Лисичанськ, Лисичанський район, Луганська область (продовження)
В 1930 році дала перший струм підприємствам Лисичанська і навколишніх промислових районів збудована за планом ГОЕЛРО Сєвєродонецька ДРЕС. В 1934 році почала роботи по підземній газифікації вугілля Лисичанська дослідна станція «Підземгаз».
Новим підприємством поповнюється скляна промисловість. У 1930 році розпочато будівництво Лисичанського склозаводу, який введено в експлуатацію напередодні XVIII роковин Великого Жовтня — 5 листопада 1935 року. Проектну потужність заводу було освоєно достроково. Завод давав у рік 7 млн. кв. метрів віконного скла — 30 проц. продукції всіх склозаводів України.
Значні роботи по розширенню та обладнанню новою технікою проведено на заводі «Пролетарій», який 1 січня 1932 року став до ладу після реконструкції. Виробництво віконного скла було повністю механізовано, ліквідовано важку працю склодувів. У 1936 році пущено в дію новий цех по виробництву полірованого скла. Тут вперше у країні встановили конвейєр шліфування та полірування скла.
Трудові досягнення передовиків лисичанських підприємств були високо оцінені Урядом.
В травні 1939 року велику групу робітників заводу «Донсода» нагороджено орденами та медалями, а змінний майстер цеху кальцинованої соди І. А. Бондаренко удостоєний ордена Леніна. У 1940 році працю майстра заводу «Пролетарій» С. Д. Осиченка увінчано орденом Трудового Червоного Прапора, головного інженера Г. С. Яргульянца — орденом «Знак пошани», а майстра склозаводу П. Є. Фаловського — медаллю «За трудову відзнаку».
В роки довоєнних п’ятирічок докорінно змінювались культура і побут гірників. Широкого розмаху набрали житлове будівництво, роботи по упорядкуванню Лисичанська. У 1928 році почалось спорудження водопроводу, довжина якого через два роки досягла 10,6 кілометра.
З кожним роком збільшувалась мережа закладів охорони здоров’я, зміцнювалась їхня матеріальна база. У 1930 році в Лисичанську було споруджено нову поліклініку, а наступного року — лікарню на 55 ліжок з терапевтичним та хірургічним відділеннями. У 1937—1939 рр. її розширено до 100 ліжок, відкрито інфекційне та пологове відділення. В лікарні Верхнього у 1939 році число лікарняних ліжок було доведено до 120 — у два рази більше в порівнянні з 1929 роком. Тут працював дитячий санаторій на 30 ліжок. Напередодні Великої Вітчизняної війни на території нинішнього Лисичанська налічувалося три лікарні на 395 ліжок, працювало 57 лікарів.
Успішно розвивалися освіта і культура. У 30-х роках майже повністю було ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. В 1940 році у місті налічувалось 9 середніх, 12 семирічних і 12 початкових шкіл, в яких навчалося 11 тис. учнів. У Лисичанську працювало 620 вчителів.
Значно було розширено найстаріший учбовий заклад міста — гірничий технікум, в якому з 1933 року введено чотирирічний строк навчання. Учбові кабінети були обладнані найновішим устаткуванням. При технікумі працювали курси підвищення кваліфікації машиністів врубових машин, електровозів, вугільних комбайнів та інших спеціальностей. У 1929 році в Лисичанську було відкрито вечірній гірничий інститут. До 1934 року, коли цей учбовий заклад було переведено в Донецьк, з його стін вийшло понад 150 кваліфікованих інженерів-гірників. Організовану у 1928 році торговельно-промислову школу в 1930 році перетворено у кооперативний технікум, який готував товарознавців та бухгалтерів.
У 30-х роках для робітників заводу «Донсода» відкрито просторий Палац культури. Тут працювали гуртки художньої самодіяльності. Своє дозвілля трудящі міста проводили у шести клубах. При чотирьох з них працювали бібліотеки. В 1930 році у Лисичанську почала видаватися районна газета «Більшовицький штурм», а з 1931 року вона виходить під назвою «Лисичанський робітник».
У 1938 році Лисичанськ було віднесено до категорії міст. Він став великим індустріальним центром з багатогалузевою промисловістю. Основу її становило вуглевидобування. Розвиток промисловості сприяв дальшому швидкому зростанню населення, яке заданими перепису 1939 року становило 90 тис. чоловік.
У кінці тридцятих років було затверджено генеральний план реконструкції Лисичанська, за яким передбачалось будівництво нових житлових будинків, шкіл, культурно-освітніх закладів, розширення міського транспорту. Але здійснити ці заходи перешкодила війна.
Фашисти сараною посунули на Радянську землю. В перший день війни, 22 червня 1941 року, на всіх підприємствах і в установах відбулись мітинги. Лисичанці дали клятву мужньо захищати Батьківщину, віддати всі сили справі розгрому гітлерівських вандалів. Приклад високого патріотизму показали комуністи. В перші місяці війни з 122 членів і кандидатів партії заводу «Пролетарій» пішли добро-вільцями на фронт 68 чол., з парторганізації заводу «Донсода» — 70 чол. Всього на початку війни з Лисичанської парторганізації в ряди Червоної Армії влилося за покликом серця 1200 комуністів-добровольців.
На шахти і підприємства замість мобілізованих у армію чоловіків прийшли жінки, робітники, що вже перебували на пенсії, підлітки. В жовтні 1941 року місто опинилось у прифронтовій смузі. Під керівництвом партійних організацій була проведена евакуація людей, обладнання підприємств та інших матеріальних цінностей у східні райони країни. Так, содовий завод відправив у тил 277 вагонів з промисловим обладнанням.
10 липня 1942 року німецько-фашистські війська захопили місто. Гітлерівські головорізи з перших же днів окупації приступили до впровадження «нового порядку». Окупанти утверджували свою владу жорстокістю, намагаючись вселити покору в людські душі. Щоночі десятки жертв, виростали все нові могили. В серпні 1942 року поблизу відводної ями заводу «Донсода» гітлерівці розстріляли шість полонених червоноармійців. 29—30 січня 1943 року після звірячих знущань стратили понад 70 чоловік.
Лисичанськ не став на коліна перед ворогом, а відгукнувся голосом нескорених, бунтівничих. В місті почала діяти підпільна молодіжна група, до якої входили А. Романов, І. Заїкін, М. Михайлов, Ф. Горбатовський, Г. Попова, С. Білоножко, вчителька Н. Ю. Белова та інші. Підпільники виготовляли та розповсюджували листівки із зведеннями Радянського інформбюро, влаштовували диверсії на залізниці, переховували полонених, знищували ворожих солдатів.
Наступаючі Радянські війська в лютому 1943 року підійшли до Сіверського Дінця. Надаючи великого значення Донбасу, фашисти перетворили правий берег Дінця у міцний рубіж оборони. Багато населених пунктів, у т. ч. Лисичанськ, Пролетарськ, Верхнє, були опірними вузлами. Сталь та бетон, мінні поля і траншеї, колючий дріт і вогонь стали на шляху наших військ, що вели наступ. Та ніщо не могло стримати бойового пориву радянських воїнів. 279-а стрілецька дивізія під командуванням В. С. Потапенка 2 вересня 1943 року визволила від німецько-фашистських загарбників Лисичанськ, Верхнє і Пролетарськ. На ознаменування одержаної перемоги цій дивізії було надано найменування «Лисичанська».
Тисячі уродженців міста у великій борні на фронтах Великої Вітчизняної війни проявили зразки мужності та відваги. Вісім з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу: В. Є. Фурсов (1920—1943), П. Г. Шевченко (1921 —1944), І. П. Філонов (1918—1944), В. В. Павлов (1917—1945), В. С. Сметанін (1917—1944), М. І. Вілоіваненко, О. І. Агафонов, В. М. Федоренко. Їх імена золотими літерами вписано у літопис легендарної битви.
Щоб відродити Лисичанськ, районна партійна організація доклала багато зусиль. Окупанти зруйнували електростанцію, сотні житлових будинків, комунальне господарство, школи, клуби, бібліотеки, парки, вивезли з підприємств устаткування, що залишилось. Збитки, завдані народному господарству, обчислювалися сотнями мільйонів карбованців. Лише заводові «Донсода» нанесено шкоди на 174 млн. крб., склозаводу більш як на 15 млн. крб., заводу «Пролетарій» — на 20 млн. крб. Було затоплено всі шахти.
Партійні організації міста посилали на передові ділянки виробництва комуністів, поліпшували зміст ідеологічної роботи, активно пропагували передовий досвід. Завдяки широко розгорнутому соціалістичному змаганню, самовідданій творчій праці шахтарів, країна у вересні 1943 року одержала перші сотні тонн лисичанського вугілля. В 1944 році 46 шахт тресту «Лисичанськвугілля» видобули 430 тис. тонн палива.
Швидкими темпами відроджувались і інші підприємства. На Лисичанський склозавод було направлено дві бригади висококваліфікованих робітників та спеціалістів. Державний Комітет Оборони СРСР виділив заводові апаратуру, обладнання, мотори, насоси та інші матеріали.
15 травня 1944 року робітники склозаводу достроково пустили в дію першу чергу підприємства, яке почало давати 50 проц. довоєнної продукції. 6 червня 1944 року дав перші тонни продукції содовий завод. У серпні 1944 року за успішне виконання завдань по випуску соди заводові було присуджено перехідний Червоний Прапор Державного Комітету Оборони СРСР.
Одночасно з відбудовою промислових підприємств налагоджується робота шкіл і лікарень, дитячих ясел, торгівлі, комунального господарства. В жовтні 1943 року вже працювали 3 лікарні і 16 медпунктів. Через кілька днів після звільнення міста почалися заняття у школах. Учні гірничого технікуму вчилися і водночас відбудовували свій учбовий заклад. Мешканці міста зібрали кілька тисяч книг для міської бібліотеки. 1500 томів для Лисичанська надіслали трудящі Іркутська.
Трудівникам Лисичанська у відбудові шахт та промислових підприємств допомагала вся країна. Сюди на постійну роботу із міст та сіл західних областей України приїхало багато комсомольців і молоді. З підприємств Російської Федерації було надіслано нову техніку, з інших республік прибули кваліфіковані кадри інженерно-технічних працівників. Вже у 1945 році на шахтах тресту «Лисичанськвугілля» налічувалося понад 50 електровозів, врубмашин, транспортерів та інші механізми. У 1949 році впроваджуються у виробництво вугільні комбайни. Завдяки все більшому застосуванню механізації трест «Лисичанськвугілля» у 1949 році перевершив довоєнний рівень видобутку вугілля. На-гора було видано 2,2 млн. тонн палива — на 200 тис. тонн більше, ніж у 1940 році. Неухильно збільшував випуск продукції содовий завод, який досяг у 1951 році довоєнного рівня. За самовіддану працю в роки Великої Вітчизняної війни заводові у 1946 році передано на вічне зберігання перехідний Червоний Прапор Державного Комітету Оборони. В 1949 році за успішне виконання завдань уряду по відбудові підприємства і розширенню виробництва завод нагороджено орденом Леніна. Урядових нагород були удостоєні 39 передових робітників, у т. ч. ордена Леніна — Г. Й. Ляпін, І. І. Михайлов, М. К. Васильєв.
На кінець четвертої п’ятирічки основні галузі промисловості Лисичанська значно перевищили довоєнний рівень виробництва. За 1950—1966 рр. випуск валової продукції підприємствами міста зріс майже у 2,7 раза, досягши 160,3 млн. карбованців.
За роки семирічки у місті проведено будівництво ряду нових підприємств. У 1962 році став до ладу шиноремонтний завод, а у 1966 році дав першу продукцію завод гумотехнічних виробів, будівництво якого триває. Це — республіканська ударна комсомольська будова. Спорудженню цього підприємства багато уваги приділяє комсомольська організація. Молодь міста відпрацювала у 1962—1966 рр. на цій будові у позаробочий час більш як 25 тис. людино-днів.
Вперше у нашій країні в місті зародилось соціалістичне змагання за швидкісне проведення підготовчих виробок. Зачинателем цього руху виступив у 1952 році бригадир прохідницької бригади шахти № 1—2 ім. Мельникова комуніст І. М. Побока, який застосував подовжені 4-метрові шпури. Вже у 1952—1953 рр. бригада Побоки у 2—2,5 раза перевищила встановлені норми проходки гірничих виробок, довівши їх до 120 погонних метрів на місяць. Цей почин мав важливе значення, бо у 50-х роках зростання видобутку вугілля гальмувалося відставанням прохідницьких робіт.
Почин І. М. Побоки знайшов широке застосування. Бригада, яку очолював П. І. Гудь, на шахті № 1—2 довела швидкість проходки до 145 метрів на місяць, а бригада Я. М. Москаленка з шахти «Чорноморка» у 1964 році досягла середньомісячної проходки 204 метри. На шахтах міста була проведена велика робота по удосконаленню технології та механізації прохідницьких робіт. Завдяки цьому у 1964 році середньомісячні темпи проходки підготовчих виробок на всіх шахтах Лисичанська зросли у 3 рази порівняно з 1959 роком і досягли 128,6 метра. Досягнення лисичанських прохідників високо оцінив Радянський уряд. У 1957 році зачинатель руху прохідників-швидкісників І. М. Побока удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. За удосконалення методів і організацію швидкісної проходки гірничих виробок керуючому трестом «Лисичанськвугілля» І. О. Григор’єву у 1964 році присуджено Ленінську премію.
В період підготовки до XXI з’їзду КПРС в місті розгорнулося змагання за комуністичну працю, в яке включилися десятки бригад на шахтах та підприємствах.
21 квітня 1959 року на склозаводі першою звання колективу комуністичної праці завоювала бригада слюсарів і машиністів, яку очолював Ф. О. Богданов.
Масове змагання, що розгорнулося на заводі, пробуджувало трудову енергію склоробів і давало чудові наслідки. За 1960 рік випущено надпланової продукції на 11 млн. крб., підвищено продуктивність праці на 5,6 проц.
Почесне звання бригад комуністичної праці було надано 26 колективам, в яких трудилось 1135 чол. У 1961 році підприємство підвищило продуктивність праці на 10,3 проц., знижено собівартість продукції на 3,2 проц. За досягнуті успіхи 11 вересня 1961 року склозавод був удостоєний звання «Підприємство комуністичної праці». 26 жовтня цим почесним званням увінчано також працю робітників склозаводу «Пролетарій».
Серед гірників ініціатором цього руху виступила прохідницька бригада шахти «Чорноморка», яку очолює комуніст Я. М. Москаленко. Ця бригада першою завоювала звання колективу комуністичної праці. Почесне звання комуністичних здобули в тресті «Лисичанськвугілля» 83 гірницькі бригади, в яких трудяться 2305 шахтарів.
На всіх підприємствах міста широко розгорнувся рух раціоналізаторів та винахідників. За роки семирічки лише на Лисичанському склозаводі впроваджено у виробництво 3182 пропозиції робітників та інженерно-технічних працівників, які дали економічний ефект 1874,6 тис. крб. Слюсар склозаводу «Пролетарій» В. С. Задорожний вдосконалив технологію різання скла. Це дало економію 124 тис. крб. Понад 32 тис. крб. заощадив своїми новими застосуваннями на підприємстві слюсар А. І. Олійник, а слюсар-наладчик В. В. Бабенко — дав 100 тис. крб. економії. На содовому заводі за цей період у раціоналізаторському русі взяло участь 5300 чоловік.
Завдяки високій трудовій активності всіх колективів підприємств промисловість міста достроково виконала семирічний план, збільшивши виробництво валової продукції проти 1958 року на 50,5 проц. Трудящі гірницького міста дали Батьківщині надпланової продукції на 29 млн. крб. Країна додатково одержала 500 тис. тонн вугілля, 3,6 млн. кв. метрів віконного скла, тисячі тонн соди та багато іншої продукції. Звитяжна праця 465 трудівників Лисичанська у семирічці відзначена орденами та медалями Радянського Союзу. Машиністів склозаводу Г. П. Єременка та А. К. Новикова і старшого апаратника содового заводу М. Г. Михайленка, машиніста склозаводу «Пролетарій» В. О. Карку нова нагороджено орденом Леніна. Видатного успіху досягла оператор цеху термообробки скла заводу «Пролетарій» М. І. Бондаренко, яка випускає продукцію тільки вищим сортом. Її трудовий подвиг увінчано званням Героя Соціалістичної Праці. За досягнуті успіхи у виконанні завдань семирічки, розширення виробництва та впровадження нової техніки завод «Пролетарій» у 1966 році удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора.
В число передових підприємств країни вийшов Лисичанський склозавод. Його колектив у кожному кварталі 1966 року завойовував перехідний Червоний Прапор Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС.
Боротьбу трудящих за дальший розвиток промисловості і культури очолює міська партійна організація. Про зміцнення її авторитету, зв’язків з масами свідчить зростання чисельності її рядів. На початку 1967 року в міській парторганізації перебувало 7372 комуністи — на 2029 чол. більше, ніж у 1964 році.
Одночасно з бурхливим розвитком промисловості у післявоєнний період забудовувалося і упорядковувалося місто. Багатоповерхові будинки виструнчились далеко за старі межі Лисичанська. Вони фактично злилися з кварталами житлових масивів міст Верхнього та Пролетарська, які у 1965 році були включені в межі Лисичанська і створили одне місто, що простягнулося на 15 км вздовж Сіверського Дінця. Житловий фонд міста за 20 років (1947— 1967) виріс на 403 тис. кв. метрів і становить 545,3 тис. кв. метрів. Лисичанськ з кожним роком все більше упорядковується. Якщо у 1950 році в місті було заасфальтовано і забруковано 21 км вулиць і 8 км тротуарів, то у 1967 році — 80 км вулиць і 53 км тротуарів.
У 1960 році Лисичанськ одержав ставропільський газ. Якщо в 1960 році довжина газотраси у місті становила 26 км і було газифіковано 330 квартир, то у 1967 році — 97 км і газифіковано 8156 квартир. За 1960—1967 рр. закладено скверів, лісопарків та парків на площі 23,8 га, проведено озеленення всіх вулиць, дворів. Загальна площа зелених насаджень за цей час збільшилась на 50,2 гектара.
Бурхливе зростання міста і його околиць викликало потребу в розширенні комунального транспорту. Якщо до Великої Вітчизняної війни у Лисичанську було лише два автобуси, то тепер на 12 міських маршрутах, довжина яких складає 91 км, курсує 100 машин. У 1966 році розпочато спорудження першої черги тролейбусної лінії.
Постійна увага приділяється охороні здоров’я трудящих. У 1967 році в місті працювало 7 лікарень на 1375 ліжок — в два рази більше, ніж у 1949 році. У системі охорони здоров’я зайнято 418 лікарів і 1130 чол. середнього медичного персоналу. На 10 тис. мешканців припадає 94 лікарняних ліжка, 29 лікарів. Асигнування на охорону здоров’я трудящих з року в рік зростають. У 1952 році вони становили 1306,4 тис. крб., а у 1967 році — 3816 тис. карбованців.
Добре налагоджено у Лисичанську і виховання дітей дошкільного віку. Кількість місць лише у дитячих яслах зросла з 655 у 1958 році до 1005 у 1966 році. В літній час багато дітей шкільного віку відпочивають у піонерських таборах, санаторіях, на дачах.
До послуг гірників у 1966 році відкрито санаторій-профілакторій, в якому вони одержують фізіотерапевтичне та грязелікування, сірководневі, вуглекислі та інші ванни. Профілакторії діють на скляних та содовому заводах. Щороку тисячі трудящих гірницького міста відпочивають і зміцнюють своє здоров’я у санаторіях, будинках відпочинку, у туристських мандрівках. У 1966 році за пільговими путівками у здравницях країни побувало понад 3700 робітників Лисичанська.
Серед працівників медичних закладів Лисичанська великою повагою користується хірург Ю. Л. Багриновський, який в лікарні трудиться з 1949 року. За цей час він повернув працездатність і життя багатьом трудівникам. Це людина яскравого таланту і сміливого розуму. Його складні операції — це плоди багатьох років щоденної впертої і сумлінної праці, невтомних пошуків, безсонних ночей, годин роздумів… Радянський уряд гідно оцінив труд Ю. Л. Багриновського, нагородивши його орденом Леніна. Досвідченим і вмілим вихователем молодих лікарів є завідуючий хірургічним відділом лікарні ім. В. І. Леніна — В. П. Сергієвський. За 36 років роботи в лікарнях та госпіталях на фронтах Великої Вітчизняної війни він зробив більше 25 тис. операцій. Під його керівництвом набули високої кваліфікації багато молодих хірургів. В. П. Сергіевського часто можна зустріти на підприємствах міста, де він розробляє заходи по зниженню травматизму, виступає з лекціями перед трудящими. За сумлінну і невтомну працю В. П. Сергієвського у 1967 році нагороджено орденом «Знак Пошани».
Лисичанськ добре відомий також і на спортивній карті України як осередок досягнень по розвитку фізичної культури.
До послуг трудящих — 3 стадіони, 17 футбольних полів, 33 спортивних зали, 90 волейбольних, баскетбольних та інших майданчиків, 12 літніх туристських баз. Добровільні спортивні товариства «Спартак» та «Авангард» об’єднували у 1967 році 22 тис. чол., які систематично займаються одним або кількома видами спорту. В Лисичанську виховано 6 майстрів спорту, понад 3 тис. сиортсменів-розрядників та понад 6300 спортсменів юнацьких розрядів. Чемпіоном республіки в бігу серед юнаків став у 1966 році студент гірничого технікуму В. Савченко, уславив шахтарське місто також веслувальник на байдарці і каное М. Чужиков. Він у 1964 році удостоєний звання Заслуженого майстра спорту СРСР. Чужиков також чемпіон Олімпійських ігор у Токіо по веслуванню, лауреат IV ювілейної спартакіади народів СРСР. На ювілейних спартакіадах України і Радянського Союзу М. Чужиков у 1967 році завоював 3 золоті і 1 срібну медалі.
Неухильно зростає матеріальний та культурний рівень трудящих. Так, середня заробітна плата робітника збільшилась за роки семирічки (1959—1965 рр.) на 18 проц. Розмір пенсії, порівняно з 1955 роком, зріс у 2 рази. Про поліпшення добробуту трудящих свідчить зростання товарообігу.
У 1966 році населенню продано товарів на суму 72,6 млн. крб.— на 23,5 млн. більше, ніж у 1958 році. До послуг трудящих понад 50 промтоварних магазинів, 100 продовольчих, 5 книжкових, понад 80 підприємств громадського харчування, багато кіосків, павільйонів.
Рік у рік зростають асигнування на розвиток народної освіти, які у 1966 році становили 3,4 млн. крб.— в три рази більше, ніж у 1952 році.
Діти трудящих навчаються у 7 середніх, 15 восьмирічних, 4 початкових школах. Для дорослого населення діє 6 шкіл робітничої молоді та заочна середня школа. В 1967 році в усіх школах налічувалося 20,7 тис. учнів. Знання в маси несуть 825 вчителів.
В 3-х середніх спеціальних навчальних закладах нараховується понад 3 тис. учнів. Гірничий технікум за 1945—1966 рр. випустив понад 6400 фахівців п’яти спеціальностей. У шести професійно-технічних училищах в 1967 році навчалося 2,5 тис. юнаків і дівчат. В місті працюють педагогічне та медичне училища, дві дитячі музичні школи.
Серед півторатисячного загону вчителів та викладачів учбових закладів є справжні майстри педагогічної праці, талановиті вихователі, активні громадські діячі, які, працюючи багато років на ниві народної освіти, наполегливо прищеплюють дітям любов до життя і праці, прекрасне почуття колективу, чесність і мужність, ясність у поглядах і безмежну жадобу до знань. Серед них заслужені вчителі школи УРСР К. Ю. Шелудченко, Т. І. Єрмолаєва, Т. М. Колесников та інші. Педагоги Н. С. Дмитриєвська, О. Г. Багриновська за свою благородну працю нагороджені орденом Леніна.
У місті створено добрі умови для духовного зростання і культурного відпочинку трудящих. До їх послуг 2 палаци культури, 12 клубів, кінотеатр «Жовтневий». У 98 аматорських гуртках художньої самодіяльності розвивають свої мистецькі здібності 2 тис. народних акторів, танцюристів, співаків. При одному з найбільших у місті Палаці культури ім. В. І. Леніна содового заводу працюють хоровий, танцювальний, російський та український драматичні гуртки, кіностудія. Силами аматорів поставлені опери «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Майская ночь», оперета «Весілля в Малинівці», балет «Сновидіння». Перед трудящими міста часто виступають і професіональні мистецькі колективи: Державний ансамбль народного танцю Союзу РСР під керуванням І. О. Мойсеева, Державний російський народний хор ім. П’ятницького, Північний та Уральський народні хори, Державний український народний хор, Державна заслужена академічна капела «Думка», Київський державний ордена Леніна академічний український драматичний театр імені Івана Франка, Луганський обласний драматичний театр та інші.
При Палаці культури содового заводу працюють художні студії. Картини робітників цього підприємства Д. Максимова та В. Скрипниченка експонувалися на обласній та республіканській виставках самодіяльних художників у 1962 році.
Велику масово-політичну і культурно-освітню роботу проводять 23 бібліотеки міста, книжковий фонд яких становить 444,3 тис. примірників. Послугами бібліотек користується понад 76 тис. читачів. З року в рік зростає передплата на періодичні видання. В 1967 році трудящі міста одержували 166 180 примірників газет і журналів — у 2,4 раза більше, ніж у 1960 році. В Лисичанську виходить міськрайгазета «Новый путь» та п’ять багатотиражних газет на підприємствах та шахтах.
В місті встановлено багато пам’ятників: першовідкривачеві кам’яного вугілля у Донбасі Г. Капу стіну, героям громадянської війни, українському радянському поетові В. М. Сосюрі, який у багатьох віршах оспівав місто гірників над Дінцем. Та найбільша шана й повага до вождя і організатора Комуністичної партії, творця першої у світі соціалістичної держави В. І. Леніна, якому встановлено пам’ятник і майже на всіх підприємствах міста.
Трудящі міста свято шанують і бережуть пам’ять про борців за Радянську владу і тих, хто загинув у борні проти німецько-фашистських загарбників. На братських могилах ніколи не в’януть
квіти — знак вічної вдячності за їхні подвиги в ім’я Радянської Батьківщини. В місті одну з вулиць і лікарню названо ім’ям Олександра Титова, члена Лисичанського підпільного комітету більшовицької партії, який віддав життя в ім’я перемоги революції.
Господарським і культурним життям міста керує міська Рада, до складу якої обрано 350 кращих трудівників. Серед них 314 робітників, з них 144 жінки. Багато депутатів користуються у виборців великим авторитетом і повагою. Третій раз підряд довірили вони депутатські мандати інженерові центральної лабораторії содового заводу М. Ф. Зоз, а бригадира бригади прохідників Я. М. Москаленка п’ятий раз підряд обирають до міської Ради депутатів трудящих. За свою невтомну працю він удостоєний ордена Леніна, звання «Почесний шахтар УРСР» та знака «Шахтарська слава». При виконкомі міської Ради створені постійні комісії, в яких сотні трудівників проходять велику школу самоврядування. Вони вирішують ряд справ самостійно, виступають ініціаторами багатьох починань. Депутати також регулярно звітують перед виборцями, доповідають їм про роботу Ради і одержують від них накази. Так, під час виборів до Лисичанської міської Ради у 1965 році виборці дали своїм обранцям 135 наказів. На протязі двох років майже всі пропозиції виборців були реалізовані і втілені у життя.
Радянський лад виховав людину з високими духовними потребами, великим колом громадських інтересів. Сфера громадської активності трудящих міста з року в рік все більше зростає. Тисячі з них у вільний від роботи час добровільно беруть активну участь у діяльності міської Ради та громадських організацій. Майже 450 чол. є активістами 13 постійних комісій міської Ради. 957 інженерів, вчителів, лікарів, партійних, радянських, комсомольських та профспілкових працівників, передових виробничників є членами міської організації товариства «Знання». На підприємствах працюють 35 громадських бюро техніко-економічного аналізу, в роботі яких беруть участь 363 інженерно-технічних працівники, раціоналізатори і передові робітники. Члени бюро проводять широку пропаганду досягнень науки і обмін виробничо-технічним досвідом, розробляють заходи, спрямовані на дальший технічний прогрес. На склозаводах і в тресті «Лисичанськхімнафтобуд» організовано громадські конструкторські бюро, а на шахті «Чорноморка» — раду новаторів та раціоналізаторів.
Багато інженерно-технічних працівників є активними членами науково-технічних товариств — гірничого, хімічного ім. Менделєєва та інших.
Раціоналізатори об’єднані у творчі групи Всесоюзного товариства раціоналізаторів та винахідників. Тільки на вугільних підприємствах членами 16 творчих груп є 2164 чол. На содовому заводі ім. В. І. Леніна, склозаводі працюють самодіяльні кіностудії. Аматори-содовики створили короткометражні кінофільми «За велику хімію», «Наше місто», «Туристи нашого заводу у Чехословаччині» та інші.
В 1964 році з ініціативи гірничого інженера пенсіонера Г. М. Копейко створено міський краєзнавчий музей на громадських засадах. В ньому зібрано більш як 3 тис. експонатів, що розповідають про історичне минуле міста та його підприємств, боротьбу трудящих проти експлуататорів, встановлення Радянської влади у Лисичанську, соціалістичні перетворення. При музеї діє рада, членами якої є ветерани громадянської та Великої Вітчизняної воєн, ветерани праці, вчителі.
Найстаріше місто Донбасу Лисичанськ дало країні немало видатних державних діячів, спеціалістів, вчених, діячів культури, якими пишаються лисичанці. В колишньому селі Верхньому, у сім’ї залізничника в лютому 1881 року народився і до 1891 року проживав К. Є. Ворошилов — один з найстаріших діячів Комуністичної партії, член Президії Верховної Ради СРСР. У Верхньому провів свої дитячі та юнацькі роки український радянський поет В. М. Сосюра.
Колишній апаратник содового заводу С. В. Кафтанов — нині доктор хімічних наук, ректор Московського хіміко-технологічного інституту ім. Д. І. Менделєєва. Київський політехнічний інститут очолює професор О. С. Плигунов — колишній робітник содового заводу. Син потомственного лисичанського шахтаря І. П. Івонін — гірничий інженер, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії. Відомим вченим-гірником, доктором технічних наук, професором і лауреатом Державної премії став вихованець Лисичанського гірничого училища М. Г. Трупак.
Старовинне місто Донбасу — Лисичанськ у 1960 році відзначило 250-річний ювілей свого рідного міста, на честь якого гірники дали понад план 15 тис. тонн вугілля. 27 серпня, напередодні Дня шахтаря, відбулася ювілейна сесія Лисичанської міської Ради депутатів трудящих. Біля будинку тресту «Лисичанськвугілля» в урочистій обстановці було відкрито пам’ятник першовідкривачеві кам’яного вугілля в Донбасі Г. Г. Капустіну. На підприємствах і будовах, шахтах і установах відбулися багатолюдні мітинги і збори, а на стадіоні «Шахтар» — велике народне свято: концерти, ігри, спортивні змагання, народні гуляння.
Місто-трудівник зростає з кожним роком. Ще красивіший стане Лисичанськ у майбутньому. Генеральним планом розвитку і реконструкції Лисичанська, який складено у 1963 році київським «Діпромістом» на основі найновіших досягнень науки і практики з урахуванням створення для населення всіх необхідних зручностей, передбачено у найближчі 5—10 років на 280-гектарному масиві спорудити нові житлові та культурно-побутові і громадські будинки, комплекс учбових закладів. Тут виростуть п’ятиповерхові, а в центральній частині міста — 9-, 14- і 16-поверхові будинки, які створять виразну архітектурно-просторову композицію центру і всього міста, зроблять його одним з найкрасивіших у Донбасі.
Новий генеральний план перебудови Лисичанська — велика програма житлового, комунального та соціально-культурного будівництва. Він цілком реальний і економічно обгрунтований. Його накреслення вже у певній мірі втілені у життя. Стали до ладу Палац щастя, Будинок торгівлі, комплекс дитячої спортивної споруди та інші.
Мешканці Лисичанська люблять своє рідне місто, пишаються ним.
В. І. ПОЛОЗ, В. І. ПОДОВ