Кадіївка, Луганська область
Кадіївка — місто обласного підпорядкування, одне з великих промислових центрів Луганської області. В сучасні межі його входять колишні шахтарські селища: Борисівка, Бугаївка, Ірміне, Кам’янка, Максимівка, Семенівка, Шубінка та заводське селище з станцією Алмазна.
Кадіївка розташована в західній частині області за 53 км від Луганська, на березі невеликої річки Комишувахи, правої притоки Лугані. За 7 км від центра міста — станція Алмазна, залізничний вузол на лінії Дебальцеве—Попасна. На такій же відстані розташована і друга залізнична станція — Ірміне. Станція Алмазна сполучена з містом трамваєм. Кадіївка зв’язана автобусною лінією з Харковом, Ростовом, Донецьком, Ждановом, Луганськом та іншими містами.
Площа міста — 95,9 кв. км. Населення — 139 тис. чоловік. Надра, що прилягають до території міста, багаті на коксівне вугілля.
Територія, на якій тепер розташоване місто, була заселена з давніх часів. Про це свідчать розкопки курганів епохи міді—бронзи, що належать до III — початку І тисячоліття до н. е. Першим населеним пунктом, що в майбутньому разом з іншими склав один з найбільших промислових центрів Донбасу — Кадіївку, було село Андріївка. У 1859 році Андріївку придбав поміщик Борисівський,— і село стало називатись Борисівкою. Жителі займалися сільським господарством.
На початку XIX століття на півдні Росії посилено розвідували корисні копалини. Так, у районі теперішньої Кадіївки і прилеглих поселень були виявлені багатющі поклади кам’яного вугілля. У 50-х роках XIX століття тут уже існувала група дрібних шахт. Ці шахти являли собою звичайні ями завглибшки до 15 м, в яких без вентиляції та кріплення кріпаки місцевих поміщиків кайлом і обушком довбали вугілля. Піднімали його на поверхню баддями за допомогою дерев’яного коловорота. Через відсутність шляхів сполучення видобуте вугілля мало лише місцеве значення: його використовували на винокурних, салотопних та інших дрібних приватних підприємствах, а також для домашнього опалення.
Розвиткові капіталістичної промисловості в Донбасі, як і в усій країні, сприяло залізничне будівництво, що найінтенсивніше розгорнулося в 70—90 рр. XIX століття. Катеринінська залізниця зв’язала рудники з промисловими районами всієї країни. В 80-х рр. XIX століття недалеко від станції Алмазна виникли рудники Семенівський, Варваро-Борисівський, Надежденський, Максимівський.
У 1879 році поблизу села Орловки Олексіївське гірничо-промислове товариство заклало Кам’янську кам’яновугільну копальню (тепер дільниця шахти ім. Ілліча)1. Через кілька років було закладено шахту в селищі Максимівні (тепер шахта № 8/8-біс). У 90-х роках у селі Петрівці з’явився перший дерев’яний копер. Тут також заклали шахту, на базі якої в 1905 році відкрилася шахта «Центральна—Ірміне» (тепер — ім. XXII з’їзду КПРС).
Варваро-Борисівський рудник, розташований недалеко від центру теперішньої Кадіївки, в 1890 році перейшов у володіння московського цукрозаводчика Шубіна. За його ім’ям і селище почали називати Шубінкою. В 1896 році Шубін і гірничий інженер Завадський заклали шахту № 1 (тепер шахта ім. Ілліча), яка стала згодом однією з найбільших у Донбасі.
Багатющі поклади коксівного вугілля Донецького басейну привертали зажерливі погляди іноземних капіталістів. У 90-х рр. рудники переходять до рук акціонерних товариств. Шубінською шахтою № 1 заволоділо Алмазне акціонерне кам’яновугільне товариство, яке очолював бе^гІєць^Понселе. Річний видобуток вугілля цієї шахти в 1900 році становив 340 тис. тонн. Ірмінський рудник потрапив у володіння Ірмінського акціонерного кам’яновугільного товариства, заснованого французьким капіталістом Деллшесті. Максимівський рудник у 1899 році купив англієць Крафт.
З розвитком промисловості збільшується чисельність рудникового пролетаріату. Це відбувається за рахунок навколишнього селянства, що розорялося, і прийшлих робітників з центральних губерній Росії. У 1909 ропі на Шубінському руднику працювало до 3500 чоловік.
Умови праці шахтарів були дуже тяжкі. Незважаючи на те, що місцеві кам’яновугільні товариства одержували величезні прибутки, воно не турбувалося про технічне устаткування своїх підприємств, прагнучи здобувати максимальні прибутки за рахунок експлуатації дешевої ручної праці гірників. Серед шахтарів склалося прислів’я: «Кайло, санки і лопата — ось та техніка проклята».
Цілковита сваволя підприємців панувала і в оплаті праці робітників. Середня заробітна плата вибійника становила 20 крб. 98 коп. на місяць, кріпильників, бутчиків, вагонників — 19 крб., саночників — 16 крб. 40 коп., сортувальників вугілля — 13 крб. 20 копійок.
На багатьох шахтах з робітниками розраховувалися тричі на рік: перед різдвом, масляною і паскою. Така система оплати давала можливість підприємцям обраховувати гірників, обплутувати їх боргами. Тільки на Шубінському руднику у 1890 році шахтарям недоплатили 18 тис. крб. Тут існувала руднична крамниця, яка видавала робітникам продукти за кредитні талони, на 40—50 проц. дорожче, ніж вони коштували в дійсності.
Жили шахтарі здебільшого в землянках, вкритих згори двосхилими дахами з дощок, присипаних землею. Стіни обшивалися дошками або обкладалися камінням. Світло в таке житло проникало крізь вікно, зроблене в даху. Всередині — пічка, піл, столи. Тулилося тут по 20—25 шахтарів-одинаків або по кілька сімей.
У селищі в 1897 році було організовано поштово-телеграфну контору, начальником якої призначено колезького асесора М. І. Кравцева. На честь свого сина Кадія М. І. Кравцев почав називати контору Кадіївською. Нова назва Шубінки — Кадіївка з’явилася в офіційних документах у 1898 році.
Селище набирає рис населеного пункту міського типу. В ньому визначилася центральна вулиця Кокеріль (тепер вулиця ім. Леніна), де було споруджено красиві будинки для власників і адміністрації рудника. На вулиці Торговій містилися головна контора рудника, крамнички місцевих торговців, базар, куди привозили свої продукти селяни навколишніх сіл. У Кадіївці було багато трактирів, шинків, пивниць. Шахтарі, пригнічені жорстокою експлуатацією, нерідко пропивали в шинках свої мізерні заробітки.
Антисанітарні умови праці й життя, голод і злидні сприяли поширенню епідемічних захворювань. Улітку 1892 року на всіх рудниках лютувала холера. Від цієї хвороби вмирали сотні людей. І лише після цього царський уряд «подумав» про медичне обслуговування південного гірничого промислового району. Він зобов’язав підприємців відвести під лікарні для боротьби з холерою бараки і виділити медичний персонал.
У 1898 році Алмазне кам’яновугільне й металургійне товариство в районі станції Алмазна почало будувати металургійний завод. Підприємство, що виплавляло чавун, було збудовано за останнім словом тодішньої техніки; але й тут панувала ручна праця. Вручну робили завалку доменних печей, вручну виконували і таку важку роботу, як відкривання льотки для випуску чавуну з доменної печі. Праця робітників була справді каторжна.
90-і роки були роками політичного пробудження робітників Донецького басейну. У червні 1890 року вперше страйкували шахтарі Шубінського, Семенівського і Орловського рудників. У серпні 1892 року гірники Шубінського і навколишніх рудників страйкують знову. А в 1899 році разом з шахтарями включаються в боротьбу за поліпшення умов праці й життя робітники металургійного заводу. Боротьба супроводилась розгромом торговельних закладів, підпалами заводських і рудникових будівель, знищенням машин.
Дальший розвиток революційного руху в країні і, зокрема в Донбасі пов’язаний з промисловою кризою 1900—1903 рр. У ці роки було закрито сотні підприємств, десятки тисяч робітників викинуто на вулицю. Різке зниження цін на чавун, залізо і вугілля призвело до скорочення видобутку вугілля на шахтах і виробництва металу на заводі. В 1900 році було припинено роботи на Алмазнянському металургійному заводі. Все це призвело до дальшого загострення класових суперечностей, прискорило процес виникнення соціал-демократичних організацій і зростання політичної свідомості робітників.
Перша соціал-демократична група в Кадіївці виникла в 1900 році. До неї входили студент Харківського технологічного інституту А. А. Пряничников, гірничний технік-будівельник Л. Ліберман, учителі М. С. Мітягін, М. В. Данилович, слюсарі М. Корначов, Г. Ф. Ткаченко-Петренко та інші. Серед них був і відомий революціонер П. О. Мойсеєнко. Ця група об’єднувала марксистів Алчевського металургійного заводу, Кадіївського, Кам’янського, Максимівського, а також Брянського, Голубівського, Орловського, Жидівського, Мар’ївського та інших рудників. Члени групи пропагували соціалістичні ідеї, поширювали серед робітників революційну літературу.
У 1902 році було створено соціал-демократичний гурток на Кам’янському руднику. Спочатку до нього входили шахтарі Кам’янського й Орловського рудників М. Корначов, 3. Лавриненко, К. Абрамов, А. Белоусов та інші. Керував гуртком молодий кресляр Ф. С. Дяченко. Члени цієї групи встановили зв’язки з Луганською соціал-демократичною організацією, звідки почали одержувати революційну літературу.
Поширення листівок занепокоїло місцеві власті.
В донесенні департаментові поліції повітовий справник у квітні 1903 року писав: «В ніч на 28 квітня 1903 року по рудниках Алмазному (Кадіївському), Кам’янському, Максимівському, Голубівському, Мар’ївському, селах Орловці і Кам’янці, а також на заводі Донецько-Юр’ївського металургійного товариства було розкидано гектографічні прокламації Луганського комітету Російської соціал-демократичної робітничої партії під заголовком «Летючий листок» (до свята Першого травня). Напередодні 1 травня 1903 року поліція заарештувала Ф. Дяченка, М. Корначова, С. Герасимова, 3. Лавриненка та інших членів соціал-демократичної групи.
Російсько-японська війна, що почалася в січні 1904 року, загострила класові суперечності, прискорила розвиток в Росії народної революції. Кадіївка — свідок і активний учасник революційних подій. Коли в селище, що загубилося в донецькому степу, прийшла звістка про Криваву неділю в Петербурзі, шахтарі й металурги стали на боротьбу з самодержавством. Уранці 2 лютого вибухнув страйк на Алмазнянському металургійному заводі. Слідом за ними застрайкували шахтарі. Нелегальна більшовицька газета «Вперед» 26 березня 1905 року повідомляла про ці події.
Царські сатрапи зосередили проти робітників великі каральні сили: дві роти піхоти, дві сотні козаків і ескадрон драгунів. Самодержавство силою зброї намагалося задушити революційні виступи народних мас. Але ніякі репресії не могли послабити революційного руху. Пролетаріат Кадіївки брав активну участь у Всеросійському Жовтневому політичному страйку 1905 року. Заворушення посилилися такою мірою, що місцеві власті не раз зверталися до катеринославського губернатора з проханням прислати війська додатково.
Так, рада з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії в телеграмі від 25 жовтня 1905 року просила губернатора «у зв’язку з поширенням безпорядків у районі Алмазної… посилити надіслання військ». Наступного дня губернатор одержав з Кадіївки ще тривожніше повідомлення: «Рудник оточений робітниками сусідніх рудників, що застрайкували. Одна сотня справитися не може… Просимо допомоги». В Алмазну було направлено ще три роти солдатів.
В період Жовтневого політичного страйку робітники Кадіївки, разом з усіма трудящими Донбасу, посилено готувалися до збройного повстання. Страйковий комітет станції Алмазна, куди входили більшовики А. Й. Думницький, О. Й. Бурдун, О. К. Шульженко, М. С. Фоменко, П. І. Натопта та інші, організував на металургійному заводі бойову робітничу дружину. Дружиною Кадіївського рудника керував відставний солдат Преображенського полку М. О. Задирін. 17 грудня 1905 року кадіївська бойова робітнича дружина вирушила на допомогу повсталим горлівцям, вступивши в сутичку на станції Дебальцеве з царськими військами.
Після придушення горлівського повстання класові бої не припиняються. 2 червня 1906 року знову застрайкували робітники Кадіївського рудника. На шахті № 1 страйк тривав понад місяць. Керували ним робітники С. Лагутін, М. Задирін, П. Козлов, брати Бардіни та інші. Страйкарям допомагали селяни навколишніх сіл, які доставляли харчі. У грудні 1906 року відбувся страйк на Алмазнянському металургійному заводі. В ньому брало участь близько тисячі робітників.
На початку 1907 року в період кампанії по виборах другої Державної думи більшовики Кадіївки розгорнули широку агітаційну роботу в масах. Завдяки цьому більшість виборщиків і уповноважених від Кадіївського рудника й металургійного заводу були більшовиками або співчували їм. У журналі «Горнозаводской листок» відмічалося, що в Алмазній «вибори уповноважених від робітників пройшли при досить свідомому ставленні робітників до виборів… Обрані належать до прогресивних і крайніх лівих партій». Таке становище не влаштовувало царські власті.
З червня 1907 року почалася смуга лютої столипінської реакції. Охранка жорстоко переслідувала робітничі організації, закривала робітничі газети.
Проте більшовицька організація цього району все ж не була ліквідована, а пішла в глибоке підпілля, не припиняючи зв’язків з шахтарями й металургами.
До складу Алмазно-Юр’ївського комітету РСДРП в 1910 році входило 55 більшовиків, у т. ч. Й. В. Косіор, М. Г. Маркін, М. В. Ракунов, М. П. Богданович, Г. І. Лазарева, Г. В. Прус, П. Д. Кушнарьов, Є. Л. Губарев. Організація об’єднувала 12 нелегальних партійних осередків Алмазнянського і Алчевського металургійних заводів, Голубівського, Ірмінського, Кадіївського, Брянського та інших рудників. Тут періодично скликались партійні конференції з участю представників від заводів і рудників, таємні збори й масовки, на які охоче ходили робітники, видавалися листівки й прокламації. «Незважаючи на позірну тишу ззовні,— говорилося в одній з листівок Алмазно-Юр’ївського комітету РСДРП,— там, внизу, в підпіллі, кипить жвава й серйозна робота, зростають організовані сили пролетаріату і збільшуються ряди РСДРП, і недалекий той час, коли вийдуть ці грізні сили».
І ці сили виходили на бій з царизмом. 1 травня 1911 року на Алмазнянському заводі на доменній трубі було піднято червоний прапор з зображеними на ньому цифрами 3×8. Це означало вимогу: 8 годин праці, 8 для відпочинку і 8 для сну.
У відповідь на Ленський розстріл робітників 1912 року у Кадіївці прокотилася хвиля страйків, в яких взяло участь понад тисячу шахтарів. Страйки мали політичний характер. їх керівниками були більшовики.
Готуючись до імперіалістичної війни, царський уряд намагався зміцнити свій тил. Він нещадно громив більшовицькі організації. І знову з особливою люттю охранка обрушилася на більшовиків
Донбасу. В цей період у Кадіївці діяла більшовицька група, до якої входили шахтарі Г. Лукашин, А. Криворотов, П. Третьяков та інші. Керував нею М. Веренікін. 27 квітня 1913 року поліція заарештувала 18 членів цієї групи, в т. ч. і її керівника. Але арешти не могли зламати волю більшовиків і революційно настроєних робітників. 18 квітня 1914 року застрайкувало 1200 робітників шахти № 1 Кадіївського рудника.
Напередодні першої світової війни Кадіївський рудник був одним з найбільших у Донбасі, він об’єднував шість шахт. У 1909 році тут було видобуто 28 790 тис. пудів вугілля. Шахти устатковано паровими вуглепідйомними машинами, паровими котлами, насосами. На руднику збудували дві промивні фабрики, центральну електростанцію, коксохімічний завод.
Алмазнянський металургійний завод виплавляв чавун різних сортів. Тут були дві доменні печі, кожна продуктивністю 10,8 тис. пудів чавуну на добу і 60 коксових печей. У 1913 році металургійний завод виплавив 7,9 млн. пудів чавуну. На заводі працювало 625 чол. Станція Алмазна щороку відправляла 100 млн. пудів вугілля.
Незважаючи на швидкий розвиток економіки, власники підприємств приділяли незначну увагу питанням медичного обслуговування трудящих. У Кадіївці була лише одна лікарня на 60 ліжок. У ній працювали один лікар, чотири фельдшери і дві акушерки. Невелика лікарня функціонувала і на станції Алмазна, яка була розташована в непристосованому приміщенні. В ній хворих обслуговували лікар, два фельдшери і акушерка. Ці медичні заклади не могли забезпечити достатньої медичної допомоги населенню.
Не краще стояла справа з розвитком освіти. В Кадіївці в 1897 році акціонерне товариство збудувало школу на 50 учнів. Початкова школа була і в Алмазній. Та дві невеликі школи не могли розв’язати гостру проблему здобуття дітьми робітників хоч би початкової освіти.
Не дбали капіталісти про побутові потреби шахтарів. Криві вулиці, де містилися землянки, «каютки» і казарми робітників, потопали в грязюці, вночі їх вкривала непроглядна темрява. На весь рудник була лише одна баня на 50 чоловік.
Культурне життя Кадіївки було убоге. Про клуби, бібліотеки, спорт шахтарі не мали уявлення. Правда, в Кадіївці було збудовано клуб, але не для робітників. Там відпочивала адміністрація рудника, купці, інтелігенція.
В роки першої світової війни робітники Кадіївки разом з трудящими інших революційних центрів країни взяли активну участь у страйковій боротьбі. У відповідь на маніфест ЦК РСДРП, що закликав до боротьби за перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську, кадіївські робітники спинили доменні печі на Алмазнянському заводі. Весною 1915 року тут відбулися антивоєнні мітинги.
Звістка про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції донеслася до Кадіївки 4 березня 1917 року і блискавично облетіла рудники, заводи і села району. Наступного дня вулицями йшли колони святково одягнених демонстрантів з червоними прапорами, співаючи революційні пісні.
Наприкінці березня 1917 року на всіх шахтах і заводах відбулися вибори до Ради робітничих депутатів Кадіївського підрайону, до якої ввійшли представники підприємств Кадіївки, Голубівки, Ірміного, Сентянівки, Варваропілля, Мар’ївки. Головою Ради робітничих депутатів було обрано більшовика-робітника Ф. Хлястика. Проте більшість місць у першій кадіївській Раді захопили меншовики та есери.
Після перемоги Лютневої революції більшовики Кадіївки вийшли з підпілля. За короткий час було відновлено і створено партійні організації, які розгорнули боротьбу проти меншовиків, есерів і українських буржуазних націоналістів. На зборах і мітингах робітників комуністи систематично викривали антинародний характер Тимчасового уряду, зрадницьку політику й тактику угодовців. 17 серпня Рада робітничих депутатів Кадіївського підрайону під~ впливом більшовиків прийняла резолюцію протесту проти спроб буржуазного уряду «збройною рукою знищити завоювання робітничого класу». Резолюція закликала трудящих «згуртуватися під прапором боротьби проти контрреволюції, за зміцнення, розвиток і поглиблення революції». 28 серпня, як тільки було одержано повідомлення про контрреволюційний заколот генерала Корнілова, Кадіївська Рада надіслала до Петрограда на ім’я ВЦВК Рад листа, в якому говорилося: «В разі необхідності сміливо візьміть владу до своїх рук. Можете бути певні у всемірній підтримці Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів Кадіївського підрайону».
На більшовиків Кадіївки великий вплив мала Луганська організація РСДРП, яка посилала сюди для налагодження партійної роботи досвідчених партійних працівників. Так, у жовтні 1917 року за участю К. Є. Ворошилова було створено партійну організацію на шахті № 1. Зміцнюється Кадіївський підрайонний комітет більшовиків, який очолював П. Третьяков. Більшість місць у Раді переходить до більшовиків. їх делегат бере участь у роботі II Всеросійського з’їзду Рад.
Велика Жовтнева соціалістична революція в Петрограді дістала гарячу підтримку кадіївських робітників. Вони палко схвалили декрети Радянського уряду. V .Скрізь ліквідувалися місцеві органи Тимчасового уряду, створювалися революційні / органи пролетарської влади.
16 листопада 1917 року на об’єднаному засіданні представників Рад робітничих депутатів, партійних організацій, професійних спілок і представників від волосних земств Кадіївського підрайону особлива комісія виробила план створення контрольних органів над виробництвом.
В листопаді 1917 року на Донбас посунули білокозачі частини генерала Каледіна й гайдамацькі банди. Створений у цей час Кадіївський ревком почав посилену організацію загону Червоної гвардії, до якого вступили передові робітники шахт. Серед них були гірники шахти № 1 І. Авдеев, П. Боборикін, А. Бубнов, М. Боборикін, М. Мальцев, С. Іторшин, Т. Храмов та інші. Ревком організував постійну охорону підприємств, боровся проти підступів контрреволюції, пильно охороняв громадський порядок і народне добро.
У січні 1918 року загін червоногвардійців Кадіївки зайняв станцію Дебальцеве, встановив свій контроль на станціях Микитівна, Чернухіне. Червоногвардійські заслони не пропускали ворожі військові ешелони, що йшли на Дон, боролися проти дрібних банд.
29 квітня 1918 року Кадіївку захопили німецько-кайзерівські війська. Як і по всій Україні, в місті було встановлено режим кривавого терору й колоніального грабування. Знову посилюється сваволя підприємців, ліквідуються всі демократичні організації робітничого класу, під страхом смертної кари забороняються робітничі збори й мітинги, революційна агітація.
І все ж більшовицька організація жила й продовжувала революційну роботу в масах. Більшовики-підпільники роз’яснювали робітникам грабіжницьку політику окупантів та їх прислужників, організовували страйки, бойові групи. До партизанських загонів пішли робітники Я. Цуканов, А. Логачов, М. Покотило, Г. Чуркін та багато інших. Партизани нападали на гетьманську варту, обеззброювали окупантів, не давали їм вивозити вугілля з рудників і хліб з навколишніх сіл. Окремі робітники на завдання більшовиків-підпільників залишалися на робочих місцях, щоб шкодити загарбникам. Так, наприклад, на Кадіївському руднику слюсар А. Скрибнєв розладнав механізми і вивів з ладу підйомну машину. Партизани й робітники рудника своїми діями подали значну допомогу Червоній Армії, що наступала.
На початку 1918 року окупантів було вигнано з Донбасу. В Кадіївці в лютому 1919 року було проведено вибори до Рад, відновлювалися профспілки. Партійний комітет мобілізовував трудящих на відбудову зруйнованих у період окупації підприємств.
За постановою Української Ради Народного Господарства на початку 1919 року всі шахти Кадіївського рудника, коксохімічний і Алмазнянський металургійний заводи було націоналізовано. На підприємствах створювалися робітничі управління.
У квітні 1919 року в Кадіївці створено комсомольську організацію. Серед перших комсомольців були молоді робітники А. Усенко, І. Бєлозоров, А. Мишко, М. Белоусов, С. Морозов, С. Дубинін, О. Меленушкін-Дорофєєв, О. Новосьолов і А. Сисоєв. Комсомольці стали бойовими помічниками партійної організації, активно включилися в роботу по будівництву нового життя.
Весною 1919 року над Донбасом знову згустилися хмари — наступали дені-кінці. Мирна праця була перервана.
Кадіївці активно виступили на боротьбу з ворогом. Всі, хто міг носити зброю, виявили бажання піти на фронт. Шахтарі-добровольці вливалися в частини Червоної Армії. В червні 1919 року денікінці вступили в Кадіївку. І знову почалася кривава розправа над комуністами, революційними робітниками, над усіма, хто підтримував Радянську владу.
Жорстокий антинародний режим Денікіна зустрів рішучу відсіч народних мас. У тилу денікінських військ під керівництвом більшовиків розгорнувся могутній партизанський рух. У Кадіївці, Голубівці діяв партизанський загін «Голубівська бойова дружина» під командуванням М. А. Сошникова.
Своїми раптовими нападами народні месники завдавали значної шкоди білогвардійським частинам.
27 грудня 1919 року частини Першої Кінної армії, дружно підтримані партизанами й робітниками, визволили Кадіївку від денікінців.
Тяжку картину являв собою Кадіївський рудник. Шахти були напівзатоплені, стояли заводи. Багато робітників розійшлося по країні, шукаючи заробітку й хліба.
Партія більшовиків мобілізувала всі сили на боротьбу з розрухою, голодом і хворобами. Відновлюються органи Радянської влади. Запроваджується загальна трудова повинність. Гірники Кадіївки й навколишніх сіл разом з трудармійцями відкачували з шахт воду, відбудовували стволи, штреки, видобували вугілля. Проводилися суботники й недільники. У квітні 1920 року в місті було проведено «тиждень трудового фронту», що закінчився 1 травня участю всіх жителів Кадіївки у Всеросійському суботнику.
Партія організувала всенародну допомогу Донбасові. З Пітера та інших міст у Кадіївку надсилаються машини, устаткування, промтовари, хліб, харчі. У відповідь на всенародне піклування гірники Кадіївки рік у рік збільшують видобуток вугілля. Якщо в 1921 році по Кадіївському шахтоуправлінню він дорівнював 195 тис. тонн, то в 1926 році збільшився до 663 тис. тонн.
У 1925—1926 рр. Кадіївка перевершила довоєнний рівень видобутку вугілля. Відбудовний період закінчився.
Коли наша країна приступила до здійснення програми соціалістичної індустріалізації, певну роль у створенні важкої промисловості відіграла Кадіївка з її коксівним вугіллям, металургійним і коксохімічним заводами. У січні 1928 року було утворено Кадіївський район.
З 30 шахт Кадіївського району 15 шахт було введено в експлуатацію після революції. Але в галузі механізації гірничих робіт було зроблено лише перші кроки.
Велике значення мала Постанова ЦК ВКП(б) про впровадження на шахтах інституту партійних організаторів для посилення партійно-виховної роботи серед шахтарів. Керуючись цією постановою, комуністи йшли на дільниці, в забої, до механізмів. Створювалися партосередки, що їх очолювали кваліфіковані робітники-комуністи. Разом з тим було поліпшено систему набору робочої сили. Шахти перейшли від ставки «на селянина», який сам приходив найматися на роботу, до організованого набору робітників і закріплення їх на підприємствах. Проводилася наполеглива боротьба з прогульниками, ледарями.
Гірники прагнули добитися найвищої продуктивності праці, боролися за оволодіння новою технікою, за скорочення простоїв. Серед шахтарів було чимало новаторів. Ім’я врубмашиніста комсомольця В. Г. Ткаченка стало відоме далеко за межами Кадіївки. Він був піонером високої продуктивності врубових машин, видобуваючи 10—12 тис. тонн вугілля на місяць, тоді як середньомісячна продуктивність врубмашини в Донецькому басейні не перевищувала 2,7 тис. тонн вугілля. За героїчну працю В. Г. Ткаченко серед перших донецьких комсомольців був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Трудящі Кадіївського району дружно і по-діловому підтримали курс партії на колективізацію сільського господарства. Вони послали на село 260 добровольців. Посланці гірників навчалися на спеціальних курсах, де освоювали колгоспне будівництво, агрономію, зоотехнію. В Кадіївці було організовано курси трактористів, рахівників.
Партія і уряд приділяли велику увагу розвиткові Кадіївки як важливого промислового центру Донбасу. В 1931 році сесія Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету ухвалила рішення про будівництво нового соціалістичного міста Кадіївки й виділила для цього 250 млн. крб. У 1932 році Кадіївку перетворено в місто.
Ставали до ладу нові підприємства. Недалеко від шахти «Центральна-Ірміне» було збудовано шахту № 4/2-біс «Ірміне». Реконструюються і механізуються Кадіївський коксохімічний і Алмазнянський металургійний заводи. На базі майстерень споруджуються рудоремонтний і ливарно-механічний заводи, будується шахта № 3/3-біс, стали великими підприємствами шахти ім. Ілліча й «Центральна-Ірміне», виробнича потужність кожної з них була доведена до 3 тис. тонн на добу. Було збудовано деревообробний комбінат, смолоперегінний і шпалопросочувальний заводи. Виникли підприємства промкооперації, харчової, легкої й місцевої промисловості.
Міський партійний комітет проводив велику роботу в справі підбору, розстановки і навчання партійних кадрів. Систематично проводились інструктивні наради й семінари з секретарями осередків, організовувались переклички-конкурси через газету. Почалася боротьба проти застарілих методів роботи й технічних норм. З революційною сміливістю по-новому організували шахтарі працю в забої. І не випадково саме Кадіївка стала батьківщиною стахановського руху.
Ініціатором всенародного руху за високу продуктивність праці була партійна організація шахти «Центральна-Ірміне» (парторг ЦК ВКП(б) К. Г. Петров), яка вирішила відзначити Міжнародний юнацький день 1 вересня 1935 року виробничим рекордом. Один з кращих новаторів, майстер високопродуктивної праці на шахті — вибійник О. І. Стаханов у ніч з 30 на 31 серпня 1935 року за зміну (6 годин), працюючи відбійним молотком, нарубав 102 тонни вугілля. Він виконав 14 змінних норм, встановивши світовий рекорд видобутку вугілля. Про це вже на другий день дізналася вся країна. Приклад Стаханова підхопили передові гірники.
В ніч з 1 на 2 вересня 1935 року комсомолець В. П. Поздняков на пласті «Рубіжному» в трохи гірших умовах дав за зміну 61 тонну. 5 вересня вихованець комсомольської організації шахти Д. Концедалов нарубав 125 тонн. 9 вересня О. Стаханов підвищив свій виробіток до 175, а через кілька днів — до 227 тонн. Високої продуктивності праці добилися також вибійники В. Г. Ткаченко, П. Ю. Синяговський, М. Д. Дюканов та ін. З великою трудовою перемогою поздоровив кадіївців нарком Г. К. Орджонікідзе.
Тільки за вересень 1935 року на шахтах тресту «Кадіїввугілля» у стахановський рух включилося близько 4 тис. чол. Він швидко поширився по всій країні, став всенародним.
«Стахановський рух є результат усього нашого розвитку на шляхах до соціалізму в нашій країні,— відзначав грудневий (1935 року) Пленум ЦК ВКП(б), що спеціально обговорив питання промисловості й транспорту в зв’язку з стахановським рухом.— Стахановський рух означає організацію праці по-новому, раціоналізацію технологічних процесів, правильний розподіл праці у виробництві, звільнення кваліфікованих робітників від другорядної підготовчої роботи, кращу організацію робочого місця, забезпечення значного зростання заробітної плати робітників і службовців».
Завдяки впровадженню стахановських методів праці колективи шахт Кадіївки в наступні роки значно підвищили видобуток вугілля.
За роки Радянської влади на місці брудного селища з вогкими землянками й низькими казармами виросло красиве шахтарське місто Кадіївка. В ньому в 1940 році діяло 140 промислових підприємств, у т. ч. 30 шахт. Робітники шахт і заводів одержали хороші благоустроєні будинки, для їхніх дітей відкрилися багатоповерхові школи, дитячі садки та ясла. Лише в 1939 році було збудовано 44 088 кв. м житлової площі. В місті з’явилися нові вулиці: Радянська, Мічуріна, Орджонікідзе, К. Лібкнехта. Було прокладено водопровід і каналізацію. Зелені насадження зайняли площу в 167 га. Автобусне й трамвайне сполучення зв’язало центр міста з Ірміним, Брянкою і Голубівкою, станцією Алмазна.
Рік у рік поліпшувалося медичне обслуговування населення, ширилася мережа лікувальних закладів. Ще в 1922 році лікар Г. C. Топровер (тепер професор хірургії в Самаркандському медичному інституті) організував хірургічну допомогу хворим. У розвитку охорони здоров’я в ті роки вносять свій вклад медики А. В. Ага (тепер завідуючий кафедрою І Московського медичного інституту), А. С. Грошиков (колишній директор Кадіївського медичного училища) та ін. Відкриваються дитячі й жіночі консультації. У 1924 році в колишньому будинку інженера Завадського, за 3 км від Кадіївки, відкривається туберкульозний санаторій «Червоний шахтар».
До 10-річного ювілею Радянської влади трудящі Кадіївки одержали поліклініку. Було відкрито типову лікарню на 350 ліжок. У 1940 році в Кадіївському районі функціонували дев’ять лікарень з сучасним медичним обладнанням на 1240 ліжок. В цих лікарнях працювали понад 80 лікарів і 462 середні медичні працівники.
Після встановлення Радянської влади в Донбасі в Кадіївці почався тривалий і глибокий процес революційних перетворень у культурі. Насамперед партійні й комсомольські організації розпочали боротьбу за ліквідацію неписьменності серед населення. Важливу роль у цьому відіграли лікнепи — школи для ліквідації неписьменності серед дорослого населення. На підприємствах створювалися різні курси, гуртки, де люди навчалися письма. При школах діяли товариства «Геть неписьменність». Вже в першій половині 1923 року школи лікнепу закінчило 238 чоловік.
У передвоєнні роки в 32 школах Кадіївки навчалося 14 190 дітей трудящих. У місті в 1928 році було відкрито гірничий технікум, який через три роки вперше випустив молодих спеціалістів вугільної промисловості. Фельдшерське і педагогічне училища готували кадри для медицини і народної освіти.
Партійна організація міста, виконком міської Ради депутатів трудящих разом з керівництвом промислових підприємств вжили заходів, спрямованих на те, щоб трудящі могли здобути вищу освіту в Кадіївці. При шахті ім. Ілліча було створено вищий технічний учбовий заклад — шахту-ВТУЗ. 25 лютого 1932 року шахту-ВТУЗ закінчило 30 чол.— 15 гірничих техніків і 15 гірничих інженерів.
Партійна організація міста піклувалася про підвищення кваліфікації робітників. У 1924 році в Кадіївці працювали три професійні учбові заклади: курси річні й дворічні та гірниче училище, що готували кріпильників, вибійників, гірничих десятників, врубмашиністів та інших спеціалістів для вугільної промисловості.
На всіх підприємствах і установах трудящі навчалися в гуртках по вивченню марксистсько-ленінської теорії, систематично провадилася робота по атеїстичному вихованню населення.
У передвоєнні роки в Кадіївці широко розгорнулася культурно-масова робота. В 20-і роки великим успіхом користувалася створена комсомольцями жива газета, яка називалася «Синя блуза». На молодіжні вечори, де виступали синьоблузники, завжди приходило багато людей. Жива газета різко критикувала нехлюїв, рвачів, бюрократів.
З радістю зустріли гірники перший радянський професійний театр Донецького басейну, створений Г. С. Свободіним у Луганську.
Коли він у 1924 році приїхав до Кадіївки, на кущових зборах профспілкових організацій міста разом з партійним активом було одностайно ухвалено назвати молодий драматичний колектив «Шахтаркою Донбасу». Репертуар «Шахтарки Донбасу» був багатий і весь час поповнювався новими п’єсами.
Великою подією в культурному житті міста було відкриття державного кінотеатру (1935 р.).
У передвоєнні роки в Кадіївському районі було 30 клубів. У кожному з них працювали бібліотеки, читальні зали, гуртки художньої самодіяльності. В репертуарі самодіяльних артистів провідне місце займали народні українські й російські пісні й танці. В своїх виступах гуртківці нерідко використовували творчість місцевих авторів — робітників вугільних та інших підприємств.
Великий успіх мали твори відомих драматургів і композиторів. Тепло зустріли глядачі вистави «Платон Кречет» О. Корнійчука, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, оперу
М. Лисенка «Наталка Полтавка». В 1936 році в місті було відкрито музичну школу. В ній вчилося понад 150 робітників та їх дітей.
Культурно й заможно почали жити кадіївці. Майже кожна сім’я передплачувала газети й журнали, квартири трудящих були радіофіковані. Свою відпустку багато робітників проводило в будинках відпочинку й санаторіях. Тільки в 1937 році в здравницях країни побувало понад 600 робітників шахти ім. Ілліча.
Трудящі Кадіївки брали активну участь в оборонній і спортивно-масовій роботі. В 1935 році було відкрито в місті аероклуб. Його з великим захопленням відвідували десятки робітників шахт і заводів, випускників шкіл. Молодь міста зібрала кошти для будівництва двох нових літаків. В аероклубі готували пілотів, планеристів, авіатехніків і парашутистів. Багато випускників аероклубу в роки Великої Вітчизняної війни прославили Батьківщину безсмертними подвигами.