Антрацит, Антрацитівський район, Луганська область (продовження)
Мирна шахтарська праця була порушена нападом на нашу країну фашистських орд. Гірники Боково-Антрацита зміняли робітничу спецівку на солдатське обмундирування і ставали на захист Батьківщини. їхнє місце в трудових лавах займали жінки, підлітки, старики-пенсіонери, які в цей тяжкий час повернулися в забій. Самовідданою працею відповіли шахтарі на заклик партії віддати всі сили на допомогу фронту. На шахтах Боково-Антрацита почали видобувати в два рази більше вугілля, ніж передбачалося за планом.
У жовтні 1941 року воєнна обстановка вимагала термінової евакуації господарства міста. Підйомні машини, насоси, двигуни, верстати бережно знімалися з фундаментів і вантажились на залізничні платформи. На будівництво оборонних рубежів шахтарі виходили цілими родинами. Робота йшла вдень і вночі.
Протягом восьми місяців — з листопада 1941 по липень 1942 року — фашистські орди на підступах до міста стримували бійці славної 395-ї шахтарської дивізії під
командуванням полковника А. Й. Петраківського (тепер генерал-майор у відставці, Герой Радянського Союзу). В її рядах перебувало багато уродженців Боково-Антрацита. Бойовий шлях від оборони рідного міста до стін Берліна пройшли Олександр Кисельов, Іван Вирвихвіст, Кадир Макуєв, брати Василь і Єгор Лагутіни, Анастасія Кидіна, Василь Масляков та сотні інших гірників.
У дивізійній газеті не раз повідомлялося про героїчні подвиги славної шахтарської сім’ї Боково-Антрацита. 27 квітня 1942 року газета зазначала:
«Гідно зустрічають Першотравень снайпери підрозділу т. Лимаря. За 10 днів вони знищили понад 50 фашистських загарбників. У тому числі трьох ворогів знищив снайпер Айдамиров, чотирьох — боєць Фесенко».
В наступному номері газета знайомила читачів з подвигом сержанта Компанійця, який, обороняючи населений пункт, з ручного кулемета збив ворожий літак.
У зв’язку з ускладненням становища на фронті районний комітет партії готувався до підпільної роботи, формував партизанський загін. Командиром загону був призначений учасник громадянської війни, голова Боково-Антрацитівського райвиконкому І. О. Воропаев, комісаром — другий секретар райкому партії О. Ю. Григор’єв, начальником штабу — секретар партійної організації шахти № 8—9 П. Ф. Плохотченко. Парторг ЦК КП(б)У на шахті № 23 В. В. Шевченко став начальником боєпостачання. Він же був обраний запасним секретарем підпільного райкому партії.
18 липня 1942 року частини Червоної Армії, що обороняли місто, відступили перед переважаючими силами ворога. Боково-Антрацит окупували фашистські війська.
«Хазяйнували» тут загарбники 7 місяців. І як вони не силкувалися, щоб підкорити собі населення і використати багатства краю, нічого в них не вийшло. Робітники, які не встигли евакуюватися на схід, навіть під загрозою смерті відмовлялися працювати на гітлерівську Німеччину. Загарбникам не вдалося ввести в експлуатацію жодної шахти, вивезти з міста жодного кілограма вугілля.
В тилу гітлерівських військ активно діяв Боково-Антрацитівський партизанський загін. Народні месники мінували шляхи, мости, знищували живу силу і військову техніку ворога.
Німецько-фашистські окупанти розпочали операцію по ліквідації партизанського загону. 20 серпня 1942 року між карателями і партизанами поблизу сіл Оріхового і Дякового відбувся бій. Незважаючи на чисельну перевагу окупантів та їхнє досконале озброєння, народні месники відбили всі атаки ворога і примусили його відступити.
В ніч на 18 вересня мінери партизанського загону під керівництвом В. В. Шевченка замінували дорогу Новошахтинськ—Матвіїв Курган. Наступного ранку на ній підірвалася вантажна машина з німцями. Через два тижні партизани на річці Кам’янка висадили в повітря міст, паралізувавши на деякий час рух транспорту противника.
Група народних месників 14 лютого 1943 року зробила напад на поліцейських, які супроводили в німецький тил 240 робітників з міста Шахти, розігнала озброєну варту і визволила заарештованих.
Підпільний райком партії не тільки здійснював керівництво бойовими операціями партизанів, але водночас проводив агітаційно-масову роботу серед населення окупованого району, поширював листівки, організовував допомогу військовополоненим, які виривалися з німецьких таборів і пробиралися через фронт до своїх частин.
Бойові полки 126-ї дивізії 19 лютого 1943 року визволили Боково-Антрацит від фашистського рабства. У цій битві взяли участь місцеві партизани, які знищили 70 окупантів.
Свій ганебний відступ фашисти позначали потоками крові. Вони все палили і розбивали, залишаючи після себе руїни і попіл. 15 березня 1943 року на центральному вугільному складі шахти № 15 були виявлені 14 трупів місцевих жителів. Людей настільки спотворили катуванням, що важко було їх розпізнати. Лише по документах вдалося встановити прізвища деяких убитих. Серед замордованих були пенсіонери Є. І. Красноносова, її чоловік 3. А. Красноносов, М. В. Гусєв, підлітки Борис Скапенко і Валентина Семиколєнова.
В Боково-Антрациті фашисти зруйнували й затопили всі шахти, знищили багато житлових будинків. Шкода, завдана народному господарству і громадянам міста, обчислюється в 483 млн. карбованців.
Тяжкий час довелося пережити трудящім міста взимку і весною 1943 року. Однак вони не втрачали бадьорості духу, енергійно взялися за працю — очищали вулиці від завалів, пристосовували уцілілі будинки під житло, збирали шахтне устаткування, відбудовували комунальне господарство. Вже через тиждень після вигнання фашистів почали працювати лікарня, школи, магазини, а через місяць стали до ладу електропідстанції, водопровід, вийшов перший номер районної газети «Знамя стахановца», заговорило радіо. Шахти дали перші тонни вугілля.
В ці суворі дні заспівувачами багатьох славних починань були жінки. їхніми руками кувалися трудові перемоги, поки шахтарська гвардія Боково-Антрацита билася на фронтах Великої Вітчизняної війни. На шахті № 8—9 самовідданою працею відзначалася бригада жінок-наваловідбійниць, яку організувала з домогосподарок Ольга Скачкова. Згодом 0. М. Скачковій за трудові подвиги, здійснені в роки Великої Вітчизняної війни, було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Кожний трудився, не шкодуючи сил, не рахуючись з часом. Багато шахтарів залишалося на другу зміну, щоб попрацювати не тільки за себе, а й за товаришів-фронтовиків. Забійник шахти № 1—1-біс В. А. Смагін у лютому 1944 року виконав змінну норму на 2100 проц. Бурильник цієї ж шахти В. П.
Колюжко за зміну пробурив 254 погонні метри породи, один справився за 27 чоловік.
День Перемоги над фашистською Німеччиною гірники Боково-Антрацита зустріли високими виробничими показниками. З фронту поверталися воїни — і шахтарська сім’я поповнювалася досвідченими кваліфікованими кадрами.
За бойові подвиги у Великій Вітчизняній війні 7100 трудящих Боково-Антрацита нагороджено орденами й медалями, а п’ятьом присвоєно звання Героя Радянського Союзу — П. Л. Перепелиці (посмертно), М. О. Смирнову, Й. М. Поліщуку, І. Д. Сиволапу та В. С. Химичу.
Щоб швидше піднести видобування вугілля, треба було раціонально використовувати техніку, швидше оволодіти передовими методами праці, чітко організувати виробничий процес. На ці завдання і націлювала увагу шахтарів міська партійна організація.
Найвищої продуктивності на врубову машину в першому післявоєнному році досяг машиніст шахти № 7-7 біс Й. Ф. Адраховський. За місяць він дав 27 тис. тонн вугілля. Тоді це був небачений показник. Ім’я передового гірника і в наступні роки не сходило зі сторінок місцевої і обласних газет. За досвідом до нього приїздили механізатори сусідніх трестів. 26 квітня 1957 року Й. Ф. Адраховський був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.
Високопродуктивною працею уславив себе прохідник шахти № 8—9 К. А. Зрянін. Водночас він підготував 17 молодих прохідників, і вони були призначені бригадирами на інші шахти. За високі виробничі показники Зряніна нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора і медалями «За трудову доблесть» та «За відбудову вугільних шахт Донбасу».
Нелегко було в перші післявоєнні роки налагодити ремонт гірничошахтного устаткування і забезпечити машини достатньою кількістю запасних частин. Тому справжнім святом для шахтарів був вступ до ладу першого цеху Боково-Антрацитівського рудоремонтного заводу. Його будівництво було розпочато ще весною 1941 року, але війна перервала роботи, і лише після визволення Донбасу від фашистських загарбників вони поновилися. В 1946 році завод дав першу продукцію — окремі запасні деталі для гірничих машин. З 1950 року завод уже здійснює капітальний ремонт устаткування, випускає металоконструкції, металеве кріплення тощо. Це нове підприємство дало можливість значно поліпшити технічне постачання шахт, створити гірникам умови для високопродуктивної праці.
Основне завдання гірників усього Донбасу полягало в тому, щоб якнайшвидше досягти довоєнного рівня вугледобування. Це питання не сходило з порядку денного партійних, профспілкових і комсомольських зборів. Довоєнне добування вугілля по тресту «Боково-Антрацит» було досягнуто на кінець 1952 року.
Періодом нового творчого піднесення і великих трудових перемог стали для шахтарів Боково-Антрацита роки семирічки. Бойовим девізом кожного колективу стало «працювати без відстаючих». Яскравим проявом нового, комуністичного ставлення до праці був гагановський рух. Передові робітники підприємств міста почали переходити на відстаючі виробничі дільниці з метою вивести їх у передові.
Першими в Боково-Антрациті наслідували приклад знатної текстильниці країни керівники бригад очисного забою шахти № 54 О. В. Карпов та І. Д. Білоусов. Вони попросили перевести їх на відстаючі виробничі дільниці. їх прохання підтримало партійне бюро. Через півроку обидві бригади, куди прийшли комуністи Карпов і Білоусов, стали передовими, їм було присвоєно звання колективів комуністичної праці.
У післявоєнні роки Боково-Антрацит швидко зростав, перетворюючись на великий індустріальний центр Донбасу. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 року його віднесено до категорії міст обласного підпорядкування. З цього часу місто стало називатися Антрацитом. Відповідно змінив свою назву і вугільний трест.
В роки семирічки в Антрациті, як і по всій країні, почався рух за звання колективів і ударників комуністичної праці. Цим змаганням було охоплено понад 15 тис. чол. У 1966 році 187 бригад і шахт були удостоєні звання колективів комуністичної праці.
Високою культурою виробництва прославилась шахта № 54. Головне в роботі її колективу — постійне творче шукання. З лав і забоїв цього підприємства одержали путівки на шахти басейну нові типи вугільних комбайнів — ЛГД, «Донбас», «Гірник» та інші машини. В 1962 році колектив передової бригади забійників шахти, яку очолює комуніст В. І. Щебетовський, разом з конструкторами взявся освоювати нову машину — вугледобувний струг УСБ-2М. В установку гірники вносили нові конструктивні зміни, удосконалення, поліпшували організацію праці. Трирічна напружена праця, творчі зусилля принесли чудові результати. В день відзначення 20-річчя перемоги над фашизмом у Великій Вітчизняній війні гірники бригади В. І. Щебетовського рапортували Батьківщині про світовий рекорд: за 31 робочий день вони видали на-гора 102 360 тонн антрациту.
Самовіддана праця шахтарів, які здійснили справжній перевороту техніці видобування вугілля, була високо оцінена партією і урядом. 16 липня 1965 року В. І. Щебетовському присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Два члени бригади нагороджені орденом Леніна, п’ятеро — орденом Трудового Червоного Прапора, 9 чол.— орденом «Знак Пошани» і 32 чол.— медалями «За трудову доблесть» та «За трудову відзнаку».
Поряд з опануванням нової гірничої техніки вирішальною умовою зростання вуглевидобутку було підвищення темпів проходження підготовчих виробок. У цьому напрямі за роки семирічки теж досягнуто чималих успіхів. Якщо в 1958 році на шахтах тресту за місяць у середньому припадало 36,6 погонних метрів виробок, то в 1965 році цей показник зріс до 107 погонних метрів.
Значний вклад у досягнення цих успіхів внесли інженерно-технічні працівники підприємств. У 1964 році головний інженер шахти № 3 «Нагольчанська» О.О. Деменков за удосконалення організації і методів проходження підготовчих виробок удостоєний звання лауреата Ленінської премії.
Широкий розмах творчої активності мас викликав нові форми змагання за піднесення культури виробництва. В січні 1964 року гірники міста разом з шахтарями тресту «Кадіїввугілля» виступили застрільниками славного почину — економити по одній копійці на кожному карбованці виробничих затрат. Ця ініціатива, підтримана обласним комітетом партії, поширилась на всіх підприємствах області, а потім і всього Донецького басейну. Вона внесла в змагання якісні зміни: оцінювати роботу не тільки за кількістю виробленої продукції, а й за тим, наскільки знижено її собівартість. Тільки в 1964 році держава одержала від антрацитівських шахтарів 390 тис. крб. зекономлених коштів.
Повсякденна політико-виховна робота партійних організацій принесла добрі наслідки: 24 жовтня 1965 року, на два з лишком місяці раніше строку, трест «Антрацит» першим в області виконав семирічне завдання. За ці роки шахтарі міста відправили країні понад план 1 млн. 250 тис. тонн вугілля.
За роки семирічки невпізнанно змінилося обличчя вугільних підприємств міста. На шести шахтах була здійснена комплексна механізація і автоматизація виробничих процесів, в результаті чого вивільнено і переведено в основну сферу виробництва 647 допоміжних робітників. На чотирьох шахтах проведена цілковита реконструкція гірничого господарства. Вугільні підприємства були оснащені великою кількістю комбайнів, потужних електровозів, породонавантажувальних агрегатів.
В боротьбі за вугілля, за успішне втілення в життя грандіозних завдань побудови матеріально-технічної бази комунізму народжувались чудові люди. Шахтарі Антрацита заслужено пишаються тим, що в їхніх рядах 5 Героїв Соціалістичної Праці — О. М. Скачкова, Й. Ф. Адраховський, В. І. Щебетовський, М. В. Морозов, А. М. Герасимчук. 112 гірників міста удостоєні знака «Шахтарська слава», 47 мають звання почесного шахтаря, 4 — звання заслуженого шахтаря УРСР.
Не відстають від гірників і трудівники залізничного транспорту та під’їздних колій промислових підприємств. Колектив станції Антрацит — ініціатор багатьох прогресивних починань. Спільно з працівниками вантажно-транспортного управління тресту залізничники розробили і впровадили в практику план ритмічного обслуговування під’їздних колій, який став зразком для інших підприємств. У 1957 році вони вперше в Донбасі здійснили потоковий метод завантаження і заадресовки маршрутів. У лютому 1959 року ці два колективи застосували єдину знижену норму обороту вагонів. Маршрути почали вантажитися потоком, з паралельною заадресовкою вагонів. Вантажні механізми — бульдозери, екскаватори, механічні лопати, які раніш належали двом відомствам, тепер стали зосереджуватись в одному місці і при потребі можуть швидко застосовуватись на будь-якій шахті.
Досвід роботи цих колективів був розглянутий і схвалений на Всесоюзній нараді працівників залізничного транспорту, що відбулася в травні 1962 року. Колективу станції першому в місті було присвоєно звання підприємства комуністичної праці. Начальника станції С. Т. Дегтярьова за вмілу організацію роботи нагороджено орденом Леніна.
У високомеханізоване підприємство перетворився Антрацитівський рудоремонтний завод. Він ремонтує вугільні комбайни «Донбас», «Гірник», ЛГД, «Кіровець», врубові і породонавантажувальні машини, компресори, випускає арочне металеве кріплення, вуглесоси, стрічкові конвейєри та інше шахтне устаткування.
З новим піднесенням творчих сил вступили трудящі Антрацита в п’ятирічку 1965—1970 рр. Високими виробничими перемогами був відзначений кожний день трудової вахти, присвяченої XXIII з’їзду КПРС. У день відкриття з’їзду шахтарі міста рапортували Батьківщині про видачу на-гора додатково понад план 122 тис. тонн антрациту.
В економічному розвитку Антрацита провідне місце належить вугільній промисловості. В новій п’ятирічці їй надається особливого значення. Уже в недалекому майбутньому буде збудована велика шахта № 1—2 «Нагольчанська». На її території здійматиметься стометрова башта головного підйому. Вона буде обладнана потужними машинами і даватиме щодоби 10 тис. тонн палива. Крім неї планується будівництво ще двох великих шахт.
У місті з’явиться багато житлових будинків, автовокзал, будинок техніки, готель, нові корпуси лікарень, шкіл. Навколо міста завершиться посадка зеленої зони площею понад 500 гектарів. Над перетворенням в життя цих величних накреслень наполегливо трудиться все населення міста.
Розгорнувши соціалістичне змагання за дострокове виконання п’ятирічного плану, гірники тресту «Антрацит» в І кварталі 1966 року завоювали перехідний Червоний прапор Міністерства вугільної промисловості CPGP і ЦК профспілки працівників вугільної промисловості.
Радісною подією для трудящих усього міста було нагородження в травні 1966 року тресту «Антрацит» орденом Трудового Червоного Прапора за успіхи в розвитку вугільної промисловості. Великій групі гірників вручені ордени і медалі. Керуючому трестом «Антрацит» М. В. Морозову і прохіднику шахти № 3 «Садово-Хрустальна» А. М. Герасимчуку присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
За післявоєнні роки велика робота проведена по впорядкуванню шахтарського міста. Там, де ще недавно були пустирі, виросли цілі квартали багатоповерхових будинків. Про бурхливий розвиток Антрацита свідчить те, що тільки з 1960 по 1967 рр. житловий фонд міста збільшився в 2,8 раза. Близько третини міського населення за ці роки вселилися в нові впорядковані квартири.
Значно поліпшився благоустрій міста. Якщо до війни довжина водопроводу дорівнювала лише 19 км, то в 1967 році вона досягла 300 км. Тільки за семирічку тут забруковано і заасфальтовано понад 300 тис. кв. метрів вулиць і 21 тис. кв. метрів тротуарів.
Успішно розвивається громадський транспорт. Про зростання пасажирських перевезень місцевим автопарком говорять такі цифри: в 1967 році автобусами і легковими машинами щодня обслуговувалось 33 тис. пасажирів — у 10 разів більше, ніж у 1957 році.
Багато попрацювали антрацитівці над озелененням свого міста. З’явилися нові парки, сквери, вулиці прикрасилися кленами і сріблястими тополями, червоними і білими гладіолусами, вогненними каннами, різнокольоровими жоржинами.
Рік у рік зростає життєвий і культурний рівень жителів Антрацита. Про це свідчить неухильне збільшення бюджетних асигнувань на соціально-культурні заходи. Виплати по пенсіях в 1966 році становили 6 656 тис. крб.— більш як уп’ятеро порівняно з 1950 роком.
Роздрібний товарооборот торговельних підприємств міста за семиріччя зріс майже вдвоє. За 1958—1967 рр. трудящі Антрацита придбали близько 13,5 тис. телевізорів, 650 піаніно, 1300 автомашин, 30 тис. радіоприймачів.
До послуг трудящих міста діє розгалужена сітка медичних установ — 5 добре обладнаних лікарень, 18 пунктів охорони здоров’я. У 1967 році в Антрациті працювало 124 лікарі і 720 чоловік середнього медичного персоналу, в той час як до Жовтневої революції на всю округу був один лікар і один фельдшер.
Заслуженою повагою в місті користуються лікарі 1. Є. Корнєв, К. І. Третьяк, А. В. Хайдукова, медпрацівники А. Р. Цехмістренко, В. Є. Сорокіна та інші. Ровесник Великого Жовтня І. Є. Корнєв не одному воїну врятував життя на фронтах Вітчизняної війни. В Антрациті він працює понад 20 років. За сумлінну працю в 1966 році Радянський уряд нагородив його орденом Трудового Червоного Прапора.
Щороку кілька тисяч дітей відпочивають у піонерських таборах. За період 1958—1966 рр. у різних санаторіях країни побувало понад 8 тис. робітників, службовців та членів їхніх сімей. За цей час майже 16 тис. чол. провели свою відпустку в будинках відпочинку.
Щоб добре відпочити, антрацитівцям не обов’язково їхати десь далеко. Околиці їхнього міста багаті мальовничими місцями, які російський письменник А. П. Чехов, що відвідав ці краї навесні 1887 року, в одному з листів до видавця журналу «Осколки» М. О. Лейкіна із захопленням називав «Донською Швейцарією». Тисячі трудящих вихідні і святкові дні проводять за містом на лоні природи.
Масового характеру набрав у місті спорт. Тут налічується 59 спортивних колективів, які охоплюють понад 25 тис. чол. Крім центрального стадіону «Авангард», в розпорядженні місцевих спортсменів — 53 баскетбольні, 33 комплексні, 108 волейбольних та 40 футбольних спортивних майданчиків. На ставку працює станція човнів, обладнана всім необхідним для водного спорту. В околицях міста є туристська база, будинок мисливців і рибалок, спортивний табір. На підприємствах і в школах міста обладнано 18 спортивних залів. На честь 50-річчя Великого Жовтня антрацитівці побудували чудовий спортивний палац.
Великий потяг трудящих міста до знань. На Антрацитівському рудоремонтному заводі, наприклад, половина робітників вчиться. У 9 вечірніх школах робітничої молоді в 1967 році без відриву від виробництва навчалося близько 2500 чоловік — шахтарі, будівельники, залізничники.
У 34 загальноосвітніх середніх, восьмирічних і початкових школах у 1967 році навчалося понад 18 тис. учнів. Навчальну і виховну роботу проводять у школах близько 800 учителів. Тут працюють такі майстри педагогічної справи як О. Н. Мохов, Г. Ф. Третьяченко, Л. Я. Миргородська, Л. М. Фоменко, К. П. Євтєєва, О. Я. Молотова, М. Т. Кременчук та інші. Здібним організатором виявив себе директор школи № 9 О. Н. Мохов. За його ініціативою вчителі й учні виростили прекрасний шкільний сад, спорудили ставок і розвели в ньому рибу, зразково обладнали майстерні. Невтомного організатора шкільної освіти нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Вчителі інших міських шкіл відзначені: К. П. Євтеева — орденом «Знак Пошани», Л. Я. Миргородська — медаллю «За трудову доблесть».
Зростаюча промисловість міста потребує все більше кваліфікованих спеціалістів. І вони готуються тут же на місці. Загін командирів вугільного виробництва щороку поповнюють випускники Антрацитівського гірничого технікуму, де в 1967 році навчалося 910 чоловік. До послуг учнівської молоді великі світлі аудиторії, добре обладнані лабораторії. Понад 10 тис. кваліфікованих робітників будівельних і шахтарських професій підготували за 10 років 5 професійно-технічних училищ міста.
Піклування Радянської держави про створення необхідних умов для культурного розвитку відчуває кожна сім’я. Слюсар рудоремонтного заводу В. С. Хилько після закінчення вечірньої школи вчився на заочному відділенні машинобудівного інституту, де одержав диплом. Тепер він — начальник цеху заводу. Його дружина Юлія Хилько працювала фрезерувальницею на цьому заводі і водночас вчилася в гірничому технікумі. Після навчання була переведена на посаду інженера-економіста. Інше подружжя цього ж підприємства Віталій і Раїса Стадники теж працю поєднують з навчанням. Вони обоє закінчили вечірнє відділення гірничого технікуму. Раїса стала плановиком, а Віталій — майстром паросилового господарства. їх прийняли в ряди Комуністичної партії. У вільний час подружжя бере активну участь у заводській художній самодіяльності.
Успішно розвивається культура шахтарського міста. В 1967 році тут було три палаци культури, кінотеатр, 22 клуби і червоних кутків. Перед населенням часто виступають учасники художньої самодіяльності та артисти професіональних театральних колективів, що приїздять на гастролі з Москви, Києва, Луганська та інших міст. Організовуються вечори відпочинку по професіях, зустрічі з передовиками і новаторами виробництва, літературні диспути, концерти.
При палацах культури і клубах, на підприємствах і в установах створено 95 гуртків художньої самодіяльності. Ними охоплено понад 3800 ентузіастів мистецтва. Гуртківці щороку дають для населення близько 500 концертів і вистав. Велику популярність має драматичний колектив Палацу культури ім. В. І. Леніна.
Багато жителів Антрацита захоплюється кіномистецтвом. Для них відкрита самодіяльна кіностудія. Щороку в місті організовуються виставки творів місцевих художників. Високу оцінку одержали роботи бухгалтера П. Г. Юдіна, лікаря Г. С. Гречаниченка, ливарника М. І. Карєва, маляра М. І. Раевського.
В естетичному вихованні активну участь бере музична школа. На її денному відділенні в 1967 році навчалося 245 дітей, на вечірньому — 109 молодих робітників. При школі функціонують постійно діючі курси, які готують керівників художньої самодіяльності для навколишніх колгоспів і радгоспів. Вихованці музичної школи часто виступають з концертами перед місцевим населенням.
Антрацит — місто книголюбів. Понад 28 тис. жителів — постійні читачі бібліотек. 60 бібліотек міста мають книжковий фонд у 500 тис. книг. Поштові відділення міста доставляють передплатникам 150 тис. примірників газет і журналів.
Напередодні 50-річчя Великого Жовтня та 50-річчя встановлення Радянської влади на Україні в Антрациті було відкрито пам’ятники В. І. Леніну, Г. К. Орджонікідзе, Т. Г. Шевченку та скульптурне погруддя М. В. Переверзеву.
Як і всюди в нашій країні, в Антрациті місцеву владу здійснюють обранці народу — депутати міської Ради. В їх числі — кращі виробничники, представники інтелігенції, партійні працівники. Серед 250 депутатів — 101 жінка.
При виконкомі міської Ради працюють 14 постійних комісій: побутова, комунального господарства і благоустрою, будівельна, по охороні природи та інші. Депутати здійснюють постійний контроль за роботою торговельних підприємств, медичних і дитячих установ, піклуються про організацію культурного дозвілля трудящих.
Понад 16 тис. жителів міста у вільний час без оплати працюють у партійних, радянських та громадських організаціях. Своїми знаннями і досвідом вони сприяють прискоренню технічного прогресу, беруть участь в ідеологічній роботі, у підвищенні культури населення.
Вершину за вершиною долають у трудовому і культурному наступі антрацитівці. В їхніх звершеннях, в їхніх ділах, як у дзеркалі, відбивається багатогранне життя радянського народу, який будує комунізм.
Я. А. КОРЖ, О. М. СЕМЕНЕНКО, П. М. ХРОМОВ.