Совєтський, Совєтський район, Кримська область
Совєтський — селище міського типу, центр району. Розташований у північно-східній степовій частині Кримського півострова, за 132 км від Сімферополя. В селищі — залізнична станція Краснофлотська на лінії Керч — Джанкой. З обласним центром Совєтський зв’язаний автошляхом. Населення — 8,2 тис. чоловік.
Територія сучасного селища і його околиць була заселена в III—І тисячолітті до н. е. Про це свідчать знайдені тут залишки поселень і кургани з похованнями епохи ранньої і пізньої бронзи. Поблизу селища виявлено також скіфські поховання.
Перша згадка про Ічки (так називалося село) датується 1798 роком. Тоді тут проживав 41 чоловік. Землі села 1805 року належали трьом мурзам, ними користувалися також державні селяни, кількість яких зросла вже до 66 чоловік. 1849 року 1899 десятин належали поміщикам, 600 — були закріплені за селянською громадою. Селяни працювали на полях землевласників, а також виконували різні повинності — подорожну, підводну, постоєву. Під час Кримської війни (1853— 1856 рр.) місцеві жителі, приписані до поштово-шляхової станції Черкез-Тобай, повинні були щороку за першою вимогою властей виділяти по 35 підвід для різних перевезень.
Після війни багато хто з татар, зруйнувавши свої житла, емігрував до Туреччини. В сусідньому селі Мушаї (тепер це також територія селища) уціліли тільки господарські будівлі. У 60-і роки тут з’явилось три двори, в яких проживало 14 поселенців — росіян. В Ічках в той час було 14 дворів і налічувалось 84 чоловіка.
Указом 1866 року державним селянам надано право безстрокового користування земельними наділами за певну оброчну плату. Проте розорення основної маси селянства продовжувалось. До 80-х років XIX ст. Ічкинська сільська громада змушена була продати свою землю. Типовою фігурою для Ічків став селянин-десятинник, дрібний орендар поміщицької землі. Основним видом орендної плати була скіпщина. Селянин віддавав поміщикові 3/10 частини врожаю (три копи з десяти) і мусив насамперед відвезти, обмолотити й засипати в засіки хліб землевласника.
Селяни-орендарі Мушаю віддавали 1/5 частину врожаю і звозили хліб до місця його продажу, а за користування житлом відробляли на власника сім і більше днів у косовицю та стільки ж під час жнив. Кілька сімей обробляли 95 десятин вакуфної землі, яка належала місцевій мечеті.
Осідали в цій місцевості й німецькі колоністи. Вони поступово скуповували кращі землі. Так, у 80-х роках XIX ст. 16 їх сімей із сусіднього села Окречі, що згодом увійшло в межі нинішнього селища, мали від 120 до 800 десятин землі.
1892 року, після введення в дію Джанкойсько-Феодосійської залізничної колії, збудовано станцію Ічки (з 1912 року — Граматикове). Через неї великі хлібо-торговці відправляли за кордон пшеницю, яку вони скуповували в навколишніх селах. У пристанційному селищі з’явилися лісні склади, збудовано вальцьовий млин, майстерні ремонту кінно-транспортного інвентаря, пробуравлювалися артезіанські свердловини. Працювали пекарня, ковбасня, олійня. Поступово змінювався характер занять і склад населення. Невелика його частина обслуговувала станцію й колійну дільницю, багато хто наймитував у місцевих хазяїв. З’їжджалися сюди і сезонні робітники, які з весни до пізньої осені працювали на очищенні та вантаженні зерна, в кустарних майстернях. Заробітки були мізерні. Так, робітники залізничної станції, працюючи від зорі до зорі, одержували всього по 40 коп. на день. До того ж, їх ошукували при виплаті заробітної плати.
Трудящі селища не раз виступали проти експлуататорів. Під час першої російської буржуазно-демократичної революції, 14 жовтня 1905 року, застрайкували залізничники всієї колії, у т. ч. і станції Ічки, припинився рух поїздів. У ніч на 22 липня 1906 року понад двадцять ічкинських бідняків, а з ними і кілька чоловік з Феодосії, намагалися відібрати майно місцевих багатіїв. Однак ця спроба закінчилася невдало. Через місяць куркулі й торговці добилися виселення з Ічків 20 робітників з Арабатських соляних промислів, які переховувалися тут, щоб уникнути репресій.
Медичної допомоги більшість місцевих жителів не одержувала. Тільки в 70-х роках XIX ст. феодосійський земський лікар 5—6 разів на рік почав виїздити у повіт. 1908 року лише на дифтерит тут хворіло 216 чоловік. Того ж року в селищі відкрилася лікарня на 12 ліжок. 1914 року жителів Ічків і сусідніх населених пунктів обслуговували лікар, 4 фельдшери. Але половина ліжок в лікарні пустувала. Д. І. Ульянов, який у цей час працював у повіті санітарним лікарем, у своїй доповіді земству писав, що «стягання плати за стаціонарне лікування, безперечно, є однією з причин такого пустування».
Тільки 1900 року в Ічках відкрилася школа з чотирирічним курсом навчання, її відвідували всього 40 дітей, вчили їх учителька і священик.
У роки першої світової війни становище жителів селища стало ще більш тяжким. З 78 чоловіків 33 мобілізували. Для кожного двора були введені повинності, за які селяни одержували мізерну плату.
На початку 1917 року в Ічках налічувалося 100 дворів, де проживало 500 жителів. 69 сімей не мали землі, у частини були невеликі наділи (менше десятини), у 11 — по 9 десятин, 28 дворів зовсім не мали худоби, 34 — корів, 53 — коней і волів. Безземельні селяни йшли наймитувати у поміщицькі економії, працювали на залізниці, в майстернях.
На чолі місцевих органів Тимчасового уряду після Лютневої революції опинилися есери, які захищали інтереси сільської буржуазії. Зростало невдоволення трудівників селища політикою Тимчасового уряду. Радісно зустріли вони звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, перші ленінські декрети. У січні 1918 року Феодосійський червоногвардійський загін, в якому були й ічкинці, вибив з повіту буржуазно-націоналістичний татарський ескадрон. У тому ж місяці в селищі встановлено Радянську владу. Ічкинці обрали свою першу Раду. Під її керівництвом активісти селища забирали надлишки хліба у куркулів і торговців, розподіляли його серед найбіднішого населення, а також відправляли частинам Червоної Армії.
Та наприкінці квітня 1918 року в селище вдерлися німецькі окупанти. Місцеві багатії-колоністи, що вітали їх появу, виказували радянських активістів, яких окупанти розстрілювали. Так загинули голова Ічкинської Ради І. І. Левін та ін. На зміну німецьким окупантам прийшли англо-французькі інтервенти, які також грабували трудяще населення, розстрілювали всіх співчуваючих Радянській владі.
У квітні 1919 року частини Червоної Армії визволили Гчки від ворогів. Тут розмістився полк Задніпровської дивізії. За допомогою політпрацівників полку було створено Ічкинський ревком, під керівництвом якого розгорталися революційні перетворення в селищі. Але наприкінці червня 1919 року територія всього півострова була захоплена денікінцями, проти яких трудящим Криму довелося вести вперту боротьбу. У вересні 1920 року поблизу станції Граматикове діяла група партизанів, яка за завданням штабу О. В. Мокроусова висаджувала в повітря мости, псувала колії на перегоні Феодосія—Джанкой тощо. Це» значно утруднювало маневрування ворожих військ.
Після розгрому частинами Червоної Армії врангелівських військ 16 листопада 1920 року в Ічках створено ревком у складі 5 чоловік.
Хазяйнування білогвардійців та інтервентів вкрай підірвало економіку селища. До того ж, у перші місяці після відновлення Радянської влади населення грабували білогвардійські банди, що ховалися в лісах. Вони забирали борошно, зерно, худобу. Ревкому довелося докласти чимало зусиль, щоб дати відсіч бандитам, організувати відбудовні роботи, реквізувати надлишки хліба у куркулів.
З січня 1921 року селище стало центром Ічкинського району Феодосійського повіту. В лютому того ж року створено Ічкинський районний ревком, якому були підпорядковані 16 сільських ревкомів. Очолив його комуніст Д. О. Дмитрієв. Районний ревком розмежував землі між селами. Безземельним відрізали наділи від колишніх поміщицьких і куркульських господарств. Відведено було ділянки сім’ям червоноармійців. Найбіднішому населенню видавали насіння для посіву, в тимчасове користування — сільськогосподарський інвентар. Районний і сільські ревкоми допомагали продуктами й одягом бідноті та членам сімей червоноармійців й інвалідів громадянської та світової воєн. Найбідніше населення, в т. ч. й Ічків, одержало 83 пуди борошна і понад 4 пуди солі.
В серпні 1921 року відбулися вибори Ічкинської Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, яку очолив Д. І. Фірсов. Було обрано також райвиконком, головою його став Д. О. Дмитрієв.
Багато труднощів довелося перебороти мешканцям селища у роки відбудови народного господарства. Влітку 1921 року на полях усе вигоріло. Не вистачало посівного матеріалу, хліба. Для налагодження організаторської та масово-політичної роботи серед населення повітовий комітет партії направив у села групу комуністів. 1921 року було утворено районне партбюро. Перший партосередок в Ічках почав працювати при райвиконкомі. 1922 року в ньому було 11 чоловік. Партосередок провадив роботу не тільки в Ічках, але й у навколишніх населених пунктах, які залишились прикріпленими до нього і після ліквідації Ічкинського району в жовтні 1923 року. Зростало довір’я селян до комуністів, які організовували групи бідноти, провадили конференції безпартійних, роз’яснювали трудящим політику партії.
1923 року в селищі організовано комсомольський осередок. Спочатку в ньому було 3, згодом 9, а через півтора року — 46 комсомольців, у т. ч. 8 дівчат. Комсомольці допомагали ліквідувати неписьменність, боролись з релігійними забобонами, організовували піонерський рух, художню самодіяльність у Ічках і сусідніх селах.
На початку 1924 року в Ічках виникло кредитне сільськогосподарське товариство, яке об’єднувало 461 чоловіка. Воно відбудувало напівзруйнований млин, придбало два трактори і приступило до обробітку землі бідніших селян.
Комуністи, комсомольці, сільські активісти широко розгорнули масово-політичну роботу, пропагували ленінський кооперативний план. 1925 року дев’ять ічкинських бідняцько-батрацьких сімей об’єднались у комуну. їм виділили колишні поміщицькі й куркульські землі. Вже в перший рік комунари засіяли 100 га й одержали пересічно по 8 цнт зерна з гектара. Це привернуло увагу всіх одноосібників, адже раніше тут не збирали й по 7 цнт. Наступного року комуна вже змогла придбати на власні кошти трактор. Водночас із вирішенням господарських питань партійна організація, Рада приділяли велику увагу культурному будівництву. З 1921 року в місцевій школі працювало 4 вчительки. Не було дров для опалення, чорнила, ручок, зошитів, писати доводилось на клаптиках паперу. Вжиті ревкомом, а згодом виконкомом заходи допомогли налагодити навчальну роботу. 1921 року в Ічках відкрито клуб. Комуністи організували при ньому хату-читальню, бібліотеку, гуртки політичних і сільськогосподарських знань. В клубі читались лекції, працював драмгурток, 1922 року його відвідувало 25 чоловік.
Було створено театр, вистави якого кілька разів на місяць дивились жителі селища. До громадської роботи широко залучались жінки.
Важливою умовою успішного здійснення планів соціалістичного будівництва була самовіддана праця радянських людей. 1930 року в Ічках організовано колгосп ім. Й. В. Сталіна, невдовзі приєднаний до сусіднього господарства. В усіх навколишніх селах виникали артілі. Велику роль у зміцненні колективних господарств відіграла утворена 1930 року Ічкинська МТС. 1932 року закінчилося будівництво ковальського, слюсарного, теслярського й монтажного цехів МТС. У її парку налічувалося 43 трактори, переважно закордонних марок. Потужні трактори вітчизняного виробництва, спеціальний причіпний інвентар, комбайни з’явились тут у 1933 році. Зростання виробництва зерна в колективних господарствах вимагало розширення Граматиківського елеватора, що містився в Ічках. 1935 року він вміщував уже 1700 тонн зерна. Тоді це був четвертий за величиною елеватор у Криму. Колгоспам потрібні були досвідчені спеціалісти, й в Ічках 1929 року відкрився сільськогосподарський технікум, де навчалося 310 чоловік. Діяли також короткотермінові курси, семінари, гуртки й сільськогосподарські школи, які готували колгоспних конюхів, лимарів, ковалів, вагарів, насінників.
Серед колгоспників широко розгорнулося соціалістичне змагання. Ініціатором його в ті роки став тракторист Ічкинської МТС комсомолець Д. О. Топузов, який більш як на 220 проц. виконував планові завдання й економив багато пального. 1936 року Д. О. Топузов удостоєний ордена Леніна. 1940 року 100 передовиків МТС добилися права бути учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Передвоєнні роки характеризувалися піднесенням промисловості. 1935 року на маслозаводі вироблено продукції на 138 тис. крб. Самовіддано трудилися залізничники станції Граматикове. В Ічках було побудовано електростанцію.
У зв’язку з утворенням Ічкинського району в лютому 1935 року створено районну партійну організацію. 1939 року вона налічувала 325 чоловік. У господарському й культурному будівництві надійними помічниками комуністів були члени ВЛКСМ. Комсомольці в період господарських кампаній створювали загони «легкої кавалерії». За їх ініціативою в селищі організовано льотно-спортивну школу Кримського аероклубу, де навчалися понад 30 юнаків і дівчат.
За роки соціалістичного будівництва в родини колишніх бідняків прийшов достаток. Змінився зовнішній вигляд Ічків. Розгорнулися роботи по впорядкуванню селища. З’явилася перша брукована вулиця. 1940 року переобладнано лікарню, в якій налічувалося 62 ліжка, відкрито консультаційний пункт матері й дитини.
1937 року семирічну школу реорганізовано в середню. Вона розмістилась у новому двоповерховому приміщенні. В школі навчалося 280 чоловік. Відкрився будинок культури, кінотеатр, три бібліотеки, книжковий фонд яких 1940 року становив 55 тис. книжок. У будинках мешканців селища було встановлено 480 радіоточок. 1938 року споруджено стадіон. Тоді ж відкрито районний будинок піонерів, а через рік — дитячий комбінат на 60 місць. З 1941 року Ічки, населення яких досягло 5,4 тис. чоловік, віднесено до категорії селищ міського типу. В центрі селища було встановлено пам’ятник В. І. Леніну, з іменем якого трудящі пов’язували всі успіхи в економічному й культурному будівництві.
Віроломний напад німецько-фашистських загарбників на СРСР перервав мирну, творчу працю радянських людей. Ічкинці, які здатні були носити зброю, пішли на фронт. Ті, хто залишився, працювали з подвоєною енергією, щоб забезпечити Червону Армію усім необхідним. Чимало жителів селища вступило до винищувального батальйону, сформованого під керівництвом райкому партії для боротьби з гітлерівськими парашутистами та диверсантами.
2 листопада 1941 року німецько-фашистські загарбники захопили Ічки. Ще перед вторгненням окупантів було створено Ічкинський партизанський загін. Командиром його призначили директора технікуму М. І. Чуба, комісаром — секретаря райкому партії В. А. Золотову. Штаб партизанського загону перебував у Зуйських лісах. У березні 1942 року Ічкинський загін, що налічував тоді 67 чоловік, у т.ч. 35 жителів селища, об’єднався з Колайським. Народні месники провели десятки бойових операцій і завдали фашистам відчутних втрат у живій силі й техніці. З листопада 1941 року до жовтня 1942 партизани знищили 1151 гітлерівця. Лише в одному бою, 24—26 липня 1942 року, знищено 300 окупантів. Ряд бойових диверсій здійснено на залізниці поблизу Ічків. 1942 року в селищі героїчно загинули 5 розвідників загону, серед них комуніст В. П. Мартинов, на його могилі встановлено пам’ятник.
У вересні 1942 року з числа місцевих молодих патріотів було утворено підпільну групу. В листопаді вона ввійшла до складу районної підпільної організації. Ічкинську групу очолив житель селища комсомолець М. П. Біжич. Підпільники розповсюджували серед населення листівки, радянські газети, книжки, провадили антифашистську агітацію, доставляли партизанам відомості про розташування гітлерівських частин, постачали бійців загону продуктами харчування, направляли до них патріотично настроєних людей, військових, які тікали з полону. Але внаслідок зради в ніч з 22 на 23 червня 1943 року керівника групи і більшість її членів схопили гестапівці й замучили в фашистських катівнях. Фашисти по-звірячому розправлялись з усіма, кого вони підозрювали у зв’язках з партизанами й підпільниками.
Незважаючи на тяжкі втрати, жителі селища не припиняли боротьбу. В Ічкинському підпіллі в різний час діяли невеликі групи, якими керували І. Г. Порошенко, І. Лещ та інші.
14 квітня 1944 року рухомий механізований загін Окремої Приморської армії визволив Ічки від фашистських загарбників. У перемогу над ворогом внесли свою частку і жителі селища, зокрема інженер-полковник артилерії О. Р. Ємець. У селищі живуть Герой Радянського Союзу П. П. Ісаїчкін, удостоєний цього високого звання за виявлений героїзм під час Великої Вітчизняної війни в бою на станції Дебальцеве, в якому він знищив понад 200 ворожих солдатів, кавалер ордена Леніна К. І. Поздєєв та інші.
За роки тимчасової окупації фашисти стратили з усього району понад 350 жителів, 850 чоловік вивезли на каторгу до Німеччини.
Одразу ж після визволення району в Ічках відновили роботу партійні й радянські органи. Попереду чекали великі відбудовні роботи. Гітлерівці зруйнували МТС, елеватор, лікарню, школу, дитячі дошкільні заклади, будинок культури.
Свою діяльність райком партії і райвиконком розпочали з відновлення органів влади на місцях, з організації допомоги сім’ям фронтовиків та загиблих партизанів і підпільників. Про дітей-сиріт турбувався районний відділ народної освіти.
Напівзруйнований ічкинський млин переробляв за добу лише 14—16 тонн зерна. Потрібно було одержувати не менш як 50—60 тонн борошна на добу. Самовіддано трудились працівники млина. На 5 місяців раніше встановленого строку вони завершили відбудовні роботи і повністю виконали план поставки хліба державі до 1 вересня 1944 року.
Залізничники станції Граматикове забезпечили безперебійні перевезення вантажів для фронту. Вони відновили 15 км колії, 4 мости, систему водопостачання, збудували 3 службові будинки. До початку 50-х років, щоб збільшити вантажообіг станції, освоєно безвідчіплювальне завантаження й розвантаження вагонів, внаслідок чого простої кожного з них скоротились пересічно на 5,4 години.
Навесні 1944 року робітники МТС дістали сховані в тайниках інструменти, потрібний для ремонту техніки метал і за короткий строк відремонтували 54 трактори й 24 комбайни. Було створено 18 тракторних бригад. За самовіддану працю в повоєнні роки багато механізаторів було відзначено урядовими нагородами. 1952 року комбайнеру МТС І. В. Солодову, який намолотив за 25 днів 8171 цнт зерна, присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, а комбайнери М. І. Бирка, М. Я. Діденко, В. 3. Дроздов, В. А. Савочкін і Н. А. Юнак нагороджені орденом Леніна.
Восени 1944 року знову розпочалися заняття у сільськогосподарському технікумі, у напівзруйнованому приміщенні якого за парти сіло 70 учнів. До 1948 року технікум повністю відбудували, він мав добре обладнані кабінети, багато різних верстатів, свою електростанцію, 4 трактори, 5 автомашин, комбайн. 33-і роковини Жовтня жителі Совєтського святкували у відбудованому комсомольцями й молоддю селища районному будинку культури. Почав працювати кінотеатр «Молот», який після перебудови вміщував 350 чоловік.
На початку 50-х років розгорнулось будівництво високовольтної лінії Кіровське—Совєтський. Його закінчили на початку 60-х років. 1963 року споруджено електропідстанцію, і селище підключили до єдиної державної електромережі. Успішно розвивалася промисловість Совєтського. 1959 року реконструйовано молокозавод, який став випускати 20 тонн продукції за добу. З 1961 року почалося будівництво винозаводу, для цього держава виділила 20 млн. карбованців.
Нових успіхів досягли трудящі Совєтського в роки восьмої п’ятирічки. Збільшився обсяг продукції, випущеної місцевими підприємствами. На винозаводі вироблено 4,7 млн. декалітрів виноматеріалів і понад 0,5 млн. декалітрів виноградного вина; на молокозаводі — понад 20 тис. тонн масла, 0,25 млн. тонн незбираного молока. В майстернях районного відділення «Сільгосптехніки» відремонтовано понад 500 тракторів для колгоспів і радгоспів, а також десятки комбайнів і автомашин.
Особливо значних успіхів домігся колектив комбінату хлібопродуктів, утвореного на базі хлібоприймального пункту «Заготзерно». За восьму п’ятирічку вироблено 118,9 тис. тонн борошна, 101,6 тис. тонн комбікорму. На підприємстві за той же період впроваджено у виробництво раціоналізаторські пропозиції з економічним ефектом 24 тис. крб., замінено застаріле устаткування. У комбікормовому цеху механізовано трудомісткі процеси. Комбінат випускає високоякісне сортове борошно, насіння різних культур, концентровані корми для тваринництва. Ця продукція йде до багатьох районів Криму, до братніх радянських республік. За трудові досягнення у восьмій п’ятирічці багато трудящих селища удостоєно урядових нагород. Орден Леніна одержала директор раймагу А. С. Семенова, орден Жовтневої Революції — столяр міжколгоспної будівельної організації І. П. Остапенко, орден Трудового Червоного Прапора — штукатур тієї ж організації О. К. Постемська, електрик районного об’єднання «Сільгосптехніки» О. Я. Підлісний, робітниця винозаводу П. Г. Дорофєєва, директор комбінату хлібопродуктів Ф. Ф. Соценко, бригадир вантажників того ж підприємства О. Т. Васіна, перший секретар райкому партії В. I. Василевський, голова райвиконкому В. І. Світличний, начальник управління сільського господарства райвиконкому А. С. Поздняков.
Трудівники селища відзначили 50-річчя утворення СРСР новими трудовими звершеннями. У 1972 році на комбінаті хлібопродуктів вироблено 28,9 тис. тонн борошна, понад 43 тис. тонн комбікорму, на молокозаводі — 522 тонни масла, 5,8 тис. тонн незбираної молочної продукції, на винозаводі — 197 тис. декалітрів виноградного вина, 794,3 тис. декалітрів виноматеріалів. Колектив комбінату хлібопродуктів за успішне виконання зобов’язань, взятих на честь 50-річчя утворення СРСР, занесено у 1972 році на обласну Дошку пошани. Трудові колективи міжколгоспної будівельної організації, створеної 1959 року, і комбінату хлібопродуктів занесено до обласної Книги трудової слави. Робітники і службовці селища беруть активну участь у русі за комуністичне ставлення до праці. На січень 1972 року число трудівників, що працюють по-комуністичному, становило 216 чоловік.
Зростання економіки Совєтського сприяло його розвиткові, благоустрою. До селища в різний час були приєднані населені пункти: 1948 року — село Стара Окреч; 1954—1968 рр.— селища Сімейне (до 1948 року — Мушай), Мар’ївка (до 1948 року — Руський Мушай), Заозерне; 1969 року — село Суворове (до 1948 року — Нова Окреч). Широко розгорнулося будівництво в Совєтському. В 60-ті роки тут з’явилися нові вулиці, побудовано дитячі садки і ясла на 350 місць, а через кілька років — дитсадок на 140 місць. 1962 року споруджено новий будинок залізничного вокзалу на станції Краснофлотська (до 1951 року — Граматикове). У восьмій п’ятирічці понад 250 сімей переселилися у нові квартири. У селищі прокладено водопровід. Є 16 магазинів, 4 їдальні, кафе-ресторан. До послуг жителів — районний побутовий комбінат, в якому трудяться 163 чоловіка, пошта, міжміська телефонна станція, телеграф.
Новітнім медичним устаткуванням обладнано центральну районну лікарню на 170 ліжок. Відкрито дві дільничні лікарні на 60 ліжок, поліклініку. Необхідними медикаментами забезпечує районна аптека. Медичну допомогу трудящим подають 32 лікарі, 70 фельдшерів і акушерок, 60 медсестер. Хірург районної лікарні В. М. Максимович і терапевт М. 3. Павлова 1958 року нагороджені орденом Леніна.
Багато уваги приділяють у селищі народній освіті. В середній школі, яка 1968 року одержала ще один корпус, 63 вчителі навчають 1126 учнів. Звання заслуженого вчителя УРСР удостоєна Г. А. Зелена. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджена педагог О. І. Шеда. В Совєтському є початкова школа та школа робітничої молоді. У музичній школі 6 педагогів навчають 120 дітей. За 40 років сільськогосподарський технікум (нині Кримський технікум меліорації і механізації сільського господарства) підготував близько 3,5 тис. агрономів, механізаторів, гідромеліораторів та інших спеціалістів. Навчальне господарство його має 936 га землі. Зведено новий корпус для занять, спортивний зал, стадіон, 4 гуртожитки. Тут навчаються 1,5 тис. чоловік.
Будинок культури, реконструйований 1964 року, має зал на 500 глядачів. Його драмколективові присвоєно звання народного театру. 1961 року створено народний університет з факультетами здоров’я і культури. До 50-річчя Радянської влади при будинку культури відкрився музей бойової і трудової слави.
Фонд районної і дитячої бібліотек налічує 53 тис. томів. Протягом року дітям видається до 50 тис. книжок. Крім того, є бібліотеки при середній школі, технікумі, комбінаті хлібопродуктів, винозаводі.
Селище повністю радіофіковано. 1971 року споруджено телеретранслятор. Важливу роль у громадському житті відіграє районна газета «Приазовская звезда» (в 1935—1962 рр.— «Колхозная правда»), що виходить тиражем 5 тис. примірників. При редакції є літературне об’єднання «Веселка», в якому налічується 27 чоловік. Активно працює місцева організація товариства «Знання».
Як і всі трудящі Радянської країни, жителі селища ведуть напружену боротьбу за дострокове виконання завдань дев’ятої п’ятирічки. В авангарді цієї боротьби — комуністи, які об’єднані у 26 первинних організаціях (531 комуніст). Ширяться ряди їх помічників — комсомольців. Нині в Совєтському 930 членів ВЛКСМ. Із 22 первинних комсомольських організацій найбільша — в технікумі (486 чоловік).
Рік у рік активізується діяльність селищної Ради. В її складі 100 депутатів, у т. ч. 55 робітників. Працюють постійні комісії — культурно-освітня, народної освіти, охорони здоров’я й соціального забезпечення, торгівлі та громадського харчування, благоустрою й шляхового будівництва, побутового та комунального обслуговування. Бюджет селищної Ради на 1973 рік становив понад 387 тис. крб. З них передбачено витратити на житлове будівництво 34,8 тис. крб., комунальне господарство — понад 120 тис. крб., народну освіту — 215,8 тис. карбованців.
За роки Радянської влади селище стало невпізнанним. Накреслені перспективи його дальшого розвитку. На кінець дев’ятої п’ятирічки тут з’являться нові багатоквартирні житлові будинки, ще одна школа, другий кінотеатр, універмаг, дитячий садок і ясла, розшириться водопровідна мережа, будуть прокладені бетонні й асфальтові тротуари та шляхи.
Нові звичаї міцно ввійшли у побут Совєтського. Народились і стали популярними свята весни, пісні, урожаю і Дня трудової слави.
У селищному парку культури 1963 року споруджено пам’ятник В. І. Леніну, 1972 року, в День Перемоги, відкрито пам’ятник воїнам-визволителям.
Повсякчасні турботи Комуністичної партії про розвиток господарства, культури і поліпшення добробуту трудящих надихають мешканців Совєтського на нові трудові звершення.
В. А. ЗОЛОТОВА, В. Д. СТЕПАНОВ