Приєднання Криму до Росії
Возз’єднання з Росією (1654 р.), яке відіграло велику прогресивну роль в економічному, політичному й культурному розвитку українського народу і врятувало Україну від поглинення панською Польщею та султанською Туреччиною, полегшило також спільну боротьбу російського та українського народів проти розбійницьких татаро-турецьких нападів.
На початку народно-визвольної війни 1648— 1654 рр. хан Іслам-Гірей уклав союз з Богданом Хмельницьким, зобов’язавшись допомогти йому в боротьбі проти польсько-шляхетських військ. Але татари віроломно порушували умови цієї угоди. Так, у 1649 році у вирішальний момент битви під Зборовом селянсько-козацького війська з армією шляхетської Польщі, коли королівська армія відчула загрозу повного знищення, хан, підкуплений королем, раптом вивів свої сили з поля бою і погрозою виступити на боці Польщі змусив Богдана Хмельницького укласти невигідний для українського народу Зборівський договір. Нову, ще тяжчу за своїми наслідками зраду хан вчинив під час битви під Берестечком в 1651 році. Одержавши знову від короля величезні подарунки, він припинив бій і по-зрадницькому захопив у полон Богдана Хмельницького. Відходячи до Криму, кримська орда щоразу грабувала і руйнувала міста і села, що лежали на її шляху, забирала в неволю тисячі людей.
Після Переяславської ради татарські орди вдерлися в межі України, сіючи смерть і руїни. Надалі, під час російсько-польської війни, вони виступали як союзники Польщі, створюючи серйозну загрозу тилам російської армії. І в наступні десятиріччя, аж до кінця 70-х років XVIII ст., татарські орди були активними учасниками війн Туреччини проти Польщі і Росії. 1667 року запорізькі козаки, здобувши фортецю Перекоп, проникли до Криму. На чолі одного загону стояв кошовий отаман Іван Ріг, іншим командував Іван Сірко. Під час цього походу запорожці оволоділи Кафою. Татарські феодали втекли в гори, кримський хан залишив Бахчисарай. Звільнивши велику кількість невільників, козаки повернулися на Січ. Відважні походи на Крим і Туреччину тривали і в наступні роки. Особливо вдалим був похід 1679 року.
1687 року до Криму рушила 150-тисячна російська армія під командуванням В. В. Голіцина. До неї також приєдналися полки українських козаків (до 50 тис. чоловік) на чолі з гетьманом І. Самойловичем. Але татари підпалили степ; постачання великого війська виявилося дуже утрудненим. Не дійшовши до Криму сто верст, Голіцин повернув назад. Більш вдалим був його похід у 1689 році. Цього разу ханству було завдано поразки, російська армія досягла Перекопу. Незважаючи на свою незавершеність, ці походи поклали початок наступу Росії на турецько-татарських агресорів.
У другій чверті XVIII ст., в ході війни проти Туреччини (1735—1739 рр.)» російські війська двічі — в 1736 і 1737 роках — досягали Криму.
Чимало значних перемог над Туреччиною було здобуто в російсько-турецькій війні 1768—1774 рр. Під час кампанії 1771 року російські війська повністю зайняли Кримський півострів. Протягом короткого часу вони оволоділи Гезлевом (Євпаторія), Ак-Мечеттю, Карасубазаром (Білогірськ), Кафою (Феодосія)1. Із завданнями зміцнення оборони, відвернення турецько-татарської агресії тісно перепліталися економічні інтереси Російської держави. Вихід до Чорного моря створював їй умови для встановлення безпосередніх торговельних зв’язків з Південною Європою, ліквідації англійської торговельної монополії.
За Кючук-Кайнарджійським договором 1774 року Росія дістала вихід до Чорного моря; давні слов’янські землі були звільнені. Кримське ханство оголошувалося незалежним від Туреччини, а 8 квітня 1783 року його територія стала складовою частиною Російської держави. Таким чином, було ліквідовано одне з головних вогнищ агресії проти російського і українського народів. Але Туреччина, намагаючись знову загарбати Крим, у 1787 році розпочала воєнні дії. Проте, зазнавши і цього разу поразки, вона за Ясським миром (1791 р.) визнала приєднання Криму до Росії.
1784 року створено Таврійську область, до складу якої увійшли Кримський півострів, Тамань і землі на північ від Перекопу до Катеринославського намісництва. Через 12 років її територія увійшла до Новоросійської губернії. 1802 року створено Таврійську губернію, що включала 8 повітів — три материкові (Бердянський, Дніпровський, Мелітопольський) і 5 кримських (Перекопський, Євпаторійський, Сімферопольський, Феодосійський з Керч-Єнікальським градоначальством і Ялтинський з Севастопольським градоначальством).
Приєднання Криму до Росії мало велике історичне значення. Півострів перетворювався на важливий опорний пункт Російської держави на Чорному морі, що забезпечувало Росії надійне використання південних морських шляхів і зміцнення позицій на Кавказі. Усунення загрози турецько-татарських нападів на Україну і південь Росії значно прискорило зростання продуктивних сил на півдні країни. Стало швидко заселятися Північне Причорномор’я. Розпочалося будівництво таких міст, як Херсон, Миколаїв, Катеринослав, Одеса та ін. Через південні порти розвивалися зовнішньоторговельні зв’язки Росії з іншими країнами.
Включення до складу Росії відіграло прогресивну роль у соціально-економічному й культурному розвитку Криму. Зникли рабовласництво і работоргівля, почали розвиватися нові форми господарства.
За приблизними даними, в Кримському ханстві в 70-х роках XVIII ст. мешкало 300—400 тис. чоловік. Під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр. кількість населення різко скоротилася в зв’язку з воєнними діями і епідемією чуми.
Ще до приєднання Криму до Росії багато жителів стало переселятися з півострова. Зокрема, 1778 року з Криму до Росії переселено 30 тис. християн, переважно греків та вірменів.
Наприкінці XVIII ст. почалося заселення краю вихідцями з центральних районів Росії. У 1787 році всім генерал-губернаторам було дано розпорядження дозволяти економічним та іншим державним селянам з т. зв. малоземельних губерній переселятися до Новоросійського краю. Першими російськими переселенцями стали відставні солдати, які наприкінці XVIII ст. заснували в Криму ряд російських сіл — Петрівку, Зую, Мазанку, Ізюмівку та інші. 1796 року в Криму налічувався 82 151 житель чоловічої статі.
Царський уряд, щедро роздаючи землі російським поміщикам та урядовцям, зобов’язував їх заселяти ці землі кріпаками з центральних та українських губерній. З часом поміщикам дозволили приписувати собі збіглих селян. Таким чином було покріпачено багато селян-утікачів.
Запрошувалися до Криму й іноземні поселенці. При цьому їм надавалися різні привілеї: звільнення від різних податків і повинностей на 8—10 років, позичка на переїзд, великі ділянки землі (до 50 десятин на сім’ю) тощо.
Першими переселенцями-колоністами в Криму на початку XIX ст. стали болгари й німці. 1841 року в Сімферопольському та Феодосійському повітах налічувалося 10 колоній іноземців, де проживало 3969 чоловік.
Після приєднання до Росії на півострові будуються нові міста: на місці колишнього села Ахтіар — Севастополь, база Чорноморського флоту, військовий форпост Росії на півдні; поруч з невеликим селом Ак-Мечеть — Сімферополь — адміністративний центр Таврійської губернії. Швидко розвивається економіка старих міст — Керчі, Євпаторії, Феодосії та інших.
Внаслідок роздачі дворянам величезних земельних угідь, що раніше належали султану, ханам, беям і мурзам, які втекли до Туреччини, в Криму з’явилося велике поміщицьке землеволодіння. На 1802 рік поміщикам було роздано понад 350 тис. десятин. Не обмежуючись ділянками, одержаними у власність від уряду, вони часто захоплювали т. зв. вільні землі, а також селянські наділи. Селяни нерідко не могли документально довести своє право на землю, тому сплачували орендну плату за користування нею та виконували різні повинності. Водночас йшов продаж казенних земель, що згодом набув форми відкритого їх розкрадання. У травні 1816 року уряд змушений був навіть видати указ про припинення продажу земель по дешевих цінах. Татарські феодали одержали однакові з російськими дворянами права і привілеї. Землеволодіння мурз прирівнювалися до поміщицьких. Деякі з них значно розширили свої володіння за рахунок земель, залишених татарами, що переселилися до Туреччини. Від будь-яких податків звільнялося мусульманське духівництво. Вакуфні землі — власність магометанських релігійних установ — залишалися за мечетями та духовними училищами.
Татарських селян було віднесено до розряду державних. Царські укази узаконювали обезземелення російськими поміщиками значної частини сільського населення, яке змушене було орендувати землю у поміщиків і віддавати їм за це частину врожаю або виконувати різні повинності.