Біловодськ, Біловодський район, Луганська область
Біловодськ — селище міського типу, адміністративний центр Біловодського району, розташоване у північно-східній частині області, за 92 кілометри від м. Луганська. Біловодській селищній Раді підпорядковані населені пункти Семикозівка, Новоспасівка, Плугатар, Веселе, Узлісся. Залізнична станція — Старобільськ за 56 км на залізниці Валуйки—Кондрашівська. Населення 7562 чоловіки.
Селище розташоване у долині мілководної річки Деркулу, лівої притоки Сівер-ського Дінця. До правого берега Деркулу підходять відроги Середньоруської височини. Їх схили порізані ярами, які заглиблюються у крейдяні відклади. Грунтові джерела, що стікають тут у Деркул, надають воді білого кольору, звідси і походить назва селища.
В околицях селища виявлено залишки неолітичної стоянки.
Біловодськ виник у 1686 році. Першими його жителями були козаки Острогозького полку, які переселилися сюди на вільні землі, а також селяни, що тікали від кріпосницької неволі і знущань поміщиків. Однак через те, що перші жителі Біловодська поселилися на Деркулі без дозволу царя і брали участь у Булавінському повстанні, каральний загін князя В. В. Долгорукого за царським указом у 1708 році спалив і зруйнував селище.
У 1717 році Петро І наказав острогозькому полковникові І. Тевяшову поселити на Деркулі людей свого полку з Лівен, Старого Осколу, Королі, Землянська та інших міст. Головною метою переселення було заснування кінних заводів.
Згодом, у 1765 році, за 7 верст від Біловодська було засновано імператорський кінний завод — Деркульський.
22 квітня 1765 року за указом Катерини II Біловодська слобода з землею та всіма угіддями була передана відомству конюшенної канцелярії, а всі селяни були приписані до Дер-кульського кінного заводу. Їх зобов’язали заготовляти сіно й солому, вирощувати овес для потреб заводу, сплачувати грошовий оброк за користування землею.
Спочатку селяни не підкорилися царському урядові і навіть підняли бунт проти закріпачення. Однак Катерина II надіслала військо, і воно жорстоко придушило заколот: кожного десятого було відшмагано різками.
В цей же час у Біловодську утворюється Деркульський кінний заказ, якому були підпорядковані слободи, розташовані вздовж річок Деркулу, Комишної, Євсугу та Ковсугу. Біловодськ зводиться до ступеня повітового міста.
При запровадженні нового адміністративного поділу Російської імперії у 1779 році Біловодськ, а з ним і весь повіт, був віднесений до Воронезького намісництва. У 1797 році він знову був приєднаний до Слобідсько-Української губернії як заштатне місто Старобільського повіту.
У фондах Центрального державного архіву давніх актів зберігся опис Біловодська 1777—1781 рр: «В тому місті укріплень немає ніяких, дві церкви, «присутствені» місця, нижній земський суд, нижня земська розправа, повітове казначейство, міське правління, соляний амбар і льохи для казенного вина, два млини. Торгівля харчовими продуктами провадиться у плетених з хмизу наметах. Кожного тижня тут відбуваються базари, на які прибувають жителі з навколишніх сіл і привозять хліб, конопляну олію та ін. харчові продукти, а також влітку колеса, взимку сани, голоблі, дуги, мотузки. Крім того, у місті відбувалися щорічно по 4 ярмарки, на які приїжджали купці з Валуйок, Харкова, Воронежа з сукнами, шовковими і бавовняними тканинами, галантереєю, дьогтем тощо».
У першій чверті XIX століття поблизу Біловодська засновуються нові імператорські військово-кінні заводи: Стрілецький (1803 р.), Ново-Олександрівський (1823 р.) та Лимарівський (1818 р.). Усі вони з приписаними до них селянами були об’єднані в окремий військово-кіннозаводський округ, управління яким було у Біловодську.
Приписані до кінних заводів селяни мали наділи в середньому по 9,3 десятини на ревізьку душу, в той час як поміщик Ф. Бутков у Біловодському повіті володів 6639 десятинами. Селянські господарства, маючи примітивні знаряддя обробітку грунту, збирали низькі врожаї. Земля приносила селянинові половину, а може й третину того, що могла дати. Урожай основної зернової культури ярої пшениці в кращі роки становив 30—35 пудів зерна з десятини, а в неурожайні —6—12 пудів.
Неврожай приносив неймовірні страждання селянам, особливо біднякам. Надовго залишився в пам’яті біловодчан 1833 рік, коли через посуху поля залишилися голими. Бідні люди харчувалися чим тільки могли: до невеликої кількості борошна домішували дубові жолуді, лободу, кору дерев, коріння трав тощо. Вони самі наймалися і віддавали в найми до багатіїв своїх дітей тільки за харчі. Люди пухли з голоду і вмирали. Тим часом багатії, маючи великі запаси хліба, байдуже спостерігали людське горе.
Населення Біловодська майже цілком складалося з кіннозаводських селян. У 1838 році їх налічувалось 5542 чоловіки, міщан було 276 чоловік, купців — 38. Решту жителів становило духівництво (99 чоловік), чиновники (16 чоловік), відставні солдата, а також ті, хто вийшов у безстрокову відпустку (54 чоловіки), та ін. Всього в місті проживало 6029 чоловік. Управління військово-кіннозаводського округу фактично було повновладним правителем міста. В його руках зосереджувалась вся влада над селянами. Тривалий час Біловодськ так і називався «заштатне місто кіннозаводського відомства».
Коли у 40-х роках військово-кінні заводи були перетворені на державні й віднесені до міністерства державного майна, кіннозаводські селяни стали називатися державними. Під час аграрної реформи 1861 року селяни Біловодська були звільнені від повинності безплатно постачати сіно й солому Деркульському кінному заводові. Проте одночасно царські власті зменшили земельний наділ з 9,3 до 5 десятин на ревізьку душу з правом одержати ще 3 десятини, за які потрібно було щороку вносити плату по 73 коп. за десятину. Селяни Біловодської волості відмовились за таку ціну брати додатковий наділ. Цим скористалися місцеві лихварі, які заорендували відрізані землі по 20 коп., а тим же селянам здавали в оренду по карбованцю і більше за десятину на рік. Як не бідкалися біловодчани, але їм так і не вдалося повернути ці так звані оброчно-казенні землі.
Головним заняттям біловодчан було землеробство, а також скотарство. На кінець 70-х років XIX століття населення слободи досягло 11846 чоловік, а кількість дворів зросла до 1520. Селяни об’єднувались у дві громади, яким належало 23 608 десятин землі, у тому числі близько 21 600 десятин придатної.
У пореформені роки Біловодськ стає великою торговельною слободою, центром збуту зерна і худоби. Розвиткові торгівлі сприяло й те, що через Біловодськ пролягав чумацький шлях з півночі на південь країни. Тут селяни Біловодська і навколишніх сіл продавали хліб і худобу. Спритні ділки скуповували хліб і вивозили його до приазовських міст, наживаючи великі бариші. Купці споруджували в слободі величезні склади. Протягом року в Біловодську зсипалося до 2 тис. вагонів зерна. Щороку тут відбувалося п’ять ярмарків, крім хліба й худоби, збувалися вироби місцевих шкіряників, ковалів, шевців, кушнірів тощо. У слободі з’являються заїжджі двори, збільшується кількість крамниць. У 1885 році тут вже було понад 50 крамниць, 10 заїжджих дворів, поштова контора.
Чимало жителів Біловодська чумакувало. Бідніші селяни наймалися до купців, що скуповували зерно, і з ранньої весни, коли з’являвся підніжний корм для биків, і до пізньої осені возили хліб переважно до Таганрога й Ростова, а звідти доставляли рибу того ж купця. Заможні селяни об’єднувались в «купу» (громаду) і самостійно на возах відправляли пшеницю до приазовських міст. Частина чумаків наймалася возити сіль з Бахмута в порти Азовського і Чорного морів.
У 1872 році за 45 кілометрів на схід від Біловодська була прокладена залізниця, що сполучала центральні губернії Росії з Ростовом-на-Дону. Значення Біловодська як торговельного центра зменшилось, довіз хліба на його ярмарки набагато скоротився, позначилася на цьому і посуха 1871 року та недорід у наступному році. Занепадає і тваринництво. У 1871 і 1872 рр. спалахнула епідемія чуми великої рогатої худоби. Селяни були охоплені панікою, забивали худобу або продавали її за півціни.
Дедалі все більш розорених селян змушені були йти на заробітки на Дон, Кубань, Ставрополля. Дехто йшов на донецькі шахти і заводи. Але частіше доводилось батракувати у поміщиків та куркулів. За день тяжкої праці чоловік міг заробити 10—35 копійок, а жінки одержували ще менше.
Щовесни сотні чоловіків і жінок наймалися до місцевих купців та крамарів торгувати їхніми товарами в роз’їзді. Пішки з кошиками, на возах, навантажених тканинами, нитками, хустинами, гудзиками та іншим купецьким крамом, наймані торгівці вирушали в інші села Старобільського повіту, у Донську область, Воронезьку, Ставропольську, Астраханську, Саратовську та інші губернії. Звідти поверталися з іншими товарами, закупленими торгівцями: сушені фрукти доставляли з Кавказу, рибу — з Астрахані, коней — з Поволжя, виноград — з Дону тощо.
Відхожі промисли і торгівля в роз’їзді набрали дуже великих розмірів. Про це свідчить хоча б кількість короткострокових паспортів, що видавалися щороку. У 1872 році біловодчанам видано понад 2480 місячних і тримісячних паспортів. У подальші роки число паспортів збільшувалось, а в 1892 році майже третина населення Біловодська (3860 з 12 тис.) одержали паспорти і вирушили на заробітки.
Дедалі більшого розвитку набирали ремесла. У 1880 році в слободі було 18 шкіряних майстерень, виручка кожної з яких становила від 50 до 300 крб. щороку. Поширеними ремеслами були ковальське, шевське, кравецьке та інші.
Наприкінці 80-х років почало посилено розвиватися кустарне виробництво плугів та інших сільськогосподарських знарядь. Завдяки малій вазі і міцності однолемішні залізні плуги біловодських ковалів набули великого поширення, почали розходитися в інші повіти Харківської губернії і далі за її межі в Донську й Кубанську області, Катеринославську і Воронезьку губернії. На плуги був такий великий попит, що кустарі не встигали виконувати замовлення. Біловодські плуги в 1896 році експонувались на сільськогосподарській виставці у Нижньому Новгороді і були удостоєні нагороди.
Крім плугів, ковалі займались виготовленням букерів, борін, віялок, молотарок, тарантасів, критих візків тощо. Кузні не мали будь-яких механічних пристосувань; лише у тих майстернях, де виготовлялися молотарки і віялки, можна було побачити примітивні токарні й свердлувальні верстати.
У 1904 році в Біловодську, де проживало вже близько 17 тис. чоловік, було 50 ремісничих майстерень, а кількість ремісників досягла 1000 чоловік.
Розшарування селянства дедалі поглиблювалось. На початку XX століття диференціація селянських господарств Біловодська була приблизно такою: біднота становила 20—25 проц., середняки — 50 проц., а решта 25—30 проц.— куркулі.
Малоземелля, тяжке життя були причинами заворушень збіднілого селянства в роки першої російської революції (1905—1907 рр.). Зростанню політичної свідомості і активності біловодчан сприяла революційна пропаганда, яку проводили через своїх представників більшовицькі організації Луганська і Харкова. Вони поширювали у Біловодську революційні листівки, що закликали до боротьби проти великих землевласників і самодержавства. Місцеві ремісники-шкіряники О. П. Микитенко, І. Й. Гусарєв та прикажчик М. В. Борисов розмножували листівки на шапірографі і роздавали їх селянам. Великий інтересу бідняків викликала брошура В. І. Леніна «До селянської бідноти».
У червні 1906 року старобільський повітовий справник повідомив про «загрожуючий заворушеннями настрій слободи Біловодська». Люди збиралися на сходки, де гаряче обговорювали своє становище. Особливо бурхливо проходили збори в будинку селянина-середняка Д. І. Назаренка, революційно настроєного члена Державної думи.
Д. І. Назаренко та член РСДРП студент Феодосійського учительського інституту П. Г. Лонгвинов, що приїздив тоді у Біловодськ до своїх родичів, закликали бідняків захоплювати землі, що належали поміщикам, купцям і духівництву, інвентар, косити їх хліб і сіно. Поліція визнала П. Г. Лонгвинова політично неблагонадійним, заарештувала його і кинула у старобільську в’язницю. Під час обшуку квартири П.Г. Лонгвинова були знайдені Програма РСДРП, книги К. Маркса, Ф. Енгельса, зошит з революційними піснями й інша політична література.
Під впливом революційної агітації селяни весною 1906 року захопили частину оброчно-казенних земель, які орендували у казни місцеве купецтво і духівництво, самовільно косили сіно на поміщицьких землях. Але ці виступи мали неорганізований характер і скоро були придушені поліційною вартою. Захоплену землю селян примусили повернути їх власникам. Д. І. Назаренко, О. П. Микитенкота І. Й. Гусарєв були заарештовані. Для того щоб якось зменшити гостроту аграрного питання, харківський губернатор наказав здати біловодським селянам в оренду частину оброчно-казенних земель.
Столипінська аграрна реформа посилила розшарування селянства. Багато бідняків розорилося і, втративши землю, розходилися на заробітки на донецькі шахти, наймалися до багатіїв і торговців. Дехто шукав вихід із тяжкого становища у переселенні на вільні землі Сибіру. За п’ять років (1904—1908) Біловодську волость покинуло 60 сімей (364 чоловіки). Дві третини сімей переселенців мали в Біловодську невеликі земельні наділи — від 2 до 5 десятин.
Внаслідок тяжкого матеріального становища, поганого медичного обслуговування часто у Біловодську спалахували епідемії. У 1830 році від холери померло 700 чоловік, а в 1847 і 1848 роках — 5501 2. Особливо великою була дитяча смертність. Лише в 1884 році від скарлатини, дифтериту та інших хвороб загинуло понад 700 дітей.
Великим лихом були очні хвороби. Представники передової, прогресивно настроєної інтелігенції намагалися якось полегшити страждання людей, але відсутність матеріальної бази зводила ці зусилля нанівець. Благородній справі лікування людей присвятив свою діяльність земський лікар В. А. Шафрановський. Після закінчення Харківського університету він спочатку працював в очній клініці в Харкові, а у вересні 1882 року одержав призначення на посаду земського дільничного лікаря в Біловодську.
За перший же рік він подав допомогу 700 хворим на трахому, катаракту та інші хвороби. В наступні роки кількість тих, хто звертався до Шафрановського по допомогу, зросла до 20—30 тис. чол. До нього йшли хворі не лише з Старобільського повіту, але й Воронезької губернії та Області Війська Донського. Лікувати таку велику кількість хворих, коли всю лікарську дільницю, до якої входило 12 населених пунктів Біловодської та Городищенської волостей з населенням 34 666 чол., обслуговували один лікар, 3 фельдшери і акушерка, не було ніякої можливості.
Все ж лікар В. А. Шафрановський своєю самовідданістю здобув велику повагу біловодчан. Відзначаючи в 1907 році 25-річний ювілей його роботи дільничним лікарем, Старобільське повітове земське зібрання вирішило побудувати в Біловодську лікарню імені В. А. Шафрановського. Така лікарня на 12 ліжок і була споруджена у 1914 році. У 1908 році земство перевело Шафрановського до Старобільська, де він працював до самої смерті.
Тяжке економічне становище посилювалось ще й культурною відсталістю селянства. За даними перепису населення Росії 1897 року з, 12 630 жителів Біловодська тільки близько 1300 чоловік були письменними.
Перші школи в слободі виникли в середині XIX століття. За розпорядженням палати державного майна в 1843 році відкрилося «громадське чоловіче училище», а в 1845 році — подібне училище для дівчат. До цього ж навчанням дітей займалися за певну плату приватні особи. Школи містилися в тісних кімнатах житлових будинків власників і не могли мати більше 20—30 учнів. Діти вчились тут лише читати, писати й лічити. Підручниками були: євангеліє, псалтир та часослов церковнослов’янською мовою.
Шкільна мережа зростала досить повільно. На початку XX століття двокласне міністерське училище, жіноче земське училище і дві однокласні церковнопарафіальні школи могли охопити навчанням менше однієї третини дітей шкільного віку. У 1908 році, наприклад, з 1730 дітей віком 8—11 років навчалось тільки 514 чоловік. Чоловіча гімназія була відкрита у Біловодську тільки у 1912 році.
У 1901 і 1910 рр. земство у Біловодську відкрило дві бібліотеки громадського користування, які мали фонд близько 2500 книг, але кількість читачів у цих бібліотеках через велике число неписьменних була незначною. Місцеві ділки у 1910 році в одному з сараїв обладнали кінематограф, але через високу вхідну плату його відвідували лише багатії.
Царські власті зовсім не дбали про благоустрій слободи. У 1904 році тут було понад 4400 житлових будівель, розташованих на 30 вулицях. Проте бруківку було прокладено тільки в центрі, де в добротних цегляних будинках жили купці й чиновники. Решта вулиць потопала в грязюці. Тут тулилися одна до одної низькі глиняні та дерев’яні селянські хати під соломою й очеретом. Ночами слобода поринала у морок, тільки в центрі горіли єдиний газовий ріжок та гасові лампи біля купецьких крамниць.
Імперіалістична війна 1914—1918 років принесла народу нові лиха і страждання. Багато чоловіків було мобілізовано у царську армію, сім’ї селян і ремісників залишились без своїх годувальників. Зросли податки і збори. Селяни повинні були поставляти для армії продовольство, фураж, коней, транспортні засоби, що тяжко відбивалося на їх господарстві.
Не принесла помітного полегшення становища трудящих і Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року. Тривала імперіалістична війна. Землі селяни не одержали. Податки не зменшились. Влада у Старобільському повіті перейшла до рук органів Тимчасового уряду. У Біловодській волості, як і скрізь у повіті, утворилося волосне земство, яке своїм складом нічим не відрізнялося від колишніх волосних правлінь.
Земство цілком підтримувало політику Тимчасового уряду, відкрито боролося проти встановлення влади Рад, проти більшовиків. Делегати земства вели посилену агітацію за політику Керенського, за продовження війни з Німеччиною «до переможного кінця», закликали селян не захоплювати самовільно земель і майна поміщиків та інших великих землевласників. Земські делегати всіляко намагались переконати населення у тому, що найболючіше для селян питання про землю буде остаточно вирішене Установчими зборами, зводили наклепи на більшовиків. Попи у церквах виголошували проповіді за війну.
Солдати-більшовики, що повернулися з фронту, О. І. Дяченко, Ф. П. Кузоятов, М. Ф. Білик, В. І. Щербак, І. М. Волков, П. Л. Гайворонський й інші терпляче роз’яснювали трудящим політику більшовицької партії. Вони виступали за створення Рад робітничих і селянських депутатів, викривали брехливість обіцянок есерів і меншовиків про передачу землі селянам. Сільська біднота переконувалась у правоті більшовиків, переставала вірити меншовикам і есерам.
Коли стало відомо про Велику Жовтневу соціалістичну революцію у Петрограді, в Біловодську відбувся багатолюдний мітинг, де з палкими промовами виступили О. І. Дяченко і Ф. П. Кузоятов.
У січні 1918 року, після І з’їзду Рад Старобільського повіту, який ухвалив встановити Радянську владу по всіх волостях, у Біловодську утворюється перша волосна Рада робітничих і селянських депутатів. Головою її був обраний Ф. П. Кузоятов. Діяльність Ради була спрямована на придушення опору ворожих елементів, зокрема волосного земства, яке в лютому було ліквідовано, на боротьбу з спекуляцією, на збір продовольства серед населення для Червоної Армії. Водночас більшовики допомагали продовольством трудящим пролетарських центрів — Москви і Петрограда. Спеціальна комісія Ради, відповідно до ленінського Декрету про землю, проводила роботу по розподілу колишніх казенних земель серед селян. Проте завершити цю роботу Раді не вдалося: у квітні 1918 року Біловодськ окупували німецькі війська.
Окупанти відразу ж наклали на селян непосильні податки. Вони відбирали у селян майже все: зерно, муку, м’ясо, сало, яйця, масло, сіно, солому тощо. Тих, хто чинив опір окупантам, переховував від окупантів власне майно, німецький комендант барон фон дер Гольц оголошував більшовиками, заарештовував, катував їх і навіть розстрілював. Але і це не допомогло загарбникам. Тоді у серпні 1918 року цей німецький кат скликав у дворі волосного правління селянську сходку. Щоб залякати селян, він розпорядився виставити десять трун і оголосив, що кожний десятий із селян за не своєчасну сплату податків буде живим похований в одній з цих трун.
У липні 1918 року біловодські більшовики створюють свою підпільну організацію, до якої увійшли селяни-бідняки і колишні солдати-фронтовики. Очолював її М. Ф. Білик. На 1 листопада 1918 року підпільна організація об’єднувала 40 чоловік. У деяких навколишніх селах — Литвинівці, Євсузі, Ново-Лимарівці — виникли підпільні більшовицькі осередки.
Головне своє завдання біловодська підпільна організація вбачала у підготовці селян до повстання і встановленні влади Рад. Вона підтримувала зв’язок з Луганською організацією РКП(б), яка допомогала грошима, постачала літературу, передала шапірограф для друкування листівок і прокламацій.
Діяльність підпільної організації особливо активізувалась після II з’їзду КП(б)У, що відбувся 17—22 жовтня 1918 року в Москві. Делегатами з’їзду були біловодські більшовики М. Ф. Білик, О. І. Дяченко і А. І. Дегтярьов.
Делегати привезли різну літературу, відозву з’їзду до трудящих України, листівки до німецьких солдатів і розповсюдили їх у Біловодську. У своїх прокламаціях підпільний комітет більшовиків закликав трудящих повстати проти іноземних загарбників і встановити Радянську владу.
Листопадова революція 1918 року в Німеччині прискорила вигнання німців з України. На другий же день після залишення окупантами Біловодська, 24 листопада 1918 року, підпільний комітет більшовиків організував масову демонстрацію, в якій взяли участь близько трьох тисяч чоловік.
На прапорах, які несли демонстранти, були написи: «Геть німецьких окупантів!», «Геть гетьмана Скоропадського!», «Хай живе влада Рад!». Гетьманська варта намагалася стріляти в демонстрантів, але ті швидко роззброїли її. На центральній площі відбувся мітинг. Тут було урочисто проголошено, що населення Біловодська визнає тільки Радянську владу, і створено військово-революційний комітет, який узяв владу до своїх рук. До його складу ввійшли М. Ф. Білик, О. І. Дяченко, А. І. Дегтярьов, П. Нижник, Г. Л. Ткаченко та інші більшовики.
Проте розгорнути роботу військово-революційному комітетові не вдалося. Місцева контрреволюційно настроєна буржуазія звернулася по допомогу до білокозацького генерала Краснова, який наприкінці листопада 1918 року надіслав із станції Чертково загін козаків для встановлення в Біловодську влади донської контрреволюції. Більшовики знову пішли в підпілля. М. Ф. Білик, О. І. Дяченко, А. І. Дегтярьов, П. Нижник та інші перебралися до Сіверського Дінця, у село Борівське, а потім у село Смолянинове, де в грудні 1918 року брали участь в організації Старобільського партизанського загону і в його складі билися з ворогами.
На початку грудня 1918 року надійшов наказ білокозацького генерала Фіцхелаурова, який проголосив себе «старобільським губернатором», про мобілізацію у донську армію. Більшовики, які залишилися у підпіллі, агітували селян не давати своїх синів у білокозацьку армію генерала Краснова. Ця агітація мала успіх. Добровільців не виявилося. Тоді козаки почали під конвоєм зганяти молодь на призивний пункт, що викликало велике обурення селян.
Мобілізація явно провалювалася. 12 грудня красновський комендант підполковник Кривов наказав зібрати селянську сходку. Він вимагав, щоб чоловіки призовного віку негайно з’явилися на призивний пункт, загрожуючи розправою в разі непокори. Але селяни не злякалися погроз. Вони розігнали комісію, обеззброїли козацьку варту, захопили кулемети, зламали склад зброї, де забрали гвинтівки і патрони.
Згодом зі станції Чертково до Біловодська прибув каральний загін у складі трьох сотень 12-го козацького полку і офіцерської дружини, що мала чорний прапор з написом: «Смерть і страта усім радянським працівникам!». Біловодськ було оголошено в стані облоги. Почався справжній білий терор. Людей арештовували за найменшою підозрою у співчутті до більшовиків або в участі у повстанні. Тільки за три дні, з 22 по 25 грудня, білокозаки розстріляли 50 чоловік. Смертю героїв загинули більшовик селянин-бідняк В. А. Шпота, купецькі наймити П. Г. Байда і В. О. Жданов, ремісники В. Г. Онопрієнко і А. П. Горобинченко.
У тяжких умовах більшовицька підпільна організація об’єднувала бідноту, готувала до організованого збройного повстання проти контрреволюції. Для керівництва повстанням Луганська організація РКП(б) надіслала своїх представників. Було розроблено план повстання, створено 5 бойових повстанських загонів чисельністю по 250—300 чоловік. Кожен загін мав до 50 гвинтівок, до 20 шабель, револьвери й пістолети.
До сусідніх сіл більшовики надіслали уповноважених: у Литвинівку — П. Л. Гайворонського, у Городище — К. Н. Козюкалова, у Ново-Лимарівку — М. Г. Пелиха з завданням організувати там повстанські загони і під час повстання привести їх на допомогу біловодчанам.
Початок повстання було призначено на ніч з 26 на 27 грудня 1918 року, але воно почалося раніше. 25 грудня красновці заарештували одного з членів підпільної організації більшовиків. Вирішивши визволити товариша, група озброєних селян кинулася на козачий конвой з 17 осіб. Зав’язалася перестрілка. Селянам вдалося відбити заарештованого. При цьому вони роззброїли 15 козаків.
Почувши перестрілку, селяни, попереджені про повстання, не розгубилися. Члени бойових загонів із зброєю в руках вибігали на вулиці, займали свої місця, як і було раніше домовлено. Приблизно через годину після початку перестрілки майже все населення Біловодська піднялося на ноги. Серед повстанців можна було побачити навіть жінок і стариків. Ті, кому не вистачало зброї, відібраної у козаків, озброювалися чим могли: дробовиками, вилами, косами, сокирами.
Повстанці, захопивши зброю, прорвалися до приміщення волосного правління, де засідала військова комісія по мобілізації до білої армії, розігнали її і вбили осавула.
Від несподіванки козаки розгубилися, а потім почали тіснити повстанців, які відійшли на околиці. 27 грудня на допомогу біловодчанам прийшли селяни з сіл Семикозівки, Кононівки, Бараниківки, Ново-Лимарівки. Повстанці розгромили білогвардійців і стали повними господарями в слободі.
На четвертий дань повстання до Біловодська підійшов загін генерала Фіцхелаурова. Біловодчани вийшли назустріч ворогові і вступили з ним у бій. У цей час з боку станції Чертково підійшов великий загін білокозаків. Зі сходу і заходу ворог обстрілював село з гармат і кулеметів. Не маючи достатньо зброї і патронів, щоб вистояти проти двох численних загонів білогвардійців, повстанці відступили, разом з сім’ями розійшлися в Семикозівку, Литвинівку, Бараниківку та інші села.
Вступивши 28 грудня 1918 року до Біловодська, козаки добивали поранених. Місцева буржуазія виказувала козакам учасників повстання, які не встигли відступити, і ті були розстріляні. Білокозаки грабували опустілі будинки, забирали хліб, коней, худобу й різні хатні речі, і все вивозили в Донську область. За одну тільки ніч з 29 на 30 грудня вони вивезли до 300 возів награбованого майна.
З січня 1919 року до Біловодська підійшли 1-й Воронезький полк Всеросійської Надзвичайної Комісії і Старобільський партизанський революційний полк. Разом з повстанцями вони вибили білокозаків з Біловодська.
Біловодське повстання знайшло широкий відгук у населення Біловодської, Литвинівської та Городищенської волостей, де проживало тоді близько 50 тис. чоловік. Близько 500 селян, у тому числі 82 стариків, 17 жінок і 14 дітей вбили і розстріляли білокозаки за час з листопада 1918 по січень 1919 року.
Народ не забув тих, хто віддав своє життя за встановлення Радянської влади. На крутому схилі Мілової гори височить пам’ятник, встановлений на братській могилі, в якій поховані загиблі учасники повстання.
Після повстання багато жителів Біловодська влилося до лав Червоної Армії. Було створено кавалерійський ескадрон в складі 150 чоловік, який хоробро бився проти білогвардійців під командуванням селянина-бідняка Я. І. Хоружого, а після його загибелі — під командуванням такого ж бідняка В. Т. Козюменського, удостоєного за героїзм, виявлений на фронтах громадянської війни, двох орденів Червоного Прапора. Комісаром ескадрону був А. П. Філоненко, який загинув у бою влітку 1919 року.
Біловодський ескадрон брав участь в обороні Луганська від білогвардійських військ весною 1919 року. У бою за станцію Юзівка в Донбасі ескадрон на чолі з В. Т. Козюменським захопив у полон 500 білогвардійців і 12 ешелонів зброї та військового спорядження.