Нижній Нагольчик, Антрацитівський район, Луганська область
Нижній Нагольчик — селище міського типу, центр Нижньонагольчанської селищної Ради Антрацитівського району. Розташований за 12 км від залізничної станції Антрацит і за 97 км від обласного центру. Населення — 1,7 тис. чоловік.
З районним центром селище зв’язане асфальтованим шосе. Найменування населеного пункту пішло від назви річки Нагольчика, в нижній течії якої він лежить.
Нижній Нагольчик розкинувся біля підніжжя Нагольчанського пасма, одного з відрогів Донецького кряжа. Неповторна краса цього краю: дивовижні вигини гір, круті пагорби, хвилясті плато… Здається, ніби металось тут бурхливе море, підіймало сірі гребені хвиль, а потім застигло, закам’яніло і так лишилось. Балками та ущелинами тут в’ються струмки і річки. Вода в них прозора, дзвінкоголоса. В степу колишеться ковил, а в синьому небі гордо ширяють степові орли.
Інтенсивне заселення території Нагольчанського пасма, як і всього Донецького кряжа, почалось у другій половині XVII століття в зв’язку зі створенням на південних кордонах російської держави сторожових постів. Одним з таких постів, що виникли в кінці XVII — на початку XVIII століття, очевидно, був і Нижній Нагольчик, який постав на старовинному торговельному тракті між Слобідською Україною і Доном. У кількох кілометрах від нього на межі Області Війська Донського стояв перевалочний пункт, так звана митниця. Окрім служилих людей, у цьому районі оселялися й кріпосні селяни, що тікали сюди від російських і українських поміщиків.
З матеріалів статистичного комітету Області Війська Донського відомо, що в 1801 році у селищі було 16 дворів, які становили одну вулицю, і 140 жителів кріпосних селян, що належали військовому старшині В. С. Леонову, а потім його спадкоємцям.
Нижньонагольчанські селяни зазнали на собі жорстокої експлуатації. Не випадково вони взяли активну участь у повстанні кріпаків, що відбувалося в травні — червні 1820 року в Міуській окрузі. Центрами цього виступу були слободи Мартинівка і Дмитрівка (за 9 кілометрів від Нижнього Нагольчика). Селяни озброювалися довбнями, косами і громили поміщицькі садиби. Для придушення повстання було викликане регулярне військо, яке жорстоко розправилося з його учасниками.
У 1827 році на річках Нагольній і Кріпенькій, за 4 км від Нижнього Нагольчика, було знайдено родовища свинцевих руд. За розпорядженням гірничого департаменту пошуки провадили спеціалісти Луганського ливарного заводу. Але промислових результатів ці роботи не мали.
Наприкінці 60-х і на початку 70-х років XIX століття геологічні дослідження тут відновив датський учений Грамм, який мав намір експлуатувати багатства Нагольчанського кряжа. Але далі спроб у добуванні свинцю він не пішов. У другій половині 70-х років родовища мідної і свинцево-срібної руд були виявлені уже в самому Нижньому Нагольчику, де був маєток поміщиків Леонових. Аналізи дали добрі результати.
Дослідження родовищ продовжили в 90-х роках спеціалісти створеного у Нижньому Нагольчику Варваринського рудника, що належав товариству «О. Глебов і К°». В надрах Нагольчанського кряжа було виявлено кварц, анкерит, гірський кришталь і золото. В 1896 році на Варваринському руднику працювали 2 шахти, збагачувальна фабрика і плавильний завод. Було видобуто 73 030 пудів свинцево-срібної і цинкової руд, 246 410 пудів руди, що містила золото. Але до 1900 року рудоносні жили були вже вичерпані і підприємства закрились.
Робота на підприємствах була великою підмогою для нагольчанських селян, що дуже терпіли від малоземелля. Адже після скасування кріпосного права 80 проц. земель довкола селища опинилося в руках поміщиків, а селяни одержали лише 640 десятин — по 3,1 десятини на ревізьку душу. Бідняки змушені були орендувати землю в поміщиків або наймитувати.
Постійним лихом селянських сімей були хвороби. Найпоширеніші з них були віспа, кір, скарлатина, лихоманка і холера. Боротьба з епідеміями утруднювалася тим, що на 10 волостей, які входили до Таганрозької (колишня Міуська) округи, припадав у 1905 році один лікар.
У 90-х роках XIX і на початку XX століття в районі Нижнього Нагольчика відкрилося кілька вугільних шахт Красильщикова і Шарапова, потім Шполянського, Шкварьова, Гофмана і Вагнера. В народі їх влучно охрестили «душогубками». Спершу нижньонагольчанські селяни наймалися на шахти тимчасово, не пориваючи з сільським господарством. Але дедалі все більше чоловіків селища ставали професійними гірниками.
Робота в шахті була ще важча, ніж у сільському господарстві. Обушок, кайло, санки, коптилка «боже помагай» — оце і все «оснащення», з яким 12—14 годин на добу працював гірник під землею.
Каторжний труд на шахтах, гірка наймитська доля селян піднімали трудівників Нижнього Нагольчика на боротьбу.
Наприкінці червня 1906 року селяни Нижнього Нагольчика прийняли на своєму сході постанову, в якій запропонували місцевим поміщикам віддати їм в оренду землю за ту плату, яку встановила сільська громада, інакше вони восени розділять між собою землю. Але здійснити цього їм не вдалося.
В роки столипінської реакції ще інтенсивніше тривало розшарування нижньо-нагольчанських селян. Зростала армія наймитів.
До кінця XIX століття селище не мало школи. За спогадами старожилів, у 80— 90-і роки дітей учив грамоти за своєю ініціативою відставний солдат Парамонов. У його хаті стояли прості дерев’яні столи, за якими сиділи учні. Потріпаний псалтир заміняв усі підручники. Раз на тиждень до Парамонова приходив з інспекторською перевіркою піп із сусіднього села Єсаулівки. До нього доходили чутки, що відставний солдат трактує священне писання, виходячи зі свого життєвого досвіду, і цим самим прививає дітям неугодні церкві уявлення про добро і зло. Місцеві церковні органи відсторонили Парамонова від занять з дітьми. Його замінив дячок. З побудовою в 1891 році у Нижньому Нагольчику церкви в її сторожці було відкрито церковнопарафіальну школу. Замість п’яного дячка у школі почав працювати вчитель. На кошти жителів села в 1897 році було збудоване нове приміщення школи з двома класними кімнатами. Але все ж 90 проц. населення так і не знало грамоти.
Під час першої світової війни багато трудівників Нижнього Нагольчика було призвано до царської армії. Шахтовласники і поміщики посилили експлуатацію. У зв’язку з цим на підприємствах та в економіях виникали страйки робітників і наймитів. Найбільші виступи на шахтах, розташованих у районі Нижнього Нагольчика, відбулися у січні 1916 року. Робітники вимагали підвищення заробітної плати, скорочення штрафів тощо.
Після Лютневої революції 1917 року в Нижньому Нагольчику було створено революційну групу з колишніх фронтовиків, до якої увійшли: Т. М. Романенко, В. Д. Романенко, Г. М. Шевченко, М. А. Шевченко, А. Г. Пономарьов та інші. Керовані цією групою, нижньонагольчанські селяни навесні 1917 року почали захоплювати і засівати поміщицькі землі.
У жовтні 1917 року над трудящими Боково-Платівської та інших сусідніх волостей нависла загроза з боку контрреволюційної каледінщини. Трудівники Нижнього Нагольчика вступають до лав бойових робітничих дружин, які формуються на шахтах гірничої округи. Білокозаки одержали належну відсіч.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції у Нижньому Нагольчику було створено ревком і партійний осередок на чолі з робітником Г. М. Шевченком. У селищі запроваджувалися радянські закони. Розпочалася підготовка до розподілу 1878 десятин поміщицьких земель. Але ця робота була перервана вторгненням у квітні 1918 року на територію Донбасу кайзерівських військ.
Інтервенти відновлюють у Нижньому Нагольчику старі порядки. Поміщик Бобриков, що повернувся до селища, зажадав від селян, які засіяли його землю, внесення величезної орендної плати. З непокірними селянами окупанти й білокозаки жорстоко розправлялись.
У грудні 1918 року німецькі окупанти змушені були покинути Донбас. І знову у Нижньому Нагольчику відновилася Радянська влада, створився новий ревком. Але вже навесні 1919 року становище в Боково-Хрустальській гірничій окрузі знову ускладнюється наступом Денікіна. Для боротьби з білогвардійцями були сформовані робітничо-селянські загони, які влилися до складу 370-го стрілецького полку Червоної Армії. В цих загонах перебувало багато жителів селища. У боях з ворогом смертю героїв загинули робітники Захар Нестеренко і Дмитро Фомін.
Після розгрому денікінщини на початку 1920 року в Нижньому Нагольчику остаточно відновилася Радянська влада. За активною участю місцевого ревкому, комітету незаможних селян, створеного влітку того ж року під головуванням бідняка G. А. Коноплі, нижньонагольчани поділили колишні поміщицькі землі за числом їдців. Але біднякам було важко одноосібно вести своє господарство, не вистачало тягла, інвентаря, насіння. Тому на початку 20-х років у Нижньому Нагольчику набувають поширення т. зв. супряги. В них об’єднувались два-три бідняцькі господарства, щоб до кінця всіх сільськогосподарських робіт спільно використовувати свою робочу худобу, інвентар тощо. Супряги одержували допомогу від держави.
Пам’ятним для нижньонагольчан був 1924 рік: за ініціативою комнезаму на землях, що належали колись поміщикам Чехову і Бобрикову, вони організували два ТСОЗи (головами їх стали О. П. Нестеренко і Г. К. Шевченко). Того ж року в колишньому помісті Кривки було створено комуну ім. Г. І. Петровського (голова — М. І. Нестеренко).
В організації ТСОЗів і налагодженні нового життя велику допомогу комуністам селища подавала комсомольська організація, створена ще 1920 року. Перших комсомольців було вісім: Петро Романенко (секретар осередку), Василь Шевченко (згодом почесний шахтар, орденоносець), Єлизавета Фоміна, Павло Нестеренко та інші. Комсомольці брали активну участь у політичному житті, допомагали селищній Раді у виконанні плану хлібозаготівель.
Багато змін сталося і в культурному житті села. Вечорами у місцевій початковій школі, по хатах робітників і селян ішли заняття гуртків лікнепу. За парти сідали десятки трудівників. Серед перших, хто пішов учитись до лікнепу, була й комсомолка Катерина Щербакова. Потім її послали на робітфак, а після його закінчення — в юридичний інститут.
У 1927 році в селищі відкрилася бібліотека, комсомольці організували гуртки художньої самодіяльності.
Курс партії на суцільну колективізацію сільського господарства і ліквідацію куркульства як класу хлібороби Нижнього Нагольчика зустріли схвально. Навесні 1930 року трудівники селища об’єднались у сільськогосподарську артіль «Шлях бідноти». Її головою селяни обрали місцевого активіста М. І. Нестеренка. З перших років існування у колгоспі створюється молочно-товарна, свинарська і вівчарська ферми. Закладається великий фруктовий сад.
У зміцненні колгоспу велику роль відіграла партійна організація. В 1933 році вона нараховувала 53 комуністи. Члени партії працювали на відповідальних ділянках колгоспного виробництва, словом і ділом піднімали колгоспників на трудові подвиги.
Практичну участь у зміцненні колгоспу брали робітники промислових підприємств. Як шефи вони допомагали колгоспникам ремонтувати сільськогосподарський інвентар, будувати тваринницькі приміщення, провадили політико-виховну роботу в масах. Частими гістьми у нижньонагольчанських селян були робітничі культ-бригади, що виступали на полі, на фермах та в сільському клубі. Шефство шахтарів над колгоспним селом увійшло в традицію.
Особливо швидко налагоджувались справи колгоспу, коли його головою в в 1931 році хлібороби обрали комуніста-двадцятип’ятитисячника, колишнього шахтаря Д. Д. Лугового. Він виявився чудовим організатором, вимогливим керівником, зумів зміцнити трудову дисципліну, згуртувати навколо правління колгоспу ініціативних і здібних трудівників. Значна увага в колгоспі приділялася розвитку тваринництва, городництва і садівництва. В цих галузях у передвоєнні роки колгосп не раз посідав перше місце в Боково-Антрацитівському районі. Виробничі успіхи були наслідком самовідданої праці трудівників селища. Добра слава йшла про Анастасію Пономарьову, Івана Калашникова, Євдокію Мозгову, Пелагею Любченко, Марію Бєлікову, Павла Калашникова та інших ударників колгоспного виробництва.
За прикладом комсомольців у колгоспі добре працювала молодь. Авторитет нижньонагольчанських комсомольців був настільки великий, що коли в 1936 році постало питання про перейменування колгоспу, його трудівники одностайно запропонували назвати своє господарство «Комсомолець». Перед Вітчизняною війною колгосп «Комсомолець» став мільйонером, збирав високі врожаї, мав великі череди худоби.
Водночас з розвитком економіки селища поліпшувався добробут населення. Почали працювати пологовий будинок, дитячі ясла, ветеринарний пункт. У 1930 році тут відкрито семирічку, яка згодом перетворилася в середню школу. На околиці селища у колишньому поміщицькому будинку над мальовничою Водяною балкою було організовано школу-санаторій ім. А. П. Чехова.
В ній відпочивали і вчились учні 4—6-х класів.
В 1938 році Нижній Нагальчик було віднесено до селищ міського типу.
У 1939 році в Нижньому Нагольчику закладено Будинок культури, будівництво його завершилось напередодні Вітчизняної війни.
В Будинку культури працювали хоровий, драматичний та інші гуртки художньої самодіяльності. До 10 тис. томів виріс книжковий фонд селищної бібліотеки.
Війна перервала дальший розвиток селища. Понад 300 нижньонагольчан пішли захищати Батьківщину від німецьких фашистів. А ті, що лишилися в тилу, подвоїли трудову енергію.
На заклик Комуністичної партії і Радянського уряду понад 30 нижньонагольчанських жінок і дівчат записались на курси медсестер, щоб після навчання піти на фронт. Сотні жителів селища виходили на будівництво оборонних споруд. Домогосподарки збирали і посилали на фронт теплі речі.
Восени 1941 року фронт підійшов до Донбасу. Над Нижнім Нагольчиком нависла загроза фашистської окупації. Місцевий колгосп завчасно евакуював у глибокий тил частину своїх трудівників, сільськогосподарський інвентар, худобу, зерно, фураж. Розуміючи, що фашисти можуть захопити весь Боково-Антрацитівський район, райком партії сформував партизанський загін. До загону входила нижньонагольчанська група, ядром якої були А. І. Маслов, О. К. Недвига, А. К. Шапошникова, 0. Ю. Маслов, Н. С. Борисов, Є. В. Фомін, А. М. Ходаков, О. П. Нестеренко, М. І. Токарева та інші.
У жовтні 1941 року фашисти вдерлися в селище. Але в листопаді 1941 року Червона Армія відкинула фашистів за ріку Міус.
Трудівникам селища до червня 1942 року доводилось жити й працювати в умовах прифронтової смуги. Незважаючи на часті нальоти ворожої авіації та артилерійські обстріли, колгоспники відновили потерпілі тваринницькі ферми, організовано провели весняну сівбу. Воїнам 395-ї шахтарської дивізії, що стояла там на обороні, вони регулярно постачали продукти харчування.
18 липня 1942 року Нижній Нагольчик знову захопив ворог. Окупація цього разу тривала до 19 лютого 1943 року. Фашисти встановили в селищі жорстокий режим, грабували населення, забирали худобу. Все доросле населення було зобов’язане працювати. За найменшу провинність фашисти жорстоко карали.
Але, незважаючи на всі жорстокі заходи, до яких вдавався ворог, у районі з новою силою розгорілось полум’я партизанської боротьби. Народні месники вели агітаційну роботу серед радянських людей, закликали їх всіма засобами боротися проти окупантів. Партизанам активно допомагали жителі Нижнього Нагольчика. Вони повідомляли їх про дії окупантів, постачали їм продукти харчування. У хатах О. Г. Романенко, Л. Т. Ріпко, Г. С. Войтова були явочні квартири Луганського підпільного обкому партії. Н. П. Рухля була зв’язковою партизанського загону.
Серед партизанів хоробро бився житель Нижнього Нагольчика Н. С. Борисов, командир партизанської групи. У бойових сутичках він сміливо діяв гвинтівкою і гранатою, наносячи фашистам дошкульних ударів.
З наближенням лінії фронту партизани повідомляли радянському командуванню дані про характер оборони ворога, провели у ворожий тил радянські танки. 19 лютого 1943 року Нижній Нагольчик було визволено частинами Червоної Армії.
Великої шкоди завдали окупанти за 7 місяців хазяйнування. Після них всюди були спалені колгоспні ферми, зруйновані школа, дитячі ясла, медпункт, пологовий будинок, клуб, санаторій ім. А. П. Чехова, бібліотека, Будинок культури, житлові будинки колгоспників. У фашистську неволю окупанти вигнали десятки юнаків і дівчат.
З великими труднощами довелося відбудовувати зруйноване господарство. Колгоспники з ентузіазмом взялися за підготовку до весняної сівби. На перших порах не вистачало сільськогосподарської техніки, і довелося привчати до ярма корів. Оранка і сівба йшли під артилерійським вогнем ворога. Передній край нашої оборони був за 5 км від селища. Але, незважаючи на величезні труднощі і нестатки, нижньо-нагольчанські колгоспники виростили чудовий урожай. Збирали його вручну. Весь тягар роботи ліг на плечі жінок. Не шкодуючи сил і здоров’я, працювали Євдокія Мозгова, Пелагія Фоміна, Катерина Калашникова, Анастасія Федорченко, М. Комишацька та інші. Багато енергії і господарської кмітливості вклали у відбудову господарства тодішній голова колгоспу, колишній партизан О. Ю. Маслов і секретар партійної організації вчителька В. Я. Клочко.
Радісною подією було повернення з армії героїв-солдатів. Але ніколи не забудуть нижньонагольчани, що з 333 їхніх земляків, що пішли на фронти Вітчизняної війни, 172 загинули на полях битв. А ті, хто лишилися живими, гідно пронесли крізь полум’я війни високе звання воїна-визволителя. Довгий бойовий шлях за 4 роки пройшов колгоспний тесляр комуніст Федір Романенко. Він тричі був поранений, але щоразу повертався на фронт. Два ордени Червоної Зірки, орден Слави III ступеня та медалі прикрашають його груди. Романенко почав бойові дії на Північному Кавказі, визволяв Крим, пройшов через Карпати, Румунію, Польщу, Чехословаччину і день перемоги зустрів під Берліном.
Командиром розвідувальної роти закінчив війну колишній колгоспний рахівник Федір Любченко.
Йому довелось визволяти Великі Луки, Вітебськ, Полоцьк, Прибалтику. Його нагороджено орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни І ступеня.
Серед воїнів Нижнього Нагольчика було 15 жінок, які стали на фронті санітарками і шоферами.
Дві з них — Є. І. Комишацька та Ф. І. Брехунова (Шевченко) нагороджені орденом Червоної Зірки.
Завдяки самовідданій праці колгоспників, безкорисливій допомозі трудівників промислових підприємств Боково-Антрацитівського району та областей Російської Федерації в 1948 році колгосп «Комсомолець» повністю відновив довоєнні посівні площі і поголів’я худоби, завершив електрифікацію свого господарства. В 1958 році колгосп об’єднався
3 сусідньою сільськогосподарською артіллю «Пролетар». Об’єднане господарство найменували «Донбас», воно почало спеціалізуватись на виробництві м’яса, молока, фруктів та овочів.
Великі виробничі зрушення відбулися за роки семирічки. Врахування місцевих грунтово-кліматичних умов, поліпшення організації праці сприятливо позначилось на розвитку всіх галузей сільського
господарства. Якщо в 1958 році колгосп давав 1,7 тис. цнт. м’яса, то в 1965 році уже 2 тис. цнт. Виробництво молока зросло за цей час з 8,9 тис. до 11 тис. цнт., а овочів — з 4,1 тис. до 6 тис. цнт. Кількість великої рогатої худоби досягла 2153 голови, поліпшилась її породність.
За роки семирічки колгосп побудував 2 корівники, телятник, свинарник, скотні двори. На молочно-товарних фермах і в таборах для літнього утримання корів обладнав автодоїльні установки.
До всіх тваринницьких приміщень підведено воду, через спеціальні наземні дороги подається корм, механізовано очистку ферм.
Водночас з ростом виробництва продукції збільшувались і грошові прибутки колгоспу. Коли в 1958 році вони становили 298 тис. крб., то в 1966 році—635 тис. карбованців.
Маючи необхідні кошти, господарство значно поповнило й оновило свій машинно-тракторний парк. В 1967 році воно мало 15 тракторів, 8 комбайнів різних марок, 4 сінозбиральні машини, 15 вантажних автомашин.
Курс країни на дальшу інтенсифікацію сільського господарства вніс значні зміни в життя колгоспу. Хлібороби вирішили розширити площі зрошуваних земель. У 1965 році вони прорили канал завдовжки 9 км і збудували зрошувальну систему на площі 120 га. Водночас розгорнули меліоративні роботи по осушенню заплавних земель.
Комуністи колгоспу «Донбас» одними з перших у районі підняли прапор змагання за комуністичну працю. В 1967 році в господарстві було 75 ударників комуністичної праці. Серед них молода доярка Катерина Щербакова, комбайнер Борис Комишацький, член городньої бригади Ніна Войтова та інші. Змагаючись зависоке звання 11 ударників і колективів комуністичної праці, колгоспники Нижнього Нагольчика весь час неухильно удосконалюють свої професійні навички. Понад 200 трудівників щороку відвідують агротехнічні і зоотехнічні гуртки, школу передового досвіду.
За успішне виконання державних планів по продажу м’яса і молока колгосп не раз виходив на перше місце в області, завойовував перехідний Червоний прапор Луганського обкому КП України та облвиконкому, одержував грошові премії. В 1958 році високих урядових нагород були удостоєні кращі трудівники господарства: доярка М. Я. Комишацька одержала орден «Знак Пошани», голова колгоспу О. П. Нестеренко відзначений орденом Трудового Червоного Прапора, пастух І. П. Задорожний — медаллю «За трудову доблесть».
Територія селища значно розрослася, зміцніла його економіка, піднялася культура. В давнє минуле відійшли хати-мазанки з солом’яними стріхами, на вулицях виросли нові красиві будинки. За останнє десятиріччя споруджено понад 360 будинків, заасфальтовано центральні вулиці, проведено водогінну мережу. Велика увага приділена озелененню вулиць.
Серед нижньонагольчан багато любителів спорту, зокрема футбола. Місцева футбольна команда не раз посідала призові місця на обласних змаганнях. Для фізичного виховання трудівників збудовано стадіон і обладнано спортивні майданчики.
Силами громадськості на території селища споруджено 4 монументи: на честь героїв-нижньонагольчан, що полягли в роки громадянської та Великої Вітчизняної воєн, народних месників, перемоги над гітлерівською Німеччиною і на відзначення 50-річчя Великого Жовтня.
У селищі помітно піднявся добробут трудящих. Цьому в значній мірі сприяє добре поставлена робота торговельної мережі. Тут працюють 4 магазини. За роки семирічки їхній товарообіг зріс більш як удвоє. Якщо в 1958 році він становив 310 тис. крб., то в 1966 році — 707 тис. Майже втроє збільшився продаж промислових товарів.
Населення забезпечене медичним обслуговуванням. В 1965 році при медичному пункті селища обладнано фізіотерапевтичний кабінет з найновішим устаткуванням.
Встановлено патронаж над дітьми і молодими матерями. Заслуженою повагою користується в Нижньому Нагольчику фельдшер М. С. Задорожня, яка присвятила своє життя охороні здоров’я. Недалеко від селища, на місці зруйнованої під час війни школи-санаторію, збудовано дитячу дачу. Щоліта в цьому мальовничому куточку відпочивають сотні дітей. Корпуси, де вони живуть, схожі на казкові тереми. Для дітей збудовано плавальний басейн, солярій, ігрові майданчики. Поблизу дитячої дачі завершується будівництво санаторію для гірників.
У 1962 році в Нижньому Нагольчику за рекордно короткий строк було споруджено нове приміщення середньої школи. Тут обладнано просторі класи, кабінети хімії, фізики, біології, математики, історії, географії та домоводства. У майстерні встановлені верстати, є радіовузол, автоматична телефонна станція. Нижньонагольчанська школа стала центром методичної роботи в районі. При ній створено краєзнавчий музей, де відбуваються зустрічі учнів з учасниками Вітчизняної війни та ветеранами праці.
Популярною в районі стала нижньонагольчанська шкільна виробнича бригада, в якій учні старших класів опановують основи сільськогосподарського виробництва. За завданням кафедри овочівництва Луганського сільськогосподарського інституту вони вивчають найраціональніші норми внесення добрив для різних грунтів району. За досягнення хороших виробничих показників бригаду відзначено дипломом II ступеня ВДНГ і нагороджено почесними грамотами Центрального Комітету ЛКСМУ і Міністерства освіти УРСР. Юним ентузіастам присвоєно звання бригади комуністичної праці.
Нйжньонагольчанський педагогічний колектив налічує 23 учителі. Багато з них нагороджено грамотами Міністерства освіти УРСР, а Ю. М. Косарева та В. Я. Клочко — значком «Відмінник народної освіти». Учителька історії комуніст В. Я. Клочко 40 років працювала у школі. Багато разів її обирали секретарем колгоспної партійної організації, членом Луганського обкому КП України. Її самовіддана праця на ниві народної освіти відзначена орденом Трудового Червоного Прапора.
Ще на одну сходинку піднеслося за післявоєнні роки культурне життя селища. В 1958 році тут збудовано Палац культури із залом для глядачів на 350 місць, з приміщенням для бібліотеки, кімнатами для гурткової роботи та широкоекранною кіноустановкою. Для населення регулярно демонструються кінофільми. Сюди приїжджають колективи обласної філармонії, гастрольні бригади. Так, трудівники селища познайомилися з творчістю артистів Миколаївської естради, Воронезької та Молдавської філармоній.
В Антрацитівському районі є ретрансляційна мережа, і це дає змогу трудівникам Нижнього Нагольчика дивитися телепередачі з Москви, Києва, Донецька, Луганська та інших великих культурних центрів країни. В 1967 році жителі селища передплатили 2040 примірників газет та журналів. У багатьох домашніх бібліотеках є передплатні видання творів дожовтневих та радянських письменників.
У Нижньому Нагольчику зросло і виховалось чимало людей, якими він може пишатись, яких знають не тільки в районі, але і в області. У серпні 1964 року селищна Рада депутатів трудящих присвоїла звання почесних громадян Нижнього Нагольчика найстарішому колгоспникові О. П. Нестеренку, найстарішій учительці В. Я. Клочко, заслуженому шахтареві В. С. Бондаренкові, уродженцеві селища першому секретареві Луганського обкому КП України В. В. Шевченкові, першому механізатору селища І. Є. Калашникову.
Благородні трудові діла звершують жителі селища. Чудовими і затишними мають бути оселі і вулиці, де вони живуть. На загальних зборах трудівники вирішили розпочати змагання за надання Нижньому Нагольчику звання селища високої культури і зразкового порядку.
І селище кращає рік у рік. Дедалі більше його трудівників починають жити і працювати так, як вимагає того моральний кодекс будівника комунізму.
Д. І. КЛОЧКО