Успенка, Лутугинський район, Луганська область
Успенка — селище міського типу, розташоване на правому березі річки Ольхової, притоки річки Лугані, на відстані 25 км на південний схід від Луганська і 4 км від станції Лутугине (на залізничній лінії Родакове—Лиха). Через селище проходить автомагістраль Луганськ — Красний Луч. Населення 18,8 тис. чоловік.
Історія виникнення селища відноситься до другої половини XVIII століття. Першими поселенцями його були кріпаки — втікачі з різних місцевостей Росії та України. Одним з перших поселень була слобода Ольхова, яка виникла у 1755 році на березі річки Ольхової. З 1764 року село стало називатися Успенкою. Проте західну частину селища і досі ще називають Ольхівкою.
Майже одночасно з Успенкою на берегах ріки Ольхової виникли й інші поселення, розташовані на відстані 2—3 км від Успенки: Водяне, Куцурбівка і Малюки, які з часом злилися з Успенкою і утворили єдине селище.
У 1802 році в районі Успенки почали діяти перші шахти, які згодом дістали назву Успенського рудника. За період з 1803 по 1827 рік на шахтах Успенки було видобуто 903,5 тис. пудів вугілля.
Із збільшенням кількості шахт поступово зростала і сама Успенка. Напередодні скасування кріпацтва тут нараховувалось 338 дворів і проживало 2382 чоловіка. В селі почала діяти поштова станція, щороку відбувалися 2 ярмарки.
Розвиток в країні і насамперед на півдні, металургійної і металообробної галузей промисловості після скасування кріпацтва різко підвищив попит на вугілля. Скрізь у Донбасі починається будівництво нових шахт, реконструюються існуючі. Зазнають змін і шахти Успенки. Вони різко збільшують видобуток вугілля. Цьому особливо сприяло будівництво у 1870 році залізниці Харків — Царицин. У ці роки іноземний капітал проникає і в Успенку. З 1891 року навколо Успенки почали будувати шахти німець Шмідт, французи Клод, де Вуар та інші. В південно-західній частині Успенки у 1896 році бельгійське акціонерне товариство доменних печей і фабрик почало будівництво Ольховського чавуноливарного заводу. Будівництво закінчилося у 1898 році. У 1900 році завод видав 5,6 проц. усієї кількості чавуну, який вироблявся на півдні Росії. Будівництво Ольховського металургійного заводу, швидке промислове зростання Луганська збільшували попит на вугілля. У зв’язку з цим у кінці 90-х років XIX століття в районі Успенки виникає кілька нових шахт, найбільшими з яких були три шахти іноземного капіталіста Кукса — «Марія», «Аліса» і «Микола».
Розвиток промисловості супроводжувався пролетаризацією селян Успенки і зростанням чисельності населення селища. За 20 років воно зросло більш як у 2 рази і на 1897 рік вже дорівнювало 4967 чоловік.
Умови праці на заводі і особливо на навколишніх шахтах, у тому числі на шахтах Успенки, були нестерпно тяжкими. Робочий день, як правило, тривав 12 годин на добу, а нерідко дорівнював 14—16 годин. Шахти майже не вентилювалися, вміст вуглекислоти у повітрі перевищував норму у 10 разів і становив 0,4 процента замість допустимих 0,04 процента. У таких умовах робітник міг працювати не більше 10—12 років, після чого він ставав зовсім непрацездатним. Широко застосовувалася дитяча праця. Малолітні працювали в шахтах Успенки у дві зміни по 12 годин кожна.
У гонитві за наживою місцеві й іноземні капіталісти заощаджували за рахунок робітників на всьому і, насамперед, на техніці безпеки, яка майже повністю була відсутня на підприємствах. Нещасні випадки, які призводили до каліцтва і смерті робітників, були звичайним явищем. До того ж адміністрація застосовувала систему штрафів, обрахувань і недоплачувань з будь-якого приводу, урізуючи тим самим і без того злиденні заробітки робітників.
Вкрай тяжкими були житлові умови. Більшість шахтарів Успенки жило у будівлях барачного типу площею у 27 кв. м і обсягом 51,7 кубічних метра, зроблених в одну дошку. У такому приміщенні жило від 10 до 15 чоловік. Якщо виключити обсяг печі, меблів і різного начиння, то на кожного жителя рудника у середньому припадало від 4,56 до 2,1 куб. метра повітря і від 2,68 до 1,46 кв. метра підлоги. І ці окремі будиночки ще вважалися кращим житлом. Що ж до артільних балаганів, то в них була ще більша скупченість.
У закабаленні і зубожінні робітників чималу роль відігравала і тодішня система торгівлі. У рудничних крамницях ціни на товари були вище звичайних на 20—50 процентів. Робітники не мали змоги купувати необхідні товари в інших місцях, бо більшу частину своєї заробітної плати вони отримували у вигляді картонних бирок, які заміняли гроші тільки в рудничних торгових закладах.
Трудящі Успенки все ясніше розуміли причини свого рабського існування і ставали на шлях боротьби проти гнобителів, за свої права. Зростанню класової свідомості робітників Успенки у великій мірі сприяли виступ у січні 1899 року робітників мартенівського цеху паровозобудівного заводу Гартмана в Луганську, виступи робітників металургійного заводу в Алчевську у квітні 1899 року, а також заклик Катеринославського соціал-демократичного комітету відзначити міжнародне пролетарське свято 1 Травня посиленням боротьби за політичні права і добиватися 8-годинного робочого дня. Під впливом цих подій 4 травня 1899 року почався страйк робітників Ольховського металургійного заводу. Цей перший страйк був слабо підготовлений, продовжувався два дні і закінчився безрезультатно. 21 січня 1900 року застрайкували забійники Успенського рудника, вимагаючи збільшення заробітної плати. 24 січня на роботу не вийшла вся зміна у кількості 90 чоловік, їх підтримали всі підсобні робітники підприємства, страйк загрожував перекинутися на інші шахти рудника. Адміністрація, налякана заворушеннями шахтарів, була змушена піти на поступки робітникам і збільшити заробітну плату на 20 коп. за кожний кубічний сажень видобутого вугілля.
Хоч робітники й стали до роботи 26 січня, поступка адміністрації їх далеко не задовольнила, і 15 травня того ж року страйк спалахнув знову. Робітники вимагали підвищення заробітної плати і скасування вирахувань за вугілля і воду. 17 травня страйк перекинувся на шахти «Лідія» і «Марія». Страйк тривав чотири дні, в ньому взяло участь близько 300 чоловік. Для придушення виступу адміністрація викликала козачу сотню та батальйон піхоти. Власті заарештували 32 чоловіка, з яких 25 було віддано до суду. Це були організатори страйку Пилип Степанов, Пилип Галенков, Іван Царевський, Антон Гіндякін, Іван і Василь Анпілогови, Дмитро Щегланов, Семен Киреев, Іван Вязьмінкін, Микола Єрдинов, Гнат Коробський, Авілов та інші.
Великий вплив на характер дальших виступів робітників Успенки мав Луганський комітет РСДРП створений у 1902 році. Відтоді в Успенці з’являються перші листівки і прокламації; сюди приїздять перші агітатори. Під безпосереднім керівництвом луганських більшовиків робітники Успенки у 1904 році в балці Довгенькій провели першу свою маївку, в якій взяло участь 40 революційно настроєних робітників.
Ще більшого розмаху набрала революційна боротьба успенських робітників в роки першої російської революції. Восени 1905 року відбувся великий виступ селян Успенки. Важливу роль у підготовці цього виступу відіграв Авілов — один з керівників страйку гірників у 1900 році, який відбув строк покарання і повернувся в Успенку. Він створив невелику групу, до якої входили брати Віктор і Костянтин Рудакови, Володимир Журавльов і Василь Матвеев. Під впливом їх агітації селяни Успенки 24 листопада 1905 року вигнали поміщиків Попова і Козловського з їх садиб і розібрали реманент та худобу.
Налякані таким розмахом виступу селян і робітників, місцеві власті надіслали в Успенку загони солдатів і козаків. Учасники цього виступу селяни Павло Слюсаренко, Григорій Черепахін, Тимофій Бурлаченко, Тихон Бондаренко, Андрій Лієнко, Василь Матвеев, Пилип Бондаренко, Данило Безсонний і робітник Успенського рудника Віктор Рудаков були схоплені і кинуті до в’язниці. Організатор виступу Авілов, переслідуваний козаками, сховався в одному з будинків селища і загинув під час перестрілки.
У липні 1906 року застрайкували робітники Ольховського металургійного заводу. Страйк тривав майже тиждень. Металургів підтримали шахтарі. Адміністрація і на цей раз була змушена піти на деякі поступки. Перемога робітників показала, що боротися треба і можливо. Так у революційній боротьбі зростав і гартувався пролетаріат Успенки.
Робітники і селяни Успенки не припиняли боротьби і в роки столипінської реакції.
Посилилася вона у роки революційного піднесення. У першій половині жовтня 1911 року вибухнув страйк на шахті «Надія». 12 червня 1912 року застрайкували робітники шахти «Михайло». 21 січня 1913 року відбувся триденний страйк на шахті «Марія».
Зростаючу армію революційно настроєних робітників Успенки поповнювали місцеві селяни. Про матеріальне становище селян яскраво свідчить те, що на 750 селянських господарств було всього 85 коней та 459 корів. Один плуг приходився на три двори, а одна сівалка на 34 двори. Це змушувало більшість селян займатися різним дрібним промислом, йти працювати на завод і на шахти.
Поганим було медичне обслуговування жителів у дожовтневі роки. У 1878 році почав діяти медичний пункт, а через 20 років — лікарня на 16 ліжок. Вона обслуговувала жителів чотирьох волостей, де налічувалося 19 населених пунктів.
Ще гіршим було становище в селі з освітою. Першу школу в Успенці відкрито у 1875 році, а другу у 1879 році. Це були трикласна церковнопарафіальна і чотирикласна земська школи. Шкільний вік дітей вважався від 7 до 11 років. Після цього вони повинні були працювати. До Жовтневої революції дев’ять десятих дітей шкільного віку не навчалися зовсім.
З культурно-освітніх установ в селі була тільки одна невелика бібліотека, відкрита у 1914 році.
Перша світова війна наклала свій відбиток і на Успенку. На підприємствах різко збільшилась тривалість робочого дня, ще ширше почала застосовуватися жіноча й дитяча праця.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції боротьба успенських пролетарів посилюється. Вже у квітні 1917 року в Успенці було створено волосну Раду робітничих депутатів, до складу якої увійшли більшовики: робітник П. Ю. Стрижаченко, слюсар В. П. Удовенко, формувальник-ливарник В. С. Чернявський та інші.
В цей час створюється партійний осередок, до керівного ядра якого увійшли робітники Нагорний, Романчук, Везу глий і Пасконов. Через робітників Луганського заводу Гартмана — О. Я. Пархоменка і уродженця Успенки К. Ф. Медведева Успенська партійна організація підтримувала постійний зв’язок з луганськими більшовиками.
На вимогу революційно настроєної маси робітників і селян Успенки виконком волосної Ради за ініціативою більшовиків у травні 1917 року розподілив понад 7 тис. га землі, що належала поміщику Козловському, між безземельними і малоземельними селянами, ввів на підприємствах 8-годинний робочий день. З травня почали діяти на підприємствах комісії робітничого контролю. На вимогу Ради в травні 1917 року підприємці зобов’язалися збільшити заробітну плату робітникам на 20 проц. Крім того, шахтарям шахт «Аліса», «Надія», «Марія» було виплачено додатково винагороду за березень місяць у розмірі 75 проц. зарплати.
Робітники і селяни разом з тим рішуче виступили проти спроб контрреволюції задушити революцію. У середині жовтня 1917 року у зв’язку з вступом козачих частин генерала Каледіна у Донецький басейн в Успенці створюється Успенсько-Козловський червоногвардійський загін. Організатором його були робітники Безуглий і Власов. До його складу увійшли робітники Ольховського заводу, Успенського рудника і революційно настроєні селяни, всього 350 чоловік.
Звістку про перемогу Жовтневої соціалістичної революції робітники й селяни Успенки зустріли з захопленням. У кінці листопада 1917 року влада в Успенці перейшла до Ради робітничих депутатів. Робітничий контроль на підприємствах поступово забирав управління ними у свої руки.
Але влада недовго була в руках народу. В кінці квітня 1918 року Успенку захопили німецькі окупанти й білокозаки. Партійний осередок розгорнув енергійну підпільну діяльність. У цей період в нього входили місцеві робітники П. Ю. Стрижаченко, М. Д. Лісоконь, В. П. Удовенко, М. І. Низькодуб, П. І. Голованов, Ф. І. Жусєв, В. Г. Стрижаченко.
Після відступу німецьких окупантів на деякий час владу в Успенці захопили білокозаки. Комуністи селища, очолювані П. Ю. Стрижаченком, ретельно готували робітників до збройного повстання. Було створено два загони. Перший під командуванням В. С. Чернявського, другим командував Г. Я. Заплавський. Одночасно мали виступити загони партизанів навколишніх сіл. На світанку 20 січня 1919 року повстанці визволили Успенку від білогвардійців. З появою загрози Луганську з боку денікінців успенці беруть активну участь у спорудженні лінії оборони міста.
В боях з білогвардійцями успенці втратили своїх земляків, славних бійців і командирів. Віддали свої життя за справу революції Ф. І. Буцький, П. М. Азаров, В. І. Кошовий, І. Є. Фабрис, В. Т. Матвеев та багато інших.
За роки світової і громадянської воєн всі шахти Успенки були затоплені, а Ольховський металургійний завод, перебудований напередодні світової війни на коксохімічний, являв собою руїни. Велике розорення було також на залізницях. Не вистачало матеріалів, інструментів, устаткування. Та партійна організація, при активній участі комсомолу, зуміла мобілізувати трудящі маси на подолання труднощів. Вже у 1922 році почалася відбудова шахт. До 1925 року були відбудовані усі середні шахти. У 1926 році закінчилася відбудова трьох найбільших шахт «Червоний Жовтень» (колишня «Марія»), ім. Будьонного (колишня «Павло»), ім. Ворошилова (колишня «Надія»). Загальний видобуток вугілля на шахтах досяг 75 проц. рівня 1913 року. Напружена робота велася по відбудові коксохімічного заводу. У 1926 році середньодобове виробництво коксу вже дорівнювало 150 тоннам.
Багато уваги у ті роки приділялося залученню селянства до будівництва соціалізму. Важливу роль у цьому відіграв успенський комітет незаможних селян, створений у другій половині 1920 року. Головою KHG став П. І. Слюсаренко. Протягом 1920 року в Успенці з’являються невеликі два ТОЗи — перші виробничі об’єднання місцевих селян. На базі існуючих двох ТОЗів у 1925 році створюється сільськогосподарська артіль.
Відбудова господарства і упорядкування селища значно прискорилися з 1923 року, коли Успенка стала районним центром.
З перших днів встановлення Радянської влади у селищі розгорнулася велика робота і по організації народної освіти. За 1921—1925 роки стали діяти дві початкові школи, неповна середня школа на 150 місць та дві школи і чотири групи по ліквідації неписьменності.
Молодь селища, керована комсомолом, все активніше брала участь в громадському житті. При двох клубах діяли різні гуртки — хоровий, музичний, драматичний, танцювальний тощо. До концертних програм включалися твори Дем’яна Бедного, Т. Г. Шевченка, українських і російських письменників і поетів, революційні і народні пісні. При клубах почали працювати бібліотеки з книжковим фондом 6,6 тис. примірників.
Комсомольський осередок, що виник у 1920 році, нараховував 15 членів. Першими комсомольцями були C. О. Нагорський, М. Пекін, М. Лисицин, Олександр і Дар’я Михайлюк та інші. Виникають комсомольські організації на шахтах та інших підприємствах. На шахтах «Марія» і «Надія» в квітні 1920 року налічувалось близько 50 комсомольців, а на підприємствах Ольховського підрайону — близько 1502.
Ще більшого розмаху набуває господарське будівництво в роки довоєнних п’ятирічок. Успішно розвивалася провідна галузь промисловості Успенки — вугільна. Економічно невигідно стало відбудовувати дрібні старі шахти, де могла застосовуватися лише примітивна техніка. Через це шахти «Аліса», «Лизавета» і «Михайло» були закриті і взято курс на відбудову і реконструкцію великих шахт — «Марія» (тепер ім. В. І. Леніна) і «Надія» (тепер шахта № 2), а також будівництво нових. Підприємства оснащувалися новими машинами й устаткуванням, поліпшувалися на них умови праці шахтарів. Ці шахти з прилеглими до них селищами настільки розрослися, що у 1938 році виділилися у самостійні населені пункти.
Перебудовувалось на соціалістичний лад і сільське господарство. Велику допомогу колгоспники Успенки отримали від Волнухинської МТС.
Навесні 1930 року в Успенці створюється колгосп «Шлях до соціалізму». Головою його став О. Л. Нестеренко. У 1931 році в Куцурбівці (околиця Успенки) організується артіль ім. Дем’яна Бедного.
У 1932—1935 роках відбулося укрупнення сільськогосподарських підприємств. Обидва успенські колгоспи злилися з створеними раніше радгоспами й утворили два великі господарства: радгоспи «Успенський» з центром с. Ясне та ім. XVI парт-з’їзду з центром с. Лісне. У 1964 році селища цих радгоспів виділилися у самостійні адміністративні одиниці.
Серйозною перешкодою на шляху розвитку економіки селища була нестача кадрів. Тому ще у 1928 році в Успенці була відкрита сільськогосподарська школа перетворена потім у технікум з агрономічними і зоотехнічними відділеннями. У 1931 році відбувся перший випуск технікуму — 50 чоловік.
З розвитком промисловості росла й сама Успенка. У 1938 році вона була перетворена на селище міського типу. За переписом 1939 року тут нараховувалось 8330 чоловік. Напередодні Великої Вітчизняної війни Успенка стала упорядкованим селищем. Стали до ладу водопровід, електроосвітлювальна і радіотрансляційні лінії, було прокладено дороги й тротуари. У 1940 році в селищі налічувалося 1760 будинків, тобто у два з лишком рази більше, ніж до революції. Усі вулиці селища було озеленено, буяли зеленню і квітами два впорядковані сквери, а на південно-східній околиці виріс великий фруктовий сад. У селищі діяли 32 магазини й торговельні палатки.
Значно поліпшилось медичне обслуговування населення. Крім існуючої успенської лікарні, у 1938 році в районі Ольховського коксохімічного заводу почала діяти нова лікарня на 30 ліжок. В усіх медичних закладах селища у 1940 році працювало 12 лікарів і 24 чоловіки з середньою медичною освітою.
Великі зміни відбулися також і в розвитку народної освіти. У 1936 і 1939 роках почали працювати дві середні школи, в яких навчалося 960 дітей. Усього в п’яти школах селища у 1940 році навчалося 1820 учнів і працювало 92 вчителі.
В селищі працювали два клуби. Тут регулярно діяли гуртки художньої самодіяльності, демонструвалися кінофільми, читалися лекції, проводилися різні вечори. У п’ятьох бібліотеках нараховувалось 38 тис. книг. Кожна квартира мала радіоприймач або радіоточку. У 1940 році населення селища передплачувало 3260 примірників газет і журналів.
Такою була Успенка напередодні Великої Вітчизняної війни, так жили її люди.
Війна різко змінила життя успенців, зажадала від них напруження усіх сил, щоб зробити свій внесок у справу розгрому ворога. З наближенням фронту до Успенки до кінця 1941 року все основне устаткування заводу та більшість техніки шахт і частину робітників було вивезено на Схід.
Трудящі Успенки, що залишилися на місці, продовжували трудитися на шахтах в умовах безпосередньої близькості фронту.
17 липня 1942 року в селище вдерлися німецько-фашистські загарбники. Наступили чорні дні для жителів Успенки. Прихід окупантів супроводжувався арештами, катуваннями, розстрілами. У серпні 1942 року за відмову підкорятися окупантам фашисти вивезли на шахту № 1-біс 74 жителі селища, розстріляли там і кинули у шурф.
Але звірства фашистських варварів не злякали успенців. За завданням Луганського обкому партії в Успенці була залишена підпільна партійна група. У кінці липня 1942 року ця група створила в районі Успенки партизанський загін, який очолив комуніст І. А. Підопригора.
Після запеклого бою з фашистами в серпні 1942 року біля села Кам’янки, в якому загинув командир загону І. А. Підопригора, його помічник П. О. Лінченко та бійці загону приєдналися до боково-антрацитівського партизанського загону і діяли в його складі.
Боротьбу молоді Успенки і Лутугиного очолила М. С. Буцька, працівник Успенського райкому партії. До окупації Успенки вона пройшла підготовку в спецшколі підпільників і мінерів.
Комсомольці-підпільники діяли у тісному контакті з партизанським загоном І. А. Підопригори, а після його поразки через зв’язківців підтримували постійний зв’язок з боково-антрацитівськими підпільниками.
За час існування групи комсомольці написали й поширили близько 1000 примірників листівок 25 назв. У вересні 1942 року Буцьку схопили фашисти. Дівчину піддали страшним катуванням. Але Марія мовчала. 15 грудня 1942 року її перевезли у луганську тюрму і розстріляли в районі Гострої Могили. Ця патріотка йшла на смерть з гордо піднесеною головою. Перед розстрілом вона встигла крикнути: «Наші все одно прийдуть, передайте їм, що я загинула за народ!». М. С. Буцьку було нагороджено посмертно орденом Вітчизняної війни І ступеня. Після вигнання німців тіло її перевезено в Успенку і поховано у братській могилі біля Будинку культури.
Розгром гітлерівської армії під Сталінградом і успішний наступ Червоної Армії взимку 1942 і 1943 років стали могутніми поштовхами до посилення боротьби у тилу ворога. На початку 1943 року червоноармієць І. П. Чернявський, який втік з німецького полону і переховувався в Успенці, організував бойову групу чисельністю у 50 чоловік, серед яких були патріоти комуніст І. С. Буцький, комсомольці П. О. Лієнко, М. І. Бондаренко, Л. М. Медведев, безпартійні І. П. Хорошенко, І. Л. Шаповалов та інші. 5 лютого 1943 року група захопила селище і утримувала його до приходу Радянської Армії. Німці тричі робили спробу повернутися в Успенку, але кожного разу зазнавали невдачі. В цих боях загинули І. П. Чернявський, успенці І. Д. Шаповалов, М. П. Заплавський, Л. М. Медведев та інші активні учасники партизанської боротьби. Тіла героїв поховано в братській могилі у селищі Успенці. І. П. Чернявський посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
18 лютого 1943 року 14-а гвардійська дивізія під командуванням полковника В. В. Русакова визволила Успенку. Героїчними ділами уславили себе у період Великої Вітчизняної війни жителі Успенки, понад 600 з них було нагороджено орденами та медалями.
За період окупації німецько-фашистські загарбники заподіяли великого лиха радянським людям, завдали тяжких ран народному господарству. Лише Ольховському коксохімічному заводу було завдано збитків на 15 млн. карбованців. Окупанти зруйнували гуртожитки, їдальні, магазини, школи, клуби, дитячі заклади, бібліотеки, лікарні, пам’ятники культури. Усі шахти були затоплені, устаткування підірване. У механічних майстернях не лишилося жодного верстата, жодного мотора. Загальні збитки, завдані окупантами, становили 350 млн. карбованців.
Ще гриміли бої на околицях селища, а його жителі приступили до відбудовчих робіт.
Основним і провідним підприємством селища після війни став коксохімічний завод. На його відбудові і розвитку була зосереджена головна увага успенців протягом перших післявоєнних років. Вже через 10 місяців після визволення Успенки на заводі відбудовуються три батареї коксових печей. У 1946 році повністю завершується відбудова заводу. Робітники ознаменували цю подію трудовими подвигами, дали понад план 8350 тонн коксу. За самовіддану працю по відбудові заводу у 1949 році чотири чоловіки було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, 29 чоловік — медалями.
У роки першої післявоєнної п’ятирічки продукція заводу надходила на 130 підприємств країни. Про високу якість коксу свідчить той факт, що у 1958 році він був представлений на всесвітній виставці в Брюсселі.
У 1959 році в зв’язку з адміністративними змінами в республіці Успенський район розформовано. До 1963 року Успенка входила до Олександрівського району, а з 1963 до 1965 — до Артемівського району м. Луганська. З 1965 року — в складі Лутуганського району.
Нових успіхів досягли трудівники Успенки у всіх галузях господарства за роки семирічки. Виробництво продукції коксохімічного заводу на одного робітника збільшилося на 2813 крб. замість 930 крб. за планом, продуктивність праці зросла на 22,7 проц. проти 7,5 проц., передбачених планом. Завод достроково, до 20 жовтня 1965 року, виконав семирічний план. Коксохіміки дали за 7 років понад план більше 64 тис. тонн коксу. За період з 1959 по 1965 рік завод двічі занесено в Книгу трудової слави Луганського й Донецького раднаргоспів.
Вагомий внесок у дострокове виконання семирічки зробили раціоналізатори заводу. За семиріччя вони подали 620 рацпропозицій, запровадження яких заощадило державі 233 тис. карбованців.
Важливу роль у достроковому виконанні плану підприємства відіграло соціалістичне змагання. Вже у 1959 році на заводі з’явилися перші бригади комуністичної праці. Цими заспівувачами були бригада слюсарів К. Я. Люгакова і бригада вантажно-розвантажувальних робіт Д. П. Жаботинського. Про розмах соціалістичного змагання за комуністичну працю і його результати свідчить той факт, що в кінці 1965 року на заводі було 6 бригад і 106 ударників комуністичної праці. За семирічку майже кожний другий робітник став членом колективу або ударником комуністичної праці.
Славно трудиться на благо своєї Батьківщини колектив автобази. З часу заснування у 1945 році, коли в її гаражі налічувалося всього кілька машин, база перетворилася у велике господарство, яке відіграло важливу роль в економіці селища. Нині в господарстві налічується 92 автобуси і 233 вантажні автомашини, працює 533 робітники. У 1965 році перевезено 4 млн. пасажирів і понад 6 млн. тоннокілометрів різних вантажів. На початок 1966 року тут працювало 8 бригад і 80 ударників комуністичної праці.
Важливе місце в економіці селища посідають центральні електромеханічні майстерні. Вони здійснюють ремонт машин та устаткування всіх шахт тресту «Ленін-вугілля», а також виготовляють засоби механізації і автоматизації робіт на поверхні шахт.
Успішно розвивається господарство селища, натхненно працюють на підприємствах і в установах жителі Успенки. За дострокове виконання виробничих планів семирічки багато робітників нагороджено орденами і медалями Союзу РСР. Серед них орденом Леніна нагороджений машиніст Ольховського заводу Г. М. Лохмай, орденом Трудового Червоного Прапора — газовщик цього ж заводу Р. Л. Гальський, начальник центральних електромеханічних майстерень Г. І. Крикун, слюсар В. В. Удовенко.
За роки Радянської влади невпізнанно змінився вигляд селища. Замість халуп, бараків і землянок в Успенці за рахунок держави побудовано красиві будинки. Багато робітників за допомогою держави збудували особисті будинки-котеджі з усіма побутовими послугами. На початок 1967 року у селищі налічувалось 5437 державних і особистих будинків, з яких 2100 побудовані у післявоєнний період. Тільки за роки семирічки споруджено близько 800 будинків. У селищі виникло 19 нових вулиць, прокладено понад 30 тис. кв. метрів шляхів і тротуарів, посаджено 10 тис. фруктових і декоративних дерев. Загальна площа зелених насаджень у самому селищі і навколо нього становить близько 2 тис. га.
Докорінно поліпшився матеріальний добробут успенців. Це яскраво виявляється у зростанні реальних прибутків населення, поліпшенні житлових умов праці і т. д. Тільки за роки семирічки товарооборот збільшився на 27,1 проц. Змінилася структура товарів, які споживає населення. За період з 1959 по 1965 рік жителі селища придбали 250 тис. метрів шерстяних тканин, 1545 холодильників, 2740 пральних машин, 2100 телевізорів.
Про зростання реальних прибутків населення свідчить збільшення чисельності вкладників ощадних кас і суми вкладів. У 1966 році кількість вкладів збільшилася порівняно з 1958 роком у два рази, а сума вкладів у 2,2 раза.
Велику турботу виявляє Радянська влада про здоров’я жителів селища. Мережу оздоровчих і лікарняних закладів складають: 2 лікарні на 330 ліжок, тубдиспансер, профілакторій, 2 поліклініки і 3 здоровпункти. В медичних закладах селища працює 30 лікарів, 69 чоловік середнього і 96 чоловік молодшого медичного персоналу. Основним лікувальним центром є Ольховська лікарня, яка має 230 ліжок. Кількість лікарів і середніх медичних працівників у ній за післявоєнні роки збільшилась у 10 разів. Понад 15 років працюють на ниві охорони здоров’я трудящих лікарі А. М. Данилова, Н. І. Хилобокий, Г. Я. Сідлак, М. І. Богачова та інші.
У результаті постійної турботи партії та уряду про народну освіту вона в Успенці, як і скрізь у країні, набула великого розвитку. У трьох середніх, одній восьмирічній, двох вечірніх, двох початкових і одній школі-інтернаті навчається 3500 дітей трудящих. їх навчає і виховує колектив вчителів у складі 156 чоловік. За роки семирічки 1100 успенців здобули середню освіту. 260 дітей дошкільного віку виховують, дбайливо доглядають вихователі і лікарі у двох яслах і двох дитячих садках.
Вчаться в Успенці не тільки діти, а й дорослі. Кожний другий трудящий селища тепер вчиться на заочних і вечірніх відділеннях технікумів та інститутів. Про велике бажання робітників вчитися, оволодівати новими професіями, підвищувати свої знання з літератури, живопису, музики, медицини тощо свідчить той факт, що з ініціативи робітників коксохімічного заводу в селищі почали працювати університети культури і здоров’я.
Багато вчителів і дошкільних вихователів, які попрацювали не один десяток років, заслужили любов і повагу громадськості селища. За багаторічну і чесну працю на ниві народної освіти вчителька О. О. Строніна нагороджена орденом Леніна.
Вчительку В. В. Зиміну жителі селища обрали депутатом Верховної Ради СРСР шостого скликання та депутатом райради.
Для культурного відпочинку жителів селища є 4 клуби, літній кінотеатр. При клубах діють 94 гуртки художньої самодіяльності, у роботі яких бере участь близько 2 тис. чоловік. Силами художньої самодіяльності для трудящих селища у 1967 році було дано 295 концертів. У тому ж році у кінотеатрі та клубах дивилися фільми понад 250 тис. глядачів.
Частими гостями успенців є приїжджі колективи професійного мистецтва. За останні роки тут виступали: Луганський обласний драматичний театр, Луганська облфілармонія, Пензенська облфілармонія, Луганський ляльковий театр, естрада Херсонської облфілармонії, Тюменський драматичний театр та інші.
Велику виховну роботу провадять працівники бібліотек. У селищі 6 бібліотек, книжковий фонд яких становить близько 70 тис. примірників. Третина жителів селища є постійними читачами.
Люблять і шанують в Успенці фізкультуру і спорт. В розпорядженні молоді є стадіон, 4 спортивних зали, 10 спортивних майданчиків. В секціях з різних видів спорту беруть участь сотні спортсменів.
Успенка — порівняно невелике селище, але його люди живуть кипучим життям. 120 депутатів селищної Ради, 17 — районної, 2 — обласної беруть активну участь у громадському, господарському і культурному житті. Селищна Рада і створені при ній на громадських засадах різні комісії і відділи приділяють велику увагу благоустрою селища, організації відпочинку трудящих. Значну виховну роботу серед жителів селища провадить лекторська група. У 1967 році для трудящих селища було прочитано близько 350 лекцій з різних галузей знань.
Розвиваючи економіку, підвищуючи свою культуру, успенці тим самим збільшують революційні й трудові традиції свого старшого покоління, роблять свій гідний внесок у будівництво комунізму.
І. Є. КРАПИВКА, Л. Л. НІКОЛАЄВА