Луганщина в XVIII — XIX ст
Перші промислові розробки кам’яного вугілля розпочато в 1790 році в районі Лисячого Байраку (Лисичанськ) для потреб Чорноморського флоту. Дальший розвиток кам’яновугільної промисловості зв’язаний з будівництвом в 1796 році Луганського ливарногарматного заводу, який постачав гармати і снаряди Чорноморському флотові і фортецям на узбережжі Чорного моря. 4 жовтня 1800 року завод дав перший чавун. Для виплавки металу вперше в Росії було застосовано кокс, випалений у Лисичанську. Луганський завод відіграв велику роль у економічному і культурному розвитку Донбасу.
З його побудовою почалося систематичне видобування вугілля в Донецькому басейні.
У 1882 році селище Луганський завод разом з прилеглим до нього селом Кам’яний Брід офіціально одержує статут міста. Луганськ стає центром Слов’яно-сербського повіту.
У 1840 році при Луганському заводі виникає вчене товариство гірничих інженерів, яке своїми роботами сприяло розвиткові теорії і практики гірничої справи.
Його членами було відкрито в Донбасі близько 300 кам’яновугільних і рудних родовищ. Багато з них починають розроблятися, у зв’язку з чим виникають нові населені пункти: Голубівка (Кіровськ), Петро-Мар’ївка (Первомайськ), Шубинка (Кадіївка).
Чимало уваги і сил вивченню краю віддав Є. П. Ковалевський — відомий гірничий інженер, почесний член Петербурзької Академії наук. Він провів перші великі дослідження Донбасу, вперше дав уявлення про нього, як про геологічне єдине ціле, докладно охарактеризував його різні корисні копалини.
У 1888 році Лисичанськ, Голубівку та інші місця відвідав видатний російський учений Д. І. Менделєєв. Він обслідував ці місця, щоб з’ясувати можливості розвитку в Донбасі кам’яновугільної промисловості. Вивчаючи тут природні багатства, Д. І. Менделєєв висунув ідею підземної газифікації вугілля, що далеко виходила за межі практичних можливостей того часу. Тільки за Радянської влади ця ідея почала перетворюватися в життя.
Понад 22 роки (1892—1915) наполегливої праці присвятив вивченню Донбасу Л. І. Лутугін — професор Петербурзького гірничого інституту. Л. І. Лутугін, будучи в Донецькому краї, склав геологічний розріз вугленосних товщ, визначив їх потужність і кількість вугільних пластів та прошарків. Його наукові висновки лягли в основу розв’язання найважливіших практичних питань вугільної геології басейну. В пам’ять про видатного вченого одному з міст області присвоєно його ім’я.
Велике значення для розробки і використання природних багатств Донбасу мало інтенсивне будівництво залізниць. У 1878 році закінчено будівництво залізничної лінії Дебальцеве — Луганськ, а в 1884 — Катерининської залізниці, що сполучила Донбас з Криворіжжям. Це сприяло бурхливому розвиткові вугільної і металургійної промисловості, а також транспортного машинобудування. В 1895 році в Луганську споруджується патронний, а в 1896 році — паровозобудівний заводи. В ці роки почали діяти емалювальний, костильний, спиртоочисний, пивоварний, шкіряний та інші заводи. Поблизу Луганська виросли Донецько-Юр’ївський та Вільхівський металургійні заводи, багато шахт і рудників. За даними 1897 року, в Слов’яносербському повіті видобувалося близько 40 млн. пудів вугілля, 500 тис. пудів залізної руди і виплавлялося 10 млн. пудів металу, діяли 101 промислове підприємство і 1236 кустарно-ремісничих закладів з щорічним оборотом на суму 4 млн. карбованців.
Багатства краю і дешева робоча сила привертали жадібні погляди іноземних капіталістів. Уже наприкінці XIX століття вугільна, металургійна, машинобудівна та інші галузі промисловості майже цілком були в руках англійських, французьких, бельгійських, німецьких та інших капіталістичних хижаків. У погоні за наживою вони разом з місцевою буржуазією по-хижацькому грабували багатства краю і нещадно експлуатували трудящих. Робочий день на фабриках і заводах навіть після видання закону 2 червня 1897 року, що обмежив його тривалість до 11,5 години, тривав 12—13 годин. Майже всі види праці виконувалися вручну, техніка безпеки була поставлена погано, що часто призводило до нещасних випадків на виробництві.
Особливо великий травматизм був на шахтах і рудниках. У середньому за п’ятиріччя (1903—1908 рр.), наприклад, кожний третій шахтар Донбасу був покалічений. Відсутність світла і свіжого повітря в шахтах, підземні води і рудникові гази викликали масове поширення як загальних, так і професійних захворювань. Газета «Вестник Юга» у березні 1904 року повідомляла, що на рудниках Донбасу в середньому щомісяця хворіло до 75 проц. робітників. Найпоширенішими були професійні захворювання шахтарів: катари дихальних шляхів, емфізема легень, ревматизм і запалення сідничного нерва, параліч очних м’язів.
Умови праці робітників і особливо шахтарів ще більш погіршали напередодні і в період першої світової війни. Ось як характеризував лікар І. І. Лященко в своїй доповіді Пироговському товариству: «Дванадцять годин на добу в підземеллі, в душній, вогкій, пильній атмосфері, за тяжкою працею, при повсякчасній небезпеці бути задушеним і покаліченим. Хіба це не каторжна праця? Чи дивно, що такий робітник у 35—40 років має вигляд діда 60 років».
За свою надмірну, виснажливу працю робітники одержували злиденну заробітну плату. Єдиних ставок і розрядів не було, тому робітники навіть однієї кваліфікації оплачувалися неоднаково. Розміри заробітної плати законом не регулювалися і цілком залежали від сваволі господарів підприємств. У 1900 році на паровозобудівному заводі Гартмана в Луганську, наприклад, середньоденний заробіток робітників становив 1 крб. 31 коп. І це була найвища заробітна плата в той час. В інших галузях промисловості вона була значно нижча. Того ж року шахтарі Успенського рудника заробляли на день: вибійники — 90 коп., вагонники і саночники — 80 коп., кріпильники — 85 коп., рукоятники — 80 копійок.
Але й цю низьку заробітну плату робітники одержували неповністю. Її урізували капіталісти за допомогою штрафів, обрахувань, поборів тощо. Навіть чиновники Гірничого департаменту, які в 1900 році обслідували становище робітників на 14 заводах і 36 вугільних шахтах Донбасу, змушені були визнати, що «стягнення з робітників, які роблять хазяї, нерідко перевищують встановлені законом і навіть самими промисловцями норми». Найпоширенішим приводом для штрафів було бракування вагончиків з вугіллям на користь хазяїна. Тільки на шахтах Петро-Мар’ївського рудника, що видобував 10—12 млн. пудів вугілля на рік, бракувалося до 10 проц. його загального видобутку, що становило понад один мільйон пудів вугілля, видобутого неоплаченою працею гірників. Крім штрафів, адміністрація на шахтах, рудниках і заводах практикувала різні побори: на будівництво церков, бань, шкіл, лікарень тощо, причому хазяї часто ставали на шлях насильного утримання частини заробітку на ці цілі всупереч бажанню робітників.
Поряд з системою штрафів і поборів капіталісти широко практикували систему безпосереднього обрахунку і обману робітників. Через фабричні, заводські і рудникові крамниці, а також крамниці споживчого товариства капіталісти продавали їм товари за цінами, значно вищими від ринкових. На Голубівському руднику, наприклад, у 1897 році крамниця брала з шахтарів за продукти харчування на 20 проц. дорожче, ніж вони коштували на ринку.
Надзвичайно тяжкі були житлові умови. Цілі селища складалися з казарм, халуп, нічліжок з образливими назвами «собачівок», «нахаловок» тощо. Понад 40 проц. робітників Донбасу жило в землянках. Про тяжкі житлові умови в Донбасі була змушена говорити навіть офіціальна комісія, що обслідувала становище робітників. «Найслабшу сторону гірничих підприємств,— писала вона в своїй доповіді,— становлять жилі приміщення. Крім землянок, є зовсім незадовільні житла для сімейних робітників у вигляді так званих «каюток», а для одинаків — у вигляді казарм-сараїв, з невеликою кількістю малих вікон, без стель і підлоги, спальня, їдальня і кухня об’єднані, приміщень для артільних куховарок і умивальників немає, нари зйомні і місця на них не розділені, кількість кубометрів повітря в приміщеннях не відповідає числу робітників, що живуть у них».
Дуже погано було організовано охорону здоров’я. Медичні заклади почали виникати тільки в епоху капіталізму. В 60-х роках XIX століття в колишньому Слов’яносербському повіті була одна лікарня військового відомства на 30 ліжок, куди приймали тільки нижніх військових чинів. У лікарні працював один лікар. Крім цього, в повіті було 2 фельдшери — в селах Петропавлівці і Кримському і 5 щепіїв віспи.
В січні 1871 року військову лікарню було закрито і замість неї відкрито земську.
Скоро весь повіт було поділено на три лікарські дільниці, що обслуговували всіх жителів повіту: Слов’яносербську при лікарні (обслуговувала 3 волості), Луганську (обслуговувала 15 волостей) та Голубівську (обслуговувала 14 волостей) і утворено 5 фельдшерських пунктів. У 1879 році на одну лікарську дільницю в середньому припадало 37 086 чоловік. У травні 1883 року міську лікарню з Слов’яносербська разом з іншими закладами було переведено в місто Луганськ. На початку 90-х років у повіті було відкрито нові лікарні та фельдшерські пункти. В 1897 році в повіті було всього 4 лікарні на 49 ліжок, 5 лікарських дільниць і 8 фельдшерських пунктів.
Розвиток промисловості, зростання чисельності населення вимагали збільшення кількості медичних закладів. Проте через недостатні асигнування на охорону здоров’я мережа медичних пунктів і кількість медичного персоналу лишалися незначними. В 1914 році на всій території теперішньої Луганської області налічувалося всього 66 лікарняних закладів, в яких було 1429 ліжок, 72 лікарські амбулаторно-поліклінічні і 48 фельдшерсько-акушерських пунктів, у яких було 169 лікарів.
Царський уряд посилено проводив політику жорстокого національного гноблення на Україні, тримав трудовий народ у темноті і неписьменності. За загальним переписом населення Російської імперії 1897 року в колишньому Старобільському повіті грамотних було тільки 10,4 проц., а без міста Старобільська чоловіків — 17,9 проц., жінок — 2,8. За тим самим переписом процент письменних у Слов’яно-сербському повіті був вищий: у віці від 10 до 19 років чоловіків — 41,3 проц., жінок — 18,5; у віці від 20 до 29 років чоловіків — 40,2 проц., жінок — 11,5, у віці від 30 до 39 років чоловіків — 38,4 і жінок — 9,4 процента.
У 1914—1915 рр. на території теперішньої Луганської області було 983 загальноосвітні школи, з них 969 початкових. У школах навчалося 86 700 учнів, працювало 2070 учителів. Освіта для дітей трудящих обмежувалася здебільшого початковою школою, що, як правило, була церковно-парафіальною. Мало чим відрізнялися від них і земські школи. Програма всіх початкових шкіл була розрахована на те, щоб навчити дітей читати, писати та робити чотири арифметичні дії і, найголовніше, виховати дітей у дусі православної церкви і вірності царському престолові. Середня, а тим більше вища освіта були майже недоступними для дітей робітників і селян.
До революції на Луганщині не було жодного професіонального театру. Були невеликі клуби в Луганську (гірничо-комерційний і професійний), Лисичанську, Старобільську та деяких інших містах, в які мали доступ лише чиновники та інженерно-технічні працівники. Для робітників вони були закриті. Єдиним місцем, відкритим для всіх, була церква.
Луганщина славилася своїми талантами. Тут жили і працювали відомі письменники. В Луганську в 1801 році народився письменник, учений-діалектолог і етнограф, укладач «Толкового словаря живого великорусского языка», який не втратив свого значення і тепер,— В. І. Даль. У селі Новобожедарівці Слов’яносербського повіту, а потім у Луганську жив і вчився український поет М. Ф. Чернявський (1867—1937 рр.), який у своїх віршах яскраво показав тяжку підневільну працю донецьких гірників за царизму. У 80-х роках XIX століття в селі Олексіївні Слов’яносербського повіту завідував земською школою Б. Грінченко — український письменник, упорядник «Словаря української мови». В місті Старобільську (1858— 1863 рр.) жив і працював відомий російський письменник В. М. Гаршин, який на місцевому матеріалі написав чудові твори «Справжня історія Енського земського зібрання» і «Ведмеді». У Луганську народилася Софія Дальня, одна з перших в нашій країні пролетарських поетес, член КПРС з 1903 року, автор творів, пройнятих ненавистю до самодержавства.