Луганська область у період буржуазно-демократичних революцій
Лютнева буржуазно-демократична революція поклала край багатовіковому пануванню царського самодержавства. За прикладом Петрограда і Москви тут почали створюватися Ради робітничих депутатів, професійні спілки, фабрично-заводські комітети, робітничі дружини. Активізували свою діяльність, вийшовши з підпілля, більшовицькі організації. З ініціативи Луганського комітету партії вже в перші дні революції було створено Центральне бюро спілки металургів на чолі з більшовиком І. Д. Литвиновим. У спілці налічувалося близько 12 тис. членів.
Палко схваливши Квітневі тези В. І. Леніна, більшовицькі організації, користуючись різними формами і методами політичної агітації, допомагали робітникам і селянам усвідомити цілі боротьби, знайти правильний шлях до перемоги пролетарської революції. Це зміцнювало авторитет більшовиків у масах і сприяло зростанню їх рядів. Так, тільки Луганська більшовицька організація, що налічувала в перші дні революції близько 100 чоловік, на кінець квітня зросла до 1500 членів і стала однією з найбільших організацій не тільки в Донбасі, а й на Україні.
Під впливом більшовиків швидко зростала класова свідомість робітників, активізувалася їх боротьба за владу Рад. Виступаючи на VII Квітневій конференції РСДРП(б), делегат від більшовиків Донбасу говорив: «Зараз фактично Луганськ в руках робітників. Якщо будуть ще працівники, то влада, безперечно, буде в руках більшовиків… Введено 8-годинний робочий день. Збільшено заробітну плату. Організуються продовольчий комітет і рада старост». В. І. Ленін високо оцінив самовіддану боротьбу робітників Донбасу за встановлення влади Рад на місцях і в своїй промові на Квітневій конференції захоплено сказав: «Ось це справжня програма революції, не з книжки вичитана. Ось це справжнє завоювання влади на місці».
15—16 травня 1917 року відбулася перша Луганська районна конференція Рад, в роботі якої брали участь делегати від семи підрайонів: Луганського, Кадіївського, Донецько-Юр’ївського, Мар’ївського, Лозово-Павлівського, Катеринодонського і Білянського. Конференція висловилася за передачу всієї повноти влади в руки Рад робітничих і солдатських депутатів. Було обрано Луганський районний комітет Рад і районне бюро Рад на чолі з К. Є. Ворошиловим.
Поступово Луганський районний комітет Рад поширив свій вплив ще на 4 підрайони і охопив своєю діяльністю 11 підрайонів з населенням близько 200 тис. чоловік.
Багато Рад Луганського району, керованих районним бюро, все сміливіше ставали на шлях революційних дій і розв’язання таких дуже важливих питань, як встановлення восьмигодинного робочого дня, регулювання заробітної плати робітників, забезпечення населення продовольством. Місцеві органи самоврядування, насаджені Тимчасовим урядом (земські управи, міські думи, комісаріати та інше), майже скрізь ігнорувалися. Виконавчі комітети Рад нерідко скидали агентів і уповноважених центральної влади, самостійно призначали замість них інших, відбирали в своє розпорядження будинки, реквізували товари і засоби пересування, запроваджували нові ціни на товари, встановлювали контроль над виробництвом і стежили за нормальною роботою підприємств.
За рахунок добровільних грошових пожертв робітників більшовики почали видавати з 1 червня 1917 року в луганську газету «Донецкий пролетарий», організуюче значення якої вийшло далеко за межі Луганського району. На сторінках газети друкувалося багато кореспонденцій рядових робітників, передруковувалися найважливіші статті і виступи В. І. Леніна та інших видатних діячів більшовицької партії. Газета систематично викривала зрадницьку діяльність меншовиків, есерів, українських буржуазних націоналістів, активно виступала за припинення війни і передачу всієї влади Радам.
В ході класових битв більшовицький вплив швидко зростав не тільки серед робітників, але й серед селянства — основного союзника пролетаріату в революції. В Донбасі, як ніде, існував міцний традиційний зв’язок робітників з селянами. З ініціативи більшовицьких організацій при місцевих Радах було організовано спеціальні відділи по роботі серед селян. Луганський комітет РСДРП(б) виділив спеціальну групу більшовиків, яка активно працювала серед селян району. Величезною популярністю серед селянських мас користувалося обране 16 травня бюро Ради Луганського району. Селяни зверталися до нього з заявами, проханнями і скаргами. Підтримуючи постійний зв’язок з селянством, бюро Ради вирішувало аграрні конфлікти. 4 червня 1917 року районний з’їзд Рад селянських депутатів прийняв більшовицьку резолюцію, що вимагала конфіскації поміщицьких земель і передачі їх до рук селян.
У новій обстановці, що настала після липневих подій, трудящі Луганщини під керівництвом більшовиків ще тісніше згуртовували свої ряди для боротьби з контрреволюцією. На VI з’їзді РСДРП(б), який затвердив курс на збройне повстання, більшовицькі організації Луганського району були представлені трьома делегатами: К. Є. Ворошиловим, А. 3. Каменським і В. П. Лотиковим. К. Є. Ворошилова було обрано в мандатну комісію з’їзду. А. 3. Каменський, що був членом обласного комітету партії Донецько-Криворізького басейну, доповів з’їздові про готовність трудящих Донбасу дати найрішучішу відсіч контрреволюції.
Бойова енергія пролетаріату Донбасу з особливою силою виявилася в період боротьби з корніловщиною. В Луганську на об’єднаному засіданні комітету РСДРП(б) і більшовицької фракції міської Ради було обрано Комітет врятування революції (Революційний комітет) на чолі з О. Я. Пархоменком. Комітет вжив усіх заходів до того, щоб паралізувати контрреволюційні сили, що діяли в Луганському районі. Він заарештував офіцерів місцевого гарнізону, представників великої буржуазії і вищих чиновників. Багато Рад зосередило владу в своїх руках.
До всіх урядових установ — банку, пошти, телеграфу тощо — Комітет послав своїх комісарів, які дістали завдання наглядати за нормальною роботою їх і припиняти будь-які спроби саботажу. Червона гвардія взяла під охорону фабрики і заводи. 30 серпня в усіх частинах Луганського гарнізону проводилися вибори командирів Лїовий командний склад і солдати гарнізону одностайно стали на бік Рад і заявили, що вони на перший заклик революційного комітету виступлять проти корніловщини.
В період запеклої боротьби з силами контрреволюції більшовицькі організації Луганщини багато зробили для дальшого зміцнення союзу робітничого класу з трудящими масами селянства. У вересні—жовтні 1917 року селянський рух ще більше активізувався. Так, 7 жовтня старобільський повітовий комісар подав скаргу міністрові внутрішніх справ на дії начальника гарнізону, який наказав йому відкомандирувати п’ятдесят уланів 5-го кавалерійського запасного полку, що були в його розпорядженні. «Тільки завдяки їх присутності,— писав він,— вдалося запобігти кривавій сутичці між селянами і німцями-колоністами, між общинниками і відрубниками». Цинічно похвалившись перед міністром тим, як він нещадно «розправляється з селянами нагаями улан», комісар далі пише: «В разі відкликання уланів я не ручуся, що через 2—3 тижні після того, як вони підуть, не доведеться прислати в повіт цілий полк для встановлення порядку».
У жовтні в країні були всі умови для успішного збройного повстання. Для організації його на місцях ЦК послав своїх уповноважених, членів ЦК і видатних працівників партії. По Донбасу уповноваженими ЦК затвердив Ф. А. Артема, Г. І. Йетровського і К. Є. Ворошилова. В основних промислових центрах Луганщини — Алчевську, Кадіївці, Голубівці та інших склалися міцні більшовицькі організації, які безроздільно керували робітниками. На момент Жовтневого збройного повстання число членів партії в Слов’яносербському повіті досягло 8000 чоловік. У містах і селищах формувалися загони Червоної гвардії.
На II Всеросійський з’їзд Рад у Петроград трудящі Луганщини послали своїх представників від 10 міських, районних і підрайонних Рад. Своїми делегатами на з’їзд вони обрали головним чином більшовиків. Серед них були: А. М. Ананьєвський, М. К. Афонін, Н. В. Кравцов, В. П. Лотиков, С. А. Гецов, Ф. А. Хамов. Усі вони на з’їзді голосували за владу Рад і перші історичні декрети Радянського уряду. До складу ЦВК Рад увійшов К. Є. Ворошилов.
Велика Жовтнева соціалістична революція стала поворотним пунктом в історичній долі українського народу. Робітники і селяни по всій країні почали встановлювати владу Рад. Однією з перших на Україні 25 жовтня 1917 року владу взяла в свої руки Луганська Рада. Протягом жовтня—грудня 1917 року владу Рад було встановлено у переважній більшості районів Луганщини.
Розбиті в ході Великої Жовтневої соціалістичної революції поміщики і капіталісти, білогвардійські генерали, партії кадетів, есерів, меншовики і націоналісти організували злочинний зговір проти молодої Радянської республіки. Підтримувані іноземними імперіалістами, вони вчиняли білогвардійські заколоти на окраїнах Росії з метою повалення Радянської влади. Донбас був дуже важливим економічним і політичним центром України, за який ішла особливо запекла боротьба між силами революції і контрреволюції.
Головну небезпеку для Донбасу становила каледінщина. Прагнучи оволодіти Донбасом, що був оплотом Радянської влади на Україні, Каледін і Центральна рада хотіли об’єднати свої збройні сили, щоб звідси завдати нищівного удару по молодій Радянській державі. Для боротьби з ними Луганщина виставила понад три тисячі червоногвардійців. Для створення загонів нової народної армії більшовики послали свої кращі партійні і військові кадри. Багато з них командувало червоногвардійцями в складі групи військ Г. Сабліна, яка розгорнула наступ на каледінців з району Луганська, Родакового і Дебальцевого. Чимало робітників входило також у зведені червоногвардійські загони Донбасу, що брали активну участь у розгромі буржуазно-націоналістичних сил на території Лівобережної України.
Керовані більшовиками, діяльність яких спрямовувалась ЦК РСДРП(б) і особисто В. І. Леніним, підтримані озброєними загонами братнього російського народу, пролетарі Донбасу успішно виконали покладену на них революційну місію. Вони на практиці показали силу Рад, забезпечили у найважчих умовах роботу промисловості, створили численні озброєні загони Червоної гвардії, зуміли розрубати фронт Каледіна і Центральної ради і перетворити Донецький басейн у потужну фортецю революції, об яку розбили собі голову українські буржуазні націоналісти і генерали Каледіна. Цим визначним революційним подвигом трудящі Донбасу внесли неоцінимий вклад у справу перемоги Радянської влади на півдні Росії, в справу створення справді народної і незалежної Української Радянської Соціалістичної Республіки.
У тяжкі роки громадянської війни, як і в роки боротьби за завоювання влади Рад, трудящі краю під керівництвом більшовиків виявили виняткову мужність і героїзм, відстоюючи рідну їм Радянську владу. Уже весною 1918 року вони вели наполегливу боротьбу з австро-німецькими окупантами, що наступали на Україну. 27 березня 1918 року біля роз’їзду Дубов’язівка Перший Луганський соціалістичний загін, під командуванням К. Є. Ворошилова, припинив просування ворога до міста Конотопа.
Коли для посилення дальшої боротьби з окупантами на Україні створювалася 5-а армія, луганчани стають її основним ядром. 25 квітня біля станції Родакове німцям було завдано сильного удару, що забезпечило успішну евакуацію підприємств Луганська і важливих народногосподарських вантажів на схід. У цих боях особливо відзначилася команда бронепоїзда «Гроза», яким командував О. Я. Пархоменко.
Луганські робітники виявили мужність і відвагу в боротьбі з красновською контрреволюцією і під час оборони Царицина. З їхніх загонів, що пробилися сюди після двомісячного легендарного походу через донські степи, було сформовано Комуністичний полк, який мужньо боронив місто від білокозаків у 1918 році. У вересні 1918 року за мужність і відвагу Раднарком РРФСР нагородив полк Червоним Прапором.
Велику роль в організації відсічі німецьким окупантам відіграла перша повітова підпільна партійна конференція, що відбулася наприкінці червня 1918 року в Луганську. Вона обрала підпільний повітовий партійний комітет і накреслила план боротьби з окупантами.
5—12 липня 1918 року відбувся І з’їзд КП(б)У, на якому було створено Комуністичну партію України, що відіграла важливу роль у розгортанні боротьби проти австро-німецьких загарбників. У роботі з’їзду брав участь А. І. Буценко, активний учасник революційного руху в Донбасі. Виконуючи рішення І з’їзду КП(б)У, більшовики розгорнули роботу по зміцненню підпільних партійних організацій і бойових озброєних загонів на рудниках і заводах. У липні 1918 року встановлюється зв’язок з Москвою і більшовицькими організаціями Катеринослава і Харкова, що значно активізувало бойові дії луганців.
У жовтні 1918 року відбувся II з’їзд КП(б)У, на якому було розроблено конкретні заходи боротьби за визволення України. Про обстановку в Луганську і Луганському районі, про масово-політичну, організаторську і бойову роботу місцевих підпільних більшовицьких організацій доповів з’їздові делегат Сазонов.
Відповідно до рішення з’їзду бути готовими до загального збройного повстання луганські більшовики розгорнули велику роботу по мобілізації революційних мас, підготовці їх до вирішального штурму. Створені загони вели безперервні бої з окупантами. Активно діяли в боротьбі з окупантами Попаснянський, Голубівський, Старобільський, Успенський та інші партизанські загони. Героїчно боролися з окупантами і внутрішньою контрреволюцією трудящі Біловодська, де в грудні 1918 року відбулося збройне повстання.
На початок 1919 року територія теперішньої області була повністю визволена від німецьких окупантів і українських буржуазних націоналістів. Проте в Донбас посунули полчища денікінської армії. Відбиваючи їх натиск, пролетаріат Донбасу разом з частинами Червоної Армії протягом весни 1919 року стримував просування білогвардійців вглиб Донбасу.
Героїзм луганського пролетаріату особливо яскраво виявився в боях під Гострою Могилою у квітні—травні 1919 року. Вся Радянська Росія уважно стежила за героїчною боротьбою луганських робітників. Обороні червоного Луганська надавав особливого значення В. І. Ленін. Проте сили були далеко не рівні. Далекобійним гарматам, танкам та іншому озброєнню денікінців червоні війська могли протиставити тільки гвинтівки і невелику кількість артилерії. Ця обставина змусила доблесних захисників Луганська 1 червня залишити місто і з боями відступити в напрямі Харкова.
І все ж в тилу ворога трудящі продовжували боротьбу, що полегшувала наступ Червоної Армії. 24 грудня 1919 року Луганськ, а потім і всю область визволено від білогвардійців. У боях за її визволення брала участь Перша Кінна армія на чолі з С. М. Будьонним і К. Є. Ворошиловим. Але коли навесні 1920 року короткочасний перепочинок було перервано новим воєнним походом інтервентів і білогвардійців, Донецька організація КП(б)У послала на польський фронт 430 своїх членів. За комсомольською’ і профспілковою мобілізацією 1000 комсомольців і 1360 членів профспілок пішли боротися з Врангелем. У боях з білополяками і Врангелем особливо відзначилася 14-а кавалерійська дивізія, якою командував О. Я. Пархоменко. За вміле керівництво бойовими операціями на цьому фронті його було нагороджено другим орденом Червоного Прапора.
Луганщина висунула цілу плеяду героїв громадянської війни, які назавжди прославили Донбас своїми безсмертними подвигами. Імена її уродженців К. Є. Ворошилова, О. Я. Пархоменка, Д. П. Рудя, П. Й. Цупова та багатьох інших увійшли в історію боротьби за владу Рад яскравими сторінками. На їхньому прикладі відданості справі трудового народу революції виховуються нові покоління. За заслуги в захисті Радянської влади і пролетарської революції від контрреволюційних виступів у 1917—1920 рр. Президія ЦВКСРСР 6 червня 1924 року нагородила Луганськ орденом Червоного Прапора.
Боротьба трудящих Луганщини за Радянську владу була невід’ємною складовою частиною загальної боротьби всіх народів нашої Батьківщини під керівництвом Комуністичної партії за диктатуру пролетаріату, за побудову нового, соціалістичного суспільства.
В тяжкі роки громадянської війни та іноземної інтервенції більшовики Донбасу очолили боротьбу трудящих за зміцнення влади Рад і здійснення корінних соціально-економічних перетворень.
Першочерговим завданням того часу було повсюдне запровадження робітничого контролю над виробництвом і розподілом, що його партія розглядала як найважливіший засіб переходу до націоналізації великої промисловості, до проведення соціалістичних перетворень у народному господарстві.
Відповідно до декрету ВЦВК Рад від 14 листопада 1917 року в містах і промислових районах було створено місцеві ради робітничого контролю, що працювали при Радах робітничих депутатів, а на шахтах, заводах та інших підприємствах — комісії робітничого контролю. В листопаді—грудні 1917 року ради і комісії робітничого контролю було створено в Луганську, Алчевську, Кадіївці, Лисичанську, Криндачівці, Голубівці та інших робітничих центрах, а також на всіх великих підприємствах на території теперішньої області. Про характер роботи рад і комісій робітничого контролю можна судити з тимчасової інструкції, виробленої Лозово-Павлівською Радою робітничих і селянських депутатів у першій половині грудня 1917 року. В інструкції зазначалося, що з метою планомірного регулювання народного господарства при всіх підприємствах засновуються комісії робітничого контролю, які утримуються за рахунок підприємств. Вони повинні були здійснювати нагляд за правильністю ведення гірничих робіт у шахтах, за загальними планами експлуатації підприємств, складанням кошторисів прибутків, видатків, організацією обліку устаткування і матеріалів, контроль за відправкою продукції, одержанням матеріалів і собівартістю продукції. Комісії робітничого контролю на підприємствах і при Радах депутатів вели енергійну боротьбу проти саботажу капіталістів, не давали їм розкрадати устаткування і матеріали, закривати підприємства.
Здійснюючи контроль над виробництвом і споживанням, рядові робітники оволодівали справою керування підприємствами, проходили практичну школу господарювання. В контрольних комісіях виховувалися кадри нових радянських господарників, які потім очолили заводи, шахти і фабрики. Пройшли таку школу і стали визначними господарськими керівниками П. І. Шолковий, П. А. Гмиря, І. А. Ткаченко, І. І. Шмиров та багато інших. У той же час робітничий контроль підготував умови для переходу до здійснення націоналізації промисловості, створення нового, соціалістичного укладу господарства. Керуючись вказівками ЦК партії, комуністи Донбасу розгорнули роботу по проведенню націоналізації промисловості та інших соціалістичних перетворень. Це питання обговорювалося на Донецькій обласній конференції РСДРП(б), яка відбулася 5—6 грудня 1917 року і прийняла спеціальну постанову.
У січні 1918 року відповідно до декрету уряду Радянської України було націоналізовано одне з великих підприємств Донбасу—Луганський паровозобудівний завод. У декреті говорилося: «Народний Секретаріат Української Робітничо-Селянської Республіки з метою забезпечення надалі правильного і інтенсивного функціонування даного заводу визнав за необхідне: прийняти в громадську власність завод акціонерного товариства «Гартман» в Луганську з його активом і пасивом». Керівництво заводом було покладено на робітничий комітет з п’яти чоловік.
На 1 березня 1918 року 65 проц. шахт Донбасу вже керували робітничі управління, тобто вони повністю були в руках народу. Для керівництва націоналізованими підприємствами ще на початку січня 1918 року було створено районні ради народного господарства в Луганську, Кадіївці, Лисичанську і Лозово-Павлівці, організуючим і керівним центром яких була Південна обласна рада народного господарства, на чолі якої стояв Артем.
Перехід підприємств до рук трудящих розв’язав їхню творчу ініціативу, викликав нечуваний трудовий героїзм, підвищив дисципліну. На заводах і шахтах запроваджувалися нові правила внутрішнього розпорядку, переглядалися норми продуктивності і оплати праці, вироблялися статути підприємств тощо. Суворий режим економії, чесне ставлення до праці, вміла організація виробництва в перші місяці становлення Радянської влади є прикладом безмежної відданості трудящих справі зміцнення соціалістичної економіки.
На націоналізованих підприємствах різко зростала продуктивність праці, збільшувався обсяг виробництва продукції і особливо виплавки чавуну та сталі, видобуток вугілля, будівництво паровозів.
Луганський паровозобудівний завод, наприклад, у жовтні 1917 року випустив З паровози, а в березні 1918 року, тобто через три місяці після націоналізації він випустив 13 паровозів.
Ради і ревкоми Донбасу в перші місяці Радянської влади провели велику роботу по ліквідації поміщицького землеволодіння, по залученню трудящих селян до соціалістичного будівництва. На основі ленінського Декрету про землю було здійснено конфіскацію поміщицьких маєтків і націоналізацію всіх земель. Успішно справилися з цим завданням, наприклад, комуністи Луганського району. В селі Весела Гора у поміщика було конфісковано і розподілено серед селян 5 тис. десятин землі. В селі Олександрівці у поміщика Голубова було конфісковано маєток і 12 тис. десятин землі. Було вжито перших заходів по обмеженню куркулів. У них відбирали лишки землі і передавали батракам та бідним селянам. Тільки в одному селі Весела Гора у куркулів було відібрано близько 100 десятин землі.