Пархоменко, Краснодонський район, Луганська область
Пархоменко (до 1951 року Макарів Яр) — село, центр сільської Радж, якій підпорядковані також села Кружилівка, Хорошилове, Іллівка, Новокиївка, Підгірне, Хрящівка та Огульчанськ. Розташоване у мальовничій місцевості на правому березі Сіверського Дінця, за 57 км від районного центру — міста Краснодона. Найближча залізнична станція Ільєнко (Південно-Східної залізниці) за 9 км. З містами Луганськом і Краснодоном село зв’язане асфальтованим шосе. Населення — 1,7 тис. чоловік.
Перше поселення на території села виникло у 1660 році, коли за розпорядженням Запорізького кошу тут було розміщено частину Суходільського пікету, якому наказано «суворо стежити за перелазами турецько-татарської орди». До населення пікету приєднувалися «всякого роду охочі, люди бездомні і безрідні, вільні».
Рештки сторожового укріплення на могилі поблизу Сіверського Дінця зберігалися до середини минулого століття. У 1690—1700 рр. населення, що жило в цій місцевості, уже поставляло до Бахмутської фортеці на продаж багато худоби, хліба та іншого продовольства.
Близько 1738 року на місці теперішнього села поселився колишній запорізький козак Макар Безрідний, побудувавши тут великий зимівник з багатьма землянками. В 1773 році поселення Макарів Яр, що виросло на місці зимівника, було передане як рангова дача сербському полковнику А. Г. Рашковичу, який «почав заселяти його народом сімейним і осілим». Цілі селянські сім’ї було переселено сюди з інших повітів Катеринославської губернії. На 1775 рік у Рашківці, так на вимогу власника почали називати село, було 96 дворів з населенням 448 чол. (в т. ч. 230 чоловіків). У 1786 році господарем Рашківки став поміщик Божедарович. Як і його попередник, він намагався називати село по-своєму, перейменувавши його на Архангельське, але селяни вперто не визнавали нових назв.
Наприкінці XVIII століття населення Макарового Яру було остаточно закріпачене.
Нелегким було життя в панському ярмі нащадків волелюбних запорожців. У травні 1820 року, коли в Міуській окрузі Області Війська Донського, в частині Бахмутського і Слов’яносербського повітів Катеринославської губернії вибухнуло селянське повстання, у Слов’яносербському повіті разом з кріпаками Миколаївки, Суходолу і Павлівки піднялися на боротьбу з гнобителями й селяни Макарового Яру. Вони відмовились коритися поміщикові і розігнали посланий для приборкання виступу загін козаків. Для придушення повстання царський уряд послав сюди військо. Карателі жорстоко розправилися з учасниками повстання. Селян безжалісно били нагаями, засилали до Сибіру, віддавали в солдати. Але мрія про землю і волю жила в серцях населення Макарового Яру.
На середину 50-х років XIX століття в селі проживало 546 чол. чоловічої статі.
Після реформи 1861 року Слов’яносербський повіт, куди входила Макарів’ярівська волость, залишився районом концентрованої земельної власності. Дворянам належало тут 85,9 проц. усієї землі.
Від поміщиці Депрерадович селяни Макарового Яру одержали 2096 десятин землі (4 десятини на ревізьку душу). За кожен душовий наділ колишні кріпаки повинні були вносити щороку 9 крб. сріблом і відробляти 40 чоловічих і 30 жіночих робочих днів. До того селянські наділи були віддалені від села на 13,5 верст.
Селяни категорично відмовлялися виконувати будь-які повинності. До 1868 року сільська громада Макарового Яру мала недоїмку з викупних платежів на суму 8 тис. крб. Для стягнення її було вжито жорстоких заходів — описано і продано за безцінь робочу і гужову худобу не тільки у боржників, але й у т. зв. справних господарів. Намагаючись огородити себе від неприємностей надалі, найзаможніші селяни Макарового Яру починають викупати свої наділи. Якщо на 1873 рік цілковитими господарями своєї землі були дев’ять найзаможніших родин, то на осінь 1884 року їх число зросло до 74.
Селяни, що викупили землю, вперто вимагали від громади виділити свій наділ в окрему ділянку. Після п’ятирічних суперечок восени 1884 року 444 десятини землі, що належали 74 власникам, були відмежовані.
Минали десятиріччя, а селяни Макарового Яру орали землю примітивними плугами, вручну збирали врожай, молотили ціпами. Такими самими знаряддями обробляли наприкінці 80-х років минулого століття і землі поміщика Ільєнка, до якого перейшли землі Депрерадовичів.
В його маєтку було лише дев’ять залізних плугів, одна сівалка і одні кінні граблі. Дешеву робочу силу наймитів використовувати було набагато вигідніше, ніж витрачати кошти на придбання сільськогосподарської техніки.
Середній урожай з десятини 1872—1885 рр. по Макарів’ярівській волості становив: жита — 3,5 чверті (близько 4,5 цнт.), пшениці ярої — 3,5 чверті, вівса — 4,6, проса — 5 чвертей.
Малоземелля, низькі врожаї змушували макарів’ярівських бідняків сіяти пшеницю по пшениці, не додержуючи найпростіших сівозмін. Навіть земські статистики змушені були визнати, що процент орної землі на всій площі, одержаній селянами в наділ, набагато перейшов межу, що припускає наука.
Багато селян, не маючи худоби та сільськогосподарського інвентарю, були зовсім неспроможні обробляти свої ділянки, тому вони йшли на заробітки до міста, віддаючи свою землю в оренду місцевим багатіям.
Частина малоземельних селян шукала виходу з тяжкого становища в оренді поміщицької землі. Умови оренди були кабальними. Якщо селянин засівав 2 десятини, то урожай однієї з них він цілком віддавав поміщикові. За випас на панському вигоні однієї голови великої рогатої худоби він мусив зорати 1 десятину, за випас кози чи вівці — 0,25 десятини поміщицької землі.
Здавна мешканці Макарового Яру займалися гончарним промислом. Секрети його було занесено сюди ще наприкінці XVII століття, мабуть, майстрами з сусідньої Харківщини. У 1885 році в селі було 239 гончарів. Вони виробляли відомий на всю округу необливний глиняний посуд. Навчання хлопчиків гончарній справі починалося з 12—15 років. І тільки до 18 років ставали вони майстрами. В сезон (жовтень—березень) робочий день кустаря тривав 15—16 годин. Але за рік вдавалося заробити за гончарним кругом не більше 30—40 карбованців.
Посуд збували місцевим перекупникам, які відвозили його до Луганська, Таганрога, Ростова, Кам’янської і Митякинської станиць. На місці скупник платив за горщик в середньому по 2,44 коп. за штуку, а в Ростові він продавав його вже по 3,96 коп., в Луганську — по 3,3 коп.
До 1874 року в селі не було школи, хоч на цей час тут налічувалося 1414 мешканців. Нарешті земство дозволило зняти під школу хату у селянина Дмитра Яременка. В 1882 році було збудовано приміщення земської трикласної школи.
У 1900 році в Макаровому Ярі було відкрито читальню-бібліотеку, на утримання якої земство відпускало щороку 100 карбованців. Книжковий фонд бібліотеки налічував у 1902 році 883 томи. В тому ж році бібліотеку відвідало 293 чол. (170 з них діти і підлітки).
Тільки в 1901 році в Макаровому Ярі завершилось будівництво земської лікарні на 8 ліжок, яка мала обслуговувати понад 30 тис. мешканців навколишніх сіл, але при ній не було ні пологового, ні інфекційного відділень.
Під час першої російської буржуазно-демократичної революції в селі вели значну пропагандистську та організаторську роботу луганські більшовики. 30 січня 1905 року під час обшуку в фельдшера макарів’ярівської земської лікарні було вилучено жандармами брошуру В. І. Леніна «Что делать?».
Влітку 1906 року обстановка в селах Слов’яносербського повіту особливо напружилась. То тут, то там відбувалися заворушення селян, спалахували підпалені наймитами поміщицькі маєтки.
На початку липня до Луганської Ради робітничих депутатів звернулися зі скаргою на місцевих поміщиків селяни Макарового Яру. Для подання їм допомоги Рада і Луганський Комітет РСДРП послали до села групу більшовиків. Очолив групу уродженець села О. Я. Пархоменко.
Народився О. Я. Пархоменко 24 грудня 1886 року в сім’ї селянина-бідняка. Важкими і безрадісними були його дитячі і юнацькі роки. Коли йому було 10 років, страшне лихо спіткало сім’ю. Померла Мотря Іванівна, Сашкова мати. В старій хаті над яром після її смерті залишилося п’ятеро сиріт.
Десятирічним хлопчиком Сашко вже наймитував у поміщика Ільєнка, потім працював у Луганську водовозом, хлопчиком на побігеньках. У 1901 році Олександр Пархоменко за допомогою старшого брата Івана поступив на роботу в інструментальний цех паровозобудівного заводу Гартмана, де зустрівся з більшовиками. «У 1904 році,— писав пізніше Олександр Якович,— я познайомився з програмою партії, після чого… вступив у партію».
8 липня 1906 року в Макаровому Яру зібрався сход, де виступили Олександр Пархоменко та інші, що прибули з Луганська, більшовицькі оратори. Вони закликали селян до активних дій, до страйку, до захоплення поміщицьких земель. їх гаряче підтримали Н. О. Мірошниченко, В. А. Нетудихата, А. В. Кривосінний та інші бідняки села. Несподівано на учасників сходу налетіли кінні стражники на чолі з приставом Григор’євим, яких викликав поміщик Ільєнко. Вони намагалися розігнати селян і заарештувати прибулих з Луганська більшовиків. У стражників полетіло каміння. Тоді поліція почала розганяти народ нагаями, а пристав навіть вистрелив у натовп. Але селяни прогнали стражників. Сход тривав. Він постановив: усіх наймитів у маєтку Ільєнка з роботи зняти доти, доки поміщик не знизить селянам плату за оренду землі до 2 крб. 50 коп.— 3 крб. за десятину.
Наступного дня до Макарового Яру на ярмарок з’їхалися тисячі селян з сусідніх сіл. Дізнавшись про події, що відбулися напередодні, вони підтримали учасників виступу і разом з ними пішли до волосного правління. Селяни зажадали від земського начальника Філатова негайного арешту пристава Григор’єва і відшкодування збитків потерпілим під час розгону сходки. Філатов категорично відмовився задовольнити вимоги селян. Тоді учасники виступу заарештували його і протримали у приміщенні волосного правління доти, поки потерпілим не було виплачено 195 карбованців.
5 днів тривав страйк. На поміщицьких ланах почав осипатися хліб, але наймити вперто не виходили на роботу. І тоді Ільєнко змушений був здатись — селяни одержали в оренду 1000 десятин землі з оплатою 3 крб. 75 коп. за десятину на рік. Тим-часом до Макарового Яру прибув великий загін козаків. Багатьох учасників виступу заарештували. У листопаді 1906 року катеринославський окружний суд розглянув у Луганську справу про жителів Макарового Яру і засудив О. Я. Пархоменка, І. Я. Пархоменка, Г. Ф. Городовиченка, В. С. Бойка, С. К. Грініченка, Д. Й. Гарасенка, П. О. Яременка, М. Я. Шкарупу, С. П. Козла, М. Ф. Гуркаленка, О. Г. Єлістратенка, В. Г. Шабинського, Г. Д. Шевченка та І. Д. Бойка до тюремного ув’язнення.
Після поразки революції 1905—1907 рр. поміщик Ільєнко відновив стару орендну плату на землю. Незабаром він продав більшу частину землі місцевим куркулям, залишивши тим самим без шматка хліба сім’ї колишніх орендарів. Багато бідняків змушені були наймитувати у поміщиків та куркулів або йти в місто на заробітки.
Кращі землі поступово зосереджувалися в руках сільських глитаїв, які особливо зміцніли після проведення столипінської аграрної реформи. У роки першої світової війни становище бідноти стало особливо нестерпним. Війна забрала у багатьох сімей працівників, що призвело до остаточного занепаду господарств. Все це викликало невдоволення сільської бідноти. Влітку 1916 року наймити Ільєнка, жителі Макарового Яру, підтримуючи антивоєнні виступи луганських робітників, дедалі частіше відмовлялися виходити на роботу.
Звістка про перемогу Лютневої революції 1917 року і повалення самодержавства сколихнула все село. Її принесли на початку березня селяни, що повернулися з поїздки до Луганська. В той же день Т. Д. Гречин, І. С. Гречин, С. І. Дудак та інші бідняки прийшли до волосного правління і, зірвавши зі стіни портрет царя, роззброїли волосного урядника та стражників. Все село загуло, як потривожений вулик. Селяни збиралися групами і довго розмовляли про те, яким то буде нове життя. Щодня до села надходили нові звістки про події в Луганську — створення Ради робітничих і солдатських депутатів, обрання при ній у травні 1917 року спеціального повітового бюро, яке займалося селянськими справами. З червня 1917 року в село починає надходити газета «Донецкий пролетарий», що її видавав Луганський комітет РСДРП(б). Часто виступав перед земляками, роз’яснюючи становище в країні, Олександр Пархоменко, який повернувся в Донбас за завданням Центрального Комітету партії.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, заручившись підтримкою Центральної Ради, наступ на Донбас розпочали війська генерала Каледіна. Переправившись через Сіверський Донець, каледінці зайняли Макарів Яр. Тільки після вигнання білокозаків у грудні 1917 року на селі було створено ревком. Але у квітні 1918 року село окупували німецькі війська.
До Макаровою Яру повернувся колишній управитель поміщицького маєтку. Під загрозою смертної кари він зажадав від селян внести орендну плату за засіяну поміщицьку землю. Тих, хто відмовлявся платити, жорстоко карали. Не раз по-грабіжницькому налітали на село і загони гетьманської варти, що стояли поблизу.
Після вигнання німецьких окупантів та білогвардійців, що вторгайся в село після них, у грудні 1919 року в Макаровому Яру було остаточно відновлено Радянську владу. До складу військово-революційного комітету, створеного в селі, увійшли Л. С. Сердюченко (голова), Т. В. Кривосінний, М. Є. Звіряка, П. Г. Степаненко (секретар)1. Ревком з перших днів свого існування взявся за забезпечення фронту продовольством і фуражем, подавав допомогу сім’ям, що потерпіли від білогвардійців.
Наприкінці грудня 1919 року за сільською громадою було закріплено 4218 десятин землі.
У березні 1920 року в усіх селах волості відбулися вибори до Рад. З 25 березня приступив до роботи волосний виконавчий комітет. Земельна комісія, створена при ньому, почала здійснювати земельний закон Всеукраїнського революційного комітету.
У серпні в селі вже працював прокатний пункт сільськогосподарських машин і знарядь, для обслуговування потреб населення було відкрито також ремонтні майстерні.
У червні 1920 року в Макаровому Ярі було створено комітет незаможних селян. У липні того ж року — волосний партійний осередок. Його секретарем було обрано Л. С. Сердюченка, комуніста з жовтня 1917 року.
Партійна організація та члени виконкому дбали також про розгортання культурно-освітньої роботи на селі. Так, 24 травня волвиконком обговорював питання про створення в селі клубу, для чого в розпорядження культурно-освітньої комісії було виділено приміщення. Восени було відкрито зимову селянську школу для дорослих. Організували дитячий садок. Було також відкрито «радянську їдальню».
Зміцненню Радянської влади на селі багато в чому сприяли учасники громадянської війни, що повернулись до Макарового Яру. У битвах за молоду Радянську республіку особливо відзначились учасники оборони Царицина Г. Ф. Городовиченко, Ф. В. Кривосінний, колишня наймичка Н. М. П’янова, що воювала в складі Першого Луганського соціалістичного загону, а потім четвертої Петроградської дивізії, С. І. Дудак та О. Д. Лазуренко — бійці Першої Кінної армії.
Будівництво нового життя відбувалося в умовах гострої класової боротьби. У волості лютували банди, сільські багатії з боєм зустрічали будь-який захід Радянської влади. Дуже важко доводилося в ті роки сільським активістам: на кожному кроці їх підстерігала куля з куркульського обріза. Десятки юнаків та дівчат села вступили в ці дні в загони ЧОН’у.
Багато зусиль докладали трудівники села, щоб подолати розруху і налагодити господарство. У 1923 році в Макаровому Яру налічувалося 399 селянських дворів. 117 (тобто близько 30 проц.) не мали робочої худоби, 82 двори (тобто 20 проц.) взагалі не мали худоби. В селі було лише 87 коней, 264 робочі воли, а також 60 голів свиней і 253 корови. Не кращим було становище і з сільськогосподарським інвентарем.
У 1923 році з ініціативи членів КНС в селі було створено перше товариство спільного обробітку землі, в якому спочатку об’єдналося 50 бідняцьких господарств. Головою ТСОЗ’у обрали І. І. Щербака, а його заступником С. І. Дудака.
Велику роботу на селі проводили комсомольці. У 1925 році в Макаровому Ярі було створено перший комсомольський осередок з 15 чол., секретарем якого було обрано П. І. Щербака. Комсомольська організація залучала молодь села до активного політичного життя, займалася антирелігійною пропагандою. Активну участь брали комсомольці в роботі організованого ще в 1921 році драматичного гуртка. «Замість традиційних зустрічей, свят, з пиятикою та гулянками, місцевий гурток молоді,— писала газета «Луганская правда» — під Новий рік своїми власними силами поставив революційну п’єсу „Боротьба за волю». Червоноармійські частини, що проходили в той день через село, були чимало вражені згуртованістю і організованістю, що панували серед молоді».
Комсомольські активісти допомагали сільській Раді виконувати план хлібозаготівель. Не обходився без їхньої допомоги і комітет незаможних селян. Не один недільник провела молодь, заготовляючи ліс для сільського будівництва, допомагаючи господарствам бідняків, вдів, чоловіки яких загинули на фронтах імперіалістичної і громадянської воєн.
Комуністи і комсомольці йшли також в авангарді походу проти неписьменності. У 1922 році в селі було введено обов’язкове початкове навчання дітей. В гуртках лікнепу місцеві учителі навчали грамоти і доросле населення.
У 1927 році відкрили Макарів’ярівську керамічну кустарно-промислову школу. Вона готувала майстрів художньої кераміки. За допомогою досвідчених спеціалістів учні опановували секрети виготовлення керамічних глазурованих ваз, чорнильних приладів, розписних таць тощо. У школі викладали відомий в республіці майстер розпису гончарних виробів М. І. Кирячек, майстри-гончарі І. І. Шкурко та М. П. Звірина. Перший випуск молодих майстрів відбувся у 1931 році. Серед випускників була і Л. П. Трегубова, нині член Спілки художників УРСР, яка по закінченні скульптурного відділення Київського художнього інституту ось уже понад 20 років викладає скульптуру, малюнок і композицію в Луганському художньому училищі.
У 1929 році на основі товариства спільного обробітку землі в Макаровому Ярі була створена сільськогосподарська артіль «12 років Жовтня». С. І. Дудак, що до цього керував ТСОЗ’ом, одноголосно був обраний головою колгоспу. Перший макарів’ярівський колгосп мав 600 га землі, 50 пар робочої худоби, 60 бричок, 40 плугів, 30 кінних косарок і 3 трактори. Урожаї на колгоспних ланах були в 1,5 раза вищими, ніж на землях одноосібників. І це було переконливою агітацією «за комунію». У 1931 році тут було створено другу сільськогосподарську артіль ім. О. Я. Пархоменка. Очолив її І. І. Шкарупа.
В 1935 році в селі розміщується центральна садиба Іванівської MTG, організованої для обслуговування 17 колгоспів. Директором її було призначено В. Т. Жабка, комуніста з 1924 року, великого ентузіаста своєї справи. В першу ж весну на колгоспні лани вийшло до 40 тракторів. Це було найкращим підтвердженням переваг колективного ведення господарства. Ті одноосібники, які ще вагались, подали заяви до колгоспу. Колективізацію в селі було цілковито завершено.
Незабаром в Макаровому Ярі було створено курси підготовки трактористів. З 1935 по 1940 рік їх закінчили понад 200 чоловік. Викладачами курсів були місцеві вчителі та спеціалісти сільського господарства.
Велику допомогу механізаторам подавали шефи-робітники Луганського паровозобудівного заводу ім. Жовтневої революції. У вільний від зміни час вони ремонтували інвентар, верстати для майстерень та інше обладнання.
На кінець 1938 року в Макаровому Ярі було уже 400 дворів і 2600 мешканців. Ще в 1929 році за допомогою луганських шефів село було радіофіковане.
Розвивалися заклади культури й охорони здоров’я. Серед представників сільської інтелігенції було чимало ентузіастів, безмежно відданих своїй справі. З 1910 року головним лікарем макарів’ярівської дільничної лікарні працював колишній земський лікар Г. М. Щербина. З перших днів Радянської влади він гаряче взявся за поліпшення медичного обслуговування населення, багато уваги приділяв вихованню молодих лікарів, а також громадській діяльності. У 1948 році в зв’язку з 50-річчям лікарської діяльності Г. М. Щербині було присвоєно звання Заслуженого лікаря УРСР.
В 1931 році в Макаровому Ярі було відкрито семирічну школу, яку в 1936 році перетворено на середню. Перед війною її закінчило близько 150 юнаків і дівчат.
С. Д. Грибов, що працював діловодом у школі, ще у 1928 році почав навчати музичній грамоті сільських дітей, а потім створив оркестр народних інструментів.
Слідом за школярами в колектив вступили обдаровані юнаки та дівчата села. У 1933 році при оркестрі було створено вокальну групу, якою керувала місцева вчителька К. В. Водоп’янова. Десятки юнаків та дівчат Макарового Яру в цих колективах набули мистецької освіти, а деякі з них стали професійними акторами. В 39-і роки на селі відкривається бібліотека. Книги для неї — 850 томів зібрали ентузіасти бібліотечної справи.
Коли віроломний напад фашистської Німеччини порушив мирну працю радянських людей, сотні трудівників Макарового Яру пішли захищати Батьківщину. В перші дні війни на їхнє місце стали жінки, підлітки, старі, які самовіддано виконували доручену їм роботу — орали, сіяли, доглядали худобу. Сотні вантажів перевозила щодня на вантажній машині у будь-яку погоду шофер В. Р. Бойко, з ранку до вечора працювали на колгоспних полях трактористка Н. І. Пархоменко, колгоспниці О. Я. Кругла, І. О. Артюшенко.
Влітку 1942 року лінія фронту наблизилась до Новосвітлівського району. Вирушили на схід гурти колгоспної худоби, було евакуйоване майно МТС. 17 липня 1942 року гітлерівські загарбники захопили село. Розпочалися грабежі, арешти, розстріли мирних людей. Загинули залишені для підпільної роботи в селі комуністи Т. Є. Чабаненко і Степан Рибалко. Було розстріляно головного агронома Іванівської МТС С. І. Удовиченка і сім’ю колгоспника І. Т. Ступака. Фашисти по-звірячому замучили молодих колгоспників Миколу Звіряку і Миколу Столярова. Були страчені також І. Ф. Городовиченко і О. А. Бойко, які подавали велику допомогу радянським розвідникам.
Але радянських людей не зламала фашистська неволя. В чорні дні окупації в селі діяла підпільна комсомольська група. Керував нею секретар комсомольської організації села Віктор Мішин. До групи входили також молоді колгоспники Андрій Грудачов, Василь Самойленко, Дмитро Щербак, Василь Середа, Віктор Дичанський. Підпільники вели велику агітаційну роботу серед населення. Ризикуючи життям, вони допомагали також радянським бійцям і командирам, що потрапили в оточення чи втекли з німецьких концентраційних таборів. Комсомольці діставали для них одяг, майстерно підробляли печатку і підпис коменданта на перепустках, з якими можна було пройти до лінії фронту. Комсомолки Олександра Городовиченко і Олександра Фурманова три місяці доглядали в своїх хатах важко поранених військових комісарів І. М. Сорокіна і Г. Т. Компанійця.
Разом з головним лікарем лікарні Г. М. Щербиною члени підпільної організації підказували юнакам і дівчатам, як поводити себе на медичних комісіях, щоб уникнути відправки до Німеччини, попереджали про облави.
Коли радянські частини наприкінці січня 1943 року наблизились до села, комсомольці-підпільники розвідали розташування вогневих точок ворога і передали ці дані радянському командуванню. Крім того, вони провели агітацію серед розташованих в селі італійських солдатів, в результаті чого цілий їхній підрозділ здався в полон радянським військам.
1 лютого 1943 року Макарів Яр було визволено від ворога. Разом з воїнами Радянської Армії у вуличних боях брали участь юні підпільники. Потім вони майже всі добровільно вступили до лав Радянської Армії. Віктор Мі-шин, Андрій Грудачов, Дмитро Щербак та Віктор Дичанський загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. У 1945 році, вже після закінчення війни, помер від ран Василь Середа.
Героїчно билися жителі села К. Я. Звіряка, М. Ю. Гайдар, І. І. Дудак та ін. на фронтах війни.
Нелегко було в першу після визволення весну трудівникам Макарового Яру. Під час окупації фашисти розграбували село, спалили або пошкодили більше половини хат колгоспників, школу, майстерню МТС та інші господарські приміщення. Зібравши рештки розбитих тракторів і механізмів, робітники МТС відремонтували 12 тракторів.
Велику організаторську роботу на селі проводили працівники сільської Ради, яку було відновлено на другий день після визволення — 2 лютого 1943 року. Восени 1943 року, завдяки піклуванню сільради, розпочалися заняття в школі, відновила роботу лікарня, відкрився магазин, а також клуб і бібліотека.
4 квітня 1943 року в селі була відновлена партійна організація, яку очолив комуніст ленінського призову С. І. Дудак. Спочатку вона об’єднувала 10 чоловік — 6 членів і 4 кандидати в члени партії.
У 1948 році колгоспи Макарового Яру — ім. Пархоменка і «12 років Жовтня» — досягли довоєнного рівня у господарстві. В МТС того року було 100 тракторів і 35 комбайнів. Велику роль у піднесенні колгоспного виробництва відіграло об’єднання колгоспів села в 1958 році в багатогалузеве господарство — артіль «Заповіти Ілліча».
На фермах цього колгоспу було 1570 голів великої рогатої худоби (в т. ч. 576 корів), 800 свиней, 845 овець. Його прибутки на кінець 1958 року становили 3,5 млн. карбованців.
У січні 1962 року в зв’язку із створенням навколо Луганська широкої зони виробництва овочів та молока колгосп «Заповіти Ілліча» було перетворено на молочний радгосп ім. Пархоменка. За ним закріплено 5788 га сільськогосподарських угідь, в т. ч. 4447 га орної землі. У 1967 році господарство мало 67 тракторів, 26 автомашин, 18 комбайнів. На його фермах було 2,9 тис. голів великої рогатої худоби (переважно червоної степової породи), в т. ч. 1,2 тис. корів, тобто вдвоє більше, ніж у колишньому колгоспі «Заповіти Ілліча» у 1958 році. Радгосп здав державі в 1966 році 1,6 тис. цнт м’яса, 19,5 тис. цнт молока.
Багато уваги приділяють у радгоспі механізації трудомістких процесів у тваринництві. В усіх нових тваринницьких приміщеннях обладнано автопоїлки, механізовано доїння, приготування і роздавання кормів.
Для забезпечення міцної кормової бази і стійких урожаїв овочів та картоплі збільшується площа зрошуваних земель. У 1967 році вона становила 1504 га.
Цьому сприяло будівництво в Краснодонському районі Новокиївської державної зрошувальної системи, спорудження якої оголошено республіканською ударною комсомольською будовою. З усіх кінців України з’їхалися в степ під Новокиївку, розташовану в кількох кілометрах від села, сотні юнаків та дівчат, щоб напоїти водою радгоспні землі. Неподалік від села виросло нове селище, де живуть молоді монтажники, кранівники, електрозварники і теслярі краснодонського будівельно-монтажного управління.
Водночас із розвитком зрошувального землеробства трудівники радгоспу підвищують культуру ведення господарства. Різко зросло застосування мінеральних добрив.
В авангарді боротьби за розвиток радгоспного виробництва, за виконання рішень XXIII з’їзду КПРС і XXIII з’їзду КП України, Пленумів ЦК КПРС ідуть сільські комуністи. В селі 3 партійні організації, найбільша з них — радгоспна, яка об’єднує 47 комуністів. Більше половини їх трудиться безпосередньо у рільництві та тваринництві. Понад 15 років працює дояркою на молочно-товарній фермі депутат Красно-донської районної і Пархоменківської сільської Ради ударниця комуністичної праці Г. І. Звіряка.
Незважаючи на похилий вік, і досі працює в радгоспі скотар дійного стада комуніст Я. Д. Семенцов. Його життя нерозривно зв’язане з історією рідного села. Був він і замполітом в MTС, бився і на фронтах Великої Вітчизняної війни, працював головою колгоспу «12 років Жовтня» в тяжкий післявоєнний час. І на схилі віку Яків Дем’янович не захотів залишатися осторонь від роботи рідного радгоспу.
Серед передовиків радгоспу також доярки Н. Ф. Різник та М. І. Заброда, завідуючий свинофермою В. К. Ткачов, механізатори О. С. Лазуренко, Г. І. Кунецький, М. Ф. Дудак, шофер І. С. Городовиченко. Самовіддана праця багатьох з них відзначена урядовими нагородами. Ордена «Знак Пошани» удостоєний також директор радгоспу комуніст Ф. А. Корсун.
У радгоспі ведеться велике господарське і житлове будівництво. Тільки за останні 2 роки семирічки (1963—1965 рр.) сума капітальних вкладень становила 800 тис. крб. За цей час було збудовано 4 чотирирядні корівники, телятник, приміщення радгоспної контори, 34 житлові будинки для робітників. У 1966 році споруджено ще 22 житлові будинки. Закінчено підключення села до державної електромережі, а також будівництво останньої ділянки асфальтованої шосейної дороги, що з’єднує село з Новосвітлівкою.
З розширенням радгоспного виробництва підвищується добробут трудящих. Середній заробіток робітника радгоспу — 90—100 карбованців. Про зростання матеріального добробуту трудящих можна судити і по розширенню товарообігу підприємств місцевої торгівлі. Якщо в 1959 році він становив 456,8 тис. крб., то в 1966 році — вже 1447 тис. карбованців. За цей же час продаж шерстяних тканин збільшився більш як на 70 проц., швейних виробів — у 2,8 раза, шкіряного взуття — у 2,3 раза, меблів — в 1,6 раза, велосипедів і мотоциклів — у 2,3 раза, радіоприймачів — у 2,1 раза.
В селі працювало 4 магазини робкоопу, а також їдальня і 2 продовольчі кіоски, відкрито будинок побуту з пошивочною і ремонтною майстернями та перукарнею.
В дільничній лікарні працює 3 лікарі, 5 фельдшерів і 15 медичних сестер. Великою повагою населення села користуються медичні працівники М. П. Гречина, Ф. П. Котляренко, В. Т. Деменко.
У селі працюють середня, 2 початкові школи, школа-інтернат, у яких навчається близько 800 учнів і працює 90 учителів.
На селі чимало любителів театрального мистецтва. У сільському клубі працює драматичний гурток. Колективи художньої самодіяльності створено також у середній школі, в лікарні і в школі-інтернаті. У сільському клубі виступають і колективи Луганської філармонії, демонструються кінофільми.
Майже в 10 разів порівняно з дореволюційним рівнем зріс книжковий фонд бібліотеки. Він налічував у 1967 році 7862 томи. Постійними читачами бібліотеки були 700 мешканців села. Особливо великий інтерес до художньої, суспільно-політичної і сільськогосподарської літератури. Крім сільської працює шкільна бібліотека.
Жителі села передплачували у 1967 році 1114 прим, журналів і 1357 прим, газет.
Пархоменківці свято бережуть пам’ять про свого земляка О. Я. Пархоменка. У будинку, де він народився, відкрито музей, присвячений життю і діяльності героя.
На вулиці біля музею встановлено бронзовий бюст О. Я. Пархоменка. Ім’я героя носить піонерський загін середньої школи. Про дитячі і юнацькі роки Олександра Яковича нагадує і меморіальна дошка на будинку колишньої церковнопарафіальної школи, де вчився О. Я. Пархоменко. Щороку в день його народження в музеї і в школах провадяться бесіди, відбуваються урочисті піонерські збори. Влітку село відвідують тисячі туристів. У гості до молоді приїздять сини Олександра Яковича, його брат Іван Якович.
За післявоєнні роки село незрівнянно розширилося. Розроблено генеральний план його реконструкції, розрахований на 20 років. Минуть роки, і на вулицях Пархоменка піднімуться десятки багатоповерхових будинків, нова школа, клуб на 400 місць, дитячий садок і ясла, торговельний центр. Будуть споруджені стадіон з трибунами на 1000 місць, спортивний зал, літній кінотеатр, автобусна станція, хлібопекарня, лазня, пральня, комбінат побутового обслуговування. Держава витратить на всі ці будови понад 8 млн. крб. Здійснення проекту вже розпочалося. Скинула риштування нова вулиця, забудована двоповерховими будинками, через центр села прокладено асфальтовану магістраль, по обидва боки якої посадили каштани. З кожним днем молодіє село, жителі якого примножують славні революційні традиції своїх батьків здобутками у комуністичному будівництві.
Л. У. АЛЕКСЄЄВА, Г. В. КАЇРА