Ленінське, Ленінський район, Кримська область
Ленінське (до 1921 року — Петрівське, до 1945 року — Ленінськ) — село, центр сільської Ради. Розташоване у південній частині Керченського півострова, біля підніжжя Парпацького гірського пасма. Відстань до районного центру і залізничної станції—14 км. Населення — 1960 чоловік. Ленінській сільській Раді підпорядковані населені пункти Дорошенкове і Фонтан.
Територія, на якій розміщене село Ленінське, була залюднена ще в V тисячолітті до н. е., про що свідчать кам’яні знаряддя праці доби неоліту, виявлені на південний схід від села. Залишки поселень періоду міді й бронзи дають підставу вважати, що життя тут продовжувалося і в III—II тисячоліттях до н. е. У курганах поблизу села досліджено також скіфські поховання VI—IV ст. до н. ери.
Село засноване на початку 40-х років XIX ст. Його населення становили відставні солдати й кріпосні селяни, привезені сюди з Полтавської і Харківської губерній генерал-лейтенантом П. А. Ладанським. Руками кріпаків генерал насамперед спорудив великий двоповерховий будинок зі службами і православну церкву. Самі ж селяни тулилися в землянках і маленьких глинобитних хатинах. Напівпустельний суховійний степ обробляли, як і скрізь на Керченському півострові, сохами і дерев’яними боронами. Урожай збирали серпами і косами, молотили ребристими кам’яними котками. У рідкі врожайні роки збирали до 50 пудів пшениці з десятини, у неврожайні ж роки її не вистачало навіть на насіння. Селяни вимушені були платити податки, відбувати панщину 2—3 дні на тиждень. Для розваги генерал виміняв на гончих собак кілька грузинських хлопчиків. Коли вони виросли, їх поодружували з місцевими кріпачками. З того часу і з’явилися у Петрівській волості жителі з грузинськими прізвищами — Бакурідзе, Кавалерідзе, Чонія.
Після скасування кріпацтва в 1861 році місцеві селяни одержали 208 десятин землі — по 6,5 десятини на кожну з 32 ревізьких душ. Користування землею було общинним. У Петрівському, як і скрізь, селянам дісталися найгірші ділянки — на південному боці крутого пагорба, де залягали солонці. Тоді ж і закріпилася за пагорбом назва Мужича гора.
У 60-х роках XIX ст. Петрівське стало центром волості, до якої входило 10 сіл і 28 поселень. Крім рільництва, місцеві жителі займалися скотарством і вівчарством.
Після реформи прискорився процес класового розшарування села. 1884 року тут налічувалося 62 двори (333 чоловіка). З них 39 були безземельними. Всього засівалося 396 десятин землі, причому понад 200 десятин куркулями. 24 господарства не мали робочої худоби, а 45 — сільськогосподарського реманенту. Щороку до 40 чоловік залишало свої господарства і наймалося на роботу в кар’єрах (північніше Мужичої гори були виявлені поклади будівельного каменю-черепашнику, який вивозився у Феодосію і Старий Крим). Вони пиляли будівельний камінь, заготовляли бут. Деякі наймитували у багатіїв, що займалися скотарством.
Якщо більшість селянських господарств ледве животіла, то куркульські процвітали. Кожне з них наприкінці 80-х років володіло 60 десятинами землі, мало від 12 до 18 голів робочої худоби і понад 100 овець. Крім того, вони ще й орендували землю в поміщиків, а також скуповували її у селян, що розорилися. До 1907 року, крім надільної землі, в 173 душ чоловічої статі було 3557 десятин купленої землі. Отже, роль надільної землі в господарстві селян зменшилася. Пояснюючи це явище, В. І. Ленін у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії» писав: «…Уламки дореформеного ладу (прикріплення селян до землі і зрівняльне фіскальне землеволодіння) остаточно руйнуються капіталізмом, що проникає в землеробство».
Під час революції 1905—1907 рр. бідняки Петрівського, доведені до відчаю безправ’ям, важкою працею, захоплювали землю у поміщиків і розорювали її. Для їх «утихомирення» із повітового міста Феодосії були направлені війська. Людей сікли різками, активних учасників виступів заарештовували.
У період нового революційного піднесення у волості знову відбуваються селянські заворушення. Тоді ж у Петрівське приїхав на постійне проживання севастопольський робітник, більшовик С. О. Кацелов. Він знайомив трудящих з ленінськими працями з селянського питання, зокрема, з брошурою В. І. Леніна «До сільської бідноти», проводив велику агітаційну роботу. Боротьба з місцевими багатіями набула організованішого характеру. Селяни висували вимоги знизити орендну плату на землю, надати свободу сходок. Напередодні першої світової війни в Петрівському налічувалося 86 дворів з 520 жителями, більше половини їх не мали землі.
1892 року в селі відкрито приймальну палату, де медичну допомогу населенню подавали земський лікар і фельдшериця-акушерка, в 1902 році — лікар і 3 молодших фельдшери. Але на початку війни приймальну палату перевели на станцію Сім Колодязів. У селі почав працювати фельдшерський пункт з одним фельдшером.
Низьким залишився рівень освіти населення. 1884 року в Петрівському було всього 28 письменних (серед них 3 жінки), навчалося лише 3 хлопчики. Церковнопарафіяльна школа почала працювати тут у 1900 році. 1913 року в селі були одно-класна церковнопарафіяльна школа і початкове народне училище Феодосійського земства, в яких викладали 3 учителі.
Перша світова війна стала новим важким випробуванням для трудового народу. Багатьох чоловіків мобілізували до царської армії. У Петрівському залишилися старики, жінки й діти. На кінець війни населення зменшилося майже наполовину.
Про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції в селі дізналися з листа С. О. Кацелова з фронту. Він радив односельцям, якщо будуть вибори в Установчі збори, голосувати за більшовиків, оскільки саме вони захищають інтереси трудящих. У селі утворився місцевий орган буржуазного Тимчасового уряду — волосний комітет громадського порядку (виконавчий комітет). Було обрано Петрівську волосну Раду селянських депутатів.
Незабаром у село повернулися фронтовики і з ними С. О. Кацелов, який часто виступав перед селянами, розповідав їм про події в центрі країни. Присутні на одній із сходок вимагали від поміщика знизити орендну плату на землю і робочу худобу.
З великою радістю зустріли трудящі Петрівського звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. 5 січня 1918 року тут було встановлено Радянську владу. Головою Ради селянських депутатів став С. О. Кацелов. Конфісковані у поміщиків землі, робочу худобу, сільськогосподарський реманент передали селянам. Скасували всі види податків і поборів, які до того стягувалися органами Тимчасового уряду. Рада видала декрет, яким наказувалося фронтовикам зберігати свою зброю і бути готовими дати відсіч ворогам Радянської влади.
Наприкінці квітня 1918 року село окупували кайзерівські війська. Разом з ними повернулися поміщики. Найактивніші селяни-бідняки — Є. С. Русак, І. Г. Приходько, С. С. Шкурченко, Г. С. Шкурченко, М. С. Даниленко, а також С. О. Кацелов та інші — залишили село й отаборилися в Петрівських каменоломнях. У Петрівському, як і скрізь у Криму, почалися безчинства й грабежі. Німецькі окупанти завдали селу великих матеріальних збитків, вивезли багато худоби, хліба, кормів.
Як тільки в листопаді 1918 року вони відступили, Керченський півострів, у т. ч. і Петрівську волость, захопили англо-французькі інтервенти й денікінці. їм допомагали добровольчі загони татарських буржуазних націоналістів і німецьких колоністів.
Партійна конференція, що відбулася в другій половині лютого 1919 року в Аджимушкайських каменоломнях (за 50 км від Петрівського), ухвалила створити в тилу білогвардійців партизанські загони. На цій конференції був присутній С. О. Кацелов. Він же і очолив організований у березні 1919 року Петрівський партизанський загін, до якого входило 80 чоловік. Комісаром призначили керченського більшовика П. І. Юрченка, а начальником штабу — більшовика із сусіднього села Новомиколаївки Т. К. Чуба. Загін перебував у віданні військово-революційного штабу керченських партизанів, що базувався в Аджимушкайських каменоломнях. У середині квітня 1919 року, коли фронт наблизився до Керченського півострова, між полустанком Ташлияр (тепер Прісноводне) і станцією Ойсул (Астанине) партизани пустили під укіс ворожий ешелон. До Акмонайського перешийка підійшла 1-а Задніпровська дивізія під командуванням П. Ю Дибенка. Денікінському командуванню довелося зняти з фронту кавалерійську частину для охорони залізничного полотна, але це не перешкодило Петрівському партизанському загонові наприкінці квітня розгромити військовий підрозділ білих, який рухався з Феодосії на Керч грунтовою дорогою. Партизани змусили відступити контрреволюційний загін, що прибув для заготівлі продовольства.
На початку травня 1919 року великі сили денікінців оточили каменоломні. Партизани і багато їх сімей, що знайшли тут притулок, були обложені. Карателі свердлили згори ями, закладали в них бочки з динамітом і сильними вибухами завалювали входи і близькі до поверхні галереї, пускали в каменоломні задушливі гази, які їм постачали інтервенти з французького міноносця «Каск», що стояв в Азовському морі біля Арабатської Стрілки. Білогвардійський полковник (керівник каральної експедиції) зі станції Сім Колодязів телеграфував у ставку Денікіна: «Необхідно просити англійців доставити в Керч задушливих газів 50 тис. кілограмів». Після одного з вибухів під брилою вапняку загинув командир партизанського загону С. О. Кацелов. Партизани вирішили йти на прорив. Багато їх полягло у нерівному бою, а дехто, в т. ч. й П. І. Юрченко, 20 травня 1919 року зумів вирватися з подвійного кільця. 1967 року, до 50-річчя Радянської влади, трудящі Ленінського при виїзді на трасу Керч—Феодосія спорудили пам’ятник 23 загиблим партизанам.
У перших числах листопада 1920 року частини Червоної Армії під командуванням М. В. Фрунзе прорвали Ішунські позиції, а 15 листопада 3-й кавалерійський корпус, яким командував М. Д. Каширін, очистив Петрівське від білогвардійців.
Тут було відновлено Радянську владу, створено ревком на чолі з Т. К. Чубом6. Велику допомогу подавала селу і всьому Петрівському району Керченська повітова партійна організація, куди входив і сільський партійний осередок. Комуністи організували самооборону населення проти бандитизму.
З травня 1921 року відбувся траурний мітинг жителів села, присвячений пам’яті борців, полеглих за Радянську владу. Присутні на ньому трудящі вирішили подати прохання про перейменування села Петрівського на Ленінськ. їх бажання було задоволене. 22 червня того ж року Петрівський район Керченського повіту перейменовано на Ленінський район з центром у селі Ленінську.
Навесні 1921 року в селі проживало 824 чоловіка. Тут працював медичний пункт, початкова школа. Серед населення проводилася культурно-освітня робота. В грудні комуністи організували жіночі курси ліквідації неписьменності, 1922 року відкрили хату-читальню. Було створено бібліотеку і клуб.
Багато робив не лише в своєму, але й в навколишніх селах, партійний осередок, у якому на початок 1922 року налічувалося 9 членів і 5 кандидатів у члени РКП(б). Секретарем бюро осередку став керченський робітник, один з керівників Аджимушкайського загону О. Н. Брагін (наприкінці 1922 року обраний першим секретарем Ленінського райкому партії). Значну допомогу партійному осередкові подавала комсомольська організація, в якій було 9 комсомольців (оформилася в 1921 році). У вересні 1921 року відбулися перші вибори до районного виконавчого комітету (голова — член партії з 1917 року, робітник-слюсар П. Ф. Солохін) і сільської Ради. Сільраді підпорядковувалося 13 населених пунктів. У райвиконкомі створено шість відділів. 1924 року, в зв’язку з новим адміністративним поділом, Ленінський район був ліквідований, а 1930 року знову відновлений під тією ж назвою, але через рік районний центр перенесли з села Ленінська на станцію Сім Колодязів.
На підставі перших аграрних законів Радянської влади трудове селянство одержало в користування близько 2 тис. десятин конфіскованої поміщицької землі. Бідняцьким господарствам держава давала сільськогосподарський реманент, робочу худобу.
Завдяки широкій роз’яснювальній роботі більшовиків 13 грудня 1924 року на загальних зборах жителів Ленінська було ухвалено рішення: «…Всьому трудовому селянству вступити організовано для піднесення свого господарства в комітет селянської взаємодопомоги, через який вести в кооперацію всі бідняцькі господарства, пам’ятаючи, що лише через кооперацію можна піднести своє господарство». 1925 року комітет селянської взаємодопомоги влився в кредитне сільськогосподарське товариство села Сім Колодязів (тепер Іллічеве), яке подавало селянам допомогу кредитами для придбання насіння, нових сільськогосподарських знарядь, закуповувало в господарствах лишки хліба, худоби, птиці, продавало селянам мануфактуру» одяг та інші промислові товари.
1928 року з ініціативи комуністів створено колгосп «Факел бідноти», до якого спочатку вступило лише 8 сімей, а до 1930 року — вже 43 (138 чоловік). У них було 17 голів великої рогатої худоби і 333 вівці. Водночас у селі організувалося товариство спільного обробітку землі «Перше Ленінське», куди ввійшло 10 господарств. До початку 1930 року товариство реорганізовано на колгосп, де налічувалося 66 господарств (296 чоловік) . У колгоспі було 72 голови великої рогатої худоби, 20 свиней, 542 вівці. До середини року обидва колгоспи об’єдналися в сільськогосподарську артіль ім. Леніна. Очолив її комуніст, колишній червоногвардієць (згодом голова Ленінської сільради) М. П. Шалигін. Рік у рік колгосп міцнів економічно. Зростало виробництво молока, м’яса, зерна. Восени 1931 року колгосп посіяв озимини 400 га. 1932 року на його фермах було 350 корів, 1500 овець, 80 коней. Колективізація в селі відбувалася в умовах гострої класової боротьби. Були випадки, коли куркулі псували насіння, посіви, забирали з колгоспних пасовищ робочу худобу. 1932 року з села виселено куркульські сім’ї. Цього ж року до колгоспу вступили всі середняки.
Велику роль у піднесенні економіки господарства, підвищенні механізації сільськогосподарських робіт відіграла Войковська МТС, що з 1934 року обслуговувала колгосп, а потім і створена в Ленінську в лютому 1938 року Ленінська МТС, в якій на початку 1941 року налічувалося 23 колісні й 14 гусеничних тракторів, 30 комбайнів, 5 вантажних автомобілів. Тут працювали 13 агрономів, інженерів, техніків, близько 80 механізаторів.
До 1940 року колгосп ім. Леніна збільшив посівні площі озимих до 1200 га, під садами було 50 га. На фермах кількість великої рогатої худоби зросла до 500, овець — до 2 тис., коней і волів — до 150 голів. Піднесенню громадського господарства сприяло соціалістичне змагання. Ударниками праці в колгоспі ім. Леніна у той час стали коваль Т. Г. Ременний, ланкова Є. М. Тесля, яка зібрала по 6 цнт бавовни з гектара, доярка У. Є. Войтенко, що надоїла в 1939 році по 1200 кг молока від кожної закріпленої корови, чабан О. Є. Луговий, в отарі якого настриг вовни досяг 3 кг на голову.
1940 року колгоспники вперше одержали стопудовий врожай озимих з кожного гектара. Господарство успішно виконало державний план здачі сільськогосподарської продукції і видало колгоспникам на кожний трудодень по 3 кг зерна і по 1 крб. грошима. Поліпшилося життя трудівників села, їх матеріальний достаток. 1940 року в Ленінську проживало понад 1000 чоловік. З 1926 року тут працювала лікарня. В 1940/41 навчальному році в неповній середній школі 7 учителів навчали 195 дітей. В ці роки зведено клуб, бібліотеку. Якщо у волосному центрі Петрівському аж до самої революції не було жодного фахівця з вищою освітою, то в 1940 році загін сільської інтелігенції налічував 18 чоловік. Село було електрифіковане. Працював радіовузол.
Велику господарську, політичну й культурну роботу проводила сільська Рада, до складу якої 1940 року обрано 17 депутатів. При ній було створено бюджетну, торговельно-кооперативну, культурно-освітню та оборонну комісії, в роботі яких брало участь багато колгоспників, механізатори MTС і сільська інтелігенція.
З перших днів Великої Вітчизняної війни боротися проти німецько-фашистських загарбників із Ленінська пішло понад сто чоловік. Трудівники, що залишилися в селі, працювали не покладаючи рук, щоб внести й свою частку в справу перемоги над ворогом. До серпня 1941 року колгосп здав державі понад план сотні тонн м’яса, молока, яєць. Колгоспники брали участь у будівництві оборонних споруд на колишніх Акмонайських позиціях, а коли гітлерівці підійшли до села, встигли перегнати на Кубань, а потім у глиб країни колгоспне стадо великої рогатої худоби, овець, свиней, вивезти насіння і частину продовольства.
Фашисти увірвалися в Ленінськ 2 листопада 1941 року. Вони влаштували в селі концтабір, де вбили і замордували понад 200 чоловік із Ленінська і навколишніх сіл. Взимку 1941—1942 рр., під час висадки Керченсько-Феодосійського десанту, село було визволене. Тут містився штаб десантних військ. У травні 1942 року Червона Армія змушена була залишити Керченський півострів. Друга окупація села тривала 23 місяці. Гітлерівці розстріляли 100 місцевих жителів і 30 вигнали у фашистське рабство. Але ті, що залишилися в селі, не корилися ворогові. Вони ховали від загарбників хліб і продукти, ухилялися від виконання різних примусових робіт.
Наприкінці 1943 і на початку 1944 року над Ленінськом не раз розгорялися жорстокі повітряні бої. В одному з них загинули Герой Радянського Союзу, штурман 702-го авіаційного полку майор І. І. Панін, лейтенант А. Ф. Стецура, молодший лейтенант В. Я. Жданов, старшини Г . В. Пінчук, І. І. Дмитрієв і сержант Л. І. Маслов. Воїнам-визволителям у селі встановлено пам’ятник.
12 квітня 1944 року частини Окремої Приморської армії визволили Ленінськ. Окупанти, спішно тікаючи від радянських військ, кидали на своєму шляху бойову техніку, воєнне спорядження, боєприпаси.
У боях проти фашистів полягли смертю хоробрих 72 чоловіка із Ленінська. Серед тих, хто бився проти гітлерівців і загинув, були сини і внуки партизанів загону С. О. Кацелова, в т. ч. чотири брати Приходьки: матроси Михайло і Семен, водій танка Леонід і піхотинець Гаврило. 1967 року на честь полеглих односельців у Ленінському споруджено обеліск. Легендарною славою укрив себе капітан десантних військ комуніст В. Г. Ременний. Під час висадки в тилу ворога його схопили, але він зумів утекти й організував 1943 року в районі чехословацького міста Зліна (тепер Готвальдов) партизанський загін із колишніх полонених солдатів і місцевого населення. Багато героїчних справ було на рахунку його загону, який 1944 року влився до 1-ї Чехословацької партизанської бригади ім. Яна Жижки. За звершені подвиги В. Г. Ременний удостоєний бойових нагород Чехословацької Соціалістичної Республіки: великого ордена Червоної Зірки, малого ордена Червоної Зірки і партизанської медалі. Він — почесний громадянин Чехословаччини.
Зруйнованим і спустошеним побачили Ленінськ воїни Червоної Армії, які першими ввійшли до села після його визволення. Все, створене тут за роки Радянської влади, було розграбоване і зруйноване. Фашисти знищили тракторний і комбайновий парк Ленінської МТС, відібрали у селян худобу, вивезли всі запаси зерна, насіння, підірвали громадські будівлі, майстерні, млин, школу. Матеріальні збитки становили понад 2 млн. крб. Зразу ж після визволення Ленінська відновила «свою діяльність сільська Рада. Відбудовувався колгосп. Держава допомогла артілі насінням і технікою. Незважаючи на всі труднощі й нестатки, брак робочої сили (у колгоспі залишилося всього 76 жінок і 26 підлітків), уже восени тут засіяли пшеницею 488 га, озимим ячменем — 160 гектарів.
Після перемоги над фашистською Німеччиною в Ленінське (так з 1945 року стало називатися село) поверталися демобілізовані воїни, які енергійно взялися за відбудову зруйнованого господарства.
На початку 1945 року на колгоспні поля вийшли перші зібрані з утилю трактори з сівалками. Багато сил і енергії на відбудову Ленінської МТС віддав колишній фронтовик І. В. Варенко, призначений її директором. Завдяки допомозі МТС колгосп ім. Леніна вже 1945 року здав державі 300 тонн зерна, 35 тонн м’яса, близько 100 тонн молока, 23 цнт вовни, 10 тис. яєць.
Держава оснащувала МТС новими тракторами, комбайнами і сільськогосподарськими знаряддями. За високі показники в праці кілька її механізаторів відзначено 1948 року урядовими нагородами, в т. ч. орденом Леніна — Д. В. Кальяна, який зібрав у 1947 році комбайном «Комунар» близько 700 га колоскових і намолотив 1000 тонн зерна — в 2,5 раза більше норми.
В другій половині 1944 року в селі створено територіальну партійну організацію. В ній на обліку було 6 членів партії. Секретарем обрали голову сільради А. М. Бондар. Комсомольська організація об’єднувала 12 юнаків і дівчат. Комуністи і комсомольці подавали особистий приклад працелюбності і самовідданості під час відбудови зруйнованого війною господарства, організовували комуністичні суботники й недільники догляду за посівами і багаторічними насадженнями, озеленення села тощо. 1947 року Ленінський райпобуткомбінат у закинутих каменоломнях поновив добування черепашнику. З цього каменю зводилися житлові будинки, господарські й громадські будівлі. Почав працювати колгоспний млин. Поступово в селі налагоджувалося нормальне життя.
До 1950 року колгосп ім. Леніна і Ленінська МТС досягли довоєнного рівня виробництва. В артілі вже налічувалося 102 корови і 1088 овець; господарство виробляло щороку 15 тонн м’яса, 158 тонн молока, 56 тис. яєць. Значних успіхів трудівники Ленінського досягли в роки п’ятої п’ятирічки. Збільшилося виробництво сільськогосподарської продукції. Так, 1955 року колгосп виробив 21 тонну м’яса, 26 цнт вовни, 112 тис. штук яєць. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 54,8 цнт молока. Грошові прибутки господарства становили 134 тис. карбованців.
У МТС у цей час налічувалося 74 трактори і 26 комбайнів. Виробіток на умовний трактор склав 655 га ріллі і був найвищим у районі.
1956 року в селі Ленінському розмістилася центральна садиба великого радгоспу «Ленінський», який пізніше реорганізували в птахофабрику «Ленінська». За цим господарством закріпили 16 489 га землі, в т. ч. близько 9 тис. га орної. За допомогою будівельників міста Керчі тут в 1962 році почали споруджувати цілий комплекс пташників, господарських будівель, інкубатор, цех для розчинення птиці. Вже протягом 1959—1965 рр. середньорічний рівень виробництва зерна тут становив 6714 тонн, м’яса — 529 тонн, молока — 2251 тонну, яєць — понад З млн. штук. Ще вищі показники були досягнуті за роки восьмої п’ятирічки. Щорічне виробництво зерна зросло до 8568 тонн, м’яса — 728 тонн, молока — 2498 тонн, вовни — 226 цнт, яєць — 18 078 тис. штук. У рік святкування 50-річчя утворення СPСP птахофабрика щодня давала 100 тис. штук яєць, за 10 місяців виробила понад 700 тонн пташиного м’яса. Незважаючи на несприятливі погодні умови (навесні і влітку тут випало лише 124 міліметри опадів), хлібороби зібрали по 17 цнт зерна з гектара. Господарство виконало річні соціалістичні зобов’язання з усіх показників. 20 передовим робітникам було присвоєно звання ударника комуністичної праці. Великих трудових успіхів добилися тракторист І. М. Цюбик і пташниця О. А. Шинко. Вони удостоєні ордена Трудового Червоного Прапора. За самовіддану працю орденами й медалями нагороджено 24 робітники птахофабрики, Ленінською ювілейною медаллю — 86 трудівників села. 1973 року хлібороби одержали по 37,1 цнт зерна з гектара і достроково виконали п’ятирічний план продажу хліба державі.
Те, чого досягли трудівники птахофабрики за такий короткий час, стало можливим насамперед завдяки величезній допомозі держави. Птахофабрика оснащена найсучаснішою технікою й устаткуванням. 1972 року на полях цього господарства працювало 75 тракторів різних марок, 37 комбайнів, 76 автомашин. Від державної електромережі було одержано близько 3 млн. квт.-год. електроенергії. Виробництво яєць і пташиного м’яса поставлено на наукову основу, широко використовується передовий досвід. Механізми й обладнання для птахофабрики доставляються не лише із братніх республік, але й з соціалістичних країн — Угорської Народної Республіки і Німецької Демократичної Республіки.
Піднесення виробництва сприяє зростанню матеріального й культурного рівня життя трудівників села. Із руїн і попелу піднялося нове Ленінське з широкими заасфальтованими вулицями, кам’яними будинками під шифером. У кожній квартирі є телевізор, газова плита, майже в усіх — холодильники, пральні машини, у 20 робітників — легкові автомашини, у 100 — мотоцикли. На прикладі родини механізатора А. А. Жванка, де 2 працюючих і 3 дітей, видно, як зріс добробут населення. Річний заробіток цієї сім’ї в 1972 році дорівнював 6300 крб. Родина придбала автомашину «Жигулі», у будинку добротні меблі, холодильник, телевізор, пральна машина.
Для того, щоб задовольнити зростаючі запити покупців, у селі відкрито 9 магазинів. У 1972 році ними було продано товарів на суму понад 1,6 млн. карбованців.
З кожним роком поліпшується медичне обслуговування населення. Якщо в 1950 році тут був лише фельдшерсько-акушерський пункт, то в 1962 році побудовано нову дільничну лікарню. 1972 року її розширили, і тепер вона може одночасно прийняти 35 хворих, яким подають допомогу 3 лікарі, 18 чоловік молодшого медперсоналу. В дитячому садку виховується 145 дітей.
1972 року в Ленінській середній школі 23 вчителі навчали 489 учнів. При школі створено кімнату-музей бойової слави. Юні слідопити виявили імена десятків героїв, загиблих за визволення села в період Великої Вітчизняної війни. Добре тут поставлене інтернаціональне виховання дітей. Піонери дружать і листуються зі своїми ровесниками із Угорської Народної Республіки і Німецької Демократичної Республіки.
У Ленінському є клуб, в якому демонструються кінофільми, читаються лекції. При клубі створено вокальний ансамбль «Веснянка» і танцювальний колектив, у яких бере участь 50 чоловік.
Незмірно зросли духовні запити населення. 700 читачів користуються послугами бібліотеки, у фондах якої близько 20 тис. томів. Щорічно збільшується число передплатників періодичної преси. 1973 року жителі села передплачували загалом 2,3 тис. примірників газет і журналів.
Велику організаторську і виховну роботу в Ленінському ведуть комуністи, лави яких зростають рік у рік. 1973 року на обліку тут було 77 комуністів. Вони — в авангарді всього трудового і громадського життя села. Не відстають від комуністів і комсомольці, яких у комсомольській організації 130.
Помітно зросла активність Ленінської сільської Ради, до складу якої 17 червня 1973 року обрано 35 депутатів, у т. ч. 16 комуністів. 7 комсомольців. Серед депутатів — 17 жінок. При сільській Раді працюють комісії: планово-бюджетна, народної освіти, соціалістичної законності, торгова і шляхово-будівельна. У них беруть участь понад 120 активістів. Бюджет сільради на 1973 рік становив 49,5 тис. крб., у т. ч. на охорону здоров’я виділено 6,7 тис. крб., на народну освіту — 34,1 тис. карбованців.
Своєю щоденною самовідданою працею трудящі села Ленінського множать славу рідної Батьківщини.
М. Ф. ВОЛЬФСОН