Кримська область у епоху ранніх феодальних відносин
У V—VIII ст. на території півострова зароджуються феодальні відносини, які, розвиваючись, у IX—X ст. призводять до утворення феодальних князівств. Збереглися руїни середньовічних поселень, фортець, монастирів у південно-західному Криму — Ескі-Кермен, Киз-Кермен, Чуфут-Кале, Качі-Кальон та ін. Деякі з них називають печерними містами, оскільки тут уціліло багато споруд, висічених у скелях. Історія цих поселень простежується з VI ст. Жили в них нащадки скіфів і таврів (дуже сарматизовані, що змішалися з греками).
У 80-і роки VII ст. на східний Крим поширилося панування Хозарського каганату, який протягом усього VIII ст. вів боротьбу за Крим з Візантією. На початку IX ст. він змушений був відмовитися від більшості кримських земель. Після цього посилення впливу Візантії в Тавріці сприяло утворенню візантійської Херсонської феми (військово-адміністративного округу), що з часом розширилася до «феми кліматів», яка включала укріплені поселення (клімати) гірського Криму.
Вже у VIII столітті в Крим проникають і селяться тут слов’яни. Військо русів, очолюване новгородським князем Бравліном, здійснило у цей період похід вздовж побережжя Криму —від Херсонеса до Керчі. Слов’яно-руси, що були відомі як хоробрі і досвідчені моряки, ходили походами навіть на Каспій. У 907, 911, 944 роках відбулися переможні походи київських князів на Візантію. 944 року між Візантією та Київською Руссю укладено угоду про мир, яка відбила нове співвідношення сил: київський князь Ігор зобов’язався навіть захищати Візантію і, зокрема, не пускати до візантійських володінь у Криму болгар. З цієї угоди випливає, що Русь мала в Криму підвладні землі. Тут відомо досить багато знахідок різних предметів слов’яно-руського походження. Так, зокрема, в Херсонесі та в південно-східній частині Криму знайдено слов’яно-руські мечі, візерунчасті наконечники піхов до них та іншу зброю, культові предмети з написами давньоруською мовою, прясельця із овруцького шиферу, слов’янський посуд тощо. Слов’янські речі, знайдені в Судаку, дають змогу припускати існування тут руської слободи. Чимало слов’ян було в IX—X ст. і серед жителів Херсонеса (в давньоруських літописах він називається Корсунем). Відомо, що в 60-і роки IX ст. слов’янський проповідник Кирило знайшов у Корсуні євангеліє і псалтир, «руським письмом написані». Є також свідчення про економічні, політичні та культурні зв’язки Київської Русі з Корсунем. Корсунь був важливим посередником у торгівлі між Руссю та Візантією. У X ст. політичний вплив Русі в Тавріці та Херсонесі зміцнів. Це значною мірою визначило в 988 році успіх походу київського князя Володимира на Корсунь. Завдяки корсунському походові і шлюбу з візантійською царівною Володимир зміцнив вигідні для Києва зв’язок з Корсунем і союз з Візантією.
У X—XII ст. східна частина півострова входила до складу давньоруського Тмутараканського князівства, розташованого в гирлі Кубані, на Таманському півострові. У складі Тмутараканського князівства була Керч, а також деякі інші міста Криму. Це засвідчується і археологічними знахідками, виявленими на Таманському півострові та Керченському березі. Напис 1068 року на мармуровій плиті, яка дістала назву Тмутараканського каменю, з вирізьбленим на ній давньоруським текстом гласив, зокрема, що князь Гліб Святославович міряв відстань «від Тмутаракані до Корчева» (Керчі). Арабські географи Х-ХІІ ст. називали Чорне море Руським, а Керченську протоку — «гирлом Руської ріки». Жваву торгівлю з Київською Руссю вело місто Сугдея (Солдайя, Судак, в давньоруських джерелах Сурож), що виникло ще в III ст. н. е. Сурож згаданий у «Слові о полку Ігоревім» поряд з Тмутараканню і Корсунем.
У XIII ст. на Русі з’являються «сурозькі гості» — купці-сурожани, що торгували шовком, бавовняними та легкими шерстяними тканинами, сіллю, закупали руські товари.
Сурож — перше з міст Східної Ввропи, що зазнало навали монголо-татарських завойовників, які захопили і пограбували його в січні 1223 року. Через короткий час, 1239 року, монголо-татарські орди загарбали весь півострів. Оселилися вони головним чином у степовій смузі. Підкоривши місцеве населення, татарські феодали привласнили його землі. Згодом на цих землях склався Кримський улус Золотої Орди. Центром улусу стало місто Солхат, оточене фортечними мурами, ровом і назване Кримом (тепер Старий Крим), що татарською мовою означає «рів». Поступово ця назва поширилася на весь півострів.
Все життя Криму тоді цілком залежало від Золотої Орди. У Солхаті жив намісник золотоордйнського хана. Монголо-татарські завойовники проявляли виняткову жорстокість до місцевого населення. Так, у 1298 році після пограбування і розорення Сурожа вони забрали в полон більшість жителів міста. Сурож було підпалено з усіх боків. Татари грабували християнські храми, знімали церковні дзвони, нищили ікони. Підкорені жителі півострова — алани, половці, слов’яни, вірмени, греки та ін. — змушені були платити завойовникам данину — грішми, продуктами сільського господарства, ремісничими виробами.
Південна, прибережна частина Криму наприкінці XIII ст. потрапила під владу генуезців, колонія яких Кафа (Феодосія) фактично стала центром самостійної, хоч і залежної номінально від Генуезької республіки, держави. Перші відомості про генуезьку колонію належать до 1289 року, коли Кафа була головним опорним пунктом генуезців у Криму. У другій половині XIV ст. генуезці значно розширили свої володіння, захопивши в 1357 році Чембало (сучасна Балаклава), а в 1365 році— Солдайю (Судак). Після 1380 року вони поширили свою владу до Керченського півострова.
Через Кафу та інші генуезькі колонії йшла жвава транзитна торгівля товарами Сходу й товарами, що надходили з російських та українських земель. У приморських містах і селах Криму точилася гостра класова боротьба — про це свідчать повстання в Кафі в 1454 та 1471 роках і в Судаку в 1470 році.
Третім державним утворенням у середньовічному Криму стало феодальне князівство Феодоро, що склалося в південно-західній частині півострова. Широко відомою в XIII—XV ст. була його столиця — місто Феодоро на горі Мангуп (поблизу Бахчисарая). У Мангупському князівстві жили греки, караїми, вірмени та інші нащадки стародавніх жителів південно-західного Криму, християн за релігією, які сприйняли північно-причорноморську культуру, що сформувалася під впливом Візантії. XV ст.— до падіння князівства в 1475 році — було часом його найбільшого політичного й економічного піднесення. У XIV—XV ст. князівство конкурувало з генуезькими колоніями в зовнішній торгівлі, яку вело через свій порт на Чорному морі — Каламіту (Інкерман). Воно боролося з генуезцями за володіння Чембало і численними гаванями на Південнобережжі — Алустоном, Горзувітами та іншими.
У першій половині XV ст. внаслідок розпаду Золотої Орди утворилося Кримське ханство, до складу, якого було включено не тільки Кримський півострів, але й загарбані татарськими ордами пониззя Дніпра, Приазов’я і Прикубання. Столицею його з другої половини XV ст. став Бахчисарай. Але ханство не змогло довго зберегти свою самостійність. Уже в 1475 році війська султанської Туреччини захопили Кафу, Судак, Керч та інші міста і фортеці південного та південно-східного узбережжя півострова. Впало і Мангупське князівство, територію якого, як і генуезькі володіння, було включено до складу коронних володінь султана. Степова частина півострова і землі в нижній течії Дніпра залишалися під владою кримського хана, що 1478 року визнав себе васалом Туреччини. Відтоді хани були фактично намісниками султана і навіть одержували платню від турецького уряду.
Залежність від Туреччини поглибила господарську й політичну відсталість Кримського ханства. У соціально-економічному відношенні воно являло собою феодальну державу, що стояла на порівняно низькому ступені розвитку. Характерними особливостями його політичного життя були слабкість центральної влади, сильний вплив мусульманського духівництва, велике значення станового принципу і разом з тим наявність родових пережитків.
Верховна влада в ханстві належала ханові, що його призначав турецький султан. У Криму правила династія Гіреїв, початок якій поклав Хаджі-Гірей. Між членами династії точилася безперервна боротьба за владу, чим користалися турецькі султани, щоб міцніше утримувати Крим у своїх руках.
Кримське ханство не було централізованою державою. Воно поділялося на дрібні територіальні одиниці (6 каймаканств та 42 кадилики). Каймакани, що стояли на чолі їх, вели боротьбу з ханами, зводячи нанівець їхні спроби встановити централізовану владу. Влада хана обмежувалася також радою, до складу якої входили його родичі та беї — впливові представники знатних феодальних родів, глави бейліків. Хан і беї розпоряджалися працею простого люду, обкладали його непомірними податками й повинностями. Татарська знать володіла величезними табунами коней, стадами великої рогатої і дрібної худоби, мала велику кількість рабів. Свої землі великі землевласники обробляли, використовуючи працю рабів або працю вільних за певну оплату, найчастіше — за десятину з усіх продуктів. Грецьке та вірменське населення Криму займалося в основному хліборобством, садівництвом і виноградарством; ремеслом та торгівлею — вірмени, грузини, греки, євреї. Ремісники об’єднувалися в цехи, які щороку вносили ханові та відкупникові певну суму грошей. Численні мита та побори гальмували розвиток торгівлі, що зосереджувалася в Бахчисараї, Гезлеві, Кафі, Карасубазарі й інших містах.
Кримське ханство мало паразитичний характер, продуктивні сили його майже не розвивалися, оскільки основним джерелом збагачення феодальної верхівки були систематичні грабіжницькі походи на сусідні країни, зокрема на Росію й Україну. Татарські феодали, експлуатуючи місцеве населення, намагалися захопити якнайбільше полонених і здобичі. Невільники, продані в рабство, використовувалися на виснажливих роботах у каменярнях, на будівництві доріг, у маєтках татарських і турецьких феодалів, гинули на галерах. Особливо посилилися розбійницькі напади на українські та російські землі з кінця XV ст., з часу, коли кримський хан визнав себе васалом турецького султана і на Чорному морі встановилося турецьке панування. 1482 року хан Менглі-Гірей вщент розорив Київ. Протягом півстоліття (1480 —1530 рр.) татари майже щороку здійснювали напади на Україну. 1521 року кримське військо обложило Москву, а 1552 — Тулу.
Французький історик другої половини XVI ст. Блез де Віженер писав, що татари «наводять жах не тільки на сусідів, зле й на найвіддаленіші народи і племена». Тільки влітку 1632 року загальна кількість татар, які грабували російські землі, досягала кількох десятків тисяч чоловік. Через Ізюмський та Муравський шляхи татарська кіннота розсіялась на території Мценського, Новосільського, Орловського, Карачівського, Литвенського, Єлецького та інших повітів і забрала в полон близько 3 тис. чоловік. Спустошливими були й вторгнення ординців у 40-х роках XVII століття. За цей час ними схоплено і забрано до Криму близько 200 тис. російських людей. Крим перетворився на великий міжнародний невільницький ринок.
Кривава турецько-татарська агресія підривала продуктивні сили південних районів Росії й України, затримувала їх господарський та культурний розвиток. Південно-східні кордони Київщини, Волині й Поділля, що найчастіше зазнавали нападів, майже зовсім обезлюдніли.
Польсько-литовські феодали не змогли захистити ні свої землі, ні загарбану ними Україну від розбійницьких татарських нападів. Величезну роль у відбитті татаро-турецької навали на Європу відіграла Російська централізована держава, яка на своїх південних кордонах тримала значні військові сили, налагоджувала сторожову і станичну службу, будувала «засіки». 1517 року в районі Тули розбито двадцятитисячний загін ординців, що вдерся сюди. 1535 року проти кримських загонів, які рвалися до Оки, вирушило велике військо. Татарські орди змушені були повернутися назад. У 50-х роках XVI ст. здійснено кілька походів на Крим: у 1556 році під командуванням Д. Ржевського, через три роки — Д. Адашева. Під час цих походів було звільнено багато полонених, захоплених татарами.
Відчутних ударів турецько-татарським агресорам завдавали запорізькі казаки. Крок за кроком відвойовували вони в загарбників безкраї степи, що раніше належали слов’янам. В 1575—1577 рр. вони пішли походом на Крим. Під час походу 1589 року запорожці оволоділи Гезлевом (Євпаторією), а в 1616 році штурмом здобули Кафу, знищивши турецький гарнізон чисельністю 14 тис. чоловік і визволивши з турецької неволі багато полонених. У 1628 році запорожці, втрутившись у міжусобну боротьбу в ханстві, прорвалися через Перекоп і завдали поразки турецькому ставленику Кан-Теміру під Бахчисараєм. Вони також обложили Кафу і пішли звідти тільки під тиском численного турецького війська.
У боротьбі з турецько-татарськими нападами важливу роль відіграло донське козацтво. Обминаючи ворожі кордони й місто Азов, що перебувало в руках турків, донські і запорізькі козаки причалювали до берегів Криму й Кавказу, іноді з’являлися в околицях Константинополя. 1637 року козаки оволоділи Азовом і тримали його в своїх руках до 1642 року, відбиваючи всі спроби турецьких і татарських військ повернути фортецю.
Бойова співдружність донських та запорізьких козаків, що часто діяли спільно проти турецько-татарських агресорів, була одним з проявів віковічної дружби двох братніх слов’янських народів.