Білокуракине, Білокуракинський район, Луганська область
Білокуракине — селище міського типу, адміністративний центр великого сільськогосподарського району, розташоване в північній частині області. Через селище протікає річка Біла (притока р. Айдару). Тут знаходиться залізнична станція Білокуракине (на лінії Валуйки — Кондрашівська). До обласного центру, з яким селище зв’язане шосейною дорогою,— 135 км. Населення — 6,7 тис. чоловік.
Перші відомості про Білокуракине відносяться до початку XVIII століття. У 1700 році Петро І, повертаючись з другого Азовського походу в супроводі одного з своїх найближчих вельмож — князя Б. І. Куракина, зупинився в мальовничій місцевості, що розкинулась вздовж тихої річки з білосніжним крейдяним дном. Красива, але тоді ще дика місцевість сподобалась Куракину, і Петро І віддав її князю, надавши право останньому самому визначити межі володіння.
У 1700 році Куракин заснував невелике село, яке дістало назву від назви річки і прізвища князя. Але освоєння привласнених земель мало турбувало князя. Більш енергійно взявся за цю справу його син Олександр, який зумів переселити сюди велику кількість селян з Чернігівської, Київської, Воронезької та інших губерній.
Сподівання переселенців на поліпшення своєї долі були марними. Вони потрапили «з вогню та в полум’я», в таку ж, а то й гіршу неволю. Куракин-менший виявився умілим, жорстоким експлуататором. Панщина в його маєтках була особливо тяжкою.
Жорстока експлуатація викликала протести. Так, у 1766 році в скарзі до уряду білокуракинські селяни просили передати їх у відання казни, бо Куракин покладає на них «тяжкі роботи і нестерпні збори». Скаргу селян не взяли до уваги, а подавців скарги Я. Лобаченка і К. Ломовченка за постановою Слобідсько-Української губернської канцелярії було покарано канчуками.
Поширення гайдамацького руху на Слобожанщині сприяло посиленню відкритих виступів селян проти своїх гнобителів. Згаданого 1766 року кріпаки Білокуракиного «збунтувались», відмовилися виконувати повинності на користь пана.
Нещадно придушуючи селянські виступи, поміщик посилював гноблення. Наприкінці XVIII століття кріпаки платили О. Б. Куракину по 3 крб. 80 коп. «з хати». Але стягувати оброк з бідних було важко. Тому управляючий маєтком запропонував князю замінити подвірний оброк подушним, що збільшило загальну суму доходу з 4 до 6 тис. карбованців.
Жителі Білокуракиного вели своє господарство примітивно. Переважало перелогове землеробство: один рік поле засівалось, три або чотири роки відпочивало. Панщинні селяни, які мали робочих волів, возили хліб до Черкаська, Ростовської фортеці та інших місць Вони також наймались перевозити купецькі товари в Ярославль, Нижній Новгород, Казань, Саратов та Царицин.
На кінець XVIII століття Білокуракине стало волосним центром Старобільського повіту Слобідсько-Української губернії. У 1800 році тут проживали 4447 чол.— 2287 чоловіків і 2160 жінок.
На початку XIX століття поміщицькі селяни Білокуракинської волості викупили в правнука Б. І. Куракина — О. Куракина 52 тис. десятин землі і волю за 1 млн. 100 тис. карбованців. З боку князя цей крок був вимушений. Через розгульне життя він дуже занедбав свій маєток. Щоправда, Куракин не пропустив нагоди якнайбільше здерти з селян.
Умови викупу були кабальними і жорстокими: при неустойці з боку селян і неакуратності в платежах вони могли знову потрапити в кріпосні. Щоб зібрати кожний наступний внесок, селянам доводилось працювати до кривавого поту і відривати від себе останню копійку. За князівську «милість» вони мали, починаючи з 1805 року, вносити плату протягом двадцяти п’яти років.
Через погані умови життя, систематичне недоїдання, непосильну пращо багато жителів не доживали й до середнього віку. Часто спалахували епідемії, під час яких багато людей вмирало. Скупі рядки документів того часу розповідають, що в 1848 році від холери померло 360 чоловік, від цинги — 350 чоловік. Цим пояснюється повільне зростання населення. За 60 дореформених років населення збільшилось всього на 40 чол. і становило в 1863 році 4487 чоловік.
Оскільки білокуракинці викупились з кріпацької неволі вже на початку століття і були т. зв. «вільними хліборобами», реформа 1861 року їх не торкнулась. Тому становище білокуракинців було дещо кращим, ніж кріпаків. На цій підставі власті відносили Білонуракине до числа найбагатших слобід губернії. Слобода була розташована далеко від шляхів сполучення і торгових центрів. Цим користувалися елецькі, липецькі та воронезькі купці, які на базарах і ярмарках (їх було 4 на рік) по дешевій ціні скуповували пшеницю.
Пореформений період характерний для Білокуракиного інтенсивним роздробленням селянських господарств. За 20 з лишком років (з 1863 по 1885 рік) населення Білокуракиного збільшилось на 21 проц. і становило 5431 жителів, а число господарств зросло на 38 проц. і досягло 834 дворів. А оскільки землі не збільшилось, то багато селянських господарств стали економічно слабкими.
На початок XX століття процес розшарування селян посилився. Про це свідчать дані про землекористування у 1905 році. З 538 господарств 2-ї Білокуракинської общини 59 найбільш заможних господарів володіли понад 1200 десятинами землі, тоді як 249 господарств, тобто майже половина селянських дворів, мала близько 2000 десятин. Проте і ці цифри не дають повного уявлення про справжнє землекористування, бо куркулі за безцінь орендували землю безкінних селян. Хоч у селі офіційно і не було наділів понад 50 десятин, але кожне з 9 господарств, що становили куркульську верхівку, фактично користувалося земельною площею до 100 десятин. У найбільш заможних господарствах була зосереджена основна частина робочої та продуктивної худоби. Так, у 1905 році 35 господарств зовсім не мали худоби, 182 — не мали корів, 112 — були без робочої худоби, 186 господарств мали по одній коняці. В той же час у 21 господарстві (4 проц.) було 12 проц. всієї робочої худоби. Сільські глитаї Піштаренко, Корнієнко, Павленко, Балабай постійно тримали наймитів та наживались за рахунок бідняків, змушених здавати їм свою землю в оренду.
Сільське господарство, як і в дореформений період, велось примітивно. На початок XX століття основними землеробськими знаряддями були дерев’яна соха та борона. Великого лиха хліборобству завдавали часті посухи. Внаслідок цього в більшості господарств збирали дуже низькі врожаї. Так, у 1888—1892 роках, наприклад, середня врожайність ярої пшениці становила 38 пудів з десятини, а вівса і ячменю — 45 пудів.
Нужда і безземелля гнали селян на заробітки. Протягом 1900—1903 років з Білокуракинської волості щороку відходили на промисли 1200—1300 чоловік, переважно чоловіків. Більшість з них залишала село на цілий рік і фактично втрачала зв’язок із землеробською працею, пролетаризувалась, переходячи на становище робітників і батраків. Масового характеру набувало переселення. За 1904—1908 роки з Білокуракинської волості виїхали в Казахстан 156 сімей (952 чоловіки).
Події першої російської буржуазно-демократичної революції мали вплив і на Білокуракине. Влітку 1906 року серед білокуракинських селян, які працювали на збиранні врожаю в сусіднього поміщика Фандєєва, почалися заворушення. Вони вимагали поліпшення харчування і підвищення заробітної плати. Три дні селяни не виходили на роботу, а на четвертий організовано прийшли до поміщика з погрозою підпалити його маєток. Наляканий згуртованістю «бунтівників» і їх рішучістю боротися за поліпшення свого становища, поміщик пообіцяв задовольнити їх вимоги.
У цьому ж році було багато випадків підпалювання поміщицьких і куркульських скирт хліба, соломи й сіна. Так, літом бідняки підпалили скирту хліба куркуля Піштаренка і хлібну комору куркуля Балабая. Щоб припинити заворушення і залякати селян, волосне управління навесні 1907 року викликало з Старобільська каральний загін.
Класове розшарування селян особливо посилилось під час столипінської аграрної реформи. Про це свідчить той факт, що в 1912 році майже половина господарств Білокуракиного була бідняцькою, а кількість куркульських господарств зросла до 12 проц. проти 9 проц. у 1905 році. У 1912 році в селі з’явилось перше промислове підприємство — паровий млин, що належав французькому підприємцю. Тут постійно працювало 10—12 чоловік. У цей же час місцеві куркулі Павленки збудували невелику олійню, що переробляла соняшникове насіння.
За перші двісті років існування населеного пункту жителі його практично не мали медичної допомоги. Ще наприкінці XIX століття, щоб потрапити до лікаря, треба було подолати сорок кілометрів бездоріжжя до Старобільська. Лише в 1902 році в селі з’явився фельдшер. Він обслуговував селян всієї волості. Приміщення не було, тому фельдшер приймав хворих на приватній квартирі або відвідував їх удома. Лише в 1912 році в селі побудували лікарню на 25 ліжок, яка була єдиною на всю волость. На тисячу жителів припадало одно лікарняне ліжко. В цих умовах поширювались інфекційні захворювання. У 1901 році, наприклад, у селі лютували скарлатина, черевний тиф, дизентерія.
Напівжебрацьке існування переважної більшості населення погіршували неписьменність і темнота. Тільки у 80-х роках XIX століття було відкрито земське училище. До цього часу в селі існувала церковнопарафіальна школа. У 1908 році в обох навчальних закладах працювали три вчителі та два законовчителі. Земське училище розміщувалось у непридатному для навчання будинку з двох кімнат, а в церковно-парафіальній школі кількість учнів у два—два з лишком рази перевищувала дозволену норму. Через нестачу приміщень більшість дітей Білокуракиного не була охоплена навчанням.
Так, у 1907/1908 навчальному році з 750 дітей віком 8—11 років училося тільки 183, тобто 24,4 проц. Лише в 1912 році в селі відкрили другу земську школу.
З документів тих років постає разюча картина низького рівня освіти населення, особливо серед жінок. У 1905 році в селі було письменних чоловіків лише 23 проц., а жінок — 2,3 процента.
З культурних закладів у селі була лише невеличка бібліотека при волосній управі. Вона налічувала дві сотні книжок переважно релігійного змісту.
Напередодні першої світової війни Білокуракине було волосним селом Старобільського повіту Харківської губернії. Його населення становило 6,5 тис. жителів.
Мрія селян, що після повалення самодержавства їх становище поліпшиться, не справдилась. У волосній управі хазяйнували місцеві куркулі, які захищали інтереси заможної частини населення і повністю підтримували політику Тимчасового уряду.
В листопаді 1917 року в Білокуракине прийшла звістка про перемогу збройного повстання у Петрограді. Селянська біднота із захопленням зустріла перші декрети Радянської влади, прийняті II з’їздом Рад. У грудні 1917 року Військово-революційний комітет повіту прийняв постанову проте, щоб «на місцях утвердити владу трудового народу». Пропонувалось негайно організувати у «волостях і селах владу Рад робітничих і селянських депутатів», яким «взяти на себе всю повноту влади». Для запровадження цієї постанови у Білокуракине наприкінці грудня 1917 року прибув представник Старобільського повітового ревкому. За його пропозицією скликали сільський сход. Куркульсько-есерівську волосну управу скасували, а замість неї обрали Раду селянських депутатів. Першим її головою обрали місцевого бідняка, який багато років наймитував у куркулів,— Є. М. Вашуру.
4 січня 1918 року відкрився перший з’їзд Рад Старобільського повіту, в якому брали участь два представники від Білокуракиного. З’їзд відзначив успішне створення Рад на місцях та поставив перед цими органами влади нові завдання. Керуючись вказівками повітової Ради і ревкому, розгорнула роботу Білокуракинська волосна Рада селянських депутатів. Вона здійснювала декрети Радянської влади, забезпечувала хлібом і насінням найбідніших селян, подавала матеріальну допомогу демобілізованим солдатам, конфіскувала у куркулів надлишки хліба та реманенту, підтримувала революційний порядок.
Проте робота нових органів влади була перервана німецькою окупацією. У квітні 1918 року, напередодні вступу в село кайзерівських військ, місцеві бідняки, що повернулися з фронту, Андрій і Степан Ладнаї, Д. М. Рогозин, А. П. Вітер та інші пішли у партизанський загін, щоб із зброєю в руках боротись проти іноземних загарбників.
В листопаді 1918 року окупанти залишили село. В січні 1919 року тут створено ревком, а в лютому 1919 року відновила роботу волосна Рада. Розгорнулась велика робота по організації допомоги Червоній Армії.
Але в червні 1919 року село захопили денікінці і безчинствували тут до грудня 1919 року,— часу визволення Білокуракиного однією з бойових частин Першої Кінної армії.
В селі активно розгорнулось радянське будівництво. В лютому 1920 року відбулися вибори до волосної Ради. Боротьбу селян Білокуракиного за відбудову господарства очолили обрана в березні 1920 року сільська Рада та партійний осередок, створений в січні 1921 року.
Ворожі бандитські зграї, що бродили навколо села, заважали мирному життю. У січні 1921 року в село вдерлася банда Колесникова. Вона мала у своєму складі 200 шабель, 500 багнетів та 9 кулеметів. Невеликий загін народної міліції вчинив героїчний опір, але сили були нерівні. Бандити захопили і по-звірячому розправились з 11 радянськими активістами. В їх числі були продкомісар А. Вітер, С. Ладнай та інші. Білокуракинці поховали їх у братській могилі в центрі села. У 1951 році на могилі героїв споруджено пам’ятник.
Партійному осередку, сільській Раді, очолюваній місцевим жителем, демобілізованим через поранення з Червоної Армії П. М. Чорнухою, доводилось розв’язувати багато найрізноманітніших питань. Це й мобілізація хлібних ресурсів, і відбудова школи та лікарні, і забезпечення одягом, взуттям та продовольством інвалідів війни. У 1922 році в селі створюється сільський комітет незаможних селян, головою якого-було обрано І. М. Чорнуху, секретарем Й. А. Реву. Комітет зайнявсь упорядкуванням землекористування, забезпеченням бідняцьких господарств посівним матеріалом.
У 1923 році село стало центром Білокуракинського району Старобільського округу Донецької губернії. Тут виникли районні організації. Райком партії очолив донецький робітник В. П. Перов, райвиконком — колишній голова волревкому Д. М. Рогозян. В цьому ж році утворились сільський комсомольський осередок та профспілкова організація.
Сільська Рада, партійний і комсомольський осередки стали організаторами боротьби селянських мас за соціалістичні перетворення на селі. Бідняцькі господарства на кожному кроці відчували нестачу робочої худоби і реманенту. У 1923 році 1323 двори села мали 9053 десятини землі, а робочих коней тут було тільки 123 голови. Не в кожному господарстві були воли (в селі їх було всього 520 пар).
Радянська держава подавала велику допомогу біднякам, особливо сім’ям, які втратили своїх годувальників. їм виділялося насіння та землеобробне знаряддя. Сільська Рада та партійний осередок доклали багато зусиль для освоєння посівних площ, занедбаних під час громадянської війни. Олійня, що належала приватним особам (тут працював 21 робітник), у 1921 році стала власністю товариства «Праця», а в 1923 році державним підприємством став і вальцьовий млин.
Сільські комсомольці залучали до нового життя місцеву молодь. Осередок виділив уповноважених до профспілки працівників землі і лісу для роботи серед батрацької молоді. Комсомольці проводили політичну роботу серед наймитів, стежили, щоб куркулі не порушували трудових договорів.
Комуністи і комсомольці багато працювали над тим, щоб залучити селянство до громадських справ. Починання сільських активістів знаходили палкий відгук серед жителів. Так, навесні 1923 року білокуракинці зібрали понад 44 пуди зерно-продуктів для безпритульних дітей.
Багато уваги приділялось культурному будівництву. В селі почали працювати гуртки по ліквідації неписьменності. Активними культармійцями були комуністи, сільські вчителі, комсомольські активісти на чолі з секретарем комсомольського осередку П. В. Вашурою. Гуртки лікнепу працювали в школі, сільській Раді, в хатах селян. Обидві початкові школи у 1926 році були розширені і переїворені на семирічні. В цьому ж році в центрі села було споруджено клуб, а на околиці відкрито хату-читальню. У клубі відбувались лекції, учасники драматичного гуртка готували вистави. 1928 року в клубі почалось демонстрування кінофільмів.
Незважаючи на значну допомогу держави, селянам, особливо біднякам, все ж було важко вести господарство. З кожним роком більше вони переконувались, що єдино вірним шляхом до заможного життя є ленінський шлях кооперування. Велику роль в цьому відіграла агітаційно-масова робота, яку проводили комуністи, комсомольці та активісти комнезаму.
У 1928 році бідняки почали створювати товариства по спільному обробітку землі. Таких товариств було три. Наприкінці року вони об’єдналися в один колгосп під назвою «Гасло культури». Його очолив сільський активіст Т. М. Заєць. Першими в колгосп пішли бідняки. За короткий строк до колективу вступило понад 70 бідняцьких господарств. Проте молодій артілі довелося спочатку подолати чималі труднощі. Вона була організаційно слабкою, не досить технічно озброєною. В її господарстві працював лише один трактор «Фордзон». Куркулі провадили шалену агітацію проти колгоспу. Вони залякували тих, хто вступив, або збирався вступити до артілі, саботували хлібозаготівлі, поширювали різні ворожі чутки. Але це не зупинило комуністів, комсомольців, сільських активістів. У другій половині 1929 року основна маса селян свідомо стала на шлях колективного господарювання. На початок 1930 року в селі вже існувало два колгоспи. Щоб перешкодити проведенню суцільної колективізації, куркулі перейшли до прямого шкідництва. Вони навіть зробили спробу заразити артільну худобу сапом. Незаможницький актив під керівництвом партійної організації перейшов у рішучий наступ проти куркулів. У 1932 році було повністю завершено кооперування бідняцьких і середняцьких господарств. Після розукрупнення колгоспу «Гасло культури» в селі стало 8 артілей.
Винятково важливу роль у зміцненні колективних господарств відіграло створення в Білокуракиному у 1932 році машинно-тракторної станції. Спочатку вона мала лише примітивну майстерню по ремонту сільськогосподарського реманенту, кілька тракторів та невеликий склад пального і мастильних матеріалів. Першим директором МТС був посланець робітничого класу — двадцятип’ятитисячний, комуніст А. П. Жолтиков.
Загальне захоплення трудівників полів викликало прибуття в квітні 1934 року партії нових тракторів ХТЗ. На цей час закінчилось будівництво типової машинно-тракторної майстерні та допоміжних споруд. Наполегливо опановували нову техніку перші сільські трактористи Д. П. Гринько, А. Д. Лавренко, О. Т. Гладченко, А. С. Чаленко. Вже в 1934 році вони довели виробіток на кожний трактор до 800—850 га умовної оранки і зекономили по 200—280 кг пального і мастильних матеріалів.
Механізатори Білокуракинської МТС палко підтримали заклик знатної трактористки країни П. М. Ангеліної про розгортання соціалістичного змагання за високий виробіток на трактор. Великого успіху в 1935 році добилась бригада, очолювана І. Т. Остроглядом. Механізатори виробили на кожний трактор по 1258 га умовної оранки, зекономивши при цьому 5 проц. пального. За свій трудовий подвиг бригадир І. Т. Острогляд і його заступник Г. Т. Сухоставський були нагороджені орденом Леніна, 7 членів бригади — орденом Трудового Червоного Прапора, 1 — орденом «Знак пошани». В наступному, 1936 році, бригада І. Т. Острогляда виробила на кожний трактор по 1928 гектарів умовної оранки.
Приклад передовиків наслідувало багато трудівників села. Широко розгорталось змагання за одержання високих урожаїв, за збільшення продуктивності тваринництва. Значних успіхів досягли колгоспники сільськогосподарських артілей «Червоний прапор» та ім. Петровського.
Велике значення для дальшого розвитку села мало закінчення в 1937 році будівництва залізничної магістралі Москва — Донбас, яка проходить через Білокуракине. Вона зв’язала загублене колись у глухому степу село з великими промисловими і культурними центрами країни. Встановлення залізничного зв’язку сприяло і розвитку економіки села. На початку 1939 року на станції Білокуракине завершили будівництво першої черги хлібоприймального пункту, в тому ж році тут почали прокладати шосейну дорогу від станції до Старобільська. Розширилась місцева промисловість. Створений харчокомбінат переробляв фрукти і овочі, виготовляв кондитерські вироби, безалкогольні напої. З місцевої сировини промкомбінат виготовляв цеглу, гончарні і столярні вироби, валянки. Промартіль, організована в 1938 році, займалась пошиттям одягу і взуття, ремонтом металевих виробів.
За передвоєнні роки економіка колгоспів значно зміцніла. Цього було досягнуто завдяки впровадженню механізації, підвищенню культури землеробства. Якщо при створенні колгоспів на полях працював лише один трактор, то в 1940 році тут працювало близько двадцяти машин. Колгоспи «Червоний прапор», «Соціалістичний Донбас» та ім. Петровського придбали автомашини. Зростало артільне тваринництво. Кожний колгосп мав по чотири ферми, пасіку.
Багато уваги приділялося поліпшенню медичного обслуговування трудящих. Невелику сільську лікарню, збудовану ще у дореволюційні часи, розширили і перетворили в районну. Були відкриті поліклініка і зубопротезний кабінет. В лікарні та поліклінічному відділенні працювало 12 спеціалістів з вищою і середньою медичною освітою. Особливе піклування було про матерів і дітей. У дитячій консультації і родильному будинку вони одержували потрібну кваліфіковану допомогу.
Зростання економіки сприяло підвищенню матеріального і культурного рівня життя колгоспників. В результаті здійснення культурної революції, яка почалася ще в перші роки Радянської влади, вже в 30-х роках було повністю ліквідовано неписьменність. У побут села міцно входили радіо, газети, журнали. Щоб задовольнити прагнення сільської молоді до знань, було значно розширено шкільну мережу. У 1936 році одну з семирічних шкіл перетворили на середню, на околицях села додатково було відкрито 4 початкові школи. Виконуючи закон про загальне обов’язкове навчання, партійні, комсомольські, радянські організації села, органи народної освіти добилися, щоб усі діти шкільного віку вчились. Уже в 1940 році в селі навчалося 886 дітей колгоспників, робітників і службовців. У школах працювало 37 учителів з вищою і середньою спеціальною освітою.
Багато років працювала в селі вчителька С. Я. Корнієнко. Вона прибула сюди ще до Великої Жовтневої революції і з того часу невтомно несла знання в маси. Незважаючи на труднощі перших років Радянської влади, вона наполегливо вела боротьбу з неписьменністю серед населення, озброювала знаннями дітей. У 1938 році за багаторічну сумлінну працю по вихованню підростаючого покоління С. Я. Корнієнко було нагороджено орденом Леніна.
У передвоєнні роки розширилась також мережа культурно-освітніх закладів, зміцнилась їх матеріальна база. У 1940 році було завершено спорудження Будинку культури з залом для глядачів на 350 місць. Тут працювали драматичний і хоровий гуртки, домбровий оркестр; майже 150 юнаків і дівчат села брали участь в їх роботі. В репертуарі драматичного гуртка були й досить складні для постановки п’єси: «Назар Стодоля», «Платон Кречет» та інші. Агіткультбригада, створена при Будинку культури, обслуговувала колгоспників Білокуракиного і поблизу розташованих сіл.
У Будинку культури регулярно демонструвались звукові кінофільми. Майже всі жителі села з великим інтересом переглянули кінофільми «Ленін у Жовтні», «Ленін у 1918 році», «Чапаев», «Трактористи», трилогію про Максима та інші.
В селі було дві бібліотеки, книжковий фонд яких перевищував 12 тис. примірників.
З 1938 року Білокуракине стало районним центром новоутвореної Ворошиловградської області. Населення його в 1939 році становило 5095 чоловік.
Мирну працю жителів Білокуракиного перервав віроломний напад фашистської Німеччини на нашу країну. 23—24 червня 1941 року в колгоспах, на підприємствах і в установах села відбулися мітинги, на яких колгоспники, робітники і службовці висловлювали цілковиту готовність віддати всі сили для розгрому ворога.
Переважна більшість дорослого чоловічого населення пішла в ряди Червоної Армії. Ті, що залишилися в тилу, працювали по-фронтовому. Чоловіків замінили жінки.
Зиму 1941—1942 року фашистські літаки бомбардували Білокуракине, залізничну станцію, хлібоприймальний пункт, житлові будинки. Незважаючи на це, колгоспники ні на одну годину не припиняли роботи, вони працювали на фермах, молотили хліб, відправляли продукти на фронт, готувались до проведення весняних польових робіт. Весняна сівба 1942 року провадилась у надзвичайно складних умовах: не вистачало техніки, тягла і робочих рук. Частина орної землі залишилась незасіяною.
9 липня 1942 року німецько-фашистські війська захопили Білокуракине. Окупанти встановили режим терору й насильства. Вони розстріляли 126 жителів села, 980 чол. вивезли на каторжні роботи в Німеччину.
Білокуракинці не примирилися з фашистськими порядками, багато з них стали на шлях активної боротьби проти ворога. Комсомолки Л. С. Ладнай, Г. М. Ткаченко (тепер Квашніна), Н. Ф. Піштаренко та інші розповсюджували серед населення зведення Радінформбюро, в яких розповідалась правда про становище на фронтах. На початку січня 1943 року дівчата прикріпили на могилі радянських воїнів червоне полотнище з написом: «Спіть спокійно, дорогі товариші. Червона Армія відімстить ворогам!». Це викликало переполох серед фашистів і поліцаїв. Однак їм не вдалося знайти тих, хто це зробив.
Жителі села Н. М. Зайцева, Т. П. Чередниченко і У. С. Колісниченко зберегли життя багатьом радянським військовополоненим, яким пощастило втекти з табору, переховували їх, постачали їм їжу і одяг.
Білокуракинці не давали гітлерівцям хліба та інших продуктів, зривали обмолот хліба, ховались від примусового вивезення в Німеччину.
Майже сім місяців тривала фашистська неволя. 19 січня 1943 року частини 172-ї стрілецької дивізії визволили Білокуракине.
Жителі села свято шанують пам’ять тих, хто віддав життя за їх визволення. На могилі героїв Великої Вітчизняної війни вони спорудили пам’ятник. Біля його підніжжя завжди багато вінків і квітів.
Білокуракинці пишаються своїми героїчними земляками. Понад 300 жителів села загинули смертю хоробрих на фронтах Великої Вітчизняної війни. За мужність і відвагу, виявлені в боях проти фашистських загарбників і в тилу ворога, понад 1800 білокуракинців нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.
Великий бойовий шлях пройшов командир ескадрону капітан Л. І. Похила. Він був учасником оборони Сталінграда, визволення міст і сіл України. Під його командуванням кавалеристи здійснили кілька сміливих рейдів у тил ворога. Бойові подвиги Л. І. Похили відзначені орденом Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни І ступеня, орденами Вітчизняної війни II ступеня та Богдана Хмельницького III ступеня.
Начальник штабу артилерійського дивізіону капітан О. П. Варава брав участь в обороні Ленінграда, в штурмі Кенігсберга. Груди відважного воїна прикрашають ордени Вітчизняної війни І і II ступенів, Червоної Зірки, медалі «За оборону Ленінграда», «За взяття Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», «За перемогу над Японією».
За участь у підпільній боротьбі проти гітлерівських загарбників на території Білокуракиного Г. М. Квашніна, Л. С. Ладнай, Н. Ф. Піштаренко і Л. Ф. Любченко нагороджені медаллю «За бойові заслуги». Кількох урядових нагород удостоєні лейтенант медичної служби В. П. Куценко, партизан П. І. Форостян, який боровся з ворогом на Смоленщині і Брянщині, та багато інших.
Ворог завдав селу Білокуракиному і району величезної шкоди. Окупанти пограбували колгоспи і МТС, забрали 732 коней, 477 корів, 567 волів, 1156 свиней, зруйнували приміщення державних і громадських організацій, лікарню, Будинок культури, бібліотеки.
Переборюючи великі труднощі, жителі села почали відновлювати зруйноване ворогом господарство. Трудящі інших радянських республік подали їм в цьому велику допомогу. Із східних районів країни прибуло 6 тракторів, маточне поголів’я худоби, ковальське вугілля, залізо. Культурно-освітні заклади Куйбишевської області надіслали до сільської бібліотеки понад 5000 книжок.
Весняно-польові роботи в 1943 році проводились у дуже тяжких умовах: поля обробляти доводилось переважно коровами, ранні культури колгоспники сіяли ручним способом, а посівний матеріал у поле доставляли на візках. Тільки завдяки самовідданій праці трудівників села сівбу було проведено вчасно.
Трудовий героїзм виявили працівники МТС. За почином комуністів і комсомольців вони налагодили ремонт сільськогосподарської техніки в той час, коли майстерні ще не були відбудовані. Незважаючи на холод, ремонтники працювали просто неба по 12—14 годин на добу.
Протягом 1943—1944 рр. були відбудовані машинно-тракторна станція, млин, промкомбінат і харчокомбінат, лікарня, школа, бібліотека та інші культурно-побутові заклади. В 1947 році посівні площі в колгоспах досягли довоєнного рівня.
Після відбудови сільськогосподарських артілей постало питання про їх дальший розвиток. Дрібні колгоспи були малодохідними, вони не могли в широких масштабах впроваджувати механізацію в сільське господарство, ефективно використовувати техніку. Тому в 1950 році на базі семи колгоспів було створено три — «Червоний прапор», ім. Калініна і «Світанок». Укрупнення колгоспів дало можливість зосередити увагу на піднесенні врожайності та подоланні відставання тваринництва. Вже в наступному, 1951, році було досягнуто відчутних наслідків. Так, середній урожай головної культури — озимої пшениці — в колгоспі «Червоний прапор» перевищив 25 цнт з кожного гектара. За вирощення високих урожаїв зернових культур, успішне проведення збирання і здачу хліба державі 12 колгоспників і механізаторів села були нагороджені орденами і медалями Радянського Союза. Бригадир рільничої бригади колгоспу «Червоний прапор» Т. І. Острогляд, ланкові цього колгоспу К. І. Письменна, У. М. Рева, комбайнер І. Н. Письменний удостоєні найвищої нагороди — ордена Леніна.
Дальшому розв’язанню творчої ініціативи колгоспників сприяли рішення XX з’їзду КПРС. Трудівники села особливу увагу приділили піднесенню найбільш відсталої галузі — тваринництва — і вже зарік добилися перших успіхів. У 1957 році надій молока на фуражну корову зріс порівняно з 1953 роком у три рази і становив в середньому в усіх трьох колгоспах понад 1,8 тис. кг. За досягнення високих показників у розвитку сільськогосподарського виробництва голова колгоспу «Світанок» Л. М. Ключенкова була нагороджена орденом Леніна, а чабани колгоспу «40 років Жовтня» (колишній «Червоний прапор») О. М. Міщенко і М. М. Філоненко, доярка колгоспу ім. Калініна О. А. Сокира — орденом Трудового Червоного Прапора.
У березні 1958 року колгоспи «40 років Жовтня» та ім. Калініна об’єдналися в одне господарство, і з цього часу в Білокуракиному було вже два колгоспи — «Дружба» і «Світанок». Укрупнені колгоспи стали великими багатогалузевими господарствами. В артілі «Дружба» є 6,5 тис. га сільськогосподарських угідь, в т. ч. 4,8 тис. га ріллі, а в артілі «Світанок» — близько 3 тис. га угідь, з яких 2,1 тис. га орних земель.
Історичною віхою в житті білокуракинців, як і всіх радянських людей, був XXII з’їзд Комуністичної партії Радянського Союзу. Від імені своїх земляків делегат з’їзду секретар райкому КП України 0. І. Рогачова голосувала разом з іншими за прийняття нової Програми КПРС.
Трудящі селища з великим натхненням взялися за перетворення в життя накреслень партії в галузі піднесення сільського господарства, культури, народного добробуту.
Держава подала колгоспам велику допомогу, постачаючи їм трактори, сільськогосподарські машини, добрива. У 1966 році в двох колгоспах був 41 трактор, 32 комбайни, сотні причіпних і навісних знарядь, 26 автомашин, 26 електромоторів та багато іншої техніки. Наявність необхідної техніки і досвідчених кадрів механізаторів дала можливість повністю механізувати вирощування зернових і просапних культур. Удобрення полів провадиться тільки спеціальними машинами і за допомогою сільськогосподарської авіації. Механізація, піднесення культури землеробства, впровадження передових методів агротехніки значно підвищили врожайність усіх сільськогосподарських культур. Так, колгосп «Дружба» в останньому році семирічки зібрав по 20,7 цнт озимої пшениці з 1 га, замість 14 цнт у 1958 році. В цілому валовий збір зерна по обох колгоспах зріс майже вдвічі.
Щорік успішніше розвивалось колгоспне тваринництво. Якщо до 1950 року в цій галузі переважала ручна праця, то в 1968 році на всіх молочнотоварних фермах було впроваджено механічне доїння корів, автонапування, встановлено механізми для роздачі кормів і прибирання гною, а на свинофермах — кормозапарники. Колгоспники застосовують найновіші методи відгодівлі худоби. Організовано виробництво дріжджів і штучного молока для підгодовування телят. Це дало можливість колгоспам у 1966 році виробити 27,5 тис. цнт молока, збільшити його виробництво проти 1958 року в 1,5 раза. Виробництво м’яса за цей час зросло в 1,4 раза і досягло 3,8 тис. центнерів.
Успіхи, досягнуті колгоспами, є результатом самовідданої праці всіх колгоспників. За збільшення виробництва продуктів рослинництва і тваринництва в 1965 році кращі з них удостоєні урядових нагород. Найвищої нагороди — ордена Леніна — удостоєна доярка колгоспу «Дружба» Т. Л. Гужва. Доярка А. Д. Малюк і бригадир П. А. Піддубний з цього ж колгоспу нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора. П’ятьом передовикам того ж року вручені медалі «За трудову доблесть».
Боротьбу трудівників колгоспів за піднесення економіки очолюють партійні організації. На партійних зборах обговорюються найважливіші питання життя господарств. Так, у червні 1964 року комуністи колгоспу «Дружба» вирішили залучити спеціалістів для вивчення досвіду роботи по-новому. За рішенням парторганізації було створено групу економічного аналізу. Комуністи мобілізували колгоспників на боротьбу за бережливість. Усі ці заходи дали можливість запровадити в наступному році внутрігосподарський розрахунок і грошову оплату праці колгоспників.
За післявоєнні роки в Білокуракиному, яке стало з квітня 1954 року селищем міського типу, наявні невеликі підприємства місцевої промисловості були не тільки відбудовані, але й значно розширені. Підприємства по переробці сільськогосподарської сировини були об’єднані в харчокомбінат. У борошномельному і олійному цехах встановлено нове устаткування. Це дало змогу значно підвищити продуктивність праці та збільшити випуск продукції. Якщо у 1950 році борошномельний цех переробляв за добу 6 тонн зерна, а олійний — 2 тонни соняшнику, то в 1965 році зерна перероблялося 12—14 тонн, а соняшнику — 6— 7 тонн.
В майстернях райоб’єднання «Сільгосптехніка» за роки семирічки встановлено потокові лінії для ремонту тракторів і комбайнів, нові токарні, фрезерні і свердлильні верстати.
Для ведення будівництва в колгоспах району створено міжколгоспну будівельну організацію. Тут повністю механізовано первинну обробку лісоматеріалів.
У селищі є хлібоприймальний пункт, молокозавод, комбінат побутового обслуговування, що об’єднує 5 майстерень та інші дрібні підприємства.
Зростання економіки колгоспів, розвиток підприємств сприяли підвищенню матеріального добробуту трудящих. За роки семирічки зріс житловий фонд. На колишньому пустирі виросло містечко з двоповерхових будинків, де справили новосілля понад 100 сімей робітників і службовців. Тут же споруджено дитячий садок-яслі на 120 місць. Крім того, трудящі селища за допомогою державного кредиту спорудили понад 200 індивідуальних будинків. Завдяки цьому виросли нові вулиці — Залізнична, Стадіонна, Світла. Разюче змінився загальний вигляд селища. Новозбудовані будинки не мають нічого спільного з підсліпуватими дореволюційними селянськими хатами. Кожний будинок — цегляний, високий, багатокімнатний, з великими вікнами. Центральні вулиці — Леніна, Кірова, Чапаева — заасфальтовані. У 1960—1965 роках прокладено 7 км тротуарів, 5 км водопроводу. Селище потопає в зелені. В центрі його знаходиться чудовий парк. Багато квітів висаджують жителі вздовж вулиць і в скверах. У сквері, в центрі села, встановлено пам’ятник В. І. Леніну.
У проведенні робіт по благоустрою Білокуракиного велика заслуга належить селищній Раді, в складі якої налічується 65 депутатів. На сесії Ради в березні 1965 року було ухвалено до 50-річчя Радянської влади побудувати в селищі спортивний зал, закласти сквери, озеленити всі вулиці. Депутати, члени постійної комісії по благоустрою залучили до виконання рішення сесії всіх трудящих селища. 14 комсомольських організацій селища, що налічують 346 членів ВЛКСМ, оголосили будівництво спортзалу ударною будовою і взяли активну участь у його спорудженні. Напередодні 49-ої річниці Жовтневої революції молодь одержала чудовий спортивний комплекс. Тут займаються волейболісти, баскетболісти, легкоатлети, гімнасти, борці. Проведені роботи і по озелененню селища. Закладено молодіжний сквер на вул. Чапаева.
З кожним роком розширюється торговельна сітка, збільшується товарооборот. У 1966 році кількість магазинів і ларків досягла 28. За роки семирічки збудовано райунівермаг, чайну, їдальню, меблевий магазин. За післявоєнні роки торговельна мережа не тільки розширилась, але й спеціалізувалась: відкрито книжковий, меблевий, гастрономічний, м’ясо-молочний, дитячий магазини, а також магазини по продажу культтоварів, кулінарних виробів, готового одягу.
Великі зміни в побуті білокуракинців відбулися після підключення на початку 1964 року селища до державної енергосистеми. У будинках колгоспників, робітників і службовців з’явилися холодильники, пральні машини та інші електропобутові прилади. На початку 1966 року в 126 будинках були телевізори, у 211 — радіоприймачі.
Білонуракинці вже давно забули про епідемічні захворювання, які до революції забирали тисячі жителів. У селищі є районна лікарня, яка має хірургічне, терапевтичне, родильне і дитяче відділення, зубопротезний і рентгенівський кабінети. Кваліфікована і безплатна медична допомога подається також у жіночій і дитячій консультаціях.
За роки семирічки в селищі значно зросли асигнування на охорону здоров’я — з 113,6 тис. крб. у 1958 році до 253,9 тис. крб. у 1965 році. Розширено матеріальну базу лікарні. Зведено нові корпуси хірургічного і терапевтичного відділень, добудовано інші відділення і служби, встановлено нове устаткування. Число лікарняних ліжок зросло з 60 до 100. В березні 1967 року закінчено будівництво нової поліклініки. В медичних закладах працює 155 медпрацівників, у т. ч. 20 лікарів.
Своєю самовідданою працею по охороні здоров’я трудящих, активною громадською діяльністю загальну повагу заслужило багато медичних працівників. Серед них лікар-дерматолог О. Г. Соколова, нагороджена значком «Відмінник охорони здоров’я УРСР», терапевт Л. А. Покотило, хірург Л. П. Чапленко.
Великих успіхів досягнуто в справі народної освіти. За післявоєнні роки не тільки розширилась матеріальна база шкіл, але й значно підвищився загальний рівень викладання. Крім середньої, в селищі працюють восьмирічна і три початкові школи. У 1965/66 навчальному році в школах навчалися 1294 дітей. Понад 100 чоловік сільської і робітничої молоді продовжують своє навчання у вечірній школі. Тільки в 1959—1965 рр. 436 молодих жителів селища закінчили середню школу. Навчання і виховання учнів здійснюють 68 учителів з вищою і середньою спеціальною освітою. В школах виросло чимало чудових майстрів педагогічної праці, які дають учням глибокі знання. Кращі з них — В. П. Павленко, П. І. Чайка, М. Ф. Литвяк, нагороджені значком «Відмінник народної освіти УРСР».
В селищі є музична школа. В ній навчаються 86 обдарованих дітей по класу баяна, народних інструментів та фортепіано.
Білокуракинцям є де розумно і змістовно провести своє дозвілля. В селищі працюють районний Будинок культури, селищний клуб, два колгоспних клуби, клуб будівельників, 6 червоних кутків. У Будинку культури і клубах працюють драматичні, хорові, танцювальні та інструментальні гуртки художньої самодіяльності, в яких бере участь понад 200 чоловік. Тут читаються лекції і доповіді, проводяться тематичні вечори, концерти художньої самодіяльності, демонструються кінофільми. У Будинку культури і в селищному клубі встановлено широкоекранну кіноапаратуру.
До послуг трудящих — 5 бібліотек (районна для дорослих і дітей, селищна, кабінету політосвіти райкому КП України, середньої школи). У бібліотекар є 34,6 тис. книжок. Читачами бібліотек є 3420 чоловік. Білокуракинці щоденно одержують 2250 примірників центральних, республіканських і обласних газет та журналів. Тричі на тиждень виходить районна газета «Заповіт Ілліча» загальним тиражем 5000 примірників, а двічі на місяць — багатотиражна газета «Колгоспна правда» колгоспу «Дружба». Білокуракинці беруть активну участь у громадському житті. Форми цієї участі різні: робота в депутатських комісіях селищної Ради, виконання партійних, комсомольських і профспілкових доручень, чергування в народній дружині, участь у діяльності організацій ДТСААФ, Червоного Хреста і т. д.
Цікаво проводять своє дозвілля і діти. В Будинку піонерів працюють авіамодельний, радіотехнічний, рукодільний, фотогурток і гуртки художньої самодіяльності.
Нова радянська дійсність народжує відмінні від минулого звичаї і обряди: комсомольські весілля, урочисту реєстрацію новонароджених. Міцно входять у побут масові народні свята — проводи зими, Дні трудової слави, свята Весни, Врожаю та інші. В урочистій обстановці вручаються перші паспорти, трудові книжки, перша зарплата, відзначаються ювілеї ветеранів праці тощо.
Пишаються білокуракинці своїми видатними земляками. Генерал-лейтенант П. В. Вашура під час Великої Вітчизняної війни був начальником політвідділу корпусу. Влучні удари по німецько-фашистських військах завдавали льотчики повітряної армії, серед яких був генерал-майор авіації В. О. Бихал.
Великі перспективи відкриваються перед Білокуракиним у новій п’ятирічці (1966—1970 рр). Боротьбу трудящих селища за дальший розвиток економіки, культури, підвищення добробуту народу очолюють 20 первинних партійних організацій, в рядах яких налічується 485 комуністів.
В недалекому майбутньому Білокуракине стане ще кращим. Зросте його житловий фонд, вулиці прикрасять нові будинки культурно-побутового призначення. Трудящі Білокуракиного разом з усім радянським народом активно борються за перетворення в життя історичних рішень XXIII з’їзду КПРС.
В. Й. ГУРЕВИЧ, В. Н. РЕВА