Нова Астрахань, Кремінський район, Луганська область
Нова Астрахань — село, центр сільської Ради. Розташована на лівому березі річки Борової (притоки Сіверського Дінця), на відстані 45 км від районного центру і за 27 км від залізничної станції Рубіжне (на лінії Куп’янськ—Попасна). Населення — 3 тис. чоловік.
Землі, що належать місцевому колгоспу ім. Леніна, переважно чорноземні. Поблизу села виявлено кам’яне вугілля. У долині річки Борової залягають поклади чистого білого вапняку (товща шару до 100 метрів) і гончарні глини.
Часом заснування села вважають 1787 рік, коли тут оселився запорізький козак Гузь. Спочатку і хутір називався Гузіївкою. В 1791 році у зв’язку із спорудженням церкви святої Трійці, Гузіївку перейменували в Новотроїцьке (за іншими джерелами — в слободу Троїцьку).
Розташоване на великому торговому шляху із Слов’янська до Старобільська, Новотроїцьке швидко розросталося. Вже через 13 років після заснування, у 1800 році, тут налічувалося 1008 жителів.
Подальша історія села пов’язана із створенням військових поселень, які мали служити опорою для царизму, скоротити витрати на утримання армії, спростити підготовку резервів солдатів. Новотроїцьке попало в число сіл, які відводились під військові поселення. Тут у 20-х роках XIX століття перебував штаб Астраханського кірасирського полку 2-ї кірасирської дивізії, з того часу село почало називатися Нова Астрахань. У Новій Астрахані та навколишніх селах і хуторах розмістився перший поселений ескадрон з фурштатською ротою. В 1830 році в слободі налічувалось 360 будинків, де проживало 906 військових поселенців різного звання, в т. ч. 126 господарів і 163 помічники, а також 1020 жінок.
Новоастраханцям, як і іншим військовим поселенцям, довелося терпіти тяжкий гніт. Життя їх суворо регламентувалося. Польові роботи починалися і закінчувалися за командою унтер-офіцерів. Навіть одружуватися поселенці не мали права без дозволу начальства. Жорстокі тілесні покарання за найменшу провину були звичайним явищем. Муштра, караули, всілякі будівельні роботи забирали майже весь час поселенців. Вони не мали змоги працювати у своєму господарстві, рік у рік убожіли, розорялися. Про тяжке становище селян свідчить висока смертність серед населення, яка досягала особливо великих розмірів у роки епідемій. Так, у 1847 році в Новій Астрахані від холери померло 252 чоловіки, від цинги у 1849 році —270 чоловік.
Після ліквідації в 1857 році військових поселень селяни Нової Астрахані стали державними, а деякі навколишні хутори придбали поміщики Мазоха, Маринов, Гаркуша. Після проведення реформи 1861 року багато селян Новоастраханської волості відмовилися підписувати уставні грамоти, за якими встановлювалися грабіжницькі умови викупу землі в поміщиків. До 1867 року уставні грамоти не підписало 30 проц. жителів волості.
Земельні наділи колишніх кріпаків Нової Астрахані були невеликі — 5,5 десятини! на ревізьку душу. На 6 тис. чоловік припадало 7719 десятин землі. Бідняки й середняки мусили вдаватися до кабальної оренди землі в поміщиків. Користуючись злиденним становищем селян, землевласники весь час підвищували орендні ціни. В 1900 році, наприклад, у Новій Астрахані плата за оренду десятини землі зросла до 10—12 крб., сіно збирали за четверту копицю собі, хліб — за другу. Тимчасом, як раніше землю орендували по 3—5 крб. за десятину, а сіно й хліб збирали за третю або четверту копицю поміщику.
Черезсмужжя, примітивні засоби обробітку землі були причиною низьких урожаїв, і селянам не вистачало хліба навіть для потреб свого господарства. За даними Старобільської земської управи, 1903 року в Новоастраханській волості зібрано 11 672 чверті зерна, а для споживання і посіву потрібно було 14 469 чвертей. Отже, не вистачало 2797 чвертей хліба.
Значна частина селян мусила по 3—6 місяців на рік працювати на стороні — на заводах, шахтах, будовах, у поміщицьких і куркульських господарствах, щоб якось прогодувати сім’ю. Протягом 1900—1903 рр. з Новоастраханської волості щорічно йшло на заробітки понад 1,5 тис. чоловік. Більшість їх поверталася в село тільки на косовицю або збирання врожаю.
I без того тяжке становище селян погіршували часті епідемії, які виникали внаслідок бруду, антисанітарії. Так, у 1901 році в селі поширився черевний тиф, дифтерія, а потім дизентерія, від яких померло багато жителів, особливо дітей. Ніхто не дбав про охорону здоров’я трудящих. Нову Астрахань і приписані до церковної парафії хутори обслуговував один лікар, який ніяк не міг своєчасно подати допомогу всім хворим. Приймальна палата, відкрита наприкінці XIX століття і розрахована на 4 хворих, не мала власного приміщення. Лікар мусив наймати кімнату в місцевих селян. Незначні асигнування на медичне обслуговування, як визнали Старобільські земські збори в 1903 році, витрачалися на господарські потреби палати, а на харчування хворих лишались мізерні суми. Про те, які малі були ці рештки, можна судити хоча б з того, що в 1902 році на харчування хворих можна було використати лише 13 крб., тобто менше ніж по копійці в день на кожного хворого. Лише в 1912 році в селі збудовано приміщення для лікарні.
Тривалий час лікарем у селі працював G. Т. Тесля. Чесний і сумлінний, він в умовах тогочасної дійсності намагався хоч якось полегшити життя трудящих. Його дуже поважали селяни. G. Т. Тесля організував ясла-притулок для селянських дітей-сиріт. Благородну діяльність лікаря не могло не оцінити навіть Старобільське повітове земство, яке записало у своїй постанові від 23 вересня 1901 року: «Завідуючому приймальною палатою в слободі Новій Астрахані лікареві С. Т. Теслі скласти подяку за діяльну участь в організації ясел…, дякувати доглядачкам Н. В. Нефедовій і 6. В. Мухіній, які взяли безоплатну участь у більш корисній діяльності ясел».
Злидні й безправ’я, що панували в селі, доповнювалися неписьменністю переважної більшості жителів. Лише наприкінці 80-х років XIX століття у Новій Астрахані відкрили церковнопарафіальну школу, в якій дітей навчав диякон. Ті, що закінчили її, ледь-ледь уміли читати й писати. Понад 80 проц. селян були неписьменні. Ще безвідраднішою була картина серед жінок: з кожних 100 жінок лише 4 знали основи грамоти.
Наприкінці XIX століття у Новій Астрахані, населення якої становило 5079 чоловік, відкрито трикласну земську школу. В 1899/1900 навчальному році її відвідувало тільки 116 дітей (81 хлопчик і 35 дівчаток), тобто менше ніж п’ята частина всіх дітей шкільного віку. Протягом року 6 хлопчиків залишили школу — їх віддали в найми.
Багато дітей не могли ходити до школи через те, що не мали необхідного одягу і взуття. Учнів часто відривали від навчання, бо вони мусили бути няньками, чабанами, погоничами.
Нещадна експлуатація і безправ’я викликали невдоволення селян. Вони жадібно ловили чутки про революційні події в країні. Наприкінці грудня 1905 року в село повернувся з Далекого Сходу солдат А. П. Мостовий. Він привіз листівки Читинського та Іркутського комітетів РСДРП і читав їх селянам. Але його звинуватили в державному злочині й арештували.
Глухий протест селян Нової Астрахані проти поміщицького і куркульського гніту, який тамувався протягом багатьох років, вилився у відкриті виступи під час проведення столипінської аграрної реформи. Селяни чинили опір виходам на хутори і відруби. Траплялись і відкриті сутички з представниками влади. Особливо запеклою була ця боротьба в 1913—1915 рр. У 1913 році 67 найзаможніших господарів, які вийшли з громади, зажадали, щоб їм дали відрубні ділянки на південній і західній околицях села. В результаті здійснення цієї вимоги під відруби відійшло б 620 десятин землі (з 8900 десятин), що безпосередньо прилягали до Нової Астрахані. В 1914 році проект затвердила губернська землевпорядна комісія. Це викликало незадоволення селян, які втрачали кращі, близько розташовані землі. Проте власті не зважали на їхні інтереси. Скарги у повітову, а потім у губернську землевпорядну комісію, а також у сенат не дали бажаних результатів. Про це селяни дізналися в серпні 1914 року.
Не чекаючи рішення сенату, общинники скликали сільський схід. Він пройшов бурхливо. П. Данько, А. Бережний, М. С. Скарга та інші закликали односельчан перешкодити переділу. Після обговорення селяни заявили, що вони ладні швидше вмерти, ніж допустити розмежування, і вирішили переділу громадської землі на 1915 рік не робити. За наказом цього сходу близько 1000 десятин було виорано й засіяно озиминою. 28 вересня 1914 року приїхав землемір. Але на поле слідом за ним вирушили селяни, які не дали нарізати відруби. Землемір не зміг нічого вдіяти і поїхав, а 30 вересня прибув у супроводі поліцейських і під їх охороною закінчив роботу.
Імперіалістична війна, що почалася, не тільки не послабила боротьбу селян, а навпаки — посилила. Особливо активно виступали жінки-солдатки, які лишилися без годувальників. Виділені їм малопридатні й розташовані далеко від села ділянки землі не могли навіть прогодувати сім’ю. Протягом першого тижня жовтня збиралися бурхливі сходи. 6 жовтня виступи на сході набрали такого гострого характеру, що присутній на ньому земський начальник змушений був піти звідти. Щоб залякати селян, 7 жовтня на схід прибув становий пристав. Але новоастраханці не відмовилися від наміру протидіяти виходу на відруби.
Виступи селян тривали і навесні 1915 року. Марно представники влади закликали їх до порядку. Селяни категорично відмовилися сіяти ярові на відведених їм ділянках, прагнучи будь-що засіяти свої колишні наділи.
Стійкість селян у боротьбі за свої інтереси була результатом того, що їх діями керували агітатори революційної партії. Найактивніші з них — П. Й. Нечитайло, Ф. І. Ткаченко, Т. П. Клименко та А. С. Данько були арештовані. Тільки після цього виступи селян припинилися.
Нічого не змінилось у становищі трудящих Нової Астрахані й після Лютневої революції 1917 року. Як відомо, Тимчасовий уряд і не збирався задовольняти їхні вимоги. Як свідчать документи тих років, селяни Старобільського повіту, до якого входила й Нова Астрахань, не завжди чітко уявляли те, що відбувалося в країні. Солдат Кравченко (житель цього повіту) писав до Петроградської Ради, що, судячи з листів, які він одержує з села, там нічого не змінилося, ніхто з селян не знає, «що це за свобода». До того ж поміщики й куркулі запевняють, що ніколи не віддадуть землі.
У пробудженні класової самосвідомості селян Нової Астрахані велику роль відіграли більшовики Харкова. Наприкінці серпня — на початку вересня 1917 року сюди прибула група агітаторів на чолі з членом агітаційної комісії Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів М. К. Бушевим (членом РСДРП з 1905 року). Виступаючи на мітингах перед селянами, агітатори викривали зрадницьку політику Тимчасового уряду, розповідали про мету, яку ставлять перед собою більшовики, про їх ставлення до селянства. Під час мітингу вони роздавали селянам більшовицьку газету «Пролетарий» і збирали кошти для її видання.
Після перемоги Жовтневого збройного повстання у Петрограді в село повернулися солдати й матроси — більшовики П. М. Лісовий, В. Ф. Симак, М. І. Сімейко, Г. Я. Тур, С. Я. Сокирко. Звістку про перемогу соціалістичної революції, яку вони привезли, з радістю зустріли бідніші селяни. З участю більшовиків у грудні 1917 року в Новій Астрахані утворилася Рада селянських і солдатських депутатів, а також військово-революційний комітет і реквізиційна комісія. На чолі ревкому став Т. К. Бережний. До складу його ввійшли Г. Я. Тур, С. Я. Сокирко, A. Бублик, I. Акименко, П. П. Мостовий. Активну участь у діяльності ревкому брали I. Я. Невечеря, В. Ф. Ярош, О. Г. Бицман та інші.
Першими кроками Ради було втілення в життя ленінського Декрету про землю. Почали перегляд наділів, щоб забезпечити землею тих, хто її не мав і кому її не вистачало. Це викликало шалений опір куркулів. Вони не визнавали Радянську владу і підбурювали малосвідомих селян виступати проти рішень Ради, погрожували смертю активістам, усіма способами намагалися перешкодити збиранню продуктів для промислових районів країни, утискували бідноту. На допомогу селянам Нової Астрахані на початку березня 1918 року прибули робітники-червоногвардійці з рудників Лисичанського району і Старобільська. Але куркулі зненацька напали на них, роззброїли і більшість по-звірячому вбили. Тоді в Нову Астрахань прибули нові загони Червоної гвардії, які придушили заколот, а його учасників арештували. За вироком ревкому, який одностайно схвалили місцеві селяни, організаторів заколоту — 6 куркулів і попа розстріляли.
Роботу, яку розпочали селяни по будівництву нового життя, було перервано через навалу кайзерівських військ на Україну. У квітні 1918 року загарбники окупували Нову Астрахань. Вони насаджували старі порядки, жорстоко розправлялися з населенням, яке підтримувало Радянську владу. У збройній боротьбі з окупантами загинули Г. Я. Тур, А. Бублик, І. Акименко та багато інших новоастраханців.
Після вигнання німецьких окупантів у листопаді 1918 року, скориставшися з того, що кілька членів ревкому загинули, а решта пішла з частинами Червоної Армії, владу в селі захопила куркульська верхівка. Але хазяйнувала вона недовго. 8 січня 1919 року озброєна народна дружина лисичанських шахтарів допомогла селянам відновити владу Рад. Знову був створений ревком на чолі з більшовиком B. Ф. Ярошем. Найближчим помічником Яроша став М. С. Розсильний. Велику допомогу сільським комуністам подавав уродженець Нової Астрахані, завідуючий Старобільським повітовим земельним відділом і член повітового ревкому, комуніст з 1917 року Р. М. Сарана. Ревком організував постачання частин Червоної Армії продовольством, охороняв революційний порядок.
У червні 1919 року село захопили денікінці. Але в грудні цього ж року Перша Кінна армія під командуванням С. М. Будьонного визволила Нову Астрахань, і Радянська влада утвердилась тут назавжди.
Після переможного закінчення громадянської війни Комуністична партія спрямувала всі зусилля на відбудову народного господарства. В Новій Астрахані цією роботою керував створений на початку 1920 року перший партійний осередок. Секретарем його обрали В. Ф. Симака. Рік по тому партосередок переріс у волосний партійний комітет, до складу якого ввійшли партійні осередки навколишніх сіл Шульгинки, Штормового, Нової Борової. У 1921 році створено першу комсомольську організацію. Вона налічувала 30 юнаків і дівчат — жителів Нової Астрахані та навколишніх сіл. Очолив її В. С. Невечеря. Комсомольці, що були ядром частини особливого призначення, разом з комуністами брали участь у розгромі банд, які ще діяли на Старобільщині.
У 1923 році Нова Астрахань стала центром Новоастраханського району Харківської губернії. Районна партійна організація налічувала 15 комуністів. Через рік в районі вже було 92 комуністи.
Як свідчить подвірний перепис, проведений в січні — лютому 1923 року, у Новій Астрахані налічувалося 5847 чоловік населення. 1053 господарства користувалися 6455 десятинами землі. Не стало безземельних селян. Зросла кількість середняцьких господарств, а число куркульських зменшилось до 4 проц. Проте село все ще переживало значні труднощі: понад чверть селянських господарств не мала робочої худоби, не вистачало сільськогосподарського інвентаря. Партосередок спрямував свою політичну й організаторську діяльність на втілення в життя ленінського плану соціалістичного перетворення села. Комуністи роз’яснювали селянам, що для них єдино правильний шлях — це перехід до колективного господарювання. Спочатку почали створюватися товариства спільного обробітку землі. В грудні 1926 року 5 бідняцьких господарств об’єднались у ТСОЗ «Червоний Жовтень». Очолив його селянин П. І. Сімейко. Товариство обробляло 32 га землі. В 1928 році ТСОЗ об’єднував уже 14 дворів і мав у своєму розпорядженні 105 га землі. Держава дала товариству в кредит необхідний сільськогосподарський реманент, а також гроші для купівлі коней. У 1928 році ТСОЗ придбав трактор «Фордзон», 2 молотарки і 2 двигуни до них.
Поряд з перетвореннями в економіці великі зміни відбувались і в культурному житті селян. На початку 20-х років розгорнулася робота по ліквідації неписьменності. Активними організаторами й керівниками гуртків лікнепу були вчителі подружжя Песецькі, лікар Сосновський, селяни Водолазький, Пільтенко, Сивовіл, Жилійов та інші. Гуртки працювали здебільшого в будинках жителів.
Учитися почали всі діти шкільного віку. Сільську початкову школу було реорганізовано в семирічну. Для підвищення кваліфікації вчителів Нової Астрахані та навколишніх сіл окружний відділ народної освіти відкрив у 1924 році тимчасові курси сільських учителів.
Пожвавилось культурне життя. В 1924 році повернувся в рідне село демобілізований червоноармієць І. Г. Живаго, який до армії працював завідуючим бібліотекою і керував драматичним гуртком. Він знову організував такий гурток, куди ввійшли вчитель М. Зорін, ветфельдшер М. Сарана, селяни С. і О. Полуніни, Д. Романченко, Г. Куценко та інші. І хоч виступати доводилося просто неба або в сільській гамазеї, глядачів завжди було багато. Через 3 роки новоастраханці власними силами побудували клуб на 300 місць. Його відкриття відбулося до 10-х роковин Великого Жовтня. Драматичний гурток поставив п’єсу «Степан Разін». Відтоді виступи самодіяльних митців стали регулярніші. Селяни побачили п’єси «Родина щіткарів» М. Ірчана, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Наталка Полтавка» І. Котляревського та інші. Гурток провадив також широку атеїстичну роботу серед населення, пропагував нові сучасні пісні. Все це сприяло тому, що клуб і відкрита в 1922 році бібліотека стали центром культурного життя села.
Зміни в селі відбулися помітні, але життя висувало нові завдання. 14 січня 1928 року районні партійні збори, відповідно до резолюції XV з’їзду партії, прийняли рішення про початок широкої колективізації в районі. Це рішення гаряче підтримали не тільки бідняки, а й середняки. ТСОЗ «Червоний Жовтень» став ядром першого в селі колгоспу. Незважаючи на опір куркульства, колективізація в Новій Астрахані пройшла організовано. В артілі об’єдналися 90 проц. господарств. До 1930 року створюється 4 колгоспи на базі перших сільськогосподарських об’єднань. На прикладі колгоспу ім. Клари Цеткін видно, що вони собою являли. В цій артілі об’єдналося 91 господарство. Було усуспільнено 740 га землі, 4 пари волів, 42 робочих коня, 25 кінних плугів, 40 борін, 6 жниварок, 4 кінні сівалки. Вже в перший рік колективного господарювання тут одержали врожай у 2—З рази вищий, ніж у дореволюційний час.
Велике значення для дальшого організаційно-господарського зміцнення колгоспів мало створення в 1932 році в Новій Астрахані машинно-тракторної станції.
Першим директором її став Я. П. Сидоренко, агрономом — В. Г. Збарський. МТС одержала 30 імпортних тракторів, але не було ще трактористів і машини довелось із станції Рубіжне тягти волами. Це викликало злісні глузування з боку недобитого куркульства. Проте труднощі успішно долалися. На заклик райкому партії та райкому комсомолу сільська молодь пішла на курси механізаторів, і вже восени 1932 року перші новоастраханські трактористи Ф. Д. Никифоренко, С. А. Полунін, А. П. Клименко, П. Т. Курочка, П. Н. Куценко виїхали в поле.
За прикладом знатної трактористки країни П. М. Ангеліної в Новій Астрахані багато дівчат сіло за кермо трактора. Комсомолка М. Прокопенко вивела свою машину в поле в 1935 році. Незабаром трудівники села пишалися трактористкою-стахановкою, яка постійно перевиконувала норми виробітку. Її подруга П. Пащенко, яка почала працювати на тракторі ще в 1934 році, також добилася високої продуктивності праці.
До початку 1941 року значно зросла технічна база машинно-тракторної станції. Тут налічувалося 112 вітчизняних тракторів, 34 комбайни, 12 молотарок. Це дало можливість підвищити рівень агротехніки, механізувати основні роботи в рільництві. В садибі МТС виросли капітальні приміщення ремонтних майстерень, електростанція. Постійно діючі курси при МТС перетворились на справжню кузню кадрів механізаторів. Вагомим став колгоспний трудодень. Завдяки зростанню матеріального добробуту, колгоспники змогли спорудити багато нових будинків.
Партійні й комсомольські організації села в передвоєнні роки провадили велику роботу по вихованню молоді в дусі патріотизму. Організовувались урочисті проводи призовників у Червону Армію, молодь оволодівала оборонними спеціальностями. Новоастраханці пишалися своїм земляком — танкістом С. Т. Дубенком, якого нагородили орденом Червоної Зірки за мужність і відвагу, виявлені в боях з японськими загарбниками на озері Хасан. У 1938 році він повернувся з армії. Це був перший орденоносець на селі. Герой-танкіст став для односельчан прикладом і в праці. Очолювана ним тракторна бригада міцно тримала першість у соціалістичному змаганні. Ім’я бригадира С. Т. Дубенка часто прикрашало районну Дошку пошани. В 1939 році жителі Нової Астрахані обрали С. Т. Дубенка депутатом Луганської обласної Ради депутатів трудящих.
Значно підвищився освітній і культурний рівень жителів села. Було майже повністю ліквідовано неписьменність. У 1937 році семирічну школу перетворено на десятирічну. На спогад про перший випуск десятикласники посадили в центрі села парк, який тепер — улюблене місце відпочинку трудящих.
Багато вихованців школи пішли вчитися далі — у вузи, військові училища. За великі заслуги у справі комуністичного виховання молоді та активну громадську діяльність кращих учителів середньої школи І. Я. Макаренка та І. П. Особова в 1939 році нагороджено медалями «За трудову відзнаку» і «За трудову доблесть».
Дедалі ширше розгорталась робота сільського клубу. В роботі драматичного, хорового і танцювального гуртків брали участь понад 700 юнаків і дівчат. Давній ентузіаст самодіяльності, завідуючий бібліотекою І. Г. Живаго поставив кілька п’єс українських класиків, у т. ч. «Хазяїн» і «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого. Виступи гуртківців мали успіх не тільки в Новій Астрахані, айв сусідніх селах. У клубі регулярно демонструвалися кінофільми. В 1936 році в село прийшло радіо.
Змінювалося духовне обличчя трудівників села. Відходила в минуле приватновласницька психологія селянина, заклопотаного тільки своїм господарством. У вільний від роботи час новоастраханці брали участь у проведенні багатьох громадських заходів. Так, у 1939 році вони почали методом народної будови прокладати шосе, що мало зв’язати районний центр із залізничною станцією Рубіжне.
Але мирну працю радянських людей перервав віроломний напад гітлерівської Німеччини на нашу Батьківщину. В перші ж дні війни 152 комуністи, сотні безпартійних послала Нова Астрахань у Червону Армію. Решта жителів села підпорядкувала всю свою роботу потребам фронту. В тяжких умовах, при нестачі робочих рук і тягла, збирали врожай. Понад тисячу жінок і учнів вийшли на будівництво оборонних споруд на території району. В селі сформовано винищувальний батальйон, основне ядро якого становили комуністи. Бійці батальйону охороняли дороги, підприємства й установи, несли патрульну службу на території сільської Ради. Коли над селом нависла загроза окупації, на схід країни було відправлено трактори, комбайни, вивезено худобу, зерно та інші матеріальні цінності.
10 липня 1942 року фашисти окупували Нову Астрахань. Смерть і руїни принесли вони радянським людям. У перші ж місяці окупації гітлерівці вивезли на каторгу в Німеччину 115 чоловік молоді. Багато їх померло від голоду, тяжкої праці, під нагаями фашистських наглядачів.
У ці тяжкі для нашої Батьківщини дні багато жителів села, які залишилися на тимчасово окупованій території, вели активну боротьбу з ворогом. Ще до окупації в Олександрівському лісі, на відстані 20 км від Нової Астрахані, створено партизанську базу. Згодом нею користувався партизанський загін під командуванням Я. І. Сиворонова, який діяв на території Новоастраханського та інших районів Луганської і Донецької областей. В загоні були жителі Нової Астрахані О. П. Пухкало, П. М. Маслова та інші.
Відрізаний від своїх під час евакуації техніки на схід, у партизанський загін пробирався і перший орденоносець села С. Т. Дубенко. Але йому не судилося битися в лавах народних месників: він потрапив до рук фашистів. Його довго катували, потім разом з 27 партизанами розстріляли. Серед загиблих були також колгоспник Т. Д. Козюберда й акушерка місцевої лікарні Р. Й. Чарфорс. Патріотів поховано в сільському парку разом з солдатами й офіцерами Червоної Армії, що загинули в боях за визволення Нової Астрахані. На могилах героїв ніколи не в’януть квіти.
Разом з борцями Опору Італії відважно боровся проти фашистів житель Нової Астрахані М. М. Семиряжко. Бойове хрещення він дістав у перші дні війни поблизу с. Краковця на Львівщині, а в районі Києва попав у полон. Кілька спроб утекти закінчилися невдачею. І все ж, у 1942 році, коли разом з іншими полоненими Семиряжка привезли в табір поблизу італійського міста Верони, він здійснив свій задум. Радянський патріот вступив у загін підривників «Канне Адзуро». В партизанському загоні гарібальдійців він познайомився з Ф. Полетаєвим — майбутнім Героєм Радянського Союзу і національним героєм Італії. На особистому рахунку М. Семиряжка — 12 висаджених у повітря мостів, багато знищених автомашин, десятки вбитих фашистів. Тепер М. М. Семиряжко працює в Новоастраханському споживчому товаристві.
На фронтах Великої Вітчизняної війни билися понад 600 жителів Нової Астрахані. Близько 300 з них віддали життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини. 254 новоастраханців нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.
31 січня 1943 року війська 41-го і 126-го стрілецьких полків 41-го гвардійського стрілецького корпусу Південно-Західного фронту визволили Нову Астрахань від гітлерівців. За півроку окупації фашисти завдали селу великих збитків. Вони пограбували всі 4 колгоспи, перетворили на руїни школу, знищили бібліотеку, порозбивали верстати й інше обладнання машинно-тракторної станції, вивезли багато зерна, корів, свиней та іншого майна, відібраного у населення. Загальна сума збитків становила 1 409 117 карбованців.
Одразу ж після визволення села відновили свою роботу райком партії і районна Рада депутатів трудящих. Почала виходити районна газета «Вперед». Партійна організація мобілізувала трудящих на відбудову зруйнованого господарства. Хоч село ще тривалий час перебувало у прифронтовій смузі, люди трудилися самовіддано, щоб внести свій вклад у справу розгрому ворога. Завдяки їх зусиллям був створений шкіряний завод, який працював на місцевій сировині.
Вся продукція заводу йшла для потреб фронту. Незабаром почали працювати майстерні МТС, молокозавод, лікарня, середня школа.
На маленькій річці Боровій жителі села спорудили греблю і встановили динамомашину, яка давала струм підприємствам, а також для освітлення. На озері, що утворилося в результаті будівництва греблі, організували риболовецьке господарство і почали розводити водоплавну птицю.
Жителі Нової Астрахані вже до 15 травня 1943 року здали у фонд Червоної Армії 70 тонн соняшнику, 15 тонн м’яса, 25 360 літрів молока. Крім того, було зібрано і передано для фронтовиків багато теплих речей. За допомогу фронту ново-астраханці одержали від Військової Ради 3-ї гвардійської армії подяку й почесні грамоти.
Величезні труднощі довелося долати трудівникам села, щоб відбудувати колгоспи. В усіх артілях після вигнання фашистів залишилося тільки 3 пари волів і 12 корів. Ферми були зруйновані, інвентар пограбований окупантами. Люди виявляли справжній трудовий героїзм, щоб засіяти поля, прогодувати худобу. Особливо відзначилися жінки, які замінили чоловіків. Перед вели бригадири Г. Я. Бережна і Ф. І. Князева. Гаряче взялися за роботу й трактористи С. П. Бочарник, М. І. Сімейко, І. М. Тур, А. П. Красюк та інші, які вже повернулися в село. С. П. Бочарник замінив загиблого від рук фашистів бригадира С. Т. Дубенка. Бригада знову завоювала першість у районі. Особливо великих успіхів досягли механізатори в 1947 році. Вони виростили й зібрали на площі 152 га по 22,9 цнт озимої пшениці з гектара.
Трудовий подвиг бригади високо оцінили партія і уряд. С. П. Бочарнику було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, трактористів М. І. Сімейка, І. М. Тура, А. П. Красюка нагороджено орденом Леніна. Голову колгоспу А. М. Романченка теж удостоєно ордена Леніна. Комуніст, учасник Великої Вітчизняної війни, він очолив артіль і в тяжкі роки доклав багато зусиль, щоб відбудувати її господарство. Ордени й медалі тоді одержали 17 колгоспників.
Протягом кількох років відбудовано й інші колгоспи села, які теж добилися значних успіхів. Проте господарства були невеликі, що перешкоджало широкому застосуванню техніки в рільництві й тваринництві, а отже й підвищенню рентабельності цих галузей. Щоб створити кращі умови для розвитку господарств, у 1953 році всі 4 колгоспи об’єднались в одну сільськогосподарську артіль ім. В. І. Леніна, яка має понад 5 тис. га орної землі.
Після XX з’їзду КПРС становище колгоспу докорінно змінилося. Велика матеріально-технічна допомога держави, зміцнення артілей кадрами спеціалістів, заходи до підвищення матеріальної заінтересованості колгоспників — все це позитивно вплинуло на розвиток господарства. Завдяки поліпшенню агротехніки значно зросла врожайність. Якщо в 1953 році, перед об’єднанням колгоспів, валовий збір зерна становив 21 428 цнт, а середня врожайність — 12,2 цнт з га, то в 1958 роді валовий збір зерна збільшився до 40 855 цнт (або 17 цнт з га). Значно зросла й продуктивність тваринництва. Наприклад, молока на 100 га сільськогосподарських угідь у 1953 році вироблялося 58 цнт, а в 1958 році — 134,5 центнера.
Виконуючи завдання семирічного плану (1959—1965 рр.), трудівники колгоспу ім. В. І. Леніна в 1964 році довели врожайність зернових до 22 цнт з га, виробництво молока на 100 га сільськогосподарських угідь — до 180,4 цнт. Починаючи з 1954 року неухильно зростають доходи артілі. В 1953 році вони становили 186 тис. крб., а в 1966 році — 387,7 тис. крб. Неподільний фонд у 1967 році збільшився до 1,7 млн. крб. проти 143,6 тис. крб. у 1953 році. За цей час у 10 разів зросла сума капіталовкладень.
Високого рівня досягла механізація та електрифікація виробничих процесів. Машинно-тракторний парк колгоспу налічує 24 трактори, 18 комбайнів різного призначення, 16 автомашин. Це дало можливість механізувати майже всі основні роботи в рільництві. Широко впроваджується механізація і в тваринництво. На фермах споруджено 11 нових приміщень, де встановлено доїльні апарати, автопоїлки, механізми для роздачі кормів і прибирання гною (всього 73 електромотори). Все це набагато полегшило працю колгоспників.
Широко розгорнулось у колгоспі раціоналізаторство. Серед сільських умільців особливо відзначається бригадир тракторної бригади комуніст М. І. Акименко. Хороший спеціаліст, він продовжує вчитися сам і вчить інших. Завдяки цьому очолюваний ним колектив завжди добивається великих успіхів, за що удостоєний почесного звання бригади комуністичної праці. У бригаді вперше в районі застосували спеціальну борону для спушування грунту, що дало можливість передпосівну підготовку провадити без культиваторів, у результаті колгосп мав 12 тис. крб. економії на рік. Винахідники цієї борони — М. І. Акименко і тракторист О. І. Бережний. М. І. Акименко сконструював також вентиляційний розкидач добрив, з допомогою якого один тракторист за зміну може підживити мінеральними добривами 40—60 га посівів.
Як кращий комуніст і виробничник М. І. Акименко був обраний делегатом XXII з’їзду Комуністичної партії України. В 1962 році він обирався депутатом обласної Ради депутатів трудящих. За самовіддану працю заслуженою повагою в колгоспі користуються також бригадир Г. І. Сокирко, доярка О. І. Солодка, тваринник М. В. Литвиненко та багато інших передовиків.
Зміцнення економіки артілі дало можливість у 1966 році перейти на грошову оплату праці. Середньомісячний заробіток колгоспників збільшився порівняно з 1953 роком у 4 рази. Так, доярки одержують щомісяця 80—90 крб. Усі колгоспники мають присадибні ділянки і власне господарство, що дає їм додатковий доход.
Зростання добробуту колгоспників відбилось і на зовнішньому вигляді села. В Новій Астрахані немає вулиці, на якій би не виросли нові будинки. За семирічку (1959—1965 рр.) в селі споруджено 184 нові і перебудовано 234 старі будинки, причому всі вони докорінно відрізняються від дореволюційних. Це вже не однокімнатні хати під солом’яною стріхою, єдиними меблями яких були стіл та лави, що правили й за ліжко, а високі цегляні будинки, криті черепицею або шифером. У кожному з них — 3—4 просторі, світлі кімнати, сучасні меблі.
За останні роки село майже повністю оновилося. Крім житлових, споруджено багато виробничих і культурно-побутових будівель: типові приміщення майстерень відділення «Сільгосптехніки», вальцювальний млин, олійний завод. У центрі села, на місці зруйнованої окупантами школи, виросла нова, значно краща. Вулиці прикрашають нові будинки бібліотеки, універмагу, їдальні, павільйону побутового обслуговування. П’ятирічним планом передбачено побудувати новий Будинок культури на 325 місць і дитячі ясла. На ознаменування 20-річчя перемоги над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні жителі насадили парк, який назвали парком Перемоги. На березі спорудженого в 1963 році водосховища, вода якого використовується для зрошення полів, упорядковується пляж.
У 1964 році село підключили до державної електросистеми. Це внесло великі зміни в життя і побут колгоспників. У будинках з’явилося електричне освітлення. Багато колгоспників має холодильники, пральні машини та інші електроприлади. Побутові умови сільських жителів дедалі більше наближаються до міських.
Яскравим свідченням зростання добробуту трудівників села є збільшення товарообороту місцевого споживчого товариства. В 1966 році було продано товарів на суму 2,4 млн. крб.— у 2 рази більше, ніж у 1959 році. Поряд з іншими товарами новоастраханці придбали 23 холодильники, 83 пральні машини, 121 телевізор, 4 піаніно, 23 мотоцикли тощо. В селі є 10 магазинів і 2 їдальні.
Тільки з розповідей старих людей та з книжок довідується молодь про страшні епідемічні захворювання, які забирали сотні життів. Якщо до Жовтневої революції в селі був лише один лікар, то тепер тут працюють 5 лікарів і понад 30 спеціалістів з середньою медичною освітою. У Новій Астрахані діє лікарня на 75 ліжок, амбулаторія, протитуберкульозний диспансер, аптека. Всім породіллям подається кваліфікована медична допомога в стаціонарному відділенні. Найменші жителі відвідують дитячі ясла й садок.
Поряд із поліпшенням матеріального добробуту змінюється і культура села, зростають духовні запити сільських трудівників. Якщо до Великого Жовтня навіть початкову школу міг закінчити лише один із п’яти селянських дітей, то тепер усі діти шкільного віку вчаться. У восьмирічній і середній школах просторі, світлі класи, фізичний, хімічний, біологічний кабінети, актовий зал, бібліотека. В школах навчаються 685 учнів і працюють 58 учителів. 6 учителів середньої школи Т. А. Височина, К. М. Барабаш, М. С. Івашина, А. І. Скоробогатий, О. М. Бондаренко, О. М. Фоменко — відмінники народної освіти.
Завжди людно в сільському Будинку культури. Тут працюють драматичний, хоровий, танцювальний та інші гуртки художньої самодіяльності. Влітку створюються агітбригади, які обслуговують колгоспників у полі. П’ять раз на тиждень у Будинку культури демонструються кінофільми.
В селі немає родини, в якій би не читали книжок діти і дорослі. 1600 жителів — постійні читачі бібліотеки, книжковий фонд якої становить 31 тис. примірників. Більш як половина сімей мають власні бібліотеки, які весь час поповнюються.
Два рази на тиждень — у середу і неділю — новоастраханці слухають передачі місцевого радіомовлення. Це бесіди на громадсько-політичні і природничо-наукові теми, про передових людей села тощо. Перед мікрофоном часто виступають члени сільського відділення товариства «Знання», представники сільської інтелігенції, якої в селі близько 120 чоловік.
Зусилля трудівників, які прагнуть дедалі зміцнювати економіку і культуру села, спрямовують сільські комуністи. В 6 первинних партійних організаціях (найбільша з них — колгоспу ім. Леніна) налічується 101 чоловік. У селі є також численна армія комсомольців (близько 300 чоловік), які допомагають комуністам в їх роботі.
Заможним, повнокровним життям живуть трудящі Нової Астрахані, які разом з усіма радянськими людьми будують своє щасливе майбуття.
О. А. ВИСОЧИН, В. Й. ГУРЕВИЧ, Т. Г. ОВЧАРЕНКО