Севастополь, Кримська область
Cевастополь — місто республіканського підпорядкування, великий морський порт, важливий промисловий, науковий та культурний центр півдня України. Розташований у південно-західній частині Криму, на горбистій місцевості, порізаній численними бухтами. Вузол морських, автомобільних та місцевих залізничних шляхів. Відстань до Москви — 1550 км, до Києва — 1060 км. Населення — 251,5 тис. чоловік.
У місті — три райони: Ленінський, Нахімовський та Балаклавський. Севастопольській міській Раді депутатів трудящих підпорядковано також Качинську та Комишево-Бухтинську селищні Ради, Верхньосадівську та Орлинівську сільські Ради.
Територія Севастополя та його найближчих околиць була заселена вже на початку І тисячоліття до н. е. Залишки укріплень таврського поселення IX ст. до н. е. виявлено на околиці Інкермана (підвищення Учбаш), а в долині річки Чорної, що впадає у Північну бухту, крім поселень, відкрито також поховання. На місці нинішньої Балаклави були таврські (VII—VI ст. до н. е.), а згодом — грецькі поселення. Її вузькогорла бухта, надійно захищена з моря високими стрімчаками, відповідає описові порту Лестригонів, куди нібито потрапив під час своїх далеких мандрів герой давньогрецького епосу Одіссей.
На півострові, між Карантинною та Піщаною бухтами, збереглися руїни давньогрецького міста-колонії Херсонеса Таврійського, заснованого на місці таврського поселення вихідцями з Гераклеї Понтійської наприкінці V ст. до н. е. Залишки кількох античних поселень і могильників збереглися на т. зв. Гераклейському півострові та Сапун-горі. Тут же були садиби громадян Херсонеса — широко відомі клери. До підпорядкованого місту сільськогосподарського округу входила розташована на північний захід від нього велика територія, де були залежні від Херсонеса міста — Керкінітіда (сучасна Євпаторія), Прекрасна Гавань, а також ряд приморських фортець та укріплених садиб.
Внутрішні суперечності рабовласницького ладу, а також військовий натиск з боку Боспорського царства та скіфів призвели наприкінці II ст. до н. е. до того, що Херсонес потрапляє у залежність від Понтійського царства, а згодом від Риму. В V—VI ст. н. е. Херсонес стає оплотом Візантійської імперії на північному березі Чорного моря. На початку IX ст. територія, що оточувала його, входила до Херсонської феми (свого роду військово-адміністративний округ у Візантії), а в XII— XIII ст.— до т. зв. феми кліматів (гірські укріплення візантійської частини Тавріки).
У IX—X ст. Херсонес (в давньоруських літописах відомий під назвою Корсуня) відігравав значну роль в економічних та політичних зв’язках Криму з Київською Руссю. Судячи з відомостей, що їх містить «Житіє» Кирила — відомого провідника християнства серед слов’ян (60-і роки IX ст.), у місті було чимало жителів слов’янського походження. У договорі між Київською Руссю та Візантією, укладеному 944 року, обмовлено безперешкодне для «корсунян» право ловити рибу в гирлі Дніпра. 988 року, в зв’язку з порушенням візантійським імператором Василієм II угоди про дружні взаємини з Руссю, Херсонес обложили і взяли дружини київського князя Володимира Святославича. Ця перемога змусила Візантію укласти з київським князем рівноправний політичний і торговельний союз.
У XIII ст., коли з півночі на Крим посунули монголо-татарські орди, на його південно-західне узбережжя настійливо претендували два суперники — італійські торговельні міста-республіки — Венеція та Генуя. У XIII—XIV ст. в багатьох місцях півострова виросли могутні генуезькі фортеці. Руїни однієї з них — Чембало — і нині підносяться над Балаклавою. Поруч Інкермана збереглися залишки єдиної стародавньої (спорудженої в VI ст.) фортеці Каламіти, яку генуезці не змогли взяти під свій контроль і в XV столітті.
Херсонес на той час зазнає цілковитого занепаду. 1229 року його пограбував і зруйнував Ногай, а на рубежі XIV—XV ст.— золотоординський хан Едигей.
В 70-х роках XVIII ст., зі вступом у Крим російських військ, зручна для укриття суден Балаклавська бухта стала базою частини кораблів Азовської військової флотилії. Звідси восени 1773 року за розпорядженням командуючого флотилією віце-адмірала О. Н. Сенявіна з корабля «Модон», яким командував лейтенант Ф. Ф. Ушаков (згодом видатний флотоводець), була направлена команда штурмана Івана Батурина для обстеження Ахтіарської гавані. Так спершу, за назвою маленького татарського села Ахтіар (точніше Ак-Яр — Білий стрімчак), що складалося з дев’яти будиночків, іменувалась найбільша севастопольська бухта — Північна.
Високо оцінив чудові якості навколишніх бухт для базування флоту і спорудження морської фортеці О. В. Суворов. Командуючи в 1778 році російськими військами в Криму, він ще за 5 років до заснування Севастополя звів тут перші військові укріплення. Згодом полководець зазначав, що «витіснив» з Ахтіарської гавані турецьку флотилію — близько 170 суден.
17 листопада 1782 року на зимівлю в Ахтіарську гавань прийшли перші російські кораблі — фрегати «Храбрый» та «Осторожный». На північному березі бухти екіпажі фрегатів збудували казарму — першу споруду майбутнього міста.
Ще до офіційного включення Криму до складу Росії російський уряд 11 січня 1783 року призначив «для командування флотом, створюваним на Чорному та Азовському морях», одного із героїв Чесменської битви віце-адмірала Ф. О. Клокачова. Йому належало перевести в Ахтіарську гавань частину суден Азовської та Дніпровської флотилій. Кораблі прибули в Ахтіар 2 травня. У першій Севастопольській ескадрі їх налічувалось лише 17. Новий флот назвали Чорноморським.
Почалося будівництво порту та військового поселення при ньому. Зійшовши на берег, матроси розчищали його від лісу та чагарників, будівельний матеріал — дерево, камінь тощо — шукали на місці.
Першим керівником будівництва став флаг-офіцер лейтенант Д. М. Сенявін, згодом відомий флотоводець. У його записках того часу розповідається, що спершу ставили невеликі будиночки та казарми з лози, потім їх обмазували глиною, білили вапном та вкривали очеретом на зразок українських хат. З червня заклали перші чотири кам’яні приміщення: будинок для адмірала, пристань, кузню та каплицю.
2 липня Ф. Ф. Мекензі, призначений командиром Севастопольської ескадри, доповідав у Петербург про створення в гавані маленького адміралтейства. Воно являло собою кузню, сарай для щогол, лісний та канатний склади, майданчик на пологому березі однієї з бухт для кілювання суден.
Крім моряків, майбутнє місто зводили також місцеві вільнонаймані люди — жителі Балаклави, багато хто на власних конях та возах доставляв будівельні матеріали, в т. ч. каміння з руїн стародавнього Херсонеса. Згодом робітні люди стали прибувати з інших місць Криму і навіть із центральних губерній Росії.
Севастополем (у перекладі з грецької — «величне місто», «місто, гідне поклоніння») новий порт та поселення названі в приписі Катерини II князю Г. О. Потьомкіну від 10 лютого 1784 року, де пропонувалося збудувати на місці села Ахтіар велику фортецю Севастополь з адміралтейством для кораблів першого рангу, а також порт і військове поселення. На той час у бухті вже стояло 26 кораблів з 4 тис. матросів та офіцерів.
21 лютого 1784 року царський уряд оголосив про надання «вільної і безперешкодної з усіх закордонних і внутрішніх місць до міста Севастополя морем і суходолом торгівлі»6. Навесні тут з’явилися перші торговельні судна керченських і таганрозьких купців.
Заснування Севастополя означало остаточне утвердження Росії на Чорному морі, перетворення її на велику морську державу. На честь цієї події в Петербурзі було викарбувано пам’ятну медаль.
Чорноморський флот складався з двох ескадр: Севастопольської корабельної та Дніпровсько-Бузької лиманної, що включала невеликі, переважно гребні судна. Корабельна ескадра часто називалася Севастопольським флотом. Уже під час війни з Туреччиною в 1787—1791 рр. пролунала слава про видатні перемоги Севастопольської ескадри, здобуті під командуванням Ф. Ф. Ушакова. У квітні 1789 року йому надано чин контр-адмірала і призначено командуючим ескадрою, а 1790 року — всім Чорноморським флотом. Ушаков багато сприяв дальшому будівництву флоту й міста, зокрема . розширенню адміралтейства та госпіталя, спорудженню нових укріплень, пристані, складів, казарм, житлових будинків.
1792 року в Севастополі налічувалося 15 тис. жителів. У порту стояло 58 кораблів з 1322 гарматами та особовим складом понад 9 тис. чоловік. Крім того, 18 суден добудовувалось. Розширювався комерційний порт. Тільки протягом 4 місяців (лютий—травень) до Севастополя та Балаклави прибуло 20 іноземних суден. Чимало суден каботажного плавання приходило сюди з азовських портів, Херсона та Миколаєва, переважно з вантажами для флоту.
Вживалися заходи до дальшого укріплення Севастопольської фортеці. В липні 1793 року в Севастополі відбулася зустріч Ф. Ф. Ушакова з О. В. Суворовим, який у той час знову командував військами на півдні країни, розташованими в Катеринославській губернії та на Кримському півострові. Збереглися підписані ними плани та проекти севастопольських укріплень.
1797 року Павло І перейменував Севастополь на Ахтіар. Проте після його смерті місту було повернуто його попередню назву. Вже 1804 року російський уряд офіційно оголосив Севастополь головним військовим портом Чорноморського флоту (замість Херсона), а 1809 — військовою фортецею. Головний командир флоту і портів Чорного моря з 1805 року водночас був і губернатором Севастополя.
П. І. Сумароков, відвідавши місто в ті роки, писав, що серед жителів його переважають моряки, число яких близько 20 тисяч, і Севастополь, як і Кронштадт, є справжнє військове місто.
У боротьбі з ворогами своєї вітчизни севастопольські моряки вписали не одну бойову сторінку в історію російського флоту. Вже в перші роки свого існування Севастопольська ескадра здійснила під командуванням Ф. Ф. Ушакова славнозвісний похід у Середземне море (1799 р.), під час якого було взято 16 фортець і міст, у т. ч. і Корфу, що вважалася неприступною фортецею. Десантний загін севастопольських моряків 1799 року вступив до столиці Італії — Рима.
Під час війни із Францією (1804—1806) 6 загонів кораблів із Севастополя було відправлено в Адріатичне море, а у війні з Туреччиною (1806—1812) севастопольські моряки активно сприяли сухопутним військам в оволодінні ворожими фортецями — Анапою, Ізмаїлом, Браїловом, Суджук-Кале, Сухум-Кале, Поті, Рущуком. Значних поразок турецькому флотові завдали російські моряки під командуванням Д. М. Сенявіна в Дарданелльській та Афонській битвах (травень і червень 1807 року). У Вітчизняній війні 1812 року і в наступних діях проти французької армії брав участь також один екіпаж Чорноморського флоту в складі 4 рот (400 чоловік). 13 жовтня 1827 року в Наваринській битві особливо відзначився лінійний корабель «Азов», який знищив 6 турецьких суден, у т. ч. 2 флагманські. Командував ним капітан 1-го рангу М. П. Лазарев, бойове хрещення дістали тут лейтенант П. С. Нахімов, мічман В. О. Корнілов, гардемарин В. І. Істомін. Під час війни з Туреччиною (1828—1829) при сприянні моряків-севастопольців російські війська оволоділи ворожими фортецями Анапою та Варною, а безпосередньо силами флоту взято ще десять фортець та укріплених пунктів. Безсмертний подвиг 14 травня 1829 року здійснив екіпаж брига «Меркурий» під командуванням капітан-лейтенанта О. І. Казарського. Курсуючи в дозорі поблизу Босфора, бриг несподівано зустрівся з турецькою ескадрою у складі 14 кораблів. Його наздогнали два лінійні кораблі, що мали майже десятикратну перевагу в артилерії. Влучним вогнем меркур’ївці вивели з ладу обидва судна і змусили їх припинити переслідування. Бриг дістав 22 пробоїни, в т. ч. частину підводних, та 297 інших пошкоджень, але своїм ходом повернувся на базу.
Воєнна обстановка, зростання флоту, комерційного судноплавства і торгівлі постійно вимагали дальшого розвитку Севастопольського порту. Щоб убезпечити вхід до порту у нічний час, 1818 року на мисі Херсонес збудовано кам’яний маяк висотою близько 40 метрів. З цією ж метою через два роки споруджено два створні кам’яні маяки в Інкермані — найвищі у країні (один з них світить з висоти 122 метри).
Посилювався промисловий розвиток Севастополя, що розпочався водночас із його заснуванням. Основним підприємством міста стало адміралтейство, де ремонтувались, кілювались та оснащувались військові кораблі, а з 1808 року — будувалися невеликі бойові та допоміжні судна. 1810 року збудовано перший корвет «Крым», оснащений 18 гарматами. Того ж року він брав участь у взятті турецької фортеці Суджук-Кале (майбутній Новоросійськ).
У 1812—1813 рр. в Інкермані споруджено новий казенний завод — селітряний, що виробляв порох. Та через відсутність місцевої сировини завод проіснував недовго. Працювали казенні цегельний та вапняний заводи, кам’яні кар’єри, хлібопекарні з сушильнями для виготовлення сухарів (звідси — Сухарна балка).
Поряд з тим «заповзятливі люди» відкривали невеликі, напівкустарні заводи. 1815 року їх було 8 (3 шкіряні, 3 свічкові, горілчаний та пивоварний). Розвивалися також рибний, візницький, яличний (перевезення через бухти), кравецький, шевський та інші промисли.
Власниками багатьох приватних підприємств були купці. 1815 року в місті налічувалося 202 торговельні заклади. Крім міського, виник базар на Північній стороні. Щороку відбувалося 2 ярмарки.
На початку другої чверті XIX ст. Севастополь був уже найбільшим містом у Криму з близько 30 тис. жителів. Основну масу населення, як і доти, становили військові. Жорстока муштра, палична дисципліна, непосильна праця, погане харчування, побої, ув’язнення в карцер, заковування в кайдани — все це було звичайним явищем. Процвітали крадіжки, спекуляції на постачанні флоту.
Не кращим було становище і робітничого люду. Робочий день на підприємствах міста тривав 14—16 годин. Всюди панувала цілковита сваволя чиновників, підприємців, застосовувалися різні стягнення, штрафи, побої. Погані житлові умови, недоїдання, антисанітарія призводили до масових захворювань та великої смертності населення. Різко проявлялися соціальні контрасти, що відбивалися навіть у зовнішньому вигляді міста. Навколо аристократичного центру (район Графської пристані та прилеглі до нього вулиці) тулилися убогі околиці. В центрі зводилися переважно кам’яні або цегляні будинки, вкриті черепицею. Тут прокладалися тротуари та нові шляхи, озеленювалися вулиці. Сім’ї ж матросів, майстрових, ремісників селилися в Артилерійській та Корабельній слобідках. Чимало «робітних людей» тулилося в печерах та землянках. «Бідні халупки… — писав про житла Корабельної сторони морський лікар Н. Закревський.— Тісно, волого, холодно … Зайдеш в другу, третю, десяту халупку — бачиш той самий побут мешканців, ту ж саму бідність, ті ж самі злигодні, сирість, бруд, холод». Центральний міський пагорб, безладно забудований халупами бідноти та матросів, прозвали навіть «хребтом беззаконня».
Не випадково, саме у Севастополі, 1811 року з’явилася одна з перших у країні нелегальних листівок, що яскраво відбивала протест проти «неправосудного начальства», тяжкого й безправного становища народних мас. У листівці говорилося: «Слухайте ж, народ! Чи довго будете терпіти ваші муки і зносити неправосуддя начальників? Невже вам легко бути жебраками й помирати з голоду?».
Розкрадання, хабарництво, спекуляція па постачанні явно непридатних продуктів та матеріалів, а також утиски матросів та інших верств населення особливих розмірів досягли за адмірала О. С. Грейга, командуючого флотом протягом 1816— 1833 рр. Головним постачальником флоту за нього був англійський купець Атвуд. Про якість його поставок свідчить висновок петербурзького ревізора, який, беручи на пробу борошно, знайшов там багато піску, а значну частину признав «цілком гнилим і зовсім непридатним». Крупа та сухарі також були цвілими, в них кишіли черви.
3 червня 1830 року вибухнув перший масовий виступ трудящих і моряків Севастополя проти сваволі царських властей — одно з найбільших міських повстань того часу. Безпосереднім приводом до нього став протичумний карантин, накладений на місто ще в травні 1828 року, що супроводжувався страшенними зловживаннями чиновників, дорожнечею та голодом. У повстанні взяли участь найрізноманітніші верстви населення: матроси, особливо з робочих екіпажів, майстрові адміралтейства, багато інших «цивільного звання людей», частина солдатів та окремі офіцери. Чотири дні Севастополь перебував фактично в руках повсталих. 1580 з них у червні—липні стали перед військово-судними комісіями, 626 були засуджені до смертної кари, 382 — до «громадянської смерті» — тобто до позбавлення будь-яких прав і конфіскації майна.
Не зважившись на таку велику кількість страт після недавнього повстання декабристів, Микола І обмежився повішенням семи «ватажків заколоту». Багатьох було прогнано крізь стрій солдатів, що часто закінчувалось також смертю. Близько 6 тис. чоловік вислано з міста.
Страта «ватажків заколоту» — флотського унтер-офіцера Т. Іванова, майстрового адміралтейства слюсаря М. Соловйова, ремісника Я. Попкова, відставного унтер-офіцера яличника К. Шкуропєлова, фельдфебеля П. Щукіна, унтер-офіцерів Ф. Піскарьова та І. Крайненка відбулася в трьох кінцях міста, «щоб через те іншим страху завдати».
У лютому 1832 року начальником штабу флоту, а в грудні 1834 — головним командиром флоту та портів Чорного моря призначено адмірала М. П. Лазарева, потомственого моряка, видатного вченого-мореплавця, учасника відкриття Антарктиди. Він вніс великий вклад у розвиток Чорноморського флоту, а також у будівництво та впорядкування Севастополя. Під його керівництвом споруджено п’ять кам’яних фортів-батарей, що захищали місто з моря, з них Костянтинівська та Михайлівська збереглися до наших днів.
Однією з визначних заслуг Лазарева було майже повне оновлення корабельного складу флоту. Його поповнили понад 160 нових бойових, допоміжних та транспортних кораблів, у т. ч. 32 пароплави.
4 жовтня 1840 року на півострові між Південною та Корабельною бухтами закладено нове адміралтейство (нині Морський завод ім. Серго Орджонікідзе). Зводили його понад десять років. Усі роботи на будівництві виконувалися вручну. Тільки на забиванні паль застосовували коловорот, але й це пристосування вимагало важкої праці, з якою ледве справлялися шість чоловік, піднімаючи й опускаючи між двома дерев’яними стовпами чавунну «бабу» вагою 35 пудів.
Адміралтейство, назване Лазаревським, являло собою повний комплекс різних майстерень та доків, необхідних для спорудження й ремонту кораблів. Збудовані за останнім словом техніки, севастопольські доки вважалися на той час вершиною інженерної майстерності.
Дальшого розвитку набувала торгівля. За даними 1838 року, сюди прибуло з товарами 170 суден (вийшло з вантажами — 35)1. Якщо 1831 року в місті було 20 купців, то в 1848 — 83. Багато з них постачали для флоту борошно, м’ясо, крупу, сіль, дрова тощо. Налічувалось 280 різних лавок, з них 46 — «шинкових закладів».
Будівництво морських укріплень, адміралтейства, набережних та нових пристаней, численних споруд у центрі міста спричинило до великого припливу робітників, їх, за свідченням одного із сучасників, було 30 тисяч.
Серед ремісників, за даними 1846 року, налічувалося: 88 кравців, 38 столярів, 16 шевців, 7 ковалів, 50 чоловік працювали на переправах через бухти.
За ініціативою М. П. Лазарева 1835 року складено перший загальний план міста, а через 2 роки — план його перебудови. Поступово центральний пагорб, т. зв. «хребет беззаконня» перетворювався в найупорядкованішу, аристократичну частину міста, прикрашену гарними будинками вищих офіцерських чинів, великих чиновників, іменитих купців. Водночас на Корабельній стороні збудували казарми на 6 тис. матросів.
За 1815—1853 рр. населення міста зросло з 30 до 47,4 тис. чоловік, у т. ч. цивільне з 11,2 — до 20 тис. Кількість будинків протягом тих же років збільшилася з 1105 до 2810. Місто мало 43 вулиці та 4 площі. 1828 року відкрито першу комерційну пароплавну пасажирську лінію Одеса — Севастополь — Ялта, на початку 40-х років прокладено дорогу від Севастополя до Ялти.
Переважна більшість населення міста, за винятком привілейованих верств, вживала гірко-солону воду з колодязів. За даними 1846 року, в місті їх було 43, на околицях — 21. Прокладені наприкінці 20-х років 2 водопроводи живилися маловодними джерелами з навколишніх балок і не забезпечували потреб населення. Один з них обслуговував лише адміралтейство й флот. Тільки наприкінці XIX ст. споруджено новий водопровід, але й він не досяг робітничих окраїн. Нерідко, особливо влітку, залишалися без води всі нагірні частини міста.
1824 року на березі Артилерійської бухти було закладено «громадський сад морського відомства» — нинішній Приморський бульвар. Згодом з’явилися Мічманський (нині Матроський) бульвар на центральному пагорбі й третій — в кінці Південної бухти, названий Бульварною висотою (з 1875 року — Історичний бульвар).
Першим лікувальним закладом у Севастополі став морський госпіталь, спершу тимчасовий, барачного типу. В 1790—1791 рр. для нього збудовано двоповерхове приміщення. Але вже через рік у госпіталі, розрахованому на 200 місць, перебувало 400 чоловік. Як правило, госпіталь обслуговував тільки військових, сім’ї офіцерів і почасти міську знать. Решту населення тривалий час обслуговував міський лікар, який відповідав і за санітарний стан базарів, хлібопекарень, торговельних закладів.
На початку 1787 року в Севастополі передбачалося відкрити «штурманський корпус і слов’яноросійську школу при ньому», але на перешкоді стала війна з Туреччиною. 1792 року Ф. Ф. Ушаков заснував «клас флагманів, капітанів, офіцерів», де вивчали тактику, навігацію, корабельну справу та інші морські науки, проте через воєнні дії проіснував цей клас недовго. В 1826 році прийняла 100 учнів школа юнг. Через 2 роки відкрилося цивільне повітове училище на 40 місць. У наступні 8 років з’явилися школи для дочок матросів, парафіяльна, приватні пансіони шляхетних дівчат. 1846 року налічувалося 13 учителів та 404 учні, в т. ч. 74 дівчини. Діти трудящих, як правило, залишалися поза школою.
В той же час Севастополь стае другим, після Петербурга, центром морських наук у Росії. 1842 року видано першу лоцію Чорного й Азовського морів, створену лейтенантами Г. І. Бутаковим та І. О. Шестаковим. 1849 року штурман М. А. Акімов запропонував новий метод точного визначення місцезнаходження корабля у відкритому морі.
Цінний вклад в історичну науку внесли розкопки стародавнього Херсонеса, що велися з 1827 року за активною участю офіцерів флоту. Згодом за дорученням адмірала Лазарева капітан 1-го рангу 3. А. Аркас склав і видав «Опис Іраклійського півострова та старожитностей його» з картами і схемами. 1822 року в Севастополі відкрито одну з найперших у країні морську бібліотеку. Для неї було збудоване спеціальне приміщення. 1844 року воно згоріло, але через п’ять років було споруджено нове. Раду бібліотеки очолили М. П. Лазарев, В. О. Корнілов та П. С. Нахімов. Протягом 10 років (1844—1853) її фонди зросли до 16 тис. примірників, тоді як у єдиній цивільній бібліотеці при повітовому училищі (почала працювати з 1829 року) навіть через 40 років було тільки 409 книг.
На площі, біля підніжжя Бульварної висоти, було споруджено муроване приміщення театру, відкритого 1843 року. Щоправда, постійної трупи він не мав, але тут часто виступали приїжджі актори, в т. ч. італійські та іспанські.
1850 року відкрилося Морське зібрання (офіцерський клуб), що стало не тільки місцем відпочинку та розваг для офіцерів флоту, але й значним культурним центром міста. Тут читалися лекції на військово-морські та загальнонаукові теми, ставилися спектаклі, організовувалися концерти, обговорювалися статті із «Морського збірника».
На кошти моряків та жителів міста, за проектом відомого архітектора, професора Академії мистецтв О. П. Брюллова 1834 року споруджено перший пам’ятник — на честь героїчного подвигу екіпажа брига «Меркурий».
Важкі випробування на долю населення міста випали під час Кримської війни (1853—1856 рр.). Видатною перемогою Чорноморського флоту в перший період війни був розгром турецької ескадри 18 листопада 1853 року в Сінопському бою. Російська ескадра, не втративши жодного корабля, 22 листопада під командуванням віце-адмірала П. С. Нахімова повернулася в Севастополь. З середини листопада 1854 року Севастополь став головною ареною бойових дій. Англо-французькі і турецькі війська, що висадилися в Криму, завдавши поразки російській армії на річці Альмі, посунули до міста. 14 вересня французи зайняли позиції на Федюхиних висотах, англійці — захопили Балаклаву. 19 вересня до стін міста підійшла більш як 60-тисячна армія ворога. З моря його блокували англо-французькі пароплави. Щоб перешкодити їм увійти до бухти, чорноморці 11 вересня затопили між Костянтинівською та Олександрівською батареями великих старих парусних кораблів. Коли цю лінію загородження значно пошкодили осінньо-зимові шторми, 13 лютого 1855 року затопили ще 5 кораблів між Михайлівською та Миколаївською батареями. Пароплави та частина парусних суден, розміщені в бухтах за особливою диспозицією, вогнем своїх гармат підтримували сухопутні війська.
У перші дні оборони гарнізон міста ледве досягав 17 тис. чоловік, у т. ч. 5 тис. солдатів, включаючи й саперів. На початку жовтня, коли до міста прибула частина військ князя Меншикова, загальна кількість його захисників становила 37 тис. чоловік.
Організаторами оборони Севастополя стали начальник штабу Чорноморського флоту віце-адмірал В О. Корнілов та командуючий ескадрою віце-адмірал П. С. Нахімов. Оборонна лінія навколо Севастополя була поділена на 4 дільниці (дистанції), які очолили генерал-майор А. О. Асланович, віце-адмірал Ф. М. Новосільський, контр-адмірали А. І. Панфілов та В. І. Істомін. За короткий час було створено ешелоновану систему укріплень — бастіони, редути, люнети, ложементи. Споруджували їх тисячі матросів, солдатів та жителів міста, в т. ч. жінки й діти. Інженерною обороною керував полковник Е. І. Тотлебен. На сухопутних укріпленнях було встановлено понад 300 морських гармат, а за весь час оборони їх передано на бастіони близько 2 тисяч.
Побачивши грізні споруди з південного боку Севастополя, інтервенти не наважилися негайно штурмувати його, а почали встановлювати батареї, копати траншеї та ходи сполучення. З 5 жовтня союзники 6 разів піддавали місто багатоденним бомбардуванням, розрахованим на підготовку загального штурму, але не раз змушені були відмовлятися від нього.
Захисники й населення міста, відчуваючи постійну потребу найнеобхіднішому, харчуючись надголодь, незмінно виявляли високу відвагу й стійкість. Тисячі їх гинули або були поранені і вибували з строю — на їх місце ставали інші. Непомітно підкрадаючись, уночі «мисливці» (добровольці) вривалися до ворожих траншей, знищували або брали в полон солдатів та офіцерів, виводили з ладу гармати, захоплювали зброю й боєприпаси. Це надовго затягнуло облогові роботи ворога, вимотувало його, тримало в постійному напруженні. Особливою хоробрістю під час нічних вилазок уславився матрос 30-го флотського екіпажу Петро Кішка. Виявляючи велику сміливість та винахідливість, він ніколи не повертався без цінних відомостей, полонених чи трофеїв. Кілька разів поранений, Кішка знову й знову з’являвся на бастіоні. Закінчив він оборону кавалером трьох георгіївських хрестів та чотирьох медалей.
Рядовий Андрій Прохоров в одній із вилазок дістав 19 ран, але своїх товаришів прикрив вогнем і покинув поле бою останнім. Чудеса хоробрості показували також боцман С. Буденко, матроси Ф. Заїка, П. Карасиков, І. Димченко, солдати Є. Марти-шин, Ф. Яковлев та багато інших.
Запалюючим прикладом для севастопольців став героїчний подвиг матроса Гната Шевченка, який під час однієї з вилазок прикрив собою командира — лейтенанта М. О. Бірюльова.
Вночі захисники міста відбудовували зруйновані укріплення, а також споруджували нові, часто поблизу ворожих позицій. Довели вони свою перевагу над ворогом і у підземно-мінній війні. Особливо уславились у ній штабс-капітан А. В. Мельников, поручик В. І. Рубанов, підпоручик П. В. Преснухін, сапери Ф. Самокатов, А. Кисельов, Р. Журбенко, К. Митченко, Ф. Михайлов та інші.
Величезну допомогу солдатам і матросам подавали жителі міста. Вдень і вночі не припиняли вони відбудовувати та споруджувати укріплення, підтягувати на бастіони важкі морські гармати, носити на батареї мішки з порохом, збирати ворожі ядра щоб компенсувати нестачу снарядів. Севастопольці ділилися з воїнами своїми мізерними запасами продовольства й теплого одягу. Мало не щодня запрягав свою конячину будівельник А. П. Лагутін, щоб підвезти на бастіони порох, ядра, воду, а звідти забрати поранених. Старий пічник Іван Герасимов добровільно з’явився на Малахів курган, щоб допомагати артилеристам. Поранений, він після перев’язки знову повернувся на батарею.
Видатний лікар, учений, основоположник воєнно-польової хірургії М. І. Пирогов створив у Севастополі інститут сестер-жалібниць, почав застосовувати гіпсову пов’язку при пораненні руки й ноги, обезболювання парами ефіру під час операцій. Ще за два місяці до прибуття з М. І. Пироговим сестер-жалібниць на полі Альмінської битви (8 вересня 1854 року), а згодом на бастіонах міста з’явилася перша в світі сестра-жалібниця. Це була матроська дочка Дарія Александрова, названа згодом Дашею Севастопольською. Її приклад наслідували багато жінок: не тільки в дні і години затишшя, але й під вогнем ворога приходили вони на бастіони, перев’язували поранених, латали білизну та обмундирування.
Талант М. І. Пирогова, доблесна праця інших медиків та щира турбота жінок забезпечували повернення в стрій багатьох воїнів. Тільки за перші шість місяців оборони з 15 123 поранених на свої бастіони та в частини повернулося 10 561.
В історію оборони увійшло й кілька імен юних героїв. На п’ятому бастіоні матросові-артилеристові Тимофію Пищенку кілька місяців допомагав 10-річний син Микола. Залишився він на бастіоні й після загибелі батька, стріляючи по ворогу з маленької мортирки. 12-річний син матроса Максим Рибальченко відзначився в боях за Камчатський люнет, 14-річний Кузьма Горбаньов — на четвертому бастіоні.
Л. М. Толстой, який в чині підпоручика артилерії брав участь в обороні Севастополя, відобразив чудові подвиги його героїв у славнозвісних «Севастопольських оповіданнях». У розпалі боїв він писав: «Надовго залишить у Росії великі сліди ця епопея Севастополя, героєм якої був народ російський».
Слава про Севастополь лунала на весь світ. Ф. Енгельс зазначав, що «російський солдат є одним з найхоробріших в Європі», «легше росіян перестріляти, ніж примусити їх відступити». Навіть під час штурму 6 червня 1855 року ворог не досяг мети і зазнав величезних втрат. «Відбувається перша серйозна поразка французько-англійської армії»,— писав К. Маркс 23 червня 1855 року.
Протягом усього періоду оборони особливо напружена боротьба точилася за ключову позицію міста — Малахів курган. Взяття його французькою армією змусило російські війська 28 серпня 1855 року залишити Південну сторону Севастополя. Висадивши в повітря всі укріплення, батареї та порохові погреби, вони організовано переправилися на Північну сторону, зайнявши там оборону. Проте, зазнавши великих втрат під час облоги Південної сторони, інтервенти вже не спромоглися оволодіти цією частиною міста. В. І. Ленін писав згодом, що «Англія і Франція разом возилися цілий рік із взяттям одного Севастополя».
Продиктований союзниками 18 березня 1856 року Паризький мирний договір забороняв Росії тримати на Чорному морі військовий флот, мати військово-морські бази та фортеці. Ця обставина, як і техніко-економічна відсталість країни, надовго затримала відбудову зруйнованого Севастополя.
Після облоги в місті залишилось тільки 14 непошкоджених будинків. Російський драматург О. М. Островський, який побував тут у липні 1860 року, писав: «Без сліз цього міста бачити неможливо, в ньому буквально не лишилося каменя на камені». Тільки розчищення бухт від затоплених кораблів тривало понад десять років. Перший час після війни сюди могли пройти лише невеликі судна і то вдень, оскільки Інкерманські створні маяки запалено лише у липні 1859 року. За п’ять років, крім маяків, інженерна команда відбудувала три причали, два невеликі адміністративні будинки та кілька складів. На відбудову порту царський уряд виділяв мізерні кошти.
Більш інтенсивне відродження флоту та міста розпочалося після ліквідації принизливих для Росії статей Паризького договору. Цьому сприяли також економічне пожвавлення в країні у зв’язку із скасуванням кріпосного права та розвитком капіталізму, спорудження в 1872—1875 рр. Лозово-Севастопольської залізниці, з вітками до адміралтейства та порту.
Велике значення для відбудови Чорноморського флоту та Севастополя мало утворення на Чорному морі в 1856 році акціонерного «Російського товариства пароплавства і торгівлі» (РТПІТ)4, у відання якого було передано Севастопольське адміралтейство з доками та всіма службами.
Уже під час російсько-турецької війни 1877—1878 рр. зафрахтовані у «РТПІТ» й пристосовані у Севастополі для бойових дій пароплави разом з легкими силами флоту успішно протистояли броньованому флоту ворога. Турецьке командування не наважилося атакувати Севастополь і не змогло перешкодити успішним діям чорноморців на Дунаї, біля Балканського узбережжя та Кавказу. В ту війну блискуче виявився талант лейтенанта С. О. Макарова, згодом уславленого адмірала, ученого, кораблебудівника. Переобладнаний ним за допомогою севастопольських майстрів та робітників пароплав «Константин» став першим у світі міноносцем, прообразом плавучих баз торпедних катерів.
Оскільки війна ще раз наочно довела необхідність для Росії мати могутній флот на Чорному морі, було не тільки відбудовано, а й розширено Севастопольський військовий порт. 1883 року тут почали споруджувати перші трибаштові броненосці «Чесма» та «Синоп», за зразком яких в усіх флотах світу будувалися броненосні лінійні кораблі. Згодом спущено на воду лінкори «Георгий Победоносец», «Иоанн Златоуст», крейсер «Очаков». 1890 року Севастополь офіційно оголошено морською фортецею 3-го класу. З Миколаєва сюди переведені всі органи управління Чорноморським флотом. За короткий час — з листопада 1890 до лютого 1892 року — кількість кораблів збільшилася з 33 до 56. Напередодні першої світової війни Чорноморський флот мав уже до 400 бойових, допоміжних та транспортних суден.
Водночас із військовим відроджувався комерційний порт, що містився на західному березі Південної бухти. Після відкриття залізничного руху тут споруджено величезні склади для зерна, солі та інших вантажів. Частину торговельних суден приймали також в Артилерійській, Стрілецькій бухтах та в Балаклаві. В окремі періоди в порту працювало близько 4 тис. вантажників. Якщо 1875 року звідси за кордон відправлено 575 тис. пудів різних вантажів, то 1888— 32 млн. пудів. По внутрішньому судноплавству довіз та вивіз вантажів у грошовому обчисленні збільшився з 6,2 до 21 млн. крб. 1894 року комерційний порт із Севастополя переведено до Феодосії. Проте і надалі чимало вантажів йшло через Севастополь.
Одним із найбільших підприємств міста, як і всього Криму, залишалося адміралтейство. З 1898 року воно знову підпорядковувалося морському відомству. Тут трудилося близько 1 тис. робітників, тоді як на решті підприємств — лише 265. Значно реконструйоване та розширене у зв’язку з великим суднобудуванням адміралтейство тільки за 12 років збільшило випуск продукції в 7,5 раза. 1915 року загальний обсяг продукції усіх 39 підприємств міста становив у грошовому обчисленні 15,6 млн. крб. Кількість робітників, у т. ч. залізничників, портовиків, будівельників, досягла 14,4 тис. Працювало 3 транспортні та 6 хлібоекспортних контор, 5 банків та 14 страхових товариств. Торговельних закладів налічувалося 18754.
Через 6 років після Кримської війни населення міста становило 5 тис. чоловік, через 19 років — 11 тис., через 30 років — 25,3 тис. і тільки 1895 року досягло довоєнного рівня. З 1870 року в місті почали обирати думу. Але гласними її були тільки представники дворянства і торговельно-промислових верств. 1873 року створено підпорядковане безпосередньо таврійському губернаторові Севастопольське градоначальство. Градоначальник був водночас командиром порту й комендантом міста.
Соціальний гніт та жорстока експлуатація пробуджували в масах почуття протесту проти поневолювачів, непримиренності до несправедливості, породжували прагнення змінити ненависні порядки. Перші два робітничі страйки відбулися тут ще 1873 року під час прокладення Інкерманського залізничного тунелю. Причинами виступів були затримка та неправильне нарахування заробітної плати, важкі умови праці й побуту. В одному із страйків узяло участь близько 500 чоловік, тривав він 10 днів і, незважаючи на арешти «призвідників», закінчився перемогою робітників
Певний час у Севастополі діяли народницькі гуртки. Перший з них організувала 1876 року Софія Перовська, яка приїздила сюди. Згодом, 1880 року, крім інтелігенції, у місцевій організації партії «Народна воля» було кілька робітників адміралтейства та залізничників.
Створений в Одесі 1875 року перший у країні «Південно-російський союз робітників» незабаром установив зв’язки з севастопольськими робітниками і через моряків торговельного флоту надсилав до міста революційні листівки.
1886 року на будівництві станційних та інших споруд Лозово-Севастопольської залізниці вибухнув страйк артілі будівельників. Припинивши роботу, вони вимагали повернути їм паспорти через грубе порушення адміністрацією умов праці, затримку видачі заробітної плати та відсутність житла. Через три роки на лінійних, станціях залізниці почалися масові заворушення робітників. Зібралося їх тут близько 5 тис., а будівельні роботи вже закінчувалися. Робітники голодували, вимагали продовольства та відправки додому. Побоюючись революційного вибуху, власті зміцнювали в місті каральні органи, посилювали склад портової поліції та жандармерії. 31 березня 1890 року морське міністерство оголосило про «височайше повеління» збільшити штат плавучої військово-виправної тюрми. У 1897—1899 рр. на околиці міста збудовано новий «тюремний замок».
Наприкінці 90-х років у майстернях військового порту з’явилися перші нелегальні гуртки, що знайомили місцевих робітників з марксизмом, 1901 року під впливом ленінської «Искры», яка надсилалася з Петербурга до Одеси, в місті створюється соціал-демократична «Севастопольська робітнича організація». Очолив її колишній член петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» учитель О. Г. Щепетєв. Організація складалася з кількох гуртків (не більше 10 чоловік у кожному), мала свій статут, бібліотеку, гектограф, конспіративні квартири, касу та червоний прапор з написом: «Хай живе політична свобода!».
В 1901 році робітники порту провели першу маївку, на якій обговорювалися питання поліпшення життя, підвищення заробітної плати. Поліція затримала всіх учасників маївки.
Весною 1902 року «Севастопольська робітнича організація» мала 5 гуртків у порту, 3 — на флоті та один у фортечній артилерії. Вони знайомили робітників, матросів та солдатів з ученням марксизму, друкували й розповсюджували листівки, закликаючи «об’єднатися для повалення царя». Підпільні гуртки та групи діяли в 28, 29, 31, 32, 35 і 36-му флотських епіпажах.
Підіславши в «Севастопольську робітничу організацію» провокатора, поліція незабаром заарештувала кількох робітників. Проте 20 березня у місті знову з’явилися прокламації. 16 червня кинуто до в’язниці ще понад 20 активних членів організації, в т. ч. О. Г. Щепетєва, але діяльність її не припинилася. «Кожний новий випадок урядового свавілля,— говорилося в прокламації, розповсюдженій 24 червня,— повинен примусити нас ще дружніше боротися за щастя і визволення робітничого класу».
На початку 1903 року створюється комітет для керівництва революційним рухом на Чорноморському флоті. У липні 1903 року під керівництвом матроса І. Яхновського відбулося заворушення матросів на учбовому кораблі «Березань». Великий переполох командування, міських та губернських властей викликала листівка, розповсюджена влітку 1903 року в зв’язку з прибуттям до Севастополя з Лівадії царя Миколи II. Закінчувалася вона словами: «Не вигуком «Ура!», а вигуком: «Це злодій і кровопивця!» зустрічає їх (царя та його міністрів.— Ред.) російський народ, де б вони не з’явилися. «Геть самодержавство! Доволі самоуправства!». Цю листівку матрос П. М. Матюшенко підкинув навіть на царську яхту.