Дякове, Антрацитівський район, Луганська область
Дякове — село, центр сільради Антрацитівського району. Розташоване в долині річки Нагольної (притоки р. Міуса) на місці злиття її з річкою Йоскин. Поблизу села перетинаються автомобільні шляхи, що ведуть з Луганська до Ростова-на-Дону та з Ровеньків до Таганрога. До районного центру — 33 км, до найближчої залізничної станції Ровеньки — 25 км. Населення — 3,4 тис. чоловік. До складу Дяківської сільради входять ще села Первомайське та Червоний Жовтень.
Місцевість тут дуже мальовнича. На півдні до села прилягає степ, а з півночі воно оточене пагорбками та балками. Тихо протікає ріка Нагольна, даючи влітку прохолоду. Навесні, коли цвітуть дерева, будинки колгоспників потопають у пишному вбранні, і тоді село — наче великий сад, що виріс серед безкраїх степів.
Дякове засноване «прем’єр-майором і військовим дяком Іваном Ісаєвим, за [визначенням військової канцелярії, що відбулося 20 січня 1777 року». Першими жителями тут були українські селяни. Вони прийшли [сюди з різних кінців України, рятуючись від поміщицького гніту, але були закріпачені військовими чинами. Свою назву поселення дістало, очевидно, за посадою її власника — військового дяка.
Дякове входило до складу Міуської округи Області Війська Донського. В 1778 році у поселенні було 67 дворів з 284 жителями.
Наприкінці XVIII — початку XIX століття родючі землі навколо Дякового були роздані царем за вірну службу відставним військовим чинам — Леонову, Номикосову, Слюсареву. Вони жили здебільшого в Петербурзі, а в їхніх маєтках господарювали управителі, які нещадно експлуатували кріпаків, за найменшу провину жорстоко розправлялися з ними.
Хліб, вирощений кріпаками, дяківські поміщики збували на закордонний ринок і добре наживалися. А селяни тимчасом бідніли, коротаючи в тяжкій праці своє безрадісне життя.
Реформа 1861 року формально визволила кріпосних селян від особистої залежності поміщиків. Однак поміщики зберегли за собою кращі землі, а селяни одержали мізерні наділи. В Дяковому, згідно з «Додатковими правилами про селян і дворових людей, що вийшли з кріпосної залежності в землі Війська Донського», розмір земельного душового наділу був визначений в 3,5 десятини. За користування наділом селянин, як і раніше, змушений був відбувати панщину або платити оброк. Розмір панщини визначався в 36 чоловічих і 27 жіночих днів на рік. Після реформи селянин міг викупити лише присадибну землю, а польовий наділ — якщо дасть на це згоду поміщик. Цей тимчасовозобов’язаний строк тягнувся аж до 1881 року.
Намагаючись якнайшвидше звільнитися від поміщицької залежності, селяни зверталися до уряду, щоб їм видали позичку. Одержавши в банках певні суми, селяни змогли відкупитися від поміщиків, але разом з тим вони відчули, що ця «воля» мало що їм дала. Адже в державну казну слід було повертати не лише борги, а ще й виплачувати проценти за позичку. Кінець кінцем бідняки розорялися і йшли в найми до тих-же поміщиків або відправлялися на заробітки на рудники.
Не маючи ні необхідних знарядь для обробітку землі, ні добрив, селяни на своїх наділах одержували дуже низькі врожаї. Середній урожай зернових у 1901—1910 рр. наприклад, становив 7 цнт з десятини6.
Дуже терпіло населення і від різних хвороб, бо медична допомога у Дяковому була малодоступна. Лише у 80-х роках XIX століття у селі відкрилася земська приймальна палата на 5 ліжок, яка обслуговувала не тільки жителів Дякового, а й населення п’яти сусідніх сіл. Єдиний фельдшер, що працював у приймальній палаті, не міг забезпечити необхідною медичною допомогою все населення. Тому селяни, особливо бідняки, найчастіше зверталися до знахарів. Серед населення часто виникали епідемії. Так, у 1881 році лютував дифтерит, внаслідок якого померло багато людей. «До причин, що підтримують розвиток дифтериту,— повідомляв лікарський інспектор Області Війська Донського,— потрібно віднести також і гігієнічні умови, в яких перебуває бідний клас жителів… Сюди відносяться погане харчування, тіснота, особливо в зимовий і осінній час, і неохайність цих приміщень». У цих умовах особливо страждали діти до одного року, смертність серед яких досягала 40 процентів.
Дореволюційне Дякове відзначалося дуже низьким рівнем культури. В селі працювала церковнопарафіальна школа, якою завідував місцевий піп. Програма її була побудована так, щоб дітей виховувати в релігійному дусі. Основними предметами були закон божий, церковно-слов’янська грамота, церковні співи. Навчальний рік тривав 6 місяців, оскільки основна частина дітей брала участь у польових роботах. У трьох класах школи навчалося 50—60 дітей. Це аж ніяк не забезпечувало потреб села. Тому основна частина населення залишалася неписьменною. В 1913 році кількість неписьменних у селі досягала понад 80 процентів.
При школі існувала невеличка бібліотека, фонд якої становили брошури виключно релігійного змісту. Інших культурних установ на селі не було. Зате в Дяковому функціонувало багато установ, що отруювали свідомість селян: 2 церкви, 2 винні лавки, 4 шинки.
Напередодні революції 1905—1907 рр. становище селян залишалося тяжким. Безземельні і малоземельні господарі змушені були на кабальних умовах орендувати в поміщиків землю. Один лише Номикосов у своїх руках зосередив 2500 десятин землі. Орендна плата була висока: 10—12 крб. за десятину. Злидні змушували бідняків і наймитів позичати на кабальних умовах гроші у місцевих лихварів.
Селян душили непосильні податки, різні церковні збори, шляхові повинності. Щоб стягувати ці платежі, у волосному селі існував чималий апарат: волосний старшина, писар, волосний засідатель, урядники та стражники.
Соціальний гніт дедалі ставав нестерпнішим. Тому революційні виступи, що почалися в країні, знаходили гаряче співчуття у найбідніших селян Дякового. їхній односельчанин І. М. Горбов був учасником повстання моряків на броненосці «Потьомкін». П. К. Бондаренко та І. М. Шапошников, які працювали на рудниках, приносили в Дякове підпільну літературу. Тут вони підтримували зв’язок з місцевими бідняками Л. Я. Ожередом та М. Я. Тимченком, які під їхнім впливом стали організаторами селянських виступів.
Восени 1906 року на сільському сході селяни, незважаючи на опір куркулів, ухвалили рішення, в якому вимагали зниження орендної плати на землю і скасування викупних платежів. Поміщик Номикосов відмовився визнати рішення сходу. Тоді бідняки почали силоміць відбирати землю. Побачивши, що селяни почали виходити з покори, поміщик викликав із села Боково-Платове сотню козаків. Вони пробули в Дяковому більше місяця, охороняючи поміщицький маєток. Кількох призвідників селянського заворушення козаки побили нагайками.
У 1907 році в селі відбувалися збройні сутички між селянами і стражниками.
Під час однієї сутички був убитий урядник. Урядові органи перелякалися цього виступу і поспішили на допомогу місцевим стражникам прислати у село взвод солдатів.
Столипінська аграрна реформа посилила класову диференціацію села. В Дяковому помітно зростало куркульство, а з другого боку — зубожіли і розорялися бідняки. Вже в 1911 році поміщикам, куркулям і церкві належало 79 проц. земель села, 63 проц. худоби. Тим часом дві третини селян були малоземельні і безземельні, 29 проц. не мали робочої худоби, а 8,6 проц. наймитували.
В роки нового революційного піднесення (1910—1914 рр.) розгорнула боротьбу і дяківська біднота проти поміщицько-куркульського засилля. Її очолили селяни Л. Я. Ожеред та М. Я. Тимченко. Найближчими їхніми співучасниками були бідняки Григорій Ожеред, Микола Шапошников, Андрій Кубло, Леонтій Сухоплещенко, Михайло Чорноволов. Весною 1912 року управляючий маєтком поміщика Леонова поставив перед селянами вимогу сплатити за здану їм в оренду землю по 12 крб. за десятину. Л. Ожеред, Л. Сухоплещенко на селянській сходці запропонували платити оренду не більше 8 крб. за десятину. Цю вимогу дружно підтримали всі присутні. Наляканий управляючий змушений був піти на поступки селянам.
Напередодні першої імперіалістичної війни Дякове було волосною слободою Таганрозької округи Області Війська Донського, в якій налічувалося 4470 жителів. Обличчя села визначали селянські хати, криті соломою або очеретом. Ніяких робіт по благоустрою не проводилося. Деяке пожвавлення в життя села вносили ярмарки, яких бувало три на рік.
В роки першої світової війни ще більше погіршилося становище селян. Чоловіки були мобілізовані до армії. Селянське господарство занепадало, катастрофічно скоротилися посівні площі, зменшилось поголів’я худоби. Голод душив сільську бідноту. Розоряючись, багато селян ішло на роботи в шахти, переселялося в інші області, емігрувало. Так, у 1914 році переселилися в сусідні шахтарські селища, в Сибір та країни Латинської Америки 34 сім’ї, в 1915 році село залишили 73 сім’ї.
На початку березня 1917 року в Дякове надійшла звістка про повалення царя. Селяни зустріли її з радістю. Вони сподівалися, що після скинення ненависного самодержавства їхнє становище поліпшиться. Однак у селі все залишалося по-старому. До обраної на початку літа 1917 року волосної Ради багато пройшло куркулів. З ними вели боротьбу найбідніші селяни, які групувалися навколо більшовицького осередку, що виник в цей час. В осередку було 7 чоловік. Його очолив М. А. Ключко.
Звістка про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді була зустрінута в Дяковому з радісним хвилюванням. В історичному штурмі Зимового палацу брав участь житель Дякового Костянтин Логвиненко. Почувши цю радісну новину, більшовик Микола Ключко зібрав солдат, що повернулися з фронту, і провів з ними нараду, на якій було вирішено утворити революційний комітет. До його складу ввійшли М. А. Ключко, І. С. Злогодухов, О. Г. Шевченко, А. А. Гуденко, М. Я. Тимченко, Л. Я. Ожеред. Головою ревкому став І. Г. Дурнєв. Наприкінці листопаду 1917 року за допомогою шахтарів і Боково-Хрустальської Ради робітничих депутатів ревком встановив у Дяковому Радянську владу.
Незабаром було сформовано червоногвардійський загін. Він складався переважно з бідняків села. Дяківські червоногвардійці брали участь у розгромі каледінців.
Обрана Рада селянських депутатів, головою якої був Д. М. Кухаренко, в лютому 1918 року почала поділ поміщицької землі, інвентаря і коней між біднотою. До весни ця робота була закінчена, і селяни почали засівати свої поля. Однак контрреволюційні повстання на Дону, що почалися в квітні 1918 року, перервали будівництво нового життя. Село потрапило під владу красновців, а в травні сюди вступили німецькі окупанти.
Німці і красновці з допомогою багнетів відновлювали старі порядки. Але всюди вони зустрічали опір основної маси селян. їхньою боротьбою керували М. А. Ключко, Л. Я. Ожеред та інші члени ревкому, які пішли в підпілля. Незважаючи на терор, дяківчани обрали волосним старшиною і писарем прихильників Радянської влади. Селяни відмовлялися повертати поміщикам землю, інвентар і коней. А коли загарбники почали силоміць вивозити хліб і худобу, на захист свого майна стало все село. Активними учасниками цього виступу були М. Я. Тимченко, І. С. Злогодухов, Й. В. Романенко, І. Н. Захарченко, І. І. Яковленко та інші.
Каральний загін красновців жорстоко розправився з повсталими. Білогвардійці схопили одного з керівників заворушення Л. Я. Ожереда і потім стратили його. Разом з іншими загиблими в боротьбі за Радянську владу дяківчанами він похований у центрі села. На братській могилі в 1922 році споруджено пам’ятник.
Однак пануванню окупантів прийшов кінець. У другій половині листопада 1918 року австро-німецькі війська були вигнані, а до березня 1919 року — розгромлені красновці. Та незабаром в Дякове вступили денікінці. Боротьба з ними тривала аж поки їх не розгромила Червона Армія в грудні 1919 року.
Після визволення села від денікінців відновила свою діяльність Рада селянських депутатів Дяківської волості, вийшов з підпілля партійний осередок. У липні 1920 року організувався комітет незаможних селян, головою якого бідняки обрали П. А. Стрельченка.
На пам’ять про цю подію селяни посадили громадський сад, який і досі називається садом комнезаможників.
У квітні 1920 року в Дякове прибув інструктор Боково-Хрустальського райкому комсомолу для організації комсомольського осередку. Його склали кілька хлопців та дівчат на чолі з сином місцевого комуніста П. М. Ключкою. Комсомольці швидко включилися в громадське життя, стали опорою комуністів.
При переході до відбудови зруйнованого господарства трудящі зіткнулися з чималими труднощами. Одержавши від Радянської влади землю, найбідніші селяни відчували нестачу тяглової сили та інвентаря для її обробітку. Комуністи села, члени сільської Ради роз’яснювали селянам необхідність об’єднатися, щоб спільними зусиллями подолати труднощі. В результаті цієї роботи весною 1922 року 12 бідняцьких сімей утворили артіль «Зелений промінь». Хліб з перших колективних гектарів обмолотили спільно і поділили між її членами.
Перед весняною сівбою 1929 року в селі утворився ТСОЗ «Червоний бойовик». Його організатором був М. С. Кучмиєв. Тоді ж М. Лозиченко, С. Остапенко, В. Тимченко організували машинне товариство. ТСОЗ і товариство від держави одержали по трактору «Фордзон». День прибуття їх у село став для бідняків справжнім святом. У тому ж році в Дяковому було створено ще 2 ТСОЗи.
З установленням Радянської влади почалася боротьба за культурну перебудову села, за подолання відсталості, успадкованої від старого ладу. Перша радянська школа в Дяковому відкрилася в 1919 році. У ній навчала дітей П. А. Ковальчик, яка приїхала в село ще в 1918 році. Згодом прибули нові вчителі—подружжя М. С. та О. А. Ремізови. Хоча не вистачало зошитів, підручників, вчителі наполегливо працювали, навчали селянських дітей основ наук. З 1925 року в Дяковому вже працювали 2 початкові школи, а в 1929 році одна з них була перетворена на семирічну.
Значна робота провадилась по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Гуртками лікнепу керували близько 30 культармійців.
Комсомольці гаряче бралися за розгортання культурно-освітньої роботи. Ще в 1922 році молодь переобладнала поміщицький сарай під клуб, організувала драматичний гурток.
Значну роль у культурній роботі дяківчан відігравала сільська бібліотека. Її робота особливо пожвавилась з 1923 року, коли нею завідувала на громадських засадах учителька О. А. Ремізова.
Почали виникати установи охорони здоров’я. В 1928 році на селі було створено лікарську дільницю, де працювало 2 лікарі. В цьому ж році відкрилася й аптека.
Починаючи з 1929 року в Дяковому широко розгорнулося кооперування селян. Комуністи й комсомольці проводили серед бідняцько-середняцьких мас велику роз’яснювальну роботу про переваги великого соціалістичного господарства. Селяни почали усвідомлювати необхідність переходу на шлях колективізації. Ядром для створення нових сільськогосподарських артілей були раніше організовані ТСОЗи. На їх базі в жовтні 1929 року виникла артіль ім. В. І. Леніна. Незабаром утворилося ще три колгоспи—ім. І. С. Тимченка, ім. Логвина (Л. Я. Ожереда), ім. П. Л. Войкова.
Куркулі намагалися всілякими засобами підірвати економіку молодих господарств. У колгоспі ім. Логвина, наприклад, внаслідок куркульських диверсій у 1933 році загинуло близько 180 коней. Однак колгоспники, переборюючи труднощі і опір куркульства, наполегливо будували нове життя.
Важливою подією в житті села стала організація Дяківської машинно-тракторної станції. Маючи в своєму розпорядженні трактори та інші сільськогосподарські машини, МТС подавала істотну допомогу колгоспам у проведенні польових робіт, зміцненні економіки молодих господарств.
У передвоєнні роки колгоспи Дякового добилися значних успіхів. Вони придбали автомашини, спорудили капітальні громадські приміщення. В артілі ім. Логвина, наприклад, у 1940 році налічувалося 8 автомашин, 120 корів, 30 пар волів, 150 коней, 300 колод бджіл. На ланах колгоспу працювало 8 тракторів Дяківської МТС. Колгосп ім. П. Л. Войкова славився на всю Україну високими врожаями рису.
Досягнення дяківських колгоспників набули всесоюзного визнання. Доярка Парасковія Татаренко з колгоспу ім. Логвина надоювала від кожної із закріплених за нею корів до 3000 кг молока. Садовод Захар Татаренко з тієї ж артілі збирав високі врожаї яблук і слив. Обоє вони були учасниками першої Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві в 1937 році і нагороджені грамотами виставкому.
Великі зміни сталися в культурному житті села. В 1935 році семирічна школа була перетворена в середню, все доросле населення стало грамотним.
Тяжким випробуванням для дяківчан стала Велика Вітчизняна війна. Після нападу фашистської Німеччини на нашу Батьківщину сотні чоловіків і жінок села пішли на фронт захищати соціалістичні завоювання.
Воєнні дії в безпосередній близькості від Дякового почалися восени 1941 року. Лінія фронту тягнулася по околиці села і далі по річці Міус. Тут смертю хоробрих полягло немало синів багатьох народів Радянського Союзу. На захисті села Дякового непохитно стояв і героїчний син адигейського народу, поет, комуніст Хусен Андрухаєв. Пізніше в газеті «Правда» розповідалося про його подвиг. «В осінній день 1941 року біля села Дякового на стрілецьку роту із 15-ї гвардійської стрілецької дивізії, яка тримала тут оборону, наступало понад 200 фашистських піхотинців. Три атаки мужньо відбив зі своєю ротою молодший політрук Хусен Андрухаєв. Не здригнулися радянські воїни, коли ворог кинув нові сили. Андрухаєв поранений, але він не залишає поля бою, продовжує сміливо бити із снайперської гвинтівки гітлерівців, які насідали. Три рази ворог оточував відважного політрука, але він відбивався. Коли вийшли всі патрони і відбиватися уже не було чим, Андрухаєв узяв у руки протитанкові гранати і, підпустивши близько гітлерівців, підірвав себе і фашистів, що підбігли. У березні 1942 року Хусену Андрухаєву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу».
Тієї ж осені мужній подвиг в районі Дякового здійснив червоноармієць І. С. Федорок. Відділення, яким він командував, неодноразово атакували фашисти. Коли від мін і снарядів загинули його товариші, він один відбивав навалу ворога. За день Федорок знищив понад 40 гітлерівців. За героїзм і відвагу він удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У листопаді 1941 року фашистам удалося вдертися в Дякове, але вже наприкінці цього ж місяця вони були відкинуті за річку Міус.
На ділянці фронту між селами Дмитріївка — Дякове—Нижній Нагольчик оборону тримала 395-а шахтарська дивізія під командуванням А. Й. Петраківського, сформована на Луганщині. Серед воїнів цієї дивізії були й дяківчани.
Вісім місяців тримали наші війська оборону на річці Міус, і лише 23 червня 1942 року німці окупували Дякове. Настав найтяжчий час в історії села.
З перших днів окупації в Дяковому була створена комсомольсько-молодіжна підпільна група в складі 7 чоловік. Керував нею вчитель середньої школи комсомолець Микола Чумаченко. Активними учасниками групи були Михайло Сватиков, Парасковія Юрченко, брати Іван і Олександр Руденки, Мотрона Гончарова, Микола Лубенченко, Зінаїда Кодик. Члени групи різали телефонні лінії, що проходили через село. Вночі підпільники розклеювали на вулицях листівки, що їх скидали радянські літаки.
Молоді патріоти виводили з ладу німецькі автомашини, влаштовували завали на дорогах, чим викликали автомобільні аварії.
Колгоспниці Любов Сватикова, Олександра Кулаківська, Ганна Стрельченко та інші ховали й лікували поранених бійців Червоної Армії, а потім указували їм дорогу до партизанів. Колгоспниця Уляна Медведюк рятувала поранених радянських воїнів, здійснювала диверсії, всілякими засобами завдавала шкоди окупантам. У листопаді 1941 року, під час першої окупації села, смілива патріотка з допомогою дочок отруїла кілька десятків німецьких коней.
Дяківська комсомолка Марія Токарева була активною учасницею Боково-Антрацитівського партизанського загону. Вона підтримувала зв’язок загону з підпільною групою в Дяковому, добувала розвідувальні дані, подавала допомогу пораненим партизанам.
Фашисти не могли не звернути увагу на діяльність підпільників. Вони нишпорили по селу, шукаючи відважних патріотів. Були схоплені і кинуті живими у шурф шахти «Богдан» (м. Красний Луч) комсомольці брати Олександр та Іван Руденки.
18 лютого 1943 року частини 45-ї і 126-ї стрілецьких дивізій визволили Дякове від німецько-фашистських загарбників.
Сотні дяківчан билися з німецько-фашистськими загарбниками на фронтах Великої Вітчизняної війни. За героїчні подвиги на фронтах і в тилу ворога близько 370 чоловік нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу, а одному з них — Михайлу Гавриловичу Замулі — присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Комсомолець М. Г. Замула працював у колгоспі ковалем. Як тільки з села вигнали фашистів, він зразу пішов на фронт. Скоро він став відмінним воїном, сміливим розвідником. Коли наші війська підійшли до Дніпра, Замулі вже присвоїли звання лейтенанта. В ніч на 22 жовтня 1943 року його взвод з трьома кулеметами в районі Запорізької греблі переправився на правий берег Дніпра і навальним кидком захопив важливу висоту. Цілий день відважні воїни відбивали шалені атаки ворога. Під вечір живими лишилися тільки М. Г. Замула і три тяжко поранених автоматники. Але лейтенант не розгубився. Він переповзав від одного кулемета до іншого і поливав свинцевим дощем німців, які безперервно атакували. На підступах до висоти Замула та його товариші знищили понад 300 німецьких солдатів і офіцерів. Жменька відважних патріотів утримала висоту, забезпечивши можливість розширити захоплений плацдарм на правому березі Дніпра. За цей подвиг лейтенанту М. Г. Замулі було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Добру пам’ять зберігають партизани Чехословаччини про жителя Дякового І. С. Кухаренка, який разом з ними громив німецьких фашистів на землі братньої країни. В числі 15 парашутистів Кухаренко в лютому 1945 року був закинутий у тил ворога. Парашутисти встановили зв’язок з чеськими патріотами і разом з ними створили партизанську бригаду «За Прагу». Кухаренко забезпечував зв’язок бригади з командуванням Радянської Армії. Його подвиги в боротьбі з німецькими окупантами відзначені п’ятьма чехословацькими бойовими медалями і радянською медаллю «Партизану Вітчизняної війни».
Жителі Дякового свято шанують пам’ять радянських воїнів, які в жорстоких боях віддали життя за їхнє село. На братській могилі, напроти сільради, де поховано 395 чоловік, вони спорудили монумент героям Великої Вітчизняної війни. В день
22-ї річниці перемоги над фашистською Німеччиною в селі відкрито пам’ятник безстрашному сину адигейського народу Хусену Андрухаєву.
Німецько-фашистські окупанти завдали селу великої шкоди. 152 чол. молодих людей вигнали в рабство до Німеччини. Повністю були пограбовані колгоспи і МТС, знищені громадські будови, культурні установи, майже всі житлові будинки.
Відбудова зруйнованого господарства почалася в тяжких умовах воєнного часу, коли основні сили і кошти країни направляли на розгром ворога. Та незважаючи на це, держава в 1943—1944 рр. подала колгоспам села величезну матеріальну допомогу: 100 цнт насінного зерна, 185 голів худоби, близько 20 коней, 35 плугів, 30 борін, багато трофейних возів, упряжі та іншого майна.
Прагнучи якнайшвидше відбудувати господарство, багато жителів села вносило в колгоспні фонди свої особисті заощадження. Так, Олексій Бесклетко, Федір Буйниченко одними з перших внесли по 2 тис. крб. їх патріотичний приклад наслідували інші.
Щоб замінити чоловіків, які билися на фронтах Великої Вітчизняної війни, комуністи Дякового закликали дівчат за прикладом першої на Луганщині жінки-трактористки Ф. С. Перової оволодівати спеціальністю механізатора. Цей заклик знайшов гарячий відгук серед молодих патріоток. Добру ініціативу виявила колгоспниця артілі ім. В. І. Леніна Марія Кулаківська. Вона швидко навчилася водити трактора і самовіддано працювала на полі. Від неї не відставали інші. Євдокія Шаповалова очолила жіночу бригаду трактористок, Олена Брагильова стала шофером, Ганна Корольова — комбайнером.
Дяківчани палко підтримали патріотичний рух радянських людей по збору коштів для Червоної Армії. Із своїх особистих заощаджень вони внесли на будівництво танкової колони «Молода гвардія» 60 316 крб. В 1944 році одностайно передплатили Державну позику оборони на суму 405 тис. крб., зібрали на 1,8 млн. крб. теплих речей і надіслали їх воїнам на фронт.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни в село почали повертатися воїни-переможці, вони гаряче включалися в колгоспне виробництво. Посилилася матеріально-технічна допомога колгоспам з боку держави. У відбудовану машинно-тракторну станцію прибували нові трактори, комбайни та інша техніка. Спираючись на всебічну допомогу держави, трудівники села до осені 1945 року довели посівні площі колгоспів до довоєнного рівня. А врожайність зернових культур і валовий збір зерна в 1950 році перевищили рівень 1940 року в 1,3 раза.
У відбудові і дальшому розвитку колгоспів значну роль відіграв колектив Дяківської МТС, який очолив Ф. Т. Живаго. За відмінні показники в роботі йому в 1958 році присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
В 1955 році всі колгоспи села об’єдналися в одну велику артіль ім. В. І. Леніна. Розмір її земельних угідь становить 13,8 тис. га. Артіль має розвинуте тваринництво. В 1967 році поголів’я великої рогатої худоби досягло 3,9 тис., в т. ч. 1,3 тис. корів.
За післявоєнні роки сталися докорінні зміни в оснащенні колгоспу сільськогосподарськими машинами. Якщо перед початком колективізації в селі було лише 2 трактори «Фордзон», то в 1966 році на ланах уже працювало 35 найновіших тракторів, 25 комбайнів різного призначення, 36 автомашин, 3 дощувальні установки, 5 гноєрозкидувачів, 9 зернонавантажувачів та багато іншої техніки. Це дало можливість повністю механізувати оранку, збирання зернових, на 60—75 проц. трудомісткі роботи по вирощуванню просапних культур.
Підключення в 1955 році колгоспу до державної енергетичної системи дало можливість впровадити електрику не тільки в побут, а й у виробництво. В 1962—1966 рр. збудовано 10 корівників, 7 свинарників, 2 телятники, 1 птахоферму.
Механізація і електрифікація колгоспного виробництва в широких масштабах, впровадження найновіших досягнень науки і передового досвіду, заходи по матеріальному стимулюванню хліборобів — все це дало можливість значно підвищити продуктивність сільського господарства.
Для забезпечення потреб колгоспу і колгоспників у ремонтно-будівельних роботах, а також для переробки сільськогосподарської продукції в артілі створено 8 підсобних підприємств. Для ремонту машин відкрито механічні майстерні. Працюють деревообробні майстерні, молочний завод, лісопилки, млин, бойня.
У селі є державна сортовипробувальна дільниця, яка проводить досліди на полях колгоспу ім. В. І. Леніна, та лікарсько-ветеринарна дільниця.
Велика роль у мобілізації колгоспників на боротьбу за піднесення сільськогосподарського виробництва належить партійній організації. Якщо в 1946 році у колгоспах, тепер об’єднаних в артіль ім. В. І. Леніна, налічувалося 15 комуністів, то на 1 січня 1967 року — 125. В колгоспі створено партійний комітет, а в 5 бригадах і школі —первинні партійні організації. Основна маса комуністів працює безпосередньо в бригадах і на фермах.
Вірною опорою партійної організації є комсомольці. їх у селі 257 чоловік. Під керівництвом комуністів вони проводять велику роботу по організації соціалістичного змагання серед колгоспників, комуністичному вихованню молоді.
Бойовий колектив сільських комуністів виховав багато чудових організаторів і передовиків колгоспного виробництва. Серед них — агроном, комуніст І. М. Стрельченко. З 1958 року він очолює колгосп, енергійно впроваджує передові методи праці. Його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Головний агроном, комуніст І. П. Щербак, який виріс у селі і набув з допомогою колгоспу вищої освіти, дуже багато зробив для піднесення культури землеробства і рентабельності тваринництва. В 1966 році його також нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Імена І. М. Стрельченка, І. П. Щербака занесені до колгоспної Книги пошани.
За одержання високих урожаїв зернових культур механізатор Ф. І. Буйниченко удостоєний ордена Леніна. Комсомолка Лідія Титаренко за високі надої молока нагороджена орденом «Знак Пошани».
Понад 17 років працює на тваринницькій фермі доярка Марія Велицька. Вона щороку добивається високих виробничих показників. Її нагороджено медаллю «За трудову відзнаку».
За останні роки значно змінився зовнішній вигляд села. Зникли маленькі хатки, криті соломою і очеретом. Тепер жителі села споруджують добротні, світлі, багатокімнатні будинки під черепицею або шифером. У кожному з них — електрика, радіо, сучасні меблі. Вулиці прикрасилися новими будинками середньої школи з інтернатом, двох бригадних клубів, лікарні на 50 місць, аптеки, двох дитячих ясел і дитсадка, трьох магазинів, їдальні, лазні, перукарні, автобусної станції. Село утопає в зелені садів. Лише весною 1966 року жителі посадили на вулицях 10 тис. фруктових і декоративних дерев. Село електрифіковане і радіофіковане, сполучене регулярними рейсами автобусів із сусідніми містами Антрацитом і Ровеньками.
Про підвищення добробуту трудівників, зростання їхньої купівельної спроможності свідчить і той факт, що в 1966 році товарооборот Дяківського споживчого товариства становив 1 млн. 962 тис. крб. Населення обслуговують 13 торговельних точок, 2 їдальні.
Для забезпечення побутових потреб населення в Дяковому працюють майстерні по ремонту годинників, побутової техніки, взуття, пошиттю одягу, фотоательє, перукарня.
Великі успіхи досягнуті в охороні здоров’я. В селі є лікарня і пологовий будинок, поліклініка, 2 фельдшерсько-акушерські пункти. Оберігають здоров’я трудящих 8 лікарів і 18 працівників середнього медичного персоналу.
Заслуженою повагою серед населення користується місцевий лікар-педіатр А. Ф. Доценко. Вона віддає багато зусиль і енергії боротьбі за збереження життя і здоров’я дітей. Водночас Доценко проводить і громадську роботу: вона член жіночої ради, депутат сільської Ради, член Антрацитівського РК КП України. В 1966 році її нагороджено орденом «Знак пошани».
Разом із зростанням матеріального добробуту підвищується культурний рівень жителів села. Діти навчаються в середній і двох початкових школах, а молодь — в середній вечірній школі. Навчально-виховний процес здійснюють 38 учителів.
Дяківську середню школу за тридцять років її існування закінчило 1017 чоловік.
Дякове — село суцільної письменності. П’ята частина дорослого населення має вищу, незакінчену вищу і середню освіту. Тут працює численний загін нової, радянської інтелігенції: 67 спеціалістів з вищою і незакінченою вищою освітою, 55 із середньою спеціальною освітою, 23 чоловіки вчаться заочно у вищих учбових закладах країни. Крім того, різними формами політичного і виробничого навчання охоплені сотні людей. У зв’язку з тим, що в колгоспі є багато машин і механізмів, ведеться масова підготовка механізаторських кадрів.
Зовсім іншими стали духовні потреби сільських жителів. До революції вони проводили своє «дозвілля» в шинках, де пропивали останні копійки. Можна було піти ще в церкву, але й там відради селянин не знаходив. Теперішні жителі села у вільний час відвідують колгоспний Будинок культури. Тут працюють хоровий, танцювальний, драматичний та інші гуртки художньої самодіяльності.
У пошані дяківчан давно стала книга. 1400 жителів є читачами сільської, шкільної і трьох бригадних бібліотек, загальний книжковий фонд яких становить близько
20 тис. примірників. В артілі видається багатотиражна газета «Ленинский путь», яка виходить двічі на місяць тиражем 500 примірників.
Планом розвитку села на 1966—1970 роки передбачено розширити лікарню до 100 ліжок, побудувати літній кінотеатр, 2 магазини, пекарню, заасфальтувати центральні вулиці, провести водопровід.
Колгоспники наполегливо працюють над збільшенням громадського багатства, що дасть можливість ще вище піднести їхній матеріальний і культурний рівень. Дякове стане ще красивішим, а життя сільських трудівників — багатшим і змістовнішим.
В. Й. ГУРЕВИЧ, М. О. КОНЮХОВ, І. І. РОЖКОВ