Севастополь, Кримська область (частина друга)
1903 року в Севастополі створено комітет РСДРП, до складу якого увійшли і революційні моряки. Серед організаторів нових підпільних гуртків та комітетів були О. Петров, Г. Вакуленчук, Ф. Мартиненко, П. Зімін, І. Кривокінь та інші матроси-більшовики. Севастопольський комітет РСДРП об’єднував три районні організації — міську, портову та військову, які проводили революційні сходки робітників, матросів та солдатів.
На початку грудня 1903 року головний командир флоту та портів Чорного моря контр-адмірал Скридлов скликав «особливо важливу» нараду для обговорення заходів боротьби проти революціонерів. Найбільш «ураженими» революційною пропагандою було визнано військовий порт, крейсер «Очаков», броненосець «Екатерина II», фортечних артилеристів, саперів, морський госпіталь. Нарада вирішила посилити нагляд за матросами, солдатами та робітниками, до мінімуму скоротити увільнення в місто. Надсилаючи її протокол до Петербурга, Скридлов просив зміцнити флот офіцерами, а всіх неблагонадійних піднаглядних матросів відправити на Тихий океан чи на Каспій.
Ще ширшого розмаху набрав революційний рух у місті і на флоті 1904 року, коли почалася російсько-японська війна. З листопада відбулися заворушення у флотській дивізії, матроси якої не хотіли служити на Далекому Сході. З 35 заарештованих учасників виступу 28 засуджено до різних строків каторжних робіт та тюремного ув’язнення. На знак протесту Севастопольський комітет РСДРП організував одноденний страйк робітників порту та кількох підприємств.
Про активну революційну діяльність комітету свідчать такі дані: тільки з листопада 1904 до березня 1905 року він провів 11 нелегальних масовок, на яких були присутніми по 200—400 чоловік і поширив близько 12 тис. листівок. Більшовики закликали робітників, матросів і солдатів готуватися до збройного повстання.
Всупереч меншовикам комітет висловився за скликання III з’їзду партії, а незабаром після нього провів у Інкермані першотравневу масовку. Поліція і козаки розігнали понад 2 тис. її учасників, заарештували 81 чоловіка, 9 з них кинули до тюрми.
Першим кораблем революції став броненосець «Потемкин». Дванадцять днів, з 14 по 25 червня, майорів на ньому червоний прапор. До потьомкінців примкнули команди міноносця № 267 та гідрографічного судна «Веха». 17 червня почалося повстання на броненосці «Георгий Победоносец», який приєднався до «Потемкина», але в Одесі офіцери посадили його на мілину. Через день почали повстання матроси учбового корабля «Прут», проте об’єднатися з потьомкінцями їм не вдалося. У ті дні Севастопольський комітет РСДРП у листівці «До всіх» закликав підтримати повсталих матросів. Матросам та солдатам комітет пропонував відмовлятися від участі в «утихомиренні» революційних моряків, бо «їхня боротьба — ваша боротьба, боротьба всього народу за краще життя». 16 червня 6 тис. севастопольців вийшли на демонстрацію солідарності з потьомкінцями. Робітники та матроси, чекаючи прибуття «Потемкина» у Севастополь, готувалися до збройного повстання. І все ж план загального повстання, який «Матроська централка» — Центральний комітет РСДРП Чорноморського флоту, створений наприкінці 1904 року,— намічала на більш пізній час, коли до Тендри підійде вся ескадра, здійснити не вдалося.
Близько 1500 матросів, серед них 117 потьомкінців, було заарештовано, багатьох керівників повстання, у т. ч. О. М. Петрова, І. А. Чорного, Д. М. Титова й І. Ф. Адаменка, Д. П. Кашубу та С. П. Дейнегу, П. М. Матюшенка, страчено у Севастополі.
Розправи над революційними моряками викликали протести не тільки в Севастополі, айв інших містах країни. У листівці «Суд над матросами» Севастопольський комітет РСДРП закликав вимагати звільнення підсудних, «що сміливо приєдналися до тієї великої боротьби, яку давно вже веде робітничий клас». Листівка закінчувалася словами: «Честь і слава матросам — борцям за народну справу». Внаслідок протестів з боку громадськості смертну кару трьом матросам було замінено довічною каторгою.
Активну участь взяли трудящі Севастополя у Жовтневому всеросійському політичному страйку. 14 жовтня 500 робітників вийшли на демонстрацію. З революційними піснями пройшли вони проспектом Нахімова, але були розігнані поліцією і козаками.
Наступного дня після оголошення 17 жовтня царського маніфесту про «свободи» в Севастополі відбулися масові мітинги та багатотисячна демонстрація. Біля тюрми, куди прийшли демонстранти, щоб звільнити політичних в’язнів, солдати та поліцейські зустріли їх кулями. П’ятьох було вбито, близько 50 поранено, в т. ч. 16 — тяжко. 19 жовтня на багатолюдних мітингах севастопольці висловили рішучий протест проти цієї розправи. Тут же обиралися депутати від народу до міської думи. В числі обраних був лейтенант П. П. Шмідт.
Похорони 20 жовтня жертв розстрілу вилилися у нову, могутню демонстрацію, в якій узяли участь близько 40 тис. чоловік. Демонстрантів охороняла народна міліція, створена робітниками Севастополя під керівництвом більшовиків. Лейтенант П. П. Шмідт виголосив на кладовищі революційну клятву, що стала відомою всій Росії. Заарештований 21 жовтня за наказом головного командира флоту адмірала Чухніна, він звернувся з листом до населення міста, закликаючи його не припиняти боротьби за свободу. «Пам’ятайте, громадяни,— писав Шмідт, — що моя справа — це справа народу; моя перемога— це перемога свободи над свавіллям». На захист лейтенанта виступили не тільки севастопольці, але й демократичні сили усієї країни, про нього писали газети. Щоб не ускладнювати і без того напружену обстановку, цар 4 листопада наказав звільнити Шмідта із тюрми з увільненням його із флоту.
Нове піднесення революційного руху викликали звістки про повстання матросів у Кронштадті 26—28 жовтня й про жорстоку розправу над ними. Робітники порту оголосили страйк, висунувши не тільки економічні, а й політичні вимоги. У місті, біля флотських казарм, на кораблях і в частинах проводилися мітинги та збори. З листопада Чухнін заборонив їх. Але це тільки активізувало рух. 8 листопада почалося заворушення на крейсері «Очаков», де революційну роботу вели більшовики — машиніст О. І. Гладков, комендор М. Г. Антоненко та баталер С. П. Частник. Того ж дня відкрито організували мітинг революційні матроси броненосця «Святой Пантелеймон» (так перейменували царські власті «Потемкин»). Наступного дня на крейсер прибув військово-морський прокурор, а на броненосець — адмірал Чухнін, щоб «навести порядок». Проте в присутності адмірала матроси організували мітинг, на якому з палкою промовою виступив більшовик І. Сиротенко. Розлютований Чухнін наказав заарештувати матроса, але команда відмовилася видати його.
Вивівши через день «бунтівні кораблі» у море, Чухнін телеграфував в Петербург: «Чекаю заколоту. Потрібні надзвичайні заходи. Відчуваю, що повстане весь флот. Необхідно, не гаючи жодного дня, посилити війська, бо на тутешні покластися не можна».
Під впливом більшовицької пропаганди готовність мас до повстання наростала день у день. На пропозицію більшовиків комітет РСДРП погодився провести 11 листопада вибори депутатів і утворити з них Раду. Частково це вдалося здійснити. Нарада депутатів ухвалила роззброїти офіцерів і 12 листопада організувати демонстрацію. Але вже 11 листопада стихійно почалося повстання. Того дня, щоб не допустити мітингів біля флотських казарм, Чухнін наказав розмістити там дві бойові роти моряків Білостоцького полку. Матрос К. Петров випадково почув, як контр-адмірал Писаревський підмовляв командира піхотної роти штабс-капітана Штейна знайти «вірну людину», яка зробила б з натовпу провокаційний постріл по солдатах. Обурений цим підлим заміром, Петров, не роздумуючи, зарядив гвинтівку і одним пострілом убив Штейна, а другим — поранив Писаревського. Коли, опам’ятавшись від паніки, офіцери заарештували Петрова, матроси негайно звільнили його, роззброївши та побивши кількох офіцерів. Не тільки морська рота, а й солдати відмовилися стріляти в матросів. Незабаром повстання охопило всю флотську дивізію. До повсталих приєдналася бойова рота з броненосця «Синоп», яку Чухнін послав для «втихомирення» матросів. Між тим вибори до Ради тривали. Робітники порту та портового заводу (колишнього адміралтейства) обрали до неї 40 депутатів, у т. ч. довічним — П. П. Шмідта.
Перше засідання Севастопольської Ради матроських, робітничих і солдатських депутатів відбулося 12 листопада. Тривало воно довго і проходило бурхливо, бо єдиного погляду на дальший розвиток подій і єдиного керівництва не було. Якщо більшовики Сиротенко, Гладков, Докукін, Ушаков та інші закликали повсталих до сміливих, рішучих дій (захоплення зброї, кораблів, найважливіших пунктів міста, озброєння робітників), то меншовики пропонували обмежитися мирним страйком і маніфестаціями. І все ж повстання набирало дедалі організованішого характеру. Чухнін оголосив місто на воєнному стані, а фортецю — у стані облоги. Незважаючи на це, 13 листопада спалахнуло повстання на крейсері «Очаков». Командиром корабля матроси обрали боцмана І. Є. Уланського. Того ж дня до флотських казарм у повному складі зі зброєю прийшла з Північної сторони окрема саперна рота під командуванням унтер-офіцера більшовика М. Баришева. Революційні заворушення охопили також команди броненосця «Святой Пантелеймон», мінного крейсера «Гридень», учбових кораблів «Днестр» й «Прут», есмінців «Свирепый» та «Заветный», канонерського човна «Уралец» та інших суден.
На боці повсталих було 15 кораблів та кілька берегових частин. Повсюдно обиралися депутати до Ради. Загальна кількість їх досягала 200 чоловік. Командувати революційним флотом Рада запросила лейтенанта П. П. Шмідта. Вранці Шмідт прибув на крейсер «Очаков». Матроси віддали йому адміральські почесті. Під звуки оркестра й вигуки «Ура!» над кораблем звився сигнал «Командую флотом. Шмідт». Але все ще вірячи в царя, він надіслав йому телеграму: «Славний Чорноморський флот, свято зберігаючи вірність своєму народові, вимагає від Вас, государ, негайного скликання Установчих зборів і перестає коритися Вашим міністрам».
Трудівники Севастополя прагнули подати всебічну підтримку повсталим матросам і солдатам. Страйкували робітники порту. Разом з матросами вони захопили арсенал, допомагали доставляти кулемети, гвинтівки і патрони в казарми. Щоб перешкодити перекиданню царських військ, залізничники припинили рух поїздів між Сімферополем і Севастополем. Страйкуючі моряки допоміжного і торговельного флотів не випускали в море жодного пароплава. До страйкарів приєдналися поштово-телеграфні службовці. 12—15 листопада все місто охопив загальний страйк. Але робітники не мали зброї, її не вистачало навіть матросам і солдатам. Тим часом до Севастополя по шосе одна по одній підходили військові частини. Розправу над повсталими цар доручив відомому своєю жорстокістю вішателеві генерал-лейтенантові Меллер-Закомельському.
15 листопада о 15 годині командування пред’явило повсталим ультиматум. Рада на нього не відповіла, готуючи маси до бою. Але контрреволюційні сили перейшли до наступу, не чекаючи закінчення строку ультиматуму. По повсталих кораблях, флотських казармах відкрили вогонь фортечна артилерія, польові гармати з Історичного бульвару, броненосець «Ростислав» та інші кораблі.
Першим вийшов з ладу есмінець «Свирепый». Його революційний командир І. Сиротенко героїчно загинув разом з багатьма матросами. Мінний транспорт «Буг», у трюмах якого було 300 бойових мін, ще до обстрілу зробив спробу вийти в море, але не встиг. Щоб не допустити величезного вибуху, небезпечного для міста, матроси затопили судно в бухті. Ураганний вогонь обрушили урядові війська на «Очаков». Діставши 52 пробоїни, охоплений полум’ям, крейсер на пропозицію Чухніна скласти зброю підняв сигнал: «Я не здаюсь!». Невдовзі снаряд розірвався в машинному відділенні, і корабель вийшов з ладу. З Приморського бульвару карателі відкрили вогонь по матросах, які рятувалися вплав. Поранений у ногу П. П. Шмідт перейшов з групою матросів на міноносець № 270, але і його незабаром було підбито, а Шмідта заарештували офіцери з «Ростислава».
Майже добу самовіддано захищалися повсталі у флотських казармах, де перебувала Рада. Вісім піхотних полків штурмували їх з трьох боків. Вранці 16 листопада контрреволюційні сили захопили шість напівзруйнованих чотириповерхових казарм. Всю ніч горів на рейді крейсер «Очаков».
Багато матросів загинуло в бухті і в казармах. Оскаженілі офіцери нещадно добивали поранених. Кількість заарештованих досягала 6 тис., у т. ч. матросів — близько 4 тис., що становило майже 40 проц. особового складу флоту. До суду віддано понад 400 матросів, близько 1 тис. покарано без суду. Крім того, засуджено 31 солдата та понад 20 робітників порту.
Події в Севастополі, як указував В. І. Ленін, знаменували собою «цілковитий крах старого, рабського порядку у військах». Свідомість необхідності свободи в армії,, підкреслював він, продовжує зростати, «підготовляючи нові вогнища повстання, нові Кронштадти і нові Севастополі».
У суворих умовах підпілля, жорстокої реакції, репресій та переслідувань, викриваючи зрадницьку роль дрібнобуржуазних угодовських партій меншовиків та есерів, поєднуючи легальні та нелегальні форми роботи, більшовики не припиняли безустанну боротьбу за маси, за згуртування всіх революційних сил.
Хоч місто залишалося на воєнному стані, 1906 року на багатьох підприємствах та кораблях знову виникли соціал-демократичні організації, військовий та міський комітети РСДРП, діяли бойові робітничі дружини, випускалися прокламації, дві нелегальні більшовицькі газети «Солдат» та «Рабочий» (першої вийшло 13 номерів, другої — два). Тричі для випуску «Солдата» захоплювалися друкарні буржуазних газет, у т. ч. — один раз у Сімферополі.
Побоюючись нових масових виступів, царські власті першу групу учасників листопадового повстання — П. П. Шмідта та його товаришів — судили в Очакові в лютому — березні 1906 року, другу — 93 чоловіка — в Севастополі в липні, третю — 260 чоловік — у листопаді, а решту — в 1907 році.
Коли в Севастополі дізналися про смертний вирок П. П. Шмідту, О. І. Гладкову, М. Г. Антоненку та. С. П. Частнику, в районі Херсонеса зібралося близько З тис. робітників, моряків і солдатів на мітинг протесту, що тривав дві години і був розігнаний козаками та поліцією. Військовий комітет РСДРП організував у ті дні кілька втеч політичних в’язнів із плавучих тюрем «Саратов» та «Прут». За допомогою-революційно настроєних вартових вдалося звільнити 35 матросів.
Уся країна дізналася про сміливі дії севастопольських підпільників: викрадення з військово-морського суду й знищення 12 томів слідчих матеріалів, а також речових доказів, звільнення з міської тюрми 21 в’язня. Серед них був і В. О. Антонов-Овсієнко, засуджений до смертної кари, з наступною заміною її 20 роками каторги.
Більшовикам доводилося стримувати матросів, робітників і солдатів від стихійних виступів. У червні застрайкувала рота мінерів, обурених сваволею офіцерів.
їх приклад наслідували артилеристи Першого батальйону (Південна фортеця). Вночі артилеристів оточили і роззброїли козаки та солдати Брестського полку з кількома кулеметами. А вранці весь батальйон під посиленою охороною перевезли на Північну сторону, в Михайлівську батарею. Проте артилеристи зірвали замки зі складу, забрали гвинтівки і за допомогою двох рот 2-го батальйону без єдиного пострілу захопили майже всю Північну фортецю. Було заряджено й наведено на палац головного командира флоту три важкі гармати. З них намічалось зробити залп, що послужив би сигналом до початку масового повстання. Проте план керівників артилеристів унтер-офіцера Б. Мельникова та солдата 3. Басова зірвали провокатори. Під суд пішло понад 200 солдатів. Мельникова та Басова засудили до довічної каторги, багатьох — до 15 років каторжних робіт, понад 100 чоловік віддали до арештантських рот та дисциплінарного батальйону.
Про становище в Севастополі у березні—квітні 1907 року свідчить донесення в Петербург головного командира флоту: «Страйки, постійні мітинги в майстернях, насильства, погрози …, що знизили продуктивність праці до мінімуму, примусили мене закрити порт … Закриття триватиме не більш, як 10 днів, необхідних для вилучення хоча б частини революційного елементу…. В командах ведеться посилена пропаганда, прокламації розкидаються у великій кількості. За даними агентури, стан нижчих чинів збуджений». Внаслідок «чистки» порту в багатьох майстернях та цехах залишилася тільки чверть колишнього складу робітників.
Проте вже у травні 1907 року матроси броненосців «Синоп», «Три святителя», «Святой Пантелеймон» та інших суден разом з артилеристами готували нове повстання. Передбачалося захопити найпотужніші кораблі, Південну та Північну фортеці, після того поширити повстання на інші порти Чорного моря, а в разі невдачі — за прикладом потьомкінців піти в Румунію. Проте на успішне здійснення такого плану не доводилося розраховувати — почався спад революційного руху. Охранка знову вдалася до масових арештів.
Революційне хвилювання тривало і в піхотних військах. Відбулися заворушення в Білостоцькому полку, 15 вересня 1907 року — спроба підняти повстання в Брестському полку.
В лютому 1908 року газета «Пролетарий» зазначала, що, незважаючи на численні репресії, висилки й воєнний стан, Севастополь став міцною базою більшовиків. Навесні того ж року тут діяли 3 районні організації РСДРП: міська, портова та військова. Міська мала два підрайони — Корабельний та Південний. Всі вони підпорядковувалися загальноміському комітетові, який мав підпільну друкарню. Коли незабаром багатьох підпільників було заарештовано, на зміну їм прибули більшовики, відряджені партійними організаціями Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси. Революційна робота в місті й на флоті не припинялася в усі роки реакції.
У період нового революційного піднесення, у травні—червні 1912 року, військовий комітет РСДРП знову готував повстання, цього разу одночасно з матросами Балтики. У порту та на підприємствах міста відбулися страйки протесту проти Ленського розстрілу. Проте охранці вдалося розкрити революційні організації. Понад 500 матросів було заарештовано, 298 віддано до суду, 27 засуджено до смертної кари, з них 13 — розстріляно, решті страту замінено довічною каторгою. Крім того, близько 400 «неблагонадійних» матросів відправлено на інші флоти та флотилії.
Ці репресії викликали масові протести в країні. У Петербурзі на знак солідарності з севастопольцями страйкували 60 тис. робітників, у Москві — 40 тис., а всього по країні — понад 250 тисяч. На Україні страйки відбулися в Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Одесі.
На 1915 рік у Севастополі проживало 91,1 тис. чоловік, у т. ч. 47,7 тис. цивільного населення. Більшість жителів становили росіяни й українці. Налічувалося близько 6 тис. будинків. У 1897—1899 рр. тут побудували електростанцію і трамвайні колії. Не маючи коштів і не знайшовши кредитів у середині країни, міська управа звернулася по допомогу до бельгійського акціонерного товариства «Компанія тяги та електрики» і надовго потрапила у фінансову кабалу до нього — договір було укладено на 40 років. Електростанція і трамвай приносили концесіонерам величезні прибутки. Севастополь мав телеграфний зв’язок з Москвою та Петербургом. Телефонна станція, відкрита тут 1894 року морським відомством, стала першою в Криму.
1868 року в місті відкрилася невеличка лікарня (на 12 ліжок) і при ній аптека. 1894 року кількість ліжок збільшилася до 80. Але з 68 лікарів 50 належали до морського чи поліцейського відомства. Багато хто займався «вільною практикою». Більшість трудящих, як і раніше, лікувалася «своїми засобами».
Щороку до міста приїздило понад 10 тис. курортників. 1899 року тут налічувалося 14 готелів, 5 пансіонатів, грязелікарня та кілька купалень. Збудована водолікарня прийняла хворих у 1914 році.
У перші п’ять років після Кримської війни відкрито училище для дітей «Чорноморського відомства» та парафіяльну школу. 1866 року засновано при адміралтействі ремісниче училище «для виховання 40 хлопчиків переважно з дітей майстрових». Загалом 1869 року налічувалося 5 шкіл з 16 учителями та 174 учнями. 1875 року відкрився морехідний клас. Характерний склад його учнів через 23 роки: із 50 чоловік діти дворян становили половину, а разом з іншими привілейованими верствами (купці, духівництво, іноземці) — понад 80 проц. Таке ж становище було і в технічному залізничному училищі, де навчалося 68 чоловік. Більшість трудящих не володіла елементарною грамотою. 1915 року у 66 навчальних закладах Севастополя вчилося 7300 чоловік — більше ніж у будь-якому іншому місті Таврійської губернії. Проте тільки 5 навчальних закладів мали власні приміщення. Губернський директор народних училищ визнавав, що «багато шкіл розміщені у тісних, темних, вологих, холодних і взагалі незручних приміщеннях». Дівчаток училося в 2,5 раза менше, ніж хлопчиків.
1890 року в Севастополі відкрито т. зв. машинну школу, де молоді матроси опановували професії машиніста, кочегара, електрика і т. п. Згодом створено мінну школу, учбово-артилерійську команду, школи машинних та стройових унтер-офіцерів. З 1893 року флот уже не посилав своїх новобранців для навчання в Кронштадт та Лібаву.
Значною подією в культурному житті міста стало відкриття з ініціативи молодого зоолога, згодом відомого природознавця і мандрівника М. М. Миклухо-Маклая, при сприянні видатних учених І. І. Мечникова та І. М. Сеченова у вересні 1871 року однієї з перших у світі науково-дослідної морської біологічної станції Академії наук. Великий вклад у вивчення фауни моря, біології риб, розвитку південних морів, проток Босфору і Дарданелл внесли визначні учені В. Н. Ульянін, А. А. Остроумов, С. М. Переяславцева. Протягом 12 років директором станції працював видатний російський вчений академік О. О. Ковалевський. З його ініціативи в 1898 році на березі моря побудовано для станції спеціальне приміщення, на першому поверсі якого відкрили перший у країні морський акваріум.
Важливою віхою у вивченні Чорного моря, розвитку океанографії та морської біології стала перша глибоководна експедиція, організована в 1890—1891 рр. Російським географічним товариством під керівництвом відомих учених Ф. Ф. Врангеля, H. І. Андрусова, І. Б. Шпіндлера, за участю наукових працівників біологічної станції. Під час експедиції визначено глибини Чорного моря (найбільша — 2200 м), складено першу карту рельєфу дна моря тощо.
Систематичні гідрометеорологічні спостереження допомагали передбачати погодні умови на морі. У листопаді 1909 року з ініціативи відомого вченого-океанографа та географа, згодом почесного академіка і почесного президента Всесоюзного географічного товариства генерал-лейтенанта Ю. М. Шокальського створено морську обсерваторію — одну з перших у країні. Її наукові дослідження та зібрані матеріали стали новим великим вкладом у вивчення загального режиму Чорного моря. В результаті багаторічних магнітних спостережень, здійснених офіцером, згодом адміралом I. М. Диковим, 1861 року видано першу, а 1886 — другу карту ізогонічних (магнітних) ліній Чорномор’я.
Важливе значення для судноплавства мали також гідрографічні дослідження Чорного моря, що здійснювалися під керівництвом відомого дослідника Аральського та Каспійського морів контр-адмірала Н. А. Івашинцева і А. Т. Зарудного. 1892 року видано нову, повнішу й точнішу лоцію Чорного моря.
На бойових кораблях у Севастополі використовувалися такі чудові винаходи, як електрична «свічка» П. М. Яблочкова (1879—1880), корабельна телефонна система і телефонний зв’язок для водолазів, розроблені офіцером Є. В. Колбасьєвим (1896), регулярний радіозв’язок між кораблями (1899—1900). Сюди приїздив винахідник радіо О. С. Попов для встановлення радіостанцій на броненосцях «Георгий Победоносец», «Три святителя», на крейсері «Капитан Сакен». Влітку 1901 року О. С. Попов знову прибув до Севастополя, щоб встановити постійні радіостанції на 5 кораблях. З його допомогою обладнано також дві берегові радіостанції, підготовлено інструкторів для школи радистів.
Севастополь став одним із значних осередків археологічної науки в Росії. Протягом 20 років розкопками на руїнах Херсонеса керував учений К. К. Косцюшко-Валюжинич. За його участю виявлено та розкопано фортечні стіни в південно-східній частині міста, міські ворота, кілька храмів, громадських приміщень та кварталів житлових будинків, понад 2400 могил, склепів, саркофагів, знайдено відому присягу громадян Херсонеської республіки III ст. до н. е.
Широко відомими у країні і за рубежем стали «севастопольські скарби» — численні знахідки золотих прикрас, посуду, самоцвітів, поховання знатних херсонесців. Значна частина цих коштовностей зберігається тепер у знаменитій золотій кладовій Державного Ермітажу в Ленінграді.
В 1892 році К. К. Косцюшко-Валюжинич заснував Херсонеський археологічний музей, що тривалий час називався «Складом місцевих старожитностей Імператорської археологічної комісії». У міру надходження нових знахідок до основного приміщення добудовувалися кладові, сараї чи просто накриття. Таким побачив музей весною 1897 року О. М. Горький, який пішки мандрував по південній Росії. У газеті «Нижнегородский листок» він надрукував нарис «Херсонес Таврійський», що свідчить про жвавий інтерес пролетарського письменника до історії Криму. Горький писав, що «Крим для історичної науки — золоте дно».
У 1910—1913 рр. у місті створюються цирк та 4 ілюзіони (кінотеатри).
Нерідко приміщення місцевого театру на цілий сезон здавалося приїжджим артистам. Тут виступали українські трупи М. П. Старицького, М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського, такі відомі артисти, як Ф. І. Шаляпін, В. М. Пашенна, М. К. Заньковецька та ін. 1900 року Московський художній театр на чолі з К. С. Станіславським поставив у Севастополі спектаклі «Чайка» та «Дядя Ваня», на яких був присутній їх автор А. П. Чехов.
За кількістю бібліотек (14) Севастополь перевершував усі міста Криму. Найбільшою з них була морська офіцерська, для якої наприкінці 80-х років збудували поруч з будинком морського зібрання спеціальне приміщення. Порівняно значні книжкові фонди налічувала і бібліотека міського зібрання. Мав свою бібліотеку також «артистичний гурток». Що ж до 5 «громадських» бібліотек та читалень, то їх загальний книжковий фонд ледь перевищував 3700 примірників. У чотирьох з них книги видавалися під грошовий заклад чи за плату, що вкрай звужувало коло читачів. Наприклад 1896 року їх було тільки 150. Незначну кількість книжок мали й 6 шкільних бібліотек.
З 1 жовтня 1882 року почала виходити (спершу два, а згодом три рази на тижден ь) перша в Криму газета «Севастопольский справочный листок» (з 1886 року — «Севастопольский листок», з 1888 — «Крым», згодом «Крымский вестник»). Типова 6yржуазна газета, ласа до сенсацій, вона наполовину складалася з реклам та об’яв.
З великим запізненням і тільки під тиском передової громадськості країни вживалися заходи для увічнення героїчної оборони Севастополя 1854—1855 років. Царський уряд не відпустив коштів навіть на влаштування величезного Братського чи Стотисячного кладовища на Північній стороні, де поховано 127 583 захисників міста. Чимало зроблено на ньому на кошти і силами ветеранів, моряків, городян.
Перший тимчасовий скромний пам’ятник 19 серпня 1856 року відкрили на свої кошти моряки. Його встановили біля недобудованого Володимирського собору з написом: «Тут поховані: адмірал Лазарев, що помер в літо 1851 року, і убиті під час захисту м. Севастополя віце-адмірал Корнілов, контр-адмірал Істомін, адмірал Нахімов». Після добудови собору склеп забетоновано, замість тимчасового пам’ятника встановлено чотири меморіальні чавунні дошки на честь кожного з адміралів. У жовтні 1895 року, в 41 річницю з дня загибелі, відкрито пам’ятник адміралу В. О. Корнілову. 18 листопада 1898 року, в день 45-річчя Сінопської битви, на площі біля Графської пристані встановлено пам’ятник П. С. Нахімову. На прохання севастопольців та чорноморців 5 квітня 1869 року в Петербурзі створюється комітет для організації в Севастополі військового музею. Перші кошти на його створення внесли учасники оборони, згодом пожертвування збирали по всій країні. Чимало експонатів зібрали в самому місті. Музей відкрився 2 вересня 1869 року на нижньому поверсі будинку Е. І. Тотлебена, на центральній вулиці міста (нині вулиця ім. Леніна). 1895 року для нього спорудили спеціальне приміщення — одне з найкращих у місті.
Але основні роботи щодо увічнення героїчної оборони здійснено тільки в 1904— 1905 рр., на ознаменування її 50-річчя, що широко відзначалося громадськістю країни. У ті роки по всій оборонній лінії споруджено з білого інкерманського каменю пам’ятники та балюстради. Проти Приморського бульвару, за 10 м від берега, у морі, за проектом естонського художника-академіка А. Г. Адамсона встановлено пам’ятник затопленим кораблям, що став своєрідною емблемою Севастополя. Проти пам’ятника на високій підпірній стіні набережної закріплено два великі корабельні якорі.
На Малаховому кургані частково реставровано оборонну башту, встановлено гармати часів оборони, а біля входу споруджено фундаментальні ворота з 4 колонами та написом «1854—1855». Було також упорядковано Історичний бульвар. 14 травня 1905 року тут в унікальному, круглому масивному приміщенні висотою близько 35 метрів відкрилася славнозвісна панорама «Оборона Севастополя 1854—1855 рр.».
Чудову картину для неї створив відомий художник-баталіст, уродженець Одеси, академік Ф. О. Рубо. Активно йому допомагали студенти Академії мистецтв, згодом відомі радянські художники М. Б. Греков та М. І. Авілов. На величезному полотні панорами площею 1610 кв. метрів з великою художньою силою відтворено один з найяскравіших епізодів оборони — відбиття ворожого штурму 6 червня 1855 року. Перед картиною та в експозиційному залі панорами було представлено багато речових експонатів, що знайомили глядачів з героїчною епопеєю. Панорама стала одним із найвидатніших творів батального живопису.
1909 року на Історичному бульварі з’явився ще один чудовий пам’ятник будівникам севастопольських укріплень під час оборони на чолі з Е. І. Тотлебеном.
Великі зміни у життя міста внесла перша світова війна, особливо після того, як на боці Німеччини виступили Туреччина та Болгарія, й розгорнули воєнні дії на Чорному морі. 29 жовтня 1914 року Севастопольський порт було піддано несподіваному артилерійському обстрілу з німецького лінійного крейсера «Гебен», що його супроводжували турецькі міноносці.
За час війни особовий склад Чорноморського флоту збільшився з 15,5 тис. до 40 тис. чоловік. Поповнювався він в основному за рахунок призову запасних. Серед них було чимало учасників революційних подій 1905—1907 рр., які співчували більшовикам.
Війна погіршила і без того тяжке становище трудящих. Царські власті намагалися заарештувати чи віддати в солдати всіх причетних до минулих революційних подій. Проте це не припинило розвиток революційного руху. Вже в липні 1915 року начальник севастопольського жандармського управління доповідав департаменту поліції, що серед «матеріально незабезпечених і переважно бідних верств населення починає зароджуватися невдоволення війною». Поступово це невдоволення, що посилювалося внаслідок переслідувань усіх «інакомислячих», а також дорожнечі життя, почало виливатися у відкриті форми протесту.
Гнів проти прогнилого царського ладу назрівав також серед матроських та солдатських мас. Нерідко матроси і молоді робітники били городових та особливо шпиків, відбирали у них зброю, жінки погрожували торговцям «своїм судом».
28 травня 1915 року унтер-офіцер 5-ї роти фортечної артилерії, колишній робітник С. Наумов був відданий до суду за те, що відіслав на фронт листа, де, зокрема, говорилося: «Дорогі друзі й товариші, взагалі всі військовослужбовці, подумайте, за що ви таке страшне кровопролиття чините. Досить воювати, і так уже немає числа сиротам та калікам. Розпочинаймо карати своїх високих начальників».
Поліцейсько-каральний режим посилювався. Найсуворіший нагляд вівся за більшовиками. В роки війни у фортечному госпіталі старшим ординатором працював лікар Д. І. Ульянов, молодший брат В. І. Леніна, який проводив революційну роботу серед солдатів.
Наприкінці 1915 — на початку 1916 року знову виникають соціал-демократичні організації у воєнному порту, на портовому (Морському) заводі, лінійних кораблях «Императрица Мария», «Синоп», «Святой Пантелеймон», «Екатерина И», «Евстафий», крейсерах «Память Меркурия», «Кагул», у ряді берегових частин. У березні 1916 року відбувся страйк на будівництві морського кадетського корпусу. 350 робітників припинили роботу і через три дні добилися задоволення своїх вимог. Хоч поліція й заарештувала «призвідників», успіх страйку справив велике враження не тільки на робітників, а й на моряків.
Улітку 1916 року власті розкрили севастопольські соціал-демократичні організації й групи. Кількість заарештованих досягала 500 чоловік. Крім того, командуючий флотом віце-адмірал Колчак відіслав близько тисячі «політично неблагонадійних» матросів на інші флоти і флотилії.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції робітники, матроси й солдати на мітингу 5 березня, що відбувся у дворі флотських казарм, створили тимчасовий військово-виконавчий комітет у складі 20 чоловік. Того ж дня майстрові та службовці порту й портового заводу обрали 44 делегатів «для представлення та захисту інтересів робітничого класу в новостворюваному виконавчому комітеті при севастопольському міському самоврядуванні». Фактично ці делегати й утворили Раду робітничих депутатів, яка поступово поповнювалася представниками інших підприємств. Незабаром виникли Рада солдатських депутатів та Рада селянських депутатів армії і флоту. 8 березня створено місцевий орган Тимчасового уряду, т. зв. міський виконавчий комітет.
Адмірал Колчак, який протягом двох днів приховував від народних мас звістку про повалення царя, прагнув тепер спрямувати їх рух по потрібному йому руслу. За його розпорядженням до військово-виконавчого комітету було введено кондукторів (надстроковиків) та офіцерів, включаючи полковника та капітана 1-го рангу. Після цього комітет називався об’єднаним центральним. 22 березня Ради робітничих і солдатських депутатів утворили єдину Раду. Почалися вибори депутатів і на кораблях, бо через офіцерське засилля солдати й матроси вже не довіряли об’єднаному центральному військово-виконавчому комітету. Боючись втратити вплив на маси, особливо на моряків та робітників, комітет та міський виконком 29 березня об’єдналися з Радою. Нова організація почала називатися Севастопольським центральним виконавчим комітетом Ради депутатів армії, флоту та робітників. Але спершу більшість депутатів Ради йшла за меншовиками та есерами, комітет проводив нерішучу, угодовську політику. Не тільки військова, а й цивільна влада, як і раніше, перебувала в руках адмірала Колчака. Залишалася також буржуазна міська дума.
У ті дні в Севастополі, як і по всій країні після повалення самодержавства, громадсько-політичне життя вбирало у свій потік найширші маси. Зростали професійні спілки — на початку травня їх налічувалося 18. Об’єднували вони понад 7 тис. чоловік. Вже через тиждень після повалення самодержавства виникли перші в Криму спілки молоді.
Більшовики флоту й міста вели наполегливу боротьбу за згуртування народних мас різних національностей під прапором пролетарської революції. У той час на флоті з’явилися українська громада та український військовий комітет, білоруська, молдавська, вірменська, польська, грецька та інші спілки чи партії буржуазного або дрібнобуржуазного націоналістичного характеру. Це, природно, вносило розкол у маси, затримувало зростання їх революційної самосвідомості й об’єднання на класових позиціях пролетаріату. Українські буржуазні націоналісти висунули навіть лозунг «українізації» Чорноморського флоту.
В таких складних і важких умовах розгортали боротьбу за маси більшовики. Спершу вони входили до складу об’єднаної соціал-демократичної організації, але вже у квітні 1917 року, порвавши з меншовиками, створили першими в Криму самостійний більшовицький комітет. Головою його став матрос С. Г. Сапронов, секретарем — матрос І. Л. Сюсюкалов, скарбником — робітник військового порту І. К. Ржанников. Незабаром вони встановили зв’язки з більшовицькими організаціями Донбасу та Катеринослава, почали отримувати звідти політичну літературу.
Керуючись Квітневими тезами В. І. Леніна, більшовицька організація стала на шлях боротьби за передачу влади Радам робітничих і солдатських депутатів, за переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. В другій половині травня більшовики створюють у Раді свою фракцію під головуванням солдата А. І. Калича.
Велику допомогу місцевим більшовикам в боротьбі за завоювання мас на бік соціалістичної революції подав Центральний Комітет РСДРП(б), який відрядив сюди для роботи професіональних революціонерів Н. І. Островську, Ю. П. Гавена, К. Я. Зедіна, матросів М. А. Пожарова, В. В. Роменця, А. П. Шерстобитова. У травні — червні, серпні та листопаді до Севастополя приїздили три делегації революційних балтійських моряків.
Більшовики міста і флоту наполегливо виконували наказ партії про перетворення Севастополя на «Кронштадт Півдня», розгортаючи велику організаторську та агітаційно-пропагандистську роботу в масах.
Незважаючи на есеро-меншовицьке засилля, робітники, матроси та солдати незмінно йшли за більшовиками, коли вирішувалися важливі питання. Так було на початку червня при роззброєнні реакційного офіцерства і вигнанні з флоту адмірала Колчака, під час липневого руху за скасування запровадженої Тимчасовим урядом смертної кари на фронті, у дні боротьби проти корніловщини.
30 серпня в Севастополі створено Центрофлот (Центральний Комітет Чорноморського флоту). Він, хоч і перебував спочатку під впливом меншовиків та есерів, був значно лівішим, ніж Рада. Вже 11 вересня Центрофлот висловився за негайний перехід усієї влади у країні до рук Рад. А 12 жовтня більшістю голосів він ухвалив більшовицький наказ делегатам Севастополя на II Всеросійський з’їзд Рад.
Після одержання звістки про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції та утворення Радянського уряду на чолі з В. І. Леніним багато кораблів підняли червоні прапори. 27 жовтня в місті відбулася багатотисячна демонстрація.
Під тиском революційних мас Рада вирішила взяти владу в свої руки. Але есери та меншовики, які ще становили у ній більшість, саботували декрети II Всеросійського з’їзду Рад, Ради Народних Комісарів, вимоги більшовиків про боротьбу з контрреволюцією.
6—19 листопада представники багатьох портів Чорного та Азовського морів з’їхалися до Севастополя на І Чорноморський флотський з’їзд. З усіх основних питань з’їзд підтримав більшовиків. У дні його роботи сформовано військову флотилію та перший революційний загін для боротьби проти генерала Каледіна, що підняв антирадянський заколот на Дону. Великою перемогою більшовиків стало обрання 18 листопада головним комісаром флоту матроса-більшовика В. В. Роменця.
Побоюючись появи під Ростовом флотилії чорноморців, Каледін надіслав революційному Севастополю ультиматум з вимогою не втручатися у внутрішні справи Дону. 26 листопада В. В. Роменець телеграфував Раді Народних Комісарів про обстановку на півдні. Незабаром надійшла відповідь: «Дійте з усією рішучістю проти ворогів народу, не чекаючи ніяких вказівок зверху. Каледіни, Корнілови, Дутови — поза законом. Переговори з вождями контрреволюційного повстання безумовно заборонено. На ультиматум відповідайте сміливою революційною дією. Хай живе революційний Чорноморський флот! Рада Народних Комісарів».
Ленінська вказівка запалила севастопольців на дальшу боротьбу за владу Рад, за утвердження її в місті. Під керівництвом більшовиків розгорнулася робота по формуванню нових червоногвардійських загонів. Учасники багатотисячного мітингу, скликаного більшовиками 12 грудня, рішуче зажадали роззброєння офіцерів та перевиборів Ради. їх підтримали делегатські збори представників 67 кораблів і частин гарнізону.
В той час до Севастополя повернулися флотилія та загін, послані на боротьбу проти Каледіна та Корнілова. Похорон загиблих бійців вилився в могутню демонстрацію під лозунгом «Вся влада Радам!». Революційні матроси роззброювали офіцерів, розстріляли кількох найреакційніших з них.
У ніч на 16 грудня на екстреному засіданні виконкому Ради та Центрофлоту спільно з представниками берегових і суднових комітетів утворено військово-революційний комітет (10 більшовиків та 2 лівих есерів) на чолі з більшовиком Ю. П. Гавеном. Військово-революційний комітет одразу ж випустив відозву до населення міста, матросів та солдатів з повідомленням про перехід до його рук усієї влади і з закликом суворо дотримуватися революційного порядку.
Вдень 16 грудня на масових зборах революційних організацій, делегацій і кораблів та військових частин до складу військово-революційного комітету обрано додатково ще 8 більшовиків, а також вирішено негайно переобрати депутатів, «бо Рада цього складу втратила довір’я революційної демократії». З великим політичним піднесенням проходили 18 грудня вибори нового складу Ради. До виконавчого комітету увійшло 11 більшовиків, 3 ліві есери та 5 безпартійних. Головою виконкому одностайно обрано секретаря комітету РСДРП(б) М. А. Пожарова, секретарем — матроса-більшовика П. 3. Марченка.