Красний Луч, Луганська область
Красний Луч (до 1920 року — Криндачівка) — місто обласного підпорядкування. У Краснолуцьку міську Раду входять населені пункти Вахрушеве, Запоріжжя, Міусинськ, Петровське, Софіївський, Хрустальне і Штерівка.
Відстань до Луганська — 62 км. Залізниця і автомобільні магістралі сполучають місто з багатьма промисловими центрами Луганської, Донецької та Ростовської областей. Населення — 102,5 тис. чоловік.
В околицях міста виявлені курганні поховання епохи пізньої бронзи (кінець II— початок І тисячоліття до н. е.).
Виникнення міста пов’язане з відкриттям у 80-х рр. XIX століття на південних схилах Донецького кряжу багатих покладів кам’яного вугілля (антрациту). У 1900 році із станції Штерівка було прокладено залізничну колію довжиною 12,5 версти, яка сполучила вугільне родовище з Катерининською залізницею. Побудована тут нова станція дістала назву Криндачівка (за ім’ям власника землі Криндача). Навколо неї зростало робітниче селище. За адміністративним поділом селище Криндачівка належало до Новопавлівської волості Таганрозького округу Області Війська Донського.
Перші три великі шахти в Криндачівці побудовано в 1900—1903 рр. Бурхливий розвиток промисловості Півдня викликав дедалі збільшуваний попит на вугілля. Було організовано акціонерне товариство Боково-Хрустальських антрацитових копалень. У 1903 році воно орендувало у місцевих поміщиків 1200 десятин вугленосних земель і розпочало будівництво нових шахт. Наступного року акціонери відкрили три нові шахти з річним вуглевидобутком 9 млн. пудів. У 1905 році підприємець Бергер побудував рудник «Віра» продуктивністю 6 млн. пудів на рік. Інтенсивний розвиток вугільної промисловості тривав і далі. У 1913 році в Криндачівці діяло вже 18 шахт, які щороку видобували 80 млн. пудів антрациту.
На шахтах Криндачівки працювало багато жителів навколишніх сіл — Янівки, Іванівки, Хрустального та інших,— значна частина яких ще не втратила зв’язків з сільським господарством. Число робітників зростало також за рахунок розорених і знедолених селян, які приїздили сюди на заробітки з Владимирської, Орловської, Рязанської, Чернігівської та інших губерній. Умови праці криндачівських шахтарів були дуже тяжкими. По 10—12 годин трудилися вони у задушливих, вологих підземних виробках, часто по коліна у воді. Основними знаряддями вуглекопів були обушок, піддир, санки, желонга та примітивний ліхтар.
За свою тяжку, виснажливу і небезпечну працю (загибель і каліцтво людей внаслідок вибухів і затоплювань шахт було тоді дуже частим явищем) гірники заробляли від 90 коп. до 1 крб. 50 коп. на день.
Але на руки вони одержували значно менше, бо шахтовласники всілякими штрафами, а також видачею товарів і продуктів харчування з рудничних крамниць переполовинювали їх платню.
Сімейні робітники жили в убогих хатинках і землянках, т. зв. «каютках», які вони будували на клаптиках землі, відведених їм хазяями шахт. Навіть літньої пори в цих хижках було вогко, повітря затхле і гниле. Одинаки тулилися в темних казармах, схожих на сараї, з нарами у два-три яруси. На рудниках шахтовласників Яковенка, Панченка у 1905 році налічувалося по 8 казарм, де у неймовірній тісноті мешкали від 220 до 400 робітників.
Каторжна праця під землею, напівголодне існування, жахливі житлові умови, безправність, сваволя хазяїв і місцевих властей робили життя гірників нестерпним. В їх середовищі зрів класовий протест. Гірники дедалі рішучіше включалися у революційний рух.
Масовий виступ шахтарів Боково-Хрустальського гірничого округу стався у жовтні 1905 року. За кілька днів до початку страйку на рудниках були розповсюджені соціал-демократичні листівки, які закликали всіх робітників піднятися «на загальну боротьбу за права людини». 31 жовтня 1905 року гірники зібралися на руднику Єрделі, розташованому за 5 км від Криндачівки, обговорили підготовлені страйковим комітетом 20 вимог економічного характеру і доручили обраним уповноваженим передати їх адміністрації. Але шахтовласники відмовились задовольнити вимоги робітників. Тоді вуглекопи розігнали адміністрацію. Місцеві власті сповіщали департаментові поліції: «На рудниках адміністрація розбіглася… Туди надіслано 3 взводи козаків».
Страйк тривав кілька днів. У ньому взяло участь близько 3 тис. шахтарів Криндачівки і навколишніх рудників. Страйк було придушено військовою силою. Однак він багато чого навчив робітників, загартував їхню волю до дальшої боротьби проти самодержавства і капіталістів.
Напередодні першої світової війни Криндачівка являла собою невелике і брудне селище. У 1913 році тут проживало 3,5 тис. чоловік. На вузьких, кривих вулицях тулились одна до одної маленькі глинобитні халупи і землянки та близько 20 кам’яних казарм і дерев’яних бараків. У негоду, особливо навесні і восени, всюди була непролазна грязюка. По питну воду жителі ходили за 2—3 км. Вечорами селище порицало у темряву. Вулиці не освітлювалися, лише в маленьких вікнах шахтарських осель ледве мерехтіли вогники каганців.
Ні лікарні, ні медичних пунктів в селищі не було. Хворих возили за 12—15 км у села Хрустальне та Іванівку, де відкрилися лікарські дільниці.
У Криндачівці працювала тільки одна двокласна школа на 60 учнів, що відкрилась у 1906 році. Отже, переважна більшість дітей не мала змоги вчитися. Тимчасом у селищі було більше десятка шинків та ще дві «монопольки» — крамниці, що торгували горілкою.
Світову війну шахтарі Криндачівки зустріли антивоєнними мітингами і страйками. На початку серпня 1914 року царські власті розпочали мобілізацію робітників до армії. Щоб полегшити її проведення, вони намагалися споїти гірників. На станцію Криндачівка доставили цистерну спирту і оголосили, що бажаючі можуть дістати його безплатно. Однак уночі робітники вилили спирт. На світанку 6 серпня в селищі відбувся антивоєнний мітинг. Шахтарі М. Й. Галушко і В. Є. Єгоров роз’яснили робітникам, що війна ведеться в інтересах царя і капіталістів, і закликали не йти до армії. Того ж дня мобілізовані шахтарі разом з іншими робітниками розгромили канцелярію поліцейського пристава, кілька разів вступали в сутички з поліцією. У цих сутичках двох робітників було вбито, а шістьох поранено.
Грабіжницька війна ще більше погіршила становище шахтарів Криндачівки. Користуючись умовами воєнного часу, власники шахт посилили експлуатацію, урізали заробітну плату. Так, у 1915 році вона була на 23,5 проц. нижча, ніж у 1913 році. Тимчасом ціни на продукти харчування і речі першої потреби збільшились удвоє.
На початку 1916 року у зв’язку із зниженням заробітної плати на Анненському руднику та шахті Тер-Давидова спалахнув страйк. Гірники вимагали збільшення платні на 25 проц., зниження цін на продукти харчування, поліпшення житлових умов. Страйк було жорстоко придушено. 6 найбільш активних робітників царські власті кинули в тюрму, 350 — відправили на фронт.
Незважаючи на репресії, гірники продовжували боротьбу проти війни, за поліпшення свого економічного й політичного становища. Цією боротьбою керували більшовики, які у лютому 1917 року створили в Криндачівці осередок РСДРП(б). До нього входили Г. Н. Ардуєв, О. П. Горбов, О. Г. Княжеченко, В. М. Соловйов, П. Я. Корнєєв та інші.
Лютнева революція 1917 року і повалення царизму викликали серед шахтарів нове революційне піднесення. Члени більшовицького осередку повели рішучу боротьбу з дрібнобуржуазними партіями, які намагалися відвернути робітників від підготовки соціалістичної революції. На мітингах і зборах більшовики викривали зрадницьку політику Тимчасового уряду, закликали шахтарів боротися за передачу всієї влади Радам робітничих і селянських депутатів.
Влітку в Боково-Хрустальському гірничому районі, куди входила і Криндачівка, було створено Раду робітничих і солдатських депутатів на чолі з професіональним революціонером М. В. Переверзєвим. Рада провела в життя вимогу гірників про запровадження восьмигодинного робочого дня на промислових підприємствах, вживала заходів до поліпшення умов праці і побуту робітників, до забезпечення населення продуктами харчування, формувала збройні загони Червоної гвардії. Під впливом більшовиків Боково-Хрустальська Рада стала справді революційним органом влади, що виражав інтереси робітників та селян. Її діяльність цілком підтримувала Криндачівська руднична Рада робітничих депутатів, яку очолював більшовик М. С. Коняєв.
4 жовтня 1917 року на об’єднаному засіданні Рад робітничих і солдатських депутатів Боківського, Хрустальського, Іванівського та інших гірничих районів було прийнято запропоновану більшовиками резолюцію протесту проти введення козацьких загонів Каледіна у Донбас. «Приїзд озброєних козаків,— говорилося в резолюції,— бентежить мирний трудовий робітничий клас і селян навколишніх волостей, які вважають для себе ганьбою бачити над собою багнети та нагайки. Якщо до 10 жовтня озброєні козаки не покинуть району, ми на знак енергійного протесту оголосимо страйк, а в разі насильства над нами застосуємо всі форми відчайдушної боротьби за свою свободу, за свободу Росії».
На вимогу робітників вивести з Донбасу білокозацькі війська міністерство внутрішніх справ Тимчасового уряду відповіло відмовою. Тоді під керівництвом більшовиків шахтарі почали створювати бойові дружини і самі виганяли карателів. Уже 13 жовтня 1917 року генерал Каледін змушений був телеграфувати військовому міністрові: «На рудниках всю владу захопили різні самочинні організації, що не визнають ніякої іншої влади, крім своєї».
Коли телеграф приніс повідомлення з Петрограда про перемогу Жовтневого збройного повстання і сформування першого в світі робітничо-селянського уряду, на шахтах Криндачівки відбулися багатолюдні мітинги і збори. У своїх резолюціях вони одностайно підтримали історичні рішення II Всеросійського з’їзду Рад і вітали своїх представників з Боково-Хрустальської Ради та Криндачівської рудничної Ради, які брали участь в роботі з їзду і голосували за ленінські декрети про мир і про землю, за передачу всієї влади Радам.
Більшовики Криндачівки закликали гірників не складати зброю, бо контрреволюційні сили Дону, очолювані генералом Каледіним, зчинили заколот. За вказівкою іноземних імперіалістів Каледін і Центральна Рада домовилися про розподіл між собою Донбасу з тим, щоб спільними зусиллями придушити тут пролетарську революцію. З Дону в Донецький басейн було кинуто білокозацькі війська, з Правобережної України — гайдамацько-петлюрівські банди. Каледін оголосив Донську область і Донбас на воєнному становищі і дав наказ розганяти Ради.
З грудня 1917 року кінний загін козаків зробив наліт на Боково-Хрустальську Раду і вчинив звірячу розправу над її керівниками. У нерівній збройній сутичці голова Ради М. В. Переверзев, начальник штабу червоногвардійського загону 0. Г. Княжеченко і робітник-червоногвардієць І. Григор’єв були убиті. їх тіла козаки витягли у степ і страшенно знівечили.
Обурені кривавими злочинами контрреволюції шахтарі Боково-Хрустальського гірничого округу оголосили 5 грудня 1917 року загальний страйк протесту, в якому взяло участь близько 30 тис. чоловік. Гірники звернулися до трудящих Росії і України із закликом «подати реальну допомогу робітникам Донецького басейну, що захлинаються у крові і ведуть боротьбу з каледінцями».
Руку допомоги шахтарям простягли робітники Москви, Петрограда, Харкова та інших міст. Путіловці вирішили виготовити для гірників зброю. За особистою вказівкою В. І. Леніна трудящі Тули надіслали шахтарям Боково-Хрустальського гірничого округу гвинтівки. У Криндачівці було створено червоногвардійський загін, який очолив більшовик М. С. Коняєв. Під час жорстокого бою з білокозаками на станції Дебальцеве 27 грудня 1917 року Коняєв загинув смертю героя.
Пролетарі Харкова для боротьби проти каледінців сформували загін під командуванням робітника Гангуса і комісара Ф. Тинякова. На початку січня 1918 року загін прибув у Донбас. Поповнений за рахунок гірників Криндачівки, Дебальцевого та інших шахтарських селищ, він розгорнув активні бойові дії проти каледінців. Наприкінці січня 1918 року війська Луганської і Воронезької груп, підтримані місцевими червоногвардійськими загонами, спільними зусиллями розгромили білокозаків. Трудящі Донбасу здобули можливість приступити до мирної праці. Криндачівські гірники під керівництвом Ради почали налагоджувати видобуток вугілля, якого так потребувала країна. Однак мирне будівництво було перерване світовою і внутрішньою контрреволюцією, яка будь-що намагалася придушити владу робітників і селян.
У травні 1918 року Криндачівку окупували німецькі загарбники. Грабіж інтервентів призвів до дезорганізації і дальшого руйнування економіки селища. Шахти не працювали. Багато гірників, рятуючись від голодної смерті, пішли з сім’ями у села. Наприкінці 1918 року німецьких окупантів було вигнано, але вже у квітні 1919 року Криндачівку захопили денікінські війська. Білогвардійці принесли трудящим нові злигодні і страждання. Вони розстрілювали цілі сім’ї, якщо в них хто-небудь служив у Червоній Армії, грабували жителів, чинили всілякі насильства. Становище гірників було нестерпним. Заробітна плата робітників, яка за радянським тарифом, виробленим у лютому 1919 року, дорівнювала майже 30 крб. на день, під час панування денікінців була урізана до 7—9 крб. для чоловіків і до 4 крб. 50 коп. для жінок. Ціни на продукти харчування і речі першої потреби зросли до неймовірних розмірів. До того ж шахтовласники видавали заробітну плату один раз на два-три місяці. Підприємці вдавалися до масового звільнення робітників, запідозрених у більшовизмі.
Однак, незважаючи на розгул контрреволюції, шахтарі не схилили голови перед ворогами. Вони саботували заходи денікінців, ухилялися від роботи, вели збройну боротьбу проти білогвардійців. Під керівництвом організаторів більшовицького підпілля — М. Ф. Павлова та Г. С. Приходька — у травні 1919 року було створено партизанський загін, що складався з 120 чоловік. Партизани сміливо нападали на солдатів та офіцерів денікінського гарнізону, розташованого у селищі, висадили в повітря склад зброї, винищили багато карателів. З наближенням до Криндачівки частин Червоної Армії партизани встановили з ними зв’язок і подали допомогу у визволенні селища. 2 січня 1920 року денікінців було вигнано з Криндачівки. Чимало своїх відважних товаришів втратили криндачівські шахтарі. У боротьбі з білогвардійцями загинуло близько ста жителів селища, а всього в районі — близько 7003. Денікінці по-звірячому вбили одного з керівників партизанського загону М. Ф. Павлова. В пам’ять про загиблих героїв кращі вулиці Красного Луча названо іменами М. В. Переверзева, М. Ф. Павлова, М. С. Коняєва та інших.
Великої шкоди завдали вороги селищу і його промисловості. Вони пограбували багато майна, спалили 150 будинків. З 18 шахт, що діяли до імперіалістичної війни, у січні 1920 року працювали лише п’ять, які давали 300—350 тис. пудів вугілля на рік. Решта рудників була зруйнована або затоплена. Залізниця, що сполучала шахти з станцією Штерівка, не діяла.
Скорочення виробництва викликало безробіття. Ціни на продукти харчування були дуже високими. Через недоїдання поширювались епідемічні захворювання: тиф, дизентерія тощо.
Переборюючи величезні труднощі, трудящі Криндачівки відбудовували економіку і налагоджували нормальне життя у селищі. Зразу ж після вигнання денікінців було створено військово-революційний комітет Боково-Хрустальського гірничого району. Під його керівництвом у січні 1920 року в Криндачівці обирається Рада робітничих і селянських депутатів. Уже 21 січня при Раді працювали відділи управління народним господарством, охорони громадського порядку, народної освіти, квартирно-житловий, військовий комісаріат та інші. З робітників було створено загін самооборони, яким керував демобілізований червоноармієць Черкесов. Загін вів збройну боротьбу з бандами, що діяли навколо Криндачівки. Відділи Ради вживали заходів до постачання населенню продуктів харчування і промислових товарів. У селищі відкрилися лікарня і 2 початкові школи.
Велика увага приділялась відбудові вугільних підприємств. 14 січня 1920 року в Криндачівці відбувся з’їзд шахтарів Боково-Хрустальського гірничого району. В резолюції з’їзду робітники висловили цілковиту готовність докласти всіх сил до найскорішого відродження шахт. З метою кращої організації управління вугільними підприємствами Донецький губревком у своїй постанові від 17 січня 1920 року визначив межі Боково-Хрустальського адміністративного району. Його центром стала Криндачівка. Для організації партійно-політичної роботи серед трудящих комітет КП(б)У Катерининської залізниці 20 січня 1920 року надіслав до Криндачівки політпрацівника Н. І. Дубового. Разом з місцевими комуністами він приступив до зміцнення партійних осередків та профспілкових організацій на шахтах. У лютому був проведений «партійний тиждень», протягом якого до рядів РКП(б) вступило 300 чоловік. На кінець цього місяця партійні осередки району налічували 500 членів і 700 кандидатів партії. Комуністи направлялись на найбільш важкі і відповідальні роботи.
На початку 1920 року в Боково-Хрустальському районі виникли перші комсомольські осередки, які об’єднували 150 юнаків і дівчат. Ватажком комсомольців була молода енергійна робітниця Ніна Ліберман. Шахтарська молодь активно включилась у боротьбу за вугілля, вкрай необхідного для промисловості й транспорту Радянської республіки. Комсомольський осередок шахти «Анненська» у повному складі пішов на підземні роботи, де вирішувалась доля вуглевидобутку. Позитивну діяльність комсомольців Боково-Хрустальського району по боротьбі з розрухою відзначив губернський з’їзд КСМ України, що відбувся у квітні 1920 року. На цьому з’їзді Н. Ліберман було обрано кандидатом у члени губкому комсомолу.
Братерську допомогу у відбудові і дальшому розвитку вугільної промисловості шахтарям подавали трудящі багатьох міст і районів країни. З Владимирської губернії до Криндачівки приїздили кадрові робітники. Білорусія постачала шахтам кріпильний ліс та інші матеріали. Для боротьби з розрухою на Україні було створено Трудову армію. Один з її підрозділів у січні 1921 року прибув до Криндачівки. Трудармійці брали активну участь у відбудові шахт. Багато з них потім влилося до шахтарської сім’ї, стали кваліфікованими гірниками, а комуністи М. В. Євченко, Д. Тарасов і П. Макущенко — командирами виробництва. З робітників виростали нові керівні кадри. Так, Л. П. Земляний, який до Жовтневої революції працював на руднику слюсарем, у 1920 році був призначений на посаду головного механіка шахти. Старі шахтарі вчили молодь гірницьким професіям, передавали їм свій багатий трудовий досвід. На підприємствах створювались курси по підготовці кваліфікованих робітників. Лише протягом 1920 року їх закінчили 136 чоловік.
У розвитку економіки Криндачівки величезну роль відіграв ленінський план ГОЕЛРО. Штерівська районна електростанція потужністю 100 тис. квт мала бути споруджена за 7 км від Криндачівки. Наприкінці грудня 1920 року в селищі відбувся мітинг гірників, на якому вони палко вітали це рішення партії і уряду. Тоді ж було вирішено перейменувати Криндачівку на Красний Луч.
Будуючи нове життя, краснолучанці проявили пролетарську солідарність з робітниками капіталістичних країн. У 1921 році разом з іншими шахтарями Донбасу вони активно підтримали страйкуючих англійських гірників. У Красному Лучі було проведено кілька недільників, на яких видобуто і внесено до фонду допомоги зарубіжним братам 13 тис. пудів вугілля. Того ж року гірники подали матеріальну допомогу трудящим Поволжя. За рішенням конференції вугільників Краснолуцького району шахтарі з 1 жовтня 1921 року щодня відраховували 2 проц. свого денного заробітку на користь голодуючих Поволжя і південних губерній України.
Незважаючи на труднощі відбудовного періоду, місяць у місяць зростав видобуток вугілля, до ладу ставали все нові шахти. В результаті героїчної праці гірників і трудармійців у 1923 році почали давати паливо відроджені шахти «Анненська», «Віолін», № 2 і № 4. Щодоби в їх вибоях видобувалося 1500 тонн антрациту.
Радість радянських людей з приводу успішної відбудови народного господарства була затьмарена великим горем: 21 січня 1924 року помер В. І. Ленін. Смерть великого вождя викликала глибоку скорботу в серцях мільйонів. Трудящі Красного Луча на траурних зборах і мітингах давали клятву свято виконувати його заповіти, ще з більшою енергією боротися за соціалізм, за зміцнення економічної і оборонної могутності країни Рад. 27 січня 1924 року краснолучанці прийняли резолюцію, в якій говорилося: «Ми, робітники, одностайно ухвалюємо побудувати пам’ятник В. І. Леніну… на добровільні пожертви робітників. Нехай же наша праця буде прикладом безмежної любові до дорогого нам Ілліча». Цей пам’ятник великому вождеві було встановлено на центральній площі селища в 1925 році.
Трудящі Красного Луча гідно виконували ленінські заповіти. У 1925—1926 роках у Боково-Хрустальському рудоуправлінні працювало вже 15 шахт. Видобуток вугілля досяг рівня 1913 року. Невпинно поліпшувався добробут гірників. У 1925 році заробітна плата шахтарів збільшилася проти 1922 року в 2,2 раза.
Зростало й змінювало свій вигляд селище. У 1926 році Красний Луч став містом районного підпорядкування. В ньому проживало 12 425 чоловік. Тут з’явилися нові вулиці з впорядкованими житловими будинками. Було відкрито 7 державних магазинів, пошту, 2 ощадні каси. У жовтні 1926 року місто одержало електроенергію від Штерівської ДРЕС.
Радянська держава дбала і про здоров’я шахтарів. Ще в 1920 році на шахтах «Анненська» і № 2 відкрилися медичні пункти. У 1926 році в місті і прилеглих шахтарських селищах функціонували 6 лікарень на 205 ліжок. Тут працювали 18 лікарів, 33 фельдшери, 13 акушерок.
Чимдалі ширшого розмаху набирала освітня і культурно-виховна робота. У 1926 році в місті працювали 8 початкових і 3 семирічні трудові школи, де навчалось 838 дітей. Розгорнулася робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. На всіх шахтах відкрилися вечірні школи лікнепу. Понад 150 учителів, партійних, профспілкових і комсомольських активістів включились у роботу по ліквідації неписьменності. Для підготовки кваліфікованих кадрів гірників на шахтах «Анненська» і «Карл» було створено школи фабрично-заводського навчання на 165 чоловік. Профспілкові організації відкрили на підприємствах короткотермінові курси підвищення кваліфікації робітників.
Водночас партійні та радянські органи подбали про організацію культурного дозвілля трудящих. Ще в 1920 році відкрився робітничий клуб, на шахтах було створено червоні кутки. При клубі працювали гуртки художньої самодіяльності. Комсомольці створили агіткультбригаду «Синя блуза», гострі і злободенні виступи якої викликали загальний інтерес. У репертуарі самодіяльних колективів були драматичні твори Л. М. Толстого, О. М. Горького, Т. Г. Шевченка, Ольги Кобилянської та інші. Великою популярністю у шахтарів користувалися вистави луганського драматичного театру «Шахтарка Донбасу», який у червні 1925 року показав у Красному Лучі кілька спектаклів. Весь збір від них пішов на користь Міжнародної організації допомоги революціонерам. Наприкінці 1925 року в Красному Лучі вже діяли 2 клуби, 9 червоних гуртків, 2 народні бібліотеки, кінотеатр.
Досягнення в економічному і культурному будівництві були результатом багатогранної діяльності партійних організацій, самовідданної праці шахтарів. Роки створення фундаменту соціалістичної економіки характеризуються дальшим піднесенням політичної активності трудящих, ростом партійних рядів. Так, у 1931 році в Красно-луцькому районі питома вага комуністів серед робітників вугільної промисловості становила 14 проц. (по всьому Донбасу вона дорівнювала 11 проц.). Це свідчило про посилення авангардної ролі комуністів на вугільних підприємствах.
Бойовими помічниками партійних організацій були комсомольці, які з молодим запалом боролися за збільшення вуглевидобутку. На шахті № 16 у 1929 році організувалися перші ударні комсомольські бригади. Одну з них очолив Сергій Степанов. Вона безперебійно постачала дільницям кріпильний ліс на 2—3 дні вперед. Завдяки високопродуктивній праці бригади С. Степанова кількість робітників, зайнятих доставкою лісу, скоротилась наполовину. На цій же шахті друга ударна комсомольська бригада у складі вибійника Олександра Степаненка, шахтарів Василя Карагодіна і Михайла Зацепиліна щодня видобувала по 3—4 т вугілля, виконуючи завдання на 130—150 проц. Обидві бригади змагалися між собою. їх приклад наслідували на інших шахтах. Комсомольсько-молодіжні бригади, лави, дільниці виникли на шахтах № 2 ім. ВЛКСМ, № 5-біс та інших.
У 30-х рр. комсомол України шефствував над вугільною промисловістю Донбасу. ЦК ЛКСМУ направив на шахти Красного Луча 2 тис. юнаків і дівчат, 10 ремонтних бригад. Республіканська газета «Комсомолець України» надіслала до міста виїзні редакції. Завдяки допомозі комсомолу республіки шахти одержали додаткові кадри робітників, зросла продуктивність праці. В результаті широко розгорнутого соціалістичного змагання, великої організаторської і політико-виховної роботи комуністів та комсомольців майже всі шахтарі виконували змінні норми видобутку вугілля.
В роки довоєнних п’ятирічок в Красному Лучі проводилось велике промислове будівництво. Протягом 1934—1939 років було споруджено 2 великі шахти — № 16 ім. «Известий» та № 17-17-біс, кожна потужністю понад 3 тис. тонн антрациту на добу. Вони були оснащені новими гірничими машинами і механізмами. 7 листопада 1931 року став до ладу рудоремонтний завод, який в 1936 році був реорганізований у машинобудівний завод. Тут виготовлялися транспортери, буровий інструмент, запасні частини для врубових машин, електровозів і конвейєрів.
Трудящі Красного Луча брали активну участь у соціалістичному змаганні за дострокове виконання п’ятирічок. У патріотичний рух новаторів за високу продуктивність праці, що розгорнувся з ініціативи вибійника кадіївської шахти «Центральна-Ірміно» О. Г. Стаханова, включилося багато краснолуцьких гірників. Першими стахановцями стали кадрові робітники—врубмашиністи Д. С. Шоленко і С. Г. Шатохін, бурильник М. І. Шемякін та інші. Відмінно оволодівши технікою, вміло організувавши працю, комуністи Д. С. Шоленко та С. Г. Шатохін удвічі збільшили продуктивність врубової машини. Член ВКП(б) М. І. Шемякін першим почав бурити подовжені шпури при проходженні відкаточних штреків, що дало можливість у кілька разів збільшити продуктивність праці прохідників.
Райком КП(б)У, первинні партійні організації поширювали досвід стахановців, робили його надбанням усіх робітників. На підприємствах були створені стахановські школи, проводились конференції і зльоти передовиків виробництва. У 1936 році відкрився «Діловий клуб» інженерно-технічних працівників, де обговорювались раціоналізаторські пропозиції новаторів, читалися лекції й доповіді про прогресивні методи праці, впровадження нової техніки тощо. Це дало чудові результати. У 1936 році кожен третій шахтар міста трудився по-стахановському.
Напередодні Великої Вітчизняної війни Красний Луч був великим центром вугільної промисловості. У 1940 році трест «Донбасантрацит», розташований у місті, об’єднував 23 шахти загальною продуктивністю в 11 тис. тонн вугілля на добу. Це втроє більше, ніж видобувалося на шахтах Криндачівки у 1913 році. Широка механізація виробничих процесів вуглевидобутку набагато полегшила працю гірників. У 1940 році зарубка вугілля була механізована на 93,5 проц., відкатка — на 57,7 проц., вантаження у залізничні вагони — на 83,3 проц. Досконала система техніки безпеки оберігала шахтарів від нещасних випадків і травм, потужні вентиляційні установки безперервно подавали свіже повітря до підземних виробок.
Поліпшився матеріальний добробут трудящих. Протягом 1935—1939 років заробітна плата зросла більш як у два рази. Праця гірника стала однією з найпочесніших і найшанованіших у країні. До Донбасу вже приїздили не для тимчасового заробітку, а щоб постійно тут жити і трудитися. Населення Красного Луча чимдалі зростало. У 1941 році в ньому проживало 55 тис. чоловік, тобто в 16 разів більше, ніж у 1913 році.
Широкого розмаху набрало житлове та культурно-побутове будівництво. Місто збагатилося 5 тис. нових будинків. Тільки державний житловий фонд у 1941 році становив понад 195 тис. кв. м. Вулиці потопали в зелені фруктових садів і декоративних насаджень. Електрика і радіо ввійшли в побут кожної сім’ї.
Замість тісних і брудних приватних крамниць у місті з’явилися 20 державних магазинів, 26 їдалень, кафе-кондитерська. Були збудовані нові приміщення для пошти, телефону і телеграфу, розширилося комунальне господарство.
За 13 передвоєнних років (1928—1941) у місті було споруджено 2 лікарні і поліклініку з найновішим медичним обладнанням. Крім того, кожне підприємство мало медичний пункт. Сотні гірників і машинобудівників щороку проводили свої відпустки в найкращих санаторіях і будинках відпочинку країни. Увагою і піклуванням були оточені жінки-матері. В місті функціонували 19 дитячих садків і ясел.
Великих успіхів було досягнуто в розвитку народної освіти, у підвищенні професійного і культурного рівня трудящих. Неписьменність серед дорослого населення була ліквідована. У 1931 —1935 роках юні краснолучанці одержали 3 нові середні школи. У 1940 році місто вже мало 13 загальноосвітніх шкіл, де навчалося близько 5 тис. дітей і працювало понад 260 учителів.
Бурхливий розвиток промисловості потребував підготовки інженерно-технічних кадрів. З цією метою у 1929 році в Красному Лучі було відкрито гірничий технікум.
До 1941 року він підготував близько 2 тис. гірничих майстрів і техніків. Багато шахтарів у роки довоєнних п’ятирічок закінчили інженерні курси при вузах Харкова, Донецька, Дніпропетровська. На кожному підприємстві працювали гуртки техмінімуму, курси і школи по оволодінню технікою. У 1934 році відкрилося гірничопромислове училище, яке готувало вибійників, машиністів врубових машин і електровозів тощо. Поступово виростала нова, радянська інтелігенція.
Змінювався духовний світ людей, зростали їх культурні запити. Міський комітет КП(б)У і міськрада постійно дбали про їх задоволення. У 1931 році було побудовано чудовий Палац культури з театральним залом на 900 місць, кінозалом на 300 місць, кімнатами для занять гуртків художньої самодіяльності, спортивним залом тощо. Кожна шахта мала свій клуб, червоний куток. У 1935 році перших глядачів прийняв новий кінотеатр ім. Кірова. Всього в місті і шахтарських селищах діяло 20 кіноустановок.
До послуг краснолучанців було 15 бібліотек. Тільки в бібліотеці Палацу культури налічувалось 50 тис. книг з різних галузей знань. Тут відбувалися читацькі конференції, літературні диспути та вечори, зустрічі з письменниками. У липні 1935 року комсомольці організували міську читацьку конференцію по книзі М. Островського «Як гартувалася сталь». Літературні вечори та диспути присвячувалися творчості Т. Шевченка, М. Горького, В. Маяковського, М. Шолохова, М. Рильського та інших.
Трудящі Красного Луча брали активну участь в роботі масових добровільних товариств — Тсовіахім, Червоний Хрест, «Друзі дітей», «Друзі радіо».