Історія виникнення та заселення Луганської області
Археологічні пам’ятки свідчать, що територія Луганської області була освоєна людьми ще за часів раннього палеоліту. Кам’яні знаряддя мустьєрської епохи (100— 40 тне. років тому) знайдені поблизу села Колесниківки Станично-Луганського району та в межах Луганська. В околицях села Весела Гора Слов’яносербського району виявлено знахідки пізнього палеоліту (40—10 тис. років тому). Поселення мезолітичних мисливців та рибалок (10—8 тис. років тому) досліджені в околицях селища Петрівка Станично-Луганського району.
В межах області на Сіверському Донці та його притоках виявлено близько 20 поселень епохи неоліту (6—4 тисячоліття до н. е.). Найбільш важливим з них є поселення біля села Підгорівки Старобільського району.
В наступні за палеолітом часи в епоху міді—бронзи (III — початок І тисячоліття до н. е.) територію сучасної Луганщини заселяли скотарсько-землеробські племена. З цього часу до нас дійшло багато курганних могильників (біля селища Комишуваха Лисичанського району, в Луганську та інших місцях) і поселень (селище Борівське Лисичанського району, село Кондрашівка Станично-Луганського району), скарби металевих виробів (село Кримське Слов’яносербського району, село Райгородка Новоайдарського району) і міднорудні шахти (селище Калинове Лисичанського району).
В Луганській області відомі також пам’ятки скіфських часів (VII—III століття до н. е.), наприклад, кургани біля села Кам’янки та пов’язане з виплавкою заліза поселення біля села Городище Перевальського району. Біля селища Нижня Дуванка Сватівського району розкопані кургани сарматського часу (II століття до н. е. — II століття н. е.).
В області виявлено поселення та могильники так званої Салтівської культури (VIII—X століття н. е.), яку залишили нащадки сарматів — алани. Найбільш відомі з них є могильник біля села Нещеретового Білокуракинського району та городище біля селища Петрівка Станично-Луганського району.
Протягом X—XIV століть територія Луганської області була заселена різними кочовими народностями. Про цей період в історії Луганщини свідчать курганні поховання та кам’яні баби, встановлені на курганах та висотах.
У 1185 році по території краю зробив похід проти половців новгород-сіверський князь Ігор Святославич. Тут же відбувся і бій його дружини з половцями, що закінчився поразкою руського війська і полоненням Ігоря.
Коли ж настало перемир’я, між Руссю і кочовиками велася інтенсивна торгівля. Русь починає справляти величезний вплив на господарство і культуру кочовиків. Завдяки цьому деякі племена переходять до осілого життя, починають займатися землеробством. Кочовики селилися, як правило, поблизу кордонів Древньоруської держави, ставали її підданими. В свою чергу і руське населення проникає в степи, де утворюються перші руські поселення.
У 1223—1224 рр. територію краю захопили полчища монголо-татар, які обезлюдили його. Через Дике поле проходили шляхи, якими кримські татари вторгалися в межі Московської держави. Один з них — Кальміуський шлях (сакма), що сполучав Русь з Кримом, пролягав вздовж узбережжя Азовського моря, перетинав річки Кальміус і Сіверський Донець недалеко від впадіння в нього річки Борової.
У XVI—XVII століттях Московська держава для захисту своїх південних кордонів почала будувати сторожові фортеці і укріплені лінії. В цьому краю їх споруджували по берегах Сіверського Дінця, Айдару, Євсугу і Деркулу. З 1650 року на річці Сіверському Донці почали влаштовувати запорізькі охоронні пікети. Вони були, зокрема, в Суходолі та Макаровому Яру. По території краю (через теперішні населені пункти Чорнухине і Красний Кут) проходив секретний козацький шлях з Запорізької Січі на Дон. Тут же, в Чорнухиному, був склад продовольства і збройового припасу для проїжджих козаків. У другій половині XVII століття виникли нові військові городки — Сватове на річці Красній, Петрівка на річці Євсуг, Шульгинка, Білолуцьк і городок Білянський на річці Айдарі, а також багато інших населених пунктів, заснованих українськими і російськими селянами-втікачами, працею яких успішно освоювався край.
Загострення соціальних суперечностей у феодальний період посилювало класову боротьбу. Козаки і селяни краю допомогали Степану Разіну та його братові Фролу в 1670 році під час селянської війни. Активну участь взяли вони і в повстанні під проводом Кіндрата Булавіна. В ніч на 9 жовтня 1707 року в Шульгин-городку (за 15 км на південь від Старобільська) повсталі на чолі з К. Булавіним розгромили каральний загін Ю. Долгорукого, а самого взяли в полон і стратили. Тут, поблизу села Іванова Лука (нині село Булавинівка), було створено штаб булавінського війська, куди йшло поповнення з Дінця, Дону та Айдару. В цих краях тоді ж організували свої загони селянські ватажки Голий, Драний, Безпалий та інші.
Послані Петром І війська вогнем і мечем придушили повстання, а всі городки по Сіверському Дінцю, Айдару і Деркулу в 1708 році зруйнували і спалили. їх відродження почалося лише через 25 років, у 1732 році. З 50—60 років XIX століття територію вздовж Сіверського Дінця між річками Бахмутом і Луганню почали заселяти військові поселенці — серби, волохи, молдавани та інші, які несли прикордонну службу у фортецях та опорних пунктах Української укріпленої лінії. Заселена ними територія дістала назву Слов’яносербії.
У 1784 році Слов’яносербія стала Донецьким повітом Катеринославського намісництва з центром м. Донецьком на Сіверському Дінці. У 1817 році м. Донецьк було перейменовано в місто Слов’яносербськ — центр Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії.
У 1797 році було утворено Старобільський повіт, куди ввійшли населені пункти, розташовані в лівобережній частині теперішньої Луганщини.
Найбільш інтенсивно територія краю почала заселятися в другій половині XVIII століття вихідцями з інших районів України та центральної Росії.
Кріпосне право тут було встановлено значно пізніше, ніж в інших місцях України. Воно остаточно було оформлене царським указом у 1783 році. Життя кріпаків тут було таким же тяжким, як і скрізь в Росії. Селяни виконували численні повинності, а також платили натуральний і грошовий оброк. Під загрозою смертної кари їм заборонялося переходити від одного до іншого пана. Покріпачені селяни позбавлялися будь-яких прав. Кожний феодал на свій розсуд розправлявся з непокірними: судив і карав їх, відбирав майно, збільшував норму панщини тощо.
Кріпосницьке гноблення викликало обурення трудящих мас. В 1820 році, в ряді сіл Міуського округу Області Війська Донського, а також Бахмутського і Слов’яносербського повітів вибухнули селянські повстання. Особливо значними вони були в Миколаївці, Суходолі, Павлівці, Макаровому Яру та інших селах Слов’яносербського повіту. Під час повстань кріпаки нападали на поміщицькі маєтки, забирали і ділили між собою хліб, підпалювали будівлі, вбивали своїх панів і проголошували себе вільними.
У другій половині XIX століття в Росії було скасовано кріпосне право. Здійснювана реформа захищала насамперед інтереси дворянського землеволодіння і весь тягар викупних платежів і податків було перекладено на плечі селян.
Середній земельний наділ селян на території теперішньої Луганської області становив 4 десятини на одну ревізьку душу. За кожну десятину цієї землі вони повинні були виплатити в середньому по 28 крб. сріблом. Тільки селяни села Успенки, що належала поміщикові Номікосову, повинні були виплатити 32 208 крб. сріблом. Не маючи грошей, селяни виплачували за землю поступово, потрапляючи в залежність до того ж поміщика, і змушені були, як і раніше, працювати на нього. Так, селяни села Штерівки, де налічувалося в 1862 році 40 ревізьких душ і жило 200 чоловік, повинні були щороку відробляти у маєтку поміщика Булацеля 11 340 чоловіко-днів. Нестача землі, мала придатність її для ведення сільського господарства, а також робота на поміщика були причинами масового відходу селян на заводи і рудники в Луганськ, Алчевськ, Кадіївку, Лисичанськ та інші промислові центри Донбасу, де вони поповнювали ряди робітничого класу.
За даними офіціальної статистики, в 1898 році в Слов’яносербському повіті з 397 тис. десятин придатної землі дворянам належало 42 проц., міщанам — 9, приватним компаніям і товариствам — 6, казні і церкві — 2,5, колоністам та іноземним підданим — 0,5, а селянам — тільки 40 проц.
Екстенсивна форма землеволодіння зумовлювала низьку врожайність зернових культур. У середньому в 90-х роках XIX століття одна десятина давала: пшениці — 3,5, ячменю — 5, жита — 4, вівса — 4,5 четверті. Неприваблива картина спостерігалася у тваринництві. Скотарство «внаслідок посиленого розорювання земель, а також епізоотій, рік у рік скорочувалося».
Після реформи 1861 року в краї почався швидкий розвиток промислового капіталізму. Цьому сприяла наявність величезних природних багатств, які на початок епохи капіталізму не тільки були розвідані, а й уже розроблялися. Перше дослідження надр краю проведено за вказівкою Петра І в 1721 році под’ячим Г. Г. Капустіним у районі нинішнього Лисичанська. Він уперше виявив поклади кам’яного вугілля. Трохи пізніше, в 1747 році, відомий російський рудознавець І. І. Морозов виявив тут руду і збудував перші доменні печі — «домниці», які, однак, скоро було закинуто. В 1790—1794 рр. ці дослідження продовжували гірничий інженер М. П. Аврамов і професор Леванідов.