Комунарськ, Луганська область
Комунарськ — місто обласного підпорядкування, один з великих індустріальних і культурних центрів Донбасу. Розташований у південно-західній І частині області, за 45 км від Луганська. Через місто проходить залізнична колія Луганськ—Дебальцеве. Зручними автомобільними шляхами Комунарськ сполучений з містами Луганської та Донецької областей.
Населення — 123,8 тис. чоловік.
У Комунарську — одні з найбільших в республіці металургійний і коксохімічний заводи, домобудівний комбінат, заводи будівельних конструкцій, залізобетонних виробів та інші підприємства. За обсягом промислового виробництва Комунарськ посідає друге місце в області після Луганська.
Як населений пункт Комунарськ виник у 1895 році в зв’язку з будівництвом металургійного заводу.
До 1879 року землі, на яких розташоване теперішнє місто, належали поміщику Гладкову. Селяни займалися хліборобством і скотарством. У 1878 році Гладков заставив свої землі в Харківський земельний банк. Через рік їх викупило Олексіївське гірничопромислове товариство, провідну роль у якому відігравав дуже впливовий у торговельно-промислових колах Півдня Росії Олексій Алчевський.
Гірничопромислове товариство одразу ж розпочало тут геолого-розвідувальні роботи і відкривало невеличкі шахти, які згодом перетворювалися у великі на той час рудники — Павлівський, Родаківський, Кам’янський, Ольговерівський, Селезнівський, Жилівський та інші.
В 1878—1879 рр. прокладено казенну Катерининську залізницю від станції Дебальцеве до Луганського ливарного заводу.
Наявність залізниці, рудників з високоякісним вугіллям, а також близьке залягання криворізьких залізних руд сприяли появі тут коксохімічного і металургійного підприємств.
У 1890 році на території майбутнього металургійного заводу Олексіївське гірничопромислове товариство збудувало коксові батареї, сполучені в наступні роки залізничними коліями з Юр’ївським, Павлівським, Селезнівським та іншими рудниками.
З ініціативи О. Алчевського в 1895 році створилося нове Донецько-Юр’ївське металургійне товариство, яке почало будувати металургійний завод біля станції Юр’ївка Катерининської залізниці. Завод, як і металургійне товариство, називався Донецько-Юр’ївським (ДЮМО). В тому ж році закладено першу доменну піч, що стала до ладу діючих у травні 1896 року.
Робітників на завод наймали не тільки з місцевих зубожілих селян, але й прийшлих з інших губерній країни: Орловської, Курської, Рязанської, Костромської, Воронезької, Чернігівської, Полтавської, а також Мінської та Могильовської. Оселялися вони в сусідніх селах Юр’ївці і Василівці, на хуторі Довжику. Водночас поблизу заводу будували бараки для робітників (т. зв. стара колонія) і житлові будинки для сімей керівного персоналу підприємства (адміністративна колонія).
Донецько-Юр’ївський завод виплавляв чавун з наступною переробкою його в рядові сорти сталі. Сировиною були привізна криворізька залізна і нікопольська марганцева руди. Кокс постачали з шахт Олексіївського гірничопромислового товариства, коксові батареї якого прилягали до території заводу.
Завод ДЮМО вже через кілька років став одним з найбільших підприємств країни, що мав 6 доменних печей, 7 мартенів і прокатний цех. По виробництву чавуну і сталі він посідав у 1913—1915 рр. п’яте місце серед найбільших металургійних заводів Півдня. В 1914 році він давав близько 17 млн. пудів чавуну і майже 14 млн. пудів сталі. На заводі працювало понад 5 тис. чоловік.
Центром майбутнього міста стала Юр’ївка — невеликий, брудний і запилений населений пункт. Після смерті Алчевського, влітку 1901 року, його ім’ям названо залізничну станцію Юр’ївка, а згодом і все робітниче селище.
До Великої Жовтневої соціалістичної революції на Донецько-Юр’ївському заводі, як і в усій вугільній і металургійній промисловості Донбасу, панував іноземний капітал, який грабував багатства нашої країни і нещадно експлуатував робітників. На заводі ДЮМО хазяйнували переважно франко-бельгійські капіталісти. Вся бухгалтерія велася французькою мовою. Іноземці не знали і не хотіли знати російської мови, зверталися до робітників тільки через перекладача.
На підприємствах широко застосовувалася жіноча та дитяча праця, використання якої особливо посилилося в роки першої світової війни. Якщо в березні 1916 року на металургійному заводі працювало 246 жінок і підлітків, то в грудні того ж року їх було вже 845, що становило приблизно 13 проц. від усієї кількості робітників. Розцінки на ті ж самі роботи були для жінок на 25, а для підлітків на 50 проц. нижчі, ніж для чоловіків. 10—12-річні діти працювали разом з дорослими по 12 годин, одержуючи за це всього 30—40 копійок на день.
Ветеран праці І. П. Вензилівський, який працював ще до Великої Жовтневої соціалістичної революції на заводі ДЮМО, згадує: «Праця в цеху була дуже важкою, додому я добирався майже без сил. Адже мені, тоді ще підлітку, доводилося протягом багатогодинної зміни з «козою» на спині підносити цеглу і пісок для ремонту печей. Копійчаного заробітку не вистачало навіть на жалюгідне існування». З цими спогадами перегукується розповідь колишнього коногона Р. Д. Жидова, який доставляв кокс для доменних печей. «Дванадцять годин безперервно одноманітного шляху, короткий перепочинок для того, щоб нагодувати і напоїти коней. І весь час окрики підрядника: «Швидше, швидше!»
Тяжке становище робітників погіршувалося нестерпними умовами праці, відсутністю будь-якої техніки безпеки. Нещасні випадки часто кінчалися смертю. 27 лютого 1911 року під час заливання мартенівської печі перевернувся ківш, і розплавленим металом облило 8 робітників. Двоє з них відразу померли, а решта — пізніше від тяжких опіків. 1 травня 1914 року сильний вибух струсонув завод: одна з доменних печей не витримала надмірного скупчення газу. Лікар заводської лікарні в бесіді з кореспондентом газети «Донецкая жизнь» заявив: «Я, як житель Донецького району, звик до всякого лиха, але таке жахливе видовище доводиться бачити вперше. Кілька чоловік зовсім обгоріли, троє помирають, решті, крім легкопоранених, загрожує довічне каліцтво». Кількість нещасних випадків щороку збільшувалася. Наприклад, у 1914 році на заводі налічувалося 1480 нещасних випадків, а за вісім з половиною місяців 1916 року їх було 26138.
Робітники терпіли не лише від нещасних випадків. Щоденна 12-годинна робота в умовах нестерпної спеки, бруду і протягів спричинювалась до тяжких захворювань.
Вкрай тяжкими були й житлові умови робітників.
До революції й міста, по суті, не було. Кілька невеликих селищ: Василівка, Жилівка, Новоселівка та 3—4 вулиці, що межували з металургійним заводом,— оце й увесь Алчевськ. У брудному задимленому селищі з низькими глинобитними і дерев’яними будинками, тісними і сирими бараками та землянками виділялося кілька десятків кам’яних споруд адміністративної і старої колоній. Не було ні водопроводу, ні каналізації, ні брукованих вулиць; електричне світло було лише в кількох кам’яних будинках адміністрації заводу ДЮМО. В 1913 році з 5135 робітників заводу понад 3000 чоловік жили в бараках, 540 — в казармах, решта — в саманних холупах. Фабрична інспекція змушена була визнати, що «утримання і вигляд казарм і взагалі жител робітників у деяких заводських селищах потребують дуже істотних змін».
До 1917 року в Алчевську була тільки одна лікарня на 75 ліжок з амбулаторією, де працювало 3 лікарі і 15 чоловік середнього медперсоналу. Лікарня містилася в непристосованому для лікувальних цілей глинобитному приміщенні.
Церковнопарафіяльна школа на 30 учнів і двокласне народне училище (відкрите в 1907 р.) — це учбові заклади Алчевська. Було ще комерційне (середнє) училище, але для дітей робітників воно фактично було недоступним. В Алчевську діяли невеликий кінематограф, кегельбан і одна бібліотека, якою користувалася привілейована частина населення.
Становище трудящих рік у рік погіршувалося. В масах зростало обурення проти сваволі царської влади і експлуататорів. Революційному вихованню трудящих сприяло поширення ідей марксизму серед передових робітників, виникнення марксистських гуртків і організацій у Донбасі.
В 1898 році на заводі ДЮМО створюється соціал-демократичний гурток. Його організатором був революціонер робітник-ливарник І. Галушко, який приїхав сюди після звільнення з ростовської політичної в’язниці. Спочатку до гуртка входили робітники Д. К. Паранич, П. І. Пузанов, І. О. Придорожко. Пізніше активну участь в ньому брали вчителі заводської школи Шустова, О. В. Крюкова та її сестри Марія і Ганна, вчитель Василівської школи С. М. Рижков, слюсар заводу А. Т. Сложенікін, конторник Н. Ф. Іванов, фельдшер В. М. Соколов, І. Виногрєєв та інші. В цьому гуртку почав свій славний шлях пролетарського революціонера К. Є. Ворошилов.
Алчевський гурток скоро став бойовою соціал-демократичною організацією ленінського напряму, яка очолила робітничий рух на заводі і в навколишніх шахтах.
Він розширював зв’язки з робітниками, влаштовував масовки, провадив серед них політичну агітацію, організовував страйки. Алчевські соціал-демократи зміцнювали зв’язки з Катеринославським більшовицьким комітетом, розповсюджували більшовицькі листівки, ленінську газету «Искра» та інші нелегальні видання. Розмножувалися на гектографі сотні примірників листівок, які поширювалися серед робітників селища та найближчих рудників. У поліцейських донесеннях того часу все частіше повідомлялося про діяльність алчевських соціал-демократів, про їхню агітаційну роботу. На початок березня 1902 року на Донецько-Юр’ївському заводі і залізничній станції було розкидано прокламації, що закликали до боротьби проти царського уряду. Напередодні 1 травня 1903 року поліція виявила листівки, в яких говорилося про те, що наближається час, коли робітники і селяни повстануть проти царського самодержавства, за 8-годинний робочий день, за землю селянам.
І цей час настав.
У 1905 році робітники Алчевська, керовані більшовиками, разом з трудящими Донбасу і всім пролетаріатом Росії повстали проти царизму.
Після розстрілу царським урядом мирної робітничої демонстрації в Петербурзі 9 січня 1905 року по всій країні прокотилася хвиля масових політичних страйків і демонстрацій. Одним з перших у Донбасі виступив пролетаріат Алчевська. 19 січня, а потім з 8 по 13 лютого 1905 року на заводі ДЮМО під лозунгами «Геть самодержавство!», «8-годинний робочий день!», «Земля — селянам!» відбулися масові політичні страйки протесту.
Під більшовицькими лозунгами відбувалися страйки та демонстрації і на сусідніх шахтах і рудниках. Під час страйку на Жилівському руднику 1 липня 1905 року на мітингу виступили робітники Сомов, Валінов і приїжджий А. М. Кожанчиков. В донесенні жандармерії відзначалося, що вони закликали робітників діяти одностайно, підтримувати соціал-демократів у боротьбі проти самодержавства, агітатори підкреслювали, що «розв’язана війна з Японією народові непотрібна, як і непотрібний самодержавний уряд». Свої виступи промовці закінчували лозунгами: «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!».
Організатором алчевських робітників у революції 1905—1907 рр. була заводська більшовицька група в складі А. М. Берещанського, І. М. Берещанського, Є. Л. Губарева (Семена), І. А. Кротька, Д. К. Паранича, І. Мірошниченка та інших, яка входила до Алмазно-Юр’ївського підрайону РСДРП. Одним з видатних керівників алчевських робітників був більшовик Ф. Р. Якубовський.
У роки першої російської революції формувався і гартувався союз робітничого класу і селянства. Більшовики роз’яснювали селянам суть і несправедливий характер російсько-японської війни, закликали їх до боротьби з поміщиками і царизмом. До цієї роботи залучалися кращі агітатори з робітників. 6 червня 1905 року робітник Юр’ївського заводу П. М. Коваленко поширював серед трудящих села Покровського листівки під назвою «Хто повинен перемогти?», «Нова мобілізація» і розмножену на гектографі «Марсельєзу». Подібні листівки знайшла поліція 21 червня 1905 року в селі Михайлівці, в навколишніх хуторах і селах Михайлівської волості.
За прикладом пролетарів Іваново-Вознесенська, Москви і Петербурга наприкінці жовтня 1905 року робітники Донбасу створили в деяких містах, у т. ч. і в Алчевську, Ради робітничих депутатів. Алчевська Рада, що називалася «Делегатські збори», керувала страйком на Донецько-Юр’ївському заводі. До її складу входили більшовики Д. К. Паранич, І. А. Кротько, І. Мірошниченко, І. Молчанов та інші.
Рада стала органом влади на заводі, в місті та його околицях, під її керівництвом створювалися бойові дружини. В листопаді—грудні 1905 року під керівництвом більшовиків Рада проводила політичні мітинги, на яких виступали Д. Паранич, лікар заводської лікарні Езергін і професіональний революціонер П. Плахов.
Вони закликали робітників заводу, станції Алчевська, Жилівського рудника і селян навколишніх сіл готуватися до збройного повстання.
Тоді ж в Алчевську створено професійну спілку робітників Донецько-Юр’ївського заводу. В розробці Статуту спілки взяла участь революціонерка, фельдшер заводської лікарні Г. І. Шохіна. На запитання: до якої політичної партії повинна приєднатися спілка, вона висловилася щоб спілка приєдналася до «РСДРП більшості».
Найвизначнішою революційною подією в селищі була організація великого збройного загону робітників, який 16 грудня 1905 року відправився на допомогу повсталому пролетаріату Горлівки. Керівниками загону були більшовики — члени Алчевської Ради робітник І. А. Кротько і 22-річний електрослюсар І. Мирошниченко, який загинув у Горлівці в битві з царськими військами.
Горлівське повстання було жорстоко придушено. 20 грудня 1905 року в Алчевську заарештовано робітників Д. К. Паранича, В. Ф. Голофаєва, В. А. Москаленка, І. А. Кротька, а через кілька днів — Н. Б. Мезенцева, І. Молчанова і фельдшера Г. І. Шохіну. Г. І. Шохіну вбили конвоїри по дорозі в Луганськ.
Восени 1907 року внаслідок масових репресій Алмазно-Юр’ївська більшовицька організація перестала фактично існувати. Проте на Юр’ївському заводі, в Алчевську і на багатьох рудниках залишилася невелика кількість більшовиків-підпільників, які продовжували роботу серед мас.
У роки столипінської реакції в революційній боротьбі робітників Алчевська, в їхньому політичному вихованні активну участь брав С. В. Косіор, який став згодом видатним діячем Комуністичної партії і Радянського уряду. З 1906 по 1909 рік С. В. Косіор працював слюсарем на Донецько-Юр’ївському заводі. В 1907 році він вступив у РСДРП і скоро став одним з керівників заводського підрайонного комітету партії, а потім обирався членом Алмазно-Юр’ївського комітету. Наприкінці 1908 року, внаслідок посилення політичних репресій, С. В. Косіор змушений був переїхати на Сулинський завод, де він працював до літа 1911 року. Станіслав Вікентійович був твердо переконаний у перемозі пролетаріату, готував робітників до нових майбутніх битв. «Не треба думати,— переконував він робітників,— що коли не вдалася перша спроба повалити самодержавство, то не вдасться і друга».
Активну участь у революційній боротьбі на заводі брали тоді ще молодий робітник заводу П. І. Буценко, а також брати С. В. Косіора: Владислав, Йосип і Казимир.
В роки нового революційного піднесення більшовики Алчевська, як і всього Донбасу, поєднуючи нелегальні форми боротьби з легальними, зміцнили свої організації, розширили зв’язки з робітничим класом. 24 квітня 1912 року робітники Алчевська на мітингу затаврували ганьбою організаторів кривавої трагедії на Лені. Вони заявили свій рішучий протест проти існуючого політичного ладу, вимагали свободи страйків, спілок, зборів трудящих.
Велику роль у політичній боротьбі трудящих відіграла заснована В. І. Леніним 5 травня 1912 року більшовицька газета «Правда». Робітники Алчевська почали її одержувати з перших же номерів. Газету читали десятки і сотні робітників. «Відразу полюбилася їм «Правда» — своя, близька і дуже потрібна»,— пише її розповсюджувач В. Машкевич.
«Правда» організувала робітників Алчевська в період виборів до 4-ї Державної думи. Виборчою кампанією по виборах в Алмазно-Юр’ївському районі керували С. В. Косіор, який після арешту і ув’язнення в Новочеркаській тюрмі в листопаді 1911 року був висланий за місцем проживання батьків у місто Алчевськ, і К. Є. Ворошилов, який офіційно працював в Алчевському робітничому кооперативі «Зоря», а фактично виконував доручення Закордонного бюро ЦК РСДРП(б).
Алчевські робітники підтримували постійне листування з депутатом більшовицької фракції 4-ї Державної думи Г. І. Петровським, радилися з ним про форми і методи боротьби з самодержавством. У 1912 році на ім’я Г. І. Петровського відправлено протест проти прийнятого думою реакційного закону про страхування робітників. Під протестом підписалося сто робітників заводу ДЮМО.
В поєднанні нелегальної роботи з легальною велике значення мали також робітничі кооперативи — «споживчі товариства», що їх повсюдно створювали партійні організації. В роботі алчевського споживчого товариства активну участь брали К. Є. Ворошилов, брати Косіори, А. М. Берещанський, бухгалтер цього товариства О. М. Найдьонов та інші.
Царська охранка вживала термінових заходів, щоб припинити революційну діяльність у місті. Вона заарештувала А. М. Берещанського, Є. Тарасова, В. Пашніна та інших керівників соціал-демократичної групи заводу ДЮМО, посилила шпіонаж для виявлення зв’язків робітників з партією. Проте ніякі сили не могли зупинити революційну бурю, що наближалася. Рік у рік зростала хвиля страйків.
Великий страйк спалахнув на заводі ДЮМО навесні 1914 року. Цей виступ робітників налякав не тільки місцеве начальство. На придушення страйку з Катеринослава прибув сам генерал-губернатор з великим загоном поліції. Страйковий комітет, до якого входили Й. Л. Яковенко, О. І. Терентьев, Робенок, Бутенко та інші, від імені робітників вимагав 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, права обирати своїх представників для захисту інтересів робітників перед адміністрацією тощо. Розправа з членами страйкового комітету не залякала робітників. Страйки на заводі ДЮМО не припинялися і в роки першої світової війни.
Значними були страйки 9 липня 1915 року і з 27 травня по 4 червня 1916 року. Вимога робітників збільшити заробітну плату не була випадковою. Розцінки на заводі були дуже низькі; навіть жандарми в своїх таємних донесеннях департаменту поліції змушені були визнати це. «Директор Журжон,— писав жандармський ротмістр,— відстоюючи інтереси акціонерів, навмисне не бажає збільшити заробітну плату робітникам у розмірі, існуючому на інших заводах.., що виготовляють воєнні замовлення». Проте поліція кинула до в’язниці передових робітників — Машкевича, Дацкевича та інших. Страйк закінчився задоволенням часткових вимог робітників.
Війна поставила завод у тяжке становище. Значну частину робітників було мобілізовано в армію. Скоротилося надходження сировини. Внаслідок цього в 1915 році зупинилася доменна піч № 2, а в 1916 — домна № 4, через рік — домни № 5 і № 1, пізніше — № 6. Це призвело до скорочення виробництва металу, масового звільнення робітників, їхнього дальшого зубожіння. Все це посилило ненависть трудящих до царського самодержавства, до всього буржуазно-поміщицького ладу.
Пролетарі Алчевська з величезною радістю зустріли звістку про перемогу Лютневої революції 1917 року.
В період двовладдя в Алчевську, в Раді робітничих і солдатських депутатів, керівництво захопили меншовики, есери та інші лжесоціалісти. Рада завзято захищала інтереси підприємців. Адміністрація заводу ДЮМО виділяла на утримання Ради значні кошти, які відраховувала із заробітної плати робітників. Так, 13 квітня 1917 року на рахунок Ради робітничих і солдатських депутатів перераховано 350 крб., 25 квітня—400, 9 жовтня —450, 26 жовтня — 3000 крб. У такій Раді, звичайно, жодне питання не розв’язувалося на користь трудящих.
На наступ буржуазії робітничий клас відповів могутнім піднесенням революційного руху. Після Лютневої революції швидко відновлювалися і створювалися нові більшовицькі партійні організації Донбасу. На численних зборах перед робітниками Донецько-Юр’ївського металургійного заводу і найближчих рудників часто виступали більшовики, що приїздили з Луганська: уповноважений Центрального Комітету більшовицької партії Ю. X. Лутовинов, К. Є. Ворошилов, І. Ю. Набивач та ін. Вони роз’яснювали програму більшовиків, викривали зрадницьку тактику меншовиків та есерів. Особливо великою популярністю користувалися виступи К. Є. Ворошилова.
Характерно, що саме в липневі дні 1917 року, коли буржуазія, добившись єдиновладдя, намагалася довести до кінця свій план ліквідації революції, більшовикам Алчевська вдалося відновити свою організацію. Головою більшовицької організації обрали Д. І. Свиридова, вагаря експедиції заводу ДЮМО, заступником голови Л. Н. Климащевича — конторника головної контори заводу. До організації ввійшли Ф. Д. Веренінов, робітники заводу ДЮМО Г. І. Расюк, К. Є. Юдичев, І. П. Сапелкін, М. А. Щербаков — усього сім чоловік. Напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції алчевська більшовицька організація налічувала вже кілька десятків чоловік.
Соціалістична революція, що перемогла в Петрограді, крокувала по всій країні. В Алчевську, як і в ряді інших міст і селищ Донбасу, влада перейшла до рук трудящих без збройної боротьби. За вказівкою Луганського більшовицького комітету в Алчевську створено військово-революційний комітет, до складу якого ввійшли більшовики І. П. Сапелкін (голова), Д. І. Свиридов, Єфремов. У ніч з 26 на 27 жовтня 1917 року озброєні робітники під керівництвом військово-революційного комітету розігнали представників Тимчасового уряду і оголосили про перехід влади до Рад.
На мітингах, організованих більшовиками, робітники заводу і шахтарі найближчих рудників вітали перші ленінські декрети і практичні кроки Ради Народних Комісарів, спрямовані на укладення миру, передачу землі селянам, введення робітничого контролю над виробництвом. Виступаючи проти контрреволюційної буржуазно-націоналістичної Центральної ради, робітники вимагали передачі влади на Україні Всеукраїнській Раді робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Трудящі Алчевська, керовані більшовиками, встановили контроль над виробництвом, запровадили 8-годинний робочий день і не допустили закриття Донецько-Юр’ївського металургійного заводу підприємцями.
На чолі руху трудового народу за Радянську владу стояла більшовицька партійна організація, що чисельно зросла після Жовтня і налічувала на початку 1918 року 450 чоловік. Однак більшовикам довелося вести жорстоку боротьбу з меншовиками, есерами, анархістами, українськими буржуазними націоналістами. Користуючись своєю чисельною перевагою, меншовики захопили керівництво в профспілці «Металіст» на заводі ДЮМО, намагалися дезорганізувати роботу Ради робітничих і солдатських депутатів. Навіть після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції вони не хотіли без бою здавати свої позиції, перешкоджали здійсненню декретів Радянської влади.
В боротьбі за зміцнення завоювань соціалістичної революції робітники заводу ДЮМО завжди відчували підтримку трудящих Луганська і сусідніх міст і селищ. Дізнавшись, що меншовики, есери та анархістські крикуни намагаються дезорганізувати діяльність Алчевської Ради, пролетарі Дружківки звернулися до металургів з листом, в якому закликали їх «…приступити в можливо найкоротший строк до реорганізації Ради… Пам’ятайте, товариші, що з часу Жовтневої революції, з моменту переходу влади до робітників і селян уся відповідальність у роботі лежить на вас. Будуйте Ради. Оберігайте їх, як рідне дітище. Всякого, хто посягає на Радянську владу, змітайте з лиця землі силою зброї».
З допомогою загону балтійських моряків, які проїжджали через Алчевськ, більшовики розігнали меншовицько-есерівських зрадників і, організувавши перевибори, завоювали більшість у Раді. На чолі Ради стали робітники — більшовики Л. Климашевич, О. Руднєв та ін. Значно посилилася більшовицька фракція профспілки «Металіст», де керівну роль почав відігравати молодий енергійний комуніст С. П. Філатов.
Для боротьби проти каледінської контрреволюції та інших ворогів Радянської влади більшовики створили при Раді Червону гвардію. Велику допомогу робітникам Алчевська в організації червоногвардійського загону подав Луганський штаб Червоної гвардії, який очолював О. Я. Пархоменко та представники штабу В. О. Антонова-Овсієнка, що містився в Ясинуватій. Скоро чисельність загону зросла до 300 чоловік. Очолювали його робітники-більшовики Болотський і О. Руднєв, які загинули згодом на фронтах громадянської війни.
У період боротьби партії за вихід з імперіалістичної війни більшовики Алчевська міцно стояли на ленінських позиціях, відстоювали укладення тяжкого, але необхідного для країни Брестського миру. Делегат VII з’їзду партії від більшовицької організації Донецько-Юр’ївського металургійного заводу С. П. Філатов на головне питання анкети делегата — «ставлення вашої організації до питання війни і миру, зокрема ставлення самих мас?» відповів: «Укладення миру…— ось відповідь маси населення нашої місцевості».
Вторгненням німецьких імперіалістів на Україну почався період іноземної інтервенції та громадянської війни. Під натиском величезної австро-німецької армії червоногвардійські загони відступали з боями. Алчевський загін Червоної гвардії влився в 5-у армію, якою командував К. Є. Ворошилов, і разом з нею пробивався до Царицина. В місті за рішенням більшовицького комітету залишилась група підпільників на чолі з Ф. С. Куриліним.
26 квітня 1918 року німці захопили Алчевськ. Почалися арешти і розстріли робітників. Через станцію Алчевськ до Німеччини пішли поїзди з награбованою худобою, хлібом та іншими продуктами. В місті з’явилися накази німецького командування, що забороняли населенню, під загрозою розстрілу, перебувати на вулицях з 8-ї вечора до 5-ї години ранку.
Для боротьби з революційно настроєними робітниками підприємці вдаються до надзвичайних заходів. З травня 1918 року на металургійному заводі було зупинено останню доменну піч, а через кілька днів і всі інші цехи заводу. Робітників звільнили і оголосили про закриття заводу на невизначений час. 4100 робітників з сім’ями залишилися без будь-яких засобів до існування. Проте й ці жорстокі заходи не могли зламати волю мас до опору ворогам революції. Трудящі Алчевська взяли активну участь у боротьбі проти німецьких окупантів і т. зв. державної варти (поліції гетьмана Скоропадського), перешкоджали вивозити до Німеччини сировину, устаткування і продовольство.
Залишена в місті підпільна більшовицька група поповнювалася новими бійцями. Підпільникам удалося звільнити з-під арешту групу заводської молоді, запідозрену в нападі на гетьманських вартових, а також керівника підпілля Ф. С. Куриліна.
В жовтні 1918 року під керівництвом Ф. С. Куриліна в Алчевську створюється підпільний ревком у складі В. М. Берещанського (нині Почесний громадянин міста), П. Громова (загинув у боротьбі з білогвардійцями), П. В. Зура, А. П. Підгорного (загинув під час Великої Вітчизняної війни), Г. І. Стрельченка, О. М. Строкотенка, В. О. Чепіженка. Через О. М. Строкотенка ревком установив зв’язок з Бахмутським партизанським загоном і разом з ним намітив план розгрому загону карателів, що залишився в Алчевську. Вночі 2 грудня 1918 року партизанський залізничний состав від станції Родакове наблизився до Алчевська. Командував загоном шахтар Зелений, його помічником був П. І. Турков — робітник заводу ДЮМО (загинув згодом у боротьбі проти білогвардійських бандитів). Разом з партизанами робітники обеззброїли і заарештували «державну варту», взяли під контроль залізничну станцію, телеграф, телефон. Перейшовши на легальне становище, ревком організував поповнення бойових сил партизанського загону. За три дні з 120 бійців загін зріс до 1000 чоловік. Поблизу Алчевська в районі станції Дебальцеве і сіл Чорнухиного, Фащівки, Городища, Адріанополя діяли білогвардійські банди. Проти них і виступили бойові сили загону.
В лютому 1919 року в Алчевськ вступили регулярні частини Червоної Армії. Партизанський загін у повному складі влився в 42-у стрілецьку дивізію. Ревком, сформувавши органи Радянської влади, припинив своє існування.
На заводі ДЮМО відновили роботу деякі цехи. В них ремонтували паровози для червоноармійських ешелонів, бронювали платформи для бронепоїздів, дротовий цех катав дріт для потреб Червоної Армії.
В березні 1919 року Комуністична партія приймала нову Програму, розроблену В. І. Леніним,— програму побудови соціалізму. Делегатом від комуністів Алчевського району (центр району був у той час у Лозовій Павлівці) на VIII з’їзд РКП(б) обрано робітника заводу ДЮМО Д. М. Долженка (нині персональний пенсіонер, Почесний громадянин міста Комунарська). Від імені своєї організації він голосував за другу Програму партії, за соціалізм.
Не минуло й місяця після VIII з’їзду партії, як на Донбас посунулися білогвардійські полчища Денікіна. Смертельна загроза нависла над Луганськом. Наприкінці квітня 1919 року алчевські робітники відправили на допомогу робітникам Луганська, які захищали своє місто від навали дені-кінців, загін добровольців у 600 чоловік. У боях під Гострою Могилою відзначилася молода алчевська робітниця О. М. Клер (Борисова). У тяжку хвилину бою вона підняла бійців в атаку.
Червоноармійські частини і робітничі загони мужньо захищали Донбас. Проте сили були надто нерівні. До початку червня 1919 року денікінські банди захопили весь Донецький басейн, у т. ч. й Алчевськ. На заводі і шахтах був установлений жорстокий режим. Денікінці розстрілювали активістів без суду і слідства, реквізували хліб та інші продукти. Трудящі Алчевська під керівництвом підпільного партійного комітету провадили боротьбу проти денікінських банд, не давали їм спокою ні вдень, ні вночі.
26 грудня 1919 року Червона Армія вигнала з Алчевська денікінські частини. В місті встановлено Радянську владу. Почалося відродження господарства, зруйнованого війною та інтервенцією. Відразу ж після визволення міста Донецько-Юр’ївський металургійний завод націоналізовано. Новообране робітниче правління зуміло організувати роботу мартенівського, прокатного і дротового цехів, які випускали продукцію для фронту.
Велику допомогу більшовицьким організаціям і місцевим органам Радянської влади в боротьбі з господарською розрухою подав агітпоїзд ім. Жовтневої революції, очолюваний М. І. Калініним. У 1920 році агітпоїзд побував у ряді міст і робітничих селищ Донбасу, в т. ч. і в Алчевську. Михайло Іванович виступав перед трудящими з доповідями, дав їм багато цінних порад.
На початку 1920 року в Алчевському районі налічувалося 17 партійних осередків, що об’єднували 400 членів і 1500 кандидатів партії. Для зміцнення партійних організацій у Донбас прибували досвідчені партійні працівники з РРФСР. Секретарем Алчевського райкому партії після визволення міста від денікінців став Власов^ посланий сюди Калузьким губкомом РКП(б)2.
Наприкінці березня — на початку квітня 1920 року в Донецькій губернії відбулися вибори до місцевих Рад. Виборча кампанія супроводилася трудовим і політичним піднесенням трудящих мас міста і села. Металурги і залізничники Алчевська провели кілька суботників для найшвидшого відродження промисловості і транспорту. Вибори до Ради показали зростання впливу Комуністичної партії на маси. Меншовики і есери, повсюдно зазнаючи поразки, почали перефарбовуватися в «безпартійних». Однак їм не вдалося ввести в оману робітників. До Алчевської Ради обрано переважно комуністів.
Велику увагу приділяла Алчевська парторганізація створенню і зміцненню комуністичної спілки молоді. Початок існуванню комсомольської організації в Алчевську поклала ініціативна група в складі 14 чоловік, створена за активною участю секретаря Алчевського райкому партії т. Власова. На чолі ініціативної групи стали молоді комуністи М. І. Шульгін, М. І. Сложенікіна, І. І. Красножон. Перший районний з’їзд комсомолу обрав головою райкому М. І.Шульгіна. Секретарем райкому комсомолу обрали О. М. Карначову, завідуючою політосвітнім відділом — О. Н. Тарасову. Активно працювали в комсомолі М. І. Виногрєєв, В.Штерляєв (тепер генерал Радянської Армії) та інші.
Восени 1920 року багато комсомольців Алчевська пішло за комсомольською мобілізацією на фронт громити білогвардійців Врангеля.
Розгром іноземної воєнної інтервенції і переможне завершення громадянської війни створили умови для відбудови і розвитку народного господарства.
Перехід до мирного будівництва здійснювався у винятково складних умовах. На Донецько-Юр’ївському металургійному заводі залишилося менш як 2000 робітників. Багато пішло в армію і загинуло на фронтах, інші, рятуючись від голоду, перебралися в село. В доменному цеху, який не діяв з часу німецької окупації, лишилося тільки 12 чоловік; мертвими стояли коксові батареї. В місті було зруйновано багато будинків, не вистачало продовольства, палива, води, не працювала електростанція. Найближчі шахти були затоплені.
Вся країна допомагала відбудовувати Донбас. На початку 1921 року проводився місячник сприяння Донбасу. Тільки за тиждень робітники Донбасу одержали з РРФСР близько 250 тис. пудів хліба, 10 тис. пудів масла. Робітники Москви і Петрограда, що самі сиділи на голодному пайку, відправили кілька ешелонів з продовольством і подарунками для трудящих Донбасу.
В голодному 1921 році робітники Донецько-Юр’ївського заводу не одержували і 50 проц. мінімальної норми продовольства. Проте вони не залишали своїх агрегатів і верстатів. Ціною героїчних зусиль, в умовах гострої нестачі палива і продовольства, колектив заводу виробив у 1922 році понад 1 млн. пудів сталі і 904 061 пуд прокату. Однак для досягнення довоєнного рівня потрібно було збільшити виробництво в 14—15 раз.
Розорена, голодна країна не могла в той період забезпечити одночасну відбудову всіх промислових підприємств. У травні 1923 року став на консервацію Донецько-Юр’ївський завод. На заводі залишався невеликий штат для проведення консервації і охорони устаткування. Багато робітників і службовців переведено на діючі металургійні заводи країни, розміщено на найближчих рудниках, на залі? ниці. В зв’язку з консервацією заводу населення Алчевська зменшилося і становило в 1923 році близько 6 тис. чоловік.
В умовах НЕПу, після закриття заводу, в Алчевському районі відкрилося понад 170 дрібних кустарних підприємств, кооперативних і приватних, і 150 торговельних закладів, значна частина яких належала приватним особам.
Безробіття, недіючий завод, поява приватників-непманів — все це гнітило робітників. Однак вони розуміли, що ці труднощі тимчасові, вірили своїй Комуністичній партії, керованій В. І. Леніним.
У місті провадилася велика робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Вдень у відремонтованих будинках трьох шкіл навчалися діти, а ввечері — дорослі. До роботи по ліквідації неписьменності були залучені поряд з учителями культармійці — комуністи, комсомольці, члени профспілки.
21 січня 1924 року партія і народ зазнали тяжкого удару. Помер вождь трудящих Володимир Ілліч Ленін. На заклик Центрального Комітету партії народи нашої Батьківщини ще тісніше згуртувалися навколо Комуністичної партії. На заводах і шахтах, у селах і установах робітники, селяни, інженери, службовці індивідуально і групами подавали заяви про прийом їх у ряди Комуністичної партії.
В 1925 році Вища Рада Народного Господарства прийняла рішення підготувати Донецько-Юр’ївський металургійний завод до пуску. З величезним ентузіазмом взялися трудящі за відбудову рідного заводу. З Катеринослава, Юзівки, Єнакієвого, Таганрога, Дебальцевого та інших міст відправляли до Алчевська верстати, силові установки, вагонетки, паровози тощо.
28 лютого 1926 року в урочистій обстановці в присутності всього населення Алчевська була задута доменна піч № 2, що не діяла майже 11 років. На торжество прибув секретар Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету П. І. Буценко — колишній робітник Донецько-Юр’ївського заводу. Від імені ЦК КП(б)У і Уряду України він поздоровив алчевських металургів з першою трудовою перемогою.
В історії міста відкрилася нова сторінка — участь у соціалістичній індустріалізації країни. Крім металургійного заводу, в той час в Алчевську не було великих промислових підприємств.
У 1926—1928 рр. на заводі розгорнулися роботи по будівництву нового сучасного коксового цеху, виділеного в 1929 році в самостійний коксохімічний завод. У місті розвивалася легка і харчова промисловість.
Розв’язуючи завдання промислового виробництва, трудящі міста під керівництвом партійних організацій подавали допомогу селу, зміцнювали союз робітників і селян. У період колективізації десятки передових робітників Алчевська поїхали в село, щоб допомогти трудовому селянству в колгоспному будівництві. На травень 1932 року колективізація в Алчевському районі в основному закінчилася. В цьому немала заслуга робітників міста.
В роки першої п’ятирічки партійна організація району значно поповнилася виробничниками. Так, на 1931 рік парторганізація Алчевського району налічувала понад 5000 комуністів. У той час райком партії очолював В. Іванов. 1750 комуністів працювали на металургійному заводі, де секретарем парткому був досвідчений партійний працівник О. І. Пашистов. Комуністи і комсомольці показували приклад ударної роботи.
Серед перших ударників у місті Алчевську були майстер мартенівського цеху С. І. Сериков, обер-майстер доменного цеху С. Я. Піжура, член Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету майстер доменного цеху Л. П. Обложей, горновий М. Т. Кирилов, каталі С. І. Ченцов, К. Д. Жердев, газівник С. Ф. Свинолобов та багато інших.
Комсомольська організація металургійного заводу налічувала в цей час 3600 чоловік і об’єднувала в своїх рядах 94 проц. усієї заводської молоді.
98 проц. комсомольців брали участь у соціалістичному змаганні. Вони створили в 1931 році 216 ударних бригад. Комсомольськими стали три мартенівські печі, домна № 5, зміна в депо, кочегарка № 6 і ряд інших колективів.
Пожвавилася також діяльність профспілкової організації, яка тільки за час звітної кампанії 1931 року створила 48 госпрозрахункових бригад (1300 робітників) і 60 нових ударних бригад (1680 чоловік).
Соціалістичне змагання змінювало психологію людей, народжувало нове ставлення до праці і виробництва. Алчевські робітники одними з перших відгукнулися на заклик тульських і бакинських трудящих допомогти підприємствам, що відставали у виконанні плану. 300 ударників механічного цеху металургійного заводу взяли зобов’язання відремонтувати у вільний час всі механізми підшефної шахти.
Багато трудівників мартенівського та інших цехів навіть під час своєї відпустки допомагали шахтарям.
Кращих успіхів серед підприємств міста добився колектив доменного цеху металургійного заводу. Вміла організація праці, боротьба за економне витрачання матеріалів сприяли зниженню собівартості продукції на 14 проц. Перше місце завоював колектив доменної печі № 2. Передовики заощадили за 1-й квартал 25 тис. крб. і досягли рекордного для нашої металургії того часу коефіцієнту використання об’єму доменної печі — 0,86. В квітні 1931 року бригади цієї печі перевиконали «зустрічний» план і завоювали перше місце у Всеукраїнському конкурсі на кращу домну. Високі зразки праці показували старші горнові І. Крицький і В. Левич, старші каталі І. Аджигітов і М. Свиридов, газівник Т. Литаренко та багато інших.
Колектив домни звернувся через газету «Правда» до всіх металургійних підприємств Радянського Союзу із закликом ліквідувати відставання металургії. Досвід алчевських доменщиків став надбанням металургів усієї країни Алчевці встановили тісні зв’язки з колективами споріднених підприємств Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Донецька та інших міст. У 1931 році в гостях у них побували ударники Тули, в свою чергу делегація ударників домни № 2 ім. «Правды» взяла участь у роботі виробничої наради на заводі ім. Петровського в Дніпропетровську.
В 1933 році Алчевськ відвідав нарком важкої промисловості Г. К. Орджонікідзе. Він докладно ознайомився з підприємствами міста, розмовляв з робітниками, інженерно-технічним персоналом, керівниками громадських організацій, виступив на зборах партійного активу.