель. 30 листопада німецькі окупанти змушені були залишити Крим.
Перед втечею німецьких військ на зміну уряду Сулькевича прийшов «уряд» великого землевласника, колишнього члена царської Державної ради Соломона Крима, що спирався на багнети іноземних інтервентів і білогвардійців. За угодою цього «уряду» з командуванням денікінської «Добровольчої» армії, яка розташовувалася на Кубані, Крим почали наводнювати білогвардійські частини. Лише 20 листопада в Ялті й Керчі висадилося близько 5 тис. денікінців.
Майже одночасно з ними до кримських портів входили англо-французькі кораблі. На лютий 1919 року війська Антанти в Криму налічували вже близько 20 тис. чоловік.
Населення Криму голодувало. На початку німецької окупації хлібний пайок становив 300 грамів, а на квітень 1919 року скоротився до 100 грамів на людину. Лише в Севастополі налічувалося 10 тис. безробітних. Найменший вияв невдоволення з боку робітників і селян викликав жорстокі переслідування.
Незважаючи на це, трудящі Криму під керівництвом більшовиків вели мужню боротьбу проти англо-французьких інтервентів і білогвардійців. Кримському більшовицькому підпіллю надавав велику допомогу ЦК КП(б)У, який 9 вересня 1918 року прийняв спеціальну постанову в цьому питанні, доручивши членам Одеськото обласного комітету «об’їхати Крим й допомогти зібрати кримську конференцію та всіляко сприяти кримським товаришам, у т. ч. й грошима». З жовтня 1918 року по травень 1919 року за рішенням ЦК РКП(б) Кримська партійна організація входила до складу Комуністичної партії України. 1 грудня 1918 року в Сімферополі відбулася загальнокримська підпільна партійна конференція, в роботі якої взяв участь представник ЦК КП(б)У Я. Б. Гамарник, обраний до складу обкому партії. Конференція ухвалила постанову про розгортання партизанського руху і про підготовку збройного повстання, яке мало співпасти з вступом Червоної Армії до Криму.
На першому своєму засіданні обраний конференцією обком КП(б)У ухвалив рішення про створення обласного ревкому для керівництва партизанською боротьбою. Підпільні організації Севастополя, Сімферополя, Євпаторії та інших міст формували бойові загони, збирали зброю. Ще в грудні 1918 — січні 1919 року у районі Євпаторії, в лісах гірського Криму, на Керченському півострові виникли перші партизанські загони. Мужньо бився з ворогами Євпаторійський загін «Червоні каски» під керівництвом більшовика І. Н. Петриченка.
Поряд з партизанською боротьбою більшовицькі організації Криму проводили агітаційно-пропагандистську роботу. Серед французьких матросів і солдатів у Севастополі розповсюджувалися видання групи французьких комуністів у Москві, вели агітацію члени «Іноземної колегії» при Одеському обкомі КП(б)У.
Успіхи Червоної Армії, частини якої в березні 1919 року вийшли на підступи до Криму, активізували боротьбу трудящих проти інтервентів. У лютому—березні тут прокотилася хвиля страйків. Найбільшим з них був загальний політичний страйк 14 березня в Севастополі, в якому брали участь близько 7 тис. чоловік.
На заклик більшовиків севастопольців підтримали робітники Сімферополя, Феодосії, Керчі. Це був найбільш масовий виступ робітничого класу в період англо-французької інтервенції.
Після запеклих боїв на підступах до Криму Червона Армія 4 квітня 1919 року прорвала Перекопські укріплення. 10 квітня ворог утік з Сімферополя і Євпаторії.
Радянські війська підійшли до Севастополя.
Під впливом перемог Червоної Армії і революційної більшовицької пропаганди французькі моряки відмовлялися воювати проти Радянської Росії і вимагали відправити їх додому. 20 квітня 1919 року команди броненосців «Франс» та «Жан Варт» зійшли на берег і спільно з робітниками міста організували демонстрацію солідарності з трудящими Радянської країни. Грецькі патрулі за наказом французького командування відкрили по них вогонь.
Але дні окупантів були злічені. 29 квітня кораблі інтервентів залишили Севастополь. До міста увійшли радянські війська, палко зустрінуті севастопольським пролетаріатом. У боях за Крим особливо відзначилася 1-а Задніпровська дивізія, якою командував П. Ю. Дибенко, призначений згодом командуючим всіма збройними силами Кримської Радянської Республіки. На кінець квітня 1919 року майже весь Крим було очищено від інтервентів і білогвардійців. У руках білих лишився тільки Керченський півострів, де їхні позиції з флангів прикривали англійські та французькі військові кораблі.
ЦК РКП(б) уважно стежив за становищем у Криму. 23 квітня 1919 року на Політбюро ЦК РКП(б) за участю В. І. Леніна обговорено питання про Крим і визнано бажаним створення Кримської Радянської Республіки. Згідно з цим рішенням Кримська обласна партконференція, що відбулася 28—29 квітня і в роботі якої брав участь представник ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У народний комісар внутрішніх справ України К. Є. Ворошилов, ухвалила постанову про створення Кримської РСР, рекомендувавши до складу її Ради Народних Комісарів Д. І. Ульянова, П. Ю. Дибенка, Я. Ф. Городецького, І. А. Назукіна, Ю. П. Гавена та інших. Раду Народних Комісарів республіки фактично очолив брат В. І. Леніна — Д. І. Ульянов. Головою Президії обраного конференцією обкому партії, куди увійшли Д. І. Ульянов, О. X. Алексакіс, М. Субхі та ін., став Ю. П. Гавен.
У 1919 році радянське будівництво в Криму тривало 75 днів. Протягом цього короткого строку, в умовах воєнної блокади, в обстановці економічної розрухи, долаючи шалений опір буржуазії, поміщиків, куркульства, рішуче викриваючи меншовиків та есерів партійні й радянські організації краю втілили в життя ряд важливих заходів, спрямованих на відбудову промисловості й сільського господарства, на ліквідацію безробіття і голоду.
Для поліпшення продовольчого постачання населення вилучалися надлишки хліба у куркулів, виявлялися інші продовольчі ресурси, налагоджувався правильний облік та розподіл. Лише в Євпаторійському повіті в травні реквізовано понад 262,8 тис. пудів хліба. Братерську допомогу трудящим Криму подали робітничий клас і селянство України, звідки надійшло 420 тис. пудів борошна. Робітники Києва надіслали 109 вагонів цукру. Завдяки цій допомозі і мобілізації внутрішніх ресурсів вдалося забезпечити хлібом міста і виділити 100 тис. пудів хліба для Червоної Армії.
Комуністи проводили велику роботу, спрямовану на втілення в життя рішень VIII з’їзду РКП(б). Селянам було повернуто землю, відібрану у них поміщиками під час окупації. Біднякам і середнякам видавалося зерно для сівби. Організовувалися пункти прокату сільськогосподарських машин і знарядь.
Відновили роботу націоналізовані тютюнові фабрики, консервні заводи та деякі інші промислові підприємства. Налагоджувалася справа охорони здоров’я трудящих, робота шкіл.
Одним з перших наказів, виданих народним комісаром освіти, був наказ про звільнення неімущих громадян від плати за навчання дітей у школах. Для підготовки робітників і селян до вступу в Таврійський університет у Сімферополі організували робітфак.
Особлива увага приділялася формуванню нових частин Червоної Армії й військовому навчанню трудящих. Цим займалися П. Ю. Дибенко та І. Ф. Федько.
Але наприкінці червня 1919 року Крим удруге потрапив під владу білогвардійців. Улітку цього року новий похід на Країну Рад розпочав за допомогою імперіалістів Антанти генерал Денікін. Основною ударною силою контрреволюції стали цього разу три денікінські армії — «Добровольча», Донська та Кубанська. З Акмонайських позицій Керченського півострова почали наступ частини генерала Шіллінга, що загрожували водночас і Донбасу. Створилася загроза оточення в Криму частин Червоної Армії, які були змушені відступити з боями до Північної Таврії.
На всій загарбаній території денікінці запровадили кривавий режим розстрілів і шибениць. Тюрми Севастополя, Сімферополя, Керчі та інших міст були переповнені в’язнями, головним чином робітниками. У селах лютували каральні загони, які без суду й слідства катували, розстрілювали і вішали селян.
Проте жорстокі репресії не зломили волі трудящих. їх ненависть до білогвардійців та інтервентів зростала з кожним днем.
Керівництво боротьбою проти денікінців на Україні і в Криму ЦК РКП(б) в цей період здійснював через Зафронтове бюро при ЦК КП(б)У. Лише протягом липня—листопада 1919 року на підпільну роботу в Крим ЦК КП(б)У направив 5 працівників. Восени 1919 року в Сімферополі, Севастополі, Євпаторії, Ялті, Феодосії, Керчі і ряді сільських районів почали діяти підпільні більшовицькі організації. У грудні 1919 року було створено керівний партійний центр кримського підпілля — обласний комітет РКП(б) на чолі з С. Я. Бабаханяном (М. Бабаханом). До комітету увійшли також С. Я. Просмушкін, Б. М. Горелик, О. І. Бунаков, А. І. Федорова. Місцеві партійні організації розповсюджували в містах, селах і військових частинах прокламації, листівки, відозви, готували збройне повстання. На початку 1920 року створено Кримський військово-революційний комітет і рев-коми в Севастополі, Феодосії, Ялті. У профспілках і на підприємствах організовувалися бойові п’ятірки з комуністів і комсомольців, у гірсько-лісовій частині півострова — партизанські загони.
«Факти з життя Криму,— писала газета «Правда»,— говорять про те, що революційний порив трудящих Криму допоможе нашій героїчній Червоній Армії здобути цю найміцнішу фортецю білогвардійців на півдні Росії».
Наприкінці 1919 року розбиті Червоною Армією війська Денікіна відступили на південь. Частина їх під командуванням генерала Слащова в січні 1920 року закріпилася в Криму. Водночас білогвардійське командування з допомогою Антанти підтягло до Криму нові підкріплення і кинуло їх проти сил Червоної Армії в Північній Таврії. Напад панської Польщі на Радянську республіку змусив тимчасово затримати активні дії радянських військ проти білогвардійців на півдні.
У березні 1920 року в Крим на англійському дредноуті «Імператор Індії» прибув барон Врангель, який після того, як Денікін пішов у відставку, став на чолі південноросійської контрреволюції. При сприянні Антанти Врангель сформував у Криму білогвардійський «уряд» із запеклих контрреволюціонерів і монархістів. Англо-французььі імперіалісти щедро постачали врангелівців зброєю і боєприпасами. Вздовж узбережжя курсували військові кораблі Антанти, що вчиняли піратські напади на радянські порти.
Вся «діяльність» врангелівського «уряду» обмежувалася викачуванням коштів з населення, пограбуванням багатств Криму. Різного роду експортні акціонерні товариства продавали на закордонних ринках майно російського морського флоту. Крім того, за кордон безперервно вивозили продовольство, сільськогосподарську продукцію.
Незважаючи на демагогічні обіцянки й «реформи» «чорного барона», становище трудящих погіршувалося з кожним днем. Так, з квітня по жовтень 1920 року ціни на хліб підвищилися в 14 разів, на молоко — в 12,5 раза, на дрова — в 20 разів.
Гучно розрекламований «земельний закон» Врангеля передбачав викуп у поміщиків державою частини землі і наступний перепродаж її на виплату селянам. Цей закон служив інтересам куркульства і нічого не давав селянській бідноті та середнякам, які не мали коштів для придбання землі.
Влада Врангеля, як і Денікіна, в Криму трималася на насильстві й терорі. У квітні він видав наказ про створення в усіх повітах і гарнізонах «військово-судних комісій», які мали своїм завданням карати за будь-яку діяльність, спрямовану проти властей. Лютувала контррозвідка. Звичайним явищем були прилюдні страти. В січні 1920 року до рук білогвардійської контррозвідки потрапили керівники севастопольського підпілля В. В. Макаров, О. І. Бунаков, І. А. Севастьянов, М. І. Ашевський (Ю. А. Дражинський), М. С. Киянченко та інші. У квітні було розгромлено Сімферопольську, Феодосійську та Керченську організації, розстріляно членів мусульманського бюро при Кримському підпільному обкомі партії, яке провадило організаторсько-політичну роботу серед трудящих татар.
За цих умов обком партії був змушений передислокуватися до партизанських загонів. 5 травня 1920 року у підпіллі в Коктебелі відбулася обласна партійна конференція, яка підкреслила необхідність широкого розгортання повстанського руху в тилу Врангеля.
Долаючи великі труднощі, підпільний обком партії провів роботу щодо реорганізації розрізнених партизанських загонів, очищенню їх від анархістських елементів, зміцненню бойової дисципліни й організації централізованого керівництва в особі головного штабу повстанської армії при Кримському ревкомі. Командуючим армією обком призначив С. Я. Бабаханяна. Але завдання підвищення організованості партизанського руху через великі труднощі (відсутність зв’язку з центром, коштів) остаточно не було розв’язане.
У цей складний для кримського підпілля період велику допомогу місцевим більшовикам подали ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У. У червні 1920 року К. Даниленко привезла до Криму від ЦК РКП(б) кошти й інструкції.
21 липня на засіданні Оргбюро ЦК РКП(б) було заслухано доповідь про становище й діяльність кримських підпільних організацій. Питання про роботу в Криму в цей же день обговорювалося на засіданні Закордонного відділу ЦК КП(б)У. За згодою ЦК РКП(б) у липні—серпні 1920 року при Закордвідділі утворено Кримський відділ, який став подавати Кримській партійній організації допомогу людьми, коштами, зброєю. Тільки в червні—вересні Політбюро ЦК КП(б)У тричі обговорювало питання про надання допомоги кримським більшовикам. У серпні для керівництва партизанським рухом до Криму було направлено групу комуністів і військових працівників на чолі з О. В. Мокроусовим — одним з організаторів загонів революційних моряків, що билися за Радянську владу на Україні та на Дону в 1917— 1918 рр. У складі групи налічувалося 11 чоловік, серед них І. Д. Папанін — нині відомий вчений-полярник, двічі Герой Радянського Союзу. О. В. Мокроусову доручалося прийняти командування повстанською армією.
Після прибуття цієї групи Кримська повстанська армія розгорнула планомірні бойові дії проти білогвардійців. Керівництво партизанським рухом і підпільною боротьбою в Криму обком партії поклав на трійку у складі О. В. Мокроусова, С. Я. Бабаханяна і члена обкому партії А. І. Федорової. Гірську частину Криму, де діяли партизани, було поділено на 3 райони, сформовано 3 повстанські полки. Вже в ніч на 1 вересня партизани здійснили напад на загін білогвардійців, що охороняв Бешуйські вугільні копальні, й підірвали шахти. Білогвардійці залишилися без паливної бази. Користуючись широкою підтримкою населення, повстанці посилювали напади на залізниці, склади, млини і заводи, які працювали на врангелівську армію. 12 вересня вони зайняли Судак і, захопивши трофеї, відійшли до лісу.
Більшовицькі організації вели також революційну агітацію і пропаганду у військах Врангеля. Солдати дезертирували з білої армії. На кількох ворожих кораблях виникли підпільні більшовицькі осередки, готувалося повстання.
У вересні 1920 року IX Всеросійська конференція РКП(б) підкреслила необхідність якнайшвидшого закінчення боротьби з Врангелем. Виступаючи на конференції з політичним звітом ЦК партії, В. І. Ленін приділив цьому питанню головну увагу. У відповідності з вказівками ЦК РКП(б) Реввійськрада Республіки 21 вересня створила Південний фронт для боротьби з «чорним бароном». На пропозицію В. І. Леніна Пленум ЦК партії ухвалив рішення про призначення командуючим фронтом видатного пролетарського полководця М. В. Фрунзе.
Наприкінці жовтня війська Південного фронту перейшли в наступ, у ході якого армії Врангеля було завдано нищівної поразки в Північній Таврії. Рештки його військ закріпилися в Криму. У ніч на 8 листопада частини 51-ї Московської стрілецької дивізії почали штурм Перекопа, 15-а та 52-а дивізії 6-ї армії здійснили легендарний перехід через Сиваш. У нічній темряві, в мороз і під пронизливим вітром, під ураганним вогнем ворожих гармат і кулеметів бійці вбрід перейшли на Литовський півострів і атакували ворога. На ранок майже весь півострів було очищено від білогвардійців. Героїчний штурм перекопських укріплень тривав 8 і 9 листопада. Виявивши виняткову хоробрість, ентузіазм і відданість справі пролетарської революції, частини Червоної Армії розтрощили «Білий Верден» (так білогвардійці називали Перекопсько-Чонгарські укріплення) і штурмом взяли Перекопський вал. 15-а Латиська та 52-а дивізії при підтримці 7-ї кавалерійської дивізії відбили шалені контратаки білих і вийшли на Ішунські позиції. В ніч на 11 листопада 30-а Іркутська стрілецька дивізія почала штурм Чонгарських укріплень і вдень оволоділа ними. У середині листопада частини Червоної Армії за допомогою партизанських загонів повністю очистили Крим від врангелівців.
Після взяття Керчі 16 листопада М. В. Фрунзе телеграфував В. І. Леніну про ліквідацію Південного фронту. «Одна з найблискучіших сторінок в історії Червоної Армії,— відзначав В. І. Ленін у своїй доповіді на VIII Всеросійському з’їзді Рад, — є та повна, рішуча і надзвичайно швидка перемога, яка здобута над Врангелем».
Дорогою ціною було завойовано цю перемогу. Лише під час штурму Перекопа і Чонгара червоні війська втратили вбитими й пораненими 10 тис. чоловік. За безсмертні подвиги в цих боях понад 40 з’єднань, частин і підрозділів Радянський уряд нагородив орденами і почесними Червоними прапорами. Кілька тисяч бійців і командирів було нагороджено орденом Червоного Прапора і почесною зброєю. Дивізіям, що особливо відзначилися, присвоїли почесні найменування: 15-й (начдив І. І. Раудмец) — «Сиваська», 30-й стрілецькій, якою командував І. К. Грязнов,— «Чонгарська», 51-й (командир В. К. Блюхер) — «Перекопська».
Відзначаючи беззавітну хоробрість військ Південного фронту в боях проти Врангеля, Рада Праці і Оборони РРФСР у постанові, підписаній В. І. Леніним 24 грудня 1920 року, вказувала, що країна, нарешті, може відпочити від нав’язаної їй білогвардійцями трирічної громадянської війни, приступити до залікування завданих їй численних ран та зайнятися відбудовою дуже потерпілого за ці роки народного господарства.