Саки, Сакський район, Кримська область
Саки — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване на березі Сакського озера, за 44 км від Сімферополя. Через Саки пролягає вітка Придніпровської залізниці Острякове — Євпаторія й автошлях Сімферополь — Євпаторія. Населення — 25,8 тис. чоловік.
На околицях міста збереглися залишки поселення і кургани з похованнями доби пізньої бронзи (кінець II — початок І тисячоліття до н. е.). В урочищі Беркиній Балочці виявлено два могильники — скіфський і античного часу, знайдено також плиту III ст. н. е. з рельєфним зображенням Геракла.
Точну дату виникнення населеного пункту не встановлено. Відомо лише, що наприкінці XVIII ст. тут жили селяни — данники мурз Мансурських. Не маючи власної землі, вони змушені були орендувати її у феодалів. За це їм доводилось віддавати частину врожаю та обробляти землі пана. Сіяли сакські хлібороби ячмінь і овес, розводили овець. Восени, у вільний від польових робіт час, добували на озері сіль, а також візникували.
Влітку на Сакське озеро стікалася сила людей, які страждали через хворобу суглобів та від інших захворювань. Лікування з давніх-давен було джерелом додаткових прибутків мулл — служителів культу. Успіхи грязелікування вони пояснювали священнодійством.
Після приєднання Криму до Росії село у 1784 році увійшло до складу Євпаторійського повіту. Лікувальні властивості сакської мінеральної грязі привернули увагу російських мандрівників та дослідників. У 1799 і 1803 роках Саки відвідував академік П. І. Сумароков. Вчений описав це невелике поселення з низенькими майже без вікон хатинами, складеними з дрібного каміння, скріпленого глиною. Всі жителі, а серед них і мулли, не знали грамоти. П. І. Сумароков сам лікувався сакською гряззю і описав метод лікування: «… Вода, що стікає і випаровується на сонці, лишає біля берегів рід мулу або грязі, де риють глибокі ями, схожі на могили, і в них закопують хворих по саму шию так, що вони не можуть навіть ворухнутися. Над головою роблять з гілок щось на зразок шатра, щоб захистити її від пекучого проміння, сидять у ямі годину, а то й більше».
1816 року в селі налічувалося 47 дворів. Серед мешканців його, як і раніше, переважали хлібороби, скотарі. Зростало також значення соляного промислу. Якщо 1828 року на Сакському озері добуто 95 тис. пудів солі, то 1840 — 500 тис. пудів.
Важким тягарем на плечі трудящих лягали різні повинності. Лише з 1849 по 1851 рік селяни Сак надали адміністрації волості безплатно 491 підводу для перевезення різних вантажів, сплатили 697 крб. податків і 1811 крб. різних грошових зборів.
У 1837 році Саки стали центром волості. Тут відкрилися перші торговельні й ремісничі підприємства. Розширилася заснована 1827 року лікарня. У 1832 році побудували готель для хворих на 20 номерів. 1835 року лікарню відвідав М. В. Гоголь (він повідомляв про це в листі до поета В. А. Жуковського в липні того ж року).
Поступово зростала популярність сакської лікувальної грязі. 1837 року тут відкрилося відділення Сімферопольського військового госпіталю, де, крім офіцерів, лікувались і «нижні чини», 1849 року на місці дерев’яних бараків звели кам’яну будівлю військового госпіталю. Відставні солдати, що споруджували госпіталь, росіяни і українці, осіли в селі.
Під час Кримської війни район Сакського озера в числі перших зазнав нападу ворога. У вересні 1854 року на морському березі між Сакським і Кизлярським озерами, на південь від села, висадився десант англо-французьких і турецьких військ. Загони англійців, французів і турків пограбували село, спалили будинки, забрали худобу. На початку 1855 року Саки знову опинилися в зоні активних бойових дій. Зосереджені тут російські війська під командуванням генерала С. О. Хрульова в лютому спробували розгорнути наступ на Євпаторію. Під час цієї операції ворожі кораблі обрушили шалений вогонь на тили російських військ. У Саках було зруйновано всі будинки, в т. ч. лікарню, а також приміщення військового госпіталю.
Після Кримської війни населення села значно скоротилося: в ньому лишилось тільки 20 сімей —решта емігрувала до Туреччини. У 1858 році до села прибули переселенці: кілька сімей державних селян з Полтавської губернії. Минуло три роки, і тут з’явилося ще 24 сім’ї з Воронезької губернії, а в 1864 році в Саках оселилися греки — вихідці з Константинополя. 1865 року тут уже налічувалося 59 дворів, проживало 403 чоловіка. Село почали називати Саки-Олександрівка. Всі його жителі обробляли 2620,5 десятини землі, в т. ч. 806 десятин належало селянам-татарам, які наділялись на правах державних селян 8 десятинами на душу. Землекористування було общинним. У 1871 році, згідно з указами 1866—1867 рр. про поземельний устрій державних селян, землю, за яку треба було сплачувати оброк, поділили на 174 ревізькі душі по 7 десятин на кожну. Селяни сіяли озиму і ярову пшеницю, ячмінь, просо, овес, вирощували овочі на богарі. Особливо багато садили цибулі. Збували її в Сімферополь, Євпаторію, Севастополь і навіть Одесу.
В пореформений період посилився процес соціальної диференціації селян. 1886 року в Саках із 119 дворів 12 не мали землі, 35—робочої худоби, 24 — ніякої худоби. У 71 господарства не було плугів, у 37 — засобів перевезення. 49 дворів орендували землю, а 58 — заробляли на стороні. 1886 року сакська община мала сплатити казні викупних платежів разом з боргами попереднього року понад 3 тис. крб. сріблом. Виплата такої суми для селянських господарств виявилась непосильною. Додатковий заробіток найбідніші сім’ї добували, працюючи на сезонних соляних промислах.
1863 року, зважаючи на великий попит на сіль, підприємці, які орендували в казни Сакське озеро, побудували штучні басейни, що дало змогу значно збільшити площу її видобутку. 1883 року орендарем сакського промислу став великий промисловець, царедворець Балашов. З допомогою іноземних інженерів він спорудив осідні басейни на зразок тих, що існували тоді на півдні Франції, завдяки чому вже через три роки було видобуто 2590 тис. пудів солі. У 1890 році площа осідніх басейнів становила близько 900 десятин, видобуток солі збільшився до 3—4 млн. пудів на рік. Підприємець одержував великі прибутки. Сакську сіль вивозили до Одеси, Миколаєва, Херсона, Поті, портів Азовського моря. Турецькі судна доставляли її і в Сірію. На промислі щороку було зайнято близько 500 сезонних робітників.
Капіталізм все глибше проникав в економіку села. Наприкінці 90-х років підприємці відкрили в Саках 2 приватні млини, ковальську майстерню, а в 1905 році поблизу села — цегельню і вапняний завод. У 1897 році тут було 11 бакалійних і мануфактурних крамниць, дві кав’ярні, харчевня, 3 пекарні. Населення Сак становило 1218 чоловік.
На той час 8 дворів лишались без земельних наділів, 12, маючи наділи, не обробляли їх, а 24 двори обробляли лише частину наділів: не вистачало робочої худоби. За визнанням Сакського волосного правління, понад 40 сімей з року в рік лишалися боржниками «через безвихідне господарське становище, недорід і мізерні заробітки». Для селян-бідняків основним заробітком ставав видобуток солі. Однак, у зв’язку з економічною кризою, яка почалася в Росії 1900 року, власники солепромислів знизили оплату праці. У 1900—1904 рр. середній заробіток ломщика солі не перевищував 50 коп. за день. Оплата праці сільськогосподарського робітника коливалася від 35 до 50 коп. за день. Особливо низько цінувалась праця жінок та підлітків. Жінки за 12-годинний робочий день одержували на ¼, а підлітки — у два рази менше чоловіка.
Посилення експлуатації з боку промисловців і землевласників викликало обурення найбідніших селян та робітників. Зростанню їх класової свідомості сприяли і події, що відбувалися в країні у роки першої російської буржуазно-демократичної революції, а також агітаційна робота соціал-демократів з Євпаторійської і Сімферопольської організацій РСДРП, які часто з’являлись на сакських промислах і в селах, розташованих поблизу.
20 липня 1906 року у балці поблизу села Михайлівки, за 3 км від Сак, відбулася таємна сходка селян. На ній були присутні 50 чоловік. Виступили агітатори В. І. Боровков, сакський житель, якого раніше притягали до слідства за антиурядову діяльність, Я. М. Малиновський — селянин села Михайлівки. Вони активно розповсюджували в навколишніх селах прокламації і листівки.
21 серпня того ж року почалися заворушення на соляних промислах. Відкриваючи сезон видобутку солі, адміністрація визначила робітникам плату нижчу, ніж рік тому. Агітатори, що з’явилися на промислі, роз’яснили трудівникам, що тільки об’єднавшись вони зможуть добитися задоволення своїх вимог. Час для організації страйку було обрано вдало. У кількох селах повіту — Донузлаві, Кунані, Бій-Орлюку та ін.— селяни-орендарі самочинно вивозили хліб з ланів, відмовляючись віддавати власникам землі частину врожаю. Повітовий справник телеграфував таврійському губернаторові: «Вчора в Саках на соляних промислах Балашова робітники застрайкували, вимагаючи збільшити плату. Сьогодні поводилися зухвало, є серед них агітатори… Якщо не буде негайно вжито рішучих заходів у Саках, то на всіх промислах почнуться заворушення». Страйк тривав три дні. Для розправи з непокірними були викликані стражники з Сімферополя. Домігшись певних поступок, робітники 24 серпня приступили до роботи.
Селянські заворушення в повіті власті придушили наприкінці 1906 року. Більшість бідняків втратила будь-яку надію позбутися злиднів. Почастішав продаж земельних наділів. З листопада 1906 по листопад 1910 року в сакській селянській общині продали свої наділи 49 господарств. Прикуповували землю заможні селяни, які вже мали від 12 до 36 десятин. У 56 селян лишилося тільки по 6 десятин. Напередодні першої світової війни в Саках з 297 селянських дворів 92 були безземельними.
У 1910—1911 рр. на солепромислі побудували морську пристань і солемлин. Видобуток солі 1913 року становив 4,5—5 млн. пудів. На її виволоченні щороку було зайнято 856 сезонних робітників. Тоді ж у селі почали будувати вальцьовий млин.
1903 року в Саках мешкало 1945 чоловік. Це було село, яке не мало ще чітко окреслених вулиць. Будинки в ньому чергувалися з пустирями, двори — з засіяними ділянками ланів. Ближче до озера і земської лікарні будувалися спеціально для здачі курортникам приземкуваті будиночки. Трохи далі від курорту містився діловий і торговельний центр з церквою, будинком волосного правління, а також крамницями, кав’ярнею і шинками. На євпаторійському тракті знаходився пост кінної пошти. 1905 року почалося спорудження шосе Сімферополь—Євпаторія, що проходило околицею Сак.
На території соляного промислу за 3 км на захід від Сак виросло робітниче селище. У бараках і землянках тут тулилося 113 робітників та членів їх родин.
У селі відкрили фельдшерську дільницю, де працювали фельдшер і акушерка, аптеку. Дільниця обслуговувала 12 сіл, на одного фельдшера припадало понад З тис. жителів. Медичну допомогу населенню Сак у цей час подавав також лікар, який займався приватною практикою. 1913 року повітове земство побудувало в селі лікарню на 15 ліжок, але вона не діяла: губернське земство не відпускало коштів на утримання хворих.
Сакську грязелікарню 15 років (з 1864 по 1879 рік) орендував прусський лікар Поспішіль, який перейшов на російську службу під час Кримської війни. Він одержував великі прибутки, хоч методика лікування лишалася такою ж примітивною, як і раніше: хворого тримали у ванні доти, поки він знепритомнював. Через десять років з’ясували, що хворим на кістково-суглобний туберкульоз грязелікування не допомагає, а навпаки — шкодить. Серед хворих, які сподівалися позбутися цієї хвороби, була й видатна українська поетеса Леся Українка, що приїздила до Сак у 1890 році.
У 80-х роках, після того, як сакська лікарняна установа перейшла у відання Таврійського губернського земства, почалася її реконструкція. До початку 90-х років територія грязелікарні розширилась і становила 6,5 десятини. Тут побудували дві нові грязелікарні (земську і військового відомства), готель літнього типу на 70 номерів, заклали парк з двома ставками.
1862 року в Саках відкрили сільське парафіяльне училище 2-го розряду. 1871 року в ньому навчалося 22 дітей, а 1897 — 80 хлопчиків і 25 дівчаток. У 1912 році двокласну школу розширили до 4 класів, її відвідувало близько 170 дітей. Тоді ж на хуторі Кара-Тобе (Прибережне) створено земське училище соляних майстрів, на території земської грязелікарні в 1912 році засновано Цандерівський інститут, який випускав лікарів-бальнеологів.
У роки першої світової імперіалістичної війни сакські робітники й селяни зазнали нових злигоднів. Хоч багатьох чоловіків погнали на війну, безробіття зростало. Припинилося завезення палива, не вистачало продовольства. Посилювалось невдоволення серед населення. У 1914—1917 рр. у волості було кілька випадків самовільного захоплення селянами панської землі. У роки війни грязелікарні в Саках почали обслуговувати поранених, які прибували з фронту. Від них місцеві трудівники часто дізнавалися про події на фронті, продажність чиновників, настрої солдатських мас.
Влітку 1916 року в районі робітничого селища російсько-французьке акціонерне товариство побудувало бромний завод. З Франції сюди надійшло обладнання, прибули спеціалісти. У вересні завод став до ладу, але невдовзі зупинився: французькі фахівці не могли довести ропу до передбаченої технологією концентрації. Першу продукцію заводу — 23 тонни брому — одержано лише влітку наступного року.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції в Саках наприкінці березня 1917 року виникла Рада селянських депутатів, але керівництво в ній захопили представники партії есерів — заможні селяни й чиновники. Тому всі зусилля Ради були спрямовані на підтримку дій Тимчасового уряду. Влітку 1917 року відбулися вибори до волосного земельного комітету. Питання, які він розглядав, мало чим різнилися від тих, що їх ставила есерівська Рада.
Звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції сакські робітники й селяни зустріли з величезною радістю. Але буржуазія, заручившись підтримкою офіцерів-монархістів, частини яких були розквартировані в Євпаторії, і закликавши на допомогу солдат Кримського кінного полку (ескадронців), спробувала було утримати владу. 14 січня 1918 року сталася жорстока сутичка між жителями села, які підтримували Радянську владу, та ескадронцями, що втекли з Євпаторії. Вранці 15 січня, дізнавшись, що до пристані наближається десант з революційними моряками із Севастополя, ескадронці покинули село.
Наступного дня в сакській школі відбувся мітинг місцевих жителів і мешканців навколишніх сіл, де обрали волосний військово-революційний комітет. До нього ввійшли більшовики А. Т. Кобзар, П. М. Терещенко, а також найбідніші селяни В. Шовкопляс, О. І. Бондаренко, солдат Ф. І. Мелещенко та інші. Учасники мітингу одностайно прийняли таку резолюцію: «Ми, селяни села Сак, обговоривши поточний момент, вважаємо, що партія більшовиків тільки одна стоїть на сторожі
інтересів всього трудового народу і нас, селян, і тільки вона може нам дати землю і волю, а тому цілком приєднуємось до неї і підтримуємо її програму. Урядом визнаємо тільки Раду Народних Комісарів і виконуємо її розпорядження». Того ж дня в Саках створено організацію більшовиків у складі 7 чоловік, яку очолив робітник соляних промислів А. Р. Москалик.
На початку лютого обрано волосну Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів, яку очолив селянин-бідняк П. П. Громада. Здійснюючи декрети Радянської влади, Рада націоналізувала хімічний завод, соляний промисел, підприємство видобутку каменю й випалювання вапна і передала їх у відання профспілки гірників. Розгорнулися роботи щодо відновлення промислів і видобутку каменю в каменоломнях.
Сакська сільська громада об’єднувала тоді населення 6 сіл: Саки-Олександрівки, Новодмитрівки, Володимирівни, Тузли-Михайлівки, Темеша й Чоботарки. Діяльність Ради спрямовувалась також на подання допомоги селянам-біднякам у придбанні коней, посівного інвентаря, насіння; но всіх селах провадили збір продовольства для допомоги пролетарям північних губерній Росії.
Наприкінці квітня 1918 року Крим захопили кайзерівські війська. Понад 80 селян Сак, робітників промислів, відгукнувшись на заклик повітового комітету партії більшовиків, вступили до партизанського загону «Червоні каски», що розмістився в Мамайських каменоломнях, за 9 км від Євпаторії. Сакська група в загоні, якою командував житель села Новодмитрівки С. К. Ливинський, була найчисленнішою.
Під час активних дій загону проти денікінців та англо-французьких інтервентів у грудні 1918 року С. К. Ливинський з невеликою групою партизанів звільнив з Кара-Тобінського табору 25 партизанів, захоплених білогвардійцями й засуджених до розстрілу. За цю бойову операцію командир сакської групи партизанів був нагороджений орденом Червоного Прапора.
У квітні 1919 року внаслідок переможного наступу Червоної Армії, яка прорвала укріплення білогвардійців на Перекопі, західна частина півострова, в т. ч. й Саки, була визволена. Створений у селі волосний ревком очолив А. Т. Кобзар. У травні того ж року відбулися вибори до Ради, головою якої став більшовик П. М. Терещенко.
Рада вживала заходів щодо налагодження роботи соляного промислу. Було відремонтовано грязелікарню і розпочато прийом перших хворих — поранених червоноармійців, героїв підпільної і партизанської боротьби проти окупантів і білогвардійців. Селян наділяли землею, але завершити почату справу не вдалося: наприкінці червня півострів знову загарбали денікінці. Вони повернули колишнім власникам землю, промисли, підприємства. Облавами, арештами, розстрілами супроводжувалась поява в селах їх каральних загонів. Під час однієї з таких облав у Сакській волості, як повідомляла «Правда» в січні 1920 року, було спалено дощенту село Тюмень (Овражне) разом з 65 жителями. Білогвардійці силоміць мобілізовували селян у «Добровольчу армію», відбирали продовольство.
Та у важких умовах білого терору продовжувалася боротьба робітників і селян за Радянську владу. Масовою формою протесту проти контрреволюції стало ухиляння від мобілізації в «Добровольчу армію». Багато чоловіків і юнаків із Сак та інших сіл йшли в Кутурські каменоломні (за 14 км на північ від Сак) або в гори до червоних повстанців.
У липні до Сак прибув посланець Кримського підпільного обкому партії, севастопольський робітник А. М. Лисенко. Найнявшись на тютюнові плантації й оселившись на хуторі за 7 км від Сак, він розгорнув активну діяльність щодо зміцнення підпільних груп. Доручення підпільного ревному і командування Червоної Армії виконував і машиніст Сакського хімічного заводу І. Г. Дзюненко. На рибальському ялику з Очакова до порту Бакалу (Стерегущий) перевозилися листівки, зброя, боєприпаси, переправлялися підпільники. Звідти люди з вантажем доставлялися підводами в Саки, там у районі соляного промислу тимчасово ховалися, а потім переправлялися в ліс, до партизанів. Серед цінних вантажів, що пройшли через Сакську переправу, була радіостанція, яка призначалася для штабу повстанської армії. На жаль, під час однієї з облав на промислі радіостанцію було затоплено в Сакському озері. Незважаючи на окремі провали й арешти підпільників, сакський пункт переправи діяв безперебійно, аж до визволення Криму від врангелівців.
Улітку й восени 1920 року в Саках комплектувалися окремі групи бійців, які направлялися до партизанів. Визволені підпільниками з табору під Євпаторією, до лісу були переправлені колишні полонені червоноармійці. У жовтні 1920 року, здійснюючи сміливий рейд по тилах ворога, на підступах до села діяв 1-й кінний полк повстанської армії.
14 листопада 1920 року населення Сак радісно зустрічало червоноармійців 2-ї бригади Латиської стрілецької дивізії, які визволили село від врангелівців. З допомогою політвідділу цієї дивізії 16 листопада було утворено волосний ревком, головою якого став слюсар Ф. Л. Брагін. Син робітника соляного промислу, він пройшов дійсну службу на крейсері «Очаков». За участь у листопадовому повстанні 1905 року був засуджений до 6 років каторжних робіт, але втік з-під варти і довгий час переховувався. Після Лютневої революції Ф. Л. Брагін активно включився у боротьбу за встановлення Радянської влади. До складу ревкому ввійшли також робітник соляного промислу М. Ю. Лось і машиніст грязелікарні П. Я. Кузін.
29 січня 1921 року відбулися перші збори Сакського партійного осередку, в якому налічувалося 6 членів і 5 кандидатів у члени партії. На початку того ж року оформилися профспілкова організація гірників і комсомольська організація.
У серпні 1921 року ревком передав свої повноваження щойно обраній Раді робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. До складу виконкому Ради увійшли селяни-бідняки М. Т. Колдун (голова), С. П. Сидоренко (секретар) та К. Котляр (член виконкому)4. Спираючись на сільський актив, партійна організація, органи Радянської влади мобілізували трудящих на будівництво нового життя.
На початку 1921 року в Саках відбувався «Тиждень допомоги Донбасу». Під час проведення «Дня дитини» були влаштовані в дитячі будинки діти-сироти, з 23 до 30 січня пройшли «Дні Червоної казарми».
Відбудова зруйнованого народного господарства здійснювалась у складних умовах. 1922 року в Саках з 1680 жителів голодувало 579 дорослих і 799 дітей. Радянський уряд подавав їм допомогу продовольством, грішми.
Восени 1922 року в партійному осередку села налічувалось 18 членів партії; комсомольська організація об’єднувала 15 чоловік. Організаторська робота комуністів, сільської Ради, ентузіазм мас принесли перші успіхи в господарському будівництві. 1923 року створюється товариство спільного обробітку землі, в якому об’єдналося кілька бідняцьких господарств. Такі ж товариства виникли і в розташованих поблизу селах — Тузли-Михайлівці, Новодмитрівці та ін. Партійні осередки — вони діяли на соляному промислі, курорті і в селі — відрядили до кожного села комуністів для політичної роботи серед селян і подання їм практичної допомоги в сільськогосподарських роботах. Першою помічницею комуністів була комсомольська організація.
Багато робилося для відбудови й розвитку промисловості. В січні 1924 року почали відроджувати хімічний завод — єдине в країні підприємство, яке виробляло технічний бром. До 1926 року він уже досяг повної потужності; тоді ж тут стали виготовляти хлористий магній. Відбудовано й солепромисел, який у 1926 році дав понад 1,7 млн. пудів солі, почав працювати цегельно-черепичний завод. Розширювався Сакський курорт, якому було передано колишню земську грязелікарню, пансіонат духовного відомства та військовий госпіталь, перетворений на військово-курортну станцію. У 1921 році грязелікарня прийняла перших хворих і до кінця року обслужила 1980 чоловік. 1922 року на військово-курортній станції і в грязелікарні працювало 130 робітників і службовців. До кінця відбудовного періоду на курорті розгорнулася стаціонарна лікувальна мережа на 550 ліжок, поліклінічну допомогу одержували 275 амбулаторних хворих на день. Були створені контрольна-спостережна станція за режимом Сакського озера, санітарно-гігієнічна та хіміко-бактеріологічна лабораторії.
Сільська Рада, партійні організації, які налічували 1926 року 49 членів і кандидатів у члени партії, проявляли постійне піклування про благоустрій села, народну освіту, охорону здоров’я. На кінець 1927 року в Саках дала струм електростанція, з’явилося освітлення на головній вулиці та в кількох житлових будинках. Значно зросла мережа комунальних квартир, кустарних майстерень і торговельних підприємств.
У травні 1921 року відкрилася перша профспілкова їдальня, в приміщенні земської лікарні почала діяти аптека, безплатна амбулаторія. Розгорталася робота щодо ліквідації неписьменності серед населення. У 1923/24 навчальному році в чотирикласній школі села навчалося 195 дітей. Працювали клуб гірників, хата-читальня, курортна бібліотека, яка налічувала 2 тис. книжок, бібліотека-читальня при їдальні.
З кожним роком все більше жителів вступало до колективних об’єднань. Наприкінці 1929 року в Саках на базі товариства спільного обробітку землі створено сільськогосподарську артіль «Батрак», до якої ввійшло 30 селянських сімей Потім до неї влилися члени промислової артілі «Трудгуж», які займалися раніше візництвом, а наприкінці 1931 року вступили майже всі одноосібники, що мешкали в селі.
Євпаторійський райком партії 1 січня 1930 року оголосив масовий похід трудящих за виконання рішень XV з’їзду ВКП(б) щодо колективізації сільського господарства. Сакська партійна організація об’єднувала в той час 17 партійних осередків: 10 — у селищі і 7 — у селах. При Сакській Раді діяла група сільської бідноти у складі 28 чоловік. Кращих своїх комуністів — І. Г. Дзюненка, П. Ф. Сащенка, М. Ю Лося колектив хімічного заводу послав у село для керівництва молодими колгоспами. Велику допомогу їм подавали члени ВЛКСМ. Навесні 1930 року комсомольці Сак направили 20 ремонтників для обслуговування тракторної колони Євпаторійської МТС, прибулої в зону Сакського куща. Багато членів комсомольської організації входили до загонів легкої кавалерії, які ремонтували в селах техніку, вантажили на залізничній станції насіння і фураж для колгоспів, охороняли підводи, що доставляли товари в сільські кооперативи.
Незважаючи на відчайдушний опір куркулів — вони ховали хліб і насіння, труїли худобу, вбивали активістів — артілі швидко зростали й міцніли. Цьому значною мірою сприяв колектив машинно-тракторної станції, створеної у 1932 році в Саках (перший директор — комуніст Г. М. Сенін). Через рік при МТС організували політвідділ, який розгорнув велику політичну роботу серед селян. Наслідком її стало зміцнення колективних господарств.
Уже в роки перших п’ятирічок широкого розмаху набрав рух за ударну працю. У вересні 1930 року 153 робітники хімічного заводу оголосили себе ударниками. Завдяки успішному розвитку руху за ударну працю виробничий план цього року колектив виконав на 110,5 проц., продуктивність праці підвищилась на 14 процентів.
Наприкінці 1930 року Саки перетворено в курортне селище. 1935 року воно стало центром району, до якого ввійшло 18 сільських Рад. На його території було 139 тис. га сільськогосподарських угідь, розміщувалося 2 МТС, 3 радгоспи, 57 колгоспів, проживало 24 тис. чоловік.
Рік у рік трудящі добивалися все більших успіхів у розвитку народного господарства. На Сакському хімічному заводі було реконструйовано соляний промисел і бромний цех, заново побудовано хлормагнієвий цех і солемелку. У селищі діяли шевська, кравецька, слюсарна, ковальська, столярна майстерні, промкомбінат, молочний завод. До 1939 року на підприємствах державної і місцевої промисловості працювали 2357 чоловік. Широко розгорнулося соціалістичне змагання. 1939 року з 900 робітників хімічного заводу 164 стали стахановцями, а 218 — ударниками виробництва. Серед них були робітники П. Ф. Сащенко, К. 3. Жердєв, І. М. Пуляєв та інші.
1939 року Сакська МТС була представлена на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві як переможниця всесоюзного змагання. До Книги пошани виставки тоді занесено імена передових трактористів МТС І. І. Гудима, І. О. Данильченка, В. Ю. Бражника та бригадира О. Д. Константинова.
Зростав Сакський курорт. У 1932 році тут споруджено будинок санаторію (нині — одне з відділень санаторію ім. В. І. Леніна), а навколо нього посаджено парк на площі 11 га. Всього в Саках працювало 6 санаторіїв на 1250 місць. До роботи в здравниці були залучені такі вчені нашої країни, як М. Н. Дидерикс, П. А. Герцен, В. Є. Предтеченський, Г. А. Рейнберг. Вони брали діяльну участь у розробці наукових основ грязелікування. Провадилось систематичне вивчення фізичного й хімічного складу грязі й ропи Сакського озера. 1939 року курорт перейшов від сезонного до цілорічного обслуговування населення. Почалося будівництво грязелікарні на військово-курортній станції. 1940 року в Саках лікувалося й відпочивало 8360 чоловік.
Поліпшилося медичне обслуговування місцевого населення: відкрилися лікарня на 25 ліжок, поліклініка, пологовий будинок, молочна кухня. У селищі було 6 магазинів, 3 їдальні.
Для дошкільнят відкрили 3 дитячі садки. Розширювалася мережа народної освіти. 1941 року в двох середніх школах навчалося 1353 учні. За заслуги в справі народної освіти вчителька Сакської середньої школи О. П. Хлебникова була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.
1941 року в Саках діяли 2 клуби і кінотеатр, у районній і у відомчих бібліотеках налічувалося понад 24 тис. книжок. При будинку культури хімічного заводу працювали хоровий колектив, драматичний гурток, студія образотворчого мистецтва, лекторій для населення. Особлива увага приділялась оборонній роботі: при будинку культури і безпосередньо на заводі й курорті діяли гуртки протиповітряної і протихімічної оборони, мотоциклістів, парашутистів, ворошиловських стрільців та ін. Військової справи навчалося все населення.
З 1936 року в селищі виходила районна газета «Большевистское знамя». Радіовузол перед війною обслуговував 900 індивідуальних точок. Газети, книжки й журнали стали надбанням кожної сім’ї.
Але мирне, щасливе життя радянських людей перервав віроломний напад фашистської Німеччини на Країну Рад. Багато жителів Сак добровільно пішли на фронт. У селищі і на підприємствах створювалися групи самозахисту, винищувальний загін. У середині липня організували штаб, який здійснював керівництво військовим навчанням населення, були створені також 2 батальйони народного ополчення, в складі яких налічувалося 190 комуністів, 256 комсомольців; бійцями батальйонів стали 550 жінок.
У вересні 1941 року, коли над Кримом нависла загроза фашистської окупації, хімічний завод демонтували, цінне устаткування вивезли на схід країни. Евакуювалися також військові госпіталі, всі радянські установи.
29 жовтня 1941 року до Сак вдерлися гітлерівці. Вони запровадили режим терору й насильств. У грудні фашисти стратили на площі селища патріота-комсомольця Й. Тертичного, який разом з групою робітників зернорадгоспу «Кримський» підпалив елеватор на залізничній станції Княжевичі (Ярке). За час окупації у селищі розстріляно й закатовано 104 жителі, 367 чоловік силоміць вивезено до Німеччини.
Незважаючи на жорстокий терор і репресії, у Саках діяли підпільні групи. Однією з них керував колишній студент Кримського медінституту К. Г. Петриченко, що втік з полону. Восени 1943 року його група визволила з табору в селі Михайлівці військовополонених і відправила їх у Кутурські каменоломні. У будинку К. Т. Іванової на околиці Сак полонених годували, переодягали і вночі вивозили до підземелля. Другою групою, яка збирала й доставляла продовольство в партизанський ліс, керував В. В. Камлер. Він не дожив до дня визволення: в грудні 1943 року його розстріляли фашисти.
13 квітня 1944 року передовий загін 24-ї гвардійської Червонопрапорної дивізії 2-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту зав’язав бій з гітлерівцями на північній околиці Сак, який тривав близько 6 годин. Лейтенанту Калашникову разом із саперами-комуністами Кемлевим та Гармашевим вдалося під ворожим вогнем розмінувати 8 фугасів, закладених фашистами на мосту при в’їзді до Сак. Увечері гвардійці визволили селище. На Центральній площі відбувся урочистий мітинг його жителів і воїнів Червоної Армії.
У боях за визволення селища загинуло 165 воїнів. Жителі Сак свято шанують їх пам’ять. На міському кладовищі на братській могилі встановлено обеліск і меморіальну дошку з іменами полеглих. У курортному парку височить також обеліск на честь земляків, які віддали своє життя в боротьбі з фашистами. У роки Великої Вітчизняної війни на фронтах билася більш як тисяча жителів селища, понад 250 з них загинуло. 378 жителів Сак нагороджені орденами й медалями. У боях з гітлерівськими загарбниками у Східній Пруссії відзначився командир саперної роти лейтенант Ф. І. Сенченко. За героїзм, проявлений під час спорудження переправи через річку Бжезувку, і за забезпечення її форсування танковим підрозділом Ф. І. Сенченку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Такого ж високого звання удостоєно в 1945 році за зразкове виконання важливого бойового завдання Головного командування сина робітника соляного промислу, командира важкого бомбардувальника Ф. Ф. Степанова, нині генерал-майора запасу.
Гітлерівці зруйнували Саки, підірвали багато корпусів хімічного й молочного заводів, знищили приміщення пекарні, пункту «Заготзерно», МТС і залізничну станцію, грязелікарню, пограбували корпуси санаторіїв.
Ще йшла війна, а партійна організація, селищна Рада мобілізували трудящих на допомогу фронту і відродження селища. Уже 9 травня 1944 року колектив робітників і службовців Сакської МТС виступив ініціатором патріотичного руху в Криму за збір коштів на створення танкової колони «Кримський партизан». За кілька днів серед колгоспників і механізаторів МТС було зібрано 867 тис. карбованців.
Розгорнулися відбудова млина, пекарні, харчокомбінату, залізничної станції. З решток сільськогосподарських машин у Сакській МТС склали 12 тракторів і 3 комбайни. Але машин і коней не вистачало, тому під час першої після визволення осінньої сівби в багатьох селах довелось запрягати корів. Завдяки братній допомозі уральських робітників, які надіслали обладнання, в найкоротший строк були відбудовані хлормагнієвий і бромний цехи хімічного заводу.
Санаторій Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА), створений на базі військово-курортної станції, у серпні 1944 року прийняв на лікування першу групу поранених воїнів. У приміщеннях Сакського курорту, відремонтованих його співробітниками, розмістився військовий госпіталь. З вересня до кінця 1945 року тут оздоровлено 845 бійців та командирів Червоної Армії.
У січні—лютому 1945 року корпуси санаторію РСЧА стали місцем прийому президента США Ф.-Д. Рузвельта і прем’єр-міністра Великобританії У. Черчілля— учасників Кримської (Ялтинської) конференції керівників урядів трьох союзних у другій світовій війні держав.
За роки четвертої п’ятирічки було відбудовано хімічний завод, райхарчокомбінат, Сакську МТС, молочний і цегельно-черепичний заводи, держмлин, промислові артілі «Світанок» і «Трудівник». 1950 року хімічний завод виробляв уже 28 видів продукції, у т. ч. 8 заново освоєних. Тоді ж пропускна спроможність Сакського курорту досягла довоєнного рівня: в санаторіях ім. Леніна та РСЧА лікувалося і відпочивало 8340 чоловік.
У зв’язку з розширенням меж селища центральну садибу сільгоспартілі «Червона зоря» було перенесено до села Новоселівського за 3 км від Сак. На кінець 40-х років у селищі вже майже не було жителів, які б займалися сільськогосподарською працею. Сакські промислові підприємства подавали шефську допомогу колгоспам навколишніх сіл: заводські робітники в ці роки полагодили чимало колгоспної техніки, відновили кілька сільських електростанцій, побудували механізовані токи. На початку 1950 року партійна організація хімічного заводу направила на роботу в колгоспи комуністів М. Д. Годлевського, В. І. Самсонову, Я. М. Шендрика та інших.
1950 року в Саках мешкало 8120 чоловік. Завдяки великій допомозі держави, яка давала позички сім’ям колишніх воїнів і партизанів, за роки четвертої п’ятирічки площа індивідуальних житлових будинків у селищі розширилась з 19 до 34 тис. кв. метрів. Крім того, житлово-експлуатаційна контора хімічного заводу здала 5718 кв. метрів житла.
У відбудованих за 1944—1950 роки приміщеннях розмістилися районна лікарня на 50 ліжок, поліклініка, дитяча й жіноча консультації, санепідстанція. У середній і 2 семирічних школах навчалося 980 дітей. У селищі було 2 клуби, кінотеатр, 4 бібліотеки. Знову почала виходити газета «Большевистское знамя».
В 1952 році селище Саки перетворено на місто районного підпорядкування. Протягом п’ятої і шостої п’ятирічок тут виникли великі будівельні організації і «Міжколгоспбуд». Було реконструйовано й побудовано багато промислових підприємств: винний завод, завод безалкогольних напоїв, Прибережненський завод стінових блоків, побуткомбінат тощо. На хімічному заводі 1952 року став до ладу цех виробництва рідкого брому, у вересні наступного року — цех виробництва пергідролю, наприкінці 1954 року почала працювати потужна ТЕЦ.
У ході освоєння нових технологічних режимів комуністи і комсомольці заводу проявляли справжній героїзм і самовідданість. 1950 року в хлормагнієвому цеху продуктивність праці робітників-випарювальників була надто низькою: на охолодження димоходів обігрівальних камер та їх очистку витрачали три доби. Випарювальний В. С. Брюхов першим здійснив очистку димоходів, не чекаючи повного охолодження камер. Під потужним струменем свіжого повітря він почав очищати камеру від шлаку при температурі 80°. Простій камери скоротився з 72 до 8 годин. Приклад В. С. Брюхова незабаром почали наслідувати інші випарювальники — П. Ф. Сащенко, О. Г. Трошин, Я. Т. Іванов, В. Д. Литвиненко. Та ж бригада застосувала метод т. зв. дробного випаровування (поперемінне очищення камер), що дало змогу перевести роботу камер з циклічного на безперервний графік. У 1954 році зміна старшого апаратника І.М. Пуляєва в цеху бромсолей вперше виконала норму на 300 проц., здійснивши за зміну спочатку 3, а потім 4 операції замість одної. Через рік досвід зміни І. М. Пуляєва було запроваджено в усіх змінах, а апаратник В. С. Агафонкін, застосувавши ретельний погодинний аналіз роботи реакторів, довів час реакції до 5 годин замість 8.
Швидкими темпами відбувався розвиток підприємства і в наступні роки. За 1959—1965 рр. обсяг промислової продукції на заводі збільшився у 2,2 раза, на 21 проц. підвищилася продуктивність праці. Втілюючи в життя рішення XXIII з’їзду КПРС, партійні організації міста, міська Рада мобілізували трудящих на успішне виконання планів восьмої п’ятирічки, здійснення нової економічної реформи. Внаслідок соціалістичного змагання, яке широко розгорнулося, обсяг промислової продукції у 1970 році зріс у порівнянні з 1965 роком на 80 проц., а продуктивність праці — на 39 проц. Підприємства міста виробили понад план продукції на 14 млн. крб. Впровадження понад 2 тис. раціоналізаторських пропозицій дало загальний економічний ефект 1645 тис. карбованців.
Серед переможців змагання на честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції відзначено колективи райхарчокомбінату та Сакського заводу будівельних матеріалів. У січні 1968 року Сакському хімічному заводові присвоєно ім’я 50-річчя Радянської України.
У ході змагання, що розгорнулося до 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, в місті значно зросла кількість колективів та ударників комуністичної праці. Якщо в 1959 році звання комуністичної була удостоєна бригада 5-го цеху хімзаводу, якою керувала М. М. Курдюмова, то в 1969 році —7 колективів, 16 бригад, 22 зміни. 1648 робітників стали ударниками комуністичної праці.
Великих успіхів досягли робітники й службовці Сакського хімічного заводу в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя утворення СРСР. План випуску продукції у 1972 році вони виконали до 18 грудня, а план її реалізації — до 26 грудня. Понад завдання випущено продукції на 862 тис. крб. Продуктивність праці становила 107,4 проц. Колектив заводу занесено до «Золотої книги» області, нагороджено дипломом обкому партії, облвиконкому та облпрофради.
Ювілейного Почесного знака ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС удостоєно районне об’єднання «Сільгосптехніки».
Провідне підприємство міста — Сакський хімічний завод — виробляє 42 види продукції, які надходять до 30 держав світу.
Крім заводу, в місті ще є 18 підприємств та 8 великих будівельних організацій. Створена на хімічному заводі науково-дослідна лабораторія перетворилася на велику установу — наукову частину «Йодобром», де працює близько 200 наукових співробітників, у т. ч. 11 кандидатів наук. Керує лабораторією кавалер ордена Леніна В. І. Кузнецов.
50—70-і роки — час бурхливого розвитку Сакського курорту. З 1952 по 1965 рік пропускна спроможність його збільшилась з 10 до 40 тис. чоловік. За роки восьмої п’ятирічки на курорті здійснено реконструкцію ванного корпусу та грязелікарні, а також зроблено капітальний ремонт головного корпусу санаторію ім. Леніна. Але найбільшу увагу в ці роки було звернуто на освоєння курортної «цілини» на узбережжі Чорного моря. У приморській зоні міста побудовано 8 пансіонатів, баз відпочинку та піонерських таборів на 2755 місць.
Нині на Сакському курорті діє цілий рік санаторій ім. Леніна на 985 місць, санаторій Міністерства оборони на 600 місць, спецлікарня обласного відділу охорони здоров’я на 75 ліжок, профілакторій хімзаводу на 60 місць, піонерські табори районного відділу народної освіти на 320 місць і хімічного заводу на 120 місць, пансіонат «Прибережний» Міністерства шляхів сполучення тощо.
За останні десять років лише в санаторіях ім. Леніна та Міністерства оборони лікувалося й відпочивало більше курортників, ніж за 90 років існування бальнеологічного курорту до революції.
У санаторіях та бальнеолікарні постійно трудяться 82 лікарі і 200 медичних працівників із середньою освітою. На Сакському курорті працювали такі вчені нашої країни як Герої Соціалістичної Праці академік М. Н. Бурденко і професор Є. Д. Свєт-Молдавська, професор С. К. Лесной, О. В. Балашова, К. В. Глотова. Майже всі вони починали свій трудовий шлях у Саках рядовими лікарями.
Живуть і працюють у місті близько 200 чоловік, нагороджених орденами і медалями за доблесну працю, серед них 8 кавалерів ордена Леніна, 16 — Трудового Червоного Прапора.
Ордена Леніна удостоєні колишні апаратники хімзаводу, нині пенсіонери — М. І. Іванова, Є. П. Полтавська, слюсар П. О. Полун, учителька М. Й. Лучко та інші. Лікареві М. А. Мироненко присвоєно звання заслуженого лікаря Української РСР, Ф. Н. Зуєвій — заслуженого вчителя УРСР та В. О. Помазаненку—заслуженого агронома УРСР.
З кожним роком зростає добробут трудівників Сак. На початку 70-х років кількість вкладників в ощадних касах становила понад 30 тис. чоловік, загальна сума їх вкладів перевищила 21 млн. карбованців. До 1965 року житловий фонд міста в порівнянні з 1958 роком збільшився на 40 тис. кв. метрів.
За 1965—1970 рр. здано ще 32,8 тис. кв. метрів житлової площі. У середині 60-х років чотири-, п’ятиповерхові будинки витіснили низенькі саманні, які зводили колись у західній частині міста. По 72 вулицях прокладено 27 км водопроводу, 15 км електромереж, 10 км асфальтових покрить.
У центрі міста — автостанція, поштово-телеграфне відділення зв’язку, 2 гастрономи, універмаг, 22 магазини, комбінат побутового обслуговування, готель на 100 місць, ресторан, 3 кафе, 2 їдальні.
У міській мережі лікувальних закладів — поліклініка, жіноча й дитяча консультації, санітарно-епідеміологічна станція, районна лікарня. Тут працює 70 лікарів і 248 чоловік середнього й молодшого медичного персоналу.
Багато уваги приділяється в Саках розвиткові народної освіти. Відкрито 3 середні і 3 восьмирічні школи, вечірню школу робітничої молоді, музичну й дитячу спортивну школи, станцію юних натуралістів.
У загальноосвітніх школах навчаються 3877 дітей і працюють 208 учителів.
З кожним роком розширюється мережа культурно-освітніх закладів. У місті є палац культури хімічного заводу із залом на 650 місць і 5 профспілкових клубів, 5 широкоекранних кінотеатрів і 4 літні кіномайданчики. У 23 колективах художньої самодіяльності беруть участь близько 3 тис. чоловік. При палаці культури хімічного заводу створено міську студію образотворчого мистецтва.
У парку санаторію ім. Леніна 1955 року краєзнавці-любителі організували історико-краєзнавчий музей, якому в 1971 році присвоєно звання народного. Музейну кімнату історії підприємства створено і на Сакському хімічному заводі.
12 бібліотек мають книжковий фонд 80 тис. томів, діє студія радіомовлення.
Жителі міста в 1973 році одержували близько 35 тис. примірників газет та журналів. У новому приміщенні друкарні, яка стала до ладу в роки восьмої п’ятирічки, друкують районну газету «Красное знамя» тиражем 14 тис. примірників.
Місцеве відділення товариства «Знання» об’єднує близько 700 чоловік.
Міська організація спортивних товариств налічує 8 тис. фізкультурників.
Велику роль у житті міста відіграють комуністи. Сакська партійна організація об’єднує 58 первинних партійних організацій, в яких понад 1,5 тис. комуністів. Делегатом XXIII з’їзду КПРС від сакських хіміків був старший апаратник заводу І. Ф. Сидоров, а делегатом XXIV з’їзду КПРС від Сакської партійної організації — старша апаратниця хімічного заводу Л. М. Нікітіна.
1973 року до складу міськради обрано 86 чоловік, серед них 38 жінок. У числі депутатів — 41 комуніст і 15 комсомольців. У складі постійних комісій міськвиконкому працює понад 300 комуністів. У центрі уваги районного комітету партії, виконкому, міської Ради депутатів трудящих — питання розвитку промислових підприємств, хід капітального будівництва, робота санаторно-курортних закладів, підприємств торгівлі та громадського харчування, шкіл, лікарні, поліклініки. Бюджет міської Ради на 1973 рік становив 165 тис. карбованців.
У лавах ВЛКСМ — 2 тис. юнаків та дівчат. Понад 12 тис. трудящих — члени профспілок. У 6 районних комітетах профспілок — 120 первинних профорганізацій.
Зростає, красивішає місто-курорт, місто хіміків. Самовідданою працею трудящі Сак втілюють у життя плани дев’ятої п’ятирічки.
В. В. ГРУББЕ