Євпаторія, Кримська область
Євпаторія — місто обласного підпорядкування, розташоване на березі Каламігської затоки, за 78 км від Сімферополя. Залізнична станція і порт на Чорному морі. Населення — 86 тис. чоловік.
Знахідки крем’яних знарядь праці на території міста та в його околицях, а також розкопки курганів в урочищі Мамай свідчать про заселення цих місць ще в добу міді, бронзи, в період ранніх скіфів. Понад 2,5 тис. років тому на місці нинішньої Євпаторії існувало поселення таврів. На західній околиці міста, неподалік дитячого санаторію «Чайка», збереглися залишки городища, заснованого греками в V ст. до н. е. та зруйнованого наприкінці II ст. до н. е. На території городища виявлені унікальні вироби стародавніх майстрів — бронзова скульптура амазонки й барельєф Геракла, що свідчать про високий рівень культури його мешканців.
Наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. під час грецької колонізації тут виникло античне місто Керкінітіда. Перші писемні відомості про нього належать Гекатею Мілетському, пізніше про нього згадують Геродот, Птоломей, Арріан.
Розташування міста на березі моря, навколишні родючі степи сприяли розвиткові землеробства, скотарства, рибальства. Особливо важливе значення для економіки Керкінітіди мало хліборобство. Керкінітіда була також значним торговельним центром. Вона підтримувала економічні й культурні зв’язки з Афінами, Синопою, Родосом, Гераклеєю, Херсонесом, Пантікапеєм.
У IV—III ст. до н. е. навколо міста зводяться міцні захисні мури. В самому місті з’являються багаті будівлі, карбується власна монета. Поблизу виникають укріплені й неукріплені поселення та невеликі міста. В IV ст. до н. е. Керкінітіда ввійшла до складу сільськогосподарської округи (хори) античного Херсонеса, для якого мала важливе торговельне й стратегічне значення.
У 110—109 рр. до н. е. Керкінітіду завоювали скіфи. Проте херсонеський напис свідчить, що полководцю понтійського царя Мітрідата VI Євпатора — Діофанту наприкінці II ст. до н. е. вдалося завдати поразки військам скіфського царя Палака і відвоювати Керкінітіду. Але і в перших століттях нашої ери вона не раз зазнавала нападів скіфів. У періплах Арріана (30-і рр. II ст. н. е.) Керкінітіда вже зветься скіфською. В IV ст. її зруйнували гунни.
Археологічні знахідки дозволяють зробити припущення, що у VIII—X ст. тут існувало поселення. У X—XII ст. район Керкінітіди освоювали переселенці з Київської Русі. В останній третині XV ст. на місці давньої Керкінітіди турки заснували місто-фортецю Гезлев (у російських документах — Козлов). Турецький султан тримав тут великий гарнізон на чолі з військовим сановником. Фортечні мури Гезлева висотою 40 і завтовшки 4 аршини, викладені з тесаного каменю, налічували вподовж 3400 кроків і мали вигляд чотирикутника. З боку суші фортецю оточував глибокий рів, також облицьований тесаним каменем. Фортеця мала 5 брам, охоронялася 24 бастіонами.
Гезлев був одним з великих турецько-татарських невільницьких ринків, звідки на кораблях і галерах невільників, захоплених під час грабіжницьких набігів на українські й російські землі, вивозили до Туреччини, Італії, Єгипту та інших країн. Це знайшло відображення в українському народному епосі — думах. Запорізькі козаки, що вели збройну боротьбу з татарськими нападами, не раз здійснювали походи на Гезлев. 1588 року вони активно діяли на західному узбережжі Криму від Перекопу до Гезлева, а через рік визволили багатьох невільників, що перебували в Гезлеві. Особливо вдалим був їхній похід на це місто в 1675 році.
В XVII ст. Гезлев став значним торговельним центром. Сюди прибували кораблі з Малої Азії, Константинополя, приїздили російські купці. У місті була пристань, митниця, яка давала ханам великі прибутки. Жваву торгівлю з Кримом через цей порт вело запорізьке козацтво. З Запоріжжя сюди привозили шкури, залізо, зброю, полотно, хліб, а вивозили сап’ян та сап’янове взуття, шовкові тканини й особливо у великій кількості сіль. У той же час у місті набуло розвитку й ремісництво, пов’язане в основному з обробкою продуктів тваринництва — вовни, шкіри та ін. Займалося ним переважно вірменське й грецьке населення.
Гезлев XVII—XVIII ст. був одним з найзначніших міст Кримського ханства, що за кількістю будинків (965) поступалося тільки Бахчисараю. У кінці 70-х років XVIII ст., коли Кримський півострів поділено на провінції (каймаканства), Гезлев став одним з 6 провінціальних центрів. Гезлевську провінцію, у свою чергу, поділили на 5 повітів, до яких входило 195 сіл. У місті було 670 крамниць, а також кав’ярні, пекарні, комора для солі, шинки, лазні, купецькі двори — хани. Діяло 7 басейнів з питною водою, частина якої по водогону відводилася до мечетей, ханів, лазень.
Однією з найзначніших архітектурних пам’яток тих часів, що збереглися до наших днів, є мечеть, збудована 1552 року відомим турецьким зодчим Сінаном.
Під час російсько-турецьких воєн місто двічі (1736 і 1771 рр.) здобували російські війська, у складі яких воювали й запорожці.
Після приєднання Криму до Росії (1783 рік).Х§ЗД§5 У 1784 році перейменовано на Євпаторію, а Гезлевське каймаканство перетворено на Євпаторійський повіт. Наприкінці XVIII ст. у Євпаторії мешкало 4165 чоловік. Переважна більшість з них належала до стану міщан. Велику вагу в економічному й політичному житті міста мали купці, яких тут налічувалося 5633.
З 1785 року Євпаторійська пристань на 5 років звільнялася від сплати мита, а в 1798 році місту, його жителям та іноземцям, що приїздили сюди, надали пільги: переселенцям виділяли місце для забудови, дозволяли, незважаючи на звання і стан, торгувати в місті, будувати мануфактури, фабрики. Іноземці звільнялися від виконання рекрутської повинності. 1825 року грекам та вихідцям з Анатолії, що не були записані до торговельних рядів, дозволено роздрібну торгівлю без будь-якої плати в казну; міщани могли відкривати кав’ярні та лазні, не записуючись до гільдії.
На початку XIX ст. в місті засновано порт, який невдовзі став одним з найбільших у Криму. 1801 року в Євпаторійській бухті налічувалося 170 іноземних суден, навантажених різними товарами. Увагу торговців привертали євпаторійські ярмарки, один з яких починався 1 травня, інший — 1 вересня. Тут торгували шовковими, шерстяними та бавовняними тканинами, зерном, прянощами, шкурами, сіллю. На ярмарки прибували, крім російських, купці з Туреччини, Греції, Італії. Про значний розвиток торгівлі свідчить наявність у Євпаторії на початку XIX ст. понад тисячі різних крамниць і близько 20 купецьких дворів, призначених для проживання торговців та зберігання їхніх товарів. Євпаторійські купці торгували не лише в своєму місті, але й у Феодосії, Одесі та інших населених пунктах.
У середині 40-х років XIX ст. населення Євпаторії становило майже 11 тис. чоловік. Ремісництвом у 1845 році займалося близько 500 жителів. Найрозвинутішими ремісницькими підприємствами (їх налічувалося 30) були повстяні, шкіряні, свічкові й миловарні. Розвивалися ювелірне, шевське, ковальське, бондарське та інші ремесла. їхня продукція збувалася як у самому місті, так і в губернії, частина йшла на експорт. На той час значно розширилася територія міста, з’явилися нові вулиці та провулки, а загальна кількість будинків досягла 18488. Поліпшилося постачання жителів водою, у 1834 році пробурили артезіанський колодязь, 1840 року розпочалося будівництво набережної. 1815 року відкрилося повітове училище на 30 місць.
Великих збитків Євпаторії, її економіці завдала Кримська війна 1853—1856 рр. На початку вересня 1854 року фактично незахищене місто зайняли англо-франко-турецькі війська. Вони перетворили його на добре укріплену військову базу, оточену глибоким ровом і фортечними валами, на яких були встановлені артилерійські гармати. Ворожий гарнізон налічував близько 40 тис. чоловік.
У лютому 1855 року російські війська під командуванням генерала С. О. Хрульова розпочали наступ на Євпаторію. Вони досягли захисного рову, але далі просування припинилося, бо рів був наповнений водою, штурмові драбини короткі, не вистачало пороху.
З моря інтервентів підтримували 12 пароплавів і 12 парусних суден. Ворог мав значні переваги в живій силі і в артилерії. Розуміючи, що продовження бойових дій нічого не дасть, а лише призведе до значних втрат, командуючий наказав відступити. У 1858 році на місці битви встановлено пам’ятник полеглим російським воїнам, що стоїть і нині поблизу станції Євпаторія-Товарна. Англо-французькі війська залишалися в місті до закінчення Кримської війни. Її учасник В. С. Раков у своїх спогадах писав, що зруйнована Євпаторія протягом кількох десятиріч не могла піднятися з руїн. Кількість її жителів скоротилася до 4806 чоловік. Занепали торгівля й ремесла. 1862 року працювали лише 6 шкіряних, 7 свічкових, кілька вапняних підприємств. Кількість продукції, яку вони виробляли, була незначною (близько 600 шкір на рік, до тисячі чвертей випалюваного вапна)3.
Скасування кріпосного права і наступні реформи, незважаючи на свою половинчатість та незавершеність, створили сприятливі умови для прискореного розвитку капіталізму в Росії. Одним з показників цього процесу стало зростання міського населення: у 1897 році в Євпаторії налічувалося вже близько 18 тис. жителів. Переважна більшість їх займалася торгівлею: тут було 350 торговельних підприємств. Євпаторія підтримувала жваві торговельні зв’язки з іншими російськими портами Чорного й Балтійського морів, з внутрішніми містами країни. Звідси кораблі йшли також у Туреччину, Італію, Францію, Єгипет, Іспанію та інші держави. Якщо 1862 року торговельний оборот Євпаторійського порту становив понад 2 млн. крб., то на кінець XIX ст. зріс до 10 млн. крб.. Основними предметами вивозу були сіль, зерно, вовна, овчини, невичинені шкури, сало, масло. У 1900 році вивіз зерна, переважно пшениці, становив 5 млн. пудів, солі — майже 3,5 млн. пудів. З кожним роком у Євпаторійський порт заходило все більше суден: 1909 року — 1797, 1910 — 1971, 1913 — 2291. Якщо 1829 року в порту була лише одна пристань, то 1905 — вже 9. Налічувалося 2 пакгаузи для зберігання товарів, багато комор, що разом вміщували 5 млн. пудів зерна. З кінця XIX ст. в торгівлю проникає іноземний капітал. Фірми «Луї Дрейфус і К°», братів Нобель мали в порту навіть власні пристані. Через одну з них за кордон вивозилася значна частина хліба та різні товари.
Велику питому вагу в економіці міста мав видобуток солі. З 1858 року соляні озера почали віддавати в оренду приватним особам на певний час. У 1866 році на 9 державних озерах добули понад 3 млн. пудів солі, на 6 приватних з 1858 до 1868 рр.— близько 14,9 млн. пудів. Всього соляні промисли Євпаторії давали 36 проц. загальної кількості солі, що добувалася в Криму. Наприкінці XIX ст. набула розвитку борошномельна промисловість. Найбільшими її підприємствами були парові млини багатіїв Айваза й Дувана. З 70-х років місцеві промисловці почали інтенсивно добувати камінь-черепашник у Мамайських каменоломнях, що знаходилися за 9 км від Євпаторії (каменоломні належали місту і здавалися в оренду). У 1889 році став до ладу цегельно-черепичний завод. Розвивалася рибна промисловість. Євпаторійські купці орендували рибозаводи у Караджі, Ак-Мечеті, Ярилгачі та ін. 1903 року збудовано чавуноливарний завод. Частина міського населення була зайнята в кустарному виробництві.
З кінця XIX ст. місто стає все більш відомим «як найкраще в Криму місце морських купань». У 1890, 1891 й 1908 роках тут лікувалася видатна українська поетеса Леся Українка. «Тутешнє морське купання таке, що, мабуть, кращого не знайдеш і на всьому Чорному морі»,— писала вона в одному з листів. Ще більшої слави Євпаторія набула завдяки, грязям Мойнакського озера, цілющі властивості яких були відомі давно, але використовувати для лікування їх почали лише на початку 70-х років XIX ст. Початок грязелікуванню в Євпаторії поклав сторож соляного промислу на Мойнакському озері П. П. Пугачов. Після перших вдалих спроб лікування хворих на ревматизм та інші хвороби він збудував примітивну лікарню й розпочав за плату лікувати хворих. 1884 року євпаторійські лікарі С. Н. Ходжаш і С. П. Цеценовський взяли в оренду на 40 років Мойнакське озеро й через 3 роки відкрили тут приватну лікарню. У 1893 році в місті широко розгорнулося будівництво дач.
Одним з найважливіших явищ у житті пореформеного міста було формування й зростання пролетаріату. Уже в 60-х роках в Євпаторії було близько тисячі сільськогосподарських робітників і ремісників, а також робітників, що видобували сіль. Мулярів налічувалося 50, теслярів — 50, швачок і кравців — 40, шевців — 88, наймичок — 2007. У наступний період в місті збудовані механічні млини та чавуноливарний завод, де працювало 132 чоловіка, друкарня. Кількість будівельників на початку XX ст. влітку досягала 1500, постійно їх проживало в місті до 200. На соляних промислах протягом червня—листопада працювало близько тисячі чоловік.
Більшість робітників міста на початку XX ст. працювало по 12—14 годин на добу. Особливо виснажливою була праця на соляних промислах. Спати доводилося просто неба. Тільки на початку XX ст. підприємці почали будувати легкі бараки, де люди могли сховатися від дощу. Не в кращих умовах жили й працювали робітники Мойнакських каменярень. Камінь-черепашник пиляли вручну. За тяжку виснажливу працю робітники майже всіх професій одержували мізерну платню. Жіноча праця оцінювалася нижче, ніж чоловіча.
Тяжке економічне й політичне становище штовхало народні маси, і в першу чергу робітничий клас, на шлях боротьби проти самодержавства і капіталістів. До 1902 року належить створення Євпаторійської соціал-демократичної групи. Висвітлюючи початковий період її діяльності, газета «Искра» зазначала, що «у червні 1902 року соціал-демократична організація розповсюдила свої листівки».
Значного розмаху набрав робітничий рух у Євпаторії в роки першої російської революції. На знак протесту проти розправи царизму 9 січня 1905 року над трудящими Петербурга відбулася демонстрація, в якій взяло участь близько тисячі чоловік. Її розігнали з допомогою поліції, багатьох заарештували. 10 травня застрайкували робітники чавуноливарного заводу. До них приєдналися портовики, робітники друкарні, будівельники, пекарі, булочники, бондарі, столяри, вантажники, різноробочі, службовці міської управи, наймити та ін. «Протягом 4 днів,— доносив департаменту поліції помічник начальника Таврійського губернського жандармського управління,— будь-яка діяльність у місті завмерла, крамниці були закриті, роботи в порту припинилися». На сходці, що відбулася 11 травня, робітники ухвалили вимагати скорочення робочого дня, збільшення заробітної плати, безплатної медичної допомоги та ін., а також обрали представників для ведення переговорів з підприємцями. Одночасно було створено робітничі пікети.
Для придушення страйку з Севастополя на канонерці під прикриттям міноносця прибула рота солдатів. Було введено військовий патруль, для охорони пошти й казначейства виставлені посилені військові пости.
I все ж хазяї та адміністрація підприємств змушені були задовольнити вимоги майже всіх категорій робітників щодо підвищення заробітної плати й скорочення робочого дня. 16 травня робота на підприємствах, хоч і не повсюдно, відновилася.
Влітку 1905 року трудящі Євпаторії під впливом соціал-демократів посилили політичну боротьбу. 15 червня близько тисячі чоловік взяло участь у демонстрації під гаслами: «Геть самодержавство!», «Геть поліцію!». У серпні сталася перша збройна сутичка трудящих з поліцією. Восени того ж року Євпаторійський комітет РСДРП розгорнув боротьбу за створення професійних спілок. Організовано II профспілок, серед яких найчисленнішими були спілки будівельників (100 чоловік), портовиків (80), заводських робітників (60 чоловік)4. У двадцятих числах листопада 1905 року робітники євпаторійської пошти й телеграфу приєдналися до всеросійського страйку поштово-телеграфних службовців, який тривав кілька днів.
Велику агітаційно-пропагандистську роботу в Євпаторії в той час вели члени РСДРП робітники А. П. Німич, А. С. Зарубов, Г. П. Корнілов, М. М. Фещенко та інші. В лютому 1906 року до Євпаторії прибув також один з активних учасників революційного руху в Севастополі М. П. Німич.
У Євпаторійському повіті було оголошено стан «посиленої охорони», збільшено штат поліції, введено цілодобове патрулювання. Власті всіляко заохочували діяльність чорносотенних організацій. Незважаючи на це, трудящі міста по-бойовому відзначили 1906 року 1 Травня — день міжнародної пролетарської солідарності. На мітинг зібралося близько 2 тис. чоловік, від імені яких виборні уповноважені надіслали до Державної думи телеграму з вимогами повної амністії усім політичним в’язням, скасування смертної кари, недоторканності особи й житла, запровадження восьмигодинного робочого дня, повної гарантії свободи слова, друку, зборів, спілок, страйків, заміни постійної армії народною міліцією, скликання Установчих зборів на основі загального, прямого, рівного й таємного голосування. 22 травня відбулася масова політична демонстрація робітників, до яких приєдналися й інші верстви населення. З червоним прапором і революційними піснями близько 5 тис. чоловік пройшли вулицями Євпаторії. Біля міського бульвару їх зустріли команда городових, рота Литовського полку, що стояла тут, поліцейські чиновники. Незважаючи на погрози властей і присутність війська, демонстранти довго не розходилися. Наляканий зростанням масового революційного руху в повіті, таврійський губернатор повідомив про демонстрацію міністру внутрішніх справ. Повітовий справник одержав наказ діяти рішуче, арештовувати й віддавати до суду агітаторів. Однак революційні настрої мас зростали і наприкінці травня 1906 року вилилися у великий виступ. Приводом до нього став неправильний розрахунок з робітниками на паровому млині, що належав капіталістові Дувану. Обурені робітники й безробітні 27 травня підпалили млин. Для придушення виступу з Севастополя негайно були викликані війська, з Сімферополя прибули кінні стражники, у Євпаторію виїхали віце-губернатор і прокурор. Та наступного ранку на чавуноливарному заводі і в різних частинах міста сталися сутички робітників з поліцією й військом.
Селяни повіту з великим співчуттям стежили за боротьбою євпаторійського пролетаріату. В деякі маєтки для охорони поміщицької власності були надіслані солдати. Селянський рух у повіті досяг кульмінаційного моменту наприкінці червня 1906 року. Оскільки події в Євпаторії за своїм розмахом і значенням виходили за межі Таврійської губернії, губернатор протягом трьох днів (інколи декілька разів на день) інформував про їх розвиток Столипіна, який у свою чергу вимагав «хоча б найнадзвичайнішими заходами зупинити поширення безчинств».
За допомогою війська й поліції виступ було придушено. І в місті, і в навколишніх селах революційний рух після цих подій пішов на спад. Почалися обшуки, допити, арешти. За обвинуваченням в організації травневого виступу було заарештовано й ув’язнено А. С. Зарубова, М. П. Німича, М. М. Фещенка та інших. 1908 року М. П. Німича вбито в камері сімферопольської в’язниці нібито «при спробі втекти». Революційну боротьбу продовжували його сестри А. П. Німич, В. П. Німич і Ю. П. Німич, брат С. П. Німич.
Повіт перебував на становищі «посиленої охорони» до кінця 1907 року. Але і за цих умов євпаторійські соціал-демократи змогли організувати підпільну друкарню, у створенні якої взяли діяльну участь М. М. Фещенко, випущений з в’язниці, і Я. Л. Животинський. Тут видавалися відозви, листівки. В одній з них, що вийшла в квітні, говорилося: «І будуть битви, будуть перемоги. Готуйтеся до них, товариші пролетарі! Хай живе велика Російська революція». 1 травня того ж року в місті знову стався страйк, в якому взяли участь робітники всіх підприємств.
До 1914 року населення Євпаторії досягло 30 тис. Для зовнішнього вигляду міста у той час характерні були контрасти: добре впорядкована центральна частина і брудні невпорядковані околиці. Міська дума дбала про розвиток, озеленення й санітарний стан лише приморської частини та дачного району, де розміщувалися особняки багатіїв. Це було т. зв. нове місто з широкими вулицями і площами, просторими кам’яними будинками, тінистими садами. Напередодні першої світової війни тут стала до ладу міська електростанція, пущено трамвай. Більшу частину Євпаторії становило «старе місто», де не було рослинності. Вузькі, покручені, незабруковані вулиці й численні провулки були покриті пилом і брудом. Відсутність каналізації, антисанітарний стан вулиць і дворів призводили до частих спалахів різних епідемій. Аж до самої революції Євпаторія по захворюванню на черевний тиф займала перше місце серед міст Криму. Заснована 1854 року земська лікарня могла прийняти лише незначну кількість хворих. Наприкінці XIX ст. Євпаторію й весь повіт обслуговувало тільки 2 лікарі.
Царський уряд не турбувався про розвиток Євпаторійського курорту. Його зростання мало стихійний характер і відбувалося тільки завдяки ініціативі окремих підприємців. Перша приватна здравниця — «Приморський санаторій» —виникла 1905 року. Через 4 роки відкрилося 2 (також приватні) медичні дитячі пляжі. В 1911—1914 рр. збудовані санаторії «Таласса» і «Геліос», великий готель «Дюльбер». 1913 року в Євпаторії функціонували 3 санаторії для дорослих і 4 (літнього типу) для дітей. Всі 7 санаторіїв були приватні, в них налічувалося 400 ліжок.
На початку 70-х років XIX ст. у місті працювали повітове й парафіяльне училища, жіноча трикласна школа, початкове училище і 16 приватних, переважно релігійних, навчальних закладів з загальною кількістю учнів 971. У 1874 році відкрилася жіноча класична гімназія, ще через 2 роки — чоловіча. На початку XX ст. у 2 чоловічих середніх навчальних закладах і в одному жіночому навчалося 400 чоловік, у 30 невеликих початкових школах — близько 1,5 тис. Плата за навчання у чоловічій гімназії становила 40, у жіночій — 50—60 крб. на рік. Не дивно, що контингент навчальних закладів складався переважно з дітей дворян, духовенства, буржуазії. 1904 року в місті діяли 4 православні церкви, 14 мечетей, костьол та 4 синагоги. У користуванні євпаторійської мечеті було велике вакуфне майно як у самій Євпаторії, так і за її межами. 1400 десятин землі належало її голові — Муртазі Ефендею, який нещадно експлуатував своїх одновірців.
Значною подією в культурному житті Євпаторії стало відкриття в 1910 році театру. Того ж року на гастролі приїздила драматична трупа петербурзького Олександрійського театру. Тут бували також актори Московського Художнього театру І. М. Москвін, П. М. Садовський, К. С. Станіславський, на кошти якого в Євпаторії було куплено ділянку землі, де створена колонія студійців «вігвам». Очолював її російський режисер Л. А. Сулержицький — засновник і керівник першої студії Художнього театру. В Євпаторії він жив (інколи протягом тривалого часу) в 1909, 1910, 1913, 1914, 1916 роках. 1913 року в Євпаторії працювали 6 бібліотек і 2 читальних зали.
Тяжкі, тривожні дні настали для населення Євпаторії з початком першої світової війни. Ворожі кораблі не раз наближалися до її берегів, а 24 квітня 1916 року німецький крейсер «Бреслау» випустив по місту 50 снарядів, зруйнувавши частково пристань, санаторії та інші будівлі. Тут було розміщено невеликий гарнізон, встановлено берегові батареї. У 1915 році сюди підведено залізничну вітку Сара-буз—Євпаторія. Чавуноливарний завод, слюсарно-водопровідна, слюсарно-механічна, деревообробна майстерні перейшли на випуск воєнної продукції. У місті було відкрито військові госпіталі. У зв’язку з воєнними діями у серпні 1914 року Євпаторійський < порт закрився. До осені 1915 року деякі продукти подорожчали на 50 проц., взуття, тканини, паливо — вдвічі. Почалися перебої у постачанні населення продуктами харчування й промисловими товарами. У листопаді 1916 року введено карткову систему. Закриття порту, припинення будівельних робіт, згортання виробництва через відсутність сировини й палива призвели до появи безробіття. Серед населення й солдатів з кожним’ днем посилювалися антивоєнні настрої, почастішали виступи проти приватної власності й політики самодержавства.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 6 березня 1917 року створено Євпаторійський тимчасовий виконавчий комітет, у якому переважали меншовики та есери і представники буржуазії. Під його керівництвом сформувався місцевий орган Тимчасового уряду — комітет громадської безпеки.
Наприкінці березня відбулися вибори до Ради робітничих і Ради солдатських депутатів, але більшість в них належала есерам і меншовикам. Від більшовиків до Євпаторійської Ради робітничих депутатів пройшли лише А. С. Зарубов і С. М. Поплавський. Наприкінці квітня євпаторійські Ради об’єдналися в Раду робітничих і солдатських депутатів, а у серпні, із створенням повітової Ради селянських депутатів,— у Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів. Однак вона фактично не мала влади і майже повністю залежала від буржуазії.
У квітні 1917 року в Євпаторії оформилася місцева організація РСДРП3. В умовах класової боротьби, що загострювалася, процес розмежування між більшовиками і меншовиками посилився, особливо під впливом професіональних революціонерів більшовиків С. Булевського, А. С. Турецького й інших. У червні до Євпаторії прибув направлений Центральним Комітетом РСДРП(б) Ж. А. Міллер. Велике значення для зміцнення позицій більшовиків у місті мало переведення сюди 16 серпня 1917 року школи військових льотчиків, де був міцний більшовицький осередок (близько 20 чоловік). Його головою став О. І. Находкін, активний учасник революційного руху в Ризі у 1905 році, секретарем — В. Г. Матвеев.
Більшовики вели послідовну роботу щодо залучення трудящих мас на бік революції. Під їх впливом у квітні 1917 року в місті запроваджено 8-годинний робочий день. Ліквідовано міську поліцію. 1 Травня трудящі вперше вільно вийшли на демонстрацію. Усі промислові, торговельні підприємства й установи того дня не працювали.
Розширювалася агітаційно-пропагандистська робота серед робітників, солдатів, селян навколишніх населених пунктів. Більшовики заснували політичний клуб ім. III Інтернаціоналу, на адресу якого надходили більшовицькі газети: «Вперед», «Пролетарий», «Спартак», «Рабочий путь» та ін. Вони також друкували свої газети й листівки, які розповсюджували часто військові льотчики.
Велику увагу євпаторійські більшовики приділяли зміцненню вже існуючих і створенню нових професійних спілок, яких до вересня 1917 року налічувалося 24. Переважна більшість робітників міста (близько 4 тис.) була зайнята на соляних промислах, до 200 чоловік — на чавуноливарному заводі. Найчисленнішою була спілка чорноробів (3 тис. чоловік). До активізації її роботи багато зусиль доклав С. Булевський. Спілка швейників налічувала 300 членів. О. П. Німич була її організатором, згодом вона стала головою профспілки домашніх робітниць. М. Я. Просмушкін очолював профспілку друкарів. За більшовиками йшли також спілки гірників і транспортників. До осені більшовики закріпили свої позиції в Євпаторійській спілці профспілок, її головою було обрано Д. Л. Караєва.
Не менш важливим завданням було залучення на бік революції солдатів гарнізону, що складався з двох батарей артилерії, школи льотчиків-спостерігачів, авіаційної школи повітряного бою, 84-ї Катеринославської ополченської дружини військово-санітарної команди.
Євпаторійські більшовики 17 вересня відмежувалися від меншовиків й оформилися в самостійну організацію. Головою партійного комітету став Ж. А. Міллер. Євпаторійська більшовицька організація, що налічувала до 250 чоловік, була однією з най-сильніших у Таврійській губернії. Спираючись на неї, представники ЦК РСДРП(б) створили Тимчасове губернське бюро й підготували скликання першої конференції РСДРП(б) Таврійської губернії, на якій від Євпаторійської організації більшовиків були присутні Ж. А. Міллер, С. Булевський.
Зріс авторитет більшовиків Євпаторії, що сприяло дальшому зростанню їхніх лав. Тільки на зборах Євпаторійської організації більшовиків 6 жовтня до партії прийняли 36 нових членів. «Робітники й солдати Євпаторії становлять головну опору РСДРП(б)»,— писав Ж. А. Міллер.
Керуючись рішенням VI з’їзду партії, більшовики міста взяли курс на збройне повстання. Розгортанню боротьби за соціалістичну революцію намагалася протидіяти опортуністична група, що виникла в організації. Коли у місті одержали звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, опортуністична група на засіданні Євпаторійського комітету 28 жовтня домоглася ухвали резолюції, що оголошувала повстання передчасним. Комітет оголосив цю резолюцію в пресі. Загальні збори партійної організації, що відбулися 2 листопада, рішуче засудили поведінку опортуністів й вивели їх зі складу партійного комітету.
Па час другої конференції більшовиків Криму (23—24 листопада 1917 року) кількість членів партії у Євпаторійській організації виросла більше, ніж удвічі, досягнувши 570 чоловік. У листопаді 1917 року в місті створено Спілку соціалістичної молоді.
Більшовики Євпаторії гаряче вітали Велику Жовтневу соціалістичну революцію та її вождя В. І. Леніна. 25 листопада 1917 року збори трудящих міста одностайно висловили повне довір’я Раді Народних Комісарів. 30 листопада за передачу влади до рук Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів і цілковиту підтримку Раднаркому висловилися загальні збори робітників-будівельників. 10 грудня таку ж резолюцію ухвалили збори членів професійної спілки булочників і кондитерів. На екстреному засіданні Євпаторійської Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, що відбулося 18 грудня, більшовикам, незважаючи на впертий опір меншовиків, вдалося домогтися ухвали резолюції про визнання Ради Народних Комісарів. Наприкінці грудня відбулися перевибори Євпаторійської Ради, головою якої став Д. Л. Караєв.
У той час активізували свою контрреволюційну діяльність буржуазія, поміщики, татарські буржуазні націоналісти. Реакційне офіцерство створило в Євпаторії контрреволюційний штаб. У його розпорядження в грудні прибуло 2 ескадрони кінного полку, що був опорою Кримського мусульманського виконавчого комітету. 23 грудня 1917 року вони почали роззброювати революційно настроєні військові частини: авіазагін Київської школи, кулеметну команду та ін. Більшовицький комітет звернувся по допомогу до Севастопольського ревкому, який 24 грудня надіслав контрреволюційному штабу ультиматум з вимогою негайно припинити роззброєння частин і повернути відібрану зброю. Одночасно почалася підготовка до відправки в Євпаторію експедиційного загону, до якого записалося понад 600 добровольців. У самій Євпаторії в січні 1918 року із звільнених у запас, евакуйованих і відпускних солдатів було створено червоногвардійський загін, в якому налічувалося понад 100 чоловік. Його організатором і командиром став більшовик С. П. Німич, що повернувся з фронту.
Формування загонів Червоної гвардії відбувалося і в Євпаторійському повіті. Проте їх сили були значно меншими, ніж сили контрреволюції, яка 10 січня 1918 року перейшла в новий наступ: був розгромлений клуб, де розміщувався більшовицький комітет, захоплені вокзал, міський лазарет. На знак протесту проти цих дій більшовики під керівництвом М. М. Демишева наступного дня скликали мітинг робітників, солдатів і селян повіту. У прийнятій на ньому резолюції трудящі висловилися за встановлення Радянської влади в Євпаторії, вимагали негайного створення ревкому для організації відсічі контрреволюції. Члени більшовицького комітету разом з посланцем Севастопольського ревкому С. І. Куликовим, що прибув на катері, погодили план висадки революційного десанту в Євпаторії.
12 січня 1918 року контрреволюційні війська захопили арсенал і першу берегову батарею. Червоногвардійський загін, що намагався відстояти батарею, було роззброєно. Голову Євпаторійської Ради Д. Л. Караєва офіцери схопили і по-звірячому катували, а потім напівживого закопали в пісок.
14 січня 1918 року було створено військово-революційний комітет. Він проголосив себе верховною владою в Євпаторії і в повіті. Його головою став М. М. Демишев, заступником — В. Г. Матвеев. Ревком створив страйковий комітет, який закликав трудящих відповісти на злочини контрреволюціонерів загальним страйком.
Ранком 15 січня 1918 року на євпаторійському рейді з’явилися крейсер «Румыния», транспорт «Трувор», буксири «Геркулес» і «Данай», що доставили десант з Севастополя. Кораблі почали обстріл берегових батарей і штабу контрреволюційних загонів. До 10 години ранку Євпаторію було визволено.
Перед місцевою партійною організацією постали складні завдання: необхідно було зміцнити Радянську владу, придушити опір вороже настроєних елементів, втілити в життя декрети Великого Жовтня. 13 лютого 1918 року відбулися вибори до Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, де більшовики отримали більшість. До виконкому Ради, головою якої став М. М. Демишев, обрали 20 чоловік, у т. ч. 12 більшовиків. Для боротьби з контрреволюцією створено військово-революційний штаб, до складу якого увійшли члени виконкому В. В. Груббе, Н. Ф. Підсоломко-Єрмолаєв, В. П. Німич-Гребенникова та інші. У місті було створено народну міліцію. Вживалися заходи щодо пуску промислових підприємств, ліквідації безробіття. На підприємствах запроваджувався робітничий контроль. Було видано декрет про націоналізацію соляних промислів. Уже в двадцятих числах січня почалося добування каменю в міських каменоломнях. При виконкомі створено секцію торгівлі й промисловості. У найбільшому ресторані міста відкрито їдальню, де зайняті на громадських роботах трудящі одержували харчування за зниженими цінами, а безробітні й діти бідноти— безплатно.
У квітні 1918 року до Криму вдерлися війська імперіалістичної Німеччини. Євпаторійська Рада створила надзвичайний орган влади — Раду дев’яти на чолі з більшовиком О. Ф. Познанським. Рада дев’яти підтримувала в місті революційний порядок, керувала евакуацією радянського й партійного активу. О. Ф. Познанський залишив місто перед самим вступом німецьких військ. Але на станції Сара-буз (зараз Острякове) його розстріляли гайдамаки.
22 квітня 1918 року Євпаторію захопили кайзерівські війська. Окупанти відвозили владу поміщиків і капіталістів, повернули їм землю, підприємства й інше майно. Матеріальне становище трудящих з кожним днем погіршувалося. Ціни на продукти харчування, промислові товари, паливо швидко підвищувалися. Незадоволення народних мас наростало. Незважаючи на те, що було встановлено режим лютого терору, введено військово-польові суди, створено каральні загони для придушення опору окупантам, у липні страйкували євпаторійські залізничники й робітники друкарні.
Ще до окупації Євпаторії німецькими військами до рук білогвардійців потрапив В. Г. Матвеев; 19 квітня 1918 року в лікарні вони схопили пораненого С. П. Німича, наступного дня — А. П. Німич та її чоловіка Ф. Г. Андреаді, Ю. П. Німич-Матвєєву. 30 квітня були заарештовані також М. М. Демишев, В. П. Німич-Гребенникова, Г. П. Корнілов, Г. С. Блащук та ще близько 80 більшовиків. Ці арешти завдали удару Євпаторійській партійній організації. Але вони не зламали волі до боротьби у тих, хто залишився на свободі. Більшовики пішли в підпілля. Значний вплив на роботу підпільного партійного комітету справляв брат В. І. Леніна — Д. І. Ульянов, що переїхав до Євпаторії у травні 1918 року. У своєму розпорядженні комітет мав зброю (близько 100 гвинтівок). З комуністів було сформовано робітничу дружину.
Велике значення для активізації діяльності підпільного Євпаторійського комітету мало налагодження зв’язку з ЦК КП(б)У через О. І. Находкіна, що брав активну участь у боротьбі за Радянську владу в Євпаторії, добре знав місто і його жителів. Восени 1918 року під керівництвом Євпаторійського партійного комітету створено партизанський загін «Червоні каски», ядром якого стали місцеві червоногвардійці. До кінця 1918 року в ньому вже налічувалося до 250 чоловік. Очолював їх комуніст І. Н. Петриченко, що раніше працював каменерізом. Базувався загін в Мамайських каменоломнях. Тут було створено свій партійний осередок, що діяв під керівництвом Євпаторійського підпільного комітету. У каменоломнях була розміщена збройова майстерня, з допомогою Д. І. Ульянова обладнано медичний пункт. Партизани влаштовували засідки на дорогах і нападали на місцеві білогвардійські гарнізони, громили маєтки поміщиків, вели агітацію серед селян навколишніх сіл, закликали їх до активної боротьби проти білогвардійців та інтервентів.
16 грудня 1918 року німецькі війська залишили Євпаторію. Але їх змінили англо-французькі інтервенти й денікінці. У цих умовах Євпаторійська партійна організація почала готуватися до збройного повстання. Його передбачалося здійснити силами робітників міста й загону «Червоні каски». У Саки й навколишні села були направлені агітатори, що закликали трудящих вступати у партизанський загін й готуватися до взяття влади. 11 січня 1919 року профспілковими організаціями міста проведено мітинг протесту проти дій окупантів і білогвардійців.
15 січня 1919 року розпочалося збройне повстання. «Місто охоплене повстанням,— повідомляла про ці події газета «Правда»,— сталися криваві сутички з частинами добрармії… До Севастополя надіслано телеграфну вимогу про якнайшвидшу присилку військової допомоги. У результаті боїв Євпаторія перебуває в руках повстанців».
Для придушення виступу штабом білогвардійських військ у Криму були кинуті великі сили, їм допомагали 2 англійські міноносці. До 18 січня 1919 року білим вдалося відтіснити партизанський загін, до каменоломень, які були оточені й блоковані. Військові кораблі почали їх невпинно обстрілювати. У каменоломні було пущено задушливі гази. Білим вдалося захопити колодязь, з якого партизани брали воду. Не стало продовольства. Загін зробив кілька спроб вирватися з оточення, але вони закінчилися невдачею. 21 січня, витративши всі патрони, партизани вийшли з каменоломень і кинулися в рукопашний бій з ворогом. Більшість з них загинула смертю хоробрих. Тяжкопоранений І. Н. Петриченко, його дружина М. А. Петриченко, що до останньої хвилини билася поруч з ним, сестра С. Н. Петриченко, М. П. Лящев були схоплені білогвардійцями і закатовані.
У ніч на 15 березня 1919 року М. М. Демишев, А. П. Німич, В. П. Німич-Гребенникова, С. П. Німич, Ю. П. Німич-Матвєєва, В. Г. Матвеев, Г. С. Блащук, М. О. Бусько, І. С. Шетик, Й. С. Гидалевич, В. В. Груббе, Ф. М. Зуйков, М. А. Карлов, Г. П. Корнілов, О. П. Соловйов, К. Д. Франт, І. С. Фесенко були вивезені з Сімферополя і 18 березня по-звірячому вбиті на полустанку Ойсул (тепер Астанине) поблизу Керчі. Після остаточного відновлення Радянської влади останки комуністів перевезені до рідного міста й поховані у міському саду на вулиці Революції. На могилі встановлено обеліск, на якому викарбувані їх імена.
Весною 1919 року Червона Армія розгорнула на півдні успішний наступ, і 11 квітня Євпаторію було визволено. Вся повнота влади в місті перейшла до військово-революційного комітету. Його очолила Є. Р. Багатур’янц (С. Лаура), член партії з 1909 року, що діяла раніше у сімферопольському підпіллі. Заступником голови до складу ревкому ввійшов Д. І. Ульянов. У травні відбулися вибори до Євпаторійської Ради, що одразу почала вживати заходів щодо націоналізації промисловості й боротьби з безробіттям. Усі продовольчі ресурси були взяті на суворий облік. Не дозволялася торгівля борошном і зерном, млини провадили помел зерна тільки з дозволу ревкому. З ініціативи партійної організації й Ради, за активною підтримкою профспілок, було створено продовольчі загони. Внаслідок їх діяльності лише у травні реквізовано у поміщиків та куркулів близько 263 тис. пудів зерна. Особлива увага приділялася збереженню будинків та майна курорту.
До кінця червня 1919 року денікінцям знову вдалося захопити Крим. З ними повернулися різні «місії», радники й представники Антанти, котрі безсоромно грабували населення. На початку 1920 року тільки з Євпаторійського порту було відправлено до Англії 150 тис. пудів ячменю, 10 тис. пудів насіння льону, 9 тис. пудів вовни. Тим часом у місті відчувалася гостра нестача продовольства, зростала дорожнеча. Робітники й службовці, що одержували мізерну заробітну плату знеціненими грошовими знаками, голодували. Спалахнула епідемія висипного тифу, а потім холери. Становище ще більше ускладнилося, коли весною 1920 року Антанта розпочала новий антирадянський похід.
Підпільна партійна організація Євпаторії піднімала трудящих на боротьбу за відновлення Радянської влади. Незважаючи на те, що місто перебувало на воєнному становищі, у березні 1920 року на знак протесту проти звірячої розправи білогвардійців над робітниками Севастополя було організовано великий політичний страйк. Робітники не вийшли на роботу. Стала електростанція. 17 березня натовп жінок, робітників і колишніх військовополонених зібрався перед управлінням повітового військового начальника, протестуючи проти насильної мобілізації до т. зв. Добровольчої армії, а також вимагаючи звільнення політичних в’язнів. Потім вони рутили до повітової в’язниці, щоб визволити заарештованих. Та шлях їм заступили кінні стражники, які нагайками розігнали людей.
Більшовики зривали мобілізацію до армії Врангеля, вели агітацію серед донських козаків. Через А. Я. Просмушкіна і М. Я. Просмушкіна був налагоджений зв’язок 8 робітниками місцевої друкарні, що розмножували більшовицькі листівки.
Євпаторійська партійна організація, в якій активно працювали А. М. Лисенко, Михайленко, П. Р. Кубрак, Л. Я. Магазинник та інші, посилила свою діяльність серед селян повіту. В деяких селах було створено більшовицькі осередки.
Одним з найважливіших завдань, успішно вирішених місцевими більшовиками, була організація зв’язку кримського підпілля з Закордонним відділом ЦК КП(б)У. За допомогою рибалок з Ак-Мечеті й Бакалу вони встановили зв’язок з одеськими та очаківськими більшовиками. Очаківська переправа діяла регулярно до цілковитого визволення Криму. Туди переправлялися підпільники, яким уже не можна було лишатися на захопленій білогвардійцями території. Через Євпаторію в Крим доставлялися зброя, політична література, прибували нові люди для роботи.
Під керівництвом партійної організації у місті діяла підпільна комсомольська група, в якій налічувалося після відступу Червоної Армії близько 20 чоловік. Комсомольці складали тексти листівок і самі їх розповсюджували, вели агітаційну роботу серед населення. У січні—лютому 1920 року було створено підпільний міськком комсомолу.
Після того, як почалися бої Червоної Армії за визволення Криму, 12 листопада 1920 року, спираючись на підпільні збройні загони й революційно настроєних робітників, більшовики Євпаторії створили повітово-міський революційний комітет під головуванням А. М. Лисенка. 13 листопада ревком проголосив у місті Радянську владу. Під його керівництвом було розгромлено в’язницю, визволено полонених червоноармійців, почалося роззброєння білогвардійських загонів, зірвано навантаження на пароплави продовольства й цінного майна. Було призначено коменданта міста, створено міську й повітову міліцію. Того ж дня 7-й Латиський стрілецький полк 30-ї стрілецької дивізії під командуванням К. Ю. Жубіта ввійшов до Євпаторії.
У важких умовах приступали трудящі міста до відбудови народного господарства. За роки війни й інтервенції транспорт був зруйнований, промислові підприємства зупинилися, було багато безробітних, не вистачало продуктів харчування й промислових товарів. Не припинялися виступи проти Радянської влади контрреволюційних елементів. За рішенням ревкому всі великі підприємства — чавуноливарний завод, млини, соляні промисли, а також готелі, ресторани націоналізовувалися. Бралися на облік продукти, сировина, матеріали. У грудні 1920 року відкрилися 10 їдалень і чайних. Відділ дитячого харчування, взявши на облік усіх дітей, забезпечував триразовим харчуванням тих, хто найбільше цього потребував. Працював пункт видачі молока дітям до трирічного віку. У зв’язку з великою кількістю сиріт і безпритульних до 16 лютого 1921 року було відкрито 3 дитячі будинки, дитячий садок, будинок дитини, ізолятор.