Краснодон, Краснодонський район, Луганська область
Краснодон (до 1938 року — Сорокине) — місто обласного підпорядкування. Розташоване у південно-східній частині Донецького кряжа, на лівому березі ріки Великої Кам’янки — притоки Сіверського Дінця, за 50 км від обласного центру — міста Луганська. Залізнична станція Краснодон (на лінії Родакове—Лиха) розташована за 7 км від міста. Краснодонській міській Раді депутатів трудящих підпорядковані також місто Молодогвардійськ, селищні Ради: Гірненська, Енгельсівська, Ізваринська, Краснодонська, Сєверна, Урало-Кавказька. Населення — 67,6 тис. чоловік.
Біля міста виявлено стоянку епохи бронзи та кочівницькі кам’яні баби.
Початок Краснодону поклав Сорокинський рудник, виникнення якого відноситься до періоду промислового піднесення в Росії перед першою світовою війною. У 1906—1909 рр. відомий російський учений Л. І. Лутугін при складанні маршрутної карти залягання вугільних пластів Донбасу виявив у районі теперішнього Краснодона багаті поклади палива. В козачу станицю Гундорівську, якій тоді належали ці землі, потягнулися десятки підприємців. Велику ділянку, від хутора Сорокиного до хутора Талового, в березні 1911 року взяв в оренду інженер Каменнов. У квітні 1912 року ділянка Каменнова була придбана акціонерним товариством Московсько-Казанської залізниці. Незабаром товариство купило також сусідні ділянки інших підприємців. Швидкому промисловому освоєнню цих вугільних запасів сприяло спорудження в 1912 році Північно-Донецької залізниці. В 1912— 1914 рр. були закладені шахти № 1, № 2 і № 5, «Сорокине», «Чуриліне», «Мєшковська» і «Бурун», що утворили Сорокинський рудник. Свою назву він дістав від розташованого поблизу хутора Сорокиного.
Водночас із спорудженням шахт поблизу Сорокинського рудника розпочалося будівництво жител — «дерев’яної» і «кам’яної» колон, що утворили рудникове селище. До 1916 року тут збудували 15 кам’яних шестиквартирних, 26 дерев’яних чотириквартирних будинків і три казарми для гірників. В 1914 році на шахтах Сорокинського рудника були видобуті перші тонни вугілля. Всі процеси видобутку вугілля і проходження гірничих виробок виконувалися вручну. На всьому руднику було чотири вуглепідйомні машини і два кінних приводи. В шахтах єдиними механізмами були парові насоси. Відсутність вентиляторних установок призводила до поганого провітрювання виробок і забоїв, швидкого псування кріпильного лісу, внаслідок чого траплялися часті завали виробок.
Щохвилини наражаючись на небезпеку, вуглекопи по 12 годин на добу обушками рубали вугілля, а саночники, брязкаючи цепом і обливаючись потом, поповзом тягнули до стовбура 13-пудовий вантаж. За цю каторжну працю вони одержували мізерну плату. Денний заробіток вибійника не перевищував 1 крб. 20 коп.; коногони, саночники, вагонщики, лампоноси заробляли від 50 коп. до одного карбованця, а робітники на вантаженні вугілля у залізничні вагони або на відгрібанні породи одержували по 30 копійок. На шахти йшли голота з Катеринославської, Курської, Воронезької, Орловської, Тамбовської та інших губерній царської Росії, а також збіднілі козаки, татари і знедолені інших національностей. До 1916 року на руднику працювало 776 гірників, а в селищі проживало 3105 чоловік.
Казенними квартирами хазяї рудника забезпечували небагатьох. Переважна більшість шахтарів тулилася в бараках і землянках або наймала квартири в навколишніх хуторах. В житлах шахтарів було вогко, брудно. Ліжком часто служили дощані нари. Комісія, яка обстежувала в 1916 році житла гірників, записала в акті, що землянки для сімейних робітників вона «не знайшла можливим описати, такі вони непридатні навіть для домашніх тварин».
На всі шахти рудника був один медичний пункт, де працював фельдшер, який, природно, не міг подати медичної допомоги всім тим, хто її потребував. Найближча церковнопарафіальна школа і двокласне училище з п’ятирічним строком навчання, де могли вчитися діти шахтарів, знаходилися на хуторі Сорокиному, в кількох кілометрах від рудника. Більшість підлітків ніде не навчалася. З юних років вони йшли на шахти, працювали на вибірці породи, вантажних складах, змащувальниками шахтних вагонів, а хлопці старші за віком ставали вагонниками, плитовими, саночниками.
Не було на руднику ні магазинів, ні базару, за продуктами доводилося теж ходити до хутора Сорокиного.
Єдиною «розвагою» гірників було відвідування хуторського шинку, де часто виникали бійки і поножовщина. Дирекція рудника і хуторська козача верхівка розпалювали ненависть між робітниками різних національностей, підбурювали їх один проти одного.
Нестерпні умови праці і побуту викликали у шахтарів гнів і ненависть до самодержавства, до експлуататорів. Невдоволення робітників особливо посилилося в роки імперіалістичної війни, яка підірвала економіку країни, викликала розруху і голод.
У 1908 році до Сорокиного приїхав більшовик П. Ф. Биков, активний учасник революційних подій 1905—1907 рр. на Орловщині. Влаштувавшись роз’їзним продавцем у місцевого торговця, він дістав можливість часто бувати в навколишніх селах і хуторах та вести тут революційну пропаганду. Виїжджаючи до Луганська, Ростова, Катеринослава для закупки товарів, Биков привозив звідти більшовицьку літературу. А в 1916 році, щоб бути ближче до робітників, Панас Федосійович влаштовується на посаду комірного технічного складу Сорокинського рудника.
Навколо Викова до 1917 року згуртувалася група революційно настроєних робітників і козаків-бідняків. До цієї групи входили гірники Я. Г. Вишневський, І. І. Животов, К. Ю. Курносов, службовець рудникової контори Г. Т. Дорошев, представники козацької бідноти М. Й. Ісаєв, Я. Ф. Фомін та інші. Вони проводили революційну агітацію серед робітників і найбіднішого козацтва, роз’яснюючи грабіжницький, антинародний характер імперіалістичної війни, пропагуючи цілі і завдання партії більшовиків.
Дізнавшись про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, шахтарі Сорокинського рудника негайно організували мітинг. На мітингу П. Ф. Биков оголосив про зречення царя і перехід влади до Тимчасового уряду. Він звернувся до гірників із схвильованою промовою, в якій закликав виступити на підтримку революції. Учасники мітингу тут же роззброїли козаків і поліцію.
Вже в березні 1917 року на руднику була створена Рада робітничих депутатів. Головою Ради обрали П. Ф. Викова, секретарем Г. Ї. Додхшлева. До складу Ради ввійшли також Я. Г. Вишневський, М. Й. Ісаєв, М. А. Єфремов, К. Ю. Курносов та інші. Делегати від сорокинських шахтарів були обрані до підрайонної Ради робітничих депутатів, створеної на руднику Катеринодон 29 березня 1917 р. (Сорокинський рудник у той час входив до складу Катеринодонського підрайону Луганського району). Сорокинська Рада встановила тісний зв’язок з підрайонним виконавчим комітетом і працювала під його керівництвом.
З перших днів свого існування Рада добилася встановлення 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці гірників. Був створений продовольчий комітет, що дало можливість поліпшити постачання рудника продуктами, а також робітнича міліція. Рада активно засуджувала контрреволюційний буржуазний Тимчасовий уряд, зрадницьку політику меншовиків та есерів. Велику роботу провела вона по підготовці та організації першої в історії рудника маївки. Активну допомогу в цьому їй подав Луганський комітет РСДРП. У квітні на рудник приїхала група луганських більшовиків на чолі з В. П. Лотиковим. Вони побували в бараках і землянках гірників, розмовляли з робітниками, роз’яснювали їм політику партії більшовиків. На маївці, що відбулася на березі Великої Кам’янки, луганчани ознайомили шахтарів з Квітневими тезами В. І. Леніна. Учасник цієї маївки І. Н. Фролов згадує, що шахтарі бурхливим схваленням зустріли заклик більшовицької партії до соціалістичної революції та встановлення влади Рад.
Сорокинські гірники у складі делегації Катеринодонського підрайону брали участь у першій Луганській районній конференції Рад, скликаній 16 травня 1917 року з ініціативи Луганської більшовицької організації. Разом з іншими делегатами цієї конференції вони висловилися за перехід усієї влади до Рад робітничих і солдатських депутатів.
Наприкінці квітня, відповідаючи на заклик Кронштадтської Ради робітничих і солдатських депутатів і виконуючи рішення Катеринодонського підрайонного виконавчого комітету, гірники Сорокинського, Катеринодонського, Ізваринського та інших рудників організували недільник по видобутку вугілля для революційних кораблів Балтійського флоту, посаджених Тимчасовим урядом на голодний паливний пайок. На вимогу Ради рудникова адміністрація передала на добу всі шахти в розпорядження робітників. Гірники працювали з великим ентузіазмом і видобули два ешелони вугілля.
А в травні 1917 року в Катеринодон прибули делегати Кронштадтської Ради А. С. Павлов, Б. К. Старовойтов, Грохольський і Кузнецов, які мали приймати і відправляти вугілля; крім того, на них було покладено завдання подати допомогу гірникам в їхній революційній організації. Незабаром після приїзду до Катерино-дона балтійські моряки побували на Сорокинському руднику. З приводу їхнього приїзду Рада скликала мітинг. Виступаючи на мітингу, матроси-більшовики Павлов і Старовойтов розповіли гірникам про політичну обстановку в країні, роботу Петроградської і Кронштадтської Рад і закликали до збройної боротьби за владу Рад. Ознайомившись із становищем на руднику, посланці Кронштадтської Ради подали допомогу Сорокинській Раді у створенні кооперативів, товариського суду, комісій робітничого контролю.
З перших же кроків діяльності Сорокинській Раді довелося зіткнутися із саботажем власників шахт, які намагалися дезорганізувати виробництво. Особливо загострився конфлікт шахтарів з гірничопромисловцями в липні 1917 року. Катеринодонська підрайонна Рада утворила страйковий комітет і поставила перед хазяями вимогу збільшити заробіток на 30 процентів. Промисловці змушені були виконати цю вимогу, проте власник однієї із сорокинських шахт Чурилін рішуче відмовився підвищити зарплату і оголосив про закриття рудника. Тоді Рада на вимогу шахтарів конфіскувала його рудник і обрала робітниче правління на чолі зі штейгером І. І. Скрипниченком.
Завдяки організаторській і роз’яснювальній роботі, що її провели в березні — вересні сорокинські більшовики, симпатії переважної більшості гірників і найбіднішого козацтва були на боці більшовицької партії. Делегат II Всеросійського з’їзду Рад від шахтарів Катеринодонського, Сорокинського та інших рудників катеринодонський більшовик А. О. Сарута, заповнюючи анкету делегата з’їзду, на запитання про ставлення до влади твердо вивів: «Вся влада Радам».
Загальною радістю зустріли шахтарі звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді і повалення буржуазного Тимчасового уряду. Про це повідомив їх 27 жовтня телеграфіст станції Верхньодуванна.
В той же день біля будинку Ради відбувся багатолюдний мітинг. З палкими промовами виступили Панас Биков, Михайло Ісаєв, представники з Луганська. З жадібною увагою слухали шахтарі перші декрети Радянської влади про мир і землю. Після мітингу відбулася демонстрація. Гірники разом з дружинами і дітьми в святково прикрашеній колоні направилися до хутора Сорокиного. Йшли вони з піснями, дружно проголошуючи: «Хай живе соціалістична революція!», «Хай живе Ленін!». Мітинг у Сорокиному, на який зібралися жителі з усіх навколишніх хуторів, пройшов з великим піднесенням.
Тоді ж у листопаді Сорокинська Рада прийняла рішення про створення військово-революційного комітету і червоногвардійського загону для захисту завоювань революції. Ревком очолив П. Ф. Биков. До складу ревкому’ ввійшли Я. Г. Вишневський, М. Й. Ісаєв, Г. Т. Дорошев та інші активісти Ради.
З усіх боків рудник був оточений козачими хуторами, де підносила голову контрреволюція. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Сорокиному, Таловому і станиці Гундорівській з’явилися посланці Каледіна — осавул Трохим Попов, біло-козачі офіцери Мельников, Гусельщиков, які почали збирати сили для боротьби з Радянською владою. В цих умовах спішно проводилась робота по організації червоногвардійського загону. Велику допомогу ревкому подав матрос-більшовик О. С. Павлов, який очолював загін Червоної гвардії на Катеринодонському руднику.
До сорокинського загону вступили Дмитро Дараган, Федір Пилипенко, Іван Фролов, Петро Котов, Микола Самарченко, Василь Колотович, Олександр Нестеров та багато інших. Наприкінці листопада червоногвардійський загін налічував більше 200 чоловік. Командиром загону був призначений сміливий і рішучий молодий робітник Карно Животов. Ревком відрядив К. Ю. Курносова, О. Ф. Коваленка і Я. Г. Вишневського в Дебальцеве і Луганськ за зброєю. В Дебальцевому посланцям ревкому місцевий червоногвардійський загін передав 200 гвинтівок, а Луганська Рада допомогла в одержанні боєприпасів на патронному заводі. Почалося навчання червоногвардійців військової справи.
В січні 1918 року на рудник прибула делегація від Донревкому. За дорученням Ф. Подтьолкова і М. Кривошликова делегати звернулися до гірників із закликом виступити проти каледінців. Сорокинський ревком палко відгукнувся на цей заклик. На станції Коксвугілля спішно сформували состав з паровоза, кількох платформ і теплушок. Паровоз і платформи були обкладені мішками з піском. На цьому «бронепоїзді» сорокинський червоногвардійський загін направився на станцію Верхньодуванна, а звідти на Лиху. В районі Лихої наприкінці січня 1918 року він прийняв перший бій з білокозаками, а потім разом з луганським червоно-гвардійським загоном і частинами Донревкому брав участь у боях за Кам’янськ і Новочеркаськ, в розгромі каледінців.
У перші місяці Радянської влади сорокинські шахти ще залишалися в економічній залежності від акціонерного товариства Московсько-Казанської залізниці. Контрреволюціонери, які засіли в цьому товаристві, намагалися зірвати постачання вугілля молодій Радянській республіці і підбурити робітників проти Радянської влади. З жовтня 1917 року по лютий 1918 року вони не виплачували зарплати робітникам Сорокинського рудника. Тоді Рада вирішила направити в Москву своїх делегатів механіка Єфремова і вибійника П. М. Самсонова. Луганська Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів видала їм мандат, в якому просила вищі органи Радянської влади допомогти делегатам шахтарів. Документ цей був підписаний К. Є. Ворошиловим.
Зіткнувшись з відкритим саботажем власників товариства, Єфремов звернувся по допомогу у Вищу Раду Народного Господарства, звідки був направлений до В. І. Леніна. Питання про видачу зарплати було розв’язане.
Після повернення на рудник на початку березня 1918 року М. А. Єфремов виступив на мітингу, де розповів шахтарям про бесіду з Іллічем.
Дізнавшись про те, яку гостру потребу в паливі відчувають Москва і Петроград, сорокинські шахтарі почали з подвійною енергією працювати в забоях. 8 і 9 березня 1918 року вони відправили в Москву понад 100 вагонів вугілля. Сорокинський ревком вживав рішучих заходів для боротьби з контрреволюцією і саботажем. Однак, незважаючи на зусилля сорокинських гірників, утримати владу на руднику Раді і ревкому в той час не вдалося.
Наприкінці квітня 1918 року, коли німецькі окупанти, загарбавши Україну, підійшли до кордону Області Війська Донського, в станиці Гундорівській спалахнув контрреволюційний заколот. До заколотників приєдналися багаті козаки хуторів Сорокиного, Талового, Верхньої і Нижньої Шевирівки. Не покладаючись на власні сили, гундорівські білокозаки почали просити допомоги в гайдамаків. Незабаром на допомогу заколотникам підійшов німецький загін. Уранці 25 квітня каральний білокозачий загін, яким командував осавул Трохим Попов, вдерся на Сорокинський рудник і вчинив криваву розправу. Члени ревкому Панас Биков і Георгій Дорошев були розстріляні і скинуті в шурф ізваринської шахти. Свідок цих подій Ю. Ф. Єровенко на все життя запам’ятав мужні слова першого голови Сорокинської Ради П. Ф. Викова, сказані ним перед стратою: «Радянську владу в крові не втопити, бо вона сама робітнича кров!».
Білокозаки схопили і комісара Сорокинського ревкому Михайла Ісаєва та ув’язнили його в Кам’янську тюрму. На суді він поводився мужньо і стійко. У відповідь на пропозицію зректися більшовиків Михайло Ісаєв кинув в обличчя катам: «Я був і лишуся комуністом».
Багато жителів Сорокиного у складі Катеринодонського червоногвардійського загону, очолюваного більшовиком А. С. Павловим, після запеклого бою а білокозаками в районі хутора Талового влилися в п’яту армію під командуванням К. Є. Ворошилова, що пробивалася до Царицина. В їх числі були шахтарі Микита Дараган, Спиридон Шабельський, Михайло Толстоусов, Олександра Кулешова. На різних фронтах громадянської війни билися М. Є. Котов та його син Петро, І. Н. Фролов, Я. Г. Вишневський, Г. І. Жигалко, А. С. Недоступов, Т. П. Чечеринда та багато інших гірників.
Білокозаки та німецькі окупанти, захопивши Сорокинський рудник, поновили власність капіталістів на шахти, скасували всі декрети і розпорядження Радянської влади. Робочий день гірників знову збільшився до 12 годин, були відновлені розцінки, що існували до революції. Керуючим рудником знову був призначений прихильник білих інженер Биков. Поліцію очолили осавул Попов і урядник Ковальов.
Однак репресії та переслідування не зламали революційного духу гірників. Вже до літа 1918 року на руднику виникла підпільна група. Організатором її став В. В. Щепинін, син потомственого луганського пролетаря, активного учасника революції 1905—1907 рр., члена партії більшовиків з 1917 року. Сам Володимир Щепинін, перебуваючи солдатом в армії, брав участь у Жовтневій революції, був у складі полкової і дивізійної Рад солдатських депутатів. Білокозачий заколот застав його на Сорокинському руднику, куди він приїхав у відпустку до сім’ї. Залишившись на руднику, В. В. Щепинін влаштувався машиністом паровоза на шахту № 2 «Сорокине» і активно включився у підпільну революційну роботу. До складу підпільної групи увійшли також М. В. Щепинін — брат В. В. Щепиніна, Іван і Олександр Чистолинови, Григорій Трофімов, Тихон Луговий, Тит Коновалов, Іван Струєв, Андрій Валько, Іван Шелковенко та інші. Підпільники поставили своїм завданням будь-що перешкоджати білокозачій владі в організації видобутку вугілля і постачанні його для потреб білої армії та окупаційних військ. Серед них були слюсарі, машиністи, камеронщики, які виводили з ладу паровози, парові котли, водовідливи, в результаті чого були затоплені проходки на шахтах № 1, № 2, № 3. Підпільники ретельно маскували свою роботу «технічними неполадками», проте діяли рішуче і безстрашно. На шахті № 2 «Сорокине» вони вивели з ладу паровоз, внаслідок чого припинилося вивезення вугілля. Про цю диверсію дізнався механік шахти, який вирішив виказати поліції машиніста паровоза Володимира Щепиніна та його помічника Чистолинова. Ризикуючи, підпільники попередили негідника: «Викажеш — висіти тобі на копрі шахти вниз головою». Механік злякався. Робітники, які ремонтували паровоз, також знали про диверсію, але зрадника серед них не знайшлося.
Підпільники, що діяли на Сорокинському руднику, підтримували зв’язки з підпільним Ростовським комітетом РСДРП. Уповноважений цього комітету В. І. Щепинін не раз приїздив у Донбас і проїздом бував на Сорокинському руднику, де жила його сім’я. В. І. Щепинін інформував групу про становище в країні, про успіхи Червоної Армії, радив, як вести боротьбу з білою владою в умовах підпілля.
В травні 1919 року рудник захопили денікінці. Білогвардійці вчиняли криваві розправи над робітниками. У листопаді вони стратили цілу артіль робітників шахти «Мєшковська».
У грудні 1919 року Сорокинський рудник був визволений від денікінців частинами Першої Кінної армії. Усе населення вийшло зустрічати своїх визволителів. Почався мітинг. Виступаючи на ньому, робітники Григорій Трофимов та Іван Комаров запевнили червоноармійців, що гірники віддадуть всі сили для остаточної перемоги над ворогом. В пам’ять про цю подію одна з центральних вулиць Краснодона названа ім’ям Першої Кінної.
З величезним піднесенням приступили трудящі Сорокиного до відбудови зруйнованого господарства. Вже на кінець грудня сорокинські шахтарі відправили на станцію Лиха, де склалося катастрофічне становище з паливом, 20 вагонів вугілля.
Особливо посилилася ця робота після того, як постановою гірничопромислового відділу Рад-наркому України від 20 січня J 920 року Сорокинський рудник було націоналізовано. У селищі Сорокиному утворилося кущове управління, куди ввійшли шахти № 1 і № 2 «Сорокине», № 1-біс «Урало-Кавказ», № 1 і № 2 Ізваринського рудника. Радянська влада дістала в спадщину від колишніх хазяїв кілька дрібних шахт. У 1920/1921 році на всіх шахтах рудника було видобуто трохи більше 35 тис. тонн вугілля, майже вдвічі менше, ніж в 1917/1918 рр., коли було видобуто 61 588 тонн.
В січні 1920 року на руднику був створений комуністичний осередок, який на кінець року об’єднував близько 200 комуністів. Секретарем осередку комуністи обрали слюсаря шахти № 1 Т. В. Коновалова. У лютому утворився комсомольський осередок. Перші організаційні збори рудникової молоді провів більшовик С. І. Шабельський. На початку березня комсомольський осередок був затверджений Донецьким губкомом комсомолу. Очолив сорокинських комсомольців син робітника Ілля Антифєєв. Осередок об’єднував у 1920 році близько 100 юнаків і дівчат.
У тяжких умовах розрухи і голоду комуністи і комсомольці рудника згуртовували і організовували шахтарів на відбудову шахт, збільшення видобутку вугілля. Вони були першими на недільниках і суботниках, показуючи приклад трудового героїзму і самовідданості. 7 березня 1920 року робітники Ізваринських шахт, вийшовши на недільник, видобули 5500 пудів вугілля, яке було відправлено штабу Південного фронту.
Відпрацювавши зміну під землею, гірники часто брали гвинтівки і займали вночі кругову оборону, відбиваючи напади білих банд. На руднику був створений загін частин особливого призначення, до якого входили понад 100 робітників. Під керівництвом військового комісара Я. Г. Вишневського і уповноваженого губернського комітету ЧК В. Ф. Князева вони боролися з бандами та подавали допомогу продзагонам у вилученні хліба в куркулів.
58 шахтарів і бійців чопівського загону — Карно Животов, Григорій Животов, Данило Жигалко, Олександр Тарарін, Михайло Жигарєв, Тимофій Клочков, Іван Чукавов, Сергій Бунєєв та багато інших загинули у боротьбі з бандами.
Після закінчення громадянської війни повним ходом розгорнулися роботи по відбудові народного господарства. Гірники Сорокинського рудоуправління, яке утворилося в березні 1923 року, взяли активну участь у загальнодонецькій кампанії за підвищення продуктивності праці, проведеній з ініціативи Донецького губкому КП(б) України. На всіх шахтах у грудні 1923 року відбулися широкі безпартійні робітничі конференції, на яких обговорювалися господарське становище Донбасу і завдання шахтарів. Ці конференції, які показали зростання свідомості гірників, пройшли з великим піднесенням.
У 1924—1925 рр. у Сорокинському рудоуправлінні були введені нові шахти № 4, 5 і 7, а діючі шахти № 1 і 2 були модернізовані. У 1925/1926 господарському році на шахтах рудоуправління було видобуто майже 210 тис. тонн вугілля, тобто в чотири рази більше, ніж у 1920/1921 році. На 1 січня 1925 року тут працювало 2285 шахтарів проти 1329 у 1922 році.
Водночас з відбудовою промисловості і підвищенням продуктивності праці поліпшувалося матеріальне становище робітників, зростала заробітна плата. Радянська держава почала виділяти дедалі більше коштів на житлове будівництво. В 1925 році на Сорокинському руднику було споруджено 28 двоквартирних будинків, наступного року почалося будівництво ще 30 таких будинків і 5 гуртожитків.
У 1925 році на руднику діяли амбулаторія і три шахтних медпункти, де працювало 8 лікарів і 14 фельдшерів.
Партійна, профспілкова і комсомольська організації рудника посилювали культурно-виховну роботу серед гірників. У шахтних партосередках щотижня проводилися політичні заняття з членами партії. В грудні 1924 року методом народної будови було завершено спорудження робітничого клубу імені Леніна. При клубі комуністичний осередок організував лекторське бюро і бюро агітаторів. Працювали хоровий і музичний гуртки, випускалися світлова і жива газети, проводилися вечори запитань і відповідей, організовувалися доповіді з політичних і загальних питань, лекції з природознавства і медицини.
Розгорталася робота по ліквідації неписьменності. До роботи в школах лікнепу залучалися вчителі початкової школи, а також усі письменні члени профспілки і комсомольці.
Коли, завершивши відбудову народного господарства, Комуністична партія взяла курс на індустріалізацію країни, партійна організація Сорокиного розгорнула активну роботу по здійсненню рішень XIV з’їзду партії і квітневого Пленуму ЦК ВКП(б). Шоста Сорокинська районна партійна конференція, що відбулася 29 травня 1926 року, у прийнятій постанові відзначила цілковиту ленінську єдність організації, схвалила заходи партійного комітету щодо проведення режиму економії і визначила завдання по дальшому підвищенню продуктивності праці та зміцненню трудової дисципліни. В доповіді і виступах говорилося про активну участь робітничих мас у здійсненні рішень XIV з’їзду ВКП(б). На той час районна партійна організація об’єднувала 900 членів і кандидатів у члени партії.
Про високу свідомість сорокинських шахтарів свідчить їхня активна участь у кампанії по підтримці страйку англійських гірників у 1926 році. За травень, червень і липень робітниками і службовцями шахт було відраховано із свого заробітку на користь англійських гірників 6293 карбованці.
Спираючись на широку підтримку робітників, комуністи рудника неухильна здійснювали рішення партії і щодо колективізації сільського господарства. В резолюції по доповіді про XV партз’їзд, прийнятій одностайно розширеним пленумом Сорокинського райпарткому 25 грудня 1927 року, говориться, що пленум цілком і повністю схвалює рішення з’їзду і вважає їх єдино правильними для досягнення остаточної перемоги на фронтах будівництва соціалізму. Дев’ята Сорокинська рай-партконференція, що відбулася 20 травня 1928 року, поставила вимогу перед комуністами «неухильно проводити роботу по розвитку кам’яновугільної промисловості, в першу чергу поставивши завдання зниження собівартості і проведення раціоналізації виробництва, всемірно посилити практичне керівництво господарством, роботою підприємств».
Нове піднесення творчої активності гірників викликали рішення XVI конференції ВКП(б), яка прийняла перший п’ятирічний план і звернулася до всіх трудящих Радянського Союзу із закликом про розгортання соціалістичного змагання. Шахтарі Сорокинського рудника, як і всі гірники Донбасу, виступили в похід за дострокове виконання п’ятирічки. Свої зобов’язання шахтарі скріплювали Загальнодонецьким соціалістичним договором. Виконуючи їх, сорокинські шахтарі в 1929/1930 господарському році видобули 622 тис. тонн вугілля, тобто на 26 проц. більше, ніж у 1928/1929 році.
Широко впроваджувалася механізація на шахтах. У 1930 році на сорокинських шахтах працювала 21 врубова машина, а в 1937 році уже 92, в 1938—1 ІЗ2. У 1932 році рівень механізації вугледобування становив 57,7 проц., а в 1935 році — 75,2 проц. Наприкінці другої п’ятирічки шахтарі мали на своєму озброєнні 92 врубівки, 233 відбійних молотки, 118 конвейєрних приводів, 15 електровозів, 36 компресорів.
Боротьбу шахтарів за впровадження нової техніки і краще її використання очолювали комуністи і комсомольці. В 1933 році на шахтах Сорокиной) працювало 18 комсомольсько-молодіжних механізованих лав, силами молоді було видобуто більш як 4 тис. тонн вугілля понад завдання.
Оскільки існуючі малопотужні шахти швидко вироблювали свої запаси, з 1930 року почалося будівництво нових великих шахт. У 1936 році стала до ладу шахта № 12, виробничою потужністю 1200 тонн вугілля на добу, через рік — шахта № 1-біс, а незадовго перед війною — найбільша в довоєнному Краснодоні шахта № 2-біс з проектною потужністю 2000 тонн вугілля на добу. Утворений в 1935 році трест «Сорокинвугілля» об’єднував 25 шахт, а до 1941 року у тресті «Краснодонвугілля» було вже понад 40 шахт, у тому числі 9 великих і 10 середніх.
Дедалі ширшого розмаху набирали ударництво і стахановський рух. 5 січня 1934 року сорокинський рудком профспілки вугільників рапортував XV районній партійній конференції про те, що план останнього року першої п’ятирічки виконаний достроково — до 29 жовтня; зросли ряди ударників-ізотовців, 350 гірників достроково виконали свої виробничі завдання.
Ініціатором масового соціалістичного змагання за дострокове виконання першої п’ятирічки виступила комсомольська бригада шахти № 3, яку очолював учасник громадянської війни Сульженко. До 1 листопада 1933 року вона завчасно виконала річну програму. Самовіддано працював вибійник Т. М. Саранча, комуніст з 1918 року. Серед перших ударників праці був також Михайло Толстоусов, колишній наймит, активний учасник революції і громадянської війни, бригадир вибійників шахти № 1 «Сорокине».
Героїчні революційні традиції батьків гідно продовжувала гірницька молодь. По-стахановському працювали комсомольці — вибійник шахти № 1 Дмитро Рябов і навальник шахти № 3 Іван Решетников. Дмитро Рябов організував комсомольсько-молодіжну бригаду імені 15-річчя ВЛКСМ, яка систематично перевиконувала завдання. Всі робітники бригади Івана Решетникова були охоплені змаганням і виконували завдання на 115 процентів. Як кращі ударники Сорокинського району вони брали участь у Всеукраїнському зльоті молоді в жовтні 1933 року.
В першому районному зльоті стахановців, що відбувся в селищі Сорокиному 29 грудня 1935 року, брали участь близько 300 делегатів, а в 1940 році в тресті «Краснодонвугілля» було вже 764 стахановці та 5784 ударники.
Велика увага приділялася підготовці технічно грамотних кадрів, здатних оволодіти і керувати технікою. 1 грудня 1929 року у Сорокинському рудоуправлінні була організована на базі шахти № 3 шахта-школа по навчанню молодих робітників і підвищенню їхньої кваліфікації.
На початку 20-х років на шахтах Сорокинського рудника майже не було місцевої робітничої інтелігенції. За роки перших п’ятирічок десятки робітників набули вищої і середньої спеціальної освіти. У 1940 році на шахтах тресту «Краснодонвугілля» працювало 73 гірничі техніки і 38 інженерів. Вмілими командирами вугільного виробництва на сорокинських шахтах стали начальники шахт А. А. Валько, П. І. Салтиков, начальник дільниці М. І. Аюпов та багато інших колишніх робітників.
В результаті здійснення передвоєнних п’ятирічок колись глухий Сорокинський рудник став одним з великих центрів вугільної промисловості Донбасу. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 жовтня 1938 року рудникове селище Сорокине було перетворено на місто Краснодон. У 1939 році в місті проживало 22 220 чоловік. У 1940 році гірники Краснодона дали народному господарству країни 2450,5 тис. тонн вугілля, або в чотири рази більше, ніж на початку першої п’ятирічки, і в 70 разів більше, ніж у 1920 році.
Ще в 1933 році за прикладом гірників Горлівки сорокинські шахтарі включилися в масовий похід за культурне життя, за впорядковані шахтні селища.
Одна за одною врізалися в донецький степ все нові і нові вулиці — Жовтнева, імені Пролетарської диктатури, імені Артема, Піонерська, Садова, Першотравнева, імені Дзержинського та ін. Були збудовані три школи, три гірничопромислові училища, клуб імені Горького, піднеслися корпуси нової лікарні, відкрилося кілька магазинів, майстерень побутового обслуговування, банно-пральний комбінат.
У місті і на шахтах перед війною працювали три лікарні на 328 ліжок, санстанція, дві поліклініки, дві дитячі консультації, 8 амбулаторій, 10 медпунктів, 13 дитячих ясел на 564 місця. Багато сил і енергії віддавали охороні здоров’я трудящих лікарі М. П. Космодем’янський (нині заслужений лікар Української РСР) і лікар Г. О. Бовикіна.
У 1940 році в Краснодоні і шахтних селищах було 15 середніх, семирічних і початкових шкіл. Тільки в школах міста навчалося понад 4 тис. дітей шахтарів і працювало близько 200 вчителів. Великий вклад у навчання і виховання підростаючого покоління внесли 3. Г. Доминич і М. А. Борц (нині заслужені вчителі школи УРСР), Д. О. Саплін, М. О. Виценовська, Г. Д. Колотович, М. М. Гречуха.
Культурне обслуговування шахтарів здійснювали 15 клубів і 40 бібліотек з книжковим фондом понад 100 тис. примірників. При клубах працювали 23 драматичних гуртки, 26 хорових, 31 музичний, 13 літературних.
Усього в роботі гуртків брало участь 1420 чоловік.
З 1930 року виходила районна газета «Ударник» (з 1937 року — «Социалистическая Родина»), на шахтах випускалося 5 багатотиражних газет. Три радіовузли обслуговували понад дві тисячі радіоточок. У 1939 році краснодонці передплачували 43 тис. примірників газет і журналів. Такі чудові плоди принесло сорокинським шахтарям здійснення ленінського плану соціалістичної індустріалізації країни і культурної революції.
19 лютого 1939 року у Краснодоні відбулася XVIII районна партійна конференція. Її делегати говорили про перспективи розвитку вугільної промисловості району на базі розвіданих найбагатших запасів коксівного вугілля.
До 1943 року намічалося довести добування вугілля до 4165 тис. тонн.
Віроломний напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз перервав мирну працю гірників. У перші ж дні війни сотні краснодонців пішли добровольцями на фронт.
Ті, хто залишився в місті, своєю ударною працею прагнули замінити робітників, які із зброєю в руках відстоювали рідну землю. Понад 13 тис. трудящих району вступили до народного ополчення.
В 1942 році, коли ворог рвався до Донбасу, Луганський обком партії за завданням ЦК КП(б) України почав створювати розгалужену сітку підпільних партійних організацій. В травні і червні цього року до Краснодона двічі приїздив секретар ЦК КП(б) України Д. С. Коротченко. Він подовгу розмовляв з людьми, яких Краснодонський райком партії рекомендував для роботи у ворожому тилу, радив їм, як краще організувати підпільну роботу.
Керівником Краснодонської підпільної партійної організації було затверджено П. П. Лютикова, учасника громадянської війни, комуніста ленінського призову, який працював перед війною начальником центральних електромеханічних майстерень. Одним з перших в країні він у 1925 році був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Разом з Лютиковим для підпільної роботи в місті були залишені член партії з 1918 року Т. М. Саранча, комуністи—головний механік шахти ім. Енгельса М. П. Бараков, завідуючий військовим відділом райкому партії Г. Т. Винокуров, голова міськради С. Г. Яковлев, старий гірник А. А. Валько, працівник міськради Д. С. Виставкін, працівник райвідділу охорони здоров’я М. Г. Димченко, голова жінради Н. Г. Соколова.
Краснодон був окупований гітлерівськими загарбниками 20 липня 1942 року. Відразу ж почалися арешти і розстріли, грабежі і насильства. Наприкінці липня в Ізваринських каменоломнях були страчені Т. М. Саранча та його син комсомолець Г. Т. Саранча, П. Д. Салфетников, брати Я. А. і М. А. Бекмаєви. До фашистської катівні були кинуті десятки активістів, передових шахтарів.
На захопленій донецькій землі гітлерівці намагалися налагодити видобування вугілля. В Краснодоні фашистський дирекціон № 10 створював механічні майстерні для ремонтування гірничошахтного устаткування.
Ці майстерні і стали центром діяльності комуністів-підпільників. П. П. Лютиков влаштувався в механічні майстерні технічним керівником. Незабаром за його рекомендацією начальником майстерень призначили М. П. Баракова. Користуючись своїм службовим становищем, П. П. Лютиков і М. П. Бараков влаштували на роботу у майстерні комуністів Д. С. Виставкіна, М. М. Рум’янцева, М. Г. Телуєва, Г. М. Соловйова, комсомольців Володимира Осьмухіна, Анатолія Ніколаєва, Юрія Виценовського, Анатолія Орлова.
Почалася важка, повна смертельної небезпеки боротьба з ворогом. Підпільники вміло затягували ремонт гірничого устаткування, зривали відбудову шахт. Вони розповсюджували листівки, в яких закликали краснодонців чинити опір ворогові.
Через Володимира Осьмухіна, Анатолія Ніколаєва, Н. Г. Соколову, а трохи пізніше через Є. Я. Мошкова керівники партійного підпілля П. П. Лютиков і М. П. Бараков встановили зв’язки з молоддю і почали залучати її до розповсюдження листівок, добування зброї, організації диверсій і саботажу.