Лисичанськ, Лисичанський район, Луганська область
Лисичанськ (старі назви — Лисичий Байрак, Лисича Балка) — місто обласного підпорядкування, центр Лисичанського району. Розташований на правому березі р. Сіверського Дінця, в який у межах міста впадає річка Верхня Біленька; за 115 км на північний захід від Луганська. На території Лисичанська є чотири станції Донецької залізниці. Місто зв’язано автомобільними шляхами з Луганськом, Донецьком, Харковом. Лисичанській міськраді підпорядковані міста Новодружеськ та Привілля. Чисельність населення — 123,9 тис. чоловік.
На лівому березі Сіверського Дінця, у трьох кілометрах від міста, археологами виявлено сліди поселення стародавніх людей. Тут знайдено залишки глиняного посуду і велику кількість крем’яних знарядь праці, що належать до кінця III — початку II тисячоліття до н. е.
Лисичанськ — найдавніше місто Донбасу. Виник у липні 1710 року під назвою Лисичий Байрак 2. Як і інші козацькі слободи на півдні Росії, засновано за указом Петра І для захисту кордонів від нападу кримських та ногайських татар. Першими його мешканцями були українські козаки. Покрита лісом балка, де вони поставили свої курені, була багата на лисиць. Тому поселення дістало назву Лисичий Байрак (зустрічається і інша назва — Лисича Балка).
З 1764 року село входило до Катерининської провінції Новоросійської губернії, а з 1783 року — Бахмутського повіту Катеринославського намісництва.
В 1721 році у басейні Сіверського Дінця відомий російський рудознавець Г. Г. Капустін знайшов поверхневі поклади вугілля, що поклало початок роботам по дослідженню родовищ кам’яного вугілля у Донбасі.
Однак іноземці, які панували у вищих гірничих установах Росії, визнали, що донецьке кам’яне вугілля не має промислового значення. Ці міркування були спростовані. В січні 1724 року бахмутський управитель М. Вепрейський і капітан С. Чирков доповіли Петру І, що видобуте ними поблизу річки Біленької (в районі теперішнього Лисичанська) кам’яне вугілля використовується для солеваріння, у ковальській справі, опаленні житлових будинків тощо. У зв’язку з цим повідомленням Берг-колегія внесла зміни у маршрут нової експедиції Капустіна і направила її також у Бахмутську провінцію за пробами вугілля. Дослідники відкрили в районі р. Біленької пласт вугілля потужністю 45 дюймів. Але у ті роки освоєння надр Лисичанська не набуло серйозного розвитку. Лише в кінці XVIII століття відновлюються дослідження кам’яного вугілля у Донбасі. Розшуки нових родовищ кам’яного вугілля на паливо продовжували інженер-капітан М. Аврамов і професор Лєванідов. Однак і в ті роки вивчення Лисичанського родовища не дало бажаних наслідків. У Росії панував феодально-кріпосницький лад, який сковував розвиток продуктивних сил країни. Багаті надра донецької землі лежали мертвим капіталом.
Систематичні та організовані державні розробки вугільних родовищ поблизу Лисичого Байраку (перші у Росії) почалися в 1795 році, після того, як було видано указ Катерини II про заснування на р. Лугані чавуноливарного заводу, для якого потрібне було паливо.
Отже, в Лисичанську почався родовід славного шахтарського племені країни, бо саме на його території — південному схилі Лисичої Балки—були розвідані вугленосні пласти і закладено восени 1795 року першу шахту Донбасу глибиною 18 сажнів (38,4 метра). Вона дістала назву «Петропавлівська». Незабаром було також закладено шахту «Митрофанівську». Лисичий Байрак стає гірницьким центром. Видобуте вугілля перевозили волами в район теперішньої залізничної станції Лисичанськ, а звідти на Луганський чавуноливарний завод, до якого були приписані шахти.
Лисичанські вугільні розробки до 1801 року були єдиними у Донбасі. За перше десятиріччя (1796—1806 рр.) тут було видано на-гора 2,2 млн. пудів вугілля, або 91,5 проц. всього вугілля, що його видобували в Донбасі. Більше двох третин видобутого палива йшло на Луганський чавуноливарний завод, а решта реалізовувалась на вільному ринку, використовувалася Чорноморським флотом та на господарські потреби.
На шахтах працювали головним чином робітники, переселені в 1796 році з Олександрівського (Олонець-кого) та Липецького заводів, які мешкали в Лисичому Байраці і в сусідньому селі Верхньому. Ряди гірників поповнювалися також за рахунок рекрутського набору. Так, у 1805 році на вугільних розробках налічувалося 130 майстрових-рекрутів. Загальна кількість робітників на шахтах Лисичанська становила у 1806 році 354 чол. Шахти в ті часи нерідко були місцем заслання. За участь у селянському русі на Дону в 1820 році на Луганський завод заслано 69 чол. Більшу частину каторжників адміністрація підприємства направила на лисичанські шахти.
Умови праці і життя на шахтах Лисичанська були надзвичайно важкими. Обладнання було найпримітивніше, не вистачало запасних та інших пристроїв. Майже відсутня була вентиляція, працювати доводилося у воді, бо її не відкачували. На шахтах не додержували найелементарніших правил безпеки.
Працюючи в низьких штреках, робітник постійно знаходився у «зламаному стані». Частими були обвали, вибухи і пожежі, які кожний раз супроводжувалися багатьма жертвами. Підземна пожежа, що спалахнула у 1807 році, охопила велику площу і тривала аж до 1837 року.
Робочий день гірників тривав 12 і більше годин на добу, нерідко доводилось працювати і в недільні та святкові дні. Всі роботи по видобуванню вугілля виконувалися вручну. Головними інструментами були лопата, кайло та обушок. Вугілля з очисних забоїв до відкаточних виробок доставляли в дерев’яних ящиках-«санках» ланцюгом або лямкою, вагонетки по горизонтальних виробках відкочували вручну.
Широко використовувалася праця підлітків 10—12 років, а також жінок. Так, у 1815 році з 595 чол., що працювали на лисичанських шахтах, 267 чол. були малолітні. В 1834 році на руднику налічувалося 123 підлітки.
Майстрові Лисичанських вугільних розробок юридично були прикріплені до своїх підприємств. Вони знаходилися у повному розпорядженні адміністрації і зобов’язані були виконувати всі казенні роботи. Отже, їх життя мало чим відрізнялося від життя кріпаків. Різниця лише була та, що за роботу вони одержували зарплату, яка починаючи з кінця XVIII століття аж до скасування кріпацтва майже не зростала, а ціни на всі без винятку продукти, особливо на м’ясо, борошно і крупи, під-вищалися в 2 і 3 рази. Щоб хоч у деякій мірі стабілізувати життєвий рівень гірників, царський уряд ввів з 1799 року видачу частини платні натурою — житнім борошном (2 пуди в місяць на дорослого робітника, по 1 пуду на жінку та дітей). Ця форма оплати збереглася аж до скасування кріпосництва.
Нестерпним був побут шахтарів. Багато сімей мешкали у критих очеретом землянках чи бараках, більше схожих на могили, ніж на житло. В окремих землянках тулилися 3—4 сім’ї. В 1800 році 10 землянок займали 72 чол. (19 сімей). Казенні приміщення являли собою сплетені з хмизу і обмазані глиною сараї. В шістнадцяти казармах мешкало 362 чол. Лікар Луганського ливарного заводу І. М. Даль, який обстежив у 1800—1801 рр. шахти Лисичанська, постійно вимагав поліпшення житлових умов, але доглядач рудника англієць А. Сміт обмежився лише тим, що з кожної землянки переселив по одній сім’ї. 25 родин гірників були розміщені в селянських хатах села Верхнього.
Неймовірна скупченість, антисанітарний стан сприяли масовим захворюванням і високій смертності. В січні 1803 року хворіла половина всіх майстрових Лисичанського рудника. Великий неврожай в 1833 році викликав голод серед шахтарів.
На шахтах була відсутня будь-яка охорона праці. Гірника на кожному кроці підстерігали каліцтва і смерть: від раптового обриву канату, поламки коловорота, випадкового падіння будь-якого важкого предмета зверху, поламки загвіздка, крюка тощо. Але адміністрація шахт зовсім не дбала, щоб створити хоч найелементарніші умови медичного обслуговування робітників. Лікар І. М. Даль пропонував адміністрації Луганського заводу відкрити в Лисичанську лазарет, але цю пропозицію не було прийнято.
Жорстока експлуатація, тяжке матеріальне становище робітників викликали з їх боку протести. Ці виступи хоч і носили відбиток селянської ідеології, але були більш організованими. Своє невдоволення робітники Лисичанська виражали в багатьох скаргах і проханнях, які посилали адміністрації заводу, шахт. Вже в перші роки існування Лисичанського рудника, 7 жовтня 1799 року, під скаргою підписалися всі 63 робітники. Приводом до невдоволення були часті штрафи. Гірники нарікали, що різні незаконні вирахування ввійшли в систему. «Через це терпимо велике розорення… і денного прожиття не маємо…»,—скаржилися шахтарі. Тих, хто писав і підписував скарги, вважали бунтівниками і карали киями. Але потік скарг не припинявся. Вони надходили і в наступні роки, а в 1827 році під час інспекторського огляду лисичанських розробок їх було подано 18.
За різні т. зв. «провини» з гірників стягували штрафи, переводили їх на більш важку роботу, карали різками. Шахтарів судив військовий суд. Мілітаризація казенної гірничої справи посилювалася до 1857 року, коли гірників казенних рудників було прирівняно до військовослужбовців царської армії. «Служба» шахтаря тривала 35 років, а після цього строку він міг бути звільненим з наданням пенсії «за бездоганну роботу». Але одержання її було зв’язано з такими великими труднощами, що багатьом робітникам доводилося працювати 40 і більше років, навіть до самої смерті, так і не одержавши обіцяної пенсії.
Напередодні реформи 1861 року лисичанські кам’яновугільні родовища входили до складу Луганського гірничого округу. З 39 тис. десятин земельних угідь, що були приписані до округу, в Лисичанську і Верхньому знаходилося більш як 9 тис. На шахтах працювало близько 500 постійних гірників, які жили у Лисичанську і Верхньому. Загальна кількість мешканців Лисичанська становила 1,7 тис., Верхнього — 2,1 тис. У обох селах налічувалося 638 будинків.
Під час реформи всі робітники казенного відомства були звільнені від обов’язкової служби заводу. Лисичанські шахтарі були наділені невеликими присадибними ділянками і, крім того, по 1 десятині землі на ревізьку душу. Це зроблено з метою, щоб закріпити робітників за промисловістю. Адже мізерні наділи не могли забезпечити їх існування.
Скасування кріпацтва сприяло розвитку капіталізму в Росії. Створення на Півдні різних підприємств, особливо металургійних, будівництво залізниць сприяло розширенню ринку збуту для донецького вугілля. Це позначилось і на піднесенні вугільної промисловості. В Лисичанську виникає багато нових приватних шахт. У 80-х роках їх вже налічувалося 30 — в шість разів більше, ніж було напередодні реформи.
Поступово казенні шахти занепадають. Вони закривалися або переходили у руки приватних підприємців. На початку 80-х років були віддані в оренду приватним особам найбільші та найдосконаліші у технічному відношенні шахти «Капітальна» та «Дагмара».
В 1879 році Лисичанськ з’єднано залізницею з Попасною, а в 1895 році — з Куп’янськом, що дало можливість вивозити продукцію у Москву та інші міста Росії. В 1898 році на лінії Попасна—Куп’янськ прокладено другу колію. Споруджено також під’їзні шляхи заводів і шахт.
В гонитві за наживою на Донбас ринули іноземні капіталісти. У 1890 році в селі Верхньому у гирлі р. Біленької російсько-бельгійським акціонерним товариством «Любімов, Сольве і К°» було закладено Донецький содовий завод («Донсода»), який став до ладу у 1892 році і вже через три роки вийшов на перше місце в Росії по виробництву соди. На початку XX століття завод виробляв продукції більше, ніж всі інші содові підприємства країни, разом узяті. Він випускав кальциновану і каустичну соду, бікарбонат, хлорне вапно, нашатирний спирт. В 1899—1900 рр. тут працювало 900 робітників, які щорічно давали продукції на 3,5 млн. карбованців.
Це акціонерне товариство прибрало до своїх рук також і вугільні підприємства: в 1892 році воно орендувало на 30 років шахту «Дагмара», а в 1897 році здає в експлуатацію шахту «Костянтин Скальковський» з річною потужністю 12 млн. пудів вугілля. У 1914 році в с. Рубіжному пущено в дію скляний завод, на якому працювало 850 робітників.
Швидке зростання промисловості Лисичанська в період розвитку капіталізму супроводжувалося збільшенням кількості робітників та їх нещадної експлуатації. Щоб перемогти своїх суперників, вугільні підприємці намагалися тягар конкуренції перекласти на плечі гірників і з цією метою продовжували робочий день на шахтах, який тривав 12, а то й більше годин на добу, а на інших підприємствах — 14—15 годин.
За свою каторжну працю шахтарі одержували низьку плату, яка в середині 80-х років у забійників, кріпильників, стовбурових дорівнювала 18—20 крб. на місяць, а саночників — 16 крб. Цих грошей не вистачало на прожиття навіть невеликої робітничої сім’ї.
Робітники Лисичанська не мирилися з своїм важким становищем, а вели боротьбу проти експлуататорів. Близько місяця тривав страйк лисичанських шахтарів, який виник у 1893 році. Приводом для нього були тяжкі умови праці та низька заробітна плата. В перші дні виступу жоден гірник не спускався в шахту. На протязі 2—3 тижнів на роботу виходила лише третя частина шахтарів. Робітникам, які вимагали поліпшення умов праці і підвищення заробітної плати, вдалося добитися деяких поступок з боку власників шахт.
В демонстраціях, які відбувалися влітку 1903 року, брали участь не тільки шахтарі, але й селяни навколишніх сіл. Політичні виступи робітників Лисичанська очолювала організація «Соціал-демократичного союзу гірничих робітників», яка діяла під керівництвом Донського комітету РСДРП і стояла на позиціях ленінської «Искры». Соціал-демократичну організацію очолював професійний революціонер С. Попов. До її складу входили робітники І. Анохін, Н. Горбіков, Глинкін та інші. На содовому заводі існувала група соціал-демократів у складі 4-х чол. Організація мала два гектографи, на яких друкували листівки. їх розповсюджували серед мешканців Лисичанська та Верхнього.
Хвиля виступів прокотилася у Лисичанську і після кривавих подій 9 січня 1905 року в Петербурзі. У січні—лютому страйкували шахтарі, а селяни Лисичанської волості виступили з вимогами зменшити орендну плату за землю. Вони навесні почали самовільно захоплювати у поміщиків землі, луки і сіножаті. Налякані розмахом революційного руху, шахтовласники звернулися до міністра внутрішніх справ з проханням прислати у Лисичанськ сотню козаків.
У жовтні 1905 року оголосили страйк робітники шахти «К. Скальковський». Вони вимагали встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати на 20 проц., усунення деяких ненависних штейгерів. Поліція, жандарми і козаки за наказом Катеринославського губернатора провели облави та арешти, нальоти на балку Осьмушну та інші місця сходок робітників.
Виступи робітників Лисичанська тривали і в 1906—1907 рр. 16 червня 1906 року знову застрайкували гірники шахт «К. Скальковський» і «Дагмара». До них приєдналися шахтарі Олександро-Дмитріївського рудника і рудника Аптекмана. Власники шахт відповіли локаутом.
Бурхливий розвиток Лисичанська у пореформені роки як значного промислового центру сприяв і розвиткові народної освіти. На протязі 1875—1880 рр., крім існуючих тут двох церковнопарафіальних шкіл, було відкрито ще три училища, у т. ч. жіноче. На кінець XIX століття почали діяти школи на содовому заводі, шахтах «Дагмара» і «К. Скальковський». Ці учбові заклади давали лише початкову освіту і не охоплювали всієї кількості дітей шкільного віку. За даними 1884 року, у Лисичанську з 957 мешканців чоловічої статі письменними були тільки 345, з 914 жінок — лише 95.
У 1873 році в Лисичанську відкрито штейгерське училище. Це перший у Донбасі учбовий заклад, який готував спеціалістів вугільної промисловості. Він був розрахований на 40 учнів, але вже в 1879—1880 роках в училищі навчалося понад 70 чол. Учні вивчали загальноосвітні та спеціальні предмети, на шкільному руднику і в майстернях проходили практику.
Штейгери, підготовлені в Лисичанську, завжди користувалися репутацією хороших спеціалістів. Однак училище не давало своїм вихованцям середньої спеціальної освіти. Лише у 1914 році, внаслідок довгих та наполегливих вимог учнів та громадськості, Лисичанське штейгерське училище було перетворено у середній технічний учбовий заклад.
У 1888 році в Лисичанську перебував великий російський вчений-хімік Д. І. Менделєєв. Він вивчав тут можливості розвитку вугільної промисловості, знайомився з діяльністю штейгерської школи, спускався у найбільшу тоді в Донбасі шахту «Дагмара». Менделєєв мешкав тоді у будинку казенного штейгерського училища. Вчений дав високу оцінку якості підготовки штейгерів: «…Лисичанська школа,— писав він,— дає саме той клас практичних діячів, яких взагалі мало випускають наші учбові заклади».
Три роки (1892—1895) жив і працював у Лисичанську видатний учений-геолог Л. І. Лутугін, який складав геологічну карту Донецького басейну. Його постійним супутником був старий шахтар М. С. Горлов, який багато працював тут і чудово знав околиці Лисичанська та відомі там вугільні родовища. Леонід Іванович високо цінив послуги, зроблені йому Горловим, і в листах до рідних та знайомих з великою теплотою відзивався про нього.
Напередодні першої світової війни на території теперішнього Лисичанська мешкало 11 тис. чол. Лисичанськ був волосним селом Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Тут існувало 17 вугільних шахт, три склоробних, два хімічних та цементний заводи, млин, олійниця та інші підприємства.
На початку 90-х років XIX століття в Лисичанську, Верхньому та Рубіжному вже існували поштові відділення, а в 1899 році було відкрито телеграф. Електричним освітленням користувалися лише службовці адміністрації заводу «Донсода» та шахти «К. Скальковський».
Звістка про Лютневу революцію 1917 року прийшла у Лисичанськ 5(18) березня. В той же день обрано тимчасовий комітет, який складався головним чином з представників дрібнобуржуазної інтелігенції. Робітники — члени цього комітету — звернулися до робітників заводів і рудників із закликом обрати своїх представників для участі у виборах Ради робітничих депутатів Лисичанська. Вибори відбулися 12(25) березня в кінотеатрі «Комета». Серед 45 чол., обраних до першого складу Ради, тільки 17 робітників. Більшовиків у Раді не було.
Після повалення царизму у політичне життя Лисичанська активно включаються широкі маси трудящих. Завдяки наполегливій боротьбі гірників, робітників заводів «Дон-сода», склоробного та інших підприємств у травні 1917 року встановлюється 8-годинний робочий день, виникають професійні спілки хіміків та гірників.
Становище і умови діяльності більшовиків Лисичанська були досить складними. Вони виступали на робітничих мітингах проти імперіалістичної війни, яку продовжував вести буржуазний Тимчасовий уряд, викривали зрадницьку політику меншовиків та есерів, посилювали свій вплив у масових організаціях і цим самим готували робітників до рішучої боротьби проти буржуазії. Найбільш активними пропагандистами були більшовики: М. Лазуренко, що приїхав з Петрограда, і А. А. Френкель, що прибув з Ростова-на-Дону. їх виступи перед робітниками заводу «Донсода» та інших підприємств сприяли зміцненню більшовицьких організацій. Переконавшись у зрадництві меншовиків і есерів, робітники готувалися до рішучих дій. їх прагнення добре висловив робітник содового заводу, згодом відомий український поет В. М. Сосюра. Він у червні 1917 року опублікував у газеті «Голос рабочего» (орган Лисичанської Ради робітничих депутатів) свій перший вірш «Товаришу!», який прозвучав бойовим закликом до революційних дій.
В кінці липня на содовому заводі створюється більшовицька організація. Серед її перших членів були робітники М. П. Звонарьов, П. В. Євсєєв, Р. Г. Кох, Г. Д. Совков. У серпні 1917 року комуністи створили тут молодіжну організацію соціалістичної спілки робітничої молоді.
Коли прийшла звістка про перемогу пролетарської революції у Петрограді, авторитет більшовиків серед трудящих Лисичанська був уже міцним. На робітничих зборах і мітингах трудящі прийняли рішення про підтримку Ради Народних Комісарів на чолі з В. І. Леніним. Було також створено військовореволюційний комітет, який очолив більшовик А. 3. Козаченко.
Але становище у Лисичанську залишалося напруженим. Ще у лютому есеро-меншовицького Радою заводу «Донсода» була створена т. зв. «Солдатська організація», до складу якої входило до 400 чол.— синки багатіїв та дезертири з фронту. Ця банда утримувалася на гроші директора «Донсоди» капіталіста Тепліца і була добре озброєна. Після перемоги Жовтневої революції бандити намагалися роззброїти Червону гвардію, розгромити організації комуністів та Соціалістичної спілки робітничої молоді.
На допомогу лисичанським робітникам прибули загони Червоної гвардії з Олександро-Дмитріївського рудника та Горлівсько-Щербинівського району. Заколот було придушено. В грудні 1917 року робітники вигнали з Лисичанської Ради меншовиків та есерів. Рада стає на більшовицькі позиції.
У відповідності з Ленінським декретом про робітничий контроль над виробництвом, на рудниках і підприємствах організуються контрольні комісії. 20 лютого 1918 року для керівництва економічним життям в Лисичанському районі створюється районна Рада народного господарства, яка була підпорядкована обласній Раді народного господарства Півдня Росії. Райраднаргосп займався організацією роботи рудників та підприємств, питанням фінансів, розподілом паливних та продовольчих ресурсів і т. д. На чолі Лисичанського райраднаргоспу стояв більшовик, гірничий інженер Д. Ф. Мельніков.
Але мирна будівнича робота була перервана наступом німецьких імперіалістів, які у квітні 1918 року окупували Лисичанськ. На заклик Комуністичної партії робітники піднялися на захист завоювань Жовтня. За рішенням партійної організації в Лисичанську для боротьби з німецько-австрійськими окупантами та гетьманцями були залишені підпільні групи комуністів. Вони діяли на склоробному заводі, заводі «Донсода», на шахтах. В складі лисичанської підпільної організації були більшовики О. С. Титов, І. М. Лагода, П. М. Бородін та інші.
Під керівництвом О. С. Титова підпільники випускали і розповсюджували листівки, в яких закликали робітників і селян давати відсіч окупантам, вели агітаційну роботу серед німецьких солдатів. Під впливом підпільників робітники саботували заходи ворога — відмовлялися видобувати для німців вугілля, а напередодні їх вигнання навантажили на станції Насвітевич дев’ять вагонів вугілля і відправили їх назустріч наступаючим частинам Червоної Армії.
Зразу ж після визволення Лисичанська у грудні 1918 року від німецько-австрійських окупантів шахтарі, не гаючи часу, взялися за налагодження нормальної роботи рудників. У перші три місяці 1919 року поступово зростає видобуток вугілля в Лисичанському районі: у січні він становив 1261, у лютому — 2231, у березні — 2259 тис. пудів.
Мирна передишка була недовгою: з півдня Донбасу загрожували денікінські полчища. Вони, захопивши в червні 1919 року Лисичанськ, встановили кривавий режим, проводили масові страти робітників. Знахабнілі підприємці знизили заробітну плату робітникам, яку до того ж не видавали по 2—3 місяці.
Для проведення підпільної роботи у тилу білогвардійців ревком залишив у Лисичанську 30 комуністів. Підпільники розгорнули велику агітаційну роботу серед населення, керували виступами робітників, які все ширше включалися у боротьбу з денікінцями. Під керівництвом К. Коробкіна було створено партизанський загін, який налічував 400 чол., озброєних рушницями й трьома кулеметами. Народні месники активно діяли в тилу білогвардійських військ.
23 грудня 1919 року Лисичанськ було визволено від денікінців. 29 грудня тут створено військово-революційний комітет Лисичанського району в складі семи чоловік, яким керував П. М. Бородін.
Партійні організації очолили боротьбу з розрухою, голодом, бандитизмом. У грудні 1919 року були оголошені власністю держави всі рудники Лисичанського району. Але націоналізовані підприємства знаходились у поганому стані. Більше половини шахт було затоплено, видобуток вугілля у 1920 році порівняно з 1916 роком знизився у шість разів. Для нормальної роботи шахт не вистачало кріпильного лісу, вагонеток, мастил. Стояли заводи «Донсода», скляний в с. Рубіжному.
Скрутне становище було також з кадрами. Іноземні спеціалісти втекли за кордон. Частина майстрів займала очікувальну позицію, деякі з них саботували заходи Радянської влади. Багато досвідчених робітників, головним чином комуністи, ще не повернулися з фронтів громадянської війни. У 1920 році в партійному осередку содового заводу на обліку перебувало лише 17 членів партії.
Незважаючи ні на які труднощі, лисичанські комуністи проявили високу свідомість, доклали багато зусиль в мобілізації трудівників на відбудову народного господарства.
Велику роль у відбудовних роботах відіграли комуністичні суботники та недільники. У жовтні 1920 року лисичанські шахтарі взяли активну участь у всесоюзному недільнику. В цей день на шахтах працював 3831 гірник. Вони видобули 20 620 пудів палива.
Завдяки допомозі, яку надавала Донбасу вся країна, і героїчній праці всіх гірників вугільна промисловість Лисичанська поступово відроджувалася. На кінець відбудовного періоду (1925—1926 рр.) шахти збільшили видобуток палива проти 1921 —1922 рр. у три рази, довівши його до 683 082 тонн. Рівень 1913 року було перекрито у 1926—1927 рр., коли видобуток вугілля становив 862 тис. тонн.
Швидкими темпами відновлювалась виробнича потужність заводу «Донсода», який почав давати продукцію у 1921 році. В 1923 році підприємству надано ім’я В. І. Леніна. Завдяки здійсненню реконструкції та механізації завод у 1925— 1926 рр. досяг довоєнного рівня виробництва соди і в 1,5 раза перевершив цей рівень по випуску бікарбонату натрію. В цей час підприємство давало більше половини загальносоюзного виробництва кальцинованої соди.
Завод «Пролетарій» (колишній склозавод Лівенгофського товариства), відбудований у 1922 році, вже через три роки у 2,6 раза перевищив рівень виробництва скла 1915 року.
В 1920 році Лисичанськ став районним центром. Це сприяло його дальшому економічному та культурному зростанню. Районна партійна організація намітила завдання по будівництву в Лисичанську нових шахт, механізації виробничих процесів на промислових підприємствах, підвищенню продуктивності праці, піднесенню матеріального добробуту і культурного рівня всіх трудівників міста.
Успіхи у відбудові народного господарства були затьмарені звісткою про смерть В. І. Леніна. На траурних зборах і мітингах трудящі Лисичанська по-
клялися віддати всі сили справі Леніна і неухильно виконувати його заповіти. Відповідаючи на заклик Центрального Комітету РКП(б), понад 300 робітників Лисичанська подали колективну заяву про вступ до партії. На руднику ім. М. Рухимовича у партію записалося 60 чол. Масовим був і вступ молоді до комсомолу. За перший тиждень після смерті великого вождя заяви про прийняття до Комуністичної спілки молоді подали 316 юнаків та дівчат.
Відбудовуючи народне господарство, партійні організації селища добилися значних успіхів в піднесенні матеріального і культурного рівня трудящих. В 1925 році у Лисичанську було відкрито тубдиспансер з нічним санаторієм на 25 ліжок. У 1926 році працювало дві лікарні на 115 ліжок, 4 амбулаторії, медичні пункти на кожному підприємстві, три аптеки. Населення обслуговувало 158 медичних працівників.
З кожним роком зростала культура гірників. Велика увага, зокрема, приділялась ліквідації неписьменності. У 1922—1923 рр. в Лисичанську було організовано 16 пунктів лікнепу. Робітники та селяни, у тому числі й жінки, які до революції не могли одержати освіту, вечорами наполегливо вчилися. Розширюється мережа загальноосвітніх закладів. У 1923 році відкрито три нові початкові школи. Добровільне товариство «Друг дітей» бере під особливий нагляд сиріт і дітей бідняків. їм видавалися одяг, взуття, підручники, зошити.
Першочерговим завданням була також підготовка кваліфікованих спеціалістів для промисловості. У 1921 році на базі штейгерського училища створюється гірничий технікум, який готував експлуатаційників, електротехніків, маркшейдерів та інших спеціалістів для шахт. В 1922 році на содовому заводі відкрито школу фабрично-заводського навчання і 9-місячні курси по підвищенню технічного рівня робітників, на яких навчалось 152 чол. В 1924 році починають працювати хімічна профшкола, на базі якої в 1930 році організовано хімічний технікум, та гірничопромислова школа при руднику ім. Рухимовича.
Все ширше розгортали роботу культурно-освітні заклади. У червні 1920 року урочисто відкрито клуб робітників содового заводу. В наступні роки почали працювати клуби на шахтах, склозаводі «Пролетарій», були створені бібліотеки, діяли стаціонарні кіноустановки.
В 1923 році Лисичанськ став робітничим селищем, у 1924 році — Рубіжне (перейменоване в 1936 році у Пролетарськ), в 1927 році — Верхнє. За даними перепису, у Лисичанську налічувалося 11,3 тис. мешканців, у Верхньому — 16 тис., у Пролетарську — 9,7 тисяч.
Зростаючи і міцніючи, Лисичанськ віддавав свої багаті скарби справі соціалістичного будівництва. У 1928 році на шахтах Лисичанська почали застосовуватися врубові машини, скреперні установки та хитні конвейєри для транспортування вугілля. Роботи по технічному озброєнню шахт значно поліпшились після створення у 1935 році державного тресту «Лисичанськвугілля», який об’єднав 11 шахт. Вже у 1940 році кількість видобутого вугілля при допомозі машин становила 99 проц., а транспортування було механізовано на 95,6 проц. В цей період на шахтах Лисичанська працювало 50 врубових машин. За роки п’ятирічок видобуток палива збільшився у 2,5 раза.
На гіганта промисловості перетворився содовий завод ім. В. І. Леніна. Завдяки удосконаленню технології, поліпшенню використання апаратури, колектив підприємства домігся високої продуктивності праці, за рівнем якої випередив найбільші содові підприємства Західної Європи. В 1938 році виробництво соди досягло 405 тис. тонн і перевищило рівень 1913 року у чотири рази. У 1940 році завод давав 70 проц. усієї содової продукції, що була вироблена у країні.