Міусинськ, Луганська область
Міусинськ — місто районного підпорядкування. Розташований у долині річки Міусу, за 76 км на південний захід від Луганська і за 8 км від залізничної станції Красний Луч. Адміністративно підпорядкований Красно луцькій міськраді. Через місто проходить автомагістраль Луганськ—Донецьк. Населення — 11,1 тис. чоловік.
Виникнення і розвиток Міусинська тісно пов’язані з історією Штерівської державної районної електростанції. На тому місці, де тепер сяють вогнями багатоповерхові будівлі електростанції і міста, на початку 20-х рр. ще був пустир. Червона Армія щойно розгромила війська білогвардійців та іноземних інтервентів. Молода Радянська республіка переживала величезні економічні труднощі. У промисловості і на транспорті панувала розруха. Більшість підприємств не діяла. Не вистачало сировини, вугілля, електроенергії.
VIII Всеросійський з’їзд Рад, що відбувся в грудні 1920 року, затвердив ленінський план електрифікації Радянської Республіки — ГОЕЛРО. Голова державної комісії по електрифікації Росії Г. М. Кржижановський, доповідаючи з’їздові про необхідність відбудови й розвитку народного господарства Півдня країни на базі електрифікації, назвав Штерівську ДРЕС первістком ГОЕЛРО. Ця електростанція потужністю 100 тис. квт мала працювати на донецькому вугіллі.
Влітку 1922 року на березі Міусу на будівельному майданчику геодезисти встановили великий щит з написом: «Тут за вказівкою В. І. Леніна буде побудовано електростанцію. Оголошується набір робітників». Сотні жителів найближчих рудників і сіл влилися до сім’ї будівельників. Серед тих, хто у 1923 році закладав перші камені у греблю електростанції і будинки робітничого селища, були селяни Новопавлівки П. О. Гордієнко, М. Є. Скидан, Р. Є. Ковбаса. З Тамбовської губернії на будівництво приїхали С. Д. Каширін, М. О. Альохін та багато інших. Ці люди не лише зводили електростанцію, але й віддали їй по 30 і більше років праці. П. О. Гордієнко став машиністом котла, Р. Є. Ковбаса — начальником зміни котельного цеху, С. Д. Каширін та М. О. Альохін — машиністами турбін, М. Є. Скидан — слюсарем по ремонту парових турбін.
Важко було в тодішніх умовах споруджувати енергетичне підприємство. Не вистачало спеціалістів, кваліфікованих робітників, техніки, усі земляні роботи виконувалися вручну — лопатами, кайлами та ломами. Землю вивозили з будівельного майданчика тачками і на возах. І все ж, завдяки ентузіазму людей, будівництво посувалося швидкими темпами. Будівельники працювали і вдень і вночі, в дощ і хуртовину, по 2 зміни.
На ці трудові подвиги робітників вів партійний осередок, створений навесні 1923 року. До нього входило 11 комуністів, зокрема II. Д. Кукуяшний, І. П. Станков, В. М. Соловйов та інші. Секретарем осередку обрали члена більшовицької партії з 1919 року Г. Г. Іванова, якого направив на будову Таганрозький окружком РКІІ(б)3. Комуністи глибоко вникали у всі сфери життя колективу штербудівців, вишукували резерви, стежили за виконанням виробничих планів на всіх ділянках будівництва.
Так, певний час темпи спорудження електростанції уповільнювались через нестачу щебеню для бетонних робіт. Його виготовляли тоді вручну. На цій роботі щодня були зайняті 120—180 чоловік, які молотками подрібнювали каміння. Партійний осередок поставив завдання механізувати трудомістку роботу. На партійних зборах, які відбулися у вересні 1923 року, комуністи з’ясували, що будівництву виділено 2 каменедробарки, однак деякі несумлінні працівники під різними приводами не поспішали їх одержувати і встановлювати. Збори ухвалили негайно доставити дробарки і приступити до їх монтажу. Через 2 тижні машини вже працювали і цілком забезпечували потреби у щебені. Темпи спорудження греблі різко зросли. З ініціативи партосередку на кінець 1923 року до будівництва проклали вузькоколійку з шахти «Віра» (тепер шахта № 162). Звідти почало надходити вугілля для тимчасової електростанції. Завдяки цьому було освітлено будівельний майданчик, службові та жилі приміщення.
Багатьма славними ділами відзначились на спорудженні Штерівської ДРЕС комсомольці. Комсомольський осередок виник у жовтні 1923 року. Спочатку до нього входили 4 молоді будівельники. Надалі ряди членів ЛКСМУ швидко зростали. У вересні 1925 року комсомольська організація Штербуду налічувала вже 108 юнаків і дівчат. Вони показували приклад ударної роботи, поширювали досвід передовиків через стіннівку, були активними кореспондентами і розповсюджувачами газет «Кочегарка» та «Молодий ленінець». Разом з комуністами вони брали участь в боротьбі проти решток білогвардійських і куркульських банд, що нишпорили в районі. У протоколі засідання партійного осередку Штербуду 21 січня 1924 року записано, що в результаті збройної сутички з бандитами кількох з них заарештовано, а одного вбито.
Партійна та комсомольська організації дбали про поліпшення культурно-побутового обслуговування штербудівців. У 1924 році було завершено будівництво школи та клубу. Почали працювати гуртки художньої самодіяльності — драматичний і музичний.
В усіх сферах життя будівників ДРЕС велику роль відігравали жінки. На загальних зборах жінок селища, що відбулися 9 грудня 1923 року, було обрано раду. Її члени піднімали робітниць на ударну працю, організували жінок на суботинки тощо.
Пишаючись тим, що Штерівська ДРЕС є первістком ленінського плану електрифікації Росії, будівники прагнули якомога скоріше здати її в експлуатацію. Звістка про смерть В. І. Леніна викликала у них невимовну скорботу. У відповідь на оголошений Центральним Комітетом РКП(б) ленінський призов близько 80 передових робітників подали заяви про вступ до Комуністичної партії. У березні 1925 року парт-осередок об’єднував вже понад 100 комуністів.
Настав 1926 рік. У травні відбувся пробний пуск першої турбіни. Але через кілька днів роботи агрегату в фундаменті турбогенератора з’явилися тріщини. Дехто з німецьких та англійських спеціалістів, що працювали тоді на Штербуді, злораділи: мовляв, збираються новий світ будувати, а звичайну турбіну змонтувати як слід не зуміли. Однак будівельники не впали у розпач. Комуністи — головний механік В. П. Блюдін, заступник начальника будівництва М.О. Білоусов, начальник електроцеху П. П. Лютиков (згодом один з керівників краснодонського підпілля під час німецько-фашистської окупації), бетонник М. Д. Каманін по кілька діб не виходили з машинного відділення. Дефект було ліквідовано, і 8 жовтня 1926 року перший агрегат Штерівської ДРЕС потужністю 10 тис. квт здали у промислову експлуатацію.
Колектив штербудівців, трудящі навколишніх шахт відзначили цей день як велике свято. На електростанції відбувся урочистий мітинг, присвячений пуску ДРЕС, що знаменувало початок електрифікації Донецького басейну.
Електроенергія потрібна була кожній шахті, кожному промисловому підприємству. Введення до експлуатації лише однієї турбіни не могло задовольнити і десятої частини потреби в електроенергії. Тому будівельники прагнули якнайшвидше нарощувати потужність ДРЕС. 11 лютого 1927 року почав давати струм другий турбогенератор потужністю 10 тис. квт. Спорудження першої черги електростанції було завершено. Вироблювана нею електроенергія коштувала порівняно недорого, оскільки станція працювала на антрацитовому штибі, що вважався бросовим відходом. Саме на Штерівській ДРЕС вперше в нашій країні було вирішено складне технічне завдання — застосування штибу як основного енергетичного палива.
У 1930 році стала до ладу друга черга електростанції потужністю 49 тис. квт, а через рік — і третя черга на 88 тис. квт. Отже, замість передбачених планом ГОЕЛРО 100 тис. квт потужність Штерівської ДРЕС на 1932 рік була доведена до 157 тис. кіловат.
У наступні роки зусилля енергетиків були спрямовані на підвищення економічності роботи устаткування. З цією метою партійна організація і комітет профспілки організували технічне навчання робітників. Вчорашні будівельники і монтажники на курсах техмінімуму оволодівали новими спеціальностями. Передусім було організовано підготовку кочегарів котлів і машиністів парових турбін, тобто тих, хто працював на вирішальних ділянках виробництва. Кращі, досвідчені спеціалісти електростанції викладали робітникам основи теплотехніки, математику, фізику, ділилися своїм трудовим досвідом. Для підготовки майстрів, техніків та інженерів-електриків у 1930 році при ДРЕС було відкрито Штерівський втуз. Через 3 роки його реорганізовано в енергетичний технікум. В ньому спеціальність енергетиків здобули десятки робітників.
Партійна організація очолила боротьбу колективу Штерівської ДРЕС за технічний прогрес, за виявлення і використання внутрішніх резервів виробництва. З ініціативи комуністів спеціалісти провели розрахунки і довели можливість збільшити тиск пари на 2 атмосфери, внаслідок чого потужність кожної турбіни мала значно зрости. Здійснення подібних технічних заходів дало можливість в 1936 році довести потужність електростанції до 162 тис. квт і водночас знизити витрати палива. Якщо в 1932 році на виробництво 1 квт-год. витрачалося 750 г палива, то у 1937 році — 629 г, а в 1940 році — 594 грами.
Удосконалення виробництва, ріст продуктивності праці дали змогу також значно скоротити обслуговуючий персонал електростанції. У 1932 році, відразу після введення до ладу третьої черги ДРЕС, тут працювало близько 2 тис. чоловік, а на початку 1941 року — тільки 1250 чоловік.
Держава, місцеві партійні і радянські органи проявляли велике піклування не лише про будівництво і дальший розвиток електростанції, а й про тих, хто її споруджував і хто лишався тут працювати. З кожним роком поліпшувався добробут енергетиків, підвищувалися їх заробітки. Перед війною вони становили в середньому 800—1000 крб. на місяць. Перші будівельники жили в сусідньому селі Новопавлівці у досить важких умовах. Відповідно до плану ГОЕЛРО, що передбачав спорудження впорядкованих житлових будинків для робітників і спеціалістів ДРЕС, у 1924 році розпочалося проектування селища енергетиків. Генеральний план був складений архітектором Б. М. Иофаном.
Восени 1926 року будівельники здали перший двоповерховий будинок. Наступного року в селищі енергетиків виросли ще 7 домів, приміщення амбулаторії і лазні, а в 1941 році вже налічувалось 59 дво- і триповерхових будинків. У селищі в цей час проживало понад 3 тис. чоловік.
Енергетики і будівельники дбали про те, щоб у новому селищі було чисто, красиво, затишно. На загальних зборах жителі ухвалили, що кожен має працювати на суботниках по благоустрою і озелененню селища. З особливим запалом трудилися комсомольці. Душею, організатором молоді був її бойовий ватажок Марат Гінце, секретар комсомольської організації ДРЕС. Незабаром на колишньому пустирі зазеленів чудовий парк.
Багато уваги приділялося поліпшенню медичного обслуговування енергетиків. У 1927 році в селищі було відкрито амбулаторію. Її працівники часто відвідували гуртожитки робітників, стежили за їх санітарним станом, проводили бесіди, дбали про оздоровлення побуту населення. У 1931 році в селищі побудовано новий корпус поліклініки і лікарню на 50 ліжок.
Чимало було зроблено і в галузі народної освіти. У березні 1930 року закінчено будівництво нового приміщення школи-семирічки. У вересні 1932 року її перетворено на середню. Перший випуск 30 вихованців цієї школи відбувся у 1936 році, а до 1941 року середню освіту тут здобули понад 320 дітей енергетиків і будівельників.
Коли в червні 1941 року гітлерівські полчища напали на нашу країну, трудящі Штергреса одностайно піднялися на захист свободи і незалежності Радянської Батьківщини, на захист своєї мирної праці. У перші ж дні війни близько 700 жителів селища, в тому числі понад 70 комуністів і 120 комсомольців, пішли на фронт. Юні патріоти Володимир Володій, Іван В’ялов та Іван Ткаченко домоглися зарахування їх до складу військової частини і стали розвідниками.
У тривожні дні осені 1941 року, коли ворожі війська підійшли до Донбасу, всі жителі селища взяли активну участь у створенні оборонних споруд. На електростанції і в селищі було встановлено цілодобове чергування загонів і груп цивільної оборони. Коли в жовтні 1941 року ворог наблизився до Штергреса, Наркомат електростанцій СPСP ухвалив евакуювати обладнання підприємства. 13 жовтня перший ешелон з устаткуванням, робітниками і спеціалістами рушив на схід, а на початку листопада евакуацію було завершено. Штерівські енергетики вивезли до Караганди 4 турбогенератори, устаткування машинного залу, силові трансформатори, великі електродвигуни та ін. До Карагандинської області евакуювалися близько 300 працівників електростанції з своїми сім’ями. Останніми покинули ДРЕС директор В. М. Шепелев, головний інженер О. П. Немов і заступник Народного комісара електростанцій СPСP Д. Г. Жимерін, який керував евакуацією.
У середині жовтня 1941 року Червона Армія спинила наступ німецько-фашистських військ на Південному фронті. Передній край оборони 383-ї і 395-ї шахтарських дивізій під командуванням Героїв Радянського Союзу К. І. Провалова і А. Й. Петраковського проходив біля Штергреса. Незважаючи на відчайдушні зусилля, загарбникам цротягом майже 9 місяців не вдавалося зламати стійкість радянських воїнів. Тільки влітку 1942 року, підтягнувши великі сили, гітлерівці розпочали новий наступ на Південному фронті. 20 липня вони захопили Штергрес. Жителів у селищі майже не лишилося. Частина з них евакуювалася на схід, інші переселилися до Красного Луча і Новопавлівки. Багато енергетиків самовіддано боролися з німецько-фашистськими загарбниками в рядах Червоної Армії. Так, льотчик-розвідник В. П. Погорєлов воював на Північно-Західному фронті. За мужність і відвагу він був нагороджений орденом Леніна, а у липні 1942 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 10 березня 1943 року під час свого 241 бойового вильоту герой-льотчик загинув.
Відзначилися у боях з ворогом і інші воїни-штерівці. Майстер служби телемеханіки і зв’язку ДРЕС П. П. Фоменко брав участь у боях на Курській дузі і штурмі Берліна, інженер виробничо-технічного відділу Д. М. Акименко — учасник штурму Кенігсберга. Вони мають високі урядові нагороди. Всього бойовими орденами і медалями СРСР нагороджено понад 150 штерівських енергетиків.
Чималий вклад у справу розгрому ворога внесли і трудівники Штергреса, що евакуювалися у східні райони країни. Завдяки їх самовідданій праці раніше встановленого строку було завершено монтаж котла і турбіни новозбудованої Карагандинської ДРЕС, яка вже 10 жовтня 1942 року стала до ладу і дала промисловий струм. Штерівські енергетики трудилися також на Уфімській, Красногорській та Березниківській теплоелектроцентралях. У Березниках, наприклад, з допомогою працівників Штерівської ДРЕС було налагоджене безперебійне постачання електроенергії промисловим підприємствам і колгоспам. Штерівці з неослабною увагою стежили за подіями на фронтах війни. Коли наші доблесні війська розгромили ворога на Курській дузі, вони почали готуватися до реевакуації.
Першого вересня 1943 року війська Південного фронту визволили місто Красний Луч і селище Штергрес від німецько-фашистських окупантів. А вже 3 вересня почався прийом робітників усіх спеціальностей для відбудови електростанції і селища. З Красного Луча і Новопавлівки, а потім і Карагандинської області поверталися досвідчені енергетики. Прибували вагони з устаткуванням, вивезеним у 1941 році. Відроджувати ДРЕС приїхали випускники ремісничих училищ Горьковської області, багато з них залишилося тут назавжди.
Наприкінці грудня у відбудовних роботах взяла участь військова частина, яка налічувала близько 1,5 тис. бійців і командирів. На кінець 1943 року на Штербуді працювало понад 3 тис. чоловік. їм доводилося долати величезні труднощі. Не вистачало матеріалів, машин, палива. Люди погано харчувалися, жили в землянках, бо в селищі уціліло всього 4 будинки. Переборюючи труднощі воєнного часу, люди самовіддано трудилися над тим, щоб скоріше повернути до життя електростанцію. Перед вели комуністи і комсомольці. Вони трудилися з піднесенням, не шкодуючи ні сил, ні часу. Особливо сумлінно працювали комсомольсько-молодіжна бригада мулярів Ф. М. Ільїної, бригада електриків Ф. К. Колесникова, бригада слюсарів-ремонтників В. Ф. Ткача та інші. Вони ніколи не залишали роботи, не виконавши двох-трьох змінних норм.
Відроджуючи електростанцію, штерівські енергетики і будівельники водночас подавали допомогу фронтові. У лютому 1944 року вони внесли до фонду оборони 111 тис. крб., за що одержали подяку Державного Комітету Оборони.
Героїчні зусилля робітників незабаром увінчалися успіхом. 2 травня 1944 року став до ладу перший турбогенератор потужністю 22 тис. квт. У липні 1944 року дав струм другий турбогенератор на 10 тис. квт, а наприкінці 1944 року — третій потужністю 22 тис. кіловат.
Радянський уряд високо оцінив трудовий героїзм колективу Штерівської ДРЕС. 12 кращих робітників та інженерно-технічних працівників були нагороджені орденами і медалями. Орден Леніна одержав газозварювальний І. М. Добров, орден Трудового Червоного Прапора — директор ДРЕС В. М. Шепелев і головний інженер Є. М. Лімін.
Одночасно швидкими темпами відбудовувалось і селище, яке було майже цілком зруйноване. Як і енергетики, будівельники трудились самовіддано, норми виробітку перевиконували вдвоє, а то й більше. Роботи не припинялись і вночі. Велику допомогу будівельникам подавали колектив електростанції, домогосподарки, школярі. У вільний від основної роботи час на відбудові селища щодня працювало понад 200 чоловік, і воно швидко відроджувалось. Уже в грудні 1943 року, тобто через 3 місяці після визволення від гітлерівських загарбників, було відбудовано 2 гуртожитки, їдальні, водопровід, лазню тощо. 1 вересня 1944 року штерівські школярі почали новий учбовий рік у відбудованому приміщенні. Люди швидко заліковували тяжкі рани, заподіяні селищу війною.
В міру відродження промисловості Донбасу зростав попит на електроенергію. Шляхом ефективного використання устаткування штерівські енергетики добилися зростання потужності електростанції до 64 тис. квт. Але цього було недосить. Перед колективом ДРЕС уряд поставив завдання збільшити її потужність у кілька разів. 16 травня 1946 року Міністерство електростанцій СРСР затвердило проект модернізації і розширення Штерівської ДРЕС, який передбачав збільшення потужності станції до 200 тис. квт. Технічне переозброєння електростанції проводилось на основі впровадження найновішої техніки. З 1951 року тут почався монтаж устаткування високого тиску. Для підготовки кадрів енергетиків, які мали працювати на нових складних агрегатах, при Штерівському енергетичному технікумі з ініціативи партійної організації відкрилося вечірнє відділення. Серед перших 24 слухачів відділення були секретар парторганізації ДРЕС С.П. Галахтін, голова місцевкому профспілки М. Т. Кулібов та інші.
У 1953 році технічне переозброєння Штерівської ДРЕС було завершено, її потужність досягла 200 тис. квт. У наступні роки енергетики селища провели велику роботу по автоматизації виробничих процесів і механізації трудомістких робіт. Щороку 140—150 чоловік подавали раціоналізаторські пропозиції, спрямовані на вдосконалення виробництва і поліпшення техніко-економічних показників роботи електростанції. Так, група новаторів у складі заступника головного інженера ДРЕС 0. О. Шевельова, начальника зміни турбінного цеху Б. Л. Єрмакова та ін. запропонувала технічне вдосконалення, яке дало можливість виключити з технологічної лінії малоекономічні котли і щороку заощаджувати палива та електроенергії більш як на 46 тис. крб. Всього за роки семирічки енергетики Штерівської ДРЕС подали понад 2 тис. цінних раціоналізаторських пропозицій. Річна економія від їх впровадження становила 379 тис. крб. Поліпшились техніко-економічні показники роботи станції, значно знизилась собівартість електроенергії. У 1959 році 1 квт-год. коштувала 0,8 коп., а в 1965 році — 0,6 копійки.
Колектив електростанції достроково виконав державні завдання, поставлені перед ним на 1959—1965 рр. Понад семирічний план ДРЕС виробила 143 млн. квт-год електроенергії. При цьому було заощаджено 63 тис. тонн умовного палива і знижено витрати електроенергії на власні потреби на 25 млн. квт-год. План першого року нової п’ятирічки колектив електростанції виконав на 101,6 процента.
Велику роль у боротьбі колективу Штерівської ДРЕС за успішне виконання державних завдань відіграє змагання за комуністичне ставлення до праці. Першими почесне звання колективу комуністичної праці завоювали в 1959 році вахта турбінного цеху, керована начальником зміни М. І. Кильменіновим, і вахта електроцеху В. А. Богданової. Протягом семирічки це почесне звання було присвоєно 3 цехам, 14 змінним вахтам і 12 ремонтним бригадам.
Чималих трудових успіхів добився також колектив іншого промислового підприємства— заводу металевих виробів. Завод цей молодий, він виник у 1960 році на базі колишніх майстерень, що обслуговували будівництво і реконструкцію Штерівської ДРЕС. Підприємство спеціалізується на випуску кріплень для шахтних конвейєрів, холодильників, автомобільних і тракторних вузлів, лужних акумуляторів тощо. Його продукція надходить до Луганська, Донецька, Красного Луча та інших міст Донбасу. Протягом семирічки завод у 12 разів збільшив випуск продукції без додаткових затрат, розширення виробничих площ і з тією ж кількістю робітників. Добре працював заводський колектив і в 1966 році. План цього року він виконав на 121,6 проц., виробивши додаткової продукції на 79 тис. карбованців.
Міусинськ — місто нотомствених енергетиків. Візьмемо робітничу династію Сбітнєвих. Її глава — Дмитро Федорович працював на будівництві ДРЕС каменярем. Потім здобув спеціальність машиніста парової турбіни. За бездоганну і багаторічну роботу його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. На електростанції трудяться і 2 сини Д. Ф. Сбітнєва — Іван та Михайло. І. Д. Сбітнєв спочатку працював слюсарем електроцеху, а після закінчення вечірнього відділення Штерівського енерготехнікуму — майстром того ж цеху. Його брат пройшов шлях від водія автомашини до начальника паливно-транспортного цеху. Він теж закінчив технікум без відриву від виробництва.
З 1926 року працює на Штерівській ДРЕС Г. В. Корольов — спочатку грабарем, вантажником, а потім начальником зміни паливно-транспортного цеху. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Його син Віктор — начальник зміни турбінного цеху електростанції. І таких родин у Міусинську багато.
З кожним роком підвищується добробут трудівників міста, зростають їх заробітки. Так, середньомісячна зарплата енергетиків Штерівської ДРЕС становила у 1966 році 95 крб. проти 87 крб. у 1958 році. Працівники заводу металевих виробів заробляють в середньому по 110 крб. Життя міусинців стає чимдалі заможнішим. У 1966 році вони мали 18 власних легкових автомашин, понад 50 мотоциклів і моторолерів, 1100 телевізорів та радіоприймачів, 165 холодильників, 430 пральних машин та інші цінні речі.
Дедалі поліпшуються житлові умови трудівників міста. Щороку в Міусинську вводиться в експлуатацію до 3 тис. кв. м житлової площі. Якщо в 1959 році на кожного мешканця припадало в середньому 7,3 кв. м площі, то в 1966 році — 9,2 кв. м. Багатоквартирні будинки виросли на вулицях Комсомольській, ім. Кірова, ім. Дзержинського, Шкільній, на Студентському проспекті. За 1959—1966 роки в Міусинську з’явилися нові вулиці: ім. Лєрмонтова, ім. Чайковського, Зелена, ім. 40-річчя Жовтня та інші.
Молоде місто з кожним роком стає красивішим і впорядкованішим. У ньому немає жодної вулиці, яка б не була заасфальтована або забрукована. Лише в 1962— 1966 рр. тут побудовано близько 22 тис. кв. м доріг і тротуарів з твердим покриттям. Все пишнішим стає зелене вбрання Міусинська. Влітку 1965 року на честь 50-річчя Радянської влади закладено сквер Молодіжний. Багато дерев, чагарників, квітів щороку висаджується у дворах, біля будинків, вздовж вулиць і доріг.
Улюбленим місцем відпочинку міусинців є міський парк. Тут відкрито літній кінотеатр, читальний зал, кафе. Парк прилягає до водосховища, створеного енергетиками на річці Міусі. На його березі обладнано пляж, водну станцію, яка має прогулочні моторні катери, водні велосипеди, човни тощо.
Питанням благоустрою міста велику увагу приділяє міська Рада депутатів трудящих. Щорічні асигнування на впорядкування Міусинська становлять близько 30 тис. крб. З ініціативи міськради, зокрема, було проведено великі роботи по впорядкуванню вулиць Шкільної і Зеленої. У місті добре налагоджено торгівлю. Тут відкрито 8 магазинів, з них 3 промтоварні і 5 продуктових. До послуг жителів кілька побутових майстерень.
Партійні, радянські та профспілкові органи постійно дбають про поліпшення медичного обслуговування. У місті є лікарня на 150 ліжок, поліклініка, які мають найновіше медичне обладнання. В них працюють 23 кваліфіковані лікарі і понад 100 чоловік середнього медичного персоналу. У 1966 році на потреби охорони здоров’я жителів Міусинська було асигновано 312 тис. крб.— у півтора раза більше, ніж у 1959 році.
Понад 300 робітників і спеціалістів Штерівської ДРЕС щороку відпочивають і лікуються у місцевому профілакторії, відкритому в 1958 році профспілковою організацією електростанції. Близько 100 енергетиків щороку одержують путівки в санаторії і будинки відпочинку.
Не менше, ніж про здоров’я трудящих, піклуються в Міусинську і про розвиток народної освіти. У місті є чудова школа-десятирічка з вечірнім відділенням, яка носить ім’я Героя Радянського Союзу В. П. Погорєлова. Вона має просторий і світлий учбовий корпус з їдальнею і спортивним залом, чудові майстерні. У 1967 році в школі навчалося 930 дітей, працювало 55 вчителів. За післявоєнний період тут здобули середню освіту 940 юнаків і дівчат.
У школі організовано загін червоних слідопитів, яким керує вчитель російської мови і літератури Г. Т. Семенов. Загін, який налічує близько 100 учнів 7—9 класів, проводить велику і корисну роботу, збираючи матеріали з історії Великої Вітчизняної війни. Найцікавіші документи, листи, спогади, фотографії, розшукані слідопитами, зберігаються в шкільному музеї. Тут встановлено бюст В.П. Погорєлова — колишнього учня цієї школи.
У мальовничій Остаповій балці, поблизу Міусинська, для школярів створено чудовий піонерський табір ім. М. Островського з капітальними будівлями, водопроводом і водним басейном для плавання. Щоліта тут відпочивають близько 400 дітей.
Міусинці виявляють великий потяг до знань. Кожний п’ятий працівник Штерівської ДРЕС вчиться в інституті, технікумі або вечірній школі. Багато енергетиків здобувають середню спеціальну освіту в ПІтерівському енерготехнікумі, який існує вже понад 30 років. Нині його важко впізнати. У 30-і роки технікум розміщувався у невеличкому будинку, де не було ні лабораторій, ні учбових кабінетів. Не вистачало викладачів, підручників. Вчилося в ньому всього 50—60 чоловік. Тепер технікум став одним з провідних учбових закладів країни по підготовці кадрів для енергетичних підприємств. На двох його відділеннях — стаціонарному і вечірньому — в 1966 році навчалося понад 1000 чоловік. Технікум має 11 добре обладнаних лабораторій і 10 учбово-методичних кабінетів, спортивний зал, велику бібліотеку. Учні живуть у впорядкованих гуртожитках. З 1954 по 1967 рік технікум підготував близько 2500 спеціалістів. Його вихованці трудяться на багатьох підприємствах країни.
З 1948 року в місті функціонує професійно-технічне училище, де навчаються майбутні електромонтери, електрогазозварювальники, слюсарі-монтажники і слюсарі-сантехніки. До 1966 року училище підготувало близько 4 тис. кваліфікованих робітників.
Центром культурно-масової роботи в місті є Будинок культури енергетиків. Це — красива двоповерхова будівля, що має зал для глядачів на 545 місць з широкоекранною кіноустановкою, простору бібліотеку з читальним залом, кімнати для гурткової роботи, спортивний зал. На сцені Будинку культури виступають з виставами і концертами митці Москви, Ленінграда, Києва, Луганська тощо. При Будинку культури працюють дитячий сектор, балетна студія, драматичний, танцювальний, акробатичний та інші самодіяльні гуртки, в яких беруть участь понад 200 чоловік. На початку 1964 року тут створено самодіяльний театр мініатюр, який поставив понад 40 одноактних п’єс.
Міусинці — великі любителі книг. Близько півтори тисячі жителів міста є постійними читачами профспілкової бібліотеки енергетиків. На її полицях — понад 30 тис. томів громадсько-політичної, технічної, художньої та іншої літератури. Крім того, великі бібліотеки, книжковий фонд яких обчислюється десятками тисяч примірників, мають енергетичний технікум, професійно-технічне училище і середня школа. Населення Міусинська щомісяця одержує по передплаті близько 40 тис. примірників газет і 8 тис. журналів.
У місті багато молоді. Одним з найулюбленіших занять юнаків і дівчат є спорт. Вільний від роботи час вони проводять у спортивних залах Будинку культури і енерготехнікуму, на літніх стадіонах і спортивних майданчиках. У Міусинську понад тисяча спортсменів, серед яких сотні розрядників. Особливо добрих успіхів добилися штангісти, боксери, шашисти і плавці. Більше 20 кубків, завойованих на обласних і міських змаганнях, прикрашають спортивний стенд енерготехнікуму.
Повнокровне і цікаве життя буяє в молодому місті енергетиків — Міусинську.
В. К. БАКАЛОВ, В. Л. ПЕКІН, Ф. М. СЕЛІВЕРСТОВ