Кримська область у період буржуазно-демократичних революцій (1900 — 1917 рр.)
Дедалі більше посилюється невдоволення трудящих жорстокою експлуатацією і політичним безправ’ям. У 70-х роках XIX ст. серед деякої частини інтелігенції набули поширення народницькі ідеї. З Кримом пов’язане життя видатних діячів «Народної волі» С. Л. Перовської, М. М. Тригоні, А. І. Желябова. «Південноросійський союз робітників» (Одеса), заснований у 1875 році, мав зв’язки з пролетарями Керчі та Севастополя.
З середини 90-х років головною силою визвольного революційного руху в Росії стає пролетаріат. Створений під керівництвом В. І. Леніна петербурзький «Союз боротьби за визволення робітничого класу» почав здійснювати поєднання наукового соціалізму з робітничим рухом. У Криму організації соціал-демократії створюються на початку XX ст.: у 1900 році — Сімферопольський комітет РСДРП, у 1901 році — «Севастопольська робітнича організація», у 1903 році — військова соціал-демократична організація Чорноморського флоту. Соціал-демократичні організації було створено також у Керчі, Феодосії, Ялті. В цих організаціях вивчалися твори К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна. Проект програми РСДРП, підготовлений редакцією «Искры» та «Зари», вивчали в Ялтинській, Феодосійській соціал-демократичних організаціях і матроси Чорноморського флоту. Поступово соціал-демократи нагромаджували досвід керівництва революційною боротьбою пролетаріату.
З Таврійської губернії надходили кореспонденції до ленінської «Искры». Починаючи від 7 номера, в газеті надруковано 36 таких кореспонденцій.
В. І. Ленін листувався з іскрівцем В. Г. Шкляревичем, що з 1901 року оселився в Ялті. 28 липня 1902 року Ленін писав йому про необхідність налагодити зв’язок «Искры» з робітничими організаціями Півдня. Це завдання було виконано. Безпосередні зв’язки з «Искрой» встановили Севастопольська та Ялтинська соціал-демократичні організації.
11 жовтня 1902 року в листі до В. Г. Шкляревича Н. К. Крупська запропонувала надіслати в Крим працю В. І. Леніна «Лист до товариша про наші організаційні завдання». У відповідь на це соціал-демократи Ялти направили до редакції «Искры» великий список потрібної їм нелегальної літератури. У цьому списку — праці К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, Г. В. Плеханова, майже всі номери «Искры». Редакція «Искры» зробила все можливе, щоб виконати прохання кримських товаришів. Поворотним пунктом у російському і міжнародному робітничому русі став II з’їзд РСДРП. Заснована на з’їзді пролетарська партія нового типу виступила як бойовий авангард робітничого класу, його керівна і спрямовуюча сила, історичним покликанням якої стало повалення капіталізму і встановлення диктатури пролетаріату.
Після II з’їзду РСДРП у місцевих соціал-демократичних організаціях Криму, як і всієї країни, розгорнулась гостра боротьба між більшовиками та меншовиками. Меншовикам вдалося пробратися до керівництва Кримським союзом РСДРП, створеним у вересні 1902 року на з’їзді кримських організацій. їх розкольницька політика гальмувала розвиток революційного руху в Криму.
Проте в ході революційних подій у місцевих об’єднаних організаціях неухильно посилювався вплив більшовиків. Найбільш виразно виявлялося зростання революційних настроїв серед матросів і робітників Севастополя. Влітку 1904 року більшовики переважали в Севастопольському комітеті РСДРП і у військовій соціал-демократичній організації Чорноморського флоту — Центральному флотському комітеті, або «Централці». Значним впливом користувалися вони в Керченській соціал-демократичній організації, якою з 1902 року керував колишній пітерський робітник, більшовик Є. О. Климанов (Афанасьев) .
Напередодні революції 1905 року кримські соціал-демократичні організації провадили велику агітаційну роботу серед робітників, селян, матросів і солдатів.
У містах і селах, на кораблях Чорноморського флоту широко розповсюджувалися прокламації більшовиків Одеси та Катеринослава, з якими підтримували тісний зв’язок соціал-демократи Севастополя, Феодосії, Керчі.
1901 року робітники Сімферополя вперше в Криму провели першотравневу демонстрацію. У серпні 1903 року робітники Керчі і Феодосії взяли участь у загальному страйку робітників півдня Росії. У листопаді 1904 року в Лазарівських казармах Севастополя повстало кілька тисяч матросів.
З новою силою в роки першої російської революції розгорнувся робітничий і селянський рух у Криму. У відповідь на розправу царизму над петербурзькими робітниками 9 січня 1905 року політичні демонстрації і страйки протесту пройшли по всіх кримських містах. У статті «Початок революції в Росії», написаній 12 січня 1905 року, В. І. Ленін підкреслював, що «революційне виховання пролетаріату за один день ступило вперед так, як воно не могло б ступити в місяці й роки сірого, буденного, забитого життя».
Навесні і влітку 1905 року селянськими заворушеннями були охоплені 4 з 5 повітів Кримського півострова: Перекопський, Євпаторійський, Феодосійський, Сімферопольський.
Розвиток революційного руху в країні, боротьба робітників у містах, селянські заворушення справили величезний вплив на зростання революційних настроїв серед матросів Чорноморського флоту. Стала хитатися армія — одна з основних підпор царизму. Першим переходом великої військової частини царизму на бік народу було повстання на броненосці «Потемкин» (14—25 червня 1905 р.), який, за висловом В. І. Леніна, «лишився непереможеною територією революції». Надаючи великого значення цьому повстанню, В. І. Ленін вживав усіх заходів, щоб посилити більшовицьке керівництво на броненосці. За рішенням ЦК РСДРП з Женеви до Одеси був направлений більшовик М. І. Васильєв-Южин з конкретним планом керівництва повстанням на Чорноморському флоті. Але на час прибуття М. І. Васильєва-Южина «Потемкин» уже залишив Одеський порт, і цей план не було здійснено.
Влітку 1905 року в Севастополі, Сімферополі, Феодосії, Керчі та інших містах Криму пройшли демонстрації, мітинги і страйки солідарності з потьомкінцями. Революційні виступи в краї справили величезний вплив на позиції соціал-демократичних організацій. Відкинувши меншовицьку тактику Кримського союзу, Сімферопольська та Ялтинська організації РСДРП ухвалили більшовицькі резолюції про активний бойкот булигінської думи.
Залізничники Криму взяли участь у Жовтневому всеросійському політичному страйку. Ним були охоплені Сімферополь, Севастополь, Керч, Феодосія. На кілька днів припинився рух поїздів між Джанкоєм і Севастополем.
Революційна боротьба народу вирвала у царя маніфест 17 жовтня 1905 року. Але замість обіцяних свобод царизм затопив країну хвилею поліцейського терору. У Сімферополі і Феодосії були вчинені криваві чорносотенні погроми, в Севастополі розстріляно беззбройний натовп, що прийшов до тюрми, щоб зустріти політичних в’язнів, яким маніфест обіцяв амністію. Боротьба робітників і селян проти царизму продовжувала наростати, посилювався бойовий революційний настрій матросів.
У листопаді 1905 року в Севастополі відбулося особливо значне в роки першої російської революції повстання моряків, яке очолив лейтенант П. П. Шмідт. На крейсері «Очаков», де розпочалося повстання, була досить міцна соціал-демократична організація, якою керували матроси-більшовики М. Г. Антоненко, О. І. Гладков, С. П. Частник. До «Очакова» приєдналося ще кілька кораблів Чорноморського флоту, а також берегових частин. Повстання підтримали трудящі міста, розпочавши загальний страйк. Але сили виявились нерівними, і повстання було придушене. Як і повстання на броненосці «Потемкин», воно було видатною подією першої російської революції. Після .придушення цього повстання В. І. Ленін писав: «Навряд чи є підстава радіти переможцям під Севастополем. Повстання Криму переможене. Повстання Росії непереможне».
Під впливом Грудневого збройного повстання в Москві сталися страйки в Феодосії і Сімферополі, в ході яких також було створено Ради робітничих депутатів — органи повстання і зародок нової, народної влади (11 грудня — в Феодосії, 15 грудня — в Сімферополі). Міцніла класова єдність трудящих. Ялтинська організація РСДРП випустила в ці дні прокламацію, в якій висловлювалася солідарність з робітниками Москви.
У 1906 році і першій половині 1907 року відбулися страйки в Керчі, Ялті, Євпаторії, Сімферополі, Феодосії. Від наступу робітники переходять до оборони, прагнучи зберегти завойоване в період піднесення революції. У ході страйків 1906—1907 рр. зросло значення профспілок, що виникли наприкінці 1905 року. Відбулися також заворушення селян в Ялтинському, Євпаторійському та Феодосійському повітах.
У період реакції, що настала після поразки першої російської революції, соціал-демократичні організації Криму було розгромлено. Жорстоко розправлявся царизм з робітничим класом: закривалися профспілки, учасників революційних виступів віддавали до суду, відправляли на каторгу, звільняли з роботи. Репресії доповнювалися економічним наступом буржуазії і поміщиків на життєві права трудящих.
В цей час активізувався буржуазно-націоналістичний рух, що виник серед татарських панівних кіл наприкінці XIX ст. Ідеологом його був Ісмаїл Гаспринський, який видавав у Бахчисараї газету «Терджіман» («Перекладач»), у якій проповідував ідеї панісламізму. Татарські націоналісти, пропагуючи буржуазну культурно-національну автономію, в той же час намагалися монополізувати право на експлуатацію місцевого населення. Вони співробітничали з органами царської влади й допомагали їм придушувати революційні виступи трудящих.
З початком нового революційного піднесення в країні все більше розгорталася і визвольна боротьба в Криму. Зокрема, до початку 1912 року в Таврійській губернії відбулося 6 значних робітничих страйків. 1912 року під впливом більшовицької газети «Правда» стали відроджуватися нелегальні партійні осередки в Керчі, Ялті, Севастополі, виникли групи робітників-правдистів. Нове повстання в тому ж році готувалося на Чорноморському флоті. Але властям вдалося жорстоко розправитися з його організаторами. 11 лютого 1914 року почався страйк на Керченському металургійному заводі. У ньому взяло участь близько 3 тис. чоловік. Робітники висунули перед адміністрацією заводу ряд вимог, у т. ч. й політичного характеру.
Наприкінці XIX ст. у Криму налічувалося понад 2,5 тис. населених пунктів, у т. ч. 12 міст. У загальному складі мешканців півострова питома вага міського населення досягла 41.9 проц., тобто була значно вищою, ніж по країні в цілому.
Південний берег на початок XX ст. став буржуазно-аристократичним курортом, де була розташована літня резиденція царя — Лівадія, палаци і вілли великих поміщиків і капіталістів. Тут особливо яскраво виявлялися соціальні контрасти: розгульне сите життя поміщиків та капіталістів, для яких Крим був місцем розваг, і злиденні умови життя трудящих. Особняки та вілли багатіїв стояли вздовж берега моря. Гарні, впорядковані будинки споруджувалися в центральних частинах великих міст: Севастополі, Сімферополі, Феодосії, Ялті. Трудовий люд тулився в халупах на вузьких, брудних вулицях, де не було ні водопроводу, ні каналізації.
Тяжкі матеріальні умови, в яких перебували трудящі Криму, були головною причиною поширення різних інфекційних хвороб. Так, у Сімферопольському повіті за даними 1879—1887 рр. інфекційні захворювання становили понад 39 проц. усіх хвороб. У багатьох кримських повітах злоякісні форми пропасниці викликалися тим, що люди жили в землянках і будинках, складених з цегли-сирцю. У селищах Феодосійського повіту населення було змушене вживати брудну та гнилу воду.
1886 року в Криму працювало лише 17 земських лікарів, 42 фельдшери, 5 акушерок і 4 сестри-жалібниці. Один лікар у Євпаторійському повіті припадав на 13 225 жителів, у Сімферопольському — на 15 336, Феодосійському — на 11 832. В усіх повітах було лише 13 лікарень, що мали 131 ліжко. У Сімферопольському повіті, наприклад, одне ліжко припадало на 2877 жителів і 407 зареєстрованих хворих, у Ялтинському — на 2459 жителів і 613 хворих.
У 1913 році в містах Криму налічувалося 23 лікарні на 1392 ліжка, в сільській місцевості — 26 з 570 ліжками. На весь Крим було 47 лікарів. На одного лікаря в середньому в повітах припадало 15,5 тис. жителів. У всьому Криму налічувалося лише 40 аптек.
Недоступні трудящому люду були й цілющі властивості кримської природи. Нечисленні санаторії, приватні лікарні і пансіонати, які виникли на Південному березі і в Євпаторії, належали спритним ділкам, використовувалися ними для наживи.
«Як багато тут сухотних! — писав А. П. Чехов у 1900 році.— Яка бідність… Тяжко хворих не приймають тут ні до готелів, ні на квартири… Мруть люди від виснаження, від обстановки, від повного занедбання — і це в благословенній Тавріді!».
З ініціативи Чехова 1900 року в Ялті відкрився пансіонат для туберкульозних хворих, а в 1903 році — санаторій. А. П. Чехов доклав великих зусиль, щоб зібрати гроші для створення цих закладів. У 1901—1902 рр. на кошти, добуті також шляхом пожертв, завдяки енергії хірурга О. О. Боброва відкрито дитячий санаторій в Алупці.
У 1865 році в сільській місцевості Криму налічувалося 265 початкових шкіл. Більшість їх розміщувалася у випадкових приміщеннях (у церковних сторожках, при мечетях, будинках засновників або у волосних сільських правліннях)6. За даними загального перепису 1897 року письменні в Таврійській губернії становили 27,9 процента.
У 1913 році в повітах Криму налічувалося 679 початкових шкіл, у яких навчалося 35 377 дітей. На утримання шкіл відпускалися мізерні кошти. Переважна більшість учнів не закінчувала школу через тяжке матеріальне становище батьків.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Криму видавалося 7 газет: «Крым», «Севастопольский листок», «Таврические губернские ведомости», «Крымский вестник», «Крымский курьер» та інші. Передплатниками їх було заможне населення. Працювали 53 бібліотеки, переважно приватні чи при навчальних закладах.
Помітний вплив на культурне життя Криму мали Таврійське медико-фармацевтичне товариство (1868 р.), Сімферопольське відділення Російського товариства садівництва, Таврійська учена архівна комісія (1887 р.), Кримське товариство природознавців і аматорів природи (1910 р.) та ін. У Севастополі в 1871 році з ініціативи М. М. Миклухо-Маклая створено науково-дослідну морську біологічну станцію, директором якої протягом 12 років був відомий російський вчений О. О. Ковалевський.
Розгортала роботу одна з найстаріших у країні Севастопольська морська обсерваторія.
У другій половині XIX ст. в Криму широко розгорнулися систематичні археологічні дослідження. У ці роки створюються Херсонеський археологічний музей, природничо-історичний музей у Сімферополі. Величезну увагу передової громадськості привертали пам’ятники оборони Севастополя 1854—1855 рр., створений у 1869 році Севастопольський військово-історичний музей і панорама «Оборона Севастополя 1854—1855 рр.», відкрита для відвідувачів у 1905 році.
На відпочинок і лікування до Криму приїздили видатні представники російської культури — письменники, художники, актори. Великий російський письменник Л. М. Толстой бував тут у 1885 та в 1901—1902 рр. В останній свій приїзд він зустрічався з А. П. Чеховим, О. М. Горьким, О. І. Купріним, С. Г. Скитальцем та іншими письменниками. «Не можу я милуватися природою..,— писав Лев Миколайович з гіркотою.— Тут радісно, що не бачиш бідних і п’яних, але погано те, що багато шалених багатіїв… Пишнота незвичайна і розпуста цивілізації».
З Кримом пов’язано багато років літературної та громадської діяльності А. П. Чехова. В Ялті ним написані повісті «В яру», оповідання «Душенька», «Дама з собачкою», «Наречена», п’єси «Три сестри», «Вишневий сад» та інші. У березні 1889 року відбулася його перша зустріч з О. М. Горьким, який також тривалий час жив у Криму і написав тут оповідання «Коновалов», «У степу», «Мій супутник», «Два босяки», «Херсонес Таврійський».
Тривалий час жили і працювали в Криму видатні діячі української культури С. В. Руданський, Леся Українка, М. М. Коцюбинський.
Бували в Криму і присвятили йому свої твори С. Я. Надсон, В. Я. Брюсов, С. О. Найдьонов, М. Д. Телешов, Л. М. Андреев, Д. Н. Мамін-Сибіряк, В. Г. Короленко, В. В. Вересаев, О. І. Купрін, М. Г. Гарін-Михайловський та інші.
До Криму приїздили відомі художники І. Ю. Рєпін, В. І. Суриков, І. І. Шиш-кін, В. В. Верещагін, В. М. Васнецов, В. О. Серов, Г. Г. Мясоедов, Ф. О. Васильєв, А. І. Куїнджі, І. І. Левітан. У Сімферополі і Ялті жив композитор О. О. Спендіаров. У кримських театрах виступали видатні російські та українські актори П. А. Стрепетова, Ф. І. Шаляпін, М. Л. Кропивпицький, М. К. Заньковецька, Ф. П. Горев, П. М. Орленєв та інші.
Перша світова війна принесла незліченні бідування трудящим. Із вступом у неї Туреччини, що була союзницею Німеччини, Крим перетворився на прифронтову зону. На світанку 29 жовтня 1914 року німецькі і турецькі кораблі здійснили раптовий напад на російські порти на Чорному морі, обстріляли гавань Севастополя і Феодосійський порт. У бойових діях, що розгорнулися на морі, активну участь брав Чорноморський флот, основні сили якого базувалися в Севастополі. І хоч кораблі ворога не раз з’являлися біля кримських берегів, мінували прибережні води, нападали на транспортні судна, але завдяки успішній протидії російського флоту вони не змогли завдати великої шкоди. Крим став найважливішою базою постачання армії, що діяла на турецькому фронті. Звідси на фронт морем перевозилися війська, військова техніка, спорядження. У містах і на курортах Криму було розміщено численні госпіталі. Тут знайшли притулок тисячі біженців із західних губерній Росії.
Коли почалася війна, значну частину дорослого чоловічого населення Криму було мобілізовано до армії і відправлено на фронт. Багато підприємств закрилося, чимало через нестачу сировини та палива скорочувало обсяг виробництва. На повну потужність працювали лише ті з них, що виконували воєнні замовлення. У Сімферополі і Карасубазарі було збудовано аеропланні заводи, на яких працювало понад 1,5 тис. чоловік.
Війна забрала з кримських сіл десятки тисяч годувальників і прирекла їх родини на голод і злидні. Набагато скоротилися посівні площі. 1915 року на одній з губернських нарад повідомлялося, що землі «в багатьох випадках лишалися незораними, оскільки їх нема кому обробляти». У 1917 році поміщицьким та куркульським господарствам, що становили 15,6 проц. всіх дворів, належало 95 проц. земельних угідь, а середнякам і біднякам (84,4 проц. господарств)— лише 5 проц. землі.
Війна розоряла трудящих і збагачувала буржуазію, що наживалася на воєнних поставках, спекуляції хлібом та іншими продовольчими товарами. Все це викликало ненависть народних мас до прогнилого царського режиму. У лютому 1917 року начальник губернського жандармського управління доповідав губернатору, що «серед робітників Криму зростає велике невдоволення», що таке ж невдоволення продовжує висловлювати селянство і «нема впевненості в непорушенні місцевими військами службового обов’язку на випадок виникнення в губернії народних заворушень…».
Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції, звістка про яку швидко облетіла Крим, повсюдно проходили мітинги трудящих, які сподівалися, що революція дасть мир, землю, хліб і політичні свободи. Проте Тимчасовий уряд, захищаючи класові інтереси буржуазії, не збирався задовольняти потреби трудящих, демагогічно відкладаючи рішення всіх основних питань революції до скликання Установчих зборів.
У березні 1917 року за прикладом Петрограда утворилися Ради робітничих депутатів у Сімферополі, Феодосії, Керчі тощо. Водночас виникли Ради солдатських депутатів. Пізніше в деяких місцях створено волосні й повітові Ради селянських депутатів (в Перекопському, Феодосійському та Ялтинському повітах). Протягом літа й осені 1917 року вони об’єдналися з Радами робітничих і солдатських депутатів. Однак більшість у Радах належала меншовикам та есерам, які добровільно передали владу буржуазії. Влада в губернії перейшла до комісара Тимчасового уряду. У повітових і волосних центрах створювалися «громадські комітети» або «комітети громадської безпеки», керівна роль в яких належала кадетам. Ці комітети, як і міські думи, міські управи і земські установи, що продовжували існувати, всіляко підтримували Тимчасовий уряд.
Більшовики Криму після Лютневої революції вийшли з підпілля, але їх ряди були нечисленні. Лише в Севастополі в квітні 1917 року сформувалася самостійна організація, на чолі якої стали колишній путіловський робітник, член партії з 1903 року І. К. Ржанников, що працював токарем у майстернях військового порту, матрос-підводник І. А. Назукін, солдат фортечної артилерії колишній робітник Миколаївського суднобудівного заводу А. Й. Калич, колишній балтійський моряк С. Г. Сапронов. В інших містах Криму більшовики після Лютневої революції входили до складу об’єднаних соціал-демократичних організацій. Це утруднювало їх боротьбу за привернення широких мас трудящих на свій бік.
Керуючись Квітневими тезами В. І. Леніна і рішеннями VII (Квітневої) конференції РСДРП(б), більшовики активно боролися за завоювання більшості в Радах і профспілках, у солдатських організаціях. У резолюціях робітничих і селянських зборів висувалися вимоги припинити війну, передати землю селянам, запровадити 8-годинний робочий день, встановити робітничий контроль над виробництвом.
Антинародна політика Тимчасового уряду викликала дедалі зростаюче невдоволення трудящих, яке більшовики спрямували в русло боротьби за перетворення буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Навесні і влітку 1917 року страйкували робітники аеропланного заводу в Сімферополі, тютюнники, друкарі. Відбулися страйки і в Севастополі, Керчі, Феодосії. Ширився селянський рух.
У Сімферопольському, Феодосійському, Євпаторійському повітах селяни явочним порядком захоплювали поміщицькі землі, відмовляючись виконувати кабальні умови оренди. Заворушення охопили чимало розміщених у Криму військових частин. Особливо посилювалися революційні настрої на флоті. Під тиском матроських мас у червні 1917 року з посади командуючого Чорноморським флотом змушений був піти реакційно настроєний адмірал Колчак.
Нова хвиля революційних виступів прокотилася в Криму після корніловського заколоту. Євпаторійська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів ухвалила 30 серпня 1917 року резолюцію з вимогою віддати до революційного суду Корнілова та його прибічників. «Ми вимагаємо,— говорилося в резолюції робітників суднобудівної майстерні Севастопольського порту, ухваленій у вересні 1917 року,— негайної передачі всієї повноти влади Раді робітничих, солдатських і селянських депутатів…». У цій резолюції висувалися також вимоги припинити війну й укласти мир.
До Криму на партійну роботу ЦК РСДРП(б) направив групу досвідчених партійних працівників: активного учасника першої російської революції в Латвії Ж. А. Міллера (П. П. Шепте), Н. І. Островську, члена партії з 1905 року, професіонального революціонера, делегата V з’їзду РСДРП Ю. П. Гавена (Яна Даумана), балтійського моряка М. А. Пожарова. Посланці ЦК партії знайшли опору в особі місцевих більшовиків О. X. Алексакіса, Т. Г. Багликова, М. М. Демишева, М. Г. Дугачова, І. К. Ржанникова, С. Г. Самойленка, Т. К.Скрипки, В. О. Шаталова та ін. За вказівкою ЦК РСДРП(б) для посилення боротьби за більшовизацію Чорноморського флоту в Севастополі у вересні і листопаді 1917 року побували делегації матросів-більшовиків з Балтійського флоту. VI з’їзд РСДРП(б) націлив партію на підготовку збройного повстання.
Восени 1917 року в Криму завершився процес оформлення самостійних більшовицьких організацій і фракцій у Радах. У вересні створено більшовицькі організації в Сімферополі, Євпаторії і Ялті, у жовтні — в Керчі. 2 жовтня 1917 року в Сімферополі відбулася перша конференція більшовицьких організацій Таврійської губернії, яка поклала початок утворенню губернської більшовицької організації. Під час виборів, що відбулися в жовтні, більшовики значно зміцнили свої позиції в Радах.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції була з радістю зустрінута трудящими Криму. 6—19 листопада в Севастополі відбувся перший загально-чорноморський флотський з’їзд, що пройшов під знаком схвалення рішень II Всеросійського з’їзду Рад, згуртування навколо створеного з’їздом Радянського уряду і мобілізації сил для відсічі контрреволюції. Водночас делегати з’їзду рішуче відкинули домагання буржуазно-націоналістичної Центральної ради на Чорноморський флот. Відбиваючи настрої революційних матросів, газета «Известия Севастопольского Совета» в дусі пролетарського інтернаціоналізму писала: «Скажемо твердо й ясно, що ми не підкоримося наказам ворожої народові Київської Ради, що ми йдемо разом з робітниками і селянами всієї Росії».
Есеро-меншовицьке керівництво Рад з перших днів соціалістичної революції виступило проти неї. При його сприянні з’їзд представників міських дум, земств і різних антирадянських політичних організацій, що зібрався в Сімферополі в грудні 1917 року, оголосив вищою владою в губернії т. зв. Раду народних представників, куди ввійшли контрреволюціонери й угодовці. Народ влучно назвав її «Радою народних зрадників».
Різко вороже ставлення до Радянської Росії виявили татарські буржуазні націоналісти. Забитість і неосвіченість татарського села, вкрай незначна кількість татарського пролетаріату, мовні особливості, економічна й релігійно-побутова залежність трудових татар від експлуататорів і духівництва — все це було використано націоналістами, щоб підпорядкувати собі татарський національно-визвольний рух.
У липні 1917 року вони створили буржуазно-націоналістичну партію «Міллі-фірка». До неї всупили представники татарської буржуазії та націоналістично настроєна інтелігенція. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції мілліфірківці ставили своїм завданням відірвати Крим від Радянської Росії і створити тут татарську буржуазну республіку під протекторатом султанської Туреччини. На курултаї, скликаному на початку грудня 1917 року в Бахчисараї, за їх участю сформовано націоналістичний «уряд» — «Директорію», політика якої була глибоко ворожою інтересам трудящих татарських мас. «Міллі-фірка» була тісно зв’язана з мусульманськими релігійними організаціями, які проповідували реакційні ідеї пантюркизму та панісламізму. Переконавшись на власному досвіді, що «Директорія» захищає капіталістичні порядки і поміщицьку власність на землю, значна частина трудящих татар почала відходити від націоналістичного «уряду».
Ворожі пролетарській революції «Директорія» і т. зв. Рада народних представників створили об’єднаний «Штаб кримських військ», що спирався на татарські націоналістичні військові частини і білогвардійський загін, який налічував понад 2000 офіцерів колишньої царської армії. У цих надзвичайно складних умовах більшовики Криму проводили велику роботу щодо згуртування революційних сил. Неухильно зростали ряди більшовицьких організацій. Так, з липня по листопад 1917 року Севастопольська організація зросла в 7 разів (з 50 до 350 чоловік), Феодосійська — з 15 до 100, Сімферопольська (з вересня) — з 25 до 180 комуністів.
ЦК партії націлював кримських більшовиків на революційну боротьбу за встановлення Радянської влади. 26 жовтня 1917 року в листі до Керченського комітету РСДРП(б) зазначалося: «На місцях необхідно негайно наслідувати приклад Петрограда». Таке ж завдання ставилося і в листі до губернського парторганізатора Ж. А. Міллера: «…Ви зрозумійте, товаришу, що в такий час важко давати Вам якісь інструкції більш конкретні, ніж лозунг «Вся влада Радам».
6 листопада 1917 року Ж. А. Міллер, повідомляючи ЦК РКП(б)про зростання революційних настроїв у Криму, підкреслював, що широкі маси робітників, солдатів і селян рішуче відходять від есеро-меншовицьких Рад.
На другу губернську партійну конференцію, яка відкрилася 23 листопада 1917 року в Сімферополі, прибули делегати від 10 більшовицьких організацій, що налічували 1821 чоловіка. У резолюції конференції по доповідях з місць вказувалося, що «питання про перехід у місцевих Радах керівної ролі до рук-більшовиків є питанням найближчого майбутнього». На конференції було обрано новий склад губкому партії — Ж. А. Міллер, Ю. П. Гавен, М. А. Пожаров, Н. І. Островська, Я. Ю. Тарвацький, ухвалено рішення про видання його друкованого органу — газети «Таврическая правда». Виконуючи директиви ЦК, конференція націлила партійні організації на боротьбу за встановлення Радянської влади в губернії. Місцевим організаціям, за прикладом Севастопольської, вона запропонувала приступити до формування загонів Червоної гвардії «з метою створення реальної сили, як необхідної підпори при переході влади до рук пролетаріату».
Першими виступили проти контрреволюції в Криму робітники і матроси Севастополя. Тут було створено військово-революційний комітет у складі 18 більшовиків і 2 лівих есерів, який 16 грудня 1917 року взяв владу в місті у свої руки. 18 грудня переобрано Севастопольську Раду, більшість у якій здобули більшовики. Революційний Севастополь подав допомогу в боротьбі з контрреволюцією й іншим містам Криму, де створювалися більшовицькі ревкоми.
З радістю зустріли трудящі Криму звістку про І Всеукраїнський з’їзд Рад, який проголосив Україну Республікою Рад. Те, що на сусідній з Кримом землі влада перейшла до рук трудящих, активізувало боротьбу за встановлення Радянської влади в містах і селах Криму. У січні 1918 року Радянська влада перемогла у Феодосії, Керчі, Євпаторії, Ялті, Сімферополі, у всіх повітах Криму.
28—30 січня 1918 року в Севастополі відбувся надзвичайний з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Таврійської губернії з участю селянських депутатів і представників військово-революційних комітетів, який проголосив вищим органом революційної влади в губернії Таврійський Центральний Виконавчий Комітет Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Головою Таврійського ЦВК було обрано Ж. А. Міллера, заступником голови — Ю. П. Гавена. З’їзд ухвалив рішення про неухильне втілення в життя всіх декретів Радянської влади.
У Криму почалися перші соціалістичні перетворення. У Сімферополі, Севастополі, Феодосії та інших містах згідно з декретами Раднаркому РРФСР здійснювалася націоналізація промислових підприємств. Було націоналізовано царські, великокнязівські й поміщицькі маєтки. Лише на Південному березі Криму в цей період проведено націоналізацію 69 маєтків, у т. ч. Лівадії, Магарача, Кучук-Ламбата, Масандри, Кічкиного, Харакса, Дюльбера. Безземельне і малоземельне селянство одержувало в тимчасове користування землю, яка раніше належала поміщикам. Велика увага приділялася охороні здоров’я, народній освіті, культурно-освітній справі.
Досвід перших місяців роботи був узагальнений на губернській конференції більшовиків, що відбулася 2 березня 1918 року. 20 делегатів її представляли партійні організації Сімферополя, Севастополя, Євпаторії, Керчі, Феодосії, Ялти, Джанкоя. У звітній доповіді губкому партії, доповідях з місць йшлося про зростання авторитету більшовиків серед широких трудящих мас міста й села. У своїх рішеннях конференція підкреслила необхідність дальшого згуртування рядів партійної організації, залучення до неї передових робітників і селян-бідняків, накреслила практичні заходи щодо поліпшення партійного керівництва Радами. Гострі суперечки виникли на конференції під час обговорення питання про Брестський мир. Проте більшість делегатів твердо стояла на ленінських позиціях.
7—10 березня 1918 року відбувся Установчий з’їзд Рад, ревкомів і земельних комітетів Таврійської губернії, який схвалив укладення Брестського мирного договору. У привітанні, яке надіслав з’їзд Раднаркому РРФСР, підкреслювалося, що трудящі Криму всіми силами підтримають робітничо-селянський уряд Росії.
Разом з тим з’їзд висловив готовність трудящих губернії подати допомогу українським робітникам у боротьбі проти буржуазно-націоналістичної Центральної ради. «На всій території України,— говорилося в резолюції з’їзду,— повинна бути Радянська влада як виразниця волі трудового народу і таку владу ми разом з товаришами пролетарями українцями будемо підтримувати всіма засобами, що їх маємо. Ніякої іншої влади не визнаємо. Будемо змітати з нашого шляху всіх, хто стане на перешкоді нашому прагненню до царства соціалізму…»1.
Невдовзі після з’їзду Рад, 22 березня 1918 року, Таврійський губернський ЦВК прийняв декрет про утворення Радянської Соціалістичної Республіки Тавріди.
Головою Раднаркому призначено надісланого Центральним Комітетом партії члена Петроградського комітету РКП(б) Н. Г. Слуцького. Рішення про створення Республіки Тавріди було викликане прагненням не допустити зазіхання на Крим з боку Центральної ради, відвернути вторгнення сюди німецьких військ. Республіка проіснувала трохи більше місяця у дуже складних міжнародних і не менш важких внутрішніх економічних та політичних умовах. За цей короткий строк її партійні і радянські організації здійснили чимало важливих заходів, спрямованих на підрив економічних позицій буржуазії, злам буржуазно-поміщицького державного апарату.
Зміцнювалися зв’язки з повітовими, волосними і сільськими Радами. На всіх більш-менш значних підприємствах Криму було встановлено суворий контроль за виробництвом і розподілом продукції. Значну роль у поліпшенні становища трудящих відіграв комітет боротьби з безробіттям, в розпорядження якого уряд відпускав кошти. Докладалися зусилля до того, щоб засіяти всі наділи, надані в тимчасове користування селянам. Рішучу відсіч діставали спроби куркульства саботувати весняні роботи. Оскільки у багатьох бідняків не було насіння для посіву, провадилося додаткове оподаткування куркулів, яке дало ще 600 тис. пудів зерна. Передові робітники направлялися до сільських Рад з метою посилити вплив більшовиків на селі.
Продзагони, що їх надсилали з міст, допомагали селянській бідноті вилучати надлишки хліба в куркулів. РНК РРФСР виділив для уряду Республіки Тавріди 15 млн. крб. на закупку продовольства у селян. В останні дні березня і на початку квітня майже щодня на північ відправляли 150—200 вагонів пшениці. Протягом лютого—квітня відправлено понад 3,5 млн. пудів хліба.
У зв’язку з важким фінансовим становищем Республіки Тавріди на капіталістів Сімферополя, Севастополя, Ялти, Феодосії та Євпаторії було накладено контрибуцію розміром понад 40 млн. крб. 1 млн. крб. асигновано у березні Ялтинській Раді робітничих, солдатських і селянських депутатів на потреби дитячих і лікувальних закладів і націоналізованих санаторіїв.
В усій своїй діяльності уряд Республіки Тавріди здійснював ленінську політику національної рівноправності. Представники всіх національностей, що жили в Криму, залучалися до роботи в радянському апараті. Велика увага приділялася організації справи народної освіти. При деяких школах відкривали вечірні класи для робітників і школи ліквідації неписьменності. В Ялті організували солдатський, в Сімферополі — народний університети.
Більшість татарського населення підтримувала Радянську владу. Але деяка частина татар підпала під вплив націоналістів-мілліфірківців. У селах гірсько-лісової частини півострова татарські націоналісти створювали озброєні банди, що тероризували населення. Зграї бандитів діяли на Південному березі — від Ялти до Судака. Було вчинено напад на Судацький ревком. Озброєна банда напала на маяк на мисі Меганом і вбила двох матросів. Злочини татарських націоналістів викликали глибоке обурення татарської бідноти. Складною була боротьба також з багатими колоністами-німцями, що вороже ставилися до Радянської влади.
Обстановка в Криму ускладнювалася контрреволюційними діями білогвардійських офіцерів, реакційного духівництва, зрадницькою діяльністю есерів і меншовиків, безчинствами анархістських елементів.