Кіровськ, Луганська область
Кіровськ — місто обласного підпорядкування. Розташований на річці Лугані за 70 км на захід від Луганська і за 8 км від Кадіївки. Територія — І 27,68 кв. км. Населення — 53,1 тис. чоловік.
Кіровській міськраді підпорядковані селища Донецький і Червоногвардійське. Залізничними станціями Сентянівка і Голубівка Кіровськ зв’язаний з Луганськом, Волгоградом, Харковом і Москвою.
Основна галузь промисловості — вугільна. В Кіровську є десять високомехані-зованих шахт, об’єднаних у трест «Кіроввугілля», Новоголубівська центральна збагачувальна фабрика, будівельні організації трестів «Кадіїввуглебуд» і «Кадіїв-промшахтобуд» та інші підприємства.
Сторіччями на землях, де тепер розташований Кіровськ, гуляв самотній вітер, гойдаючи ковилу, та зрідка у височині кружляв яструб-перепелятник, визираючи здобич. Але степ не завжди був безлюдним. Його безкраї простори були заселені ще за давньої давнини племенами епохи міді—бронзи. Про це свідчать зроблені у 1925 році в околицях міста археологічні розкопки курганних поховань, що належать до III — початку І тисячоліття до нашої ери.
Заселення території теперішнього міста почалося в другій половині XVIII століття, коли царський уряд вжив заходів до освоєння земель степового Півдня Росії. В Донецькі степи широко відкривається доступ слов’янським вихідцям з Балканського півострова. Уряд наділяв їх землями.
Землі, на яких тепер розкинувся Кіровськ, дісталися сербському офіцеру П. Голубові, що прийняв російське підданство. В 1764 році він організував поселення, назване його ім’ям. Спочатку в селі Голубівці було чотири двори з двома десятками переселенців. Минали роки, село зростало, збільшувалася кількість жителів його. В 1859 році тут уже налічувалося 117 дворів з 642 селянами, приписаними до поміщика.
Особливо швидке заселення цієї місцевості починається після того, як дослідницька експедиція, що працювала в 1837—1839 рр. у Донбасі, виявила кілька кам’яновугільних родовищ, серед них і Голубівське. Оскільки вугільні пласти виходили на поверхню, тут відразу ж почалася експлуатація родовища. Головну роль відігравали казенні розробки, де видобували коксівне вугілля для Луганського чавуноливарного заводу. Починаючи з 1851 року вугілля також видобувається місцевим поміщиком і селянами для продажу на базарах Бахмута (тепер м. Артемівськ Донецької області). За право видобування вугілля власник землі одержував від селянських промислів по 15 коп. за 12-пудову чверть, тобто по ¼ коп. з пуда.
На початку 50-х років Голубівське родовище являло собою розробку звичайного типу для того часу. В степу недалеко одна від одної залягли ями — вертикальні шахти у 8 сажнів. Біля ям стояли саморобні ручні коловороти, кріплення не було. Вуглекопи працювали артілями, число робітників на шахтах не перевищувало 20—25 чоловік. Річний видобуток становив 500 чвертей (6 тисяч пудів).
Розробка Голубівського родовища в той період мала характер дрібних селянських промислів у сполученні з землеробством, які В. І. Ленін оцінював як початкову стадію капіталізму, коли «промисловець ще майже не диференціювався від селянина».
В результаті розширення вугільного виробництва Голубівський рудник напередодні скасування кріпосного права цілком сформувався як промислово-територіальна одиниця Алмазнянського гірничого району.
Після реформи 1861 року до багатств вугленосної голубівської землі потяглися жадібні до наживи промисловці. З’ясувавши, що вугілля має добру якість, один з дільців-комерсантів Уманський у 1863 році підписав угоду з тодішнім власником землі і рудника І. П. Голубом, за якою орендареві надавалося право протягом 10 років закладати в цих місцях нові шахти. Так почався капіталістичний розвиток Голубівського рудника.
Рятуючись від голоду і злиднів, багато селян Голубівки та навколишніх населених пунктів ішло на шахти шукати заробітку. На рудник переселялися також зубожілі селяни з різних російських і українських сіл. Використовуючи дешеву робочу силу, Уманський розширив виробництво. Крім чотирьох шахт, орендованих у І. П. Голуба, він купив ще дві у сільської громади, а до 1864 року збудував дві нові шахти, більші від діючих.
Наприкінці 60-х років XIX століття шахти Голубівського рудника давали до півмільйона пудів вугілля на рік — 5,3 проц. загального видобутку в Донбасі. В 1867—1870 рр. коксівне вугілля, видобуте на шахтах рудника, застосовувалося при дослідній плавці чавуну на ливарному заводі в Лисичанську.
Важливе значення для збільшення видобутку вугілля на Голубівському руднику мало будівництво наприкінці 70-х років XIX століття Донецької кам’яновугільної залізниці, що мала відгалуження до найважливіших родовищ. У 1878 році на Голубівському руднику закладають шахти, оснащені механічним підйомом, розширяють і переустатковують діючі. На початок 80-х років рудник вважався найбільшим в Алмазнянському гірничому районі, він давав до 3 млн. пудів палива на рік.
У 1882 році Уманський і промисловець-мільйонер Губонін заснували Голубівське кам’яновугільне товариство, а в 1889 році Голубівський рудник ввійшов до складу Голубів-ського Берестово-Богодухівського товариства, в якому значну роль відігравали французькі і бельгійські капіталісти Шабро, Рено, Міллер та інші.
На Голубівському руднику капіталісти інтенсивно розгорнули будівництво великих шахт. Першим таким вугільним підприємством, збудованим акціонерним товариством у 1884 році, була шахта № 6, що діє й тепер.
У 1888 році закладено шахту № 22 (тепер шахта № 22 ім. С. М. Кірова). Крім цих великих вугільних підприємств, було збудовано кілька дрібних шахт.
Чудову якість голубівського коксівного вугілля високо оцінив великий російський учений Д. І. Менделєєв, який відвідав Голубівський рудник у 1888 році. Тут на шахтах він уже бачив перші парові підйомні машини.
У зв’язку з великим попитом на Голубівському руднику швидко зростав видобуток вугілля, який у 1892 році дорівнював уже 9 млн. пудів на рік. «Чорне золото» поставлялося металургійним підприємствам і залізницям, відправлялося в Москву, Харків, Полтаву, Київ, Таганрог, Ростов та інші міста.
Зростання видобутку вугілля на Голубівському руднику супроводилося жорстокою експлуатацією гірників. Роботи провадилися на дві зміни по 12 годин. Люди працювали в атмосфері, насиченій вогкістю, випарами людських тіл, кіптем ламп, вугільним пилом, шкідливими газами, що виділялися з вугілля. Все це впливало на організм шахтаря. Серед гірників рідко можна було зустріти людей здорових, які досягли похилого віку. Звичайно шахтар старів швидко і в 35—40 років ставав майже цілковитим інвалідом, з постійною ядухою, кашлем, ревматизмом. До того ж гірники весь час зазнавали небезпеки через обвали і вибухи газу в шахтах. В середньому за рік один з трьох робітників ставав калікою на шахті.
Прагнучи одержати максимальний прибуток, власники рудника зовсім не дбали про умови праці робітників. Шахтарі-прохідники часто працювали по пояс у воді. Пару з насосів для відкачування води випускали тут же. Температура повітря досягала 30—40 градусів. Грілок і сушилень на шахті не було, і робітники змушені були в мокрому одязі взимку бігти до своїх землянок. Так само тяжко працювали і вибійники. їм доводилось відбивати вугілля, стоячи навкарачки, а якщо пласт був тонкий, то й лежачи на боку. Виснажливою була і праця саночника. Цю роботу, звичайно, виконували 16—17-річні підлітки. По 12 годин на добу тягав саночник вузькими ходами («пічками») важкі сани з вантажем по 7—8 пудів, увесь час повзучи. Він, немов каторжник, був прикутий ланцюгом до санок.
За свою тяжку і небезпечну працю під землею гірники одержували мізерну плату. На Голубівському руднику в 1885 році заробіток підземних робітників становив від 159 до 251 крб. на рік, тобто від 13 крб. 25 коп. до 20 крб. 92 коп. на місяць. При цьому заробітку сімейні шахтарі не могли звести кінці з кінцями, якщо не було інших працюючих членів сім’ї або якщо дружина гірника не заробляла, перучи білизну одиноким робітникам, здаючи куток тощо. З свого заробітку гірник, який жив без сім’ї, витрачав на харчування близько 10 крб. на місяць, сімейний робітник — від 4 до 5 крб. в середньому на члена сім’ї. Крім того, понад 2 крб. на місяць витрачалось на інструменти і на олію для шахтарської лампи.
Але й свою злиденну заробітну плату робітники одержували несвоєчасно. В 1884—1885 рр. контора Голубівського рудника заборгувала восьми артілям 20 тис. крб. Шахтарі змушені були брати в кредит продовольчі і промислові товари в хазяйських крамницях, переплачуючи значні суми за недоброякісні припаси.
У 1891 році в селищі Голубівського рудника жило 3836 чоловік1 2. Тут було збудовано 15 кам’яних казарм. Але основна маса робітників та їх сімей тулилася в землянках і бараках навколо діючих шахт. Землянки були 10 сажнів завдовжки і 7 сажнів завширшки. В них улітку жило 18; а взимку близько 60 чоловік. Вікон у більшості землянок зовсім не було. Під час дощів стеля протікала, повітря в приміщенні завжди було вогке, з запахом гнилизни.
Нелюдські умови праці і побуту викликали справедливе обурення робітників проти своїх гнобителів. Несвоєчасна видача заробітної плати стала причиною страйку шахтарів вугільних копалень Уманського в квітні 1884 року. А через три роки 230 гірників Голубівського рудника, починаючи страйк, вимагали підвищення існуючих розцінок. Проте вимоги робітників не було задоволено. 8 липня 1894 року на Голубівському руднику вибухнув один із найбільших страйків на Україні. Того ж дня понад 50 робітників прийшли в контору підприємства з вимогою підвищити заробітну плату. Управитель рудника заявив, що той, хто не хоче працювати на попередніх умовах, може звільнитися з роботи. Обурені цією відповіддю, страйкарі розгорнули агітацію серед своїх товаришів, закликаючи їх не виходити на роботу. Наступного дня, 9 липня, вже страйкувало 300 шахтарів. Крім головної вимоги — збільшити заробітну плату, страйкарі добивалися також видачі кожному робітникові забірної книжки до фабричної крамниці, бо тодішній порядок видачі однієї книжки на всю артіль був надзвичайно невигідним для шахтарів.
Налякана розмахом страйку, адміністрація змушена була піти на поступки, давши згоду збільшити заробітну плату на 25 коп. за кожний квадратний сажень пласта. Робітники вимагали вивісити про це оголошення. Але адміністрація відмовилася зробити це. Незважаючи на те, що місцеві власті викликали в селище роту козаків, робітники не припиняли боротьби. Число страйкарів збільшилося на 10 липня до 600 чоловік. Страйкували робітники трьох шахт Голубівського рудника. Почалася посилена агітація за страйк на сусідніх шахтах.
Для придушення страйку 14 липня на рудник приїхав катеринославський губернатор Шліппе з батальйоном піхоти і учинив жорстоку розправу над шахтарями. Понад 200 чоловік було побито різками, а 12 робітників віддано до суду.
Проте жорстокі репресії не зломили волі гірників. Не минуло й року, як шахтарі рудника застрайкували знову. 25 квітня 1895 року робітники парових шахт № 6 і № 22 не вийшли на вечірню зміну. Другого дня вранці близько 400 шахтарів зібралися біля контори і надіслали до управителя своїх уповноважених з вимогами: восьмигодинний робочий день, покращання побутових умов, збільшення плати, поліпшення медичної допомоги, безплатне підвезення вугілля на квартири шахтарів. З усіх цих вимог страйкарі особливо наполягали на збільшенні артілям плати за вагонетку вугілля на 15 коп. Коли управитель відмовив їм, страйк розгорівся ще більше. Робітники зібралися біля шахти № 22 з погрозами розгромити підприємство. На переговори до страйкарів 26 квітня прибув помічник окружного інженера 4-го Луганського гірничого округу гірничий інженер Д. Орнатський. Того ж дня на рудник було викликано козаків. Але страйк тривав і 27 квітня. Слов’яносербський справник вислав до Голубівки свої козачі роз’їзди, з допомогою яких робітників кінних шахт змусили вийти на вечірню зміну, так і не задовольнивши їхніх вимог. Але гірники парових шахт № 6 і № 22 страйкували ще й 28 квітня. І тільки 29 квітня перша зміна спустилася в шахту.
Промислова криза, що вибухнула в 1900 році, принесла трудящим Голубівського рудника нові страждання.
В 1901—1902 рр. безробіття досягло величезних розмірів. Близько тисячі шахтарів було звільнено майже одночасно.
У жовтні 1902 року в ленінській газеті «Искра» (№ 51) було вміщено повідомлення, в якому так описувалося становище робітників рудника: «На нашому Голубівському кам’яновугільному руднику за останній час становище значно погіршало. У зв’язку з кризою штат майстрових і шахтарів скорочують… працюємо 12—13 годин у вогких підземеллях темної шахти. Робота страшенно виснажлива і часом не під силу. Темно, як у могилі, холодно навколо, з стелі капає, часто доводиться витрачати години не на видобування вугілля, а на ремонт під час обвалів. Бувають вибухи газу. Особливо важко в бокових штольнях. Працюємо ціле життя, як кроти, і немає нам ні надії, ні просвітку».
У цьому ж номері «Искры» шахтарі Голубівського рудника нарікали на те, що ніде дістати потрібну літературу, що у них немає політичної організації, а та пропаганда, яку від випадку до випадку ведуть революціонери Юзівки, Бахмута або Луганська, недостатня.
В. І. Ленін дуже чуйно реагував на листи робітників, що надходили до редакції «Искры». Так було і з проханням голубівських шахтарів. Уже 13 березня 1903 року на Голубівському руднику з’явилися гектографовані відозви соціал-демократів.
Поширювалася політична література і в наступні місяці. В ніч на 28 квітня 1903 року на шахті № 22 Голубівського рудника було розкидано прокламації, присвячені і Травню, що їх видав Луганський комітет Російської соціал-демократичної робітничої партії.
Для роботи серед шахтарів Голубівського рудника Алмазно-Юр’ївська група РСДРП посилає професіонального революціонера Г. І. Борисова. Він почав працювати слюсарем на руднику і відразу завоював авторитет у шахтарів. Спираючись на створений ним актив робітників, він виступав організатором маївок і мітингів. Під час революції 1905—1907 рр. Г. І. Борисов став на чолі страйкового комітету на Голубівському руднику.
До політичної пропаганди все активніше залучаються робітники рудника. Про це свідчить такий факт. 7 серпня 1905 року околодочний наглядач Голубівського рудника затримав слюсаря А. М. Свиридова, у якого було відібрано третій номер газети «Социал-демократ» і друковану прокламацію «Перший крок». Слідство показало, що А. М. Свиридов зібрав у каменоломні робітників і читав та роз’яснював їм прокламації «До шахтарів», «Досить крові», «До робітників рудників», а потім передав їм літературу для поширення серед робітників.
На Голубівському руднику не згасає народний гнів. Увечері 12 жовтня 1905 року тут поширюються прокламації «Що потрібно робітникові» і «Російська соціал-демократична робітнича партія». Затриманого в цій справі шахтаря Д. Є. Погуляєва було взято під варту.
Царський уряд, наляканий революційними подіями, намагався якось послабити народний рух. Він вдавався до організації «патріотичних молебнів» і демонстрацій на захист царизму. Але робітники не піддалися на ці хитрощі. Виступи шахтарів Голубівки проти чорносотенців і лібералів набрали великого розмаху. У листі до гірничого департаменту, написаному 23 жовтня 1905 року, управитель повідомляв, що «патріотичні молебні і демонстрації», організовані поліцією з п’яних конторників і чорносотенців, викликають протест робітників.
Братерська солідарність шахтарів Голубівки з революційними робітниками країни вилилася у страйк, яким керував соціал-демократичний гурток на чолі з Г. І. Борисовим. Страйк тривав з 11 листопада по 4 грудня 1905 року. Царський уряд жорстоко розправився з активними учасниками страйку. Більшовик Г. І. Борисов був заарештований. Члени партії, які залишилися на волі, пішли в підпілля.
Після поразки революції 1905—1907 рр. боротьба шахтарів рудника не припинилася. Незважаючи на розгул столипінської реакції, більшовики вели активну роботу серед гірників. За рішенням Алмазно-Юр’ївської групи РСДРП у 1907 році на руднику організовано проводилися Першотравневі демонстрації і мітинги. 1 травня 1907 року всі робітники Голубівського рудника не вийшли на роботу. В роки реакції народжується нова форма класової боротьби — масовий відхід найманих робітників по домівках. Використовують цю форму і робітники селища. Тільки з 1 по 12 червня 1907 року з рудника пішло 150 шахтарів і стільки ж заявило про відхід.
Перебуваючи в підпіллі, більшовики готували шахтарів до нових боїв проти самодержавства. Під їх керівництвом 1 травня 1912 року застрайкувало близько 400 шахтарів, які виразили свій протест проти звірячої розправи з беззбройними робітниками Ленських приїсків. 25 квітня 1913 року на будинку лампової шахти № 22 з’явилася друкована прокламація, що закликала гірників до страйку в день солідарності трудящих — 1 Травня.
Непривітний вигляд мало селище Голубівський рудник. Тут було з десять вулиць, забудованих бараками і казармами, а навколо розкидані невеликі поселення «собачівки» і «Шанхаї» — глиняні «каютки» для сімейних робітників та землянки. Увечері в приміщеннях було напівтемно — вони освітлювалися свічками або шахтарськими лампочками. Селище було брудне, незатишне, рідко де траплялося деревце або зелений кущ. Дуже важко було з питною водою. Її привозили в бочках з найближчих балок, де були джерела, і видавали на талони.
Так жили шахтарі.
А за межами селища, куди не доходив ні дим від териконів що горять, ні шум, ні вугільний пил, розмістилися просторі впорядковані особняки адміністрації рудника.
На той час на руднику діяло п’ять шахт, електромеханічні майстерні, був кінний двір, що мав 51 коня. Кожна шахта давала в середньому близько 24 тис. пудів вугілля на добу. Технічне устаткування рудника складалося з п’яти підйомних машин загальною потужністю 725 кінських сил і трьох врубових машин іноземного виробництва. Основними знаряддями праці шахтарів були кайло і обушок. На шахтах рудника працювало 3375 робітників.
Ніхто не дбав про здоров’я гірників. Лише в 1913 році в найближчому до робітничого селища селі Голубівці було відкрито амбулаторну дільницю1. Медична допомога подавалася найпримітивнішим способом. Амбулаторну дільницю обслуговували один лікар, два фельдшери і аптекар. Серед населення часто спалахували інфекційні захворювання. Тяжкохворих на руднику госпіталізували в непристосованому для лікувальних цілей бараці на 20 ліжок.
Не краще стояла справа з освітою і культурою. На руднику в 1893 році було збудовано початкову школу, що мала дві класні кімнати. Тут у дві зміни вчилося 150 дітей. У 1910 році адміністрація рудника збудувала поблизу шахти № 22 невеликий клуб, але вхід робітникам туди був заборонений. У цей період на Голубівському руднику функціонувала одна бібліотека-читальня, в якій було 1488 книжок. Але читачів було лише 160 чоловік.
Тяжким і безрадісним було життя голубівських гірників. Майже поголовна неписьменність, хвороби, безпросвітні злидні — такою була доля кожної шахтарської сім’ї.
Перша світова імперіалістична війна ще погіршила становище шахтарів. Під керівництвом більшовиків гірники розширили страйкову боротьбу. 29 березня 1915 року на руднику застрайкувало 900 робітників. Вони вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці. Гірники селища активно виступали проти імперіалістичної бойні, яка провадилася в інтересах царизму. На сходках і першо-травневих демонстраціях все частіше лунали заклики до повалення самодержавства.
З новою силою сколихнула голубівських шахтарів Лютнева революція 1917 року. Коли сюди дійшли звістки про повалення царизму, гірники з ініціативи більшовиків на початку березня 1917 року утворили місцеву рудникову Раду, яка розгорнула підготовку до виборів у Кадіївську підрайонну Раду робітничих депутатів. У другій половині березня 1917 року рудникова Рада закликала робітників активно готуватися до виборів.
Наприкінці березня 1917 року було обрано Кадіївську підрайонну Раду, до якої ввійшли представники робітників селища.
Не відразу і не всі шахтарі рудника зрозуміли, що Тимчасовий уряд, який прийшов до влади після Лютневої революції, є буржуазним, що робочому людові від нього нічого чекати. До того ж Кадіївську Раду наводнювали меншовики і есери. Вони наполегливо закликали гірників у день 1 травня 1917 року вийти на роботу, щоб підтримати Тимчасовий уряд. Але робітники Голубівського рудника пішли за більшовицькими агітаторами. Зібравшись на першотравневий мітинг, вони висловили рішучість разом з партією більшовиків боротися за свої права, проти контрреволюційної політики Тимчасового уряду. За період з 20 по 23 червня до лав РСДРП(б) на Голубівському руднику вступило близько ста шахтарів. Серед них були кадрові робітники Д. О. Бєлов, X. П. Агафонов, С. І. Смоляков, X. П. Белов, В. П. Волков та інші. Коли в другій половині вересня 1917 року відбулися перевибори Ради, більшовики зайняли в ній майже всі місця. В ці дні на руднику створюється бойова дружина, готова в усяку хвилину стати на захист робітників.
Напередодні пролетарської революції атмосфера в селищі, як і по всій Росії, особливо розпалилася. На руднику створюється більшовицький комітет, з допомогою якого 22 вересня (5 жовтня) 1917 року вся влада переходить по рудникової Ради робітничих депутатів. А коли в ніч на 27 жовтня 1917 року (за старим стилем) в селище прийшла звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, її зустріли з радістю. Вранці 27 жовтня протяжно гудів гудок шахти № 22, скликаючи трудящих на мітинг. Шахтарі з піснею «Сміливо, товариші, в ногу!» під червоними прапорами пройшли вулицями. Цією урочистою демонстрацією гірники вітали здійснену соціалістичну революцію.
З перших днів перемоги соціалістичної революції рудниковій Раді довелося вести боротьбу за зміцнення Радянської влади. У зв’язку з загрозою каледінської контрреволюції на руднику введено воєнний стан. Для захисту революції Рада організувала два загони Червоної гвардії, які взяли участь у боях проти каледінців. Після розгрому контрреволюційних банд Рада розгорнула роботу по створенню загону Червоної Армії для боротьби з німецькими загарбниками. Наприкінці березня — на початку квітня 1918 року з шахтарів-добровольців було сформовано озброєний загін. Його очолив робітник М. А. Сошников. Загін вів бої з загарбниками на підступах до селища.
Але сили були нерівні. 29 квітня 1918 року Голубівський рудник окупували німецькі війська. Загарбники встановили кривавий режим. За вияв найменшого невдоволення жителі зазнавали жорстоких розправ. Але й вороги не знали спокою на донецькій землі. Загін шахтарів-добровольців, яким командував М. А. Сошников, удень і вночі сміливо нападав на окупантів і гетьманську варту, перешкоджав загарбникам вивозити устаткування шахт і хліб з навколишніх сіл.
У грудні 1918 року німецькі окупанти та їх пособники — українські буржуазні націоналісти — були вигнані з селища. На руднику відновлюється Радянська влада. У березні 1919 року проводилися вибори до Ради робітничих депутатів. Більшовики обиралися за списком № 1, за них було подано переважну більшість голосів. Під керівництвом виконавчого комітету Ради розпочато відбудовні роботи на вугільних підприємствах. Рада вживала заходів до ліквідації наслідків німецької окупації селища. Бригада робітників ремонтувала житлові й адміністративні будинки. Почалося навчання у школі.
Але недовго тривав період мирного перепочинку. В червні 1919 року селище захопили денікінці.
Перебуваючи в підпіллі, комуністи рудника очолили боротьбу гірників проти денікінського режиму. 15 серпня 1919 року створюється підпільний повстанський штаб. Всупереч лакейським діям меншовиків, що засіли в профспілках і намагалися будь-якими способами утримати робітників від проведення страйків, більшовики-підпільники піднімали шахтарів селища на рішучу боротьбу проти денікінців. Про це красномовно свідчить повідомлення партійного працівника, направленого ЦК КП(б)У для підпільної роботи в Донбас. Він писав: «…на Голубівських рудниках почалися страйки на грунті невидачі протягом двох місяців після відходу Радянської влади продуктів та грошей. Страйк тривав 12 днів». Керували ним більшовики-підпільники. Страйк проходив дружно, в ньому брало участь близько чотирьох тисяч робітників. Для приборкання страйкарів на рудник прибув каральний загін, що вчинив над робітниками криваву розправу.
Створений повстанським штабом Голубівський партизанський загін, що налічував у своїх рядах 270 чоловік, сміливими наскоками завдавав денікінцям відчутних ударів. У скаженій люті білогвардійці по-звірячому катували населення. Захопивши партизана Куценка, вони довго знущалися з нього, а потім у ще живого вирізали шашкою на грудях зірку, а далі серце.
Але ворогові не вдалося підкорити шахтарів. Під ударами Червоної Армії з фронту і партизанських загонів з тилу контрреволюційна денікінська армія зазнавала однієї поразки за одною. Мужньо билися з ворогами голубівські партизани X. І. Шамара, М. П. Михайлов, П. І. Трифонов, О. І. Тисленко, П. В. Акулов, М. І. Леонов та ін. В одному з боїв під час відступу білогвардійців партизани сміливим нальотом на станцію Голубівка розгромили загін денікінців, захопивши в полон 18 білогвардійців. Партизанам дісталися багаті трофеї, в т. ч. три справні паровози. У грудні 1919 року частини Першої Кінної армії при активній підтримці голубівських партизанів і шахтарів визволили селище від денікінців.
З великими труднощами налагоджувалося життя на визволеній землі. Перед відступом денікінці зруйнували рудник, вивезли цінне устаткування. Великі шахти не працювали. Відразу ж після визволення селища більшовики створили ревком. Члени ревкому розгорнули роботу по відбудові рудника, вживали заходів до забезпечення населення продуктами харчування. З 1 квітня 1920 року ревком передав свої повноваження обраній на руднику Раді. Місцеві органи Радянської влади вирішували різні питання життя селища — про відбудову господарства, поліпшення побуту гірників, освіту, медичне обслуговування. 29 липня 1920 року за рішенням Ради відкрито дитячу їдальню. Учнів школи забезпечено одягом і взуттям. У селищі було відкрито притулок для дітей-сиріт. Сім’ям червоноармійців та інвалідам війни подано матеріальну допомогу. У вересні 1920 року гірники взяли участь у Вседонецькому недільнику, присвяченому пам’яті героїв громадянської війни.
20 грудня 1922 року жителі селища урочисто відзначили введення в дію першої водопровідної лінії. Розгорнулося житлове будівництво. Тільки за 1925/26 рік на Голубівському руднику було збудовано 34 двоквартирні будинки і кілька гуртожитків на 160 чоловік.
Особливо піклувалися радянські і партійні органи про поліпшення охорони здоров’я. Найкраще приміщення селища було відведено під рудникову лікарню, в якій у 1923 році працювали терапевтичне, хірургічне та інфекційне відділення.
Перші кроки в розвитку культурно-масової роботи на Голубівському руднику зв’язані з іменем І. С. Паторжинського — видатного радянського українського співака, народного артиста СРСР6. У селище він прибув відразу після визволення України від полчищ Денікіна і почав працювати вчителем народної школи. У 1920 році І. С. Паторжинський організував тут хор, а згодом — театральний гурток. Постановка опери М. В. Лисенка «Наталка Полтавка» з участю Паторжинського викликала захоплення у всього населення рудника.
Душею і організатором усіх добрих справ на руднику був Голубівський кущовий партійний комітет, що входив до Лозово-Павлівського районного комітету КП(б)У. В 1922 році кущовий партійний комітет об’єднував три рудникові партійні осередки, в яких налічувалося 93 члени і 10 кандидатів партії. Партійні осередки особливу увагу приділяли роботі з молодими шахтарями, дбали про зміцнення комсомольських осередків, створених на трьох великих шахтах рудника в березні 1920 року.
Поліпшення життєвих умов трудящих, повсякденне піклування партійних організацій про політичне виховання гірників позначилися на результатах господарювання. Наприклад, якщо в жовтні 1923 року на шахтах Голубівського рудника було видобуто 760 тис. пудів вугілля, то вже в грудні того ж року видобуток перевищив один мільйон пудів.
Тяжким болем у серцях гірників відгукнулася звістка про смерть Володимира Ілліча Леніна. Всю ніч 21 січня 1924 року гуділи шахтні гудки. Нескінченним потоком ішли шахтарі в Народний будинок. На траурному мітингу трудящі одноголосно вирішили відрахувати дводенний заробіток на побудування пам’ятника Володимиру
Іллічу, який було споруджено в селищі того ж року. 187 шахтарів подали заяву з проханням прийняти їх до лав Комуністичної партії. Партійна організація рудника зросла вдвоє і в 1925 році налічувала 158 членів партії і 146 кандидатів.
Борючись за виконання ленінських заповітів, комуністи рудника розгорнули активну роботу по підготовці кадрів, організували школи і курси для підвищення професійних знань шахтарів. Велика увага приділялася технічному переозброєнню виробництва. До 1926—1927 рр. вугільні підприємства було значно розширено і реконструйовано. В результаті механізації виробничих процесів продуктивність праці на вугільних підприємствах зросла на 28 проц. в порівнянні з 1925 роком. На початку першої п’ятирічки на шахтах Голубівського рудника відбулася дальша механізація гірничих робіт. На допомогу шахтарям в їх тяжкій праці прийшла техніка, з’явилися нові професії: машиністи врубових машин, машиністи електровозів. Уже в 1929 році Наркомат важкої промисловості СРСР за високі показники видобування вугілля включив у число кращих підприємств країни голубівську шахту № 22.
В роки боротьби за побудову фундаменту соціалістичної економіки багато передових робітників та інженерно-технічних працівників вугільних підприємств рудника виявляли невичерпну творчу ініціативу в боротьбі за поліпшення організації праці і виробництва на шахтах.
Так, на шахті № 22 Голубівського рудоуправління інженер-комуніст К. К. Карташов і робітник-висуванець завідуючий шахтою М. Д. Касауров уперше в країні застосували в кількох лавах метод безперервного видобування вугілля. Суть цього методу полягала в тому, що на протязі всіх трьох змін вугілля почали вибирати слідом за просуванням врубової машини. Всі виробничі процеси — кріплення, проходження штреків тощо — також пристосовувалися до безперервної роботи машини і здійснювалися слідом за її просуванням.
Метод безперервного видобування вугілля дав чудові наслідки. Якщо продуктивність врубових машин раніше становила 2,5—3 тис. тонн, то завдяки новій системі роботи вони в тій самій лаві почали видавати на-гора 5100 тонн.
Починання К. К. Карташова і М. Д. Касаурова високо оцінили партія й уряд. 8 лютого 1931 року їх було нагороджено орденом Леніна. А восени того ж року за організацію безперервного потоку вугілля і впровадження механізації в очисних вибоях найвищу нагороду — орден Леніна — одержав також парторг ЦК ВКП(б) на шахті № 22 О. О. Рогов.
Боротьба за збільшення видобутку вугілля і підвищення продуктивності праці на шахтах Голубівського рудника супроводилася масовим розвитком соціалістичного змагання. В 1933 році гірники шахти № 22 перші на руднику за прикладом знатного донецького шахтаря М. О. Ізотова почали рух за підвищення продуктивності праці. Колишній саночник-шахтар М. І. Крицький досконало освоїв врубові машини різних марок, став досвідченим майстром своєї справи. Свої знання він охоче передавав іншим. На кінець 1934 року М. І. Крицький навчив керувати врубовими машинами 30 чоловік.
1 грудня 1934 року був по-злодійському вбитий С. М. Кіров. Гірники Голубівки на увічнення пам’яті полум’яного борця за справу революції порушили перед урядом клопотання про присвоєння передовому вугільному підприємству — шахті № 22 — ім’я Сергія Мироновича Кірова. Прохання гірників було задоволене. З 1935 року ця шахта почала називатися шахтою № 22 ім. С. М. Кірова.
У вересні 1935 року в країні розгорнувся стахановський рух. Для голубівських шахтарів, як і для всіх трудящих Радянського Союзу, він став новою віхою на шляху підвищення продуктивності праці. Наприкінці 1937 року на шахтах селища вперше у вугільній промисловості впроваджується новий метод організації праці — багатоциклічний графік в очисному вибої. Ініціатором його став начальник дільниці № 2 шахти № 22 ім, С. М. Кірова М. Є. Гвоздирьков. Графік циклічної роботи грунтувався на суміщенні всіх операцій і на повнішому використанні гірничої техніки. В результаті цього методу за добу по всій довжині лави знімалася не одна смуга вугілля (цикл), як це було раніше, а дві, три і навіть більше. За досягнуті успіхи у впровадженні нових методів праці колектив шахти № 22 ім. С. М. Кірова у 1939 році нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Високими урядовими нагородами відзначено багатьох передовиків виробництва, у т. ч. орденом Леніна М. Є. Гвоздирькова.
Метод багатоциклічного графіка дістав широке застосування на шахтах Донбасу.
Успіхи соціалістичної індустріалізації країни дали можливість оснастити вугільні підприємства тресту «Кіроввугілля» найновішою вітчизняною вугільною технікою. Напередодні Великої Вітчизняної війни тут використовувалися 94 врубові машини, 36 електровозів, понад 200 лебідок, 112 конвейєрів для транспортування вугілля, 1035 електродвигунів.
Нові методи праці гірників і технічне переозброєння вугільних підприємств привели до значного збільшення видобутку вугілля і зростання продуктивності праці. В першій половині червня 1941 року шахтарі селища давали Батьківщині за добу в середньому 4684 тонни вугілля. Це було в три рази більше, ніж видобувалося його в 1913 році.
За роки довоєнних п’ятирічок змінився зовнішній вигляд робітничого селища, майже вдвоє збільшилася кількість його жителів. За переписом 1939 року тут жило 26 541 чоловік. На території селища зникли старі землянки і казарми. На їх місці з’явилися дво- і чотириквартирні котеджі та впорядковані гуртожитки для робітничої молоді з загальною житловою площею 76 989 кв. метрів. До впорядкованих за роки Радянської влади десяти вулиць селища додалися нові — С. М. Кірова, П. Л. Войкова, «Правды», Я. М. Свердлова, Садова та ін. Вдвоє збільшилася кількість індивідуальних будинків. З 1927 року селище дістало електроенергію від первенця ленінського плану ГОЕЛРО — Штерівської ДРЕС. Збудовано шосейні шляхи і тротуари, прокладено водопровідну і каналізаційну сітки.
Підвищився матеріальний добробут голубовчан. Тільки за період 1935—1939 рр. середньомісячна заробітна плата робітника зросла більш як у два рази. Шахтарі та їх сім’ї добре харчувалися і одягалися, мали в будинках добротні меблі, цінні речі.
Швидко зростала в селищі мережа медичного обслуговування. В 1927 році почала працювати поліклініка з лабораторією і фізіотерапевтичним кабінетом.
Через рік на руднику було відкрито дитячу консультацію; на всіх шахтах працювали пункти охорони здоров’я, амбулаторії. В 1939 році гірники дістали новий будинок лікарні на 115 ліжок. У тому ж році почав функціонувати рентгенівський кабінет. У лікарні працювало 12 лікарів і понад 30 медичних працівників з середньою освітою.
Здійснена за роки Радянської влади культурна революція справила свій благотворний вплив і на робітниче селище. Серед жителів у 30-і роки було ліквідовано неписьменність. В 1940/1941 навчальному році в селищі функціонували 3 середні, 2 неповні середні і 5 початкових шкіл. У них було 4500 учнів. Усі діти шкільного віку були охоплені навчанням. У школах провадилася велика робота по комуністичному вихованню підростаючого покоління.
За роки Радянської влади в селищі було створено мережу культурно-освітніх установ. До послуг шахтарів та їхніх сімей було 7 літніх і 3 зимові клуби. Крім клубних, було 5 шахтних бібліотек. На кожній шахті працювали червоні кутки. В кожній сім’ї було радіо.
Центром усієї культурно-масової роботи в селищі був клуб ім. В. І. Леніна, що вважався найкращим шахтарським клубом у Донбасі. Завідував ним виходець з шахтарського середовища І. Т. Олейников. Щоранку через клубну радіостанцію транслювалися шахтарські новини. В червоних кутках, у гуртожитках виступали учасники апткультбригади, на сцені клубу давали спектаклі і концерти драматичний і хоровий колективи, духовий оркестр, демонструвалися кінофільми. Клубні активісти випускали фотогазети. Тут організовувалися сімейні і молодіжні вечори.
На сцені клубу ім. В. І. Леніна почали свій шлях у велике мистецтво В. В. Чекарьов, А. М. і В. М. Курасови, які стали згодом професійними акторами, удостоєними звання заслужених артистів УРСР.