Брянка, Луганська область
Брянка — місто обласного підпорядкування, розташоване біля річки Лозової (права притока річки Лугані), на північно-східних відрогах Донецького кряжа, за 50 км на захід від Луганська і за 5 км на південь від Кадіївки. Брянка зв’язана залізницею через станції Алмазна і Сентянівка з сіткою залізниць Донбасу. Через місто проходить автомагістраль Луганськ — Сєверодонецьк. Брянській міській Раді підпорядкована Южно-Ломуватська селищна Рада. Населення — 88,2 тис. чоловік.
Територія нинішнього міста склалася з сіл Яр Кам’яний, Протік Гриценків, Лозова, Павлівна, Краснопілля, Сабівка, Замківка, Ломоватка та інших.
Перші поселенці на території міста з’явилися в 1696 році. Вони й заснували селище, яке дістало назву Яр Кам’яний. В 1707 році неподалік від селища виник другий населений пункт, що дістав назву Протік Гриценків — за ім’ям сотника Гриценка; в 1730 році вони об’єдналися, утворивши село Лозову. В 1776 році серб секунд-майор Міокович на належній йому землі поблизу Лозової заснував селище, назвавши його Павлівною. У 1787 році Лозова і Павлівна злилися, утворивши село Лозову-Павлівку. В 1819 році поміщик Сабо заснував за 7 верст від Лозової-Павлівки село Сабівку. В цей же час неподалік від Лозової-Павлівки виникли села Краснопілля і Замківка.
В 30-і роки XIX століття у зв’язку зі зрослою потребою в кам’яному вугіллі для Луганського чавуноливарного заводу, посилюється геологічна розвідка надр. В 1837—1839 рр. дослідні експедиції, що працювали в цих місцях, виявили ряд родовищ кам’яного вугілля, в тому числі Саботурське, Павлівське, Анненське, Єленівське. Протягом 1851—1861 рр. тут виникли перші дрібні вугільні копальні: «Ломуватка» — поміщика Акімова, «Краснопілля» — Вагнера, «Єленівка» — Раєвських та ін.1 На цих шахтах застосовувалася безплатна праця кріпаків. Видобувалось вугілля здебільшого взимку і восени, коли роботи на полях закінчувалися.
Кустарна експлуатація дрібних копалень не давала великих доходів їх власникам — поміщикам. Поблизу не було ні залізниць, ні споживачів, волами вугілля далеко не повезеш. Видобуте паливо не йшло на ринок, а використовувалось ковалями, у винокурних і салотопних підприємствах, на опалення приміщень.
Після скасування кріпосного права з сіл потекла на заводи і шахти дешева робоча сила. Країні потрібно було вугілля. І тоді до скарбів донецької землі потяглися жадібні до наживи промисловці.
1861—1890 рр. були періодом виникнення та бурхливого розвитку шахт, залізниць. У 1867 році на базі невеликої шахти біля села Краснопілля виник Краснопільський рудник, що складався з двох вертикальних шахт і однієї штольні завдовжки 120 саженів. Тут працювали сезонні робітники артілями по 30—40 чоловік. Це були переважно селяни навколишніх сіл, які не порвали ще зв’язку з хліборобством і йшли на шахти шукати заробітку після закінчення сільськогосподарських робіт. Видобуток вугілля на цих шахтах швидко зростав; у 1872 році тут накопичилось 3,75 млн. пудів палива. Через відсутність залізниць шахти довелося закрити. Збудована в 1876—1878 рр. Донецька залізниця, що сполучила Луганськ із Дебальцевим, сприяла виникненню нових шахт на території нинішнього міста. В 1878 році було відкрито Орлово-Єленовський і Кам’янський, а в 1880 році — рудник Завадського (Семенівський). У 1886 році була прокладена перша залізнична вітка, що сполучила рудник Завадського з станцією Алмазна.
Наявність залізниці прискорила збут вугілля, попит на яке невпинно зростав. Шахтовласник Завадський зі своїм компаньйоном Лемешевським придбав у районі Лозової-Павлівки вугленосні землі з дрібними шахтами, що належали товариству Брянського заводу. За три кілометри від Лозової-Павлівки, на базі однієї з малих шахт, Завадський у 1889 році заклав велику як на той час капітальну шахту № 6; вона й стала основою виникнення Брянського рудника. Крім місцевих жителів, на будівництві вугільних підприємств працювали прийшлі робітники — зубожілі селяни з багатьох губерній України і Центральної Росії. Недалеко від шахти № 6 було закладено таку ж за величиною шахту № 1 Орлово-Єленовського рудника, яку в 1890 році власник Єленов здав в оренду Акціонерному товариству Криворізьких залізних руд. Звідси й рудник дістав назву Криворіжжя. Прибуткова справа привела до утворення 22 грудня 1896 року «Товариства Брянських кам’яновугільних копалень і рудників» з основним капіталом 1,5 млн. крб. золотом.
Виниклі на той час шахти і рудники становили гірничі округи. Рудники навколо станції Алмазна, в тому числі і Брянський, увійшли в Алмазно-Мар’ївський гірничий округ; за адміністративно-територіальним поділом вони належали до Лозово-Павлівської волості. Навколо шахт з’являлись невеликі робітничі селища. Основна ж частина робітників жила в навколишніх селах.
У 1894 році Брянський, Криворізький і Кам’янський рудники були зв’язані залізничною віткою зі станцією Алмазна. Вугілля відправлялось далеко за межі Донбасу — на металургійні заводи, залізниці тощо. Брянський рудник мав своє депо, паровози, вагони, склади, водокачки.
У 1899 році поряд з шахтою № 6 («Брянка») було відкрито шахти №№ 11, 14, 15 та ін. Видобуток вугілля на Брянському руднику зростав рік у рік. У 1897 році рудник видав на-гора і відправив залізницею понад 10 млн. пудів вугілля.
На шахтах Брянського рудника роботи велися по 12 годин в дві зміни, а на невеликих шахтах, де працювали в одну зміну, робочий день тривав 13—14 годин. Про каторжні умови праці гірників писалося у тогочасній пресі: «Робота тут провадиться в атмосфері, наповненій їдким вугільним пилом і різними шкідливими для дихання газами, в мокрому, вогкому грунті». За тяжку і небезпечну працю в нелюдських умовах середній заробіток шахтаря становив 8—15 крб. на місяць. Цієї суми не вистачало навіть на найбідніший прожитковий мінімум.
Робітниче селище Брянського рудника наприкінці XIX ст. складалося з двох-трьох десятків землянок і бараків та кількох кам’яних казарм, де в страшенній тісноті тулилися робітники та їхні сім’ї. Навіть офіційні власті змушені були визнати,, що шахтарі живуть «у землянках темних і тісних».
Економічна криза, що вибухла на початку 900-х років, ще більше погіршила становище гірників Брянського рудника. Робітники стають на боротьбу за свої права. На шахті Францевича біля Лозової-Павлівки під час заворушень, що виникли через несвоєчасну видачу зарплати, робітники розгромили контору і мало не вбили управителя рудника.
В 1900 році в Лозовій-Павлівці утворилася соціал-демократична група, да якої входили вчителі М. С. Мітягін, М. В. Данилович, слюсар Микита Корначов та ін. Серед них був і видатний революціонер П. О. Мойсеєнко, який працював згодом на Криворізькому руднику і брав участь у написанні та розповсюдженні революційних листівок.
У березні 1903 року серед шахтарів було поширено прокламацію, що закликала робітників до політичної та економічної боротьби. Її прочитали не тільки на рудниках, а й у багатьох навколишніх селах. Поліція Слов’яносербського повіту заметушилася, але спроби знайти «крамольників» були марними. Лозово-Павлівська соціал-демократична група встановлювала все нові й нові зв’язки з робітниками рудників, заводів, з жителями сіл. В ніч на 18 квітня 1903 року в робітничих селищах навколо Лозової-Павлівки було розкидано «Летучий листок» (до свята 1 Травня), в якому зазначалося, що капіталісти і поміщики грабують робітників та селян, що добре живуть лише цар з міністрами та чиновниками, а простий народ з сім’ями вмирає з голоду. Листівка закликала робітників до об’єднання, до боротьби проти царського самодержавства, за 8-годинний робочий день, за переділ землі.
Настав 1905 рік. Події 9 січня знайшли відгук у найвіддаленіших місцях Донбасу. В лютому страйки відбулися на шахті № 6, на Павлівському, Ломуватському, Орлово-Єленівському рудниках. Для придушення страйкового руху промисловці викликали козачі сотні. У вересні—жовтні тут знову відбулися страйки. Так, 18 жовтня 1905 року почався страйк, що тривав два дні. Гірники вимагали збільшення заробітної плати, висунули ряд інших економічних вимог. Розмах страйку шахтарів і підтримка його робітниками навколишніх заводів змусили адміністрацію задовольнити вимоги гірників і оплатити їм час страйку.
У дні Грудневого збройного повстання в Москві гірники Брянського, Криворізького і Павлівського рудників провели мітинги солідарності; перед адміністрацією були висунуті вимоги забрати з шахти козаків, підвищити заробітну плату, скасувати штрафи. Але ці вимоги не було задоволено. Шахтарі під керівництвом соціал-демократів продовжують боротьбу проти ненависного самодержавного ладу. В травні 1906 року на шахтах відбувалися збори і мітинги робітників. Гірники вимагали восьмигодинного робочого дня, скасування штрафів, підвищення заробітної плати на 50 проц., поліпшення охорони праці. 20 лютого 1907 року робітники рудників вийшли на вулиці з червоними прапорами. Демонстрація була розігнана козаками, почалися масові арешти.
В період столипінської реакції шахтарі не припиняли боротьби. Активну роботу серед гірників провадив Алмазно-Юр’ївський районний комітет РСДРП. Більшовики розповсюджували написані від руки і розмножені на гектографі листівки, закликали робітників до згуртування. Під впливом Алмазно-Юр’ївського комітету партії на Брянському руднику активізується революційна боротьба шахтарів. Більшовицькою групою, що виникла на початку 1912 року на Брянському руднику, керував запалювач шахти Андрій Шехов. У зв’язку з Ленськими подіями більшовики організували мітинг, на якому шахтарі заявили рішучий протест з приводу розправи над робітниками.
Напередодні імперіалістичної війни число робітників на Брянському руднику збільшилося. У 1913 році в робітничому селищі жило 19 тис. чоловік, у тому числі 4 тис. шахтарів, сім’ї яких проживали в навколишніх селах. У зв’язку з розвитком кам’яновугільної промисловості Лозова-Павлівка все більше втрачала своє значення як сільськогосподарський район і перетворювалася в населений пункт, де переважали робітники вугільних підприємств. Житлові умови були неймовірно тяжкі. Селище Брянського рудника, що розрослося аж до Лозової-Павлівки, в 1913 році мало 34 казарми і 125 сімейних будиночків-каюток. Багато робітників, не маючи квартир, змушені були платити значну частину свого й без того низького заробітку за кімнату або ліжко в Лозовій-Павлівці. В робітничому селищі Брянського рудника відчувалася гостра потреба у воді. Водопроводу не було, лазень на шахтах не існувало. Гірники хворіли на такі професійні хвороби як емфізема легень, бронхіт, ревматизм, атеросклероз тощо.
Тимчасом медичне обслуговування було поставлено погано. У робітничому селищі лікарень не було. В 1893 році відкрилася лікарська дільниця в Лозовій-Павлівці, у 1902 році тут стала діяти лікарня всього на десять ліжок. У ній працювали один лікар, фельдшер та акушерка. Ця лікарська дільниця з невеликою лікарнею повинні були обслуговувати кілька волостей, що звичайно не могло задовольнити запити населення.
Лише у 1897 році в Лозовій-Павлівці було відкрито трикласну церковнопарафіяльну школу, в якій було всього дві класні кімнати на 50 дітей. Через рік тут же почала діяти земська чотирикласна школа, в якій стало навчатися 70 чоловік. Ці школи не могли охопити всіх бажаючих; 85 проц. дітей робітників і селян не мали можливості здобути навіть початкову освіту.
В 1897 році було відкрито недільну школу для дорослих. Революційно настроєна інтелігенція скористалася цим для політичного виховання робітників. Викладачі недільної школи Лозової-Павлівки О. Н. Тарутіна, М. С. МітягінтаМ. В. Данилович пропагували серед робітників революційні ідеї, за що катеринославський губернатор усунув іх від роботи в школі.
На всю Лозово-Павлівську волость у 1902 році була тільки одна земська бібліотека, фонд якої складався з 1508 книжок. Книжки видавались тільки по неділях та в свята. У бібліотеці було 259 читачів, з них — тільки 34 робітники. Щоб стати читачем бібліотеки треба було вносити членські внески і пожертви.
З перших днів імперіалістичної війни багато гірників було послано на фронт. Рудники помітно опустіли. І тільки з червня 1915 року уряд дозволив підприємцям бронювати гірників за шахтами. Кількість робітників знову збільшилася. В роки війни в Лозовій-Павлівці виникають невеликі приватні шахти, що дістали тоді влучну назву «самооборонки». Тут приховувалися від мобілізації на фронт куркулі, купці, торгівці.
Життя шахтарів з кожним днем погіршувалось. У погоні за прибутками шахтовласники запроваджували на шахтах жорстокий трудовий розпорядок. На робітників накладали різні стягнення, штрафи, їх позбавляли безкоштовного одержання вугілля, зменшували розцінки.
Імперіалістична війна збільшила попит на вугілля, яке потрібне було не тільки як паливо, а й для одержання вибухових речовин. З цією метою в селищі Брянського рудника, біля шахти № 6, у 1916 році було збудовано коксохімічний завод. На шахти прибували нові робітники з числа військовополонених, місцевих жінок, підлітків і дітей. Тимчасом на рудниках продовольче становище гіршало, не вистачало хліба та інших продуктів харчування. Це викликало в березні 1916 року страйк на Брянському руднику, де працювало понад п’ять з половиною тисяч робітників. Виступом робітників керувала організація більшовиків. Страйк було жорстоко придушено. Десятки робітників — активних учасників страйку, власті відправили на фронт.
Але це не послабило боротьбу робітників. В листопаді 1916 року під керівництвом більшовиків на Брянському руднику було організовано антивоєнний політичний страйк. Проте страйк було придушено. Адміністрація рудника послала в Луганськ для відправки на фронт п’ятдесят найактивніших учасників страйку. Серед них були молоді більшовики Д. Д. Доронін, Д. В. Токарев, І. П. Алтунін, Є. І. Савін та інші.
Звістка про повалення царського самодержавства дійшла до Лозової-Павлівки 4(17) березня 1917 року. На будинках Брянського рудника замайоріли червоні прапори. 7(20) березня було проведено вибори до рудникової Ради, першим головою якої став більшовик Є. О. Аксьонов. На шахтах стали діяти комітети: нагляду за роботами, розв’язання спорів робітників з адміністрацією, нагляду за розподілом продовольчих продуктів.
Проте в Лозово-Павлівській Раді більшість місць належала меншовикам і есерам, яких активно підтримували дрібнобуржуазні елементи. Революційна діяльність більшовиків натрапляла на жорстокий опір меншовиків, есерів, українських націоналістів, які розгорнули агітацію за підтримку Тимчасового уряду. Але робітники пішли за більшовиками.
Авторитет більшовиків неухильно зростав. Передові, свідомі робітники поповнювали партійні ряди. Наприкінці квітня 1917 року в партію було прийнято понад 20 чоловік. Серед них вибійник Афонін, слюсар М. М. Безсонов, І. П. Алтунін та ін. Партійна організація міцніла з кожним днем.
Незабаром шахтарі розпустили Лозово-Павлівську угодовську Раду і 20 квітня 1917 року обрали нову підрайонну Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів, в якій більшість належала більшовикам. Новообрана Рада викликала на перше засідання представників адміністрації рудника і поставила їм ультимативні вимоги: підвищити заробітну плату, не затримувати її виплату, ввести для шахтарів восьмигодинний робочий день. Ці вимоги було виконано.
Посилювався вплив більшовиків і на селянські маси, як на союзника пролетаріату в революції. 4 червня районний., з’їзд Рад селянських депутатів Слов’яно-сербського повіту прийняв більшовицьку резолюцію, що вимагала конфіскації поміщицьких земель.
Зростав авторитет більшовиків і серед молоді. Влітку 1917 року в Лозовій-Павлівці було організовано гурток робітничої і селянської молоді, до якого ввійшло 38 чоловік. Члени гуртка ставили собі за мету самоосвіту, навчання грамоті дітей робітників і селян тощо. Вони мали свою велику бібліотеку.
Прагнучи ослабити зростаючий революційний настрій мас, буржуазія вдалася до економічного саботажу і дезорганізації постачання продовольства робітникам Донбасу. 17 серпня 1917 року Рада Лозової-Павлівки телеграфувала міністрові продовольства: «Запаси борошна цілком вичерпано, надходжень нема… Всьому населенню загрожує голод. Рудники і заводи неминуче спиняться». Через 10 днів надійшли звістки… не про хліб, а про контрреволюційний заколот генерала Корнілова. Лозово-Павлівська Рада створила революційний комітет, призначила своїх комісарів. Коли Тимчасовий уряд наказав розпустити ревкоми, Лозово-Павлівський революційний комітет, керований більшовиком К. К. Трошиним, відповів, що цей наказ не буде виконано, бо Тимчасовий уряд своєю політикою йде врозріз з інтересами революції і демократії.
Коли підняла голову контрреволюція, більшовики вживають заходів до створення загонів Червоної гвардії. 14 вересня у Лозовій-Павлівці відбувся огляд бойових дружин. Тут же почався запис добровольців до Червоної гвардії. Командиром бойової дружини на Брянському руднику був призначений більшовик Дементьев.
У цей час під керівництвом більшовиків створюються профспілки. 13 вересня на Брянському руднику, а дещо згодом і на інших шахтах було засновано профспілки гірників, обрано їх правління.
Наприкінці вересня 1917 року вся повнота влади в Лозово-Павлівській волості перейшла, до Рад. Згадуючи про ті дні, голова Лозово-Павлівського ревкому К. К. Трошин писав: «Органи Тимчасового уряду не тільки не здійснювали своїх прав, але, навпаки, самі цілком корилися Радам. Вони просто були придушені силою авторитету Рад».
Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції швидко облетіла всю країну. В листопаді 1917 року загальні збори гірників Брянського рудника прийняли резолюцію, що вітала робітничо-селянський Радянський уряд на чолі з В. І. Леніним.
На початку грудня 1917 року Лозово-Павлівська Рада згідно затвердженого Рад-наркомом положення про робітничий контроль виробила тимчасову інструкцію про такий контроль.
Було створено комісії робітничого контролю, які наглядали за правильністю ведення і виконання гірничих робіт у шахтах, за загальними планами експлуатації підприємств, складанням кошторисів тощо. Рішення комісій робітничого контролю вважалися обов’язковими для власників, їх могли скасовувати лише вищі органи робітничого контролю. При Лозово-Павлівській Раді було також утворено спеціальні органи по керівництву комісіями робітничого контролю — ради робітничого контролю. Комісії робітничого контролю провадили енергійну боротьбу проти саботажу капіталістів, не давали їм розкрадати устаткування і матеріали, закривати шахти. Коли управитель Анненського рудника Реут закрив одну з шахт, залишивши без роботи понад 300 чоловік, у цю справу втрутилися органи контролю, і управителя було усунуто від роботи.
Зміцнення влади Рад відбувалося у складних умовах. На початку 1918 року весь пролетаріат Донбасу піднявся на боротьбу проти німецько-кайзерівських окупантів. Штаб Червоної гвардії Луганська, очолений О. Я. Пархоменком, подав велику допомогу Лозово-Павлівській Раді в організації червоногвардійських загонів. Шахтарі Брянського рудника сформували дві роти червоногвардійців, які взяли участь у боях з німецькими загарбниками на станції Дебальцеве. Створений загін червоногвардійців Лозово-Павлівського ревкому чисельністю 300 чоловік бився з окупантами на підступах до Луганська.
29 квітня 1918 року кайзерівські війська захопили Лозову-Павлівку і навколишні шахтарські селища. Окупанти встановили жорстокий режим, було заборонено робітничі збори, збільшено робочий день, знижено розцінки за працю гірників. У травні—червні 1918 року шахтарям не було сплачено заробітної плати. У відповідь на це на початку липня робітники Брянського, Криворізького та інших рудників оголосили страйк; його очолив підпільний більшовицький комітет, до якого входили М. М. Безсонов, І. П. Антипов, І. С. Зайченко, І. В. Котляров, Д. В. Токарев, Г. І. Новгородський та ін. Страйк було придушено, проте заробітну плату робітникам видали. В листопаді 1918 року на Брянському та інших навколишніх рудниках вибухло підготовлене більшовиками повстання проти окупантів, що закінчилося розгромом місцевого гарнізону. На початку грудня німецьких загарбників було вигнано з Лозової-Павлівки та шахтарських селищ.
Відразу ж після визволення селища у створеному на той час Лозово-Павлівському районі було відновлено органи Радянської влади. У січні—лютому 1919 року обираються рудникові Ради, а на початку березня — Лозово-Павлівську районну Раду. В першій половині березня відбувся з’їзд Рад Лозово-Павлівського району. Своєю постановою з’їзд Рад відновив на підприємствах восьмигодинний робочий день. Було створено комісії: по продовольчому постачанню і боротьбі з спекуляцією, по народній освіті та ін. Особливу увагу було приділено збільшенню видобутку вугілля та відбудові шахт, зруйнованих окупантами.
Після вигнання кайзерівців лише кілька місяців змогли гірники працювати над відбудовою господарства району. Над Донбасом знову нависли грізні хмари — наступали денікінці. Робітники йшли до Червоної Армії, щоб зі зброєю в руках захищати завоювання Жовтня. Шахтарі Брянського та інших рудників під керівництвом більшовика І. Голяміна взяли участь у формуванні 12-го стрілецького партизанського полку, що вів активні бойові дії проти денікінців.
На початку червня 1919 року робітниче селище Брянського рудника і Лозову-Павлівку захопили денікінці. Почалися масові арешти і розправи над робітниками-активістами.
Проти денікінців у районі Лозової-Павлівки активно діяв сформований з шахтарів партизанський загін під командуванням робітника Романа Плисова. Партизани сміливими наскоками завдавали ворогові істотних втрат.
Наприкінці грудня 1919 року частини Першої Кінної армії при підтримці партизанських загонів, робітників заводів і рудників визволили Лозово-Павлівський район від денікінських полчищ. У запеклих боях за Радянську владу багато шахтарів Брянського рудника загинуло смертю героїв. Серед них Д. В. Токарев, Т. Д. Ющенко, М. І. Шатилов, Г. О. Бараненко та інші.
З великим піднесенням, долаючи труднощі, шахтарі Брянського та інших рудників взялися за відбудову вугільних підприємств. Більшість шахт не діяла. Невистачало людей, устаткування, кріпильного лісу, рейок. Перед відступом німецькі загарбники, а потім денікінці вивезли електроустаткування, парові машини, цінні верстати і механізми. Ці труднощі ускладнювалися тяжким продовольчим становищем. Неврожай 1920 року загострив становище.
Але радянські люди героїчно працювали, прагнучи швидше відродити Донбас. Першою на Брянському руднику в 1920 році почала давати на-гора вугілля шахта № 12. Робітники Москви, Петрограда, Харкова та інших промислових центрів допомагали гірникам, успішно виконуючи замовлення шахтарів, надсилаючи їм устаткування і механізми. В 1922 році на Брянському руднику вже застосовувалися електричні врубові машини. Високоякісне вугілля Брянського рудника почали відправляти промисловим підприємствам країни.
У листопаді 1922 року на п’ятому з’їзді Рад Лозово-Павлівського району гірники в телеграмі на ім’я В. І. Леніна запевняли вождя в своїй готовності докласти всіх сил до відбудови вугільної промисловості. Самовіддана праця шахтарів давала добрі наслідки. Добовий видобуток вугілля на Брянському руднику в квітні 1923 року становив 49 тис. пудів, у травні — 51 тис., а в червні — 59 тис. пудів.
23 жовтня 1923 року було створено Брянське рудоуправління, до складу якого ввійшли шахти Криворізького, Краснопільського, Павлівського, Анненського та інших рудників. Брянський рудник став центром вугільної промисловості району.
Мобілізовуючи шахтарів на відбудову вугільних підприємств і збільшення видобутку палива, рудникові партійні осередки велику увагу приділяли зростанню партійних рядів, посиленню виховної роботи серед гірників. На шахті «Краснопілля» Брянського рудника партійний осередок на початок 1923 року налічував 7 чоловік, а до серпня того ж року він зріс до 30 комуністів, головним чином за рахунок передових робітників з великим виробничим стажем. Шахтні партійні осередки підтримували тісні зв’язки з трудовим селянством навколишніх сіл. У день 6-ї річниці Жовтня на урочистих зборах села Орлівки представники гірників шахти «Криворіжжя» заявили про рішення шахтарів електрифікувати село Орлівку, провести з рудникової електростанції світло в будинки селян. Адміністрація рудника підтримала ініціативу робітників. Шахтарі в неробочий час виконали всю необхідну роботу по прокладці електролінії і наприкінці 1923 року в селянських хатах засвітилися «лампочки Ілліча».
Настав 1924 рік. Тяжким болем у серцях шахтарів відгукнулася звістка про смерть великого вождя трудящих Володимира Ілліча Леніна. По всіх шахтах відбулися траурні мітинги. Гірники Брянського рудника надіслали Центральному Комітетові партії телеграму, в якій висловили глибокий жаль з приводу смерті Володимира Ілліча і заявили, що вони будуватимуть життя за заповітами великого Леніна. За час Ленінського призову понад 150 передових робітників вступили до лав партії. Успішно завершивши відбудовні роботи, гірники Брянського рудоуправління в 1925 році дали країні 791 665 тонн вугілля.
На кінець відбудовного періоду робітниче селище Брянського рудника стало невпізнанним. На місці старих землянок і ветхих бараків вишикувались рівні вулиці нових кам’яних будинків для робітників і службовців. У селищі було прокладено першу водопровідну лінію. В 1927 році Брянка дістала електроенергію від первістка ленінського плану ГОЕЛРО — Штерівської ДРЕС. На початок 1927 року в Брянці було відкрито 6 амбулаторій і 4 лікарні на 560 ліжок.
Повсякденна увага приділялася освіті трудящих. У селищі діяли три початкові і одна семирічна школи. Навчанням було охоплено всіх дітей шкільного віку. При семирічній школі працювали робітничий факультет і курси по підготовці до середніх та вищих технічних учбових закладів країни. Була розгорнута робота по ліквідації неписьменності серед населення. До цієї справи було залучено учителів, письменних членів профспілки, комсомольців. Успішно функціонували школи-лікнепи на Криворізькій та інших шахтах.
Відкрився народний клуб, бібліотека, читальня, стали діяти гуртки художньої самодіяльності. В 1923 році на Брянському руднику відкрився молодіжний спортивний клуб.
У роки довоєнних п’ятирічок (1928—1940) розгортається творча робота трудящих Брянки. Поряд з будівництвом і введенням в дію двох нових шахт в ці роки на вугільних підприємствах інтенсивно провадиться механізація основних процесів видобування вугілля. На шахтах Брянки в 1940 році працювало 105 врубових машин, 36 електровозів та багато іншої техніки вітчизняного виробництва.
Широко підтримали шахтарі Брянки стахановський рух, що розгорнувся у вересні 1935 року з ініціативи вибійника кадіївської шахти «Центральна—Ірміне» Олексія Стаханова. Понад 80 проц. гірників працювало по-стахановськи, борючись за дострокове виконання виробничих завдань.
Завдяки самовідданій праці шахтарів і впровадженню нової техніки видобуток вугілля за роки передвоєнних п’ятирічок на шахтах Брянки збільшився проти 1925 року в три рази і становив у 1940 році понад два мільйони тонн.
У передвоєнні роки в Брянці було збудовано центральні електромеханічні майстерні, рудоремонтний завод, підприємства харчової і легкої промисловості місцевого значення.
За роки довоєнних п’ятирічок селище Брянського рудника розрослося і з’єдналося з Лозовою-Павлівкою та селищами інших шахт. За переписом 1939 року тут проживало 36 920 чоловік.
З часом у м. Брянці було створено РК КП України, районну Раду депутатів трудящих, райком комсомолу. Брянський район адміністративно був підпорядкований місту Кадіївці. Невпізнанним стало в минулому брудне, занедбане селище. На рівних озеленених вулицях виросли благоустроєні двоквартирні будинки. На пустирях буяли зеленню сади, парки. В 1940 році у Брянці налічувалося близько двох тисяч нових будинків. Загальна протяжність збудованих у ці роки електроліній становила 40 км. Розширилися водопровідна і каналізаційна мережі. Між Брянкою і Кадіївкою, а також найближчими селищами було налагоджене автобусне сполучення.
У передвоєнні роки розвивалося і вдосконалювалося медичне обслуговування трудящих Брянки. У 1940 році в районі було 5 лікарень на 690 ліжок. Тут працювало 40 лікарів та 150 молодших медичних працівників.
Значних успіхів було досягнуто в розвитку народної освіти. На 1940 рік у Брянці працювало шість середніх, дві семирічні і вісім початкових шкіл, в яких 280 педагогів навчало 6 580 учнів.
До послуг жителів району було вісім клубів, п’ять кіноустановок, 32 бібліотеки. Велику роботу проводив Палац культури ім. Жовтневої революції. При ньому діяли гуртки: драматичний, хоровий, танцювальний та інші гуртки художньої самодіяльності.
Віроломний напад гітлерівської Німеччини перервав мирну працю радянських людей. У перші ж дні війни понад триста комуністів і комсомольців району добровільно пішли на фронт, у місті створювалися загони народного ополчення. Широко розгорнулось соціалістичне змагання під лозунгом: «Усе для фронту, усе для перемоги над ворогом І». З наближенням фашистських полчищ до Донбасу жителі самовіддано працювали на оборонних роботах: копали окопи, споруджували укріплення і протитанкові рови, вивчали військову справу. Шахтарі-пенсіонери, жінки та підлітки, замінивши тих, хто пішов на фронт, показували зразки високопродуктивної праці. Так, наприклад, жінки Кисельова, Саранча, Мощаєва, оволодівши шахтарськими професіями, виконували норми на 200—300 процентів.
У запеклих боях радянські воїни відстоювали кожну п’ядь рідної землі. Фашисти рвалися вперед, щоб захопити вугільні райони.
12 липня 1942 року гітлерівці вдерлися в Брянку. В місті встановлюється жорстокий окупаційний режим. Проте шахтарі не схилили голову перед ворогом. Фашистам так і не вдалося організувати видобування вугілля під час окупації Брянки.
Улітку 1942 року в місті розгортає діяльність партизанська група на чолі з І. П. Левтерєвим. До неї ввійшли батько І. П. Левтерєва — П. П. Левтерєв, робітники В. В. Коновалов, І. С. Злобін, директор школи М. М. Єгоров. Підпільники
розладнували телефонний зв’язок фашистів, розповсюджували листівки, висадили в повітря водонапірну башту, а в день святкування 25-ї річниці Червоної Армії — 23 лютого 1943 року, піднесли червоний прапор над будинком колишнього гірничорятувального загону. У березні 1943 року гітлерівці вислідили і по-звірячюму закатували патріотів.
Фашисти завдали трудящим Брянки тяжких страждань. Вони розстрілювали гірників, живими скидали в стовбури шахт. У Брянківському районі злочинці вбили понад одну тисячу мирних жителів, близько 5 тис. чоловік вигнали на каторжні роботи до Німеччини.
Радянські частини, розгорнувши могутній наступ, 2 вересня 1943 року визволили Брянку. У боях за визволення Брянки брали участь 1328-й стрілецький полк під командуванням підполковника І. В. Щоголєва та підрозділи 315-і стрілецької дивізії під командуванням полковника Д. М. Куропатенка. Під час боїв смертю героїв полягли капітан Ф. В. Ковбешко, молодший лейтенант Н. Є. Крупєнкін, сержанти В. А. Коптєлєв, К. С. Кусков, Л. Ф. Кідре, Т. Н. Чепурнов, рядові С. М. Рицар, В. С. Халапов, Ф. Н. Возняк, І. Г. Шмулько, І. П. Жихарев, К. Ф. Мулько і багато інших. Жителі Брянки свято шанують пам’ять героїв. їх імена викарбувано на пам’ятнику, встановленому в місті.
За героїзм, виявлений у боях з німецько-фашистськими загарбниками, понад 3,5 тис. трудящих Брянки нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу. Зокрема за подвиг при форсуванні Дніпра звання Героя Радянського Союзу було удостоєно І. В. Кузіна. Але коли було опубліковано Указ Президії Верховної Ради CPGP, самого героя вже не було в живих. Бойові товариші поховали його в степах Задніпров’я. Розшукати рідних героя не пощастило. І тоді Грамоту, Золоту Зірку та орден Леніна передали на вічне зберігання шахтарському колективу шахти № 1 — 1—біс «Криворіжжя», де працював мужній воїн. Гірники шахти назавжди зарахували його в свій колектив. Норму І. В. Кузіна вони виконують спільно.
Відступаючи з Брянки, фашистські загарбники зруйнували шахти № 6—6-біс, № 1—1-біс, № 12 ім. Дзержинського, № 11—РАУ, «Краснопілля», «Анненська», коксохімічний і рудоремонтний заводи. Знищено було майже всі промислові споруди, а також устаткування, яке окупанти не встигли вивезти в Німеччину. Було виведено з ладу водопровід і електромережу, зруйновано 1300 будинків, школи, лікарні, Палац культури.
З перших же днів визволення жителі Брянки активно включилися у відбудову рідного міста. У вересні 1943 року було організовано трест «Брянськвугілля». Шахтарів, що билися на фронтах, замінили їх дружини, сестри. В числі перших на шахті «Криворіжжя» вибійником стала працювати Л. Кисельова. За нею пішли працювати у вибій Г. Саранча, Т. Декаленко, М. Косинова, А. Пономарьова та М. Карташова. Всі вони були дружинами фронтовиків. Народилася перша бригада жінок-вибійниць. У жовтні для них було встановлено учнівську норму: 65 проц. норми вибійника-чоловіка. А вже в листопаді бригада почала виконувати чоловічу норму на 105—110 процентів.
15 листопада 1944 року в Брянці відбулася районна партійна конференція. Центральне місце в її роботі займали питання відбудови економіки району, піклування про сім’ї фронтовиків тощо. Конференція підсумувала перший рік відбудовних робіт. За чотирнадцять місяців після визволення в районі було відбудовано коксохімічний і рудоремонтний заводи, електропідстанцію, 16 шкіл. Роботи проводилися на десяти шахтах, які давали 38 проц. довоєнного видобутку вугілля. Велику роботу було проведено по відбудові житлових будинків, лікарень, магазинів, транспорту.
В результаті героїчної праці трудівників міста на кінець 1947 року 70 проц. вугільних підприємств Брянки було повністю відбудовано. Найкращих результатів добився колектив шахти «Анненська». Він перший серед шахтарів району ще в 1943 році почав видобувати паливо і наприкінці 1944 року досяг довоєнного рівня видобутку вугілля. Нарощуючи темпи видобування палива, цей колектив у наступні роки впевнено тримав першість серед підприємств тресту «Брянськвугілля». У січні 1948 року шахту «Анненська» було удостоєно ордена Леніна. За самовіддану працю по відбудові шахти та збільшенню видобутку вугілля орденами і медалями було нагороджено 240 гірників.
Невпинно підвищувалась продуктивність праці. Машиніст врубової машини І. Н. Смоляков з шахти «Анненська» запропонував метод ефективнішого використання врубових машин у подовжених лавах. За його розрахунками, внаслідок подовження лави, продуктивність повинна зрости в 2—3 рази. Незабаром було підготовлено двохсотметрову лаву, і врубова машина дістала широкий простір для роботи. Втроє зросла її продуктивність. У 1948 році новатор завершив виконання свого п’ятирічного плану. За самовіддану працю І. Н. Смолякову було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Відбудова промисловості Брянського району була завершена в 1950 році. План п’ятої п’ятирічки (1951 —1955 рр.) було виконано за 4 роки і 10 місяців.
У Брянці розгортається велике промислове будівництво. В 1954 році став до ладу завод залізобетонних виробів, який уже наступного року випустив 5,5 тис. куб. метрів будівельних матеріалів. У жовтні 1957 року в експлуатацію було здано шахту «Замківську-2» з проектною потужністю 1500 тонн вугілля на добу. Недалеко від шахти виросло благоустроєне селище. Крім житлових і адміністративних будинків тут було збудовано дві школи, клуб, лікарню, шість магазинів, два гуртожитки, їдальню, дитячий садок, дитячі ясла.
Робітники Брянки одними з перших підхопили патріотичний почин шахтарів бригади Миколи Мамая, які в 1956 році почали змагання за щоденне перевиконання норми кожним робітником на одну тонну вугілля. Першим відгукнувся на це цінне починання почесний шахтар І. О. Соложеніцин. Він щодня давав понад норму З— 3,5 тонни вугілля. В 1957 році кожний третій шахтар Брянки працював за методом М. Я. Мамая.
Очолене комуністами, на всіх підприємствах Брянки широко розгорнулося соціалістичне змагання за дострокове виконання завдань семирічки (1959—1965 рр.).
За патріотичним почином знатної ткалі Валентини Гаганової відстаючі дільниці очолили і вивели їх в число передових В. М. Антипов, В. І. Бойко, Г. Я. Ізмайлов та інші.
Трудящі Брянки широко розгорнули змагання за комуністичну працю. Першими у серпні 1960 року почесного звання колективів комуністичної праці добилися гірники шахти «Вергелівська» дільниці № 3. В 1960 році в змаганні за комуністичне ставлення до праці брав участь кожний третій робітник, воно стало масовим, поширилося на всі галузі промисловості Брянки. Високого звання було удостоєно прохідників бригади М. К. Станкевічуса, які в січні 1962 року, уміло застосувавши вітчизняну техніку, пройшли за місяць 1029 погонних метрів штреку. Ні один колектив прохідників у світі не добивався такого виробітку. ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР поздоровили членів бригади з блискучим успіхом. У 1964 році бригадир передової прохідницької бригади М. П. Москаленко в числі групи гірників Луганської області був удостоєний Ленінської премії за удосконалення методів праці та організацію швидкісного проходження гірничих виробок. На 1966 рік у змаганні за комуністичну працю брав участь кожний другий трудящий Брянки. Звання ударника комуністичної праці були удостоєні 5729 робітників і 124 бригади.
В результаті наполегливої праці трудівники усіх галузей промисловості міста виконали семирічне завдання на півтора місяця раніше строку. Шахтарі Брянки видобули 559 тис. тонн вугілля понад план, заощадили державних коштів на суму 5 млн. крб. По шахтах міста середньодобовий видобуток вугілля зріс проти 1958 року на 30 проц., приріст становив понад 1400 тонн на добу, а продуктивність праці підвищилася на 41 проц. Цьому успіхові в значній мірі сприяли поліпшення організації праці та впровадження на шахтах Брянки нової техніки. Тільки за роки семирічки кількість вугільних комбайнів зросла на 37 проц. У 1966 році гірники Брянки дали Батьківщині 4330 тис. тонн вугілля, що більш як у два рази перевищувало видобуток вугілля в 1940 році.
Продукція підприємств Брянки йде не тільки в міста Радянського Союзу, але й в НДР, Польщу, Чехословаччину, на Кубу, в ДРВ, Бірму, Іран, Афганістан, ОАР та інші країни.
За роки Радянської влади невпізнанно змінилося шахтарське місто. Замість врослих в землю дореволюційних хатин і задушливих казарм виросли красиві багатоповерхові житлові будинки з впорядкованими квартирами. На 1967 рік в місті було понад 946 тис. кв. метрів житлової площі. Тільки за семирічку здано 75 тис. кв. метрів житлової площі. Місто має водопровід, розвинуту каналізаційну сітку. У Брянці 19 скверів, 530 га зелених насаджень.
Рік у рік підвищується добробут трудящих. Скорочується робочий день, неухильно зростає заробітна плата. Тільки за роки семирічки середньомісячна зарплата робітника в Брянці збільшилася з 159,8 крб. (1958 р.) до 192,3 крб. (1965 р.).
У 1950 році з фондів соціального забезпечення пенсіонерам міста було виплачено 1 млн. 160 тис. крб., а в 1966 році — 5 млн. 890 тис. крб. Зростає кількість вкладників ощадних кас. Тільки за семирічку число вкладників збільшилося на 4267 чоловік, а сума вкладів зросла на 4 млн. 189 тис. крб. В особистому користуванні жителів понад 700 легкових автомашин, 1800 мотоциклів та моторолерів, майже кожна родина має радіоприймач і телевізор.
Рік у рік розширюється і торговельна мережа міста. На 1966 рік у Брянці діяло 58 магазинів, близько 25 підприємств громадського харчування. Щороку збільшується продаж населенню промислових і продовольчих товарів. У 1965 році жителі Брянки придбали холодильників на З6 проц., піаніно — на 24, тканин — на 14,5 проц. більше ніж у 1964 році.
До послуг трудящих 45 швейних, взуттєвих і годинникових майстерень, десятки перукарень, авто- і радіомайстерні, прокатні пункти та інші побутові заклади.
У місті діє 12 поштових філій, автоматична телефонна станція. За роки Радянської влади в Брянці збудовано 10 лікарень на 1025 місць. Крім того, діє 27 фельдшерських і 4 фельдшерсько-акушерські пункти охорони здоров’я, дитячий кістковотуберкульозний санаторій на 100 чоловік. На шахтах і заводах організовано лікувальні кабінети (водолікування, електропроцедури). У лікувальних закладах міста працює 130 лікарів, 630 чол. середнього медперсоналу. Великою повагою трудящих користуються головний лікар міської лікарні хірург М. Ф. Куперман, старша медична сестра дитячої міської лікарні М. І. Волошина та інші медичні працівники.
За післявоєнні роки в місті створено 27 дитячих ясел та садків на 2,1 тис. місць. На березі Сіверського Дінця збудовано піонерський табір, в якому тільки влітку 1966 року було оздоровлено 1565 дітей.
Зміцненню здоров’я трудящих сприяє добре поставлена фізкультурно-масова робота. В місті є 40 колективів фізкультури, які об’єднують близько 20 тис. чоловік, у 1967 році став до ладу Палац спорту.
За роки Радянської влади піднеслася народна освіта в місті. На 1967 рік у місті діяло 20 масових шкіл, 10 шкіл робітничої молоді та музична школа, в яких навчалося 15 тис. чоловік. В усіх середніх школах є музеї, ленінські зали.
У місті є три професійно-технічні училища, в яких навчається 1500 чоловік. Вони готують машиністів-механіків, електрослюсарів, електрогазозварників та інших спеціалістів.
До послуг трудящих міста два Палаци культури, 11 клубів, 2 кінотеатри, 65 бібліотек. У місті є філіал обласного кінопрокату, 12 кіноустановок. Клуби, палаци культури, бібліотеки проводять широку культурно-масову роботу. У Брянці працює 57 гуртків художньої самодіяльності, в яких бере участь понад тисяча трудящих.
З 1965 року в Брянці виходить міська газета «Труд горняка». На шахтах № 6— 6-біс і № 1—1-біс «Криворіжжя» видаються багатотиражні газети.
За роки Радянської влади невпізнанно змінилося духовне обличчя трудівників шахтарського міста. Про це зокрема свідчить зростання їх творчої активності. Партійні, радянські, комсомольські і профспілкові органи міста залучають робітників і службовців до громадської роботи, виховують свідомих будівників комунізму. Кожний третій житель бере активну участь у громадському житті. Передовики виробництва є народними контролерами, народними дружинниками, членами рад клубів та бібліотек, громадських комісій профспілок, місцевої Ради. На громадських засадах у місті працює товариство «Знання», яке об’єднує 47 лекторських груп, що налічують 600 чоловік. Серед лекторів — передовики виробництва, вчителі, лікарі, партійні і радянські працівники. Велика увага приділяється залученню жінок до громадського життя. В Брянці є 27 жіночих рад, які беруть участь у всіх заходах по благоустрою і озелененню міста, обладнанню піонерських таборів, поліпшенню побутових умов гірників.
Міська партійна організація Брянки налічує у своїх лавах понад 4 тис. комуністів, об’єднаних у 57 первинних партійних організацій. За три роки (1963—1966 рр.) партійна організація зросла більш як на 600 чоловік за рахунок кращих передовиків і новаторів виробництва. Значно збільшився вплив комуністів у виробничому та громадському житті. Це відчувається в діяльності кожної первинної партійної організації. Велику організаторську і виховну роботу проводить, наприклад, партійна організація Криворізької центральної збагачувальної фабрики. Колектив цієї фабрики з 1 квітня 1966 року першим серед збагачувальних підприємств Радянського
Союзу перейшов на новий порядок планування і економічного стимулювання, що відкрило широкий простір ініціативі трудящих. У 1966 році фабрика випустила понад план 60 тис. тонн високоякісного концентрату, збільшила обсяг реалізованої продукції до 916 тис. крб. У другому кварталі 1966 року фабрика зайняла перше місце в соціалістичному змаганні підприємств вугільної промисловості GPCP. Колективу фабрики було вручено перехідний Червоний Прапор Міністерства вугільної промисловості СРСР і ЦК профспілки працівників вугільної промисловості.
Брянська міська Рада депутатів трудящих, обрана 12 березня 1967 року, об’єднує 250 народних обранців, з них — 107 жінок. У складі Ради 119 гірників, 23 робітники інших спеціальностей; серед депутатів 138 комуністів. При виконкомі Ради діє 12 постійних комісій: охорони здоров’я, народної освіти, торговельна та інші. На своїх засіданнях вони розглядають питання роботи підприємств торговельної мережі і громадського харчування, культури, народної освіти, поліпшення медичного обслуговування трудящих тощо.
Великі завдання перед трудящими Брянки стоять у новому п’ятиріччі (1966— 1970 рр.). Дальшого розвитку набуде вугільна промисловість міста. Приріст видобутку вугілля за п’ятирічку дорівнюватиме 12—15 проц. Передбачається збудувати 135 тис. кв. метрів житлової площі, дві середні школи, три дитячі садки, кінотеатр, комбінат побутового обслуговування, 16 магазинів, 6 їдалень. Місто буде газифіковано.
Розроблено проект перебудови центральної частини міста. Намічено спорудити тролейбусну лінію.
Гірники Брянки своєю самовідданою працею вносять вагомий вклад у зміцнення економічної могутності Радянської держави.
К. М. ЖОЛТАЙЛИ, Я. В. TOKAPЄB, Ф. Я. ШИСТЕР.