Борівське, Лисичанський район, Луганська область
Борівське — селище міського типу (з 1938 року), центр Борівської селищної Ради Лисичанського району. Розташоване на лівому березі річки Сіверського Дінця, за 13 км на схід від Лисичанська і за 9 км від залізничної станції Переїзна на лінії Попасна — Купянськ. Борівській селищній Раді підпорядковані села Боброве і Осколонівка. Чисельність населення — 9,3 тис. чоловік.
На околицях селища виявлено залишки чотирьох неолітичних стоянок (V—IV тисячоліття до н. е.) і поселення епохи міді — бронзи.
Перші згадки про Борівське припадають на 40-і рр. XVII століття.
В 30—40 рр. XVII століття у зв’язку із спустошливими нападами грабіжницьких орд кримських і ногайських татар на землі Російської держави уряд вживав заходів для зміцнення оборони південних кордонів: запровадив сторожову і станичну службу, почав споруджувати Бєлгородську лінію — грандіозний оборонний бар’єр з добре укріплених міст-фортець, острожків, валів та інших фортифікаційних споруд. Містечка і сторожі будували в тих місцях, звідки було зручно вести спостереження за татарськими сакмами (шляхами).
Одна з таких сакм — Кальміуська — перетинала Сіверський Донець поблизу гирла річки Борової. Це місце називалося Борівським перевозом.
Для надійного захисту кордонів Росії близько 1640 року донські козаки спорудили сторожове містечко, яке поклало початок існуванню Борівського. У XVIII столітті на землі Борівського переселилось багато козаків і селян з правобережжя Дніпра, а також втікачів з Острогозького слобідського полку. Долина Сіверського Дінця з її лісами, родючими землями, добрими пасовищами створювала сприятливі умови для їх життя, господарського розвитку, а втікачам, яких розшукували, давала можливість ховатися в очеретах і лісових зарослях від переслідування.
Борівське було розташоване на березі Сіверського Дінця. Оскільки під час великих весняних повеней вода затоплювала оселі, багато мешканців перенесли свої хати за дві версти від ріки. Так виникло Нове Борівське містечко.
Мешканцями Старого і Нового Борівського були в основному служилі люди — козаки і стрільці, які несли сторожову службу. Господарство служилих людей здебільшого було типово селянським, яке пізніше почало називатися однодворовим, тобто помісним, що складалося з одного двора.
У першій чверті XVIII сторіччя за указом Петра І служилих людей — однодвірців — було звільнено від служби і обкладено різним податками. За соціальним станом вони були близькі до державних селян. Козацька старшина, привілеї якої царський уряд всіляко підтримував, поступово захоплювала до своїх рук все більше і більше земель, посилювала експлуатацію селян.
Територія середньої течії Сіверського Дінця на початку XVIII століття була ареною сутичок між донськими козаками, які освоювали вільні землі, та Ізюмським слобідським полком. Ізюмський полковник Ф. В. Шидловський у 1703 році скаржився Петру І, що козаки Борівської та інших станиць «с поселений их Изюмского полку казаков выгоняют и чинят им многие обиды, и бьют, и грабят, и сено косить не дают, и похваляются смертным убийством и разорением». Посилаючи на Дон загін князя Ю. Долгорукого для розшуків селян-утікачів, Петро І наказав вирішити цю справу на користь Ізюмського полку, який був опорою царя у колонізації південних земель.
Це викликало велике невдоволення у борівчан. Тому коли в 1707 році козаки і селяни на чолі з К. Булавіним повстали проти феодально-кріпосницького гніту, борівчани підтримали повстанців. 12 жовтня 1707 року загін Булавіна, що складався з 1000 козаків, вступив у Старе Борівське містечко. «И того городка атаман со своей станицею встретили его с хлебом, и с вином, и с медом, и приняли его в станичную избу… И боровской атаман со всею станицей склонились, и предались к ним, Булавину с товарищи, и пошли за ним в Новой Боровской. И новоборовской атаман с казаками ему, Булавину, встретя, склонились, передались и пошли за ним же».
Багато мешканців села приєднались до булавінців у березні 1708 року, коли загін повстанців вдруге вступив у Борівське. Вони «казну и лошадей разграбили и все присланные письма изодрали, и кабацкого голову пытали, и многие дома разорили, и колодников распустили, а иных взяли с собой…». Селяни, приєднавшись до повстанців, свою класову ненависть спрямували проти своїх гнобителів — знищили кріпосні грамоти, царські укази та інші документи.
Петро І для придушення повстання Булавіна послав на Слобожанщину каральний загін на чолі з князем В. Долгоруким. У своєму указі від 12 квітня 1708 року цар наказував Долгорукому: «Самому же ходить по тем городкам и деревням… которые пристают к воровству (вдеться про повстання Булавіна.-— Ред.), и оныя жечь без остатку, а людей рубить, а завотчиков на колесы и колья…».
Нещадної розправи зазнали Старе і Нове Борівське. їх було спалено і зруйновано. Карателі за причетність до повстання били, відрізували губи і носи, жорстоко катували. Двадцять чотири «особливо небезпечних» учасників повстання було повішено, а більш як 25 борівчан відправлено в Азов на каторжні роботи. Серед них були козаки Ф. Дивавін, А. Севученін, К. Леонов, Т. Абаринов, Ф. Остахов та інші.
Нове Борівське було відроджено лише у 1732 році. Тут налічувалося спочатку тільки 13 дворів, в яких проживало 46 чоловік4. У наступні роки поселення збільшувалося головним чином за рахунок переселенців із Слобідської України.
В XIX сторіччі Борівське стає козацькою слободою Старобільського повіту Харківської губернії. У 1864 році в ньому вже нараховувалося 303 двори і 2079 чоловік. Мешканці Борівського належали до державних селян, які користувалися казенною землею і перебували у феодальній залежності. Наприкінці XVIII сторіччя в їх володінні було 14 580 десятин землі, за відмежування якої в 1783 і 1787 рр. вони сплатили казенного мита по 83/4 копійки з десятини. Понад 3,5 тис. га кращих земельних угідь з луками і пасовиськами, що прилягали до Сіверського Дінця, царський уряд відібрав у борівчан для потреб Бахмутських казенних соляних заводів. А коли ці підприємства були закриті, земля перейшла у володіння поміщиків Фалєєва, Веригіна, Долинського та інших.
Після аграрної реформи 1861 року становище борівських селян значно погіршилося. Під їх наділи були відведені малородючі землі. В той же час великі землевласники захопили собі найкращі грунти, луки, пасовища та інші угіддя. У 1880 році Борівській сільській громаді належало 5677 десятин землі. На одну ревізьку душу припадало по 4,8 десятини. Наділ, здавалося б, великий. Але з 5677 десятин сільськогосподарських угідь тільки 1392 десятини було орної землі, сіножатей і пасовищ, а решта була зайнята під садибами, садами, городами, вигонами, заливними луками і лісом. Посівні площі становили лише 767 десятин.
За землю селяни повинні були сплачувати податки. їх сума на кожну ревізьку душу становила по 7 крб. 52 коп., а на один двір — 15 крб. 75 коп. платежів на рік. Через низьку доходність господарства, неврожаї, стихійні лиха селяни не завжди мали змогу вчасно сплатити податки, а тому кожного року були недоїмки. До 1880 року вони становили 1 крб. 79 коп. на ревізьку душу, або 4 крб. 2 коп. на один двір.
У той час, коли селянські земельні наділи рік у рік зменшувалися, місцеві багатії загарбували у свої руки всі найродючіші лани. Понад 950 десятин землі з луками, пасовищами і лісами стали власністю Долинського, Корсику належало 550 десятин землі і 350 десятин лісу, Суханову — 450 десятин орної землі. Колишній волосний писар І. Берестовий за 20 років служби хабарами і шахрайством нажив собі великий капітал, за який придбав 750 десятин землі і 360 десятин лісу, які належали Борівській сільській громаді. Землевласники на кабальних умовах здавали частину своїх угідь в оренду. Так, в 1905 році 516 селянських господарств Борівського орендували 3238 десятин земель.
Найпоширенішою була оренда землі на один рік, здебільшого з третьої частини врожаю. При орендуванні орної землі під посів озимих і ярих хлібів селяни змушені були платити 8—10 крб. за десятину, за луки — по 8—12 крб., сінокоси — по 4—6 крб., пасовиська — 3 крб. на рік. Але за гроші сінокоси здавалися рідко, частіше з частки скошеного сіна: лучні — з четвертої, а степові — з третьої частини.
Навіть царська адміністрація змушена була визнати, що борівські селяни задихались від безземелля. 25 грудня 1905 року старобільський повітовий справник у рапорті харківському губернаторові писав: «Селяни Борівської громади володіють у районі Старобільського повіту непридатною піщаного землею і для посівів орендують землю за Дінцем, у Бахмутському повіті; отже, перспектива мати власні, придатні для обробітку поля є для них (селян) питанням першої потреби».
Щоб якось прожити і прогодувати сім’ю, селяни змушені були займатися підсобним ремеслом. Вони виготовляли вози, окремі частини для них і продавали їх на ярмарках у багатьох селах і містах. Випалювали також вугілля, яке збували в міських пекарнях, швейних майстернях, шинках. Навесні, під час розливу Сіверського Дінця, борівчани навантажували великі човни колесами, спицями, голоблями, ободами, колодками для коліс, деревним вугіллям і вирушали вниз по ріці за Дон, переважно у Новочеркаськ і Ростов, де й продавали свої вироби.
Зубожілі й розорені селяни змушені були також іти на заробітки на донецькі шахти, фабрики і заводи, батракувати у поміщиків і куркулів. На промислових підприємствах, не маючи ніякої кваліфікації, вони виконували найтяжчу і низько-оплачувану роботу.
У 1905 році у Борівському налічувалось понад 400 промислових робітників, з них поденників і чорноробів — 283 чол. працювали у вугільній промисловості і на рудниках, а решта на фабриках і заводах. Різними промислами займалося понад 1000 чоловік.
Процес розшарування селянства в Борівському особливо посилився у першому десятиріччі XX століття. Потрапляючи у кабалу до поміщиків і куркулів, не маючи змоги сплачувати податки та інші платежі, багато селян розорялися, продавали свої наділи майже за безцінь і йшли на заробітки в міста. Це сприяло зростанню куркульських господарств. Тільки два місцевих багатії Воронов і Метьолкін прибрали до своїх рук 450 десятин землі, 5 куркулів — но 50—100 десятин. В той же час 65 селянських господарств мали землі менше однієї десятини, 34 господарства — по 1—3, 95 господарств по 3—7, 177 господарств по 7—10 десятин.
Про зубожіння більшої частини селян свідчить той факт, що вже напередодні столипінської реформи у 1905 році із 793 господарств, які були в Борівському, 83 не мали ніякої худоби, 277 — робочої худоби, а 327 господарств мали тільки по одному коню або парі волів. У 190 господарствах не було корів.
Доведені до відчаю малоземеллям, злиднями і безправ’ям, борівські селяни не раз виступали з вимогою, щоб їм повернули відібрані царським урядом 3500 десятин громадської землі, що прилягає до Сіверського Дінця. їх боротьбу за землю очолили односельчани М. Н. Поздняков і М. І. Моргунов.
Перебуваючи на військовій службі в Харкові, Поздняков підтримував зв’язок з місцевою соціал-демократичною групою «Вперед». Після демобілізації з армії він повернувся в Борівське і розгорнув у рідному селі революційну пропаганду. На сільському сході 5 січня 1903 року М. Н. Поздняков запропонував порушити в судовому порядку клопотання про повернення відібраних земель. Весь сход підтримав його. Своїми уповноваженими для ведення цієї справи громада обрала М. Позднякова, П. Нехорошого і П. Дашевського. Але у травні 1903 року цих уповноважених було викликано у Харків до виконуючого обов’язки губернатора Гербеля і за його наказом «за підбурювання своїх односельчан до розв’язання справи громади про землю поза встановленим законом порядком» — арештовано на сім діб, а М. Н. Позднякова у серпні 1903 року — заслано на два роки в Олонецьку губернію під гласний нагляд поліції.
Це викликало гнів і обурення борівчан. Вони обрали нових повірених (сім чоловік). Гербель розпорядився негайно арештувати і посадити в старобільську тюрму і цих ходаків. Та коли для виконання цього наказу у село прибув становий пристав, борівчани гнівно заявили, що не видадуть їх навіть під загрозою застосування збройної сили. Гербель змушений був скасувати своє розпорядження.
У вересні 1905 року повернувся із заслання М. Н. Поздняков. Під впливом революційних подій, що відбувалися в Росії, Поздняков і Моргунов стали цілком відкрито закликати селян Борівського, щоб розгромити садиби великих землевласників — багатіїв Берестового і Прокоповича, яким належали колишні громадські землі біля Сіверського Дінця. Виступ селян було призначено на 30 жовтня 1905 року. Але напередодні про це стало відомо місцевому попові Мухіну, таємному агентові царської охранки, який доніс місцевим властям про підготовку виступу селян. Щоб виграти час, поки прибуде поліція, Мухін у неділю 30 жовтня затягнув богослужіння. Він став читати царський маніфест від 17 жовтня 1905 року, виголошувати з приводу цього вірнопідданські повчання. Тим часом у Борівське прибув загін поліції, який не дав можливості селянам вчинити напад.
Але М. Н. Поздняков, М. І. Моргунов та інші революційно настроєні селяни не мирилися з цим становищем. Вони продовжували готувати напад на маєтки багатих землевласників. Як повідомляв старобільський повітовий справник, «агітація Позднякова і Моргунова мала такий великий вплив на місцеве селянське населення, що на Борівському сільському сході 20 листопада 1905 року було прийнято ряд ухвал, які закликали до непокори властям і цілковитої перебудови як побуту селян, так і взагалі державного ладу Росії».
Повітові власті вживають рішучих заходів, щоб у Борівському не допустити заворушення. В ніч з 10 на 11 грудня 1905 року півескадрон драгунів і стражники на чолі з старобільським повітовим справником увірвалися в хутір Воронове, оточили будинок, де жив М. Н. Поздняков. Зламавши двері, вони арештували його. Сусід Позднякова Сопов пострілом з рушниці підняв тривогу. Понад 80 чоловік, озброївшись колами та вилами, кинулися на захист свого вожака. Драгуни почали стріляти і поранили кількох селян. Тієї ж ночі було заарештовано Моргунова і разом з Поздняковим відправлено у старобільську тюрму, а в квітні 1906 року їх було вислано під гласний нагляд поліції у віддалені місця Вологодської губернії. Повернувшись із заслання, вони продовжували революційну діяльність. Поздняков брав активну участь у встановленні Радянської влади в селі Верхньому. У 1921 році його обрали головою комуни «Гігант» у селі Біла гора. Але тюрми і заслання підірвали здоров’я. У 1922 році Поздняков помер від туберкульозу.
Гнані голодом і злиднями, десятки селянських сімей Борівського покидали рідне село і їхали шукати щастя на вільні землі у Східний Сибір, Оренбурзьку губернію та інші віддалені місцевості. Тільки в 1904—1908 рр. з Борівського переселилося 58 сімей, або 349 чоловік.
Селяни страждали також від різних епідемій. У Борівському був лише один фельдшер, який лікував у себе вдома. Тяжко хворих доводилося возити за 15—20 верст у слободу Муратову, де знаходилася земська лікарська дільниця, у Лисичанськ в лікарню содового заводу. Нерідко по дорозі хворі помирали. Мешканці села постійно хворіли на пропасницю. Часто тут спалахували епідемії інфекційних хвороб. У 1914 році зареєстровано понад 160 випадків захворювання на віспу. Від дифтерії, скарлатини, кору та інших хвороб щороку помирали сотні дітей. З 298 чол., що померли в Борівському у 1914 році,— 254 чол. (понад 85 проц.)були діти віком до 10 років. В Борівській волості смертність була найвищою в усьому Старобільському повіті (51,1 процента).
Перша школа у селі була відкрита лише у 1881 році на пожертвування церковного старости. Але незабаром кошти вичерпалися, і цей т. зв. учбовий заклад було закрито аж до 1889 року.
У 1886 році земство відкрило другу школу, яка містилася у церковній сторожці — дерев’яній хаті під солом’яною покрівлею.
Старожили добре пам’ятають, як учителька О. О. Усикова ходила по хатах і збирала учнів на заняття. Взимку до школи ходило 40—45 дітей, а на кінець року залишалося 10—15 учнів. Так, в 1900 році із загального числа 55 учнів 40 покинули заняття до закінчення навчального року. Такий великий відсів пояснювався тим, що діти були зайняті на господарських роботах.
В 1905 році з 4620 мешканців села було тільки 357 письменних. З 463 хлопчиків віком 7—13 років у школі вчилися 69, а з 269 дівчаток віком 7—11 років — тільки 21.
В наступні роки становище з освітою майже не поліпшилось. У 1908 році в Борівському налічувалось близько 600 дітей віком від 8—11 років, але дві третини їх не відвідували школи, приміщення шкіл були тісними, непридатними для занять.
Кількість учнів майже в два рази перевищувала допустиму педагогічну норму в т. зв. класах.^ В обох школах села працювало тільки 4 вчителі. Лише у 1910—1912 рр. було побудовано нові приміщення земського училища на 4 класи і церковнопарафіяльної школи на 3 класи.
Під час першої світової війни борівчани зазнали нових поневірянь. Більш як 500 чоловіків було мобілізовано в армію. В 1916 році царський уряд скасував відстрочку від призову тих, в сім’ях яких не було працездатних, внаслідок чого багато родин лишилося без годувальників. Збільшились податки, і селянам, щоб сплатити їх, доводилось продавати навіть насінний матеріал. Для армії було реквізовано 80 коней. Будучи неспроможними підтримувати своє господарство, багато борівчан йшло на заробітки в Лисичанськ, на вугільні шахти Донбасу.
Повалення самодержавства в лютому 1917 року борівські селяни зустріли загальним схваленням. Вони почали громити маєтки, захоплювати землі багатіїв, проводити масову порубку їх лісів. Місцеві власті, боячись розплати народу, втекли з слободи.
В селі було створено волосний селянський комітет, який розподілив захоплені землі не на ревізьку душу, а на кожного їдця.
Однак радість селян була передчасною. В квітні у село повернувся Берестовий із загоном т. зв. «народної міліції», яка стала канчуками і прикладами гвинтівок бити селян і виганяти їх з земель багатіїв, примусила повернути все, що було взято з їх маєтків. Крім того, за порубку лісу, користування пасовищами та іншими угіддями Берестовий пред’явив Борівському волосному комітетові позов на велику суму, виплата якої зовсім розорила б селян. Від нового лиха їх врятувала Велика Жовтнева соціалістична революція.
В кінці жовтня 1917 року в Борівському стало відомо, що на виборах в Луганську Раду робітничих і солдатських депутатів більшовики отримали близько 70 процентів депутатських місць і фактично взяли владу в свої руки. Ввечері 25 жовтня у хаті робітника А. П. Толокольникова зібралися сільські більшовики: О. Сиротін, К. Лисенко, П. Нехороший, В. Попов та інші. Вони обговорили питання про скликання у Борівському мітингу трудящих. Ранком 26 жовтня 1917 року за сигналом дзвону сотні людей зібралися на майдані у центрі села. Сюди прийшли мешканці не тільки Борівського, а й хуторів Воронова і Метьолкіна. У мітингу взяв участь також матрос-більшовик К. Попов, надісланий Луганським комітетом РСДРП(б).
Палку промову на мітингу виголосив О. І. Сиротін. Він з великою переконливістю говорив про те, що Тимчасовий уряд і його лакеї — меншовики і есери — не виражають інтересів робітничо-селянських мас. Від імені Харківського комітету РСДРП(б) О. І. Сиротін закликав селян йти за більшовиками, за Леніним.
За пропозицією більшовика І. І. Нехорошого мітинг ухвалив таку резолюцію: «Ми, робітники й селяни села Борівського Старобільського повіту Харківської губернії, на своїх зборах обговорили сучасне становище і вважаємо, що Тимчасовий уряд, як і Центральна рада, не стоять на варті інтересів трудящих. Вони більше піклуються про добробут поміщиків і буржуазії. А тому вимагаємо замінити цю владу більшовиками…».
Не встиг Нехороший дочитати резолюцію, як до столу президії підійшов залізничник О. П. Лисенко і щось стурбовано сказав. Це була звістка про те, що 25 жовтня Тимчасовий уряд скинуто, а влада перейшла до рук Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів. В цей же день трудівники села обрали військово-революційний комітет у складі К. Д. Єлізарова (голова), О. І. Сиротіна, І. Т. Лисенка, Ф. П. Нехорошого, Д. І. Телебенєва і Т. Р. Ворошилова.
На початку 1918 року в Борівському було організовано осередок РСДРП(б). До його складу входили комуністи: Ф. П. Нехороший, Т. Р. Ворошилов, О. П. Нехороший, П. М. Дєдов, О. Ф. Нехороша та інші — всього — 8 чол. Очолював парт-осередок Ф. П. Нехороший. З ініціативи комуністів Т. Ворошилова, П. Коломийцева, М. Болтова, Л. Лебеденко і Г. Толокольникова у Борівському було організовано соціалістичну спілку селянської молоді. Головою обрано Г. Толокольникова.
У лютому 1918 року, коли німецькі імперіалісти в змові з Центральною Радою вдерлися на Україну, Луганський комітет РСДРП(б) звернувся до робітників і селян із відозвою добровільно вступити у бойові загони для захисту революції.
На заклик партії у березні 1918 року для боротьби з німецькими окупантами у Луганську було сформовано 1-й Луганський соціалістичний загін під командуванням К. Є. Ворошилова. У цей загін влилося і 36 борівчан на чолі з О. І. Сиротіним. В їх числі були більшовики І. І. Нехороший, М. І. Коломійцев, І. Т. Лисенко, Д. М. Попов, М. Я. Митрофанов, Д. І. Телебенєв, члени соціалістичної спілки молоді М. А. Болтов, Г. О. Чуйков, І. Г. Сиротін, І. К. Кожем’якін та інші.
У складі 1-го Луганського соціалістичного загону уродженці Борівського пройшли з боями шлях від Конотопа до Луганська. Тут загін влився до 5-ої Української армії, яка у 1918 році під командуванням К. Є. Ворошилова з боями пробилася до Царицина і з’єдналась з частинами Червоної Армії, які захищали місто від білогвардійських військ.
У травні 1918 року Борівське було окуповане німецько-австрійськими військами. Кайзерівські загарбники вчиняли насильства над селянами, з люттю розправлялися з сільськими активістами, особливо з тими, які брали участь у ліквідації поміщицьких садиб. Вони заарештували і вивезли до Німеччини членів ревкому Ф. П. Нехорошого, П. М. Дедова, М. Й. Агафонова, червоногвардійців І. Н. Нехорошого, М. І. Чорношукова, С. І. Дєдова. Там вони перебували в ув’язненні аж до листопадової революції 1918 року. Окупанти обклали населення
великими податками, примушували постачати їх військам продовольство і фураж.
Коли в грудні 1918 року у Борівське вторгся загін петлюрівців, було вирішено організувати партизанський загін, в який одними з перших вступили В. Биков, І. Толокольников, Г. Воронов, О. Купін, М. Ворошилов, І. Скуридін, А. Філімонов, Тихон і Павло Сопови, Г. Хохлов, І. Бабакін, Л. Соловйов, М. Митрофанов та інші — всього 40 чол. Очолив народних месників вольовий і хоробрий більшовик І. П. Нехороший.
Озброївшись гвинтівками, рушницями, вилами, сокирами, партизани і робітники Донецького содового заводу вночі напали на петлюрівців. 15 з них було вбито, а решта розбіглася.
Невдовзі до Борівського прибули партизанські загони з сіл Райгородки, Нового Айдара, Біловодська та інші. За рішенням Луганського підпільного комітету РКП(б) усі вони були об’єднані в Старобільський партизанський загін, що налічував тоді понад 600 чоловік. Партизани двічі нападали на склад зброї петлюрівців на станції Переїзди, захопили 1100 гвинтівок, 2 кулемети, велику кількість патронів та інше озброєння. У складі Старобільського загону борівські партизани брали участь у визволенні багатьох сіл Луганщини.
З червня по грудень 1919 року Борівське перебувало під владою денікінців. Білогвардійці грабували населення, проводили масові арешти, розстрілювали радянських активістів. Жертвою денікінців став, зокрема, голова ревкому К. Т. Поздняков.
Радянська влада у Борівському утвердилася в лютому 1920 року, коли була обрана перша Рада робітничих і селянських депутатів на чолі з селянином-бідняком П. Н. Дєдовим. Одним з перших заходів Ради було завершення націоналізації землі.
Революційні заслуги борівчан у боротьбі проти ворогів Радянської влади під час громадянської війни високо оцінені. Орденом Червоного Прапора було удостоєно Г. А. Толокольникова, Т. Р. Ворошилова, І. В. Байдіна, І. П. Нехорошого, І. М. Бабакіна, І. О. Орлова. Комсомольців І. Кожем’якіна і Г. Чуйкова нагороджено орденом Червоного Прапора посмертно.
В телеграмі Володимиру Іллічу Леніну, надісланій 17 серпня 1920 року учасниками Борівського підрайонного з’їзду Рад Лисичанського повіту говорилося:
«Вітаємо великих вождів на чолі з Леніним. З’їзд ухвалив напружити всі зусилля у боротьбі з світовими паразитами до повного їх знищення і до найшвидшого переходу до мирної праці».
Велику роль у господарському і громадському житті села відіграв комітет незаможних селян, створений у жовтні 1920 року, в який входило 44 чол. Головою комітету було обрано Д. І. Телебенєва — активного учасника громадянської війни. Комнезам втілював у життя закони Радянської влади, розподіляв землю, вів боротьбу проти бандитизму, реквізував лишки хліба у куркулів для виконання продрозверстки. У відбудовний період (1921 — 1924 рр.) КНС провів велику роботу по ліквідації розрухи, викликаної війнами. Він мобілізував бідноту на будівництво житла для робітників Лисичанської ДРЕС і заводу «Донсода», а під час колективізації був організатором об’єднання одноосібних господарств у сільгоспартіль.
У 1921 році в Борівському створено сільський комсомольський осередок, який очолив Л. Д. Лебеденко.
В 1923—1924 рр. він налічував 80 юнаків і дівчат.
Комсомольці вели активну боротьбу проти куркульства і бандитизму, допомагали в об’єднанні і згуртуванні бідноти.
Одним з головних завдань культурної революції на селі була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. Відразу ж після закінчення громадянської війни у Борівському були організовані гуртки і школи лікнепу, якими керували вчителі та комсомольці. Протягом 1924—1930 рр. навчання в школах лікнепу пройшли 520 мешканців села, а до 1936 року неписьменність була ліквідована повністю.
Успішно було розв’язано питання загальнога навчання дітей. Якщо у 1922 році школу відвідувало тільки 25 проц., то на кінець відбудовного періоду навчанням охоплено всіх дітей шкільного віку,
У 1932 році в школах Борівського навчалося 860 дітей і працювало 37 вчителів. Крім того, функціонувала вечірня професійно-технічна школа, яка готувала кадри робітників — хіміків, слюсарів, електриків.
Одночасно проводилась велика культурно-освітня робота. З ініціативи комсомольців у 1923 році в Борівському було відкрито сільську бібліотеку, яка налічувала 990 книг. У 1926 році почав діяти клуб, створюються червоні кутки, в яких читалися лекції і доповіді, проводилися вечори запитань і відповідей та інші цікаві заходи. Кожної неділі в Борівське приїздили комсомольці заводу «Донсода», які шефствували над селом. Вони організовували вечори відпочинку, читали лекції, виступали з концертами.
У грудні 1929 року в Борівському організовано колгосп «Червоний партизан». В числі ініціаторів створення артілі були І. М. Бабакін, І. О. Орлов, І. С. Адонін, І. І. Воронов, М. С. Сиротін та інші. Головою колективного господарства було обрано старого партизана І. М. Бабакіна. В колгосп вступило 78 сімей. Перед новоствореною сільгоспартіллю виникло немало труднощів. Не вистачало керівних кадрів, технічних засобів, тяглової сили.
В першу весну члени артілі засіяли лише 65 га землі. Для її обробітку в господарстві було тільки 10 пар волів і 8 коней. Але колективна праця згодом принесла членам артілі радість, достаток, щастя. Розподіл наслідків артільного господарювання сприяв дальшому зміцненню колгоспу, до якого вступали все нові сім’ї. Тільки в колективізації бідняки і середняки бачили своє майбутнє. На ланах артілі працювало два трактори, за кермо яких сіли І. О. Брикін та І. І. Воронов. Вони прокладали перші борозни на колгоспних ланах.
З кожним роком зростало артільне господарство. Колгоспний лад виховав у Борівському передовиків, імена яких стали відомі далеко за межами Лисичанського району. Не забудеться прізвище Н. Д. Кожем’якіної, яка в 1935 році одержала по 22 ділових поросят від кожної з 24 закріплених за нею свиноматок, за що була удостоєна медалі «За трудову доблесть». Такою ж медаллю було нагороджено скотаря Д. І. Андреева. Н. Д. Кожем’якіна і Д. І. Андреев брали участь у II Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників, який відбувся у лютому 1935 року в Москві і прийняв новий Статут сільськогосподарської артілі.
На кінець 30-х рр. колгосп значно збільшив посівні площі, було зведено багато господарських і житлових будинків: дитячі ясла, капітальні тваринницькі приміщення та інші будівлі. На фермах налічувалося 170 корів, 100 пар робочих волів, 114 пар коней, понад дві тисячі овець, багато свиней і птиці. На полях працювали три трактори, комбайн та інша сільськогосподарська техніка, яка підносила культуру землеробства, множила багатство артілі. Якщо в 1930 році прибутки колгоспу становили 200 тис. крб., то у 1940 році сільгоспартіль стала мільйонером.
У 1938 році село Борівське було віднесено до категорії селищ міського типу. За роки Радянської влади воно докорінно змінило своє обличчя. Тут було перебудовано 830 і споруджено заново понад 360 будинків.
Але не встигли борівчани здійснити намічені плани, почалася Велика Вітчизняна війна. Віроломний напад фашистської Німеччини на СPСР мешканці селища зустріли з обуренням. Сотні борівчан — чоловіків і жінок стали в ряди захисників любимої Батьківщини. Багато з них у перші дні війни добровільно пішли до Червоної Армії. У боях проти фашистських орд багато з них виявили хоробрість, мужність і відданість рідній Вітчизні.
В 1938 році четверо синів Попова — Федір, Олександр, Іван і Микита вступили до Харківського танкового училища. Коли почалася війна, вони створили свій т. зв. родинний екіпаж і понад півроку разом боролися проти гітлерівських полчищ. У 1942 році загинув Іван, а пізніше пропав безвісти Олександр. Федір і Микита громили фашистів всю війну. Вони багато разів були поранені, але заліковували рани і продовжували брати участь у великій борні радянського народу з фашистськими ордами. Брати Попови за ратні подвиги на війні удостоєні багатьох бойових нагород.
На фронтах Великої Вітчизняної війни брали участь 1150 жителів Борівського, понад 400 з них віддали своє життя за свободу і незалежність Радянської Вітчизни. Близько 1000 чоловік нагороджені орденами та медалями. За мужність і героїзм, проявлені у боях за визволення Києва в листопаді 1943 року, уродженець Борівського О. І. Агафонов удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Борівське було окуповане гітлерівськими військами 11 липня 1942 року. Фашистська пропаганда всіляко розхвалювала «новий порядок» в Європі і закликала мешканців селища їхати на роботу в Німеччину. Але жодного добровільця не виявилося. Борівчани всіляко саботували заходи окупантів, а на біржу праці йшли тільки під загрозою розстрілу.
У період окупації фашисти закатували і розстріляли 17 чоловік—кращих радянських активістів, вивезли до Німеччини на каторжні роботи 270 юнаків і дівчат. Вони пограбували майно колгоспу: 700 голів худоби, багато зерна та інших сільськогосподарських продуктів, зруйнували і спалили 600 будинків, школу, лікарню, клуб. Загальні збитки, завдані селищу німецько-фашистською окупацією, становили 1,7 млн. карбованців.
Першого лютого 1943 року Борівське було визволено радянськими військами від гітлерівських загарбників.
Мешканці селища дружно взялися за відбудову зруйнованого господарства. Насамперед було відновлено колгосп і закладено основи врожаю 1943 року. Становище було надзвичайно тяжким. Не вистачало ні тяглової сили, ні реманенту, ні насіння. Тваринницькі ферми лежали в руїнах і згарищах.
У перші ж дні після визволення колгоспники позвозили сільськогосподарський інвентар і машини, які були заховані, взялися за ремонт виробничих будівель, заготовляли з власних запасів насіння. Колгосп одержав також значну допомогу від держави.
Весняні польові роботи 1943 року проходили в тяжких умовах. Ворог, який ще утримував свої бойові позиції на протилежному березі Сіверського Дінця, часто обстрілював поля з гармат і мінометів. Незважаючи на всі труднощі, борівчани посіяли 360 га зернових культур і кукурудзи, вчасно провели обробіток усіх полів.
Вирішальною силою в колгоспі у той час були жінки. Вони трудилися на всіх ділянках сільськогосподарського виробництва. Так, на збиранні врожаю 1943 року працювало 237 жінок. Зразки самовідданої праці показували М. І. Агафонова, В. П. Байдіна, М. І. Трунова, О. С. Дєдова та інші, які на косовиці зернових виконували по півтори-дві норми.
Трудове змагання хліборобів артілі очолила територіальна партійна організація (секретар О. М. Ященко), яка відновила свою діяльність в кінці 1943 року. Вона об’єднувала тоді 7 членів ВКП(б). Комуністи йшли в авангарді боротьби за зміцнення колгоспу, невтомно боролися за втілення в життя рішень партії та уряду по піднесенню сільського господарства. Навколо парторганізації згуртовувалися передовики виробництва, за рахунок яких зростали ряди комуністів. Уже на кінець 1944 року Борівська парторганізація налічувала в своїх рядах 36 членів і кандидатів партії. Комсомольська організація, яка згуртовувала в своїх рядах 150 членів ВЛКСМ, створила комсомольсько-молодіжні ланки по вирощуванню кукурудзи, соняшнику, цукрових буряків та інших культур, проводила масово-політичну та культурно-освітню роботу.
Для відбудови і спорудження нових житлових будинків, виробничих будівель і приміщень соціально-культурних установ держава асигнувала довготермінові позики, виділила багато лісу та інших будівельних матеріалів. Вже в 1944 році було відбудовано і заново споруджено 522 житлові будинки, лікарню, школу, клуб, будинок селищної Ради. Відновлено також телефонний зв’язок, почала діяти радіотрансляційна мережа. Після відбудови Лисичанської ДРЕС у 1948 році Борівське одержало електроенергію. В цьому ж році у селищі почала працювати бібліотека.
Економіка колгоспу зростала рік у рік. У 1950 році по виробництву зерна і м’яса артіль досягнула рівня довоєнного 1940 року. В 1959 році сільгоспартіль реорганізовано у радгосп, який було названо «Лісова дача».
У 1966 році на ланах радгоспу «Лісова дача» працювало 46 тракторів, 24 автомашини. Це господарство має 2287 га сільськогосподарських угідь, 800 корів, 1700 голів молодняка великої рогатої худоби, 112 коней, близько 4 тис. штук птиці. Тільки у 1965 році радгосп реалізував продукції на 500 тис. карбованців.
У господарстві зайнято 543 робітники, працює багато майстрів сільськогосподарського виробництва, які своїм невтомним трудом завоювали шану і повагу. Це трактористи І. О. Купрійчук, О. Т. Головін, І. І. Воронов, овочівниці М. І. Агафонова, яка вже 35 років очолює ланку, М. І. Андреева і Г. Т. Трунова, доярка В. Г, Мезенцева, завідуючий механічними майстернями А. Г. Адонін, бригадир тваринників М. М. Дєдова та інші.
Незважаючи на те, що орні землі радгоспу малородючі, його трудівники одержують щороку високі врожаї овочевих культур. Так, бригада овочівників М. П. Новикова у 1965 році при плані 130 цнт виростила по 167 цнт огірків та помідорів, а у 1967 році по 198 цнт з кожного га. За високі урожаї овочів М. П. Новикова у 1966 році нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, ланкових Г. М. Калашникову і Г. Д. Черкасову удостоєно ордена «Знак Пошани», ланкову Є. І. Моргунову і тракториста Д. Д. Скуридіна — медалі «За трудову відзнаку».
Далеко за межами Лисичанського району відоме ім’я Марії Іванівни Ткаченко. Шану і повагу вона заслужила невтомною і наполегливою працею. Працюючи багато років на фермі, Ткаченко надоює щорічно по 2300—2500 літрів молока від кожної корови. До неї часто приїжджають за досвідом доярки з інших господарств. У 1956 році М. І. Ткаченко нагороджено орденом Леніна.
Трудову активність робітників господарства спрямовує партійна організація, яка об’єднує 52 члени партії. Комуністи докладають багато зусиль, щоб зробити радгосп рентабельним, збільшити виробництво продукції і знизити її собівартість. Вони працюють на всіх відповідальних ділянках виробництва, де особистим прикладом і палким словом мобілізують всіх на виконання планів нової п’ятирічки.
За роки Радянської влади змінилася культура і побут трудівників Борівського. Селищна Рада щороку асигнує великі кошти на благоустрій і будівництво культурно-побутових споруд. У 1958 році на впорядкування селища було витрачено 13 тис. крб., а в 1965 році — 20 тисяч.
У 1966 році в Борівському налічувалося 2260 житлових будинків. 70 проц. з них споруджено заново або перебудовано у післявоєнні роки. В центрі селища зведено новий мікрорайон робітників радгоспу «Лісова дача». Селище має водопровід. Всі будинки електрифіковано і радіофіковано. Центральні вулиці Комсомольська і Червона заасфальтовані.
До послуг трудящих селища 19 магазинів і ларків по продажу промислових і продовольчих товарів. У 1966 році їх товарообіг становив 3 млн. 758 тис. крб. проти 415,3 тис. у 1959 році. Трудівники Борівського селищного споживчого товариства застосовують у своїй роботі передові форми торгівлі: вільний доступ до товарів, продаж у кредит, доставка товарів додому.
Неухильно зростає матеріальний добробут мешканців селища. В 1966 році в їх особистому користуванні було 35 легкових автомобілів, 100 мотоциклів, понад 1000 велосипедів, 550 телевізорів, 1060 радіоприймачів, 48 холодильників, 800 пральних машин. Число вкладників ощадних кас збільшилось з 684 чол. у 1959 році до 1158 чол. у 1966 році.
Багато зроблено і для розвитку системи охорони здоров’я трудящих. До їх послуг лікарня і фельдшерсько-акушерський пункт, де працюють 6 лікарів і 22 медичні працівники середньої кваліфікації. Лікарня має 25 ліжок, поліклініку, пологове відділення, рентгенкабінет і зубопротезний кабінет, які обладнані найновішими приладами. У 1966 році на охорону здоров’я було асигновано і витрачено 82,3 тис. крб. проти 14,4 тис. крб. у 1952 році.
Підвищується з року в рік й культурний рівень трудівників. Селищна бібліотека, яка налічує понад 12 тис. книг, обслуговує 1500 читачів. У Будинку культури працюють гуртки художньої самодіяльності, в яких беруть участь понад 200 народних митців-аматорів. Вони виступають з концертами та виставами не тільки в рідному селищі, а й клубах Лисичанського району.
В селищі постійно дбають про розвиток фізичної культури. Членами добровільного товариства «Колгоспник» є понад 930 чол., у т. ч. 200 з них — спортсмени-розрядники. Тут часто відбуваються змагання з різних видів спорту. До послуг фізкультурників 10 майданчиків, футбольне поле, спортивний зал при середній школі.
У Борівському працює три школи: восьмирічна, початкова і середня, в яких у 1966 році навчалося 1300 дітей. Крім того, у вечірній школі робітничої молоді здобуває освіту 260 чоловік. Рік у рік зростають асигнування на розвиток освіти. Якщо в 1952 році було витрачено 22 тис. крб., то у 1966 році — понад 190 тис. карбованців.
Підростаюче покоління в селищі виховують 89 вчителів, з них 23 нагороджено значками «Відмінник народної освіти УРСР». Серед них — викладач української мови і літератури Є. Г. Гуринова, яка на ниві народної освіти трудиться понад 20 років. Д. К. Метьолкін удостоєний звання «Заслужений вчитель школи УРСР».
Щороку в середньому 70—80 юнаків і дівчат Борівського здобувають середню освіту. За період з 1959 по 1965 рік атестати зрілості одержали 540 чол. Багато вихованців борівських шкіл стали інженерами, вченими, науковими працівниками, педагогами. 50 чол. набувають вищу освіту в заочних і вечірніх учбових закладах, 200 юнаків і дівчат, які вирішили стати кваліфікованими робітниками, вчаться у професійно-технічних училищах Лисичанська та інших міст Донбасу.
Так із забитої, неписьменної козачої слободи Борівське перетворилося на культурне, упорядковане сучасне селище міського типу, яке не старіє, а з кожним роком молодіє, оновлюється.
О. І. ІЛЬЇН, І. Ф. ПОЗДНЯКОВ